До епідемії чуми Після епідемії чуми «Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194… року в Орані»



Скачати 430.01 Kb.
Дата конвертації06.04.2017
Розмір430.01 Kb.


Додаток № 1


Оран і оранці





До епідемії чуми

Після епідемії чуми

«Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194… року в Орані».

«Оран, на перший погляд, місто звичайне, така собі французька префектура на алжирському узбережжі.

Саме містечко, признатися, бридке. На перший погляд тихомирне… місто без голубів, без дерев і садів, - словом, місто безлике… Гарно буває тільки взимку…»

«Наші співгромадяни працюють багато, але тільки для того, щоб збагатіти… дбають … про зиск…

вони люблять жінок, кіно й морські купання…



Змолоду їхні бажання несамовиті й скороминущі, а в зрілому віці обмежуються товариствами гравців у кулі, бенкетами та клумбами, де ріжуться в карти на гроші».

«Оран … місто, що ніколи ні про що не здогадується, себто місто цілком сьогочасне».

«… смерть тут пов’язана з деякою морокою… Доречніше буде сказати незручність… В Орані все вимагає доброго здоров’я: і примхи клімату, і розмах ділового життя, убозтво оточення і непевної вартості розваги. Хворий там по-справжньому самотній…»

«… слід ось що підкреслити – пересічний вигляд міста і пересічний плин життя. це немальовниче місто, позбавлене зелені й душі, стоїть серед голого плато, оточеного світлими пагорбами, над мальовничою затокою».


«А проте зовні місто нібито й не змінилося. Але, придивившись пильніше, можна було побачити, що обличчя просвітліли й дехто навіть усміхається… заяснів перший просвіток… просвіток цей з кожним днем ширшає і нарешті нам вільно буде зітхнути на повні груди».

«Навіть тоді, коли чумна пора минулася, ці люди все ще жили за її нормами».

«Чудового лютневого ранку на світанні нарешті відчинилася міська брама, і цю подію радісно зустріли народ, газети, радіо і префектура в своїх повідомленнях».

«Влаштували свято, що тривало весь день і всю ніч…» «… цей день став для тих, хто голосив у розлуці, днем великої зустрічі» «… пари розходились додому, не бачачи нікого й нічого… почуття розлуки саме зараз досягло свого апогею. Для них, матерів, чоловіків, коханців, що втратили свою радість життя разом із рідною істотою, кинутою кудись у безіменну канаву або перетвореною на жменю попелу, - для них усе ще тривала моровиця».

«Опівдні сонце, приборкавши холодні пориви вітру, пролилося на місто суцільними хвилями нерухомого світла… Все місто висипало на вулиці відсвяткувати цю пронизливу мить, коли час муки вже скінчився, а час забуття ще не почався.

На всіх майданах танцювали. За кілька годин вуличний рух різко посилився… По церквах правили вдячні молебні…

Завтра почнеться життя звичайне, з усією його обачністю. А поки що люди різних верств суспільства браталися, товклися поряд. Ту рівність, якої не змогла добитись нависла над містом смерть, дало щастя визволення, дарма що всього на кілька годин».

«Люди повисипали в пообідню пору на вулицю…, ховали під незворушною міною якесь витонченіше щастя. Вони йшли на прощу до тих місць, де так помучилися».

«Довкола Ріє бачив звернені до нього веселі обличчя. Чоловіки й жінки йшли, побравшись за руки, з блискучими очима. Так, чума закінчилась, закінчився жах, і ці сплетені руки свідчили, що чума була вигнанням, була розлукою у найглибшому розумінні цього слова».

«… не так важливо, має все глузд, чи не має, головне – треба знати, яку відповідь дано людській надії.

Були люди, які трималися за те незначне, що їм було відпущено ,і прагнули одного: вернутися до вогнища свого кохання, і доля їх іноді винагороджувала… дехто блукав тепер самотою по місту, бо втратив того, кого чекав… інші, .. знайшли відсутнього, якого, як їм думалося, уже втратили. Ці принаймні якийсь час раюватимуть…»



«… нинішня ніч була ніччю визволення , а не бунту. Там, удалечині, червонясте мерехтіння позначало лінію бульварів і майданів, осяяних ілюмінацією».

«Над темним портом злетіли перші ракети офіційного святкування. Все місто привітало їх глухими й протяжними криками. Коттара, Тарру, того чи тих, кого любив і втратив Ріє, всіх, мертвих чи злочинних, уже забуто. Старий ядушник має рацію: люди завжди однакові. Але в цьому і є їхня сила, і Ріє відчував, що попри свій біль, у цьому він з ними. В небо тепер без упину били барвисті фонтани феєрверка, і появу кожного зустрічав розкотистий крик, він щоразу міцнів і вже долітав сюди на терасу, і ось тут доктор Ріє і задумав написати цю історію…»



Додаток № 2

Чума. Хронологія розвитку епідемії

(цитати з тексту в перекладі А. Перепаді)

«Вранці 16 квітня доктор Ріє, вийшовши зі свого помешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура…»

«Назавтра, 17 квітня, о восьмій годині воротар зупинив лікаря на ганку і поскаржився йому, що якісь лихі дотепники підкинули в коридор трьох здохлих щурів. Всі були заюшені кров’ю. Заінтригований цим випадком, Ріє надумав розпочати свій об’їзд із околиці, де мешкали його найубогіші пацієнти».

«… на ранок, 18 квітня, лікар, привізши з вокзалу матір, побачив, що Мішель (воротар – О.Г.) геть змарнів: тепер уже з десяток щурів дерлося по сходах… У сусідніх будинках усі смітники напхані пацюками…»

«… десь на ту пору наші співгромадяни вже занепокоїлися: починаючи з 18-го числа і справді на всіх фабриках і складах щодня виявляли сотні щурячих трупиків… Муніципалітет нічогісінько не збирався робити і планів не мав».

«Минуло ще кілька днів, і становище погіршало. Четвертого дня щури почали зграями виходити на світло й гинули цілими купами… Удосвіта місто прибирали від стерва, але протягом дня щурячих трупів накопичувалось дедалі більше… Уявіть собі, як сторопіло наше містечко, досі таке тихе, як приголомшили його ці кілька днів; так здоровий чоловік нараз виявляє, що його ледача кров раптом завирувала в жилах».

«… агентство Інфдок… передало по радіо, що тільки за один день, 25 квітня, зібрано й спалено 6231 щура. Цифра ця викликала загальне сум’яття…»

«28 квітня агентство Інфдок передало, що зібрано вже близько 8 тисяч щурячих трупиків, і в місті зчинився справжній переполох. Жителі вимагали рішучих заходів, винуватили владу в усіх смертних гріхах…»

29 квітня «агентство оголосило, що навала враз припинилася і що служба очистки підібрала тільки незначну кількість здохлих щурів. Місто з полегкістю зітхнуло».

«Отого самого дня (29.04. – О.Г.), ополудні, доктор Ріє … помітив у кінці їхньої вулиці воротаря, який ледве пересувався… немов дерев’яний блазень…

Старий Мішель мав блискучі очі і важко дихав… під час прогулянки в нього почалися такі різні болі в шиї, під пахвами й у пахвинах, що довелося повернути назад…» До вечора «температура в нього підскочила до 39,5 0, залози на шиї і суглоби ще дужче набрякли, на боку виступили дві темні плями…


  • Пече, - казав, - ох як пече, погань…»

30 квітня воротар Мішель помер.

«Воротарева смерть підбила риску… під першим періодом лиховісних призвісток і поклала початок другому, відносно ще важчому, коли первісний подив потроху перейшов у паніку… Ось відтоді й зародився страх, а його супроводжували роздуми».

«Місцева хроніка … нині вся присвячена кампанії проти муніципалітету… Чи наші отці міста подумали, яка зараза може піти через неприбране пацюче стерво?»

«… протягом останніх кількох днів було випадків з 20 подібного захворювання. Майже всі – смертельні. Ріє … зажадав, щоб нових хворих було ізольовано». «симптоми тривожні…» (Ріє).

Ріє викликали до нових пацієнтів з тим самим захворюванням. Ясно було одне – болячки треба різати. Два розтини скальпелем навхрест – і ґудзі викидали гній упереміж з пасокою. Хворі кривавили, лежали як розп'яті… Найчастіше хворий помирав серед страшного смороду».

«Преса, така балакуча під час пригоди з щурами ,тепер німувала. Воно й зрозуміло – щури конали на вулиці, а люди в себе вдома. А газети цікавляться тільки вулицею».

«… стало ясно, що йдеться про сущу пошесть».



«Слово «чума» прозвучало вперше… У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька…»

«Як же вони могли повірити в чуму, що одразу перекреслює майбутнє, всі поїздки і всі суперечки? Вони мали себе за вільних, але ніхто ніколи не буде вільний, поки існують лиха».

«… історії відомо десятків зо три епідемій чуми, які забрали 100 мільйонів душ…»

«Ріє домігся від префектури згоди на скликання санітарної комісії…»

Префект особисто казав: «Як вам завгодно, то діймо швидко, але без галасу».

«… якщо визнати цей факт (тобто чуму) офіційно, то доведеться вживати драконівських заходів».



«Важливе одне – не дати їй вигубити половину міста». (Слова Ріє на засіданні санітарної комісії.) «… вжити запобіжних заходів треба…»

«Справа не в термінах, справа в строках». (Ріє)

«На вашу думку, - мовив префект, - чума це чи ні, слід удатися до профілактичних заходів, рекомендованих на випадок чумної пошесті.


  • Коли вам необхідно знати мою думку ,вона саме така». (Відповідь Ріє)

«Назавтра по нараді хвороба зробила ще один невеличкий стрибок. Вісті про неї просочилися навіть у газети, правда ,поки що у вигляді цілком невинних натяків».

«Пропоновані заходи були далеко не драконівські, і створювалося враження, що влада ладна пожертвувати багато чим, аби не збурювати громадської думки…»

«Напередодні в місті померло близько десяти хворих…»

«Якщо епідемія сама не піде на спад, її не подужати ніякими адміністративними заходами».

«… за останні чотири дні хвороба зробила чотири величезні стрибки: 16 смертних випадків ,24, 28 і 32. На четвертий день оголошено про відкриття допоміжного лазарету в приміщенні дитсадка…»



«Офіційно оголосіть про чумну епідемію. Місто вважати закритим».

«Відтоді чума, можна сміливо сказати, стала у нас загальною справою. Коли брами міста позачинялися, зненацька і всі разом збагнули, що опинилися в одному мішку і що доведеться якось давати собі раду».

Жителів «чума прирекла… на неробство і доводилось день у день вештатися безвідрадно похмурим містом, віддаючись облудній грі спогадів…»

«… перше, що принесла чума нашим співгромадянам, було ув’язнення…»

«… в більшості випадків ми були вигнанцями у себе вдома».

«Лихо, що обрушилося на все місто, принесло нам не тільки незаслужене страждання. Воно змушувало нас також мучити самих себе і, отже, ремствуючи, примиритися з болем. То був один із способів, яким епідемія відвертала увагу від себе і плутала карти…»

«Звичайна метушня раптом відразу вщухла… комерція теж сконала від чуми…»

Статистика смертності (з 200 тисяч жителів): через три тижні – «пошесть забрала 302 чоловіки», п’ятий тиждень пошесті дав уже 321 смертний випадок», шостий – 345.

«Оран справляв оманливе враження святкового міста, де жителі повисипали на вулиці повеселитися…» «… пили добряче…» («чим більше п’єш, тим швидше мікроба вб’єш»)



«Кінець першого місяця чуми затьмарився дальшим спалахом пошесті і палким казанням отця Панлю…»

«Минав червень … Тепер епідемія забирала за тиждень десь із сімсот жертв – у місті запанувала зневіра. Тепер серця людей ніби зачерствіли…»

«… наша адміністрація почала думати про заходи, яких доведеться вжити, якщо населення міста раптом збунтується ..."

"Кожен з острахом думав, що спека сприятиме розвитку епідемії ... сотні смертей … новим тягарем лягли на плечі міста».

«… ця проклятуща чума» Навіть ті, хто не хворий, однаково носять заразу в своєму серці». (Зі слів нічного сторожа готелю)

«Ця чума – погибель для туризму» (Зі слів директора готелю)

«Попервах, коли гадали, ніби пошесть – така собі звичайна епідемія, релігія була ще доречна. Але коли люди побачили, що справа кепська, всі разом згадали, що існують радощі життя…»

«… показники смертності зростали… Тепер до бубонної чуми підпряглася ще й легенева…»

«… в середині серпня, можна було сміливо сказати, що чума здолала всіх і вся. Тепер уже не стало окремих, індивідуальних доль – була тільки наша колективна історія, точніше, чума, і породжені нею почуття поділяли всі. Найважливішими тепер були розлука й вигнання з усіма наслідками, що звідси випливають, - страхом і обуренням».

«Досі чума косила людей здебільшого по околицях, населеніших і бідніших ніж центр міста. Та раптом, виявилось, що вона одним стрибком наблизилася до ділових кварталів і повновладно запанувала там…»

«Чума надто лютувала серед тих, що силою звички або необхідності жили гуртом, тобто серед вояків, ченців та арештантів. Усі без винятку, починаючи від начальника тюрми і закінчуючи останнім в’язнем, були однаково приречені на смерть, і, можливо, вперше за довгі роки у в’язниці запанувала цілковита справедливість».

«Виходило, що епідемія, яка, здавалося б, мала згуртувати оранців, як згуртовуються вони під час облоги, ламала традиційні спілки і знов прирікала людей на самоту».

«Єдиний захід, який справив враження на оранців, було запровадження комендантської години… місто… лежало мов закам’яніле.. Чума, камінь і морок, здавалося, врешті задушили живий людський голос.

Але морок панував також в усіх серцях … (як приклад, зміни поховального обряду).

«Через епідемію розладналося все економічне життя Орана, а це… збільшило число безробітних…»



«Починаючи від серпня, при тодішньому злеті епідемії кількість жертв набагато перевищувала можливості нашого скромного розміром цвинтаря».

«Чума була таким собі адміністративним механізмом, обачним, бездоганним, що принаймні взірцево діяв… На зміну дикому пориву перших тижнів прийшло отупіння, його не слід плутати з покорою… Наші співгромадяни скорилися… вони вже не відчували первісної гостроти нещасть і горя. «Чума пообдирала в усіх здатність до любові, ба навіть до дружби. Бо любов вимагає бодай краплину майбутнього, а для нас існувала лише одна дана мить…»

«Вони вже нічого не вибирали. Чума позбавила їх здатності оцінних суджень».



«Лихо вразило всіх без винятку».

«У вересні і жовтні чума все ще підминала під себе місто».

«Кастелеву сироватку випробували тільки наприкінці жовтня. Практично ця сироватка була останньою надією Ріє. Лікар був твердо переконаний, що в разі нової невдачі місто остаточно буде віддано на поталу чумі».

«Карантин спершу був простою формальністю, але, коли за справу взялися Ріє з Рамбером, усі правила ізоляції почали дотримуватися несхибно».

«… в печі крематорія все веселіше палахкотів феєрверк чуми. Щоправда, смертність нібито стабілізувалася. Але здавалось, ніби чума затишно розсілась десь на вершечку і віднині вносить до своїх щоденних убивств точність і акуратність справного чиновника».

«Легенева форма чуми… швидко ширилася по всьому місту. Хворі, яких мучила кривава блювота, гинули набагато швидше».

«… чума цілий грудень палала в грудях наших співгромадян, роздмухувала печі в крематорії, заселяла табори бездіяльними тінями. Міська влада розраховувала, що холод зупинить це просування, але чума безперешкодно пройшла крізь перші випробування зими…»

«І хоча доктор Ріє все ще падав з ніг від утоми, а проте за цих нових обставин почував себе не таким самотнім, як колись».

«Різдво того року скидалося радше на пекельне, ніж на євангельське свято… Навіть у церквах слова подячного молебня заглушав плач… У наших серцях залишалось місце тільки для дуже древньої похмурої надії, для тієї надії, яка заважає людям покірно приймати смерть і яка не надія зовсім, а просто уперте чіпляння за життя».

Після одужання від чуми Грана та молоденької дівчини «протягом тижня Ріє довелося зіткнутися з чотирма подібними випадками».

«Від самого квітня ніхто не бачив у місті жодного здохлого пацюка».

Згідно останнього повідомлення (його звичайно друкували на початку тижня), «хвороба відступила».



«Всупереч цьому непередбаченому спаду пошесті, наші співгромадяни не поспішали радіти. Довгі місяці зростало їхнє прагнення визволитись, але протягом цього часу вони відучилися розраховувати на близький кінець епідемії…

Усі сходилися на тому, що колишнє життя з усіма його вигодами повернеться не відразу… Але… під цими зовні безневинними зауваженнями буяла безумна надія.



«В перші дні січня запанувала незвично стійка для нас холоднеча… Протягом трьох тижнів чума в цьому очищеному повітрі, пройшовши через кілька спадів, очевидно, виснажила себе… чума водночас утратила свою невідпорну, математично несхибну дієвість, колишнє джерело своєї сили… Будь-який лікарський захід, що був раніше неефективний, став нині рятівним. Лише іноді чума, відсапавшись, робила наосліп різкий стрибок і забирала трьох-чотирьох хворих… Були то… невдахи чуми, ті, яких вона убивала в самому розпалі надії. Така доля спіткала пана Отона.

Доводилося лише констатувати, що чума відходить так само несподівано, як і прийшла… Створювалося враження, що хвороба сама себе вичерпала або, можливо, відступила, вразивши всі намічені нею об’єкти. В певному сенсі вона вже зіграла свою роль».

Доктор Ріє, який написав історію боротьби з чумою в Орані ,спостерігаючи за святковим містом і звільненими оранцями, думав, що «ця хроніка не може стати історією остаточної перемоги. А може бути лише свідченням того, що повинні чинити всі люди всупереч страху, всупереч всім особистим мукам, що повинні чинити всі люди, які, відмовляючись прийняти лихо, намагаються бути зцілителями.

І справді, дослухаючись до радісних криків, що долинами з центру міста, Ріє згадав, що будь-яка радість – під загрозою. Бо він знав те, чого не відала щаслива юрма і про що можна прочитати в книжках: бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, в валізі ,в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста».

Додаток № 3

Санітарна добровільна дружина


Сфера дій дружин

«… подавати запобіжну допомогу в переселених кварталах», «пробували запровадити … необхідну гігієну», «брали на облік горища і підвали, які ще не були продезінфіковані», «допомагали безпосередньо лікарям – виїздили з ними на виклики, забезпечували перевезення зачумлених, … самі водили машини «швидкої допомоги» чи фургони для перевезення трупів»



Адміністративне серце дружини Гран

Ініціатор створення Тарру


«Коли все перепробує-мо, тоді побачимо…»

вів статистичний облік, «втілював ту спокійну мудрість, що надихала дружині в їхній праці»; «він не кидав підбивати й збирати статистичні дані, потрібні санітарним загонам», намагався дати по змозі найточнішу картину»;




Активісти санітарних дружин – лікар Ріє, Рамбер, Гран, Тарру, отець Панлю, Кастель «… вони знали: треба боротися в той чи інший спосіб і нізащо не падати навколішки. Вся річ була у втому, щоб не дати загинути від чуми великій кількості людей, не дати їм спізнати гіркоту безповоротної розлуки. А на те лише одна рада: пожужати чуму»

«Кастель вклав свою віру і всю свою снагу у виробництво сироватки тут, на місці…»

Вересень-жовтень: «Тільки тут стало видно, як потомились Ріє та його друзі… члени санітарних дружин уже не в змозі були подолати втому. Доктор Ріє помітив це, спостерігаючи, як наростає в ньому самому, та й у всіх його приятелів якась дивна байдужість.

«Сприймали дані про чуму «з якоюсь байдужою неуважністю, яку ми помічаємо за учасниками великих воєн: виснажені ратними трудами, ті клопочуться лише тим, щоб не підупасти духом на щоденній службі, уже не сподіваючись ні на вирішальну битву, ні на замирення».




Додаток № 4


Бернар Ріє:



лікар

живе з матір’ю

усього в житті досяг сам

корінний оранець

одружений (дружина смертельно хвора)

35 років

з бідної сім’ї

За фахом лікар («доктор Ріє»). Одружений. Має смертельно хвору дружину й матір.

«На вигляд років тридцяти п’яти. Зріст середній. Плечистий. Обличчя майже квадратне. Очі темні, погляд прямий, вилиці випнуті. Ніс великий, правильної форми. Волосся темне, стрижеться дуже коротко. Рот різко окреслений, губи повні, мало не завше стиснені. Скидається чимось на сіцілійського селянина і до того ж ходить завжди в темному, а втім, йому це пасує.

Хода прудка. Переходить вулицю, не сповільнюючи кроку. Машину водить неуважно і дуже часто забуває виключити стрілку повороту. Вигляд людини, що добре знає свою справу».

(«Документальну цінність має портрет лікаря Ріє, накреслений Тарру»...)

Ріє першим звернув увагу на моровицю щурів, першим почав бити на сполох. «Ріє домігся від префектури згоди на скликання санітарної комісії». Він одним з перших усвідомив, що діяти потрібно негайно. "Бацила якась химерна ..." "Зрештою він (Ріє) мусив признатися, що йому страшно".

«Натуру він мав міцну й непохитну. Він і справді ще не встиг утомитися. Але відвідувати пацієнтів, йому стало несила».

«Ріє збагнув, що його чекає та сама низка однакових сцен, які повторювались знов і знов… його поступово причавлює свинцева байдужість». «… зрозумівши, як поступово замикається в самому собі його серце, лікар уперше спізнав полегкість… Щоб боротись з абстракцією, треба хоч трошки бути з нею спорідненим».

«Єдина зброя проти чуми – це чесніть… Що вона таке взагалі, я й сам не знаю. Але в моєму випадку певен: бути чесним – значить робити свою справу». (Ріє Рамберу) (ключ до розуміння образу)

Ріє спостерігає за сплячим Кастелем:

«Ріє відчув, як болісно стислося йому горло.

Саме цей вияв слабкості показував Ріє, наскільки він зморився. Почуття не слухались його. Надійним захистом було сховатися за бронею зачерствілості й тугіше затягти цей вузол, що муляв десь усередині. Він добре знав: тільки так можна витримати. Тепер його функцією стала діагностика. Він приходив до хворого не на те, щоб рятувати йому життя, а щоб ізолювати. І ненависть, яку він читав на обличчях, нічого не могла змінити. «Ви безсердечний!» - якось сказали йому. Та ні ж бо, серце якраз він мав. І билося воно для того, щоб допомагати йому протягом двадцяти годин на добу бачити, як умирають люди, створені для життя, і назавтра починати все знову».



«… я почуваю себе радше з переможеними, а не з святими. Гадаю, я просто позбавлений смаку до геройства і до святості. Єдине, що мені важливо, - це бути людиною». (Ріє Тарру) (Ключ до розуміння образу)

«Ну а він, Ріє, що він виграв? Хіба одне – спізнав чуму і пам’ятає про неї, спізнав приязнь і тепер його обов’язок час від часу про неї згадувати. Все, що людина здатна виграти у грі з чумою і з життям, - це знання і пам'ять». (Ріє біля померлого Тарру)

«… доктор Ріє і задумав написати цю історію, написати для того, щоб сказати, чого навчає тебе лиха година. Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу».

«… треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, аби примиритися з чумою» (Ріє в розмові з Тарру)

«Чи знаєте ви, що є люди, які не бажають умирати?.. Я так і не зміг звикнути до видовиська смерті…»

«Зрештою, оскільки світовий лад визначається смертю, можливо, для Господа Бога взагалі краще, щоб у нього не вірили і щосили боролися проти смерті, не підводячи очей до небес, де він так уперто мовчить». (Атеїзм Ріє)



Тарру: «… що ж тоді для вас ця чума…»

Ріє: «… Нескінчена поразка».

«Он що дає певність: повсякденна праця. Все інше тримається на ниточці, залежить від отого найменшого поруху.



Головне – добре робити свою справу».

«Пора вже докторові Бернарові Ріє признатися, що він її (хроники) автор. Протягом усієї епідемії йому завдяки його професії довелося зустрічатися з безліччю співгромадян і вислуховувати їхні звіряння. Таким чином, він перебував в центрі подій і тому міг найповніше відтворити те, що бачив і чув.»

Додаток № 5


ненавидить смерть



досить молода людина


Жан Тарру

заможний


свідомо життя поклав на боротьбу


не оранець



син помічника прокурора

«… досить молодий чоловік, обважнілий, з масивним, але худим лицем…»

«Жан Тарру … оселився в Орані за кілька тижнів перед незвичайними подіями і мешкав в одному з найбільших готелів у центрі міста. Очевидно, він жив заможно на свої прибутки. Ніхто не знав, звідки він узявся, навіщо тут зупинився… Життєрадісний, з незмінною усмішкою на устах, він, здавалось, був душею всіх доступних розваг, але ж ніяк не їхнім невільником».

Тарру вів щоденник: «Його нотатки містять хроніку тих важких часів. Перші записи Жана Тарру стосуються його приїзду до Орана… Нашого Тарру геть зачарував крамарський дух міста, де все – і навіть розваги – ніби підпорядковане потребам комерції. І завершуються ці міркування словами: «Просто чудово!..»

«Тарру дав найправдивішу картину нашого животіння в ті невеселі дні і слушно занотував у записникові, як черговий час епідемії…»

«Тарру завзявся описати досить докладно один день у зачумленому місті й дати точне уявлення про заняття й життя наших співгромадян того літа…»


«… в мене є план організувати добровільні загони. Доручіть мені взятися до цієї справи, а начальство залишимо осторонь. Я майже повсюди маю друзів, вони й будуть ядром організації…»

Ріє: «Скажіть-но, Тарру, а вас що спонукає вплутуватись у цю історію?»

Тарру: «Не знаю. Очевидно, міркування морального характеру».

Ріє: «А на чому вони ґрунтуються?»

Тарру: «На розумінні» (Ключ до розуміння образу)

«З ним, - запевняв Коттар Рамбера, - можна говорити, бо він справжня людина. Все завжди розуміє» (Про Тарру)

«Тарру вирішив відкрити свою душу Ріє…»

«Для простоти почнімо, Ріє, з того, що я вже пережив чуму ще до того, як попав до вашого міста в розпал епідемії. Змолоду я жив з думкою про свою безневинність, тобто без будь-яких думок. Я не належу до розряду неспокійних. Усе мені здавалося, наука сама йшла в голову, мені легко велося з жінками, і, якщо я й мав якісь клопоти, то вони швидко минали. Але одного дня я почав задумуватись. І тоді…»

«Батько мій був помічником прокурора, тобто посідав неабияке становище… я розумію, що прожив він життя не як святий, але й лихою людиною не був…

Коли мені минуло 17-ть, батько покликав мене в суд послухати його… Одначе з того дня пам'ять моя утримала лише один образ – образ підсудного…

… я хочу сказати – він був живою людиною…»

«Я відчув, що тут (у суді) хочуть убити живу людину, і якийсь нездоланний інстинкт тягнув мене до нього з сліпою упертістю… я зрозумів, що він (батько) ім'ям суспільства вимагає смерті цього чоловіка… і зрозумів, що мої отець-ненька чужі одне одному…»

«Я прожив удома ще майже цілий рік. Але серце моє краялося».

«У 18 років, я, вирісши в достатку, спізнав бідність. Чого тільки я не перепробував, аби заробити собі на прожиття… Але єдине, що мене цікавило, - це смертні вироки».

«Я думав, що те саме суспільство, де я живу, ґрунтується на смертних присудах і, борючись проти нього, я отже, борюся з убивством… і не було в Європі такої країни, де б я не брав участь у боротьбі…»

Ставши свідком розстрілу людини, Тарру «зрозумів, що … принаймні протягом усіх цих довгих літ як був, так і застався зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, ніби саме з чумою і борюся. Зрозумів, що хай не безпосередньо, але я засудив на смерть тисячі людей, схвалюючи дії й принципи, які неминуче тягли їх за собою… Я був з ними і водночас був сам… Схоже, що історія людства підтвердила мою правоту, зараз убивають навипередки. Всі вони охоплені шалом убивства … я, хоч і з найкращих спонук, теж був убивцею… Я зрозумів, що всі ми живемо в чумній скверні, і я втратив спокій… Ось чому я вирішив відкинути все, що з добрих чи лихих намірів, завдає смерть або виправдовує вбивство».



«Мені достеменно відомо, що кожен носить її, чуму, в собі… Бо мікроб – це щось природне… Людина чесна, яка нікого не заражає, це саме той, хто ні на мить не сміє розслабитися… бути зачумленим вельми стомливо. Але ще стомливіше не бажати ним бути. Але саме тому ті нечисленні, що не хочуть жити в стані зачумленості, доходять до крайніх меж утоми, вирятувати від якої може тільки смерть».

«… я сам засудив на безповоротне вигнання… Я тільки вважаю, що на цій землі існують лихо і жертви і що треба по змозі не ставати на бік лиха…»

«Ось чому я поклав собі у всіх випадках ставати на бік жертв, аби хоч якось обмежити розмах лиха. Опинившись серед жертв, я можу спробувати намацати шлях до третьої категорії, інакше кажучи, прийти до миру». (ключі до розуміння образу)

«… пан Тарру нездужає… Тарру лежав, витягшись на весь зріст… Хворий дивився прямо на Ріє. На його обличчі лежав вираз утоми, але сірі очі були спокійні».

«Умирати мені не хочеться, і я ще поборюсь. Але якщо справа кепська, я хочу померти пристойно».

«Тепер гру, здається, програно…»

«Тарру боровся, хоча й лежав нерухомо. Ні разу за всю ніч він не протиставив натискові хвороби гарячкового борсання, він боровся лише своєю монументальністю і своїм мовчанням. І ні разу також не пустив пари з вуст, наче бажав показати своєю німотою, що йому не вільно ані на мить відвернутися від цієї битви… Щоразу, коли очі їхні зустрілися, Тарру робив над собою майже нелюдські зусилля, щоб усміхнутися…»

«Тарру заплющив очі, ніби збираючи всю свою силу. В рисах обличчя прозирала втома. Він чекав нового нападу лихоманки… Потім повіки піднялися, відкривши потьмянілу зіницю… Однак на його застиглому лиці очі ще блищали світлом мужності»… «Тарру поволі несло в бурхливу безодню…»



«Тарру віднайшов нарешті спокій…»

Д
50 років, оранець
одаток № 6


був одружений


Жозеф Гран


бідний


дрібний службовець мерії

мріє написати книгу



від нього пішла дружина

«… службовець мерії… Вузькоплечий, сухорлявий, довгий, з тонкими руками й ногами, прокуреними жовтими вусами, він здавався старшим як на свої п’ятдесят років».

«Службовець мерії жив у двокімнатній, досить убого обставленій квартирі. В очі впадала лише дерев’яна нефарбована поличка з двома чи трьома словниками, та грифельна таблиця на стіні».

«На перший погляд Жозеф Гран був найтиповіший дрібний службовець. Довгий, сухорлявий, у заширокому одязі… Якщо додати до цього портрета ходу семінариста, неперевершене вміння непомітно прослизати у двері та ще застарілий дух підвалу і тютюнового диму – всі якості особистості незначної… Навіть найнеупередженіший спостерігач вирішив би, що й народився він лише для того, щоб виконувати скромну, але дуже корисну роботу службовця мерії за шістдесят два франки тридцять су на день…»

«Вже довгі роки тривало це невизначене становище, життя подорожчало непомірно, а Гранова платня й досі мізерна…

Гран належав до людей рідкісних у нашому місті, які мають відвагу віддаватися своїм добрим почуттям. Не соромився сказати, що любить своїх небожів і сестру, єдину родичку, і кожні два роки їздить до Франції побачитися з нею. Він не приховував, що й досі на згадку про батьків, померлих тоді, як він був іще малим, його бере живий жаль…»

«Того вечора, дивлячись услід службовцеві, лікар раптом збагнув, що Гран мав на увазі: безперечно, він пише книгу абощо».

«Хоча Гран служив у мерії й займався там усякими справами, нині він провадив підрахунок смертних випадків».

«Він (Гран) із тих, кого чума милує» (Думки Ріє)

«Гран вечорами поспішав додому до своєї таємничої праці» (роман про амазонку).

«Яке щастя, - повторював Гран. – Яке щастя, що в мене є моя робота». «Коли мій рукопис попаде до рук видавця, видавець, прочитавши його, підвівся з місця і сказав своїм співробітникам: «Панове, шапки геть!» «… твір нараховує сотні сторінок і щонайважче для автора це досягти досконалості…» «… я повинен досягти досконалості…» (Ключ до розуміння образу)

«… Гран - … особа не геройська – став у ці дні ніби адміністративним серцем дружини…» Все… вимагало статистичного обліку, що його взяв на себе Гран».

«Це ж бо не найважче. Зараз чума, ну ясно, треба з нею боротися. Гай-гай! Коли б усе на світі було таке просте!»

«Саме в цей час … на роботі він (Гран) почав виявляти неприпустиму неуважність, що сприйнято було як вельми прикру, обставину… начальник канцелярії дав прочуханки Гранові, нагадавши, що йому платять за виконану роботу, а він її не виконує…»

Гран шукає порятунку у постійному пошуці потрібних слів до поки що єдиної фрази свого творіння: «Я справді зробився неуважний і не знаю, як закінчити фразу.

…Грана стомили, запаморочили ті пошуки потрібного слова, а все ж він не кидав підбивати й збирати статистичні дані, потрібні санітарним дружинам.

«Ріє … здалеку примітив Грана, який мало не втиснувся у вітрину крамниці, де були виставлені грубо вирізьблені з дерева іграшки. По обличчю старого службовця текли без упину сльози… Ріє знав, про що думає цей заплаканий чоловік, і він теж подумав, що наш світ без любові – це мертвий світ, і неминуче приходить година, коли, стомившись від тюрем, роботи й мужності, прагнеш викликати в пам’яті рідне обличчя, хочеш, щоб серце розчулилося від ніжності». (Ключ до розуміння образу)

«Коли Грана вклали в ліжко, він почав задихатися: очевидно легені йому заклало».

«Він (Гран) надсилу моргнув лікареві: «Якщо я видужав, шапки геть, докторе!»

«Рукопис був коротенький, усього сторінок 50… кожен аркуш списаний однією й тією самою фразою, нескінченними її варіантами… Але наприкінці останньої сторінки було старанно виведено всього кілька слів…: «Люба моя Жанно, сьогодні Різдво…» «Надвечір стало ясно, що Гран урятований. Ріє нічого не розумів у цьому воскресінні з мертвих».


парижанин



головна мета – жити поруч з коханою жінкою



журналіст


був учасником інтернаціо-нальних бригад в Іспанії


опинився в Орані у ситуації вимушеного в’язня



Раймон Рамбер

відчайдушно шукає можливості покинути зачумлене місто

молода людина

він вибрав любов

«… журналіст Рамбер … всі муки відірваності нашої від світу посилювалися ще й тим», що він, мандрівник, заскочений зненацька чумою й силоміць затриманий в місті, був далеко від близьких, з якими не міг воз’єднатися, і від країни, яка була його рідною країною (Приклад Рамбера – це приклад усіх чужинців, що опинились у чумному карантині).

«Рамбер… нервував… В Парижі у нього залишилася дружина. Коли місто оголосили закритим, він їй зателефонував», потім писав листи, надсилав телеграми. Рамбер вирішив будь-що поїхати з міста: «Я ж нетутешній».

«Я народився на світ не для того, щоб писати репортажі. Може я народився на світ, щоб кохати жінку». «Все одно… я з міста поїду». (Ключ до розуміння образу!)

«… Рамбер пробив усі офіційні демарші».

«Нарешті настала хвилина, коли в Рамбера ожила надія». З префектури він отримав анкету з проханням заповнити її якнайточніше». (Це виявилось формальністю на випадок смерті).

«Наступний період був для Рамбера заразом і найлегший, і найважчий. Це був період заціпеніння. Він почав вештатись по кав’ярнях… Цілі години Рамбер проводив також і на вокзалі… З усіх зримих спогадів найболісніші були для нього картини Парижа. Париж переслідував його як мана…»



«Рамбер боровся, не бажаючи, щоб чума захлюпнула його з головою. Переконавшись, що законним шляхом з міста йому не вибратись, він зібрався, як сказав докторові Ріє, скористатися з інших каналів…»

«Гадаю, я не боягуз. Я мав досить випадків перевірити це. Тільки мене опадають нестерпні думки. Мені несила знести думку, що все це затягується ,а вона тим часом старіє. У тридцять років людина вже починає старіти; і тому треба користатися з кожної хвилини…»



«Чума – це означає починати все наново» (Рамбер в розмові з Тарру)

«… думаю, я залюбки ризикнув би своєю шкурою, - адже я в Іспанії воював… На боці переможених. Але відтоді я багато розмірковував. Тепер знаю, людина здатна на великі подвиги. Але якщо при цьому вона не здатна на великі почуття, її для мене не існує».



«… з мене годі вже людей ,які гинуть за ідею. Я не вірю в геройство, знаю, що бути героєм легко, і знаю тепер, що це геройство згубне. Єдине, що для мене цінне – це вмерти або жити тим, що любиш». (Ключ до розуміння образу)

«… я не знаю, в чому полягає моя справа, - сказав з серцем Рамбер. – Можливо, я помилився, обравши любов».

Дізнавшись, що дружина Ріє знаходиться за кілька сот кілометрів від міста, Рамбер, який шукав можливість таємно покинути Оран, зателефонував лікареві:

«Ви не проти, щоб я працював з вами, аж поки мені трапиться нагода вибратися з міста?» (Рамбер прийняв рішення. Чому воно було саме таким?)

«У перший вересневий тиждень Рамбер добре запрігся в роботу й допомагав Ріє» (Він тільки попросив один вихідний для зустрічі з Гонселесами, братами-контрабандистами).

«… протягом тих двох тижнів (впродовж яких він чекав звістки про від’їзд) Рамбер працював, не шкодуючи сил, як проклятий, від зорі до зорі, закривши на все очі».

«Рамбер вибрав щастя» (Моральне питання: чи можна бути щасливим, коли навколо стільки нещастя?)

Коли контрабандисти готові були переправити Рамбера, він сказав Ріє: «Докторе… я не їду, я хочу зостатися тут, із вами»… «Рамбер відповів, що він знов і знов думав, що він і досі вірить у те, що вірив, але, якщо він поїде, йому буде соромно. Ну, коротше, це завадить йому любити ту, яку він залишив…»



«Я колись думав, що я чужий у цьому місті і що мені тут у вас нема чого робити. Але тепер, коли я бачив те, що бачив, я відчуваю, що я теж тутешній, хочу я того чи не хочу».

«Йому хотілося знову стати таким, яким він був на початку епідемії, коли ні про що не думаючи, поклав собі на відчай душі вирватися з міста, кинутися до своєї коханої. Але він знав, що це вже неможливо. Він змінився, чума засіяла в ньому відчуженість. І даремно він намагався заперечити це всіма своїми силами ,але почуття відчуженості й досі жило в ньому, як якась глуха туга. Йому здавалося навіть, ніби чума завершилася надто різко, коли він ще не отямився. Щастя наближалося невпинно, плин подій випереджав очікування. Рамбер розумів, що до нього повернеться все одразу і що радість, власне, схожа на опік, де там уже нею натішитися».

«Рамбер не встиг навіть роздивитися на істоту, що підбігла до нього, з розмаху ткнулася лицем йому в груди. Він тримав її в своїх обіймах, пригортаючи до себе її голову, не бачачи обличчя, а лише знайомі коси: він не витирав сліз, що котилися з очей, і сам не розумів, ллються вони від нинішнього щастя чи від загнаного кудись у глиб душі болю, і все ж таки знав, що ця волога, яка заступала йому зір, заважала переконатися, чи справді це обличчя, яке пригорнулося до його плеча, те саме, про яке так довго мріялося, чи, навпаки, він побачить перед собою незнайомку».

Додаток № 8


єзуїт



опинився в ситуації розколу свідомості й віри у зв’язку зі смертю хлопчика, сина слідчого Отона


фанатично вірить в Бога


Отець Панлю

вважає чуму карою Божою за людські гріхи

вибрав любов до Бога

«… кінець першого місяця чуми затьмарився дальшим спалахом пошесті і палким казанням отця Панлю, єзуїта. Панлю у своїх лекціях виступив ревним поборником непримиренного християнства, він не оберігав своїх слухачів від прикрих істин…»

Під час тижня молебнів, оголошених церковниками, «вступив на кафедру отець Панлю…»

«Отець Панлю був невисокого зросту, проте кремезний. Коли він ухопився своїми великими руками за край кафедри, присутнім було видно тільки щось чорне й широке, а вище дві червоні плями його щік, а ще вище над ними – окуляри в металевій оправі. Голос у нього був дужий, палкий, чутний далеко; і коли панотець кинув молільникам свою першу фразу, палку й карбовану: «Братове мої, вас(?) спостигла біда, ви (?) самі накликали її на себе, братове», немов іскра пробігла рядами аж до паперті.

Отець Панлю пояснював чуму як кару Божу людям за гріхи, він змальовував «жахливий образ бича Божого».

«Велебний отець оголосив, що довівши Божественне походження чуми і каральну місію бича Божого, він більш не вернеться до цієї теми. Отець Панлю наважився твердити, що саме тепер кожній людині дарована Божа поміч та одвічна християнська надія. Він сподівається, що … наші співгромадяни звернуть до небес те єдине слово, слово християнина, яке і є сама любов. А решту довершить Господь».

Після промови отця Панлю люди «гостріше відчули те, що досі бачилось їм якось невиразно, що їх приречено, невідомо за які злочини, на ув’язнення, яке годі собі уявити… чи то був простий збіг, - але тільки після цієї згаданої неділі в нашому місті оселився ляк… наші співгромадяни почали усвідомлювати своє становище».

На пропозицію Тарру увійти до складу санітарної дружини отець Панлю «спершу подумав, а потім погодився».

Панлю пояснював смерть від чуми як кару Божу за гріхи. Перелом в його свідомості стався, коли помер син слідчого Отона.

«Отец Панлю подивився на цей смажний від хвороби рот, з якого рвався крик. Він уклякнув, і ніхто не здивувався, почувши, як він вимовив чітко, але здавленим голосом: «Боже, врятуй це дитя!»



Ріє кинув в обличчя священнику: «Адже цей принаймні гріхів не мав – ви самі добре знаєте!..»

Панлю: «…Це справді викликає протест, бо перевищує всі наші людські мірки. Але, може, нам треба любити те, чого не можемо осягнути розумом…»

Ріє відповів йому з усією пристрастю, на яку був здатен:



  • Ні, панотче. У мене особисто інше уявлення про любов. І навіть на

смертній постелі я не прийму цей світ Божий, де мордують дітей».

«Лице Панлю болісно зціпилося, ніби по ньому пробігла тінь.



  • Тепер, докторе, - мовив він, - я зрозумів, що зветься благодаттю».

«Від того самого дня, як отець Панлю вступив до санітарної дружини, він не вилазив із лазаретів і вражених чумою кварталів. Серед членів дружини він посів місце, яке… йому найбільше личило за рангом, тобто перше. На що-що, а на смерть він надивився. І хоча теоретично він був захищений від зараження запобіжними щепленнями, думка про власну смерть не була йому чужою. Зовні він за будь-яких обставин зберігав спокій. Але від того дня, щось у ньому надломилося. На обличчі все виразніше читалася внутрішня напруга» (Він навіть почав писати трактат на тему «Чи повинен священнослужитель звертатись до лікаря?»)

Друга проповідь отця Панлю:

«Заговорив він лагіднішим і задумливим тоном, ніж першого разу. І ще одна цікава деталь: тепер він говорив не «ви», а «ми».

Говорячи про добро і зло, він вважав цілком справедливим, коли розпусника покарано Божою десницею, то важко зрозуміти страждання дитини… нема на світі нічого важливішого над страждання дитини, і жахіття, яке тягне за собою це страждання, і причини цього страждання, що їх треба знайти».

«У Ріє на мить майнула думка, що панотець договорився до прямої єресі… Але тут речник заходився із новим завзяттям доводити, що «сьогодні Бог сподобляє ласки своєї створіння, насилаючи на них нечувані нещастя, аби могли вони віднайти і взяти на плечі свої найвищу чесноту, яка є Все або Ніщо».



«Якщо священнослужитель звертається по допомогу до лікаря, тут явна суперечність» (Старий священик молодому про головну ідею проповіді Панлю).

«Панлю не бажає втратити віри, він піде до кінця». (Тарру по проповідь отця Панлю. Це головний ключ до розуміння образу).

«Отець Панлю перебрався на нове житло з почуттям дедалі дужчої втоми і страху».



Хвороба отця Панлю:

«… він не вставав після безсонної ночі. Він важко дихав ,і лице в нього було ще багровіше, ніж звично»… пропозицію квартирної хазяйки викликати лікаря «було відкинуто з прикрою різкістю».

«Панотець знову відмовився викликати лікаря, бо це мовляв, суперечить його принципам».

«гарячкове збудження … не покидало панотця…»

«панотець підвівся на ліжку і, хоча задихався, цілком виразно промовив, що не бажає показуватись лікарям».

Вранці: «Панотець лежав без руху. Вчорашня багровість шкіри змінилася мертвотною блідістю. Хворий невідривно дивився на люстру… І відповів він з тією самою дивною байдужістю, що так вразила господиню: він почуває себе погано, але викликати лікаря не треба і хай його просто відправлять до лазарету, згідно з усіма приписами».

Ріє «панотець зустрів так само байдуже»… «Ріє оглянув хворого і, на превеликий подив, не виявив жодних характерних ознак бубонної або легеневої чуми, окрім ядухи і стиснення в грудях. Так чи інакше, загальний стан був такий загрозливий, що надії майже не лишалось».



«… священнослужителі не мають друзів. Усі свої почуття вони вкладають у свою віру.» (Панлю Ріє)

«Він попросив дати йому розп’яття… відвернувся, і почав дивитись на розп’яття.

В лазареті отець Панлю і рота не розкрив. Наче бездушний предмет, він скорився всім приписаним процедурам, але розп’яття з рук уже не випускав. Одначе випадок його був неясний. Ріє мучився сумнівами. То була чума, і то не було чумою. Але у випадку отця Панлю, як з'ясувалося згодом, ця невизначеність особливої ваги не мала. Температура підскочила. Кашель став ще хрипкішим і мучив хворого цілий день. Хоч як лютувала лихоманка, отець Панлю так само байдуже дивився довкола, і, коли назавтра санітари знайшли уже захололе тіло, що наполовину сповзло з койки, погляд його нічого не виражав. У карточці записали: «Випадок сумнівний».

Д
має проблеми з законом (під слідством)
одаток № 9


хотів покінчити собою


Рантьє Коттар


прагне зиску


боїться за себе


це людина з нечистим сумлінням



наживається на чумі

живе сам, доволі замкнено

сусід Грана

цинічний

«На ліжку з мідними шишечками лежав низькорослий товстунчик. Дихав він гучно і дивився на тих, хто ввійшов, запаленими очима… Пацієнт, очевидно, упав з невеличкої висоти, й упав м’яко – в’язи витримали. То тільки трохи його придушило.»

«Коттар, схлипуючи, заявив, що то (спроба повіситись – О.Г.) був просто хвилинний спалах шаленства, і він лише одного прагне – хай йому дадуть спокій…»

Гран розповідав, що «Коттара майже не знає, але гадає, що той при грошах. Взагалі Коттар якийсь дивак. Живуть вони поряд давно, але, зустрічаючись на сходах, тільки кивають один одному».

Котар говорив, що для нього головне: «він бачити не може поліцію». (Ключ до розуміння образу).

«Коттарове життя обмежується сидінням удома, відвідуванням скромного ресторанчика та якимись таємничими походеньками. Офіційно він вважався комісіонером по продажу вин та лікерів. Коли-не-коли до нього приходять відвідувачі, по двоє-троє, очевидно клієнти. Іноді вечорами він ходить у кіно. За будь-яких обставин комісіонер тримався замкнуто й недовірливо.

За словами Грана після спроби самогубства все змінилося: «…створилося враження, що він хоче примиритися з людьми, завоювати їхню симпатію». «Гран помітив, як запобігають перед Коттаром кельнери, - комісіонер роздавав неймовірно щедрі чайові. Одного разу, коли сам метрдотель провів їх до вестибюля і навіть подав йому пальто, Коттар сказав Гранові:


  • Славний хлопець і може при нагоді засвідчити…»

Гран: «У цього чоловіка… нечисте сумління». (Ключ до розуміння образу)

З розмови Ріє з Коттаром:

Ріє: «Чому б вам не попрацювати з нами, пане Коттар?»

Коттар: «Це не моє діло». – І додав викличним тоном: - А втім, мені чума якраз вигідна. То з якої б це речі я допомагав людям, які з нею борються?»

«Тарру ляснув долонею по чолі, ніби раптом йому сяйнула істина.



  • Ах так, я й забув: якби не чума, вас би заарештували».

«Це вже давні справи, - признавався він (Коттар), - але вони повитягали їх на світ Божий. Я ж гадав, що все вже забуто. Але хтось, мабуть, роздзвонив. Вони мене викликали і звеліли нікуди не виїздити до кінця слідства».

«Коттар запротестував: зовсім він чуми не хотів, вона сама прийшла, і енергійно додав:



  • Зрештою, по-моєму, все одно ви нічого не доб’єтесь».

«… в місті зостався один чоловік, який не виглядав ні втомленим, ні зажуреним, а радше навіть був живим образом вдоволення. І чоловік той був Коттар. Він тримався і далі осторонь, але взаємини з людьми не поривав. Особливо він прихилився до Тарру…»

«Чума йому вигідна. Чоловіка самотнього і водночас знедуженого своєю самотністю вона обертає на спільника. Він співучасник усього, що підмічає: забобонів, недозволених страхів, болісної вразливості розтривожених душ, їхньої маніакальної нехоті говорити про чуму, а проте говорити лише про неї, їхнього майже панічного жаху й блідості за найменшої мігрені, бо всім уже відомо, що чума починається з головною болю, і, нарешті їхньої підвищеної чутливості, дратівливості, мінливої, що сприймає забудькуватість як кровну образу, а втрату ґудзика від штанів замалим як не катастрофу. (Тарру про людей, подібних Коттару. Ключ до розуміння образу).

«Єдине чого він хоче, - це не відриватись від людей. Він воліє жити в облозі разом з усіма, ніж стати в’язнем самотою». (Тарру про Коттара. Ключ до розуміння образу).

«Тепер Тарру часто траплялося проводити вечори з Коттаром. Вони удвох пірнали в юрбу, і йшли слідом за людською чередою до жагучих розваг, які захищали від могильного холоду чуми.

«Але саме тепер, коли чума, здавалося, задкує, заповзає у ту незриму нору, звідки вона нечутно виповзла навесні, знайшовся в місті один чоловік, якого … її відхід неабияк зажурив, і чоловіком цим був Коттар ... Відтоді як пошесть пішла на спад, Коттар під усілякими вигаданими приводами унадився ходити до Ріє».

«… Це непевність, що тривожила усіх і кожного, явно приносила утихомирення Коттару».

«Рано чи пізно, - твердив він Тарру, - місто все одно оголосять відкритим. І от побачите, тоді всі мене відцураються».

«Він цурався людей і, як колись, замикався в своїй дикуватості».

«У день оголошення заяви префектури Коттар остаточно пропав з очей».

На слова Тарру, що «чума… залишить слід, принаймні в серцях людей», «рантьє відрубав, що чхати йому на всі серця гуртом. Йому цікаво знати інше: чи не зазнає змін система управління і чи будуть… усі установи працювати, як колись».



Тарру про Коттара: «Єдиний його злочин у тому, що в серці своєму він схвалив те, що вбиває дітей і дорослих». (Ключ до розуміння образу).

«… з під’їзду виволокли, точніше… винесли на руках невисокого чоловічка без піджака, він, не вгаваючи, про щось волав… Всі знову побачили того чоловічка, тепер він уже йшов бруком сам, руки в нього були скручені за спиною. Він репетував…



  • Це Коттар, - пробурмотів Гран. – З’їхав з глузду…» (Коттара

заарештували після вчиненої ним стрілянини у день, коли було знято облогу з Орана).


Додаток № 10


75 років



за своєю суттю мудра людина, філософ


Старий іспанець (ядушник)

галантерейник



живе за філософією заощадження енергії

«Хворий був старий іспанець із суворим і поораним зморшками обличчям. Перед ним стояли на ковдрі два горнятка з горохом. Коли лікар заходив, хворий, сидячи на постелі, відкинувся на подушки, намагаючись звести хрипкий ядушливий віддих.



  • А ви бачили, лікарю, як вони лізуть, га? – запитав старий, поки Ріє робив йому укол. – Лізуть, їх (щурів – О.Г.) по всіх смітниках повно, це на голод!»

«Старий ядушник, за фахом галантерейник, доживши до 50 літ, подумав, що досить напрацювався на своєму віку. Він зліг і більше не вставав. Проте стоячи ядуха йому майже не дошкуляла. Так і дожив він на невеличку ренту до свого семидесятип’ятиліття і був ще бадьорий. Старий терпіти не міг годинників, і в домі його не було навіть будильника… Годинник, - казав він, - річ дорога й марна». Час він визначав сам, особливо обідню годину, єдине, що його обходило, з допомогою горнятка, бо при пробудженні коло його ліжка вже стояло двоє горняток, причому одне повне по вінця. Так, горошина по горошинці, він насипав порожнє горня ретельно й розмірено. Горнятка з горошком були, сказати б, його особистими орієнтирами, вони цілком годилися для виміру часу».

«… ще замолоду він мав свої химери. Його ніколи нічого не цікавило: ні праця, ні приятелі, ні кав’ярні, ні жінки. Він і з міста ні разу не виїздив; лише якось, коли в родинних справах йому довелося їхати до Алжіра, він зійшов на найближчій від Орана станції – далі подорожувати йому було не до снаги – і першим же поїздом повернувся додому.

Старий розтлумачив Тарру, враженому таким життям, що за релігією перша половина людського життя – це сходження, а друга – спуск; коли починається цей спуск, дні людини вже належать не їй, їх можуть щохвилини відібрати. І нічого тут не вдієш, тому краще взагалі нічого не робити».

«Може він святий? – питав себе Тарру. І відповідав: - Так, святий, якщо святість – сукупність звичок».

«Старий ядушник одразу ж заявив: люди нарікають, що ласі шматочки завжди дістаються одним і тим самим, що, можливо, дійде до заворушень. Поки лікар оглядав його, він базікав буз угаву».

До кімнати долинав далекий гомін визволення, а старий, усе такий самий, як завжди, перекладав і далі з горнятка в горнятко свій горошок.



  • І вони мають рацію, що веселяться. Все-таки різноманітність, - сказав старий. – А що це давно не чути про вашого колегу, докторе? Що з ним?

  • Він помер, - відповів Ріє…

  • Так, - завершив, помовчавши старий, - кращі завжди відходять. Таке життя. Це була людина, яка знала, чого хоче». (Про Тарру)

«О не турбуйтесь. Я ще протягну, я ще побачу, як вони всі перемруть. Хто-хто, а я вмію жити…»

«Скажіть, докторе, правда, що вони збираються звести пам’ятник загиблим від чуми?



  • Принаймні так і в газетах писали. Стелу чи дошку.

  • Так я і знав. І ще скільки промов навиголошують. – Старий ядушливо захихотів: - Я так і чую: «Наші померлі…», а потім підуть перекусити».

Каталог: upload -> prezentachii
upload -> Афінська держава та стародавня спарта у стародавній історії та культурі людства
upload -> Київський національний лінгвістичний університет базові навчально-методичні матеріали
prezentachii -> 1. Мотивація діяльності. Основні питання. Епіграф. Історичні підсумки епохи
prezentachii -> Узагальнений образ трагедії материнського страждання в поемі Анни Ахматової “Реквієм” та скульптурі Мікеланджело “Оплакування Христа”
prezentachii -> Данте Аліг’єрі “Божественна Комедія”
prezentachii -> Інтерактивні методи і прийоми навчання на уроках світової літератури
prezentachii -> Глобальні проблеми людства і їх вирішення у творах зарубіжної літератури Інтегрований урок
prezentachii -> Зарубіжної літератури Горішньослобідської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів Монастириського району
prezentachii -> Поетизація доблесті, історичний колорит та романтика пригод у романі Вальтера Скотта “Айвенго”

Скачати 430.01 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка