Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і таємна кімната Гаррі Поттер – 2



Сторінка2/10
Дата конвертації20.11.2018
Розмір0.75 Mb.
#65784
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

*
Минуло три дні. Дурслі й не збиралися послаблювати режим. Гаррі лежав на ліжку, дивився на сонце, що сідало за ґратами, і сумно міркував про свою подальшу долю.

Що доброго в тому, щоб визволитися звідси з допомогою чарів, якщо за це його виженуть з Гоґвортсу? Але життя на Прівіт‑драйв ще ніколи не було таким безпросвітним. Тепер, коли Дурслі знали, що не прокинуться раптом уранці якимись кажанами, Гаррі позбувся своєї єдиної зброї. Можливо, Добі врятував Гаррі від страшної небезпеки у Гоґвортсі, але, якщо так і далі піде, то тут на нього, мабуть, чекає голодна смерть.

Скрипнули кошачі дверцятка, і рука тітки Петунії запхнула в кімнату миску консервованого супу. Гаррі, чиї кишки грали голодного марша, зіскочив з ліжка і схопив миску. Суп був холодний, але Гаррі відразу проковтнув мало не півмиски. Тоді підійшов до клітки з Гедвіґою і перехилив миску, висипавши розмоклі овочі, що були там на дні, в її порожню годівницю. Сова настовбурчила пір'я і зиркнула на те все з величезною огидою.

— Нема чого крутити дзьобом, це все, що ми маємо, — понуро сказав Гаррі.



Поклавши спорожнілу миску на підлогу біля отвору, він знову ліг на ліжко, відчуваючи ще дужчий голод, аніж перед тим супом.

Коли припустити, що він через місяць не помре, то що буде, коли він не з'явиться у Гоґвортсі? Чи пришлють когось дізнатися, чом він не приїхав? Чи зможуть вони примусити Дурслів відпустити його? У кімнаті сутеніло. Змучений Гаррі, в чиєму животі бурчало, а в голові крутилися ті самі питання без відповіді, поринув у неспокійний сон.

Йому наснилося, ніби його виставили напоказ у зоопарку, причепивши до клітки табличку "Неповнолітній чарівник".

Люди з‑за ґрат витріщалися на нього, а він лежав, голодний і знесилений, на солом'яній підстилці. Побачивши у натовпі обличчя Добі, він покликав його на допомогу, але Добі крикнув: Гаррі Поттер тут у безпеці, паничу!" — і щез. Тоді з'явилися Дурслі, а Дадлі почав торохкотіти по ґратах.

— Перестань, — пробурмотів Гаррі, бо це торохкотіння болем озивалося йому в голові. — Дай мені спокій… Я дуже хочу спати!.. Гаррі розплющив очі.



Крізь ґрати на вікні лилося місячне сяйво. І хтось таки справді витріщився на нього з‑за ґрат: хтось рудий, довгоносий, з веснянками на обличчі. Там, за вікном, був Рон Візлі.
— РОЗДІЛ ТРЕТІЙ —

"Барліг"
— Рон! — прошепотів Гаррі. Він підкрався до вікна і прочинив його, щоб можна було говорити крізь ґрати. — Роне, як ти… Що це ти?..

Гаррі аж рота роззявив, бо раптом усвідомив, що Рон визирав з вікна старенького бірюзового автомобіля, який зупинився в повітрі.

З передніх сидінь до Гаррі усміхалися Ронові старші брати‑близнята Фред і Джордж.

— Усе нормально, Гаррі?

— Що сталося? — запитав Рон. — Чом ти не відповідав на мої листи? Я вже разів з десять запрошував тебе в гості! А тоді тато сказав, що ти застосував чари у присутності маґлів і отримав офіційне попередження.

— Це не я. Але як він довідався?

— Він працює в міністерстві, — пояснив Рон. — Але ж ти знаєш, що нам не можна насилати чари поза школою.

— Від кого я це чую? — іронічно запитав Гаррі, поглядаючи на машину в повітрі.

— Ну, це не рахується, — відповів Рон. — Ми її просто позичили, це татова машина, ми її не чарували. Але як можна вдаватися до чарів перед маґлами, з якими ти живеш?

— Кажу тобі: це не я, але тут довго пояснювати. Слухай, ти не міг би розповісти у Гоґвортсі, що Дурслі мене замкнули і не випускають? А я ж тепер не можу звільнитися з допомогою чарів, бо в міністерстві подумають, що я за три дні аж двічі незаконно чарував, і тоді…

— Та не торохти, — перебив його Рон, — ми ж прибули, щоб забрати тебе до себе.

— Але ж вам теж не можна застосовувати чарів…

— А нам і не треба, — Рон показав головою на передні сидіння й усміхнувся. — Не забувай, хто тут зі мною.

— Прив'яжи її до ґратів, — звелів Фред, кинувши Гаррі кінець мотузки.

— Якщо Дурслі прокинуться, мені кінець, — прошепотів Гаррі, прив'язуючи мотузку,

— Не журися, — заспокоїв його Фред, — і відійди. З цими словами Фред натиснув на газ.



Гаррі відступив до клітки. Гедвіґа, здавалося, розуміла серйозність ситуації, бо зберігала тишу і спокій. Машина ревіла дедалі гучніше, і раптом, коли Фред скерував її просто вгору, ґрати з хрускотом вирвалися з вікна. Гаррі підбіг і побачив, як вони теліпаються десь там унизу над землею. Важко дихаючи, Рон потягнув їх до машини.

Гаррі стривожено прислухався, але із дурслівської спальні не долинало жодного звуку.

Коли ґрати опинилися на задньому сидінні біля Рона, Фред здав назад, під'їхавши якомога ближче до Гарріного вікна.

— Сідай, — сказав Рон.

— Але всі мої гоґвортські речі, чарівна паличка, мітла…

— Де вони?

— Замкнені в комірчині під сходами, а я не можу вийти з кімнати.

— Жодних проблем, — відізвався з переднього сидіння Джордж. — Відійди від вікна.



Фред і Джордж обережно залізли до Гарріної кімнати.

Джордж витяг з кишені звичайну шпильку для волосся й почав колупатися нею в замку.

— Багато чарівників вважають, що це даремна трата часу, — сказав Фред. — Але ми думаємо, що деякі маґлівські трюки варто знати, хоч вони трохи й заповільні.



Щось тихенько клацнуло, і двері відчинилися.

— Ну, ми візьмемо твою валізу, а ти бери все, що тобі треба, і передавай Ронові, — прошепотів Джордж.

— Не ставайте на найнижчу сходинку, вона рипить, — шепнув Гаррі, і близнята розчинилися в темряві коридору.

Гаррі понишпорив у кімнаті, збираючи свої речі й передаючи їх Ронові через вікно. Тоді допоміг Фредові й Джорджу піднімати сходами валізу. Було чути, як закашлявся дядько Вернон.

Захекашись, вони дотягли валізу до дверей, а тоді підсунули її до Гарріного вікна. Фред заліз у машину й почав разом з Роном тягти валізу на себе, а Гаррі з Джорджем штовхали її з кімнати. Валіза поволі, сантиметр за сантиметром, пролазила крізь вікно. Знову кашлянув дядько Вернон.

— Ще трохи, — сопів задихано Фред. — Штовхніть сильніше.



Гаррі й Джордж натиснули плечима, і валіза нарешті впала на заднє сидіння.

— О'кей, змиваємося, — прошепотів Джордж. Та тільки‑но Гаррі виліз на підвіконня, як за спиною в нього пролунало гучне ухкання, а вслід за ним загримів голос дядька Вернона:

— КЛЯТА СОВА!

— Я забув Гедвіґу! — похопився Гаррі й кинувся назад у кімнату. В коридорі спалахнуло світло. Він ухопив клітку з Гедвіґою, скочив до вікна й передав її Ронові. Уже вилазив на комод, коли дядько Вернон гупнув щосили в незамкнені двері, й вони з грюкотом відчинилися.



На якусь мить дядько Вернон завмер на порозі, а тоді заревів, як розлючений бугай, кинувся на Гаррі і вчепився в його ногу.

Рон, Фред і Джордж ухопили Гаррі за руки й щосили потягли до себе.

— Петуніє! — загорлав дядько Вернон. — Він утікає! ВІН УТІКАЄ!



Брати Візлі смикнули з останніх сил — Гарріна нога вислизнула з рук дядька Вернона, і він влетів у машину.

— Фред, газуй! — закричав Рон, і машина стрімко злетіла кудись до місяця.



Гаррі не міг у це повірити — він вільний! Він опустив вікно машини. Нічне повітря розкуйовдило йому волосся, а внизу швидко зменшувалися дахи Прівіт‑драйв. Дядько Вернон, тітка Петунія й Дадлі німо визирали з Гарріного вікна.

— До наступного літа! — заволав Гаррі.



Візлі аж заревіли від реготу, а Гаррі вмостився на сидінні, усміхаючись від вуха до вуха.

— Випусти Гедвіґу, — сказав він Ронові, — нехай летить за нами. Вона вже хтозна‑скільки часу не мала нагоди розім'яти собі крила.



Джордж передав Ронові шпильку, і за мить Гедвіґа радісно випурхнула з вікна машини й безшумно полетіла поряд з ними, немов привид.

— Ну, розповідай, Гаррі, — нетерпляче попросив Рон. — Що з тобою трапилося?



Гаррі розповів їм усе про відвідини Добі, про його попередження і про катастрофу з фіалковим пудингом. Коли він закінчив, запала довга тривожна тиша.

— Дуже підозріло, — сказав зрештою Фред.

— Тут явно щось не те, — погодився Джордж. — То він навіть не сказав тобі, хто за тим стоїть?

— Думаю, він не міг сказати, — відповів Гаррі. — Кажу ж вам: тільки‑но він збирався щось бовкнути, як починав битися головою об стіну.



Гаррі помітив, як Фред і Джордж перезирнулися.

— Ви що, думаєте, він мені брехав? — запитав Гаррі.

— Ну, — відповів Джордж, — взагалі‑то ельфи‑домовики й самі знають могутні чари, але зазвичай не сміють вдаватися до них без дозволу господаря. Гадаю, цього Добі підіслали, щоб не пустити тебе до Гоґвортсу. Такі дивні жарти. Хтось у школі має на тебе зуб?

— Так, — в один голос відповіли Гаррі й Рон.

— Драко Мелфой, — пояснив Гаррі. — Він мене ненавидить.

— Драко Мелфой? — перепитав, обертаючись, Джордж. — То часом не син Луціуса Мелфоя?

— Мабуть, це не таке вже й поширене прізвище, правда? — відповів Гаррі. — А що?

— Я чув, як тато розповідав про нього, — пояснив Джордж. — Він був великим прихильником Відомо‑Кого.

— А коли Відомо‑Хто щез, — додав Фред, повернувши голову до Гаррі, — Луціус Мелфой виправдовувався, що ні до чого непричетний. Лайно собаче!.. Тато каже, що він був серед найближчих спільників Відомо‑Кого.

До Гаррі й раніше долинали такі чутки про родину Мелфоїв, тож тепер він анітрохи не здивувався. Порівняно з Мелфоєм Дадлі Дурслі видавався добрим, уважним і дбайливим хлопчиком.

— Я не знаю, чи Мелфої мають ельфа‑домовика, — засумнівався Гаррі.

— Ну, хоч невідомо, чий то ельф, але він, безперечно, належить давній чаклунській родині, і то досить заможній, — сказав Фред.

— Еге ж, мама завжди мріяла про ельфа‑домовика, що прасував би білизну, — додав Джордж. — Але натомість ми маємо тільки старого паршивого упиря на горищі та купу гномів у саду. Ельфи‑домовики водяться у давніх великих маєтках, замках і подібних до них місцях, а в нашій розвалюсі їх годі й шукати.



Гаррі мовчав. Судячи з того, що Драко Мелфой завжди мав усе найкраще, його родина купалася в чаклунському золоті. Він легко міг уявити Мелфоя. який самовдоволено походжає по своєму великому замку. Ну, а вислати родинного слугу, щоб той не пустив Гаррі до Гоґвортсу, це якраз у стилі Мелфоя.

Невже Гаррі був такий дурний, що повірив тому Добі?

— Хай там як, але я радий, що ми тебе забрали, — сказав Рон. — Знаєш, як я переживав, коли ти не відповів на жодного листа. Спочатку я думав, що то винна Ерола…

— Хто це?

— Наша сова. Дуже стара. Їй уже частенько бракує сил доставити пошту. Тоді я хотів позичити Гермесу…

— Кого?

— Теж сову. Мама з татом купили її для Персі, коли його призначили старостою, — сказав з переднього сидіння Фред.

— Але Персі не позичив її мені, — пояснив Рон. — Сказав, що вона йому потрібна.

— Персі цього літа взагалі дуже дивно поводиться, — спохмурнів Джордж. — Він справді відіслав цілу купу листів і годинами сидить замкнений у своїй кімнаті. Не розумію, скільки можна натирати той значок старости?.. Фред, ти занадто відхилився на захід, — додав він, показуючи на компас на панелі приладів.



Фред повернув кермо.

— А чи знає ваш тато, що ви взяли його машину? — поцікавився Гаррі, здогадуючись, якою буде відповідь.

— Ну‑у… ні, — відповів Рон, — він сьогодні на роботі. Сподіваюся, ми встигнемо поставити її в гараж так, щоб мама не помітила.

— А що, до речі, робить ваш тато в Міністерстві магії?

— Працює в найнуднішому відділі, — відповів Рон. — Відділі нелегального використання маґлівських речей.

— Що?

— Розумієш, вони мусять знечаровувати всякі речі, виготовлені маґлами, бо раптом вони знову опиняться в маґлівській крамниці або хаті. От, наприклад, торік померла одна стара чарівниця, а її чайний сервіз продали антикварові. Якась маґелка купила його, принесла додому й вирішила почастувати друзів чаєм. То був кошмар — тато кілька тижнів мусив працювати понаднормово.

— А що сталося?

— Чайничок мовби сказився: плювався гарячим чаєм, а щипці для цукру затиснули ніс одному панові, і він опинився в лікарні. Тато мало не збожеволів: у відділі, крім нього, був тільки підстаркуватий маг на ім'я Перкінс, і їм обом довелося насилати всілякі там чари забуття й таке інше, щоб тільки замести сліди.

— Але ж твій тато… Ця машина… Фред засміявся:

— Ой, тато захоплюється всім, що пов'язане з маґлами! У нашому сараї повно всіляких маґлівських штучок. Він їх розбирає, зачаровує і знову збирає. Якби він робив обшук у своєму будинку, то мав би заарештувати сам себе. Мама просто дуріє від цього.

— А ось і головна дорога, — повідомив Джордж. зазираючи в лобове скло. — Будемо хвилин за десять. Досить вчасно, бо вже світає.



На обрії зі сходу проступило бліде рожеве сяйво. Фред почав знижуватись, і Гаррі побачив темні клаптики нив і гайків.

— Уже підлітаємо до села, — сказав Джордж. — Отері‑Сент‑Кечпол.



Летюча машина опускалася дедалі нижче. Поміж деревами вже виднів краєчок червоного сонця.

— Посадка! — вигукнув Фред, і машина з глухим ударом торкнулася землі. Приземлилися на маленькому подвір'ї біля напіврозваленого гаража, і Гаррі вперше побачив Ронів дім.



Здавалося, ніби то колись був великий кам'яний хлів, до якого то тут, то там прибудували додаткові кімнати, аж поки він став кількаповерховим будинком. Проте будинок був такий перехняблений, що все це могло триматися купи хіба лише завдяки чарам (мабуть, подумав Гаррі, воно так і є). З червоного даху стирчали чотири чи п'ять димарів.

Біля воріт з землі випинався стовп із кривобокою табличкою з написом "Барліг". Коло вхідних дверей лежала купа високих чоботів і вкритий іржею казан. Декілька тлустих рудих курок дзьобали щось на подвір'ї.

— Нічого особливого, — сказав Рон.

— Тут класно, — радісно вигукнув Гаррі, згадуючи Прівіт‑драйв.

Усі вийшли з машини.

— А тепер піднімаймося тихенько нагору, — розпорядився Фред, — і чекаймо, поки мама покличе нас снідати. Тоді Рон хай біжить униз зі словами: "Мамо, дивися, хто завітав до нас уночі!", і вона так зрадіє, коли побачить Гаррі, що ніхто й не здогадається, що ми брали машину.

— Гаразд, — погодився Рон. — Пішли, Гаррі, я сплю в…

Рон раптом позеленів, прикипівши очима до будинку. Всі обернулися туди ж.

Подвір'ям, розганяючи курей, до них прямувала місіс Візлі. То була низенька, огрядна, мила жіночка, але тієї миті вона скидалася більше на шаб‑лезубого тигра.

— Ой! — зойкнув Фред.

— О Господи! — додав Джордж.

Місіс Візлі зупинилася перед ними, вперлася руками в боки і стала переводити погляд з одного винуватого обличчя на інше. На ній був квітчастий фартух, з кишені якого стирчала чарівна паличка.

— Ну? — насупилася вона.

— Доброго ранку, мамо! — привітав її Джордж бадьорим, як йому здалося, і, звісно, впевненим голосом.

— Чи ви хоч розумієте, як я хвилювалася? — грізно прошепотіла місіс Візлі.

— Вибач, мамо, але розумієш, ми мали…

Хоча всі троє синів місіс Візлі були вищі за неї, вони аж зіщулилися, коли мама стала кричати.

— Порожні ліжка! Жодної записки! Машини нема! Ви ж могли розбитися! Я мало не здуріла від хвилювань, а вам було байдуже! Я ще ніколи за все моє життя… Зачекайте, нехай вернеться тато! Ми ніколи не мали такого клопоту ні з Біллом, ні з Чарлі, ні з Персі!

— Старостою Персі, — пробурмотів Фред.

— ВИ Б КРАЩЕ ПОВОДИЛИСЯ ТАК, ЯК ВІН! — заволала місіс Візлі, тицяючи Фредові в груди пальцем. — Ви могли загинути, вас могли побачити, через вас тато міг би втратити роботу!



Здавалося, цей крик ніколи не скінчиться. Місіс Візлі почала вже хрипнути й аж тоді повернулася до Гаррі, що відступив трохи назад.

— Дуже рада тебе бачити, любий Гаррі, — привітала вона його. — Заходь, уже пора снідати.



Місіс Візлі розвернулася й пішла до будинку, а Гаррі, збентежено глянувши на Рона, що підбадьорливо кивнув, рушив за нею.

Кухня була невеличка і тісненька. Посередині стояв подряпаний дерев'яний стіл зі стільцями. Гаррі присів на краєчок стільця і роззирнувся довкола. Він ще ніколи не був у хаті чарівників.

Годинник на стіні навпроти мав тільки одну стрілку, і там не було жодних цифр. Довкола ободу були такі написи: "Час заварювати чай", "Час годувати курей" і "Ви запізнилися". На поличці над каміном стояли в три ряди книжки з такими назвами, як "Зачаровані запіканки", "Як виворожити власні вареники" і "Бенкет за хвилину — звичайна магія!" А якщо Гаррі міг вірити власним вухам, то по старенькому радіоприймачеві, що висів над раковиною, щойно оголосили про початок програми "Година чаклунки" з популярною співучою відьмою Целестиною Ворбек.

Місіс Візлі бряжчала посудом, трохи безладно готуючи сніданок, і час від часу осудливо позирала на синів, кидаючи на сковороду сосиски. Іноді вона бурмотіла собі під ніс, скажімо: "Не розумію, що ви собі думали!", або: "Я б у таке ніколи не повірила!"

— Я не звинувачую тебе, любий, — заспокоїла вона Гаррі, накладаючи йому на тарілку вісім чи дев'ять сосисок. — Ми з Артуром також переживали за тебе. Оце вчора вночі казали, що самі тебе заберемо, якщо до п'ятниці ти нічого не відпишеш Ронові. Але ж це треба додуматися, — вона поклала йому на тарілку три смажені яйця, — перелетіти півкраїни нелегальною машиною — та вас будь‑хто міг побачити!



Вона недбало махнула чарівною паличкою в бік раковини, де лежав брудний посуд, і він почав сам себе мити, тихенько подзенькуючи.

— Нині ж було хмарно, мамо! — сказав Фред.

— Не розмовляй, коли їси! — обірвала його місіс Візлі.

— Його морили голодом, мамо! — озвався Джордж.

— І ти теж! — гримнула місіс Візлі, але цього разу вона мала вже трохи лагідніший вираз, бо відкраяла Гаррі скибку хліба й намащувала її маслом.

Тієї миті в кухні з'явилася маленька руда постать у довгій нічній сорочечці; почувся тихенький зойк і постать мерщій вибігла.

— Це Джіні, — упівголоса повідомив Рон. — Моя сестра. Ціле літо тільки про тебе й торочить.

— Побачиш, вона ще захоче взяти в тебе автограф! — хихикнув Фред, але, перехопивши мамин погляд, знову принишк над тарілкою. Ніхто не вимовив ні слова, аж поки спорожніли всі чотири тарілки, на що пішло навдивовижу мало часу.

— Але ж я втомився! — позіхнув Фред, відклавши нарешті ніж і виделку. — Мабуть, піду до ліжка і…

— Ні, не підеш! — обірвала його місіс Візлі. — Сам винен, що не спав цілу ніч. Зробиш дегномізацію саду, ті гноми вже геть розперезалися.

— Ну, мамо…

— І ви теж! — люто глянула місіс Візлі на Рона з Фредом. — А ти йди поспи, любий, — звернулася вона до Гаррі. — Ти не просив їх літати тією клятою машиною.

Але Гаррі, якому зовсім не хотілося спати, швиденько сказав:

— Я допоможу Ронові, я ще ніколи не бачив, як дегномізують сад.

— Це дуже мило з твого боку, дорогенький, але там немає нічого цікавого, — заперечила місіс Візлі. — Ану, гляньмо, що на цю тему каже Локарт.

Вона витягла з купи книжок на каміні товстенний том.

Джордж застогнав:

— Мамо, ми знаємо, як виганяти гномів із саду! Гаррі глянув на обкладинку тієї книжки. Химерними золотими літерами там було виведено: "Як боротися з домашніми шкідниками. Посібник Ґільдероя Локарта". Ще там була велика фотографія вельми вродливого чарівника з хвилястим світлим волоссям і ясно‑блакитними очима. Як завжди в магічному світі, фотографія рухалася: чарівник, який, очевидно, й був Ґільдероєм Локартом, зухвало підморгував їм усім. Місіс Візлі засяяла у відповідь.

— Ой, він таке чудо! — всміхнулася вона. — Знає про шкідників геть усе! Не книжка, а скарб!

— Мама у захваті від нього, — прошепотів Фред так, щоб усі почули.

— Не роби з себе посміховиська, Фреде! — обурилася місіс Візлі, почервонівши. — Гаразд, якщо вважаєш себе мудрішим за Локарта, можеш братися за роботу, але начувайся, якщо потім я прийду перевірю і знайду в саду хоч одного гнома!

Позіхаючи й буркочучи, брати Візлі попленталися надвір, а Гаррі — слідом за ними. Сад був великий і саме такий, яким і має бути сад, подумав Гаррі. Дурслям він не сподобався б: там було повно бур'янів, а траву годилося б скосити, але попід мурами тулилися покривлені дерева, на кожній клумбі буяли небачені рослини, а у великому зеленому ставку кумкали жаби.

— Знаєш, маґли також мають у садках гномів, — сказав Ронові Гаррі, коли вони переходили галявину.

— Так, я бачив ті фігурки, які вони називають гномами, — відізвався Рон з‑над куща півонії. — Якісь малі товсті діди морози з вудочками.

Почувся шум боротьби, кущ півонії затремтів, і звідти виринув Рон.

— Ось тобі гном, — сказав він похмуро.

— Заберрирруки! Заберрирруки! — верещав гном.

Він аж ніяк не нагадував Діда Мороза. Був малий і мовби зшитий зі шкіри, з великою Гулястою, лисою головою, точнісінько як картопля. Рон тримав його, витягнувши руку вбік, бо гномик брикався своїми мозолястими ноженятами. Рон схопив його за ноги й перевернув головою вниз.

— Треба робити ось так, — пояснив він. Тоді підняв гнома над головою ("Заберрирруки!") і почав розкручувати його колами, немов аркан. Побачивши, як здивувався Гаррі, Рон додав:

— Це їм не шкодить: просто закрутиться голова, і вони не знайдуть дороги до своїх гном'ячих нірок.

Рон відпустив гномові ноги — той злетів метрів на шість над землею й гепнувся десь у полі за живоплотом.

— Слабенько! — скривився Фред. — Закладаємось, я закину свого аж за той пеньок.



Гаррі швидко навчився не надто шкодувати гномів. Він хотів просто опустити першого, якого піймав, по той бік живоплоту, але гном відчув його нерішучість і вп'явся йому в палець гострими, як бритва, зубами. Гаррі добряче намучився, доки струсив його з руки.

— Ого, Гаррі! Метрів з шістнадцять!..



Скоро ціле небо вкрилося летючими гномами.

— Знаєш, їм усім клепки бракує, — сказав Джордж. схопивши відразу п'ятьох чи шістьох гномів. — Тільки зачують про дегномізацію — відразу збігаються подивитись. А могли б уже й скумекати, що саме тоді їм не варто й вистромляти носа.



Невдовзі усі гноми, що опинилися в полі, почали безладно тікати, згорбивши свої вузенькі плечі.

— Вони ще повернуться, — сказав Рон, спостерігаючи, як гноми зникають у живоплоті на тому краю поля. — їм тут подобається… Тато надто лагідний з ними, думає, що вони кумедні.



Аж тут грюкнули вхідні двері.

— Він повернувся! — вигукнув Джордж. — Тато вже вдома!



Усі побігли через сад до хати.

Містер Візлі сидів на кухні у кріслі, скинувши окуляри й заплющивши очі. Він був худорлявий і вже лисів, але його ріденьке волосся було таке ж руде, як і в дітей. Поношена довга зелена мантія була припорошена пилом.

— Що за нічка, — пробурмотів він, навпомацки шукаючи чайничок.



Усі тим часом посідали довкола нього.

— Дев'ять обшуків. Дев'ять! А старий Манданґус Флечер намагався наслати на мене проклін, коли я повернувся до нього спиною.



Містер Візлі добряче відсьорбнув чаю і зітхнув.

— Що‑небудь знайшов, тату? — нетерпляче запитав Фред.

— Тільки пару дверних ключів, що зменшуються, і кусючого чайника, — позіхнув містер Візлі. — Були, щоправда, досить неприємні речі, але нашого відділу це не стосується. Мортлейка допитали з приводу кількох дуже дивних тхорів, але це, на щастя, справа Комітету з експериментальних заклять.

— Кому б це заманулося робити дверні ключі, що зменшуються? — здивувався Джордж.

— Просто щоб познущатися над маґлами, — зітхнув містер Візлі. — Продають їм ключ, який стає таким крихітним, що його в потрібний момент годі знайти. Звичайно, потім дуже важко натрапити на винуватця, бо маґл ніколи не зізнається, що його ключ постійно зменшується, а тільки наполягатиме, що просто загубив його. Та Бог з ними, вони просто зі шкури пнуться, щоб не помічати магії, навіть якщо це робиться у них під носом. Та чого тільки не зачаровують наші люди, ви навіть не повірите!

— НАПРИКЛАД, МАШИНИ? — зайшла до кухні місіс Візлі, тримаючи в руках, неначе меча, довжелезну коцюбу.



Містер Візлі рвучко розплющив очі й винувато глянув на дружину.

— М‑машини, Молі, дорогенька?

— Так, Артуре, машини, — повторила місіс Візлі, виблискуючи очима. — Уяви собі чарівника, котрий купує стару іржаву машину, каже своїй дружині, що хотів би просто її розібрати, аби побачити, як вона працює, а насправді зачаровує її, щоб та машина літала.

Містер Візлі закліпав очима.

— Ну, дорогенька, я гадаю, ти з'ясувала б, що він робив те все, не порушуючи закону. Хоч, е‑е… можливо, було б і краще, якби е‑е… він сказав дружині правду. В законі, якщо подивитися, є невеличка лазівка. Якщо він не мав наміру літати на цій машині, то те, що вона може літати, ще не…

— Артуре Візлі, ти сам подбав про цю лазівку, коли складав той закон! — закричала місіс Візлі. — Щоб ти й далі міг длубатися в тому маґлівському смітті, яким забитий твій сарай! І знай: Гаррі прибув сьогодні вранці в машині, якою ти не мав наміру літати!

— Гаррі? — здивувався містер Візлі. — Який Гаррі? Він озирнувся, побачив Гаррі й аж підскочив.

— Господи, невже це Гаррі Поттер? Дуже радий тебе бачити! Рон так багато розповідав нам про…

— Твої синочки цієї ночі літали тією машиною до Гарріної хати й назад! — крикнула місіс Візлі. — Що ти на це скажеш, га?

— Це правда? — захоплено перепитав містер Візлі. — І все було гаразд? Т‑т‑тобто, я хотів сказати, — затнувся він, бо з очей місіс Візлі посипалися іскри, — що… що це дуже погано, хлопці, справді дуже погано.

— Хай вони самі тут розберуться, — пробурмотів Рон, бо місіс Візлі роздулася, мов жаба‑ропуха. — Ходімо, Гаррі, я покажу тобі свою кімнату.



Хлопці вислизнули з кухні і майнули вузеньким коридором до перекошених східців, що зигзагом здіймалися вгору. На третьому сходовому майданчику були прочинені двері. Гаррі помітив пару ясно‑карих очей, що дивилися на нього, аж доки двері, грюкнувши, зачинилися.

— Джіні, — повідомив Рон. — Ти навіть не знаєш, як незвично їй бути такою сором'язливою. Переважно вона не замовкає.



Вони піднялися ще на два поверхи й нарешті дійшли до дверей, на яких лущилася фарба й висіла маленька табличка з написом "Кімната Рональда".

Гаррі увійшов, мало не торкаючись головою похилої стелі, й закліпав очима. Він немовби потрапив у піч: майже все в Роновій кімнаті було крикливого помаранчевого кольору — покривало на ліжку, стіни з потертими шпалерами і навіть стеля. Тут Гаррі зауважив, що мало не кожен вільний сантиметр стіни завішаний плакатами з зображеннями сімох одних і тих самих чарівниць та чаклунів, одягнених у яскраві помаранчеві мантії. Усі вони тримали мітли й енергійно вимахували руками.

— Твоя команда з квідичу? — поцікавився Гаррі.

— "Гармати з Чадлі", — відповів Рон, показуючи на помаранчеве покривало, прикрашене двома велетенськими чорними літерами "Г" і "Ч" та гарматним ядром у польоті. — Дев'яте місце в лізі.

Ронові шкільні підручники з чарів недбало валялися в кутку поруч із купою коміксів, здається, лиш однієї серії — "Пригоди Мартіна Міґса, навіженого маґла". Ронова чарівна паличка лежала зверху на акваріумі, повному жаб'ячої ікри, який стояв на підвіконні біля жирного сірого пацюка Скеберса, що дрімав собі на сонечку.

Гаррі переступив через розкидану на підлозі пачку самотасувальних карт і визирнув з маленького віконечка. На полі вдалині він помітив цілу зграю гномів, які один за одним підкрадалися до живоплоту Візлів і знову лізли до саду. Тоді повернувся до Рона, який напружено чекав, що він скаже про кімнату.

— Тут трохи тісненько, — почав виправдову‑ватися Рон. — Не так, як там, у Дурслів. А наді мною на горищі живе упир. Він постійно калатає по батареях і стогне…



Але Гаррі радісно усміхнувся:

— Це найкращий дім, у якому я коли‑небудь був!



Ронові вуха почервоніли.
— РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ —

Книгарня "Флоріші Блотс"
Життя в "Барлозі" було зовсім інакше, ніж на Прівіт‑драйв. Дурслі любили охайність і порядок, натомість у Візлів завжди можна було натрапити на щось дивне й несподіване. Гаррі був приголомшений, коли вперше глянув у дзеркало над кухонним каміном. Дзеркало гаркнуло: "Заправ сорочку, нечепура!" Коли в будинку ставало занадто тихо, упир на горищі починав завивати й бамкати трубами, а на невеличкі вибухи, що долинали з кімнат Фреда та Джорджа, ніхто навіть уваги не звертав.

Але найнесподіванішим для Гаррі в Роновому будинку було не балакуче дзеркало чи невгамовний упир, а те, що його тут усі любили.

Місіс Візлі дбала про його шкарпетки й щоразу примушувала його з'їдати по чотири порції кожної страви. Містерові Візлі подобалося садовити Гаррі за столом біля себе і засипати його запитаннями про життя серед маґлів. Його цікавило все — від кранів до поштових скриньок.

— Дивовижної — вигукував він, коли Гаррі розповідав йому, як користуватися телефоном. — Просто неймовірно, скільки всього понавигадували маґли, щоб якось обходитися без чарів!



Одного сонячного ранку, вже десь із тиждень проживши в "Барлозі", Гаррі отримав перші вістки з Гоґвортсу. Коли вони з Роном прийшли снідати, за столом на кухні сиділи містер і місіс Візлі, а також Джіні. Побачивши Гаррі, Джіні ненароком перекинула кашу, і її мисочка з брязкотом упала на підлогу. У Джіні завжди щось переверталося, коли до кімнати заходив Гаррі. Вона полізла під стіл по мисочку, а коли з'явилася знову, її обличчя пашіло, як призахідне сонце. Вдаючи, що він нічого не помітив, Гаррі сів за стіл і взяв грінку, яку простягла йому місіс Візлі.

— Листи зі школи, — повідомив містер Візлі, передаючи Гаррі й Ронові однакові конверти з жовтуватого пергаменту, підписані зеленим чорнилом. — Дамблдорові, Гаррі, вже відомо, що ти тут, від нього нічого не приховаєш. До речі, для вас також є, — додав він, побачивши Фреда і Джорджа, які прийшли ще в піжамах.



Якийсь час, поки всі читали листи, було тихо. Гаррі написали, щоб він, як і завжди, першого вересня на вокзалі Кінґс‑Крос сів у "Гоґвортський експрес". У листі був також список нових книжок, потрібних йому цього навчального року.

Учні другого класу повинні були мати такі підручники:
"Стандартна книга заклинань" (2‑ий курс) Міранди Ґошоук.

"Балачки з Бабою‑Ягою" Ґільдероя Локарта.

"Вакації з вампірами" Ґільдероя Локарта.

"Перерви з перевертнями" Ґільдероя Локарта.

"Сніданок зі сніговою людиною" Ґільдероя Локарта.

"Трапези з тролями" Ґільдероя Локарта.

"Уперті упирі" Ґільдероя Локарта.

"Феєрії з фуріями" Ґільдероя Локарта.
Фред, переглянувши свій список, зазирнув до списку Гаррі.

— Тобі теж потрібні всі книжки Локарта! — здивувався він. — Новий професор із захисту від темних мистецтв, мабуть, великий його шанувальник — чи, радше, таки шанувальниця.



Тут Фред перехопив мамин погляд і відразу зосередився на варенні.

— Це стільки грошей піде, — сказав Джордж, зиркнувши на батьків. — Локартові книжки такі дорогі…

— Нічого, купимо, — заспокоїла його місіс Візлі, хоч і виглядала стурбовано. — Думаю, що для Джіні ми майже все знайдемо в комісійній крамниці.

— О, то цього року і ти йдеш до Гоґвортсу? — запитав Гаррі.



Джіні кивнула, зашарівшись аж до кінчиків своїх рудих кіс, і встромила лікоть у масло. На щастя, ніхто, окрім Гаррі, цього не помітив, бо саме тієї миті з'явився Персі, Ронів старший брат. Він уже вдягнувся у плетений гольф, а на його грудях красувався значок гоґвортського старости.

— Усім доброго ранку! — бадьоро привітався Персі. — Гарний день!



Він сів на єдиний вільний стілець, але майже відразу підскочив, діставши з‑під себе вилинялий сірий віничок з пір'їн для змітання пилюки, — принаймні, так здавалося Гаррі, аж поки він побачив, що той віничок дихає.

— Ерола! — вигукнув Рон, забираючи від Персі охлялу сову й витягаючи листа у неї з‑під крила. — Нарешті!.. Тут відповідь від Герміони. Я їй писав, Що ми збираємося рятувати тебе від Дурслів.



Рон відніс Еролу на сідало біля дверей і намагався її там примостити. Проте Ерола відразу впала Додолу, і тоді Рон поклав її на раковину, бурмочучи: Безнадійна…" Далі розгорнув Герміониного листа і прочитав його вголос:
"Дорогий Роне і Гаррі, якщо ти вже там!

Сподіваюся, що все у вас вийшло, що Гаррі в порядку і що ти, Роне, не порушив жодних законів, визволяючи його, бо через це й Гаррі може перепасти на горіхи. Я за вас дуже переживаю, тож коли з Гаррі все гаразд, прошу відразу напиши мені, але краще, мабуть, послати листа іншою совою, бо ця, боюся, не витримає ще одного перельоту.

Я, звичайно, постійно працюю над шкільними завданнями ("Як так можна? — вжахнувся Рон. — Ми ж на канікулах!"), а наступної середи ми їдемо до Лондона купувати нові підручники. Може, зустрінемося на алеї Діаґон?

Якомога швидше дайте знати, що діється. Цілую, Герміона".
— Чудово, ми також поїдемо і придбаємо вам усе необхідне, — сказала місіс Візлі, прибираючи зі столу. — Що ви сьогодні робите?

Гаррі, Рон, Фред і Джордж планували вийти на пагорб, де був невеличкий вигін, що належав родині Візлів. Вигін був обсаджений деревами, тож був закритий від села і там можна було пограти в квідич, коли не залітати, звичайно, надто високо. Хлопці не брали справжніх квідичних м'ячів, які могли б утекти й полетіти до села, а жбурляли один одному яблука й ловили їх. По черзі вони випробували Гаррін "Німбус‑2000", що був, безперечно, найкращою мітлою; старий Ронів "Метеор" часто випереджали навіть метелики.

За яких п'ять хвилин хлопці вже піднімалися на пагорб, несучи на плечах мітли. Вони й Персі запитували, чи не хоче він піти з ними, але той відповів, що має забагато справ. Гаррі поки що бачився з Персі тільки за обіднім столом; решту часу той проводив, зачинившись у своїй кімнаті.

— Хотів би я знати, що він робить, — спохмурнів Фред. — Він сам не свій. Результати його іспитів прийшли за день до твого прибуття: дванадцять С.О.В., а він навіть не зрадів.

— С.О.В., тобто Середніх Оцінок Взірцевого учня, — пояснив Джордж, зауваживши здивований погляд Гаррі. — Білл теж колись мав дванадцять. Треба щось робити, бо скоро будемо мати в родині ще одного старосту школи. Я, мабуть, не переживу такої ганьби.

Білл був найстарший серед братів Візлі. Він і Чарлі, що був молодший від нього, уже закінчили Гоґвортс. Гаррі ніколи їх не бачив, але знав, що Чарлі досліджує драконів у Румунії, а Білл працює в Єгипті представником "Ґрінґотсу" — чаклунського банку.

— Не знаю, як цього року батьки зможуть купити нам усе для школи, — засумнівався Джордж. — П'ять комплектів Локартових книжок! А Джіні ще потрібна мантія, паличка й таке інше.



Гаррі мовчав. Він зніяковів. У підземному сейфі "Ґрінґотсу" в Лондоні зберігалися чималі гроші, що їх лишили йому батьки. Ці гроші, звичайно, були дійсні тільки в світі чарівників: у маґлівських крамницях годі було щось купити за ґалеони, серпики і кнати. Він ніколи не казав Дурслям про свій банківський рахунок у "Ґрінґотсі", бо припускав, що звістка про цілу купу золота змусила б їх забути навіть про свій страх перед чарами.
*
Наступної середи місіс Візлі розбудила їх усіх ще вдосвіта. Нашвидкуруч поснідавши канапками з шинкою (по п'ять‑шість на кожного), вони натягли куртки, а місіс Візлі зазирнула у квітковий горщик, який зняла з полички над кухонним каміном.

— Уже мало залишилось, Артуре, — зітхнула вона. — Треба сьогодні докупити ще… Ну що ж — першими — гості! Гаррі, дорогенький, бери!



І вона подала йому горщик. Гаррі здивовано глянув на всіх.

— А щ‑що я маю робити? — спитав він, затинаючись.

— Він же ніколи не мандрував із порошком флу, — здогадався Рон. — Вибач, Гаррі, я й забув.

— Ніколи? — здивувався містер Візлі. — А як ти потрапив на алею Діаґон, де купував торік речі для школи?

— На метро…

— Справді? — захоплено вигукнув містер Візлі. — І там були екскалатори? А як вони…

— Артуре, не тепер, — урвала його місіс Візлі й заговорила до Гаррі: — Любий мій, мандрувати з порошком флу значно швидше, але ж, боже мій, якщо ти ніколи не вживав його раніше…

— Мамо, він упорається! — запевнив Фред. — Гаррі, спершу подивися на нас.



Він набрав із горщика дрібку блискучого порошку, підійшов до каміна і жбурнув порошок у вогонь.

Полум'я загуло, стало смарагдово‑зеленим і здійнялося вище від Фреда, який ступив у нього, вигукнув: "Алея Діаґон!" — і щез.

— Треба говорити дуже чітко, дорогенький, — радила Гаррі місіс Візлі, а Джордж тим часом запихав руку в горщик. — І стеж, щоб вийти з того каміна, де треба.

— Звідки? — стурбовано перепитав Гаррі. Полум'я тим часом знову загуло, поглинувши цього разу Джорджа.

— Ну розумієш, магічних камінів страшенно багато, можна заплутатись, але, якщо сказати все чітко…

— Молі, він розбереться, не набридай, — утрутився містер Візлі, також набираючи порошок флу.

— Але ж, коханий, якщо він загубиться, як ми пояснимо це його дядькові й тітці?

— Вони не надто перейматимуться, — заспокоїв її Гаррі. — Якщо я загублюся десь у димарі, Дадлі вважатиме це за кумедний жарт. Тож вам не треба журитися.

— Ну, гаразд, підеш після Артура, — сказала місіс Візлі. — Так‑от, ступивши у вогонь, скажи, куди прямуєш…

— І не виставляй лікті, — порадив Рон.

— А очі заплющ, — додала місіс Візлі. — Сажа.

— Не метушися, — підказав Рон, — бо можеш вийти не з того каміна.

— Але не панікуй, щоб не вийти зашвидко, почекай, аж поки побачиш Фреда і Джорджа.



Намагаючись запам'ятати це все, Гаррі взяв дрібку порошку флу і наблизився до вогню. Набрав у легені чимбільше повітря, жбурнув порошок у полум'я і зайшов туди; йому здалося, ніби його обвіяв теплий вітерець, він відкрив рота й відразу наковтався гарячого попелу.

— Алея Д‑діа‑ґон! — закашлявся він.



Гаррі неначе засмоктало до величезної мушлі.

Він закрутився з неймовірною швидкістю, а у вухах так загуло, що він просто оглух…

Гаррі спробував розплющити очі, але від вихору зелених вогнів його мало не знудило…

Щось тверде вдарило Гаррі в лікоть, і він притиснув його до тіла, а сам і далі стрімко крутився. Раптом він відчув, ніби його б'ють по щоках чиїсь холодні руки… Глянувши крадькома крізь окуляри, побачив розмиті обриси камінів і якихось кімнат, що зливалися в суцільну мерехтливу смугу… У шлунку переверталися ранкові канапки з шинкою, і Гаррі знову заплющив очі, благаючи, щоб усе це нарешті скінчилося, — і раптом упав обличчям просто на холодний камінь, почувши, як тріщать окуляри.

Запаморочений, весь у сажі і синцях, Гаррі обережно підвівся, притримуючи рукою розбиті окуляри. Він був сам‑один, і не мав жодного уявлення, де опинився. Бачив тільки, що стоїть у кам'яному каміні якоїсь великої тьмяно освітленої чаклунської крамниці, але там були речі, які навряд чи могли б потрапити до гоґвортського шкільного списку.

Неподалік під скляним ковпаком лежала засохла рука на подушечці, закривавлена колода карт і вирячене скляне око. Зі стін позирали зловісні маски, на прилавку були розкидані людські кістки, а зі стелі звисали якісь іржаві загострені знаряддя. А найгірше те, що темна, вузенька вуличка, яку Гаррі міг бачити крізь брудне крамничне вікно, аж ніяк не була алеєю Діаґон. Що швидше він звідси вибереться, то краще.

Ніс після удару об кам'яну підлогу болів і досі. Гаррі тихенько кинувся до дверей, але не встиг пройти й півдороги, як за вікном з'явилися дві постаті. Одну з них він щонайменше у світі хотів бачити, а надто тепер, коли загубився, вимазався в сажі і мав розбиті окуляри: адже то був Драко Мелфой.

Гаррі миттю роззирнувся і побачив ліворуч від себе велику темну шафу. Він шаснув усередину й причинив за собою дверцята, лишивши тільки шпаринку для підглядання. За кілька секунд дзенькнув дзвіночок, і до крамнички зайшов Мелфой.

Чоловік, який увійшов за ним, міг бути тільки Його батьком. Він мав таке саме бліде, загострене обличчя й такі ж холодні сірі очі. Містер Мелфой пройшовся крамницею, ліниво позираючи на виставлені товари, а тоді задзвонив у дзвіночок на прилавку і звелів синові:

— Драко, нічого не чіпай.



Син, який хотів узяти скляне око, набурмосився:

— Я думав, ти купиш мені якийсь дарунок.

— Я казав, що куплю тобі спортивну мітлу, — відказав батько, барабанячи пальцями по прилавку.

— Ну то й що, коли мене нема в команді гуртожитку? — похмуро й роздратовано відізвався Мелфой. — Гаррі Поттер дістав торік "Німбус‑2000". Він мав дозвіл від Дамблдора, щоб грати за Ґрифіндор. Карочє, він не такий уже й класний ловець, просто відомий… Відомий, бо має той жлобський шрам на чолі.



Мелфой нахилився над поличкою, де було повно черепів.

— А всі думають, що він такий крутий, такий класний Поттер зі своїм шрамом і мітлою.

— Ти вже казав мені про це разів з десять, — заспокійливо глянув на сина містер Мелфой, — і я знову хотів би нагадати тобі, що просто… необачно показувати, що ти не в захваті від Гаррі Поттера, коли для більшості наших людей — це герой, який примусив зникнути Лорда Темряви. О, містере Борджине!

За прилавком, пригладжуючи масне волосся, показався згорблений чоловік.

— Містере Мелфою, як приємно бачити вас знову! — сказав містер Борджин ще маснішим, ніж його волосся, голосом. — Я такий радий, а тут ще й панич Мелфой, — чудово. Чим можу прислужитися? Я вам зараз покажу щось, тільки‑но отримав, і ціна поміркована…

— Містере Борджине, я нині не купую, а продаю, — перебив його містер Мелфой.

— Продаєте? — Усмішка на обличчі містера Борджина трохи пригасла.

— Ви, звісно, чули, що міністерство проводить нові обшуки, — додав містер Мелфой, витягаючи з внутрішньої кишені сувій пергаменту й розгортаючи його перед містером Борджином. — Я маю вдома кілька… е‑е… дрібничок, які можуть мені зашкодити, якщо з'явиться хтось із міністерства…

Містер Борджин почепив на носа пенсне і переглянув список.

— Та хіба в міністерстві насміляться турбувати вас?



Містер Мелфой скривився.

— Досі ще ніхто не навідувався. Ім'я Мелфоїв і далі згадують з повагою, але міністерство скрізь починає пхати свого носа. Ходять чутки, ніби готують новий указ про захист маґлів, і немає сумніву, що за цим стоїть той маґлолюбець — жалюгідний телепень Артур Візлі.



Гаррі відчув гарячу хвилю гніву.

— І ви розумієте, що деякі з цих отрут можуть створити враження…

— Так‑так, розумію, — підтвердив містер Борджин. — Дайте‑но я погляну…

— А можна мені це? — втрутився Драко, показуючи на засохлу руку на подушечці.

— О, Рука Слави! — вигукнув містер Борджин, забувши про список містера Мелфоя й підбігаючи до Драко. — Вставте туди свічку, і вона світитиме тільки тому, хто тримає цю руку! Найкращий помічник злодіїв і грабіжників! Ваш син, пане, має гарний смак.

— Сподіваюся, Борджине, мій син вартий більшого, ніж бути злодієм чи грабіжником, — холодно зауважив містер Мелфой, а містер Борджин почав виправдовуватися:

— Даруйте, пане, я не хотів вас образити.

— Хоча, якщо його оцінки не покращаться, — ще холодніше мовив містер Мелфой, — можливо, це й буде все, на що він здатний.

— Це не моя вина! — заперечив Драко. — Усі вчителі мають улюбленців, тіпа тієї Герміони Ґрейнджер.

— Я думав, тобі буде соромно, що якесь дівчисько, в чиїй родині навіть нема чарівників, випередить тебе в усіх іспитах, — урвав його містер Мелфой.

— Класно! — усміхнувся ледь чутно Гаррі, втішений, що побачив такого сердитого й розгубленого Драко.

— Тепер таке скрізь, — додав своїм масним голосом містер Борджин. — Чаклунська кров уже нічого й не варта.

— Тільки не для мене! — спалахнув містер Мелфой, роздимаючи ніздрі.

— Так, пане, і не для мене теж, — вклонився йому містер Борджин.

— У такому разі, мабуть, повернімося до мого списку, — промовив містер Мелфой. — Я трохи поспішаю, Борджине, маю сьогодні багато різних справ.

Вони почали торгуватися. Гаррі стурбовано стежив, як Драко все ближче підступає до його схованки, розглядаючи виставлені на продаж товари. Він зупинився біля довжелезної, скрученої кільцями мотузки, що належала катові, а тоді, дурнувато посміхаючись, прочитав напис біля розкішного опалового намиста: "Обережно: не чіпати! Заклятепозбавило життя уже дев'ятнадцятьох власників—маглів"'.

Драко відвернувся й побачив просто перед собою шафу. Підійшов, узявся за ручку…

— Усе, — сказав біля прилавка містер Мелфой. — Ходімо, Драко.



Драко відійшов, а Гаррі витер рукавом чоло.

— Гарного вам дня, містере Борджине, чекаю вас завтра в маєтку, заберете свій товар.



Тільки‑но зачинилися двері, як містер Борджин заговорив уже не таким масним голосом.

— То вам гарного дня, містере Мелфою, бо, якщо вірити чуткам, ви не продали мені й половини того добра, що сховане у вашому маєтку…



Понуро бурмочучи, містер Борджин зайшов у якусь дальшу кімнату. Гаррі хвильку зачекав, тоді якомога тихіше виліз із шафи, проминув скляні вітрини з товарами і вийшов із крамниці.

Притримуючи рукою розбиті окуляри, Гаррі роззирнувся. Він опинився в брудному провулочку, де, здавалося, не було нічого, окрім крамничок, пов'язаних із темними мистецтвами. Та, з якої він щойно вийшов, "Борджин і Беркс", видавалася найбільшою, навпроти неї була якась огидна вітрина зі зморщеними головами, а трохи далі — велика клітка з живими величезними чорними павуками. Двійко обдертих чаклунів, перемовляючись у затінку дверей, пильно приглядалися до нього. Відчувши нервове збудження, Гаррі рушив уперед, намагаючись утримати на носі окуляри і без надії сподіваючись знайти вихід.

Стара дерев'яна табличка над крамницею, де торгували отруйними свічками, свідчила, що він опинився на алеї Ноктерн. Це мало допомогло, бо Гаррі ніколи не чув про таку алею. Мабуть, у каміні Візлів він не досить виразно вимовив назву, бо мав тоді в роті повно попелу. Намагаючись не панікувати, він думав, що робити далі.

— Ти не загубився, мій любий? — почувся раптом голос, від якого він аж здригнувся.



Перед ним стояла підстаркувата відьма, тримаючи тацю з чимось, що разюче нагадувало людські нігті, і скоса дивилася на нього, вишкіривши пожовклі зуби.

Гаррі відсахнувся.

— Усе гаразд, дякую, — промимрив він. — Я просто…

— ГАРРІ! Дитєтко! Що ти тут робиш?.. Гарріне серце аж підскочило. Підскочила й відьма: нігті з таці посипалися їй під ноги, вона вилаялась, а до них широкими кроками наближалася гігантська постать гоґвортського лісника Геґріда. Його чорні, мов у жука, очі виблискували над великою кошлатою бородою.

— Геґріде! — полегшено зітхнув Гаррі. — Я загубився, порошок флу…



Геґрід ухопив Гаррі за комір і відтягнув чимдалі від відьми, вибивши з її рук тацю. її вереск лунав їм услід, аж поки вони вибралися зі звивистого провулку на яскраве сонячне світло. Гаррі побачив удалині знайому сніжно‑мармурову будівлю — банк "Ґрінґотс". Геґрід вивів його просто на алею Діаґон.

— Йой! Ти такий брудний! — буркнув Геґрід, так завзято обтрушуючи сажу, що Гаррі мало не впав у бочку з драконячими какульками, що стояла біля аптеки. — Чого ти си лазив по тій алеї Ноктерн? Це, Гаррі, таке кляте місце… Я би не хтів, щоб тебе там хтось видів…

— Це я вже зрозумів! — ухилився Гаррі від Геґріда, що знову збирався обтрушувати його. — Я ж кажу, що загубився… А що, до речі, ти там робив?

— Я си шукав якоїсь отрутки для слимаків, пояснив Геґрід. — Вони, кляті, понищили всю шкільну капусту… То ти тут не сам?

— Я разом з Візлі, але вони десь пропали, — сказав Гаррі. — Їх треба якось знайти.

Вони попрямували вулицею разом.

— Як то ся стало, що ти ні разу мені не відписав? — запитав Геґрід Гаррі, який біг підтюпцем поруч (там, де Геґрід ступав крок, Гаррі мусив робити три). Гаррі розповів усе про Добі та Дурслів.

— Шляк би трафив тих маґлів, — обурювався Геґрід. — Якби я знав…

— Гаррі! Гаррі! Сюди!..



Гаррі підвів голову й побачив Герміону Ґрейнджер, яка стояла згори на білих сходах, що вели до "Ґрінґотсу". Вона побігла до них, її пишне каштанове волосся розвівалося на вітрі.

— Що з твоїми окулярами? Привіт, Геґріде! Ой, як чудово побачити вас знову! Гаррі, ти йдеш у "Ґрінґотс"?

— Мушу спочатку знайти Візлів, — відповів Гаррі.

— Ну, тоді чекати недовго! — усміхнувся Геґрід.



Гаррі й Герміона озирнулися: пропихаючись крізь юрбу, до них уже бігли Рон, Фред, Джордж, Персі і містер Візлі.

— Гаррі! — захекано мовив містер Візлі. — Ми сподівалися, що ти помилишся не більше, ніж на один камін! — Він витер свою лискучу лисину. — Молі там мало не божеволіє, зараз вона прибіжить.

— То де ти вийшов? — запитав Рон.

— На алеї Ноктерн, — похмуро сказав Геґрід.

— Класно! — вигукнули водночас Фред і Джордж.

— Нас туди ніколи не пускали, — заздрісно мовив Рон.

— І дуже файно робили, — пробурмотів Геґрід.

Аж ось усі побачили місіс Візлі, яка вже підбігала до них. На одній руці у неї теліпалася торбинка, а на другій висіла Джіні.

— Ох, Гаррі, дорогенький мій! Ти ж міг опинитися де завгодно!



Відсапуючись, вона витягла з торбинки велику щітку для одягу й почала змітати сажу, яку не зміг обтрусити Геґрід. Містер Візлі узяв Гарріні окуляри, легенько вдарив по них своєю чарівною паличкою, й вони стали як нові.

— Ну, мушу йти, — сказав Геґрід, руку якого викручувала місіс Візлі ("Алея Ноктерн! Геґріде, а якби ти не знайшов його!"). — До зустрічі в Гоґвортсі! — І він подався геть. Його голова і плечі височіли над юрбою.

— Знаєте, кого я бачив у "Борджина і Беркса"? — запитав Гаррі Рона з Герміоною, коли вони підіймалися сходами до "Ґрінґотсу". — Мелфоя з батьком.

— І Луціус Мелфой щось купував? — почули вони за спиною різкий голос містера Візлі.

— Ні, продавав.

— Тож він стривожився, — вимовив містер Візлі з похмурою втіхою. — Ох, як би мені хотілося впіймати Луціуса Мелфоя на гарячому!

— Будь обережний, Артуре, — гостро зауважила місіс Візлі, а тим часом ґоблін біля входу вклонився їм та відчинив двері до банку. — Ця родина — то справжнє лихо, не заїдайся з ними.

— То ти вважаєш мене слабшим від Луціуса Мелфоя? — обурився містер Візлі, але його майже відразу заполонило щось інше — Герміонині батьки, які боязко стояли біля стійки, що тяглася через усю простору мармурову залу, й чекали, поки донька їх відрекомендує.

— Тож ви маґли! — захоплено вигукнув містер Візлі. — 3 такої нагоди треба випити! Що це у вас? О, ви міняєте маґлівські гроші. Молі, дивися! — він схвильовано показав на десятифунтові банкноти в руках містера Ґрейнджера.

— Зачекайте нас тут, — сказав Рон Герміоні, коли інший ґрінґотський ґоблін повів Гаррі та Візлів до підземних сейфів.



До сейфів треба було добиратися візочками, якими керували ґобліни і які мчали мініатюрними рейками вздовж підземних банківських тунелів. Гаррі був захоплений карколомною поїздкою до сейфу Візлів, але йому стало зле, набагато гірше, ніж на алеї Ноктерн, коли той сейф відчинили. Там була лише малесенька купка срібних серпиків і один золотий ґалеон. Місіс Візлі тяжко зітхнула, висипаючи це все до своєї торбинки. Гаррі стало ще тяжче, коли вони опинилися біля його сейфу. Він намагався затулити його собою, поспіхом напиха‑ючи шкіряний гаманець цілими жменями монет.

Вийшовши знову на мармурові сходи перед банком, усі порозходилися в різні боки. Персі невиразно буркнув, що йому треба купити нове гусяче перо. Фред і Джордж побачили свого приятеля з Гоґвортсу — Лі Джордана. Місіс Візлі та Джіні рушили до комісійної крамнички з мантіями. Містер Візлі хотів запросити Ґрейнджерів на чарчину до "Дірявого Казана".

— Зустрінемося всі за годину біля "Флоріш і Блотс" і купимо там підручники, — сказала місіс Візлі, відходячи разом із Джіні. — І навіть не підходьте до алеї Ноктерн! — крикнула вона услід близнюкам, що швиденько віддалялися.



Гаррі, Рон і Герміона рушили по звивистій брукованій вуличці. Гаманцеві з золотими, срібними і бронзовими монетами, що бряжчали в Гарріній кишені, кортіло, щоб його спорожнили. Отож Гаррі купив три великі порції полунично‑горіхового морозива, яке вони з насолодою наминали, прямуючи вуличкою й оглядаючи дивовижні вітрини крамниць.

Рон з тугою прикипів очима до повного комплекту мантій "Гармат із Чадлі", виставлених у вітрині крамниці "Все для квідичу", аж поки Герміона потягла їх до сусідньої крамниці, щоб купити чорнило й пергамент. У "Витівках і пустощах — крамниці магічних жартів" вони зустріли Фреда, Джорджа та Лі Джордана, що запасалися "Легендарною піротехнікою від доктора Флібустьєра — не намокає і не перегрівається", а в малесенькій крамничці старих речей, де було повно тріснутих чарівних паличок, поламаних мідних терезів і потертих мантій із плямами від зілля, знайшли Персі, що поринув у читання невеличкої і вкрай нудної книжки під назвою "Старости, що здобули владу".

— "Старости Гоґвортсу та їхні подальші кар'єри", — прочитав Рон уголос напис на зворотному боці обкладинки. — Як цікаво!..

— Забирайся звідси! — гаркнув Персі.

— Звісно, наш Персі дуже честолюбний, має великі плани, прагне стати міністром магії, — упівголоса сказав Рон Гаррі й Герміоні, і вони покинули Персі.



За годину вони вже підходили до книгарні "Фло‑ріш і Блотс". Але виявилося, що не тільки їм треба було зайти до книгарні. Підійшовши ближче, вони здивовано побачили величезну юрбу людей, які штовхалися біля дверей, намагаючись потрапити всередину. Причина з'ясувалася, коли вони побачили напис на великому полотнищі, що висіло поміж вікнами верхнього поверху:
ҐІЛЬДЕРОЙ ЛОКАРТ

підписуватиме примірники своєї автобіографії

"Я — МАГІЧНИЙ"

сьогодні з 12:30 до 16:30
— Ми зможемо зустріти його! — запищала Гер‑міона. — Адже це він написав майже всі необхідні нам книжки!

Натовп складався здебільшого з чарівниць віку місіс Візлі. Біля дверей стояв якийсь розгублений чаклун, примовляючи: "Спокійно, пані, прошу вас, не штовхайтеся, обережно, не скиньте книжок…"

Гаррі, Рон і Герміона насилу пропхалися до книгарні. Довжелезна черга зміїлася вглиб крамниці, де Ґільдерой Локарт підписував свої твори. Вони вхопили кожен по примірнику книжки "Балачки з Бабою‑Ягою" і пробилися до решти Візлів, які стояли в черзі разом із містером та місіс Ґрейнджер.

— О, ви вже тут? Чудово! — зраділа місіс Візлі. Вона була засапана і раз по раз поправляла волосся. — Ще хвилинка, і ми побачимо його!



Невдовзі вони вже підступили до Ґільдероя Локарта, який сидів за столом серед величезних фотографій власного обличчя. Усі портрети підморгували натовпові й виблискували сліпучо‑білими зубами. Сам Локарт був одягнений у мантію фіалкового кольору, що ідеально пасувала до його очей; гостроверхий чаклунський капелюх сидів на його хвилястому волоссі елегантно і стильно.

Низенький чоловічок із роздратованим виглядом витанцьовував довкола, знімаючи все великим чорним фотоапаратом, який після кожного сліпучого спалаху випускав із себе клуби пурпурового диму.

— Відійди‑но звідси! — гаркнув він Ронові, вибираючи місце для ефектнішого кадру. — Це для "Щоденного віщуна".

— Велика цяця! — буркнув Рон, розтираючи ногу, на яку наступив фотограф.

Ґільдерой Локарт почув ці слова й підняв голову. Глянув на Рона, а тоді зауважив Гаррі.

Придивився пильніше. Зненацька підскочив і закричав:

— Невже це Гаррі Поттер?



Юрба розступилася, схвильовано перешіптуючись. Локарт кинувся до Гаррі, схопив його за руку и витяг наперед. Юрба гримнула оплесками. Обличчя Гаррі палало, а Локарт тиснув йому руку перед фотографом, що клацав, як навіжений, огорнувши родину Візлів хмарою густого диму.

— Гарно всміхнися, Гаррі, — сказав Локарт, вишкіривши блискучі зуби. — Ми з тобою варті, щоб потрапити на першу сторінку.



Коли він зрештою відпустив його руку, Гаррі ледве відчував свої пальці.

Він спробував крадькома вернутися до Візлів, але Локарт обійняв його за плечі й міцно пригорнув до себе.

— Пані та панове! — голосно вигукнув він, жестом попросивши уваги. — Що за неймовірна мить! Найкраща для мене нагода виголосити маленьке повідомлення, яке я давно хотів зробити!.. Коли юний Гаррі зайшов сьогодні у "Флоріш і Блотс", він просто хотів купити мою автобіографію, яку я з радістю подарую йому тепер безкоштовно, — у натовпі знову зааплодували, — але він навіть не уявляв, — вів далі Локарт, поторсавши Гаррі за плече, від чого окуляри мало не впали йому з носа, — що невдовзі отримає значно — набагато більше, ніж книжку "Я — магічний". Він та його шкільні друзі отримають, власне, справжнього магічного мене. Так, пані та панове, маю велику радість і честь оголосити, що з вересня цього року я заступаю на посаду професора із захисту від темних мистецтв Гоґвортської школи чарів і чаклунства!



Натовп шаленів оплесками та криками, а Гаррі отримав у дарунок повний комплект творів Ґільдероя Локарта. Заточуючись під їхньої вагою, він нарешті пробрався туди, де під стіною стояла Джіні поряд зі своїм новим казаном.

— Бери, — пробурмотів Гаррі, скидаючи книги в її казан. — А я собі куплю…

— Що, Поттер, закайфував? — пролунав голос, якого Гаррі не міг не впізнати.

Він випростався і перед самим носом побачив Драко Мелфоя, що, як і завжди, глузливо шкірився.

— Крутий Гаррі Поттер, — кривлявся Мелфой. — Навіть до книгарні не може зайти, щоб не знятися на першу сторінку.

— Облиш його, він цього не хотів! — крикнула Джіні. Це вперше вона заговорила на очах у Гаррі, люто поглядаючи на Мелфоя.

— Поттере, то ти вже маєш подружку! — насмішкувато протягнув Мелфой. Джіні зашарілася, а до них із цілими стосами Локартових книжок підійшли Рон та Герміона.

— А‑а, це ти, — сказав Рон, дивлячись на Мелфоя так, ніби вступив черевиком у щось гидке. — Не сподівався побачити тут Гаррі, так?

— Мене більше дивує, що тут робиш ти, Візлі, — вишкірився Мелфой. — Твої старі, мабуть, голодуватимуть цілий місяць, щоб усе це оплатити.



Рон, як і Джіні, густо почервонів. Він також пожбурив книжки в казан і рушив на Мелфоя, але Гаррі з Герміоною схопили його ззаду за куртку.

— Роне! — крикнув містер Візлі, підходячи разом із Фредом і Джорджем. — Що ти робиш? Тут можна здуріти, ходімо на вулицю.

— Так‑так‑так, Артуре Візлі.

Це був містер Мелфой. Поклавши руку на Дра‑кове плече, він так само глузливо шкірився.

— Луціус, — обізвався містер Візлі, стримано кивнувши.

— Я чув, маєте багато роботи в міністерстві, — сказав містер Мелфой. — Усі ці обшуки… Сподівався, тобі хоч там платять за понаднормову працю?

Він зазирнув у казан Джіні й відшукав там серед лискучих обкладинок Локартових книжок дуже старий, пошарпаний примірник "Початкового курсу трансфігурації".

— Мабуть, таки ні, — додав він. — Не розумію, навіщо ганьбити ім'я чарівника, якщо за це навіть не платять як слід?



Містер Візлі почервонів ще дужче, ніж Рон або Джіні.

— Ми маємо цілком різні погляди на те, що ганьбить ім'я чарівника, Мелфою, — відповів він.

— Воно й видно, судячи з твоєї компанії… — скривився містер Мелфой, перевівши свій бляклий погляд на містера й місіс Ґрейнджер, які боязко за цим стежили. — А я, Візлі, вже й не думав, що твоя родина може впасти ще нижче…

Почувся металевий дзенькіт, і казан Джіні кудись полетів: містер Візлі кинувся на містера Мелфоя, той ударився плечима об книжковий стелаж, і десятки важких книжок замовлянь посипалися їм на голови.

"Покажи йому, тату!" — гукнули Фред і Джордж, а місіс Візлі закричала: "Ні, Артуре, ні!" Натовп став розступатися, збиваючи інші полички; "Панове, благаю вас!" — кричав продавець, а потім почувся голос, що заглушив увесь той галас:

— Та йой, панове, досить! Зупиніться!..



До них наближався Геґрід, долаючи вбрід книжкове море. За мить він уже розтягнув містера Візлі й містера Мелфоя. Містер Візлі мав розбиту губу, а містер Мелфой — підбите око, бо на нього впала "Енциклопедія отруйних грибів". Він ще досі тримав старий підручник Джіні з трансфігурації і жбурнув його їй, лиховісно поблискуючи очима.

— Ось, дівчино, маєш свою книжку — найкраще, на що спромігся твій батько!



Вирвавшись із Геґрідових рук, він кивнув головою Дракові і вискочив з книгарні.

— Не варто було си заїдати з ним, Артуре, — порадив Геґрід, поправляючи містеру Візлі мантію і мало не піднявши його при цьому над землею. — Вони прогнили до самого коріння, уся їхня родина, то всі знают. Чого їх слухати, тих Мелфоїв? Паршива кров, от і всьо. Давай, пішли звідси.



Продавець глянув на них, ніби збирався їх зупинити, але він ледве сягав Геґрідові до пояса і тому вчасно схаменувся. Вони попрямували вулицею, Ґрейнджери трусилися зі страху, а місіс Візлі була сама не своя зі злості.

— Гарний ти приклад дітям подаєш! Зчинив бійку на людях! Що про нас подумає Ґільдерой Локарт?

— Йому сподобалося, — втрутився Фред. — Хіба ти не чула, що він казав, як ми виходили? Питав того типа зі "Щоденного віщуна", чи не можна вставити повідомлення про бійку в репортаж, — казав, що то чудова реклама.

Але, підійшовши до каміна в "Дірявому Казані", звідки Гаррі й родина Візлів з усіма покупками мали з допомогою порошку флу повертатися у "Барліг", усі були в досить пригніченому настрої. Попрощалися з Ґрейнджерами, які мали вийти на маґлівську вулицю з іншого боку шинку. Містер Візлі почав був розпитувати їх, як працюють автобусні зупинки, але миттю замовк, побачивши вираз обличчя місіс Візлі.

Гаррі, перше ніж узяти порошок флу, зняв окуляри і надійно сховав їх у кишеню. Цей спосіб пересування явно не належав до його улюблених.
— РОЗДІЛ П'ЯТИЙ —


Каталог: data -> bib -> Garri Potter
Garri Potter -> Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і орден Фенікса Гаррі Поттер – 5
bib -> Сутність, особливості та класифікація функцій менеджменту
bib -> Лекція № Філософія Середньовіччя План Християнство і філософія. Релігійний характер філософської думки
bib -> Лекція № Східна та Західна філософії: передумови виникнення та своєрідність План
Garri Potter -> Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і келих вогню Гаррі Поттер – 4
bib -> Реферат на тему: Соціометрія
Garri Potter -> Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і напівкровний принц
Garri Potter -> Джоан К. Ролінґ Гаррi Поттер i фiлософський камiнь Гаррі Поттер – 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка