Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і таємна кімната Гаррі Поттер – 2



Сторінка7/10
Дата конвертації20.11.2018
Розмір0.75 Mb.
#65784
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

*
Подвійний напад на Джастіна і Майже‑Безголового Ніка перетворив загальну нервозність, яка панувала доти, на справжню паніку. Цікаво, що всіх найбільше стурбувала доля Майже‑Безголового Ніка. Як можна було вплинути на привида, запитували всі одне одного; яка жахлива сила могла заподіяти шкоду тому, хто й так уже мертвий? Учні панічно замовляли квитки на "Гоґвортський експрес", який мав відвезти їх на Різдво додому.

— Я бачу, ми тут залишимося самі, — сказав Рон Гаррі й Герміоні. — Ми, Мелфой, Креб і Ґойл. Але ж і веселі будуть у нас свята!



Креб і Ґойл, які завжди мавпували Мелфоя, також лишалися в школі на канікули. Але Гаррі був задоволений, що більшість учнів поїде. Він уже втомився, коли в коридорах усі його обминали, ніби він от‑от мав вишкірити ікла або бризнути отрутою; втомився від нескінченного бурмотіння, тицяння пальцями й сичання, коли він проходив де‑небудь.

Фредові й Джорджу все це здавалося дуже кумедним. Вони аж зі шкури пнулися, щоб мати змогу пройти коридорами поперед Гаррі, вигукуючи: "Дорогу спадкоємцеві Слизерина! Наближається найлихіший чаклун!"

Персі рішуче засудив таку поведінку.

— Тут немає з чого сміятися, — холодно заявив він.

— Ой, Персі, забирайся з дороги! — відповів на те Фред. — Гаррі поспішає!

— Атож, біжить доТаємної кімнати на чашечку чаю зі своїм ікластим слугою, — додав, пирхаючи, Джордж.



Джіні також не бачила в цьому нічого кумедного.

— Ой, ні! — стогнала вона щоразу, коли Фред голосно запитував Гаррі, на кого той тепер планує напасти, або коли Джордж, зустрівши Гаррі, вдавано захищався від нього зубчиком часнику.



Гаррі не заперечував; він навіть почувався краще, бо принаймні Фред і Джордж також вважали безглуздою думку про те, що він спадкоємець Слизерина. Проте видавалося, ніби їхнє блазнювання дратує Драко Мелфоя, що ставав дедалі невдоволеніший.

— Це тому, що його аж розпирає сказати, що то насправді він, — переконував Рон. — Ти знаєш, як він не любить, коли хтось випереджає його в чомусь, а тут тобі приписують всі заслуги за його брудні справи.

— Уже не довго, — задоволено повідомила Герміона. — Багатозільна настійка майже готова. Невдовзі ми витягнемо з нього всю правду.
*
Нарешті закінчився семестр, і в замку запанувала тиша, глибока, наче сніг на довколишніх полях. Гаррі вважав її радше приємною, аніж понурою, і радів з того, що він, Герміона і брати Візлі були повними господарями ґрифіндорської вежі. Це означало, що вони могли не криючись грати у вибухові карти, нікого не турбуючи, і потай братися до Дуелей. Замість провідувати Білла в Єгипті разом із містером і місіс Візлі, Фред, Джордж і Джіні вирішили зостатися в школі. Персі, не схвалюючи їхньої легковажної поведінки, рідко з'являвся у ґрифіндорській вітальні. їм він пихато пояснив, що мусить лишитися тут на Різдво тільки тому, що цієї тривожної пори він, як староста, зобов'язаний підтримати вчителів.

Настав різдвяний ранок, холодний і засніжений. Рона й Гаррі, які тепер тільки удвох займали цілу спальню, ранесенько розбудила Герміона — вже одягнена і з дарунками в руках.

— Вставайте! — вигукнула вона, відслоняючи штори.

— Герміоно! Тобі не можна сюди заходити! — запротестував Рон, затуляючись рукою від світла.

— Вітаю тебе з Різдвом! — сказала Герміона, кидаючи йому дарунок. — Я вже майже годину на ногах, додала до настійки ще трохи мереживокрилих мушок. Вона вже готова.



Гаррі сів на ліжку, забувши про сон.

— Ти певна?

— Абсолютно! — сказала Герміона, відганяючи пацючка Скеберса, щоб присісти на краєчку ліжка. — Якщо ви не передумали, то краще це зробити сьогодні ввечері.

Тієї миті в кімнату залетіла Гедвіґа з малесеньким пакуночком у дзьобі.

— Привіт! — радісно озвався Гаррі, коли вона сіла до нього на ліжко. — Ти вже не гніваєшся на мене?



Сова добродушно щипнула його за вухо, і це було для нього значно кращим дарунком, аніж той, який вона принесла від родини Дурслів. Вони прислали Гаррі зубочистку й записку, в якій просили з'ясувати, чи не можна йому лишитися в Гоґворт‑сі ще й на літні канікули.

Решта різдвяних дарунків були значно приємнішими. Геґрід прислав йому велику коробку цукерків з меляси, які Гаррі вирішив спочатку розігріти біля вогню, щоб вони трохи розм'якли; Рон подарував йому книжку "Літаючи з "Гарматами", де були цікаві факти з життя його улюбленої команди, а Герміона купила йому розкішне орлине перо. Відкривши останній пакунок, Гаррі побачив новий джемпер ручної в'язки від місіс Візлі та сливовий пиріг. Дивлячись на її вітальну картку, Гаррі знову відчув себе винним, згадавши машину містера Візлі, якої ніхто не бачив, відколи вона врізалась у Войовничу Вербу. А ще він подумав про цілу купу тих правопорушень, які вони з Роном надумали здійснити.
*
Всі учні, навіть ті, кого жахала думка, що невдовзі їм доведеться пити багатозільну настійку, не могли не тішитися різдвяною вечерею в Гоґвортсі.

Велика зала виглядала розкішно. Окрім покритих памороззю різдвяних ялинок і густих гірлянд гостролисту й омели, що навскоси звисали зі стелі, згори сипався зачарований сніг, теплий і сухий. Дамблдор з усіма разом проспівав кілька своїх улюблених колядок, а Геґрід після кожного випитого келиха дедалі голосніше підтягував йому гугнявим голосом.

Персі, не помітивши, що Фред зачарував його значок старости (там тепер красувалося "Бовдур"), питав усіх, чого вони так регочуть. Гаррі навіть не зважав, що Драко Мелфой за слизеринським столом голосно і єхидно глузує з його нового джемпера.

Якщо все буде гаразд, Мелфой дістане своє вже за кілька годин.

Гаррі з Роном ще не доїли своєї третьої порції різдвяного пудинга, як Герміона вже випхала їх із зали, щоб остаточно все розпланувати.

— Нам ще треба дістати частинки тих людей, на яких ми перетворимося, — промовила вона буденним тоном, ніби йшлося про купівлю в супермаркеті прального порошку. — І очевидно, що найкраще взяти щось від Креба з Ґойлом; вони найближчі друзі Мелфоя, тож він їм усе розповість. А ще нам треба мати впевненість, що справжні Креб і Ґойл не припруться саме тоді, коли ми будемо його розпитувати.

— Я вже все це продумала, — спокійно повела вона далі, не звертаючи уваги на ошелешені обличчя Гаррі й Рона. Герміона показала їм два пухкі шоколадні тістечка. — Я поклала туди трохи снодійного. Вам тільки треба зробити так, щоб Креб і Ґойл знайшли їх. А ви знаєте, які то ненажери. Як побачать — зразу зжеруть. А коли вони поснуть, вирвіть у них по кілька волосин, а їх самих затягніть у комірчину з мітлами.

Гаррі й Рон скептично перезирнулися.

— Герміоно, я не думаю…

— З цього може нічого не вийти…

Але Герміонині очі рішуче поблискували, і це чомусь відразу нагадало їм професорку Макґонеґел.

— Без Кребового й Ґойлового волосся настійна буде ні до чого не придатна, — твердо повторила вона. — Ви справді хочете розпитати Мелфоя чи ні?

— Ну, добре, добре, — погодився Гаррі. — А ти як? Чиє волосся вискубаєш?

— А я вже маю! — бадьоро відповіла Герміона.



Вона витягла з кишені маленьку пляшечку з волосинкою всередині. — Пам'ятаєте, як зі мною в клубі дуелянтів змагалася Мілісент Булстроуд? Вона лишила це на моїй мантії, коли намагалася мене задушити! До того ж вона поїхала на Різдво додому, тож мені треба тільки сказати слизеринцям, що я надумала повернутися.

Коли Герміона квапливо побігла ще раз перевірити багатозільну настійку, Рон повернувся до Гаррі з приреченим виглядом:

— Ти чув коли‑небудь про план дій, де кожна дрібничка загрожує повним провалом?


*
Однак, на превелике здивування друзів, перший етап операції пройшов дуже гладко, як і обіцяла Герміона. Після різдвяного чаю з десертом вони причаїлися в порожньому вестибюлі й чекали поки Креб і Ґойл, що вже лиш удвох сиділи за слизеринським столом, дожують четверту порцію бісквітів. Гаррі поклав шоколадні тістечка на самому краю перил. Помітивши, що Креб і Ґойл виходять з великої зали, Гаррі з Роном швиденько сховалися за лицарськими обладунками біля вхідних дверей.

— Скільки можна жерти? — здивовано прошепотів Рон, коли Креб радісно показав Ґойлові на тістечка. Дурнувато усміхаючись, вони схопили тістечка, позапихали їх до своїх пащек і з переможним виглядом почали жувати. А тоді з точнісінько таким самим виразом повалилися навзнак на підлогу.



Найважче було запхати їх до комірчини. Коли їх нарешті надійно прилаштували між відрами та швабрами, Гаррі висмикнув кілька волосин з Ґойла, а Рон — із Креба. Довелося зняти з них ще й черевики, бо їхні власні були явно замалі для ніг Кребового й Ґойлового розміру.

Тоді, й далі приголомшені тим, що вони щойно вчинили, побігли до туалету Плаксивої Мірти.

Вони майже нічого не бачили крізь густий чорний дим, який курився з кабінки, де Герміона розмішувала розчин у казані. Затуливши обличчя мантіями, Гаррі й Рон легенько постукали в двері.

— Герміоно?



Почулося клацання замка, і звідти визирнула сяюча і збуджена Герміона. Позад неї побулькувала густа, немов меляса, настійка. На унітазній накривці уже стояли три склянки.

— Ну, що, дістали? — тихенько запитала Герміона.



Гаррі показав їй Ґойлове волосся.

— Добре. А я поцупила з пральні ці запасні мантії, — показала Герміона на невеличкий клунок. — Коли станете Кребом і Ґойлом, вам знадобиться одяг більшого розміру.



Хлопці зазирнули до казана. Зблизька настійка нагадувала густу чорну грязюку, яка мляво побулькувала.

— Я певна, що все зробила правильно, — сказала Герміона, нервово перечитуючи заляпану сторінку "Найпотужніших настійок". — Усе так, як у книжці. Коли вип'ємо, будемо мати рівно годину, перше ніж знову станемо собою.

— І що тепер? — прошепотів Рон.

— Розіллємо в три склянки й додамо волосини. Герміона налила у кожну склянку по великій порції настійки, а потім тремтячою рукою витрусила волосину зі своєї пляшечки у першу склянку



Настійка гучно зашипіла, немов киплячий чайник і почала шалено клекотіти. За секунду вона забарвилася у хворобливо жовтий колір.

— Бе‑е… натуральна Мілісент Булстроуд, — скривився Рон, гидливо поглядаючи на склянку. — Мабуть, і на смак паскудне.

— А тепер додайте своє, — звеліла Герміона.

Гаррі з Роном кинули в склянки по волосині Ґойла і Креба. Обидві склянки зашипіли й завирували — Ґойлова стала кольору хакі зі шмарками, а Кребова — брудно‑брунатною.

— Зачекайте, — сказав Гаррі, коли Рон з Герміо‑ною вже потяглися до склянок. — Краще не пиймо їх тут усі разом, бо коли станемо Кребом і Ґойлом, ми тут не помістимось. Та й Мілісент Булстроуд — не крихітний ельф.

— Добра думка, — погодився Рон, відмикаючи двері. — Займемо окремі кабінки.

Обережно, щоб не пролити жодної краплі своєї багатозільної настійки, Гаррі зайшов до середньої кабінки.

— Готові? — запитав він.

— Готові, — обізвалися голоси Рона й Герміони.

— Один! Два! Три!..



Затиснувши носа, Гаррі двома великими ковтками випив настійку до дна. Вона смакувала, як переварена капуста.

Йому відразу закрутило в животі, ніби він проковтнув живу змію. Гаррі зігнувся і подумав, що зараз його знудить, проте раптом щось обпекло йому шлунок, і це відчуття миттю розійшлося по всьому тілу аж до кінчиків пальців. Потім він тяжко задихав і впав навкарачки, бо з жахом відчув, що починає мовби танути. Шкіра на його тілі стала пухиритися, наче гарячий віск, і просто на очах його руки збільшилися, пальці потовстішали, нігті поширшали, а суглоби пальців випнулися і затвердли. Його плечі болісно поширшали, а поколювання на лобі свідчило, що чоло заросло йому волоссям аж до брів; його мантія тріснула під натиском грудей, які стали, мов діжка, що розриває свої обручі; ноги, стиснуті меншими на чотири розміри черевиками, страшенно боліли…

Усе припинилося так само зненацька, як і почалося. Гаррі лежав долілиць на холодній кам'яній підлозі, слухаючи, як в останній кабінці понуро схлипує Мірта. Він насилу стягнув свої черевики й підвівся. То ось як воно — бути Ґойлом.

Великою тремтячою рукою він скинув свою стару мантію, що висіла тепер за тридцять сантиметрів над підлогою, одягнув ту, що принесла Герміона, й зав'язав шнурівки величезних, як човен, Ґойлових черевиків. Хотів було відкинути з очей волосся, але намацав на чолі тільки коротку жорстку щетину.

Тут він усвідомив, що йому заважають окуляри, бо Ґойл, звичайно, їх не носив.

Він зняв їх і крикнув:

— Як ви там, о'кей? — Його голос був низьким і хрипким, як у Ґойл а.

— Так, — прогарчав праворуч грубий Кребів голос.

Гаррі прочинив двері й підійшов до надтріснутого дзеркала. На нього своїми тупими, глибоко посадженими очицями дивився Ґойл. Гаррі почухав вухо. Ґойл зробив те саме.

Відчинилися Ронові двері. Вони глянули одне на одного. Якщо не зважати на блідий і спантеличений вигляд, то Рона неможливо було відрізнити від Креба, починаючи від зачіски "під макітру" до довжелезних, як у горили, лап.

— Неймовірно! — вимовив Рон, підходячи до дзеркала і штурхаючи пальцем приплюснутий Кребів ніс. — Неймовірно!

— Мабуть, треба вже йти, — сказав Гаррі, послаблюючи ремінець годинника, що боляче вп'явся в товстий Ґойлів зап'ясток. — Нам ще треба знайти слизеринську вітальню, сподіваюся, хтось покаже нам дорогу.

Рон, дивлячись на Гаррі, промовив:

— Ти не повіриш, як дивно бачити Ґойла, який думає. — Він постукав до Герміони. — Давай, нам пора!



Йому відповів пронизливий голос:

— Я… я взагалі, мабуть, не піду. Ідіть без мене.

— Герміоно, ми розуміємо, що Мілісент Булст‑роуд бридка, але ж ніхто не знатиме, що це саме ти.

— Ні, справді. Я таки не піду. А ви біжіть, не гайте часу.



Гаррі ошелешено глянув на Рона.

— О, тепер ти — викапаний Ґойл! — сказав Рон. — Він такий щоразу, коли вчителі про щось його запитують.

— Герміоно, з тобою все гаразд? — запитав Гаррі.

— Так, усе добре. Ви йдіть.



Гаррі глянув на годинника. Вже проминуло п'ять з їхніх неоціненних шістдесяти хвилин.

— Зустрінемося знову тут, добре? — сказав він. Вони обережно відчинили двері туалету, пересвідчилися, що нікого немає, і вийшли.

— Не розмахуй так руками, — пробурмотів Гаррі Ронові.

— Що?

— У Креба вони просто звисають.

— Отак?

— Ага, це краще.

Мармуровими сходами вони зійшли донизу. Тепер їм було потрібно знайти якогось слизеринця що провів би їх до слизеринської вітальні, але довкола не було нікого.

— Що робити? — буркнув Гаррі.

— Слизеринці завжди приходять на сніданок десь звідти, — показав Рон на вхід до підвалів. Не встиг він це сказати, як там з'явилася дівчина з довгим кучерявим волоссям.

— Вибач, — підбіг до неї Рон, — я зовсім забув, де наша вітальня.

— Перепрошую, — холодно озвалася дівчина. — Наша вітальня?.. Я з Рейвенклову!

Підозріло поглядаючи, вона відійшла.

Гаррі й Рон збігли кам'яними сходами донизу, де залягала пітьма. їхні кроки, коли величезні Кре‑бові та Ґойлові ноги торкалися підлоги, відлунювали надто гучно. Виглядало, що все буде не так легко, як вони сподівалися.

Закручені, мов лабіринти, переходи були порожні. Вони дедалі нижче опускалися під школу, раз по раз поглядаючи на годинники, щоб знати, скільки часу їм лишилося. Коли минуло чверть години, і вони вже почали зневірятися, попереду залунали чиїсь кроки.

— Ага! — вигукнув схвильовано Рон. — Нарешті хоч один слизеринець!



З бічної кімнати вийшла якась постать. Однак коли вони підбігли, їхні серця завмерли. Це був не слизеринець, а Персі.

— Що ти тут робиш? — здивувався Рон.



Персі був вражений таким зухвальством.

— Не твоє діло, — холодно відповів він. — Це Креб чи хто?

— Е‑е… ну, так, — підтвердив Рон.

Ну, то йди у свою спальню, — суворо звелів йому Персі. — Зараз тут небезпечно блукати темними коридорами.

— А ти? — показав на нього Рон.

— Я староста, — випнув Персі груди. — На мене ніхто не нападе.



Раптом за спинами Гаррі й Рона пролунав чийсь голос. До них наближався Драко Мелфой, і вперше в житті Гаррі зрадів, побачивши його.

— Ось ви де! — ліниво протягнув Мелфой. — Що, досі нажертись не могли? Карочє, я вас шукав, хочу показати щось дуже смішне.



Мелфой вороже зиркнув на Персі.

— А ти що тут робиш, Візлі? — вишкірився він. Персі розлютився:

— Маєш виявляти трохи більше поваги до старости! — обурився він. — Мені не подобається твій тон!

Мелфой криво посміхнувся і дав знак Гаррі й Ро‑нові, щоб ті йшли за ним. Гаррі вже хотів було вибачитися перед Персі, але вчасно схаменувся. Разом з Роном він поспішив за Мелфоєм.

— Ох уже той Пітер Візлі!.. — прошипів Мелфой, коли вони повернули в наступний перехід.

— Персі, — машинально виправив його Рон.

— Яка різниця? — скривився Мелфой. — Я бачу. він постійно тут тиняється останнім часом. Думає, що зможе зловити спадкоємця Слизерина!



Він коротко й презирливо реготнув. Гаррі й Рон схвильовано перезирнулися.

Мелфой зупинився біля голої й вологої кам'яної стіни.

— Який там новий пароль? — спитав він Гаррі.

— Е‑е… — протягнув Гаррі.

— Ага, "чистокровка"! — пригадав Мелфой, не слухаючи Гаррі, і кам'яні двері, заховані в стіні, ковзнули вбік. Мелфой зайшов, а Гаррі з Роном рушили слідом за ним.



Слизеринська вітальня була довгою, низькою підземною кімнатою з шорсткими кам'яними стінами і стелею, з якої звисали на ланцюгах круглі зеленкуваті лампи. Попереду, в майстерно вирізьбленому каміні, потріскував вогонь, а довкола каміна вимальовувалися силуети кількох слизеринців у різьблених кріслах.

— Зачекайте тут, — звелів Мелфой Гаррі й Ронові, підштовхнувши їх до пари порожніх стільців поодаль від вогню. — Зараз принесу… мені це щойно прислав мій старий…



Гадаючи, що ж їм покаже Мелфой, Гаррі й Рон присіли, вдаючи, ніби почуваються затишно.

Мелфой вернувся за хвилину з газетною вирізкою в руках. Тицьнув її Ронові під ніс.

— Тут є з чого поржати! — сказав він.



Гаррі побачив, як приголомшено вирячилися Ронові очі. Рон швидко прочитав вирізку, силувано гигикнув і подав її Гаррі.

То була вирізка зі "Щоденного віщуна", і йшлося в ній про таке:
РОЗСЛІДУВАННЯ В МІНІСТЕРСТВІ МАГІЇ

Артура Візлі, начальника відділу нелегального використання маґлівських речей, сьогодні оштрафовано на п'ятдесят ґалеонів за те, що він зачарував маґлівську машину.

Містер Луціус Мелфой, член Ради опікунів Гоґвортської школи чарів і чаклунства (саме на її території й розбилася зачарована машина на початку цього навчального року), висунув сьогодні вимогу про відставку містера Візлі.

— Візлі зашкодив репутації міністерства, — сказав містер Мелфой нашому кореспондентові. — Він явно не спроможний укладати наші закони, а його сміховинний Акт про захист маґлів слід негайно скасувати.



Ми ніде не змогли розшукати містера Візлі, натомість його дружина звеліла журналістам забиратися геть і пригрозила спустити на них родинного упиря.
— Ну, — нетерпляче сказав Мелфой, коли Гаррі віддав йому вирізку. — Скажи, правда, смішно?

Гаррі видушив із себе посмішку.

— Артур Візлі так любить маґлів, що йому краще зламати свою чарівну паличку й приєднатися до них, — зневажливо пирскнув Мелфой. — Дивлячись на тих Візлі, важко повірити, що вони чистокровці.



Ронове — чи точніше Кребове — обличчя розлючено перекосилося.

— Креб, що сталося? — здивувався Мелфой.

— Шлунок болить, — прохрипів Рон.

— Ну, то піди в лікарню і дай копняка від мене тим бруднокровцям, — пирхнув Мелфой. — Але мені, знаєш, дивно: у "Щоденному віщуні" досі нічого не пишуть про ці напади, — задумався він. — Мабуть, Дамблдор хоче все приховати. Його ж виженуть, якщо це невдовзі не припиниться. Мій старий завжди казав, що Дамблдорові тут не місце. Він любить усіх тих маґлівських виродків. Нормальний директор ніколи не пустив би сюди таких, як той Кріві.



Мелфой зробив вигляд, ніби він фотографує, — уїдливо, але досить точно перекривляючи Коліна — "Поттере, можна я тебе сфотографую, Поттере? Можна взяти твій автограф? Можна лизнути твій черевик, будь‑ласка, Поттере?" А тоді здивовано глянув на друзів:

— Та що це з вами сьогодні?



З великим запізненням Гаррі й Рон таки видушили з себе якийсь сміх, і Мелфой, здається, задовольнився й ним; можливо, до Креба з Ґойлом завжди все доходило заповільно.

— Святий Поттер, друг бруднокровців, — протягнув Мелфой. — Та хто він такий?! У ньому нема й краплі чаклунської гідності! Справжній чаклун не злигався б з тією Ґрейнджер‑Брудкров. А люди ще думають, ніби він — Слизеринів спадкоємець!



Гаррі й Рон чекали, затамувавши віддих: ще мить, і Мелфой видасть свою таємницю. Але тут…

— Якби ж я знав, хто то насправді, — роздратовано буркнув Мелфой. — Я б йому допоміг.



Ронова щелепа відвисла, і Кребове лице виглядало тепер ще тупішим, ніж звичайно. На щастя, Мелфой цього не помітив, і Гаррі, швидко зметикувавши, сказав:

— Але ж ти, мабуть, здогадуєшся, хто за цим стоїть?

— Та ж ні, скільки тобі про це торочити? — відрубав Мелфой. — І мій старий нічого не розказує мені про те, коли Таємна кімната була відчинена востаннє. Звичайно, це було п'ятдесят років тому. ще перед ним, але він про це знає все і каже, що справу зам'яли, і що буде підозріло, якщо я, тіпа, забагато знатиму. Знаю тільки одне: останнього разу, як була відчинена Таємна кімната, здох якийсь бруднокровець. Тому я певен, що рано чи пізно одного з них прикінчать і тепер. Сподіваюся, це буде зубрилка Ґрейнджер", — додав він з насолодою. Рон стиснув величезні кребівські кулаки. Відчуваючи, що вони можуть себе викрити, якщо Рон лусне Мелфоя, Гаррі кинув йому застережливий погляд і запитав:

— А чи піймали того, хто востаннє відчиняв Таємну кімнату?

— Ну,так… Кажуть, їх звідси вигнали, — відповів Мелфой. — Мабуть, вони й досі в Азкабані.

— В Азкабані? — спантеличено перепитав Гаррі.

— Ну, так, у в'язниці для чаклунів, — недовірливо глянув на нього Мелфой. — Чесно, Ґойл, до тебе сьогодні доходить, як до жирафи.

Мелфой незадоволено засовався на стільці, а тоді сказав:

— Старий мені каже нікуди не лізти. Нехай спадкоємець робить свою справу. Каже, що школу треба почистити від тих бруднокровців, але щоб я У те не встрявав. Звичайно, він і так має зараз купу проблем: минулого тижня Міністерство магії робило обшук у нашому маєтку.



Гаррі спробував надати тупому Ґойловому обличчю стурбованого вигляду.

— Так… — скривився Мелфой. — На щастя, багато там не знайшли. Карочє, в батька є деякі дуже цінні Речі з темних мистецтв. Але класно, що ми маємо власну таємну кімнату під підлогою у вітальні… — Ого! — вихопилось у Рона.



Мелфой глянув на нього. Гаррі теж.

Рон зашарівся. Почервоніло навіть його волосся.

А ще його ніс почав видовжуватися — година вже майже минула. Рон перетворювався на самого себе, і судячи з переляку, з яким він подивився на Гаррі з його приятелем відбувалося те саме. Вони зірвалися на ноги.

— Мій шлунок! — прохрипів Рон, і вони не роздумуючи кинулися бігти зі слизеринської вітальні, штурхнули кам'яну стіну й помчали коридором, безнадійно сподіваючись, що Мелфой нічого не помітив. Гаррі відчував, що поменшав на зріст: величезні Ґойлові черевики почали спадати йому з ніг, а мантію довелося підібгати. Вони помчали сходами до темного вестибюлю, де з комірчини, в якій були зачинені Креб і Ґойл, долинало приглушене гупання.



Кинувши черевики біля дверей комірчини, вони в самих шкарпетках помчали мармуровими сходами до туалету Плаксивої Мірти.

— Ну, час не зовсім змарнований! — захекано сказав Рон, зачиняючи за собою двері туалету. — Хоч ми й не з'ясували, хто здійснює ті напади, але принаймні завтра я напишу татові листа, щоб він добре перевірив, що ховають Мелфої під підлогою у вітальні.



Гаррі глянув на своє обличчя в тріснутому дзеркалі. Воно знову стало нормальним. Він одяг окуляри, а Рон тим часом загупав у двері Герміониної кабінки:

— Герміоно, виходь, у нас є багато новин…

— Ідіть, ідіть! — пискнула Герміона. Гаррі й Рон перезирнулися.

— У чому річ? — здивувався Рон. — Ти ж маєш бути знову нормальною, ось ми…



Але раптом з дверей кабінки випливла постать Плаксивої Мірти. Гаррі ще ніколи не бачив її такою щасливою.

— У‑у‑у‑ух, що ви зараз побачите! — тішилася вона. — Це повний кошмар!



Вони почули, як клацнув замок, і звідти вийшла заплакана Герміона, затуливши мантією голову.

— Що сталося? — невпевнено спитав Рон. — у тебе й далі ніс Мілісент чи що?



Герміона опустила мантію, і Рон мало не впав на унітаз. Її обличчя було вкрите чорною шерстю. Очі пожовкли, а крізь волосся випиналися довгі загострені вуха.

— То була к‑котяча волосина! — завила вона. — М‑мабуть, М‑мілісент мала кота! А ця н‑настійка не призначена для тваринних трансформацій!

— Ого‑о! — вимовив Рон.

— Тебе будуть жахливо дражнити! — радісно повідомила Мірта.

— Не журися, Герміоно! — швидко вставив Гаррі. — Ми зараз відведемо тебе до шкільної лікарні. Мадам Помфрі ніколи не питає зайвого.

Герміону довелося дуже довго вмовляти, щоб вона вийшла з туалету.

Плаксива Мірта весело реготала їм услід.

— Почекай, вони ще побачать твого хвоста!


— РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ —

Найпотаємніший щоденник
Герміона пролежала в лікарні кілька тижнів. Її зникнення породило море чуток серед учнів, які повернулися з різдвяних канікул. Усі, звичайно, думали, що на неї вчинено напад і намагалися бодай заглянути до палати. Щоб уберегти дівчину від ганьби (якби хтось випадково побачив її заросле шерстю обличчя), мадам Помфрі затулила Герміонине ліжко завісами.

Гаррі й Рон щовечора відвідували Герміону. Почався новий семестр, і вони щодня приносили їй домашні завдання.

— Якби в мене виросли котячі вуса, я б трохи відпочив від роботи, — зітхнув Рон, звалюючи стос книжок на столик біля ліжка Герміони.

— Не кажи дурниць, Роне. Мені не можна відставати від вас, — жваво заперечила Герміона.

Її настрій значно покращав: з обличчя їй уже зникло волосся, а очі знову ставали карими.

— Є новини? — додала вона пошепки, щоб не почула мадам Помфрі.

— Ніяких, — понуро обізвався Гаррі.

— Я був упевнений, що то Мелфой! — уже, мабуть, усоте повторив Рон.

— Що це? — спитав Гаррі, угледівши золотисту картку, що стирчала з‑під Герміониної подушки.

— Звичайні побажання, — відповіла вона, поспіхом намагаючись заховати картку, але Рон виявився спритніший. Він вихопив її, розгорнув і прочитав уголос:


"Міс Ґрейнджер, із побажаннями найшвидшого одужання,

від її занепокоєного вчителя професора Ґільдероя Локарта,

кавалера ордену Мерліна третього ступеня, почесного члена

Ліги захисту від темних сил і п'ятиразового володаря призу

"Відьомського тижневика" за найчарівнішу усмішку".
Рон недовірливо глянув на Герміону.

— І ти спиш з оцим під подушкою?



Від відповіді Герміону врятувала мадам Помфрі, яка принесла вечірню дозу ліків.

— Чи ти бачив слизькішого типа, ніж той Локарт? — обурювався Рон дорогою до ґрифіндорської вежі.



Снейп задав їм стільки уроків — не переробити й до шостого класу. Рон побивався, що не встиг запитати Герміону, скільки їжачих голочок додають до Дибкиволосого зілля, як раптом з верхнього поверху до них долинув сердитий крик.

— Це Філч! — пробурмотів Гаррі, і вони побігли сходами нагору. Причаївшись, стали прислухатися.

— Може, знову на когось напали? — стривожено запитав Рон.

Вони витягли шиї в той бік, звідки долинав доволі істеричний голос Філча.

— …а мені ще більше клопоту! Я цілу ніч мушу прибирати! Ніби в мене роботи іншої нема! Ні, це вже остання крапля, я йду до Дамблдора!..



Його кроки стихли, і десь удалині грюкнули двері.

Хлопці зазирнули за ріг. Філч, очевидно, щойно покинув свій спостережний пост — місце, де став‑ся напад на Місіс Норіс. Вони відразу збагнули, чому так обурювався Філч. Півкоридора було затоплено водою, що й далі дзюркотіла з‑під дверей балету Плаксивої Мірти. Крик Філча змінився

Міртиними завиваннями. Її плач відлунював від туалетних стін.

— Що з нею? — здивувався Рон.

— Пішли поглянемо, — сказав Гаррі. Підібгавши мантії, вони почалапали через велику калюжу аж до дверей із написом "Туалет не працює", і, як звичайно, не зважаючи на нього, увійшли. Плаксива Мірта ридала голосніше й ревніше (якщо таке взагалі було можливим), ніж будь‑коли. Було темно, бо вода, якою просякла не тільки підлога, а й стіни, загасила свічки.

— Що сталося, Мірто? — поцікавився Гаррі.

— Хто це? — жалібно схлипнула Мірта. — Прийшли знову чимось у мене кинути?

Гаррі підійшов до її кабінки й запитав:

— Чого б я мав у тебе чимось кидатися?

— Не питай мене! — визирнула Мірта, хлюпнувши новою хвилею води. — Я тут сиджу, нікому не заважаю, а хтось думає, що це так кумедно — жбурляти в мене книжкою!..

— Але ж тобі від цього не гірше! — розважливо мовив Гаррі. — Книжка просто пролітає крізь тебе, і все.



Цього не варто було казати. Мірта ображено заверещала:

— Ну то прошу — жбурляйте всі книжками в Мірту! Вона однак нічого не відчуває! Десять очок тому, хто влучить їй книжкою в шлунок! П'ятдесят тому, хто попаде в голову! Ах, як смішно! Яка весела гра!.. Але мені чомусь зовсім не весело!

— То хто ж у тебе її кинув? — запитав Гаррі.

— Я не знаю… Я сиділа собі в каналізаційній трубі і думала про смерть, а вона впала мені просто на голову, — обурено глянула на них Мірта. Вона ось тут, геть намокла.



Гаррі й Рон зазирнули під унітаз, куди показувала Мірта. Там лежала тоненька книжечка. Вона мала пошарпану чорну обкладинку й була мокра, як і все в цьому туалеті. Гаррі хотів був її підняти, але Рон схопив його за руку.

— Ти чого? — здивувався Гаррі.

— Чи ти здурів? — озвався Рон. — Це небезпечно.

— Небезпечно? — засміявся Гаррі. — Перестань, яка тут небезпека!

— Ти навіть не уявляєш, — недовірливо глянув на книжечку Рон. — Серед книжок, які конфіскувало міністерство — це тато мені розповідав, — була одна, яка всім випалювала очі. А кожен, хто прочитав "Сонети чаклуна", до самої смерті розмовляв віршиками‑лічилками. А ще одна стара відьма з Бата мала таку книжку, що як її відкриєш, то будеш читати безперестанку! Просто ходиш собі, втикнешся в неї носом і читаєш, а все інше мусиш робити однією рукою. А…

— Та досить, я зрозумів, — скривився Гаррі. Книжка лежала на підлозі, мокра й непримітна.

— Але ж ми нічого не довідаємось, поки не глянемо на неї, — додав Гаррі, обійшов Рона й підняв книжку з підлоги.

Гаррі відразу побачив, що це щоденник, якому, судячи з року на обкладинці, було вже півстоліття. З цікавістю його розгорнув. На першій сторінці він зміг розібрати тільки ім'я — Т. Я. РЕДЛ, — виведене розмитим чорнилом.

— Стривай! — Рон обережно наблизився і зазирнув Гаррі через плече. — Я знаю це ім'я… П'ятдесят років тому Т.Я.Редл був нагороджений за особливі заслуги перед школою.

— Звідки ти знаєш? — здивувався Гаррі.

— А звідти, що Філч примусив мене разів з п'ятдесят полірувати ту нагороду! — обурено відповів Рон. — Я тоді обвекав її своїми слимаками. І ти б запам'ятав, якби цілу годину витирав слиз із чийогось імені.



Гаррі погортав вологі сторінки. Вони були абсолютно чисті. Там не було жодних записів, навіть таких, як "День народження тітки Мейбл" або "Зубний лікар — 15.30".

— Він тут нічого не писав, — розчаровано сказав Гаррі.

— Цікаво, навіщо його викинули в унітаз? — замислився Рон.

Гаррі глянув на зворотний бік чорної обкладинки й побачив там прізвище власника газетного кіоску на Воксгол‑роуд у Лондоні.

— Мабуть, він був маґлівського роду, — припустив Гаррі, — якщо купував щоденника на Воксгол‑роуд.

— Що ж, користі з нього небагато, — обізвався Рон, а тоді стишив голос: — П'ятдесят очок, якщо влучиш Мірті в носа.

Але Гаррі запхав щоденника до кишені.
*
Герміона покинула шкільну лікарню на початку лютого — без вусів, без шерсті і без хвоста. Першого ж вечора, коли вона повернулася до ґрифіндорської вежі, Гаррі показав їй щоденник Т. Я. Ред‑ла й розповів, як вони його знайшли.

— Ого, то він, мабуть, має приховані сили! — зацікавилася Герміона, пильно розглядаючи щоденник.

— Навіть коли й так, то приховує їх дуже надійно, — сказав Рон. — Може, соромиться. Не знаю, Гаррі, чого ти його не викинеш?

— Я хотів би знати, чому хтось намагався його викинути, — відповів Гаррі. — А ще — за які особливі заслуги перед Гоґвортсом нагородили Редла.

— Усяке могло бути, — припустив Рон. — Може, він отримав тридцять С.О.В. або врятував якогось учителя від гігантського спрута. А може, прикандичив Мірту, а це, погодься, величезна послуга для всіх…

Із зосередженого погляду Герміони, Гаррі зрозумів, що вона думає про те саме, що й він.

— Що з вами? — здивувався Рон.

— Слухай‑но, Таємна кімната була відкрита п'ятдесят років тому, правда? — запитав Гаррі. — Так казав Мелфой.

— Ну, так… — поволі вимовив Рон.

— А цьому щоденнику якраз п'ятдесят років! — схвильовано додала Герміона.

— Ну?

— Ой, Роне, прокидайся! — вигукнула Герміона. — Ми знаємо, що того, хто минулого разу відкрив Таємну кімнату, вигнали звідси п'ятдесят років тому. Знаємо, що Т. Я. Редл п'ятдесят років тому отримав нагороду за особливі заслуги перед школою. А що, як Редла нагородили за те, що він зловив спадкоємця Слизерина? Його щоденник міг би розповісти нам, мабуть, усе: де Таємна кімната, як її відчинити, що за істота там живе? А той, хто влаштовує напади тепер, звичайно, не хотів би, щоб він потрапив комусь на очі, правда?

— Класна теорія, Герміоно! — сказав Рон. — Але має одне "але": у щоденнику нічого не написано.



Проте Герміона вже витягала з торбинки чарівну паличку.

— Може, це невидиме чорнило? — прошепотіла вона.



Тричі вдарила щоденник паличкою і вимовила:

— Апареціум!



Нічого не сталося. Герміона знову рішуче запхала руку в торбинку і видобула звідти щось подібне до яскраво‑червоної гумки.

— Це виявляч, я купила його на алеї Діаґон, — пояснила вона.



Герміона старанно потерла напис "1 січня". Щоденник не піддавався.

— Кажу ж вам, тут нічого шукати! — повторив Рон. — Редлові просто подарували цей щоденник на Різдво, а йому було ліньки щось записувати.


*
Гаррі нікому, навіть самому собі, не зміг би пояснити, чому він відразу не викинув Редлового щоденника. Власне, навіть знаючи, що всі сторінки чисті, він однаково гортав їх, немов то була історія, яку він хотів дочитати. І хоча Гаррі був переконаний, що ніколи раніше не чув імені Т. Я. Редл, йому чомусь здавалося, мовби воно для нього щось означало, мовби Редл — напівзабутий приятель його дитинства. Але це абсурд. До Гоґвортсу він ніколи не мав друзів, адже всі боялися Дадлі.

Отож Гаррі твердо вирішив довідатися про Редла більше. Наступного дня під час перерви він попрямував до кімнати трофеїв, щоб оглянути Редлову нагороду. З ним пішли й захоплена Герміона, і знуджений Рон: кімнатою трофеїв він був пересичений на все життя…

Блискучий золотий щит з Редловим ім'ям стояв у шафі в кутку. На ньому не було жодних пояснень, за що його дали ("Чудово, бо інакше цей щит був би ще більший — я б і досі його чистив", — зауважив Рон). А втім, вони знайшли Редлове ім'я на старій медалі "За магічні заслуги" і в списку колишніх шкільних старост.

— Щось він дуже нагадує мені Персі, — скривився Рон. — Староста гуртожитку, староста школи, — мабуть, був найкращим учнем у кожному класі.

— Ти так кажеш, ніби це погано, — образилася Герміона.
*
Над Гоґвортсом знову викотилося сонце. У настроях учнів почала проблискувати надія. Після Джастіна й Майже‑Безголового Ніка нових нападів не було. Мадам Помфрі радісно повідомляла, що мандрагори стали дратівливими й мовчазними, а це означало, що їхнє дитинство швидко минало.

— От зникнуть їхні прищі, і їх можна буде знову саджати в горщики, — розраджувала вона Філча. — А після того ми їх зріжемо й відваримо. Скоро Місіс Норіс буде знову з вами.



Можливо, спадкоємець Слизерина просто злякався, подумав Гаррі. Відчиняти Таємну кімнату стає дедалі ризикованіше — за цим пильнує уся школа. Може, та потвора знову залягла в сплячку на наступні п'ятдесят років…

Проте Ерні Макмілан з Гафелпафу не поділяв такого оптимістичного погляду. Ерні й далі був переконаний, що в усьому винен Гаррі, адже, на думку Ерні, він сам "виказав себе з головою" у клубі дуелянтів. А тут іще й Півз підливав масла у вогонь: він несподівано вигулькував у людних коридорах і горлав: "Ох, Поттере‑компоттере, ну що ти виробляєш!.." — та ще й пританцьовував.

Ґільдерой Локарт, здавалося, вважав, ніби це він зупинив напади. Гаррі підслухав його вихваляння перед професоркою Макґонеґел, поки ґрифіндорці сходилися на урок трансфігурації.

— Мінерво, я не думаю, що виникнуть якісь нові проблеми, — авторитетно заявляв він, постукуючи пальцем по кінчику носа й підморгуючи. — Гадаю, цього разу Кімнату зачинено назавжди. Злочинець, мабуть, зрозумів, що рано чи пізно йому не втекти від мене. Вирішив, що краще вчасно зупинитися, поки я не знищив його остаточно. Зараз треба тільки піднести учням настрій. Забути все, що сталося минулого семестру! Не розкриватиму всіх карт, але, гадаю, я знаю, що робити.



Він знову постукав пальцем по носі і відійшов.

Локартова ідея підняти настрій втілилася чотирнадцятого лютого за сніданком. Вчорашнє тренування з квідичу затяглося допізна, тож Гаррі прибіг у Велику залу з невеличким запізненням. На якусь мить йому здалося, ніби він помилився дверима.

Усі стіни були прикрашені великими, блідо‑рожевими квітами, а зі світло‑синьої стелі сипалося конфеті у формі сердечок.

Гаррі підійшов до ґрифіндорського столу, де сидів роздратований Рон і усміхнена Герміона.

— Що тут діється? — запитав він, сідаючи за стіл і струшуючи конфеті зі свого бекона.



Рон мовчки показав на учительський стіл. Від страшенної огиди він не міг говорити.

Локарт у блідо‑рожевій (під колір квітів) мантії махав рукою і вимагав тиші. Учителі обабіч нього сиділи з кам'яними обличчями. Гаррі бачив, як смикаються щелепи професорки Макґонеґел. Снейп мав такий вигляд, ніби щойно випив велику склянку косторосту.

— Вітаю вас із днем Валентина! — вигукнув Локарт. — Хочу подякувати тим сорока шести учням, які прислали мені вітальні картки! Отже, я набрався духу організувати для вас цю маленьку несподіванку, — але це ще не все!



Локарт плеснув у долоні, і до Зали увійшло з десяток похмурих карликів. І то не просто карликів. У кожного були золотисті крильця, а в руках — арфи.

— Вітайте моїх милих купідонів! — засяяв Локарт. — Сьогодні вони будуть ходити по школі і розноситимуть валентинчики! Але це ще не кінець нашого свята! Я певен, мої колеги допоможуть підтримати цей святковий настрій! Давайте попросимо професора Снейпа, щоб він показав нам, як варити любовне зілля! А професор Флитвік — цей старий хитрий пес — краще за будь‑якого чаклуна може розповісти про способи причаровування!



Професор Флитвік затулив руками обличчя. Снейп усім виглядом показував, що він змусить випити отруту кожного, хто звернеться по любовне зілля.

— Герміоно, благаю, скажи — тебе ж не було серед тих сорока шести учнів! — допитувався Рон по дорозі на перший урок. Та Герміона раптом почала шукати в торбинці розклад уроків і нічого не відповіла.



Цілісінький день карлики розносили по школі валентинчики, дратуючи вчителів. Пополудні, коли ґрифіндорці піднімалися на урок заклинань, один із карликів, найпонуріший, почав наздоганяти Гаррі.

— Гей, Гаї Поттей! — вигукнув карлик, розпихаючи учнів.



Гаррі обсипало жаром. Не вистачало, щоб йому вручили валентинчика на очах у всіх першокласників, серед яких була й Джіні Візлі. Він кинувся тікати, але карлик метнувся крізь натовп, луплячи по ногах усіх перехожих, і миттю наздогнав Гаррі,

— Я маю особисто пеєдати Гаї Поттею музицне вітання, — повідомив карлик і загрозливо бренькнув у струни своєї арфи.

— Не тут! — засичав Гаррі, вириваючись.

— Не юхайся! — прохрипів карлик і вхопився за портфель Гаррі.

— Відпусти! — пручався Гаррі.

Портфель гучно луснув і розірвався навпіл. Книжки, чарівна паличка, пергамент і перо випали на підлогу. Чорнильниця розбилася і заляпала все довкола. Гаррі кинувся збирати речі, щоб чкурнути ще до того, як карлик почне свій спів.

У коридорі зчинилася тиснява.

— Що тут діється? — пролунав холодний протяжний голос Драко Мелфоя.



Гаррі гарячково запихав усе до свого подертого портфеля. Тільки б Мелфой не почув його музичного вітання!

— Що за гармидер? — почувся ще один знайомий голос, цього разу Персі Візлі.



Гаррі запанікував і кинувся бігти, але карлик обхопив його за коліна й повалив на підлогу.

— Отоз‑бо, — сказав він, усівшись на Гарріні ноги, — ось твій пісенний ваєнтинцик:


В нього оці зеєні, мов ж‑жабка,

А войосся цол‑л‑нюсце, мов ш‑шапка!

Ох, якби — (тйим‑би‑би!) — мені сейце віддав

той Гейой, котйий Темного Йойда здойав!
Гаррі радо проміняв би усе своє золото з Ґрінґотсу, аби лиш розтанути зараз у повітрі.

Він підвівся, і, розминаючи затерплі під вагою карлика ноги, героїчно старався усміхатися разом з усіма. Персі Візлі тим часом розганяв натовп. Дехто з учнів аж плакав зі сміху.

— Розходитеся, розходитеся! Дзвінок був ще п'ять хвилин тому! Мерщій розходитеся по класах! — повторював Персі, розпихаючи учнів. — Тебе це також стосується, Мелфою.



Озирнувшись, Гаррі побачив, що Мелфой нахилився і щось підібрав. Гигикнувши, він показав свою знахідку Кребові й Ґойлу. То був щоденник Редла.

— Віддай, — спокійно сказав Гаррі.

— Цікаво, що ж тут Поттер нашкрябав? — мовив Мелфой. Він явно не помітив напису на обкладинці і вирішив, що то щоденник самого Гаррі. Запала тиша. Джіні перелякано поглядала то на щоденника, то на Гаррі.

— Мелфою, віддай! — суворо звелів Персі.

— Спочатку погортаємо, — глузливо сказав Мелфой, розмахуючи щоденником перед носом Гаррі.

— Як староста гуртожитку… — заговорив був Персі, але Гаррі урвався терпець. Він витяг чарівну паличку й гукнув:

— Експеліармус! — і подібно до того, як Снейп роззброїв Локарта, щоденник вилетів Мелфоєві з рук. Рон, радісно усміхаючись, його зловив.

— Гаррі! — голосно вигукнув Персі. — Жодної магії в коридорах! Знай, я буду змушений про це доповісти!



Але Гаррі не зважав. Він переміг Мелфоя, а це важило більше, ніж утрата Ґрифіндором п'яти очок. Мелфой був розлючений.

Коли Джіні проходила повз нього, він в'їдливо гукнув їй услід:

— Не думаю, що Поттер закайфував від твого валентинчика!



Затуливши лице руками, Джіні заскочила в клас. Розгніваний Рон теж ухопився за свою паличку але Гаррі вчасно його зупинив. Ще не вистачало, щоб Рон цілий урок замовлянь блював слимаками.

Тільки перед класом професора Флитвіка Гаррі помітив одну дивну особливість щоденника. Усі інші його підручники були заляпані червоним чорнилом, а от щоденник Редла виявився абсолютно чистим. Гаррі хотів показати це Ронові, але Рон знову мав проблеми зі своєю паличкою: з її кінця вилізали великі пурпурові бульки, тож тепер його більше нічого не цікавило.
*
Того вечора Гаррі пішов до спальні раніше за всіх: почасти тому, що не мав бажання у сотий раз вислуховувати "музицного ваєнтинцика" у виконанні Фреда і Джорджа, а почасти тому, що хотів ще раз переглянути Редлів щоденник.

Гаррі сів на ліжко й почав гортати сторінки. На жодній з них не було й сліду червоного чорнила. Далі дістав із шафки біля ліжка новий каламар, вмокнув перо і ляпнув чорнилом на першу сторінку. Чорнило якусь секунду виблискувало на папері, а тоді зникло, немов його хтось усмоктав у сторінку. Гаррі схвильовано знову занурив перо в каламар і написав: "Мене звати Гаррі Поттер".

Слова на мить засвітилися і знову безслідно зникли. І тут нарешті щось сталося. На сторінці з'явилися слова, виведеш тим самим чорнилом:

"Привіт, Гаррі Поттере! Мене звати Том Редл. Як ти знайшов мій щоденник?"

Ці слова також випарувалися, але Гаррі відразу нашкрябав відповідь:

"Хтось намагався викинути його в унітаз".

Він нетерпляче чекав Редлової відповіді.

"На щастя, я робив свої записи не чорнилом, а трохи надійнішим засобом. Я знав, що знайдуться такі, хто не захоче, щоб цей щоденник прочитали".

"Що ти маєш на увазі?" — накарлякав Гаррі, лишаючи від хвилювання чорнильні плями на сторінці.

"Те, що в цьому щоденнику містяться спогади про жахливі речі. Речі, що їх намагалися приховати. Спогади про те, що сталося в Гоґвортській школі чарів і чаклунства".

"Це саме там, де я знаходжуся, — швидко написав Гаррі. — У Гоґвортсі знову творяться жахливі речі. Чи ти знаєш що‑небудь про Таємну кімнату?"

Гарріне серце мало не вискакувало. Редлова відповідь не забарилася, а його почерк став неохайнішим, ніби він поспішав викласти все, що знає:

"Звичайно, мені відомо про Таємну кімнату. Коли я вчився, нам казали, що це леґенда, що такої кімнати не існує. Але то була брехня. Як я вчився в п'ятому класі, кімнату відчинили — потвора напала на кількох учнів і вбила одну дівчину. Я піймав того, хто відчинив кімнату, і його вигнали. Але директор школи, професор Діпіт, дуже соромився, що таке могло статися в Гоґвортсі, і заборонив мені казати правду. Вони вигадали історію, ніби дівчина загинула від нещасного випадку. А мене нагородили гарним, блискучим призом з викарбуваним моїм ім'ям і попередили, щоб я тримав язик за зубами. Але я знав, що все може повторитися. Потвора залишалася живою, а той, хто міг її випустити, і далі був на свободі".

Гаррі так поспішав писати, що мало не перекинув каламар:

"Це знову повторюється. Було вже три напади. Невідомо, хто за цим стоїть… А хто це зробив минулого разу?"

"Якщо хочеш, я можу тобі показати, — з'явилася Редлова відповідь. — Не мусиш, вірити мені на слово. Я можу впустити тебе у свої спогади про ту ніч, коли я його піймав".

Гаррі завагався, і його перо застигло над щоденником. Що мав на увазі Редл? Як можна потрапити в чиїсь спогади? Гаррі стривожено глянув на двері спальні. Було вже досить темно. Він знову глянув на щоденник, і побачив там нові слова:

"Давай, покажу".

Гаррі на мить замислився, а тоді написав:

"О'кей".

Сторінки щоденника почали гортатися, мовби на них подув сильний вітер, і зупинилися посередині червня. Роззявивши рота, Гаррі побачив, що квадратик із написом "13 червня" перетворився на крихітний телеекран. Тремтячими руками він підніс книжку і припав оком до того екранчика. Раптом його нахилило вперед, екранчик розширився, і Гаррі відчув, як його тіло відірвалося від ліжка, і він сторч головою влетів крізь отвір у сторінці у вир тіней і кольорів.

Відчув, як його ноги торкнулися твердої підлоги, а розпливчасті форми довкола нього раптом набули виразності.

Гаррі відразу здогадався, куди потрапив. Та округла кімната з заспаними портретами була Дамблдоровим кабінетом, але за столом сидів не Дамблдор. Біля свічки читав листа зморшкуватий, кволий і лисий, якщо не рахувати кількох пасем сивого волосся, чарівник. Гаррі ніколи раніше його не бачив.

— Перепрошую, — невпевнено мовив він, — я не хотів вас турбувати…



Але чарівник навіть не глянув на нього. Трохи спохмурнівши, він продовжував читати. Гаррі підійшов ближче і пробурмотів:

— Е‑е… я, мабуть, піду, можна?



Чарівник і далі не звертав на нього уваги. Здавалося, він навіть його не чує. Гаррі вирішив, що чарівник, можливо, глухий, тому підвищив голос:

— Вибачте, що потурбував, я вже йду, — мало не крикнув він.



Чарівник, зітхнувши, склав листа, підвівся, пройшов повз Гаррі і засунув штори.

Небо за вікном було яскраво‑червоним: сонце, мабуть, уже заходило. Чарівник вернувся до столу, сів, покрутив великими пальцями один довкола одного і втупився поглядом у двері.

Гаррі оглянув кабінет. Ніде не було ані фенікса Фоукса, ні сюркотливих срібних пристроїв. То був Гоґвортс, яким знав його Редл, а отже, директором був цей невідомий чарівник, а не Дамблдор, а сам Гаррі лишався цілком невидимим для людей, що жили п'ятдесят років тому.

Хтось постукав у двері кабінету.

— Заходьте, — ледь чутно мовив старий чарівник.



Зайшов хлопець років шістнадцяти, знявши гостроверхого капелюха. На грудях у нього поблискував сріблистий значок старости. Він був значно вищим від Гаррі, але також мав чорне, як смола, волосся.

— А‑а, Редл! — сказав директор.

— Ви хотіли мене бачити, професоре Діліте? — занепокоєно запитав Редл.

— Сідай, — звелів Діпіт. — Я щойно читав твого листа.

— О! — вимовив Редл.

Він сів і міцно стиснув руки.

— Мій любий хлопче, — лагідно мовив Діпіт, — я, мабуть, не зможу дозволити тобі лишитися на літо в школі. Ти ж хочеш, звичайно, поїхати на канікули додому?

— Ні, — відразу заперечив Редл, — я краще побуду в Гоґвортсі, аніж повернуся до цього… до цього…

— Під час канікул ти, здається, живеш у маґлівському притулку для сиріт? — поцікавився Діпіт.

— Так, пане професоре, — відповів, почервонівши, Редл.

— Ти маґлівського роду?

— Я покруч, пане професоре, — пояснив Редл. — Тато — маґл, а мати — чаклунка.

— І вони обоє?..

— Моя мама померла, коли я народився, пане професоре. У притулку мені сказали, що вона тільки встигла дати мені подвійне ім'я: Том — на честь батька, Ярволод — на честь дідуся.

Діпіт співчутливо поклацав язиком.

— Річ у тім, хлопче, — зітхнув він, — що для тебе можна було б зробити виняток, але за теперішніх обставин…

— Пане професоре, ви маєте на увазі всі оці напади? — запитав Редл, а серце Гаррі тьохнуло.

Він підсунувся ближче, щоб нічого не пропустити.

— Саме так, — погодився директор. — Мій любий хлопче, ти повинен розуміти, як безвідповідально з мого боку дати тобі дозвіл залишитися в замку після закінчення семестру, а надто якщо врахувати нещодавню трагедію… смерть тієї бідолашної дівчинки… У притулку тобі буде значно безпечніше. До речі, в Міністерстві магії навіть ідуть розмови про закриття школи. Ми так і не можемо визначити… е‑е… джерело цих неприємностей… Редлові очі округлилися:

— Пане професоре, а якби… ту особу впіймали? Якби усе це припинилося?..

— Що ти маєш на увазі? — аж підвівся у кріслі Діпіт, а голос його зірвався. — Редл є, чи тобі щось відомо про ті напади?

— Ні, пане професоре, — швидко відповів Редл. Але Гаррі був певен, що ця відповідь не зовсім щира, бо й він уже якось казав таке саме "ні" професорові Дамблдору.

— Можеш іти, Томе… — Трохи розчарований Діпіт знову вмостився у кріслі.



Редл зісковзнув з крісла і вийшов. Гаррі пішов за ним. Вони спустилися рухомими гвинтовими сходами і опинилися біля кам'яного гаргуйля в темному коридорі. Редл зупинився. Гаррі теж. Гаррі бачив, як Редл щось зосереджено обмірковує. Він кусав губи і морщив чоло.

Тоді, ніби раптом щось вирішивши, кинувся геть. Гаррі безшумно рушив за ним. Вони нікого не зустріли, і тільки у вестибюлі високий чоловік з довгим каштановим волоссям і такою ж бородою покликав Редл а з мармурових сходів.

— Чого ти тут ходиш так пізно, Томе?



Гаррі придивився до чарівника. Це був не хто інший, як молодший на п'ятдесят років Дамблдор.

— Я був у директора, — пояснив Редл.

— Ну, а тепер іди спати, — сказав Дамблдор, пронизавши Редла дуже знайомим Гаррі поглядом. — Зараз краще не тинятися коридорами. Відтоді, як…

Не доказавши, він тяжко зітхнув, побажав Ред‑лові "на добраніч" і пішов далі. Редл зачекав, поки Дамблдор зникне, а тоді швидко збіг кам'яними сходами, що вели до підвалу. Гаррі кинувся за ним.

Він був розчарований тим, що Редл завів його не в якийсь прихований перехід або таємний тунель, а саме у той підвал, де відбувалися Снейпові уроки зілля й настійок. Смолоскипи не горіли, тож коли Редл майже причинив за собою двері, Гаррі бачив тільки, як той стоїть, мов укопаний, біля дверей і пильнує за коридором.

Гаррі здалося, ніби вони простояли там не менше години. Редл і далі стовбичив біля дверей, підглядаючи у шпарку. І от тоді, коли Гаррі вже ні на що не сподівався і почав навіть думати про повернення в теперішній час, за дверима почулися чиїсь кроки.

Хтось скрадався в переході. Гаррі чув, як той хтось проминув їхній підвал. Редл безшумно, мов тінь, вислизнув з дверей і рушив услід, а Гаррі скрадався за ним навшпиньки, забувши, що його й так не чути.

Хвилин із п'ять вони прямували слідом за тими кроками, аж поки Редл раптом зупинився, прислухаючись до нових звуків. Гаррі почув, як зі скрипом відчинилися двері, а тоді хтось хрипко зашепотів:

— Давай! Мушу тебе випустити!.. Йди сюди… У ящик!..



Голос був досить знайомий.

Зненацька Редл одним стрибком зник за рогом. Гаррі рушив за ним. Він побачив темний силует здоровенного хлопця, який присів біля відчинених дверей, тримаючи в руках великий ящик.

— Привіт, Рубеусе! — голосно сказав Редл.



Хлопець з грюкотом зачинив двері й підвівся.

— Що ти си тут робиш, Томе? Редл підступив ближче.

— Ну, все, Рубеусе! — мовив він. — Я все про тебе розповім. Якщо напади не припиняться, можуть закрити школу.

— Що ти си верзеш?

— Я не думаю, Рубеусе, що ти хотів когось убити. Але з монстра милу хатню тваринку не зробиш. Ти, мабуть, просто випустив його побігати і…

— Він нікого не вбивав! — вигукнув великий хлопець, позадкувавши до зачинених дверей. За його спиною Гаррі міг чути якесь дивне шарудіння і клацання.

— Годі, Рубеусе, — ще на крок підступив Редл. — Завтра тут будуть батьки померлої дівчинки. Мінімум, що може зробити для них Гоґвортс, — це знищити монстра, який убив їхню доньку.

— То не він! — крикнув хопець, і голос його відбився луною в темному переході. — Він такого б не зробив! Ніколи!..

— Відійди, — звелів Редл, витягаючи чарівну паличку.

Ного закляття залило коридор яскравим сяйвом. Двері за спиною великого хлопця відчинилися з такою силою, що його самого жбурнуло на протилежну стіну. А з дверей вилізло щось таке, від чого Гаррі пронизливо закричав, хоча того крику Ніхто, крім нього, й не почув.

На них мовби накочувалося велике приземкувате волохате тіло з безліччю чорних лап, блиском численних очей і парою гострих, мов бритва, клешень.

Редл знову підняв свою паличку, але було надто пізно.

Збивши його з ніг, чудовисько стрімко промчало коридором і зникло з очей. Редл зіп'явся на ноги і, дивлячись йому вслід, підняв чарівну паличку. Але великий хлопець стрибнув на нього, вирвав паличку, пожбурив її і дико закричав:

— Ні‑і‑і‑і‑і‑і‑і‑і‑і‑і!!!



Усе довкола закружляло, і настала темрява.

Гаррі відчув, як він кудись провалюється, далі відчув удар, а тоді побачив, що лежить на своєму ліжку в ґрифіндорській спальні.

Редлів щоденник лежав у нього на животі.

Гаррі ще не встиг перевести дух, як відчинилися двері спальні і зайшов Рон.

— Ось ти де! — зрадів він.



Гаррі сів. Він тремтів і вкрився потом.

— Що сталося? — стурбовано глянув на нього Рон.

— То був Геґрід, Роне! П'ятдесят років тому Геґрід відчинив Таємну кімнату.
— РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ —


Каталог: data -> bib -> Garri Potter
Garri Potter -> Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і орден Фенікса Гаррі Поттер – 5
bib -> Сутність, особливості та класифікація функцій менеджменту
bib -> Лекція № Філософія Середньовіччя План Християнство і філософія. Релігійний характер філософської думки
bib -> Лекція № Східна та Західна філософії: передумови виникнення та своєрідність План
Garri Potter -> Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і келих вогню Гаррі Поттер – 4
bib -> Реферат на тему: Соціометрія
Garri Potter -> Джоан К. Ролінґ Гаррі Поттер і напівкровний принц
Garri Potter -> Джоан К. Ролінґ Гаррi Поттер i фiлософський камiнь Гаррі Поттер – 1


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка