Діана Вінн Джонс Мандрівний замок Хаула



Скачати 398.81 Kb.
Сторінка8/13
Дата конвертації20.11.2018
Розмір398.81 Kb.
#65263
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Розділ тринадцятий,

у якому Софі очорнює ім’я Хаула
Коли вони дісталися до палацу, Софі знову стало геть недобре. Сяйво численних золотих куполів її сліпило. До парадного входу вели довжелезні сходи, на яких через кожні шість сходинок стояли солдати в яскраво-червоних мундирах. «Бідні хлопчики, вони ж на такій спеці, напевно, мало не мліють», — думала Софі. Вона піднімалася сходами, насилу переставляючи ноги, до того ж їй бракувало повітря і паморочилося у голові. Нагорі, на самому вершечку сходів, настала черга безконечних дверей під арками, холів, коридорів та довгих анфілад залів. Врешті-решт Софі довелося визнати, що, йдучи, вона збилася з ліку. Біля кожних дверей розкішно вбраний лакей у білих рукавичках — якимось чудом, незважаючи на спеку, ідеально білих! — випитував у гостей, хто вони та в якій справі прибули, а тоді вів до наступного лакея біля наступних дверей.

— Пані Пендрагон — на аудієнцію до Його Величності! — котилися залами голоси лакеїв.

Приблизно на півдорозі Хаула ґречно відвели набік і попросили тут трохи почекати. Одначе Софі та Майкла і далі передавали з рук у руки. Їх провели на наступний поверх, де розкішні лакеї красувалися вже не в червоних, а в блакитних лівреях, і передавали далі й далі, аж доки вони не опинилися у приймальні, облицьованій деревом ста різних відтінків. Тут Майкла попросили почекати. Софі, яка на той час уже не була впевнена, чи їй часом не сниться якийсь чудернацький сон, провели у великі стулчасті двері — і лункий голос сповістив:

— Ваша Величносте, пані Пендрагон прибула на аудієнцію!

І тут Софі побачила короля. Він сидів не на троні, а на досить-таки звичайному кріслі, тільки ледь-ледь оздобленому сусальним золотом, майже посередині великої кімнати, й одягнений був куди скромніше, ніж його лакеї. Король був зовсім один, ніби якась зовсім звичайна людина. Щоправда, сидів він по-королівському, виставивши вперед одну ногу, і був на свій лад досить вродливим — принаймні як на повнуватого чоловіка з неуважним поглядом, — але Софі він здався досить молодим і трішечки занадто гордим тим, що він король. Як на її смак, із таким обличчям треба було б бути менш самовпевненим.

— Отже, яка особлива причина привела до мене матінку чарівника Хаула? — запитав король.

І тут Софі раптом заціпеніла від усвідомлення, що стоїть перед королем. У якомусь запамороченні їй подумалося, що ось цей чоловік, котрий сидить перед нею, і та величезна і неймовірно важлива штука, котру називають королівською владою, — це насправді дві різні речі, які лише за дивним збігом обставин опинилися в одному кріслі. Крім того, вона виявила, що раптом забула всі ті делікатні, обережні й стримані міркування, які Хаул звелів їй викласти королю, — усі до останнього слівця. Але щось таки треба було сказати.

— Він послав мене до вас сказати, що не буде шукати вашого брата, Ваша Величносте, — промовила Софі.

Вона дивилася на короля. Король дивився на неї. Це була катастрофа.

— Ви впевнені? — перепитав король. — Коли я розмовляв про це із самим чарівником, він висловив згоду.

Єдине, що ще залишилося у голові Софі від Хаулових повчань, — це те, що вона прийшла до короля, аби очорнити ім’я Хаула. Тому вона пояснила:

— Він збрехав. Він не хотів вас сердити. Він вислизач, Ваша Величносте, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— І він сподівається вислизнути від пошуків мого брата Джастіна, — додав король. — Розумію. Чому б вам не сісти — адже ви, наскільки я бачу, вже у поважних літах. Я хочу, щоби ви виклали мені міркування чарівника.

Досить далеко від короля стояло ще одне просте крісло. Софі, відчуваючи хрускіт в кістках, сіла в нього і склала руки на набалдашнику свого ціпка (як це неодмінно зробила би пані Пентстеммон), сподіваючись, що це її підтримає. Але в голові в неї не було взагалі нічого, вона почувала себе актором, який повинен уперше вийти на сцену перед повним залом глядачів. Єдине, що їй спало думку, — це сказати:

— Тільки боягуз пошле стару матір просити за себе! Уже з цього ви можете побачити, що він за тип!

— Так, це незвичайний крок, — поважно відповів король. — Однак я дав йому зрозуміти, що якщо він погодиться, на нього чекатиме гідна винагорода.

— Ну, якраз гроші його не цікавлять, — сказала Софі. — Річ у тім, що він до смерті боїться Відьми Пустирищ. Вона його прокляла, і це прокляття щойно його наздогнало.

— У такому разі в нього є всі причини боятися, — ледь здригнувшись, сказав король. — Будь ласка, розкажіть мені ще що-небудь про чарівника.

«Ще що-небудь про Хаула? — у розпачі подумала Софі. — Мені ж треба очорнити його ім’я!» Але в голові в неї було так порожньо, що на якусь мить їй здалося, ніби в Хаула зовсім немає недоліків. Яка нісенітниця!

— Що ж, — проговорила вона, — він непостійний, безтурботний, егоїстичний, а також істеричний. Часом я думаю, що коли в нього самого все гаразд, то його ніхто не обходить, — і тут раптом я дізнаюся, що до декого він надзвичайно добрий. Тоді я починаю думати, що він добрий тільки тоді, коли йому це вигідно, — і тут виявляється, що він майже не бере грошей з бідняків. Не знаю, Ваша Величносте. Він дуже непростий чарівник. І дуже заплутаний.

— У мене склалося враження, — сказав король, — що Хаул — безпринципний слизький тип із добре підвішеним язиком і світлою головою. Ви згодні?

— Як ви це точно підмітили! — Софі раптом відчула абсолютно щире захоплення. — Ви ще тільки забули сказати, який він пустий і легковажний…

Вона з підозрою глянула на короля понад ярдами килима. Щось він несподівано легко згодився допомогти їй очорнювати ім’я Хаула.

Король посміхався. Це була трохи невпевнена посмішка, яка личила радше тій людині, якою він був, аніж тому королю, яким він мав би бути.

— Дякую, пані Пендрагон, — сказав король. — Ваша відвертість зняла з моєї душі важкий тягар. Чарівник надто легко погодився вирушити на пошуки мого брата, тож я вже було вирішив, що помилився і звернувся не до того, до кого мав би звернутися. Я боявся, що він може виявитися або з тих, хто не може встояти перед можливістю похизуватися, або з тих, хто готовий на все заради грошей. Але ви переконали мене, що Хаул — саме той, хто мені потрібен.

— Прокляття! — вигукнула Софі. — Він же послав мене сюди пояснити, що все зовсім навпаки!

— От ви і пояснили, — король підштовхнув свої крісло на дюйм ближче до Софі. — А тепер дозвольте мені бути настільки ж відвертим, — вів далі він. — Пані Пендрагон, мені конче необхідно повернути брата. І не тільки тому, що я люблю його і шкодую з приводу тої нашої сварки. І річ навіть не в тому, що деякі люди пошепки натякають, начебто я сам його позбувся, — хоч для кожного, хто нас бодай трохи знає, це було б цілковитою нісенітницею. Ні, пані Пендрагон. Річ у тому, що мій брат Джастін — блискучий полководець, а оскільки Верхня Норландія і Чужокрайнія ось-ось оголосять нам війну, мені без нього не обійтися. Розумієте, Відьма ж і мені погрожувала. А оскільки всі джерела одностайні в тому, що Джастін вирушив саме на Пустирища, я впевнений: Відьмі йшлося про те, щоб залишити мене без Джастіна саме тоді, коли він мені найбільше потрібний. Гадаю, чарівника Салімана вона захопила суто як приманку для Джастіна. Отже, якщо я хочу повернути брата, мені потрібний дуже розумний і не надто перебірливий у засобах маг.

— Хаул просто втече, — попередила короля Софі.

— Ні, — заперечив король. — Не думаю. Мене в цьому переконує якраз те, що він прислав вас сюди. Адже цим він дає мені зрозуміти: він настільки боягузливий, що навіть моя думка про нього його не турбує. Пані Пендрагон, хіба це не так?

Софі кивнула. Якби ж то вона пам’ятала всі Хаулові витончені умовиводи! Хоч сама вона їх не розуміла, король би, мабуть, зрозумів.

— Це вчинок далеко не пустої людини, — сказав король. — На таке може зважитися тільки той, для кого це крайній засіб, а значить, чарівник Хаул зробить усе, чого я від нього хочу, якщо я дам йому зрозуміти, що його крайній засіб не спрацював.

— Можливо, ви, Ваша Величносте… гм… схильні вбачати тонкі натяки там, де їх немає, — сказала Софі.

— Не думаю, — король знову посміхнувся, і тут раптом з його обличчя зник вираз неуважності, його риси стали жорсткішими. Він був упевнений, що правий. — Пані Пендрагон, передайте чарівнику Хаулу, що я призначаю його придворним магом, починаючи з цієї ж таки хвилини, і даю йому наш перший королівський наказ — розшукати принца Джастіна, живого чи мертвого, до кінця року. Можете йти.

Він простягнув Софі руку — зовсім як пані Пентстеммон, тільки трохи не настільки по-королівському. Софі насилу підвелася, замислюючись, чи повинна вона цю руку поцілувати. Але оскільки зараз їй значно більше кортіло добряче вперіщити короля ціпком по голові, вона просто потисла простягнуту руку і зробила маленький скрипучий реверанс. Судячи з усього, так і належало. Коли вона пошкутильгала до дверей, король нагородив її дружньою усмішкою.

— А бодай би воно все! — бурчала Софі собі під ніс. Адже все пішло всупереч сподіванням не тільки самого Хаула. Тепер Хаул перенесе Мандрівний Замок за тисячу миль. Летті, Марта і Майкл стануть нещасними, а до всього ще й додадуться потоки зеленого слизу.

— Ось воно що — бути найстаршою, — бурмотіла вона, штовхаючи важкі двері. — Як не старайся, а все не до пуття, як не намагайся, ніщо не вдається!

Тут зненацька виявилося, що Софі не вдалася ще одна річ: через роздратованість і розчарування їй не вдалося знайти ті двері, в які вона заходила. У приймальні, куди вона потрапила, на всіх стінах були дзеркала. У дзеркалах відбивалася її власна згорблена постать — стара баба у гарній сірій сукні, та ще повно людей: одні — у блакитних придворних шатах, інші — в таких же розкішних костюмах, як у Хаула, ось тільки Майкла там не було. Майкл, само собою, нудився в іншій приймальні, облицьованій сотнею сортів дерева.

— От зараза! — лайнулася Софі.

Один із придворних поспішив до неї і шанобливо поклонився.

— Мадам чарівниця! Чим можу служити?

Це був той юнак-недоросток, із помітно червоними очима. Софі придивилася до нього.

— Сили небесні! — охнула вона. — Закляття спрацювало!

— Та спрацювало, — відповів маленький придворний із легеньким смутком у голосі. — Я роззброїв його, поки він чхав, тож тепер він подав на мене до суду. Але головне, — і тут його обличчя розпливлося в щасливій усмішці, — що моя люба Джейн повернулася до мене! То чим же я можу вам допомогти? Я почуваю себе відповідальним за ваше благополуччя.

— Я не впевнена, чи все не могло обернутися навпаки, — вимовила Софі. — А чи ви часом не граф Каттеракський?

— До ваших послуг, — сказав маленький придворний і знову поклонився.

«Джейн Фер’є вища за нього на добрий фут! — подумки жахнулася Софі. — А все через мене».

— Так, ви справді можете мені допомогти, — сказала вона і пояснила йому про Майкла.

Граф Каттеракський запевнив її, що Майкла знайдуть і приведуть униз, у головний хол, де вони й зустрінуться, і що це взагалі не проблема. Він особисто підвів Софі до лакея в рукавичках і з поклонами й усмішками передав її під його опіку. Потім Софі передали іншому прислужнику, потім наступному, достоту так само, як це було перед тим, і ось вона вже зашкутильгала до сходів із вартовими. Майкла внизу не виявилося. Хаула, щоправда, теж, але для Софі це було невеликою втіхою. «Могла б і сама здогадатися, що так воно й буде! — сердилася вона на себе. — Граф Каттеракський, напевно, належить до тих щасливих людей, яким ніколи нічого не вдається, і я так само належу до цього кола обраних. Ще добре, що хоч вихід знайшла!» Софі була така втомлена, вимучена спекою і пригнічена, що вирішила не чекати на Майкла. Їй хотілося сісти біля вогнища і розповісти Кальциферові, як вона все спартачила.

Вона прошкутильгала вниз розкішними сходами. Вона прошкутильгала розкішною головною вулицею. Вона протупцяла іншою, де шпилі, вежі і золочені дахи оточували її запаморочливою розкішшю. І тут Софі зрозуміла, що все набагато гірше, ніж вона думала. Вона заблудилася. Вона уявлення не мала, як їй знайти ту замасковану конюшню, де був вхід до Мандрівного Замку. Софі навмання повернула на ще якусь мальовничу людну вулицю, але і її не впізнала. Крім того, тепер вона не знала навіть зворотної дороги до палацу. Вона спробувала розпитувати перехожих. Більшість із них здавалися втомленими і вимученими Спекою не менше, ніж вона сама.

— Маг Пендрагон? — перепитували вони. — А хто це?

Софі у відчаї шкутильгала далі. Вона вже була готова здатися і заночувати на першому-ліпшому ґанку, коли помітила збоку вузеньку вуличку, на якій був будинок пані Пентстеммон. «О! — зраділа вона. — Я можу піти запитати в лакея. Вони з Хаулом такі друзяки, що він мусив би знати, де живе Хаул». І вона звернула у вуличку.

Назустріч їй ішла Відьма Пустирищ. Важко сказати, як Софі її впізнала. Обличчя у Відьми було зовсім інше. Волосся більше не кучерявилося акуратними каштановими хвилями, а спадало майже до талії вогненним потоком. Її сукня тріпотіла золотаво-багряними і блідо-жовтими спалахами. Відьма виглядала надзвичайно прекрасною і спокійною. Софі відразу її впізнала. І навіть мало не зупинилася, але вчасно схаменулася.

«Навряд чи вона мене пам’ятає, — вирішила Софі. — Я всього лише одна із сотень зачарованих нею людей». І Софі сміливо почовгала далі, стукаючи ціпком по бруківці і нагадуючи собі про всяк випадок слова пані Пентстеммон — що цей-ось ціпок у її руках став могутнім магічним предметом.

Одначе вона знову помилилася.

Відьма пливла по вуличці, посміхаючись та знічев’я обертаючи мереживну парасольку, а за нею брели два понурі пажі в жовтогарячих оксамитних костюмах.

Порівнявшись із Софі, Відьма зупинилася, і в ніс Софі вдарив задушливий запах її парфумів.

— О, та це ж міс Хаттер! — розсміялася Відьма. — У мене прекрасна пам’ять на обличчя, а особливо — на обличчя, створені мною! А що це ви тут робите, та ще й у такому вишуканому вбранні? Якщо ви збиралися відвідати пані Пентстеммон, то це вже не варте зусиль. Стара пліткарка мертва.

— Мертва? — тільки й видушила Софі. Їй кортіло додати: «Та вона ж іще годину тому була жива!» Але це було б нерозумно, і вона втрималася, адже зі смертю саме так воно і є: людина жива, поки не померла.

— Так. Мертва, — підтвердила Відьма. — Вона відмовилася повідомити мені, де перебуває хтось, кого я шукаю. Сказала: «Тільки через мій труп!» От я й упіймала її на слові.

«Вона шукає Хаула! — промайнуло в голові в Софі. — Що ж мені робити?»

Навіть якби Софі не була така втомлена і вимучена спекою, вона однаково не змогла б міркувати, а все через переляк. Відьма, яка зуміла вбити пані Пентстеммон, запросто дасть собі раду із Софі, байдуже, є в неї ціпок чи ні. А як тільки вона запідозрить, що Софі знає, де шукати Хаула, — Софі кінець.

— Я не знаю ту особу, яку ви вбили, — вимовила Софі, — але якщо ви це зробили, то ви мерзенна вбивця.

Але Відьма, очевидно, вже щось запідозрила.

— Ви ж, здається, говорили, що збиралися відвідати пані Пентстеммон? — сказала вона.

— Ні, це сказали ви, — відповіла Софі. — Я не мушу знати, кого саме ви вбили, щоби назвати вас мерзенною за це вбивство.

— Тоді куди ви йдете?

Софі кортіло порадити Відьмі не лізти не у свої справи. Але це значило напрошуватися на неприємності. Тому вона сказала єдине, що спало їй на думку:

— Я йду до короля.

Відьма недовірливо розреготалася:

— І що, король вас прийме?

— Так, звичайно, — заявила Софі, тремтячи від страху і злості. — Мені призначена аудієнція. Я… я збираюся подати йому петицію про кращі умови праці для капелюшників. Розумієте, я ж і далі займаюся своїм ремеслом, навіть після того, що ви з мною зробили.

— Тоді ви йдете не туди, — повідомила її Відьма. — Палац у вас за спиною.

— Та ви що? — здивувалася Софі — і їй навіть не довелося прикидатися здивованою. — Значить, я десь не там розвернулася. Після того, що ви зі мною зробили, мені в голові часом плутаються напрями і сторони світу.

Відьма щиро розреготалася, не повіривши жодному її слову.

— Тоді ходімо зі мною, — сказала вона, — я проведу вас до палацу.

Софі нічого не залишалося, як повернутися і зашкутильгати поруч із Відьмою, причому два її пажі понуро тяглися ззаду.

Софі опанували гнів і розпач. Вона позирала на Відьму, яка граціозно пливла поруч, і згадувала слова пані Пентстеммон, що ця Відьма насправді стара-старезна.

«Так нечесно!» — думала Софі, але що вона могла зробити?

— За що ви так зі мною? — запитала вона, коли вони йшли багатою вулицею, що закінчувалася фонтаном.

— Ви заважали мені про дещо дізнатися, — відповіла Відьма. — Звичайно, врешті-решт я дізналася про все, що мені було треба.

Софі ці слова геть спантеличили. Вона вже подумала, чи не допомогло би їй, якби вона сказала Відьмі, що це якась помилка, коли Відьма додала:

— Хоча думаю, що самі ви про це й не підозрювали, — і розсміялася, немов у цьому була вся сіль. — Чи ви що-небудь чули про країну під назвою Уельс?

— Ні, — відповіла Софі. — Це що, затонулий острів?

Відьмі стало ще смішніше.

— Ще ні, — повідомила вона. — Це земля, з якої прибув чарівник Хаул. Ви знаєте чарівника Хаула, не чи так?

— Доводилося дещо чути, — збрехала Софі. — Він пожирає дівчат. Він такий же мерзенний, як і ви.

Однак по спині в неї пройшов холод — і навряд чи тому, що вони саме проминали фонтан. За фонтаном була площа, вимощена рожевим мармуром, а далі височіли сходи, що вели до палацу.

— Ось і палац, — сказала Відьма. — Ви впевнені, що зможете піднятися цими сходами?

— А ви хочете мені допомогти? — запитала Софі. — То поверніть мені молодість — і я по них бігцем вибіжу, навіть по такій спеці.

— Це було б зовсім не цікаво, — відрізала Відьма. — Ідіть. І якщо ви справді вмовили короля прийняти вас, то нагадайте йому, що його дідусь заслав мене в Пустирища — і я за це маю на нього зуб.

Софі у відчаї глянула на довжезні сходи. Принаймні на них не було нікого, крім вартових. З її сьогоднішнім щастям вона б анітрохи не здивувалася, якби саме зараз їй назустріч вийшли Хаул із Майклом. Та оскільки Відьма явно збиралася постояти внизу, аби переконатися, що Софі підніметься, Софі довелося дряпатися нагору. І вона знову пошкутильгала повз солдатів, з яких стікав піт, — пройшла геть усю дорогу, до самого входу в палац, і з кожним кроком ненавиділа Відьму все більше. Нагорі вона обернулася, важко сапаючи. Відьма нікуди не поділася, біля підніжжя маячіла її червонувато-коричнева постать із двома маленькими жовтогарячими фігурками поруч. Мабуть, Відьма очікувала, що Софі викинуть із палацу.

— Бодай би її, — кинула Софі спересердя. Вона прошкутильгала до стражників біля головного входу. Невдачі її просто-таки переслідували. Ніде поблизу не було й сліду ні Майкла, ні Хаула. І їй довелося сказати вартовим, що вона забула повідомити королю одну важливу річ.

Її пам’ятали. Софі пропустили всередину і передали лакеєві в білих рукавичках.

І не встигла Софі зібратися з думками, як механізм палацу знову запрацював, її знову стали передавати з рук у руки, поки вона не опинилася біля вже знайомих подвійних дверей, і той самий прислужник у блакитному оголосив:

— Ваша Величносте, до вас знову пані Пендрагон.

«Немовби страшний сон», — подумала Софі, входячи в ту ж простору кімнату. Очевидно, їй не залишалося нічого іншого, крім як знову очорнювати ім’я Хаула. Клопіт був у тому, що після всього пережитого, та ще й знову зі страхом сцени на додачу, в голові в неї стало зовсім порожньо.

Цього разу король стояв біля великого столу в кутку і заклопотано переміщав по карті якісь прапорці. Він підняв очі і привітно промовив:

— Мені передали, що ви забули сказати дещо важливе.

— Так, — відповіла Софі. — Хаул говорить, що піде шукати принца Джастіна тільки тоді, якщо ви пообіцяєте видати за нього свою дочку.

«Що я таке плету? — жахнулася вона. — Він же звелить стратити нас обох!»

Король стурбовано глянув на неї.

— Пані Пендрагон, мушу вам сказати, що про це не може бути й мови, — сказав він. — Я розумію, що ви, мабуть, дуже турбуєтеся за долю сина, раз підштовхнули його до такої думки, але він же не може вічно триматися за материну спідницю. Крім того, я вже прийняв рішення. Прошу вас, сядьте. У вас надзвичайно втомлений вигляд.

Софі побрела до низького стільця, на який їй показав король, і впала на нього, чекаючи, коли ввійдуть вартові, щоб її заарештувати.

Король неуважно роззирнувся.

— Моя дочка тільки що була тут, — повідомив він. На превелике здивування Софі, він нагнувся і зазирнув під стіл. — Валеріє! — покликав він. — Валлі, вилазь. Ну, давай сюди, будь гарною дівчинкою.

Почувся якийсь шурхіт. За секунду принцеса Валерія вибралася з-під столу і зайняла сидяче положення, доброзичливо посміхаючись. Зубів у неї було чотири. Але вона ще не досить підросла, щоб мати на голові нормальне волосся: у неї був лише кружок тонесенького білого пуху над вушками. Побачивши Софі, принцеса просяяла, вийняла пальці з рота і схопилася за сукню Софі, щоби стати на ніжки. На сукні тут же розпливлася мокра пляма. Дивлячись Софі в очі, Валерія звернулася до неї з привітальними словами — судячи з усього, якоюсь таємною іноземною мовою.

— Ой, — сказала Софі, почуваючи себе останньою дурепою.

— Мені зрозумілі батьківські почуття, пані Пендрагон, — зауважив король.


Розділ чотирнадцятий,

у якому придворний маг страшенно застудився
До кінгсберійського входу в Мандрівний Замок Софі під’їхала в одній із королівських карет, запряженій четвериком коней. Карету супроводжували кучер, лакей і грум. Ескортували її шість королівських піхотинців із сержантом на чолі. Причиною такого шику була принцеса Валерія, яка вилізла Софі на коліна.

Всю недовгу дорогу до замку, доки карета деренчала по мощеній бруком вулиці, на платті Софі пишно квітнули мокрі символи Валеріїного королівського благовоління. Софі злегка посміхнулася. Вона подумала, що, можливо, щось таки в тому є, що Марта хоче аж десятьох діток, одначе десять Валерій — це все-таки занадто багато. Ще там, у палаці, підтримуючи Валерію, яка лазила по ній то туди, то сюди, Софі згадала про чутки, що королівській доньці Відьма також чимось погрожувала, — а тоді почула свій власний голос, що туркотів до принцеси:

— Відьма тебе не скривдить! Я їй не дозволю!

Король нічого про це не сказав. Він просто наказав доставити Софі додому в його королівській кареті.

Екіпаж із грюкотом зупинився коло входу до замаскованої стайні. Двері відчинив Майкл, мало не збивши із ніг лакея, який допомагав Софі вийти з карети.

— Де ви зникли? — закричав він. — Я так переживав! Хаул страшенно розстроєний…

— Не сумніваюся, — погодилася Софі.

— …через смерть пані Пентстеммон, — закінчив Майкл.

Хаул теж вийшов на поріг. Виглядав чарівник блідим і пригніченим. У руках він тримав паперовий сувій, з якого звисали червоно-сині королівські печаті. Софі винувато подивилася на сувій. Хаул дав сержантові золоту монету — і не розкривав рота, аж поки карета і піхотинці, гуркочучи по бруківці, не зникли з очей. Тоді він заговорив:

— Четверик коней і десятеро людей — і все це заради того, щоби позбутися товариства однієї старої дами. Що ви зробили з королем?

Софі зайшла за Майклом і Хаулом в замок, очікуючи, що кімната вкрита зеленим слизом. Але ніякого слизу не було, а Кальцифер радісно злітав до комина, посміхаючись своєю щонайбагрянішою усмішкою. Софі упала в крісло.

— Напевно, короля від мене знудило — що я все повертаюся і очорнюю ваше ім’я. Я зробила два заходи, — сказала вона. — І все пішло шкереберть. А ще я зустріла Відьму — майже відразу після того, як вона вбила пані Пентстеммон. Що за день!

Софі описувала події цього дня, а Хаул, спершись ліктем на кам’яний край вогнища, помахував сувоєм так, ніби збирався згодувати його Кальциферу.

— Перед вами — новий придворний маг, — вимовив він нарешті. — Ім’я моє — чорніше нікуди. — І раптом він розреготався, неабияк здивувавши Софі з Майклом. — А що вона зробила з графом Каттеракським! — реготав Хаул. — Її ніяк не можна було підпускати до короля!

— Я ж очорнювала ваше ім’я, як могла! — обурилася Софі.

— Знаю, знаю. Це я помилився у своїх розрахунках, — погодився Хаул. — А тепер таке: як мені піти на похорони бідної пані Пентстеммон так, щоби Відьма Пустирищ про це не пронюхала? Що пропонуєш, Кальцифере?

Було зрозуміло, що смерть пані Пентстеммон засмутила Хаула і вивела його з рівноваги значно більше, аніж усе інше.

І тільки Майкла найбільше тривожила саме Відьма. Наступного ранку він зізнався Софі, що цілу ніч йому дошкуляли погані сни. Йому снилося, що Відьма Пустирищ пробирається в усі двері Мандрівного Замку одночасно.

— А де ж Хаул? — тривожно запитав він.

Ну, а Хаул пішов надзвичайно рано, залишивши, як завжди, після себе у ванній густу ароматну пару. Гітари він не взяв, а ручка над дверима виявилася повернутою вниз зеленим. Крім цього, ніхто нічого не знав, навіть Кальцифер.

— Дверей нікому не відчиняйте, — наказав Кальцифер. — Відьма знає про всі входи, крім портхавенського.

Майкл настільки перелякався, що приніс знадвору якісь дошки і навхрест забив ними двері. Потім він нарешті взявся за дослідження закляття, яке їм віддала міс Ангоріан.

Десь за півгодини дверна ручка різко повернулася вниз чорним. Двері почали здригатися від ударів. Майкл схопив за руку Софі.

— Не бійтеся, — тремтячим голосом проговорив він. — Зі мною ви в безпеці.

Якийсь час двері з дрижанням витримували могутні поштовхи. Потім усе стихло. Але не встиг Майкл із неймовірним полегшенням відпустити руку Софі, як прогримів вибух. Дошки із грюкотом попадали на підлогу. Переляканий Кальцифер забився якнайдалі вглиб вогнища, Майкл — якнайдалі в комору, а Софі, залишившись сама, насторожено застигла посеред кімнати. Двері різко розчинилися, і в кімнату ввірвався Хаул.

— Софі, а оце вже занадто! — прохрипів він. — Я все-таки тут живу!

Хаул промок як хлющ. Сіро-червоний костюм перетворився на чорно-коричневий. З рукавів і волосся Хаула стікала вода.

Софі подивилася на дверну ручку, як і раніше, повернуту вниз чорним. «Міс Ангоріан, — подумала вона. — І він ходив до неї в зачарованому костюмі».

— Де ви були? — запитала вона.

Хаул пчихнув.

— Стояв під дощем. Не ваша справа, — хрипко відповів він. — А для чого тут ці дошки?

— Я забив ними двері, — пояснив Майкл, який власне бочком вибирався з комори. — Відьма…

— Ви, мабуть, думаєте, ніби я не знаю свого ремесла! — роздратовано сказав Хаул. — Я застосував стільки заклять, які збивають зі шляху, що більшість людей просто не здатні нас знайти! Навіть Відьмі знадобилося б на це зо три дні, не менше! Кальцифере, мені треба попити чогось гарячого.

Кальцифер вибрався з-під полін, але як тільки Хаул ступив крок до вогнища, демон знову забився далеко вглиб.

— Не підходь до мене! Ти ж весь мокрий! — засичав він.

— Софі! — благально озвався Хаул.

Софі безжально склала руки на грудях.

— А з Летті ж як? — запитала вона.

— Я промок до нитки! — обурився Хаул. — Мені треба попити чогось гарячого!

— Я запитую, що з Летті Хаттер? — повторила Софі.

— А хай би вам грець, — процідив Хаул крізь зуби. Він обтрусився. Бризки накреслили на підлозі довкола Хаула ідеально рівне кільце. Хаул виступив з нього, пригладивши зовсім сухе волосся, причому його костюм знову став сірим з червоним і навіть не вогким, і пішов за горщечком.

— Ах, Майкле, у цьому світі повно жорстокосердих жінок, — зауважив він. — Причому трьох я можу назвати відразу, не замислюючись.

— І одна з них міс Ангоріан? — уточнила Софі.

Хаул не відповів. Півдня він гордо вдавав, начебто взагалі не помічає Софі, й обговорював з Майклом і Кальцифером нюанси, пов’язані з переїздом.

«Хаул справді збирається вислизнути, як я й попереджала короля», — думала Софі, педантично зшиваючи блакитні зі сріблом трикутнички. — А ще його треба якомога швидше перевдягнути з цього його сіро-червоного костюма в що-небудь інше».

— Думаю, портхавенський вхід можна залишити на місці, — тим часом говорив Хаул. Він вийняв з повітря носову хусточку й оглушливо висякався — аж Кальцифер стрепенувся і боязко замерехтів. — Але сам Мандрівний Замок треба перемістити якнайдалі від усіх місць, де ми бували раніше, а кінгсберійський вхід узагалі закрити.

І саме в цю мить хтось постукав.

Софі зауважила, що Хаул підхопився на ноги і обернувся не менш знервовано, аніж Майкл. Жоден з них не підійшов до дверей. «Боягуз, — презирливо подумала Софі. — І заради чого це я вчора стільки для нього старалася?!»

— Це я, мабуть, з глузду з’їхала, — шепнула вона блакитно-срібному костюму.

— А двері з чорною позначкою? — запитав Майкл, коли стало зрозуміло, що той, хто стукав, уже пішов.

— Вони залишаються, — відповів Хаул і, втомлено клацнувши пальцями, вийняв собі з повітря ще одну носову хустинку.

«Ще б пак! — сердито подумала Софі. — Там же міс Ангоріан! Бідна Летті!»

Ближче до обіду Хаул витягував носовички із повітря вже по два чи навіть і по три. Придивившись до них, Софі виявила, що це були квадратики м’якого паперу.

Чарівник чхав, голос його став ще хрипкішим. Незабаром Хаул став виймати носовички з повітря не менше ніж по півдюжини. Попіл від спалених носовичків здіймався довкола Кальцифера високими купками.

— Ну чому як тільки я навідуюся в Уельс — відразу застуда! — прохрипів Хаул і вийняв з повітря цілий стосик серветок.

Софі фиркнула.

— Ви щось сказали? — прокаркав Хаул.

— Ні, я просто подумала, що ті, котрі від усього вислизають, заслуговують на яку завгодно застуду, — кинула у відповідь Софі. — Люди, яким сам король доручив важливе завдання і які натомість ідуть під дощем залицятися до панночки, можуть звинувачувати тільки себе?

— А звідки вам знати, що саме я робив, пані Моралістко? — поцікавився Хаул. — Чи ви хочете, щоб я перед кожним виходом з дому вручав вам список усіх моїх справ?! Я шукав принца Джастіна! Я виходжу не тільки для того, щоби до когось позалицятися!

— І коли це ви його шукали? — поцікавилася Софі.

— О, вуха так і нашорошилися, а довгий ніс ще більше витягнувся! — просипів Хаул. — Я шукаю принца Джастіна відколи він зник, само собою! Мене страшенно зацікавило, чому принц Джастін пішов туди, куди він пішов, хоча всім було відомо, що Саліман подався на Пустирища. Думаю, йому продали фальшиві пошукові чари, тому що він поїхав прямісінько у Складчасту долину і там купив у пані Ферфакс ще одні. А вони, цілком природно, привели Джастіна сюди, до Мандрівного Замку, і Майкл продав йому чергові пошукові чари, а також маскувальні чари…

Майкл вражено прикрив рота рукою.

— То значить, отой чоловік у зеленому мундирі — оце якраз і був принц Джастін?!

— Так, просто раніше я про це не згадував, оскільки король міг собі подумати, що в тебе вистачило би здогадливості також продати принцові підробку, — пояснив Хаул. — А ще мене мучила совість. Совість. Зверніть увагу на це слово, пані Нишпорко. У мене є совість. — Хаул витягнув ще один стосик носових хусток і поверх них кинув на Софі сердитий погляд. Очі в нього почервоніли і сльозилися. Тоді він підвівся на ноги.

— Мені погано, — заявив він. — Піду приляжу. Можливо, помру.

Зсутулившись, він побрів до сходів. Уся його постать викликала жаль і співчуття.

— Поховайте мене поруч із пані Пентстеммон, — прохрипів він і пішов лягати у ліжко.

Софі люто взялася за шиття. У неї нарешті з’явилася можливість витрусити Хаула із сіро-червоного костюма, поки він не почав нищівно впливати на серце міс Ангоріан, — якщо тільки, звичайно, чарівник не вирішив сьогодні спати в одязі, а цього Софі не могла виключити.

Значить, того дня, коли Хаул вирушив до Апер-Фолдинга і познайомився там з Летті, він саме шукав принца Джастіна. «Бідна Летті!» — думала Софі, кладучи дрібненькі швидкі стібки навколо п’ятдесят сьомого блакитного трикутника. Залишалося ще десь близько сорока.

Але невдовзі зверху почувся слабкий крик Хаула:

— Допоможіть! Ну хоч хто-небудь! Я вмираю, всіма покинутий!

Софі фиркнула. Майкл покинув роботу над новим закляттям і кинувся нагору. Життя раптом стало навдивовижу клопітким. Поки Софі вшивала на місце наступні десять трикутничків, Майкл устиг збігати нагору, до Хаула, з медом, з лимоном, з якоюсь особливою книжкою, з мікстурою від кашлю, з ложкою, щоби можна було випити цю мікстуру, тоді ще з краплями від нежитю, з льодяниками для горла, з полосканням — також для горла, з пером, з папером, а тоді з іще трьома книгами та настоянкою вербової кори. При цьому в двері постійно грюкали, і від цього Софі щоразу підстрибувала, а Кальцифер неспокійно спалахував. Оскільки ніхто не відчиняв, у двері іноді гримали навіть і по п’ять хвилин підряд, обурюючись такою нечуваною зневагою — і маючи на це цілковите право.

Тим часом блакитно-срібний костюм почав неабияк тривожити Софі. Він робився все меншим і меншим, адже не можна вшити стільки трикутничків, щоби у шви не пішла хоч якась там кількість тканини.

— Майкле, — покликала вона, коли Майкл черговий раз збіг по сходах униз, оскільки Хаулові спало на гадку забажати собі на обід сандвіч з беконом. — Майкле, а чи можна зробити маленьке вбрання великим?

— Звичайно, — кивнув Майкл. — Моє нове закляття саме для цього й призначене — якщо, звичайно, мені випаде нагода з ним попрацювати. Хаул хоче сандвіч із шістьма шматками бекону. Чи не могли б ви попросити про це Кальцифера?

Софі і Кальцифер обмінялися багатозначними поглядами.

— Думаю, він зовсім не умирає, — зауважив Кальцифер.

— Схилиш голову — віддам тобі шкірки з бекону, — пообіцяла Софі, відклавши шиття. Кальцифера було легше підкупити, аніж залякати.

Вони також пообідали сандвічами з беконом; щоправда, Майклові так і не вдалося нормально поїсти, бо йому довелося знов бігти нагору. Повернувся він з повідомленням, що Хаул наказав йому піти в Маркет-Чіппінг, щоби купити там необхідні для переїзду речі.

— А як же Відьма? Хіба це безпечно? — запитала Софі.

Майкл облизав масні від бекону пальці й зник у коморі. Вийшов він звідти, накинувши на плечі один із запилюжених оксамитових плащів. Точніше, з комори вийшов кремезний рудобородий чолов’яга в оксамитовому плащі. Але він облизував пальці й говорив голосом Майкла:

— Хаул переконаний, що у такому вигляді мені ніщо не загрожує. А крім того, цей плащ не тільки видозмінює і перетворює, він ще й збиває зі шляху і заплутує усіх інших. Цікаво, чи Летті мене впізнає?

Чолов’яга повернув ручку вниз зеленим і легко зістрибнув на зарості вересу, які повільно пропливали внизу.

У Мандрівному Замку запанувала майже тиша. Кальцифер заспокоївся і мирно потріскував. Хаул же, мабуть, чудово усвідомлював, що Софі, на відміну від Майкла, туди-сюди бігати не буде. Отож нагорі також стало зовсім тихо. Софі піднялася й обережно зашкутильгала до комори. Нарешті їй вдасться піти побачитися з Летті. Напевно, Летті зараз невесело. Софі чомусь не сумнівалася в тому, що від дня, коли вона побачила їх із Хаулом у яблуневому саду, Хаул до дівчини навіть і близько не підходив. Напевно, Летті полегшає, коли Софі прийде до неї і розповість, що причиною спалаху її почуттів був усього-на-всього костюм із накладеними на нього чарами. Так чи інакше, а сказати про це Летті вона мусить обов’язково.

Однак семимильних чобіт у коморі не виявилося. Софі спершу не повірила своїм очам. Вона перешукала комору зверху до низу, зазираючи всюди, де тільки могла, але не знайшла нічого, крім звичайнісіньких відер і віників, а також другого запилюженого плаща.

— А щоб йому! — вигукнула Софі. Напевно, Хаул вирішив подбати про те, щоби Софі більше не могла всюди за ним потикатися.

Вона почала заносити все вигорнуте з закапелків добро назад у комору, і в цей момент у двері постукали. Софі, як звичайно, підстрибнула від несподіванки. Вона сподівалася, що відвідувач піде, так і не дочекавшись, що йому відчинять. Однак гість виявився надзвичайно наполегливим. Хто б це не був, він продовжував грюкати — або, може, радше з розгону кидатися на двері, тому що замість звичайного стукоту звучали розмірені глухі удари: бум, бум, бум. Минуло зо п’ять хвилин, одначе гупання не припинялося.

Софі подивилася на неспокійні зелені іскри — тільки вони і зраджували присутність Кальцифера.

— Відьма?

— Ні, — озвався Кальцифер з-під полін ледь чутним, приглушеним голосом. — Це двері замку. Хтось за нами біжить. Непогано біжить, тому що ми рухаємося доволі швидко.

— Опудало?! — запитала Софі, відчуваючи, що від самої цієї думки їй аж похололо у грудях.

— Плоть і кров, — сказав Кальцифер. Його здивоване блакитне обличчя трепетало майже попід самим комином. — Не знаю, що це, але воно понад усе прагне сюди ввійти. Мені здається, що воно для нас нешкідливе.

Оскільки розмірені глухі удари — бум, бум, бум — не припинялися, і це страшенно дратувало Софі, вона вирішила відчинити двері, щоби нарешті покласти цьому край. Та й, між іншим, їй стало цікаво, хто ж це такий упертий.

Почепити на місце другий запилюжений плащ вона так і не встигла, тому механічно накинула його на плечі й зашкутильгала до дверей. Кальцифер отетеріло витріщився на неї. Потім — уперше за увесь час їхнього знайомства — він схилив голову цілком добровільно. З-під кучерявих, зелених і палахкітливих язиків полум’я долинув тріскучий розкотистий регіт. Мимоволі замислившись над тим, у кого ж перетворив її Хаулів чарівний плащ, Софі відчинила двері.

Великий гончак відштовхнувся від схилу пагорба під скреготливою чорною кладкою Мандрівного Замку і приземлився прямісінько посеред кімнати. Плащ зісковзнув із плечей Софі, а сама вона поспішно позадкувала. Софі завжди побоювалася собак, а гончаки не з тих, на кого можна спокійно дивитися. Пес стояв поміж нею і дверима і не зводив із Софі погляду. Софі з жалем подивилася на валуни і верес, які пропливали внизу, не знаючи, чи варто їй кликати на допомогу Хаула.

Пес вигнув і без того вигнуту спину і з натугою звівся на довгі задні лапи. На зріст він зробився майже як Софі. Він напружено витягнув уперед передні лапи і спробував випростатися ще сильніше. Та коли Софі вже майже відкрила рот, щоби покликати Хаула, пес зробив неймовірне зусилля — і виструнчився, випрямившись на повний зріст. На якусь мить він перетворився на чоловіка у пом’ятому коричневому костюмі. Чоловік мав рудувате волосся і бліде нещасне обличчя.

— З Апер-Фолдинга! — видихнув людина-пес. — Люблю Летті… Летті послала… Летті плаче, страждає… Послала до вас… Сказала залишитися… — ще не договоривши, він зігнувся і зіщулився, а тоді зовсім по-собачому завив від розпачу і жалю. — Чарівникові не казати… — проскавучав він, а тоді відразу ж знову покрився хвилястою рудою собачою вовною.

Одначе цього разу він став іншим собакою. Тепер це був рудий сетер. Отож рудий сетер заметляв хвостом і зворушливо-благально подивився на Софі своїми серйозними і сумними очима.

— Ой, лишенько, — сказала Софі, зачиняючи за ним двері. — Здається, друже, ти втрапив у халепу. Це ж ти був тим колі, чи не так? Тепер я розумію, про що нам говорила пані Ферфакс. Ця Відьма просто напрошується, щоб її провчити! Але навіщо Летті послала тебе сюди? Раз ти не хочеш, щоби я говорила про тебе Хаулові…

Почувши це ім’я, пес тихо загарчав. При цьому він далі метляв хвостом і благально дивився на Софі.

— Добре, я йому не скажу, — пообіцяла Софі. Пес явно підбадьорився. Він підбіг ближче до вогнища, з осторогою зиркаючи на Кальцифера, і згорнувся коло самісіньких ґрат у сухоребрий рудий клубок.

— І що ти на це скажеш, Кальцифере? — запитала Софі.

— Це зачарована людина, — сповістив Кальцифер очевидну річ.

— Знаю, а от чи можеш ти зняти закляття? — Софі подумала, що Летті, як і всі інші, напевно, вже чула, що в Хаула в замку працює відьма.

«Треба якомога скоріше перетворити пса назад на людину і відіслати його до Апер-Фолдинга, поки Хаул не піднявся з ліжка і не побачив його», — вирішила Софі.

— Ні. Тому що я мусив би робити це разом з Хаулом, — заявив Кальцифер.

— Що ж, тоді я спробую все зробити сама, — сказала Софі.

«Бідна Летті! Страждає через Хаула, а єдиний інший її шанувальник майже весь час змушений перебувати у подобі пса!»

Софі поклала руку на круглу, вкриту гладкою шерстю, голову пса.

— Стань назад людиною, якою ти був, — сказала вона. Софі довелося повторювати ці слова доволі довго, але пес від тих примовлянь заснув іще міцніше. Він захропів і привалився до ніг Софі.

Тим часом зверху долинули романтично-страдницькі стогони, ахи і охи. Та Софі розмовляла із собакою і не звернула на них аніякісінької уваги. За ахами і охами прозвучала довга і показна рулада кашлю, а пізніше на зміну кашлю прийшли ще більш романтично-страдницькі стогони. Софі знову не звернула на це уваги. Тоді замість кашлю почулося ну просто-таки несамовите чхання, від якого задрижали і вікно, і всі двері. Пропустити повз вуха щось подібне, мабуть, дуже нелегко, одначе Софі і це вдалося. «Ту-ту-пру-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!» ~ висякався чарівник. Це прозвучало наче фагот у тунелі. Знову почувся кашель, дещо урізноманітнений стогонами і зітханням. Чхання перемежалося стогонами і кашлянням, і дуже скоро уся ця симфонія досягла крещендо, тому що Хаул примудрявся одночасно кашляти, стогнати, сякатися, чхати, до всього ще й тихенько підвиваючи. Двері здригалися, балки під стелею тремтіли, а одне з Кальциферових полін викотилося з вогнища.

— Добре, добре, я розумію твій натяк! — пробурчала Софі, жбурляючи поліно назад у вогонь. — Далі буде зелений слиз. Кальцифере, нікуди не відпускай, будь ласка, цього собаку. — І вона попленталася нагору сходами, голосно буркочучи:

— Ці ще мені чарівники! Можна подумати, що до нього ніхто не простуджувався! Ну що, що сталося? — запитала вона, увійшовши у відчинені двері спальні Хаула і ступивши кілька кроків по заяложеному килимі.

— Я вмираю від смертельної нудьги, — жалібно заявив Хаул. — А може, просто вмираю.

Він розлігся на брудних сірих подушках, неймовірно злиденних на вигляд, накрившись чимось, що могло би бути клаптиковою ковдрою, якби не те, що всі її шматочки були одного кольору — кольору пилюки. У складках пологу над Хауловим ліжком мирно снували свою павутину його любі павучки.

Софі поклала руку йому на чоло.

— Ну що ж, температура у вас все-таки є, — визнала вона.

— Я марю, — сповістив Хаул. — Перед очима у мене плавають чорні цятки.

— Це павуки, — зітхнула Софі. — Чому б вам не вилікуватися за допомогою чарів?

— Тому що від застуди ніщо не допомагає, — скорботно відповів Хаул. — У мене все в голові йде обертом — хоч, може, це в мене голова йде обертом навколо усього, що є в моїй голові. Я все думаю про умови цього Відьминого закляття. От уже не сподівався, що вона так спритно мене підловить. Кепсько, коли ти отак даєш себе підловити, хоча дотепер усім, що сталося насправді, я завдячував лише самому собі. Але зараз я з нетерпінням чекаю, коли станеться все інше.

Софі згадалися загадкові вірші.

— Що інше? — уточнила вона. — Де всі минулі роки?

— Ну, це я знаю, — відгукнувся Хаул. — І мої власні, і чиї завгодно минулі роки нікуди не зникають. Вони там, де завжди були. Якби я хотів, я міг би зіграти навіть злу фею на власних хрестинах. Можливо, саме так я і зробив і, можливо, від цього всі мої клопоти. Ні, тепер я чекаю всього лише трьох речей: русалок, мандрагори та вітру в полі, що мчить добру волю. Та ще, мабуть, сивини — тільки я не стану знімати із себе закляття, аби подивитися, чи ще не почав сивіти. Залишилося тільки три тижні до того, як усе це мало би збутися, і як тільки воно збудеться, Відьма мене схопить. От тільки у переддень Середини літа збирається регбійний клуб, і вже куди-куди, а туди я таки потраплю. А все решта вже давно сталося.

— Ви маєте на увазі падаючу зірку і те, що на світі немає чесних і правдивих жінок? — запитала Софі. — Мене це нітрохи не дивує — при вашій поведінці. Пані Пентстеммон говорила мені, що вас затягує на шлях зла. І вона не помилялася, чи не так?

— Я обов’язково мушу піти на її похорон, навіть якби це стало для мене фатальним, — сумно сказав Хаул. — Пані Пентстеммон завжди була про мене надто доброї думки. Я засліплював її своєю чарівністю.

З його очей потекли сльози, одначе Софі не знала, чи він плаче від горя, чи від нежитю. А ще вона помітила, що він знову почав вислизати.

— Я вже вам казала про те, що ви щоразу кидаєте жінок, як тільки вони у вас закохуються, — нагадала вона. — Навіщо ви це робите?

Хаул простягнув свою тремтячу руку до пологу над ліжком.

— Якраз за це я і люблю павучків, — заявив він. — Раз не вийшло — старайся далі, пробуй ще, ще і ще… От я і пробую, — сказав Хаул з превеликим сумом. — Сам винен, тому що кілька років тому я уклав одну угоду — і відтоді, я знаю, більше ніколи не буду спроможний на справжнє кохання.

Отут уже у Софі не залишилося жодних сумнівів у тому, що з очей у Хаула потекли таки дійсно сльози. Їй стало шкода чарівника.

— Добре вже, не плачте…

За дверима почулися тихенькі кроки. Софі обернулася — і побачила, що людина-пес, несамовито зігнувшись, намагається пролізти у двері. Вона різко схопила його за руду шерсть, подумавши, що він напевно прийшов покусати Хаула. Проте пес усього лише притулився до її ніг, і через це Софі довелося опертися на облізлу стіну.

— Що це? — запитав Хаул.

— Мій новий собака, — сказала Софі, вчепившись у хвилясту собачу шерсть.

З місця, де стояла Софі, їй було добре видно вікно. Воно мусило би виходити у двір, одначе замість куп усілякого мотлоху за ним виднівся ошатний зелений садок з металевою гойдалкою посередині.

Призахідне сонце спалахувало в краплях дощу на гойдалці червоними і синіми відблисками. Софі побачила, як по мокрій траві біжить Марі, племінниця Хаула. Сестра Хаула, Меган, бігла за дочкою. Мабуть, вона кричала, що Марі не можна сідати на мокру гойдалку, але сюди не долинало ні звуку.

— Це і є те місце, яке називається Уельс? — запитала Софі.

Хаул розсміявся і ляснув долонею по ковдрі. Пилюка піднялася високо, як дим від вогнища.

— А цур йому, цьому вашому псові! — прохрипів він. — Я побився об заклад сам із собою, що зумію не дозволити вам заглядати у це вікно, доки ви тут!

— Та що ви таке кажете? — ущипливо поцікавилася Софі, а тоді відпустила пса, сподіваючись, що той все-таки вкусить Хаула. Однак пес всього лише став налягати на неї, підпихаючи до дверей. — То що, всі ці пісні й танці були звичайнісіньким прикиданням? Що ж, я могла й сама здогадатися.

Хаул відкинувся на сірі подушки з ображеним виглядом.

— Іноді, — сказав він з докором у голосі, — ви говорите зовсім як Меган.

— Іноді, — відповіла Софі, виганяючи собаку з кімнати і ступаючи через поріг, — я розумію, як Меган докотилася до такого життя.

І вона грюкнула дверима, залишаючи Хаула з його павуками, пилюкою і садом — грюкнула справді-таки щосили.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> Урок 2 Тема. Архітектура кам'яний літопис століть
downloads -> Уроках «Художньої культури»
downloads -> Науковий керівник : учитель стасюк о. С. Консультанти: батьки, бібліотекар, вчитель географії
downloads -> Реферат з основ корекційної педагогіки та спеціальної психології на тему: Психолого-педагогічна допомога сім'ям, які мають дітей з порушенням у розвитку
downloads -> Образотворче мистецтво
downloads -> Чернігівська міська централізована бібліотечна система
downloads -> Особливості розвитку культури Галицько – Волинської держави
downloads -> Визначні місця України краю незвіданих красот
downloads -> Розрахунок сил І засобів по ліквідації нс

Скачати 398.81 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка