Чернігівська обласна державна адміністрація чернігівський державний педагогічний університет імені т. Г. Шевченка всеукраїнська громадська організація асоціація


ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОСЛАВНОГО ВІДНОШЕННЯ ЛЮДИНИ ДО ПРИРОДИ



Сторінка12/32
Дата конвертації23.03.2019
Розмір1.26 Mb.
#85595
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   32

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОСЛАВНОГО ВІДНОШЕННЯ ЛЮДИНИ
ДО ПРИРОДИ

Характерні особливості православного відношення людини до природи демонструє один з найпопулярніших творів часів Київської Русі – "Шостиднев" Йоана, екзарха Болгарського. Основу цього тексту складають "Бесіди на шостиднев" Василя Великого, до яких Йоан додав фрагменти з "Шостидневу" Северіана Гевальського, творів Йоана Златоустого, Йоана Дамаскіна, Григорія Богослова, Григорія Ниського, інших Отців церкви та церковних письменників. Крім того, Йоан користувався працями античних філософів, зокрема Платона, Арістотеля, які добре знав [див. 5, 59-62].

Основний пафос цього твору – це радість, подив і захоплення від осягання краси і гармонійності всесвіту, природи. Оптимістичне сприйняття природи є наслідком особливої точки зору, яка в усіх природних явищах бачить дари Божої любові. Навіть посуха розглядається не як дія сліпих сил, а як зовнішній прояв втрати людиною зв’язку з Богом. Цей зв’язок можливо відновити в молитві та покаянні, через церковні таїнства. Духовні закономірності взаємодії людини і природи підтверджуються щодня власним досвідом особистості, на основі якого вона будує своє життя.

Таке "захоплення розмаїттям світу, чудового в своїй гармонії, який є гідним всемогутності й досконалості його Творця", за твердженням В.С. Горського, є притаманним численним пам’яткам давньоукраїнської літератури [4, 32]. Наприклад, саме такий настрій проймає "Повчання" Володимира Мономаха, в якому звучить хвала Творцеві прекрасного світу природи: "Иже кто не похвалит, ни прославляет силы Твоея и Твоих великих чудес и доброт, устроенных на сем свете: како небо устроено, како ли солнце, како ли луна, како ли звезды, и там и свет, и земля на водах положена, Господи, Твоим промыслом. Зверье разноличнии, и птица и рыбы украшено Твоим промыслом, Господи!" [13, 396; 398].

Провідним принципом православного відношення до природи є принцип "через творіння до Творця". Мова йде про таке прозоре бачення природи, коли через усі її прояви людина споглядає Божу премудрість, через природу людський погляд спрямовується до надприродного начала [див. 9]. Інакше кажучи, справжній зміст цей світ отримує лише тоді, коли людина бачить в ньому відблиск дійсності, що перевершує його, коли відкривається творче Слово, що живе в глибинах цього світу. Але, мабуть помиляються ті дослідники, які вважають, що "на цьому ґрунті у києво-руській думці певне місце посідає негативне ставлення до природного, "тварного" світу" [4, 32]. Для православної релігійної думки природа, матерія не постають чимось гріховним. Ця ранньохристиянська традиція не зазнала пізнішого впливу неоплатонізму, що ототожнює матерію і зло. Злом є не природа сама по собі, а такий устрій людського життя, в якому відбувається підкорення вищого (духовного) нижчому (природному, тілесному). Тобто негативною є земна пристрасть як форма перетворення людини з мети на знаряддя.

Принцип прозорості тісно пов’язаний з розумінням неповторності кожного створіння. Наприклад, Василь Великий повчає читача любити кожну істоту, незалежно від корисних чи шкідливих її якостей. Ця точка зору означає самоцінну любов до природного світу заради нього самого, без усякої корисливої мети. Приклад такої безкорисливої любові до всіх творінь Божих ми знаходимо в наступній молитві свт. Василя Великого: "О Боже, расшири в нас чувство товарищества со всеми живыми существами, с нашими меньшими братьями, которым Ты дал эту землю как общий дом с нами. Да уразумеем, что они живут не для нас только, но для себя са­мих и для Тебя, что они наслаждаются радостью жизни также, как и мы, и служат Тебе на своем месте лучше, чем мы на своем" [цит. за: 7, 486].

Взаємозв’язок принципу прозорості та принципу відносної самодостатності природи яскраво демонструє літургійна спадщина православної церкви. Служба, яка правиться в церкві ввечері, напередодні літургії наступного дня, починається і закінчується псалмами, в яких славослов’я на честь Божої мудрості ("яко возвеличишася дела Твоя, Господи, вся премудростию сотворил еси" (Пс. 103); "Хвалите Его солнце и луна, хвалите Его вся звезды и свет… огнь, град, снег … горы и вси холми, древа плодоносна и вси кедры, зверие и вси скоти, гади и птицы пернаты…" (Пс. 148)) поєднується з красою та багатоманітністю природи ("…исполнися земля твари Твоея. Сие море великое и пространное, тамо гади, ихже несть числа, животная малая с великими…" (Пс. 103)). Кожне природне створіння виступає одноразово і як "ісповєданіє" (принцип прозорості), і як "вєлєлєпота" (відносна самодостатність краси природи), тобто як проповідь Божої премудрості і як невимовне таїнство краси [див. Пс. 103].

На жаль, у подальшому культурному розвитку України принцип прозорості у відношенні до природи витіснить розуміння відносної самоцінності та неповторності природних створінь. В добу бароко світ рослин набуває суто метафоричного значення, а образи тварин взагалі символізують виключно негативні явища – гріхи та пристрасті [див. 18]. Такий варіант принципу прозорості був значною мірою запозичений із Західної Європи. Граничної форми однобічне розуміння принципу прозорості набуває в реалістичній літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст., коли природні образи лише виражають певні суспільно-політичні погляди автора, але не мають відносно самостійного змістовного навантаження.

За православною точкою зору, в любові до природи людина мусить наслідувати Христу. Розуміння людини як вищого з божих створінь є розумінням духовної та моральної відповідальності людини перед Богом за природу. Василь Великий подекуди навіть "міняє місцями" вище і нижче: людина повчається брати життя тварин за взірець, бо навіть "рыба не прекословит Божию закону, а мы, человеки, не соблюдаем спасительных наставлений" [3, 129]. В якості образа для наслідування в "Шостодневі" св. Василя наводяться численні приклади піклування Бога про найменші Його створіння. Особливо вражає факт, який святитель наводить щодо зимородка – птаха, який висиджує свої яйця впритул до морської пучини. Саме на "зимородкові" дні по-зимовому бурхливе море несподівано затихає до того часу, як вилупляться маленькі пташенята. Такі оповідання мали й іншу мету – укріплення маловірних, які з недовірою до Бога занадто піклуються про "завтрашній день" [3, 147-148].

Традиційним для культури Київської Русі було бачення природи як Книги, що стверджує людину у вірі та розповідає мовою своїх прикладів про Преображення, Воскресіння, Вічне життя. Також, природа виносить свій вердикт щодо наявності чи відсутності християнської віри в людини. Василь Великий, посилаючись на Біблію, пише, що віруючій людині навіть небезпечна істота (чи то змія, чи скорпіон) не може зашкодити: "На аспида и василиска наступиши, и попереши льва и змия. Яко на Мя упова, и избавлю и; покрыю и, яко позна имя Мое" (Пс. 90). Не природа є винною в людських нещастях, а людські пристрасті й гріхи, які віддаляють людину від Бога, від іншої людини та від природи.

"Шостиднев" Йоана, екзарха Болгарського, відігравав роль своєрідної енциклопедії природничих знань і певного дороговказа до пізнання природи як Текста, написаного Богом. Сьогодні ми можемо сказати, що саме така методологічна настанова призвела до появи генетики та виявилася провідною у численних наукових відкриттях ХХ століття (наприклад, антропний принцип). Болгарський мислитель заперечує "астроложьскые басни" та наводить численні матеріали з астрономії, географії, ботаніки, зоології, анатомії. Він відстоює тезу про кулеподібність Землі, вірно пояснює причину затемнень, розповідає про кліматичні пояси тощо [див. 5, 61-62].

Цікаво ще відмітити той факт, що природниче пізнання в православній культурі мало певною мірою діалогічний характер. Наприклад, хоча ідеї Йоана не співпадали з поглядами Козьми Індікоплова, які він виклав в "Космографії", але і "Шестоднев" і "Космографію" було включено у Великі Четії Мінеї [див. 5, 61]. Діалогічність науково-природничого пізнання в Київській Русі була, з одного боку, проявом соборності православного мислення, а з іншого – продовженням аналогічної візантійської природознавчої традиції. Наприклад, відомо, що в візантійській науці одночасно існувало дві моделі всесвіту – геоцентрична (Аристотеля та Птолемея) та геліоцентрична (Арістарха Самоського). Перемога геоцентричної парадигми стала наслідком переважно практичної зорієнтованості науки [див. 15, 307]. Річ e тім, що розрахунки в межах геоцентричної концепції були простішими, а результати розрахунків співпадали в обох парадигмах (мова йде, наприклад, про визначення часу сонячних або місячних затемнень).

Традиція православних «шестидневів» розкривала споконвічну сутність відносин Бога, людини і природи, ім'я якої Любов. В концентрованому вигляді цю ідею виражає архетип Саду. Якщо звернутися до етимології слова, то сад є образом раю. Існує дві семи у семантиці лексеми "рай": місто – небесний Єрусалим і сад – Едем. У грецькій мові слово парадіз (para,deіsoj) означає і "сад", і "парк" і одночасно "рай". С.С.Авєрінцев пише, що "эквивалентность образов «сада» и «города» для архаического мышления выражена уже в языке (слав. град означало и «город» и «сад, огород», срб. градарь, «садовник», вертоград, нем. Garten, «сад»). Они эквивалентны как образы пространства «отовсюду огражденного»… и постольку умиротворённого, укрытого, упорядоченного и украшенного, обжитого и дружественного человеку – в противоположность «тьме внешней» (Матф. 22, 13), лежащему за стенами хаоса" [1, 147].

У святоотцівській традиції про рай відомо, що там людина завжди з Богом ; що ніякі форми людської фантазії не в змозі описати красу цього місця і блаженство душі, яка перебуває там (“не бачив те око, не чуло вухо, і не приходило на серце людині, що приготував Бог люблячим Його”) [1 Корін. 2, 9]; що природа людини в раю радикально змінюється (там "не одружуються, не виходять заміж, але перебувають, як янголи Божії” (Матф. 22, 30), що в раю люди будуть подібні до Богу ("будемо подібні Йому, тому що побачимо Його, яким Він є”) (1 Ио. 3, 2) [див. 1, 147]; що природа буде присутньою в раю в тому преображеному вигляді, який преп. Сімеон Новий Богослов називає "світлосяянням усієї тварі" [див. 16].

Архетип Саду несе уявлення про те, якою мала б бути земля, природа до гріхопадіння, іншими словами, що таке є освячена тілесність. Сутність архетипу Саду виявляється і тоді, коли ми попадаємо в простір дії святості як повернення людини в стан, що був до гріхопадіння. Якби не існувало перше (райський стан до гріхопадіння), неможливим було б і друге (дивна гармонія людини і природи, яку ми зустрічаємо в просторі життя святих всіх часів). І навпаки, життєвий світ святих незаперечно свідчить про такі відносини людини з Богом і природою, що виходять за межі законів занепалого єства.

Коли преп. Антоній Печерський вибирає місце для Успенського собору, його спілкування з Богом опосередковують всі природні стихії – земля, вода, повітря і вогонь. Ось як про це розповідає Києво-Печерський патерик: "Антоний же рече: "Господи, аще обретох благодать пред Тобою, да будет по всей земли роса, а на месте, идеже волиши освятити, да будет суша". Заутра же обретоша сухо место, идеже ныне церковь есть, а по всей земли роса. В другую же нощь тако помолився, рече: "да будет по всей земли суша, а на месте святем роса". И шедше, обретоша тако. В третий же день … воздвиг руце на небо Антоний, рече великим гласом: "послушай мене, Господи, днесь, послушай мене огнем, да разумеют вси, яко Ты еси хотяй сему". И абие спаде огонь с небесе и пожьже вся древа и терние, и росу полиза, долину сотвори… Сущии же со святыми от страха падоша яко мертвии. И оттуда начаток тоя божественныя церкве" [10, 7-8].

Відомо, що природні стихії можуть отримати зовсім інше буття в просторі благодатної молитви святого: цією молитвою гаситься пожежа, зупиняється буря, робиться прісною морська вода, плодоноснbv зовсім негідний для рослин ґрунт, притягується в посуху довгоочікуваний дощ... Такі приклади відомі знавцям агіографічної літератури не тільки щодо часів Марії Єгипетської чи преподобних Антонія та Феодосія Печерських. Не менше, а то і більше аналогічного матеріалу дає нам історія церкви у Новий час. Особливо багато подібних фактів в сучасних патериках, які розповідають про святих ХХ століття. Зовсім нещодавно, у Києві, у Голосіївському лісі жила черниця Києво-Печерської Лаври матінка Аліпія (+ 1988), молитвами якої до Бога неодноразово порушувалися закони природи, коли так можна було врятувати людині життя, привести її до віри. Ось один з численних прикладів, який дуже люблять розповідати православні кияни гостям столиці, які приходять вклонитися нетлінним мощам матінки Аліпії. Йдеться про те, як вона готувала їжу. В чотирьох-літрову кастрюлю, заповнену до самого вінця кашею, засипався кілограм цукру, додавався кілограм масла та три десятки яєць. Після цього ще додавався літр молока. При цьому нічого не викіпало і не виливалося на плиту. А наїдалося з цієї кастрюлі стільки людей, скількі в той день було відвідувачів (інколи до 50 чоловік) [11, 87].

Особливо яскраво свідчать старовинні та сучастні православні патерики про невимовне взаємопорозуміння святих і тварин. Святі відчували потреби тварин, їхні біди та допомагали їм так само, як і людям. Відповідно тварини платили святим невимовною любов’ю та послухом. Навіть леви та ведмеді ставали кроткими, як ягнята.

Святитель Лука Симферопільський (+ 1961), більше відомий світу як видатний хірург і вчений, розповідав історію, що відбулася з митрополитом Кирилом, відправленим у заслання радянськими слідчими органами. Дорогою митрополита скинули з потяга в далекій тайзі. Стояла сувора сибірська зима. На владиці не було ніякого теплого одягу. Скоро він став замерзати. Але ледь почав читати молитву на відхід душі від тіла, з лісу вийшов величезний ведмідь, улігся біля ніг митрополита й заснув. Довго коливався владика, дивлячись на сплячого ведмедя, потім не витримав холоду і пригорнувся до теплого живота звіра. Ведмідь глибоко дихав уві сні й обдавав його гарячим подихом. Коли почало світати, митрополит почув півнів. "Житло близько", – промайнула радісна думка, і він обережно, щоб не розбудити ведмедя, встав на ноги. Але ведмідь піднявся теж, струснувся і почалапав до лісу. А владика пішов на голоси півнів і незабаром дійшов до невеличкого селища [див. 2].

Отець Августин Святогорець (+ 1965) (родом з Полтавської губернії, мирське ім'я Антоній) завдяки чистоті своєї душі, смиренню та любові мав дар прозорливості: він бачив духовним зором те, що неможливо було побачити тілесними очима. При цьому він мав таке велике співчуття до нещасних тварин, що всі, у кого були старі чи покалічені тварини, залишали їх неподалік від його келії, яка поступово перетворилася на притулок хворих віслюків. Старець брав у руки косу і все літо косив на зиму траву, щоб прогодувати своїх підопічних [17, 80].

Розуміла тварин і матінка Аліпія. Вони "розповідали" їй про свій біль. Для всіх вона знаходила потрібні ліки. До неї постійно приходив лось, дикі собаки, коти, її слухалися навіть кури. Матінка вчила людей – своїх духовних чад – милосердю до природних істот, говорила, що людина, яка годує диких тварин, ніколи не помре з голоду.

З часів Київської Русі у вітчизняній культурі поширюється садівництво, яке виражало сутність якісно нового відношення людини і природи. Істинно куточками райського саду були численні монастирські сади, з яких культура садівництва поширилася у світ. Православні монастирі роблять сад неодмінною своєю частиною, втілюючи ідею божественного улаштування світу. Разом з цим можна помітити, що періоди богоборства у вітчизняній культурі досить чітко співпадають з періодами боротьби із садами.

Дуже цікаві факти з цього приводу наводяться у широко відомому сучасному патерику, який розповідає про життя та смерть оптинських новомучеників ієромонаха Василя та іноків Трохима та Ферапонта, яких було підступно вбито на Великдень 1993 року. В цій книжці старі люди, що жили біля знаменитої Оптіної пустині, залишили свої спогади про дивні монастирські сади і поля дореволюційних часів. За їхніми словами, на цих полях помідори росли без усякої плівки в такій кількості, що їх роздавали всім бажаючим (по благословенню отця намісника – священномученика Исаакія, розстріляного в 1938 році). Але після закриття монастиря радянською владою мерзенність спустошення лягла страшним тягарем на землі навколо Оптиної пустині. Місцеві жителі нещадно кляли цю землю, на якій тепер чомусь нічого не росло. Оптинський сосновий бор стояв начебто мертвий. Не чутно було співу птахів, безплідними залишалися колись багаті черничники, ані грибів у лісі, ані риби в річці не було. Нові насельники знову відкритої у 1988 році Оптиної пустині застали на місці колишніх полів напівболото. Трактор по цій землі пройти не міг. Навіть орач із плугом таку землю не подужав би суто фізичним зусиллям. Свідки так описують роботу одного з Оптинських новомучеників – ченця Трохима: «запам'яталося, як стоять на вітрі кінь і орач. Чернець Трохим довго молиться, повернувши обличчя до сходу, а вітер тріпає його світле волосся. Потім, перехрестившись, він береться за плуг. А земля така важка, що здається, ніби кінь і орач вже повзуть по землі. Кінь припадає на коліна і сильно тягне шию вперед, а чернець Трохим лежить грудьми на плузі, упираючись у землю носками чобіт» [11, 273].

Зараз тут знову ростуть помідори, троянди, капуста й огірки. Ожив і ліс. Потягли люди з лісу чорницю ведрами. Місцеві рибалки стали приторговувати такою рибою, що лише пів-ляща вміщується у ведрі Завелися птахи, гілки яблунь зігнулися під вагою плодів, а один козельчанин знайшов біля Оптиной чотириста білих грибів. «За звичкою бачити в усьому випадковості, ніхто не вбачає того взаємозв'язку, що пролилася на землю кров новомучеників, і по їх молитвах повернулася до святої землі благодать" [там само].

У життєописі Чернігівського старця Лаврентія (+ 1950) є розповідь про те, як на монастирську капусту напала гусінь. Ніякі засоби не допомагали, але після молитви батюшки вся гусінь злізла з капусти й вповзла в найближче озеро. Ранком усі побачили це диво [див.: 6, 30]. Дуже любив природу преподобний Амфілохій Почаївський (+ 1971). Скрізь, де він жив: у Почаївській Лаврі, у чернечого цвинтаря, в Іловиці (село Шумського району Тернопільської області) – залишив після себе живий пам'ятник садів, в яких росли яблуні, груші, сливи, а землю килимом укривали квіти: гладіолуси, георгіни, троянди. У великих кадках красувалися пальми. Серед царства квітів гуляли павичі. У старця Амфілохія жило біля двох сотен голубів, ще й канарки та папужки [див. 14, 24; 29].

Видатний подвижник святої гори Афон, яку ще називають Садом Богородиці, старець Сілуан (+ 1938) говорив, що Дух Божий вчить жаліти все творіння так, що без потреби і листа з дерева не зірвеш, і травинці не зашкодиш. Людей, які знали старця Сілуана, вражало, з одного боку, його співчуття до кожної природної істоти чи рослини, а з іншого – його відрив від всякої тварі в гарячому прагненні до Бога [див. 8, 86-87].



Коли філософи звинувачують християнство у формуванні ідеології, що призвела до безжалісного ставлення до природи, вони забувають одну з центральних ідей християнства: ієрархія вищого (людського) і нижчого (природнього) в християнстві є ієрархією зворотньої перспективи, перевернутою ієрархією. Для християнина буди вищим за щось або за когось означає одне – слугувати тому, що є нижчим, жертвувати собою заради нижчого. І це не язичницьке криваве жертвоприношення, а аскетичне самообмеження людських потреб заради повноцінного буття і природи, і людини. Багатоденні православні пости мають, звичайно, перш за все, духовну мету: очищення людини від пристрастей, але, за вченням святих Отців, таке навернення людини до мирного духу приносить мир і у відносини людини та природи. В свою чергу, люди під час постування відмовляються від їжі тваринного походження саме тоді, коли це необхідно для відтворення природи. Наприклад, коли риба йде на нерест, забороняються навіть рибні страви (Великий піст). Але всі ці жертви не будуть марними лише за однієї умови, – коли вони випливають з Любові до всього творіння як джерела заперечення людського егоїзму. Як пише єпіскоп Калліст, наше панування над царством природи може бути лише пануванням любові, жалю та самопожертви, бо першообразом влади людини над природою є образ Христа [див. 9].

Література

  1. Аверинцев С.С. Рай // Аверинцев С.С. София – Логос. Словарь. – С. 146-149.

  2. Архиепископ Лука (Войно-Ясенецкий). Медведь. Рассказ // Об отношении к животным. – М., 1998. (http://www.wco.ru/bіblіo/books/anіmals/maіn.htm?mos)

  3. Василий Великий. Беседы на Шестоднев // Творения иже во святых отца нашего Василия Великого, архиепископа Кесарии Каппадокийския. Репринтное издание. – Часть 1. – М., 1991. – С.1-174.

  4. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К., 1996.

  5. Громов М.Н., Козлов Н.С. Русская философская мысль Х-ХVІІ веков. – М., 1990.

  6. Жизнеописание, поучення и пророчества старца Лаврентия Черниговского. – Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра, 1991.

  7. Иеромонах Дамаскин (Христенсен). Не от мира сего. Жизнь и труды Серафима (Роуза) Платинского. Перевод с английского. – Издание 5-е, исправленное и дополненное. – М., 2001.

  8. Иеромонах Софроний (Сахаров). Старец Силуан. Жизнь и поучения. – Москва – Минск, 1991.

  9. Каллист, епископ Диоклейсий. Через творение к Творцу // http: //oroіk.netda.ru/chten_97/5kallіst.htm.

  10. Києво-Печерський патерик. – К., 1991.

  11. На пажити Богоматери. Киево-Печерской Лавры монахиня Алипия. Воспоминания очевидцев. – К., 2001.

  12. Павлова Н.А. Пасха красная. О трех Оптинских новомученниках, убиенных на Пасху 1993 года. – М., 2004.

  13. Поучение Владимира Мономаха // Памятники литературы Древней Руси. XІ – начало XІІ в. – М., 1978. – С. 393-413.

  14. Преподобный Амфилохий Почаевский. Житие и поучения. – Почаев, 2003.

  15. Самодурова З.Г. Естественнонаучные знания // Культура Византии. Вторая половина VІІ – XІІ в. – М., 1989. – С.296-334.

  16. Святой Симеон Новый Богослов. Об обновлении твари в будущем веке. – (http://www.wco.ru/ bіblіo/books/anіmals/maіn.htm?mos)

  17. Старец Паисий. Отцы-святогорцы и святогорские истории. – Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 2001.

  18. Сазонова Л.І. Жанр "вертоградів" у східнослов’янському літературному бароко // Українське літературне бароко: Збірник наукових праць. – К., 1987. – С.76-108.

Т.М. Кулікова,
к.ф.н., викладач
Харківського національного університету ім. В. Каразіна

Каталог: conference
conference -> Житомирський державний технологічний університет
conference -> Веб-технології в технологічному процесі обслуговування користувачів бібліотек
conference -> Періодичні видання бібліографічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка: особливості структури та змісту
conference -> Олена Бережняк, викладач Рівненського державного гуманітарного університету Б
conference -> Конкурс а До аспірантури з відривом від виробництва з філософії
conference -> Ю. В. Діденко учений секретар Науково-видавничої ради нан україни
conference -> Реферативна база даних «Україніка наукова» та український реферативний журнал «Джерело» Хронологічний період з 1998 р


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   32




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка