До програми курсу за вибором


ДОЛЯ ЛЮДИНИ НА ПЕРЕХРЕСТІ ІСТОРІЇ



Сторінка11/12
Дата конвертації19.09.2018
Розмір5.5 Mb.
#50001
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

ДОЛЯ ЛЮДИНИ НА ПЕРЕХРЕСТІ ІСТОРІЇ


ЗА ТВОРОМ М.МАТІОС “СОЛОДКА ДАРУСЯ”
Мета: проаналізувати драму в контексті історичних реалій; довести нерозривний зв’язок життя людини з суспільними подіями; спонукати учнів до роздумів над проблемою добра і зла, показати природну толерантність людей різної крові і нації в часи історичних катаклізмів; розвивати уміння давати адекватну оцінку людським вчинкам; виховувати морально-етичні якості особи, як-от: справедливість, доброзичливість, толерантність, людяність, прагнення до щастя.

Обладнання: портрет М. Матіос, фотографії карпатських пейзажів.

Епіграф: Життя – то трояка ружа…То чорне тобі

покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш. Чекаєш одної, а воно тобі показує другу...

М. Матіос

Хід уроку

(Учні класу поділені на групи: текстознавці, аналітики, літературознавці).

І. Повідомлення теми і мети уроку. Мотивація навчальної

діяльності учнів.

ІІ. Інформація про письменницю (на дошці).

Марія Матіос народилась 19 грудня 1959 р. в селі Розтоки на Буковині. За освітою – український філолог. Член Національної спілки письменників та Асоціації українських письменників, лауреат літературної премії «Благовіст» та премії ім. В.Бабляка в галузі публіцистики, лауреат Шевченківської премії (2005 р.) за драму “Солодка Даруся”.

Автор низки прозових («Життя коротке», «Нація», «Фуршет від Марії Матіос», «Бульварний роман», «Солодка Даруся») та поетичних книжок («Жіночий аркан», «На Миколая», «Вогонь живиці» та ін.). Живе і працює в Києві. Її твори перекладались багатьма мовами світу.

Учитель. «Солодка Даруся» має другу назву «Трояка ружа». Визначте жанр твору, особливості композиції.

Літературознавець. Жанр твору визначила сама письменниця – «Драма на три життя». Твір складається з трьох частин, хронологія викладу подій порушена, що створює певне напруження, своєрідний динамізм зображуваного.

Учитель. У першому розділі «Даруся. Драма щоденна» ми знайомимося з Дарусею. Хто вона? Чому її звуть «солодкою»? Чому не говорить, чого боїться?
Текстознавець 1. Солодка Даруся сидить у квітнику, заплітає і розплітає давно посивілу косу і слухає незлобну розмову сусідок про себе, тихо усміхається. Чого вони думають, що вона дурна, коли Даруся все знає і розуміє, тільки не говорить? Вона не хоче говорити з людьми, бо тоді вони можуть дати їй цукерку.

Текстознавець 2. Чи тому Дарусю вважають дурною, що носила і роздавала коріння жоржин, загорнувши у ковдру? Але ж Васюта не носить онука в садок роздягненим, а коріння ж живе, а надворі студінь. Чи дурна тому, що змилувалася над душею убитого п’яним Славком підсвинка, поховавши його? Тоді розгніваний Славко кинув їй жменю барбарисок...

Текстознавець 3. У селі ніхто розумний не дає Дарусі цукерок і не згадує про них, бо знає, що у неї від солодкого дуже болить голова. Тоді вона не може їсти, пити, ходити, дивитися, лежить, мов нежива. Рятує її лиш холодна річка, куди Даруся заходить по пояс... А ще вона прикрашає голі гілки осінньої груші кольоровими нитками, пазлітками, щоб не була сумною. Ні, Даруся не дурна, вона – солодка.

Текстознавець 4. Люди думають, що Даруся німа, але вона просто не хоче говорити, бо “слова можуть робити шкоду”. Говорить вона лише з татом. Ходить до нього не часто, лише тоді, коли є для нього гостинець. Довго збирається, виходить на середину вулиці і повагом рухається у супроводі сільських собак аж до цвинтаря...

Учитель. Вона ретельно приховувала, що вміє говорити. Даруся не може жити між людьми зі своєю мовою. Вона має чисту, щиру душу, відкриту для добра. Людське зло боляче ранить її, викликає німий подив: чому ваші вчинки ніхто не вважає злими, безглуздими? У чому її драма?

Аналітик. Перша частина твору має назву “Драма щоденна”. Солодка Даруся живе серед людей, але живе самотньо, хоч була у неї родина. Кожен день її життя – це драма, це тяжке випробування, це спокута її несвідомого дитячого того гріха.

Учитель. Друга частина називається “Іван Цвичок. Драма попередня”. Поміркуймо, яку роль відіграв Іван у долі Дарусі? З якою метою авторка ввела у твір цього персонажа?

Текстознавець 1. Дивний то був чоловік, про таких кажуть: “як вітер у полі”. Ніхто не знав, якого він роду-племені, звідки з’явився. Робив дримби, продавав – тим і жив. Аж ось пристав він до Дарусі, і від голосу Іванової дримби у дівчини переставала боліти голова.

Учитель. Дарусине серце не обдуриш, а душа безпомилково розпізнає, де добро, а де зло. І взяла вона його з собою до тата на цвинтар... А ще пізніше Цвичок повіз Дарусю до міста, щоб вилікувати. Не повірив у вирок некваліфікованого лікаря: “Я сам буду її лічити, а вас най совість замучить...” І лікував, як міг, як умів, вкладаючи в це всю свою силу, доброту, співчуття, терпіння, людяність.
Аналітик. Можливо, й жили б отак довіку дві самотні людини, поєднавши дві долі в одну, відчувши схожість світосприйняття, нерозгублену чистоту помислів, трепетну ніжність у ставленні один до одного, якби не прикрий випадок із військовою формою Івана Цвичка.

Учитель. У образі Івана письменниця втілила кращі риси християнської моралі: допоможи, не чекаючи подяки, захисти від зла, підтримай у скруті, подай руку, не нашкодь, не скривдь беззахисного. Ці риси притаманні не кожному і є істинним взірцем людяності.

Літературознавець. Третя частина «Михайлове чудо. Драма найголовніша» є своєрідним композиційним центром сюжету, його зав’язкою і розв’язкою. Читач знаходить тут відповіді на безліч запитань, пов’язаних із трагізмом Дарусиної долі та її батьків.

Учитель. Які ж події зробили Дарусю “солодкою”? Хто в цьому винен?

Текстознавець 1. Подружнє життя молодят Матрони і Михайла було для сусідів таємницею. Знали лишень, що називають одне одного на “ви”, працюють у господі, а Михайло називає Матронку чудом. Аж ось невдовзі по народженні Дарусі Матронка пропала.

Текстознавець 2. Діялось те влітку 1940 р. у гірському селі Черемошному, де порядкували румуни, а в сусідньому з 1939 р. – совіти. Але скоро і в Михайловому селі помінялася влада. Люди з острахом підозрювали, що “ця колісниця... не обмине нікого”, міркували: що совіти можуть зробити доброго, коли самі латками світять та ще й плюють посеред церкви... Кажуть, там у них голод був, а нам і не сказали... “Як вони не всю правду кажуть-то щось, значить, є”.

Текстознавець 3. Матронку знайшли дуже побиту, але лікував її Михайло сам. Таємниця її зникнення мало кого вже і цікавила, бо в селі тепер були нові порядки: крутили кіно, відкрили читальню, школу. Потім у Черемошне зайшли німці. Війна жорнила всіх і все. І саме в цей час, коли йшла мобілізація до війська, румун лейтенант Лупул посіяв зерно сумніву про пропажу Матронки. Як же Михайло бив свою дружину! Ревнощі заступили весь світ, але Матронка мовчала.

Текстознавець 4. В селі панував безлад: то румуни, то німці, то совіти... Радянська влада організувала добровільно-примусовий запис у колгосп. Михайла призначили колгоспним заготівельником. Нова влада намагалась застрахати населення, вдаючись до жорстоких убивств (випадок звірячої розправи над хлопцем і дівчиною з УПА).

Учитель. Чи думав колись Михайло, що працюватиме на совітів, і як його дороги перетнуться з вояками УПА, чи думав, що допомігши продуктами загону вояків, сам собі підпише смертний вирок? Дійсно, вранці його вже допитували червоноармійці. Якби ж то знати, що Даруся не спала тієї жахливої ночі і все чула...

Авторка майстерно вимальовує художню канву твору. Уміло веде читача до апогею життєвої драми персонажа. Тому не випадковою, а закономірною є введення в сюжет такої яскравої деталі, як цукерка-льодяник у руках підступного офіцера КДБ.

Аналітик. Спрогнозувати подальший хід допиту Михайла неважко. Наївна десятирічна дівчинка не встояла від спокуси лизнути солодкого червоного півника, розказавши всі подробиці тієї злощасної ночі. На що прирекла себе, батьків своїх? Чи могло статись інакше? Відповідь на це дає нам історія. Встановлення радянської влади на Буковині було процесом болісним і тривалим, значний спротив цьому чинили патріоти УПА.

Текстознавець 1. Тільки після цього трагічного допиту Матронка розповіла страшну історію свого зникнення: як потрапила з двома втікачами до совітів, як офіцер (той самий, що дав Дарусі півника) поглумився над нею: “Що я завинила Богові, що він прислав сьогодні мені в хату мого ката? Я думала, що за мої муки мій кат давно зогнив, а він мені з моєї дитини ворога зробив?”

Учитель. Після цієї трагічної події Матронку знайшли повішеною на власній косі. А Даруся з того часу втратила голос...

У процесі аналізу твору ми простежили долі багатьох персонажів. Майже всі вони склалися трагічно. Що вплинуло на них?

Аналітик 1. Безумовно, тісний взаємозв’язок об’єктивних і суб’єктивних причин. Людське життя залежне від історичних, суспільних подій. На долю Михайла, Матронки і частково Дарусі випало жити у час складних історичних катаклізмів, коли важко вистояти, знайти єдино правильний вихід, коли твою долю вирішують інші. Як важливо зберегти себе, не зганьбити рід, народ, не дати волю злу.

Аналітик 2. Головні герої твору (Михайло, Матронка, Даруся, Цвичок) наділені кращими людськими рисами: добротою, любов’ю до ближнього, доброзичливістю, чесністю перед Богом і людьми. Їм не властиві лицемірство, брехня, скупість, егоїзм. Бо жити треба за законами совісті, народної моралі, заповідями Божими. Бо скрізь і всюди треба залишатися людьми.

IV. Учитель підводить підсумки уроку.

V. Домашнє завдання. Написати відгук про драму М.Матіос “Солодка Даруся”.
Малигіна Л.М., учитель української мови і

літератури Черкаського колегіуму «Берегиня»
ПАМ’ЯТЬ ЯК СПОГАД ПРО МИНУЛЕ ЧИ КРОК ДО ВІЧНОСТІ?

ЗА РОМАНОМ ЛЮБОВІ ГОЛОТИ «ЕПІЗОДИЧНА ПАМ’ЯТЬ»
…Видива пам’яті, химери совісті, нетлінний жах, усе за пазухою на серці аж до Судної години, бо не треба Всевишньому ні імені твого, ні звідки ти, ні чия ти – гляне він у твоє серце і все побачить. І поведуть тебе янголи або до білого хреста, або до смоляної ями…

Л.Голота «Епізодична пам’ять»

Мета уроку: дослідити змістові домінанти роману; особливості художнього втілення осмислення людського існування через феномен пам’яті; з’ясувати значення пам’яті як єдності роду, нації; розкрити зв’язок пам’яті з совістю та сутністю людського «я»; розвивати навички літературного спостереження, аналізу тексту.

1. Асоціативний ряд запитань:

  • Які асоціації викликає у вас слово «дитинство»?

  • Чи можна пригадати все своє попереднє життя похвилинно? Чому?

  • Чому пам’ять деякі епізоди життя залишає, а інші – ні? Подумайте, чи пов’язано це з вашим характером, світосприйняттям?

2. Проблемний ряд запитань:

  • Чи визначає пам’ять сутність людини?

  • Чи можна стверджувати, що пам’ять це: 1) частинка сутності нашого роду;

2) один із моментів прояву нашої совісті; 3) невидимий зв’язок поколінь?

Завдання уроку: з’ясувати, як від спогадів про «вчора» залежить наше «сьогодні», а «сьогодні» прокладає стежину у «завтра», або як пам’ять стає шляхом до вічності.

3. Аналіз змісту роману.

Бесіда (з’ясувати, що лежить в основі світобачення автом людини, її вчинків, як це

пов’язано з місцем її народження (тим, що називається «малою батьківщиною») та генетичною пам’яттю роду; які композиційні та художні особливості пов’язані з такими дослідженнями автора.

  • Які почуття та думки викликав у вас роман Любові Голоти «Епізодична пам’ять»?

  • Хто головний герой роману?

  • Що нам відомо про героїню на момент розвитку подій роману?

  • Чи є в романі портрет героїні, авторська характеристика та інші традиційні художні прийоми зображення героїв?

  • Як ви це можете пояснити?

  • Що становить основу зображення, роздумів, осмислення світу та людини в романі?

  • Чи можна характеризувати сюжет роману як традиційно-лінійний?

  • Які особливості побудови роману?

  • Чи можна говорити про часову хронологізацію подій?

  • Які основні мотиви роману ви могли б виділити?

Підсумок дослідженого. Головним героєм роману є жінка, журналіст, яка проживає в Києві, але приїхала до помираючої матері в село, де виросла. Автор нічого не повідомляє про життя героїні в місті, його цікавить внутрішній стан і переживання героїні, її осмислення моментів пам’яті, які стають призмою, через яку вона очима роду свого, очима своїх батьків оцінює власний вибір і думки. На сторінках роману тонко змальовано психологічний стан повернення до себе самої, совісті свого роду, яка постійно присутня в кожному, але «замулена» буденщиною, сьогоденням та «здоровим глуздом» обивателя. Тому абсолютно логічним є відсутність традиційної літературної характеристики героїні: портрет, авторська оцінка і т.д. Крім того, дослідження пам’яті крові, роду, набутої поколіннями мудрості життя, його істини та світла сягає осмислення людини взагалі, тому героїня називається «дівчинкою», «жінкою», але не фіксується, не звужується конкретним іменем. Що таке з дитинства проростає в нас від батьків, з їхньої крові та з їхніх неписаних законів життя, але настільки незламних і сильних, що зрада, відступ від них спричиняє невимовні муки? Чому мовчазна постать батька, його натруджені руки, стіни вимурованої ним хати тримають більше, ніж сотні умовлянь? Звичайно, якщо ми впустимо ці епізоди пам’яті, як моменти голосу крові роду, до серця свого…

Звідси і особливості побудови сюжету: мозаїчність спогадів про предмети, людей, події. Але мозаїка пам’яті складається в життя, у ті його моменти, які і визначають основу існування, те, чому не можна зрадити, що не дає оступитися і відступитися від прадавньої істини твого роду, народу, нації.

Основними мотивами роману є мотив пам’яті, яка, як і люди, змінюється, є різною у різних поколінь; мотив часу, що безжально розділяє близьких та рідних, бо у кожного свій, нанизаний не тільки на стрілки годинника, а скутий простором, «закручує як вирва, той власний час, у якому поєднано світи, він – врем’я,.. так він колись називався, поєднуючи людину з безвічним, аж доки не став лише відчуттям временних – минулих – літ…». Мотив «потопання», як буквального, від якого легше одужати, так і потопання душі в чорній дірі свідомості, що затягує від «я» можливого, істинного до «я» теперішнього, намуленого непотребом умовностей і страхів; мотив втрати та смерті. Невід’ємним від основної думки роману є мотив одухотвореної природи; мотив села як мікрокосму людського всесвіту; мотив єдності поколінь, роду; мотив причетності та відповідальності кожного за формування духовності, засад моральних цінностей, совісті народу, що пам’яттю проростатимуть тисячоліття в прийдешніх поколіннях і будуть захоплювати або викликати прокляття.

Епізод 1-ий. Речі – пам’ять.

Епізодична пам’ять не потребує зужитих речей, з яких вона давно виросла і які чомусь уперто зберігались батьками у цій шафі: можливо, речі – теж спогади?...

Л.Голота «Епізодична пам’ять»

  • Створіть асоціативний кущ предметів до слова «дитинство».

Дослідження образів-речей пам’яті (мета: заглибитися в текст роману, з’ясувати, як пам’ять фіксує не лише предмети, а зберігає уявлення про їхню сутність, стає своєрідною «комірчиною» свідомості, визначає вибір сьогодення, прокладає стежину в майбутнє, апріорно дозволяє приймати рішення і бути певним у правильності їхнього вибору, або сумніватися).

Завдання. Дослідіть, які речі зафіксувала пам’ять героїні як моменти дитинства? (Дитинство пригадується як певні предмети, речі, образи: шафа, дзеркало, лялька, піч і т.д.; як люди і події та як переживання емоційних, психологічних станів, викликаних зовнішніми факторами: запахами, звуками тощо).

Форми роботи. Складання таблиці предметів-образів дитинства (методи: літературне лото «Поясни образ» або робота в групах).

Предмет

Особливості, якості

Сутність, уособлення

Дзеркала

«старе полущене люстро», «понищене часом свічадо»

Перше дзеркало дівчинки в буковій шафі

«поїдене лишайниками вологості, водяних плям і дзеркального грибка, вже не всотувало, а лише відбивало…", «перелякано витріщилося в небо», «шкло зітхнуло чи застогнало», відпустивши безліч відображень…

«…таке нове, що аж бралося срібними брижами – ніби якась хвилька перебігала між шклом і деревом, а вихлюпнутися не могла…»;

«дзеркало святково сяяло назустріч, як тільки вона схоплювалась з ліжка»; «дзеркало обживалося в кімнаті, поволі забираючи її в своє плесо»;

«дзеркало поволі буденнішало, його святковий блиск притлумився, воно наче збайдужіло…».

Те, що до краю переповнене відображенням минулого, обличчями господарів, своєрідний часопис, «дзеркальна плівка» життя сім’ї та жінки від маленької дівчинки до сьогодення, це дзеркало в хвилину його смерті та його пам’яті.
Жива істота, що знайомиться з усіма членами родини, намагається якнайбільше ввібрати в себе простору і речей.


Букова шафа

«злагоджена чернівецькими майстрами ще за Хрущова», «дерев’яне одоробало», яке не так легко знищити, не хоче помирати, але перетворюється на жертовний сірий попіл, а потім стає «величезними золотавими гарбузами в сіро-зелені басамуги – такі собі кола небуття речей»;

«В шафину утробу мати урочисто повісила зимові пальта, своє крепдешинове плаття, дівчинчину шкільну форму…»

Символ причетності до нового кращого сільського життя, сховище святкових речей, «небагатих скарбів», згодом – застаріла непотрібна громіздка річ, що проростає гарбузами, ніби не хоче кидати хазяїв, помирати.

Хата родини Турівних

«знайома до найдрібнішого гвіздка», «вростала в землю, – пускала корінці навсібіч, наче трава, просновувалася нитками їхніх розмов, гвіздками голосного батькового сміху, братовим ранковим вередуванням і материними лагідними вмовляннями…, хата переставала бути лише шлаком і глиною, деревом і склом, набираючи звуків і запахів живого життя».

Простір, що став вмістилищем і матеріалізацією душевних, духовних, емоційних, словесних моментів існування родини, їх неповторного існування, зростання, старіння

Ліжко батька

«старезне дерев’яне ліжко» діда

й баби

«…в якому вона виросла», «на якому батька приспала смерть»;

«подарованому ще їхнім батькам на весілля, на ньому колись прабаба народила діда, а баба народила двох синів» (с.106).

Своєрідна колиска роду, де народжуються, зростають, відходять у вічність

«тепла грубка»,

Плита

по-різному «озивалася голосом вогню», залежно від того, хто її розтоплював, мати чи батько

Своєрідний дух хати, що робив її живою, затишною

Материна ковдра

«майстерно скомпонована і пошита

матір’ю з клаптиків тканин різного

кольору і ґатунку: байка, ситець, сатин, штапель, шерсть, нейлон, кримплен,

шовк, крепдешин, атлас, синтетика,

майя, льон, кашемір, бязь, джинса, вельвет,.. все це разом із вишневою оксамитовою латкою в центрі…

покладене на щільну основу в гармонії і взаєморозумінні…»; «ковдру мати шила

з півроку…, ще й ще доточувала й компонувала, виладновуючи свою розповідь про історію речей, які

служили і мертвим і живим людям цього дому…»; «модне і благеньке водночас шмаття…засвідчувало близькі й далекі мандри світами…»; «величезне

покривало стало цільним, а цілісність родини була головним у материному житті…»; мати «прикривала цією ковдрою самотність».

«Стара тканина в материних руках стала матерією, а не лише оболонкою, що прикривала доччину плоть: тож нині жінка може прочитати цю ковдру, як власне минуле, бо там, у минулому, не лише людські обличчя,

в які ми не втомлюємося проникати,

віднаходячи в них власне; в прожитому – зношені нами одежі, наша схованка серед інших, можливість проявити чи приховати себе в товпищі людей»; ковдра як своєрідна цитата із життя родини.

Бесіда на основі дослідженого

  • Мотив змін, руйнації, смерті звучить першим у романі. Чому автор починає роман зі смерті старих речей?

  • Як у романі розвивається думка, що речі, які супроводжують людину, наповнюються її життям, стають його співучасниками?

  • Чи можна стверджувати на основі дослідженого, що людина любить не речі, а сутність, яку в них вкладає, та їхню причетність до її існування? (Речі, як і люди, втілюють обличчя і характер епохи. Вони стають співучасниками нашого життя, входять в нашу свідомість і осмислюються як елемент, штрих єдиної картини світу, де в центрі джерело світла, об’єднуюча сила – наше «я», наше неповторне світовідчуття).

  • Прослідкуйте, як речі в романі змінюються, як стверджується думка, що нічого не зникає, а переростає в інше, пронизує прийдешнє. Можливо, ця мудрість народу вишита на рушниках безперервною виноградною лозою: нас сучасних немає без нас вчорашніх?

  • Чи відомі вам такі прийоми в світовій літературі, коли речі викликали спогади, певні стани людини?

  • Чому героїня так важко переживає втрату, смерть речей? (притаманна українцям чуттєвість – це інтуїтивне проникнення в природу речей, розкодування світу, чуттєве бачення його сутності. Отже, це своєрідне проникнення в смисл існуючого, яке приходить до нас певною річчю, предметом. Забути, зрадити їх – це зрадити себе).

  • Проаналізуйте опис коридору дзеркал. Що він означає? Який вихід із цього безкінечного коридору дзеркал вбачає героїня? («Позаду жінки в дзеркалі вимальовується вікно, густо підперте зовні горіховим листям, від чого шиби теж стали свічадами, здатними відображати кімнату. В якусь мить вікно і дзеркало… постають навпроти, створюють безкінечний коридор, що замикає простір. Жінка стоїть на порозі цього коридору, наче шукаючи в люстрі, що колись упіймало її, розгадки про себе… Жінка поволі ступає в коридор, витворений дзеркалами, мимохіть подумавши, що все її життя – це блукання цим задзеркаллям, пронизаним протягом на обидва боки…

Звідти, хоч як шукай, виходу немає, аж доки не зазвучить чарівна сопілка пам’яті». Даний символічний опис дзеркального коридору є кульмінаційним в ідейному змісті розділу, який так і називається «Коридором дзеркал». Пам’ять, як дзеркало, вбирає нас сьогодні, де ми стаємо минулим і знову відбиваємося вчорашні в тепер… І так до самої смерті… Отже, відібравши головне, кращі, важливіші мелодії свого серця, події свого життя, такими ми і ввійдемо в сьогодні, завтра. Але необхідно, щоб частіше звучала та «чарівна сопілка пам’яті»: «…Він має звучати саме від подиху, той дивовижний у своїй складності інструмент, що примушує мліти від болю серце… - як тоді, коли переймав їх сонячний вітер самоусвідомлення… ба! навіть сни і мрії, уявне і дійсне, - наче кола степу, стають великим театром пам’яті»).

  • Як в романі автор вирішує філософське питання людської волі та свободи пам’яті? А яка ваша думка? («Хтось, невблаганний, як час, сам вибирає найголовніше, й не ти йому судія, але й не раба його… Хтозна, чи не записується вона на якусь незбагненну стрічку у просторі земного існування і чи не являється людині лише раз, вже у смеркаючій свідомості, аби пораділа чи вжахнулась, аби зрозуміла ти, жінко, що робило тебе тобою…». Таємниця людської долі, людського вибору, що стає в решті-решт картиною життєвого полотна, прихована як у самій людині, як частинці великого космосу, так і є волею великого космосу, світової мудрості).

  • Виходячи з вищезазначеного, спробуємо з’ясувати, чому жінка продаж хати сприймає як зраду? Що чи кого вона зраджує? Яка думка брата? А ваша?

(Жінка: «Ти маєш пережити ще одну смерть – смерть батьківського дому. Чому ти називаєш це смертю? Тому, що інакше це називається зрада…» Брат: «Ні, - ти ж знаєш, ми ніколи тут не житимемо… Тобі доведеться виконати всі формальності, я залишу доручення. А гроші, разом із батьковими остарбайтерськими, витратимо на пам’ятники..» (с 71). Жінка: «…все, що заробили батьки за життя, ляже на їхні могили гранітними брилами із Кам’янського кар’єру…» (с.71).Читач розуміє, при всьому здоровому глузді брата, правда, та, древня як світ, єдина в світі правда життя – на боці жінки. Біля помираючої матері, в пустій батьківській хаті жінка раптом пригадує не лише події минулого, а себе як єдину цільну частинку своєї родини від прадіда до батька. Органічно спливають у пам’яті заповіти життя діда й баби, приходить розуміння їхньої життєвої непохитної правди, відчуття нерозривності із землею, з якої вийшли українці, її предки, і стали могилами, що тепер завжди чекають на неї та мають на неї єдину надію).

  • Яким постає світ перед дитячими очима героїні? Які відкриття про світ, про себе робить дівчинка? Подумайте, настільки в дитинстві ми, можливо, ближчі до істини, осягаючи її дитячим серцем? (Відкриттям були сонячні люди, які постійно знаходяться поруч, тільки не кожен може їх побачити; а ще дівчинка одного разу відчула, що вже була в цьому світі, що пам’ятає цей край, коли тут ще й села їхнього Любимівки не було, а камінь алатир був молодим і великим. Вітер і сонце – живі істоти, що допомагають батькові в будівництві хати; сонце рятує її з ополонки).

Епізод 2-ий. Пам’ять роду.

Втративши відчуття єдності стихій землі і води,

вогню і повітря, люди випалюють власне коріння на цих просторах, знову перетворюють його на дике поле. І, вочевидь, перетворять…

Любов Голота «Епізодична пам’ять»

Асоціативний ряд запитань.

  • Як глибоко сягають ваші знання свого роду? Чи хотіли б ви знати глибше своє коріння? Чому?

  • Чи було у вас відчуття особливості, інакшості вашої сім’ї від сімей ваших друзів, знайомих?

  • Чи є якісь неписані закони, традиції вашої сім’ї? А роду?

  • Чи відчували ви колись гордість за ваш рід?

  • Подумайте, чи в одному часі ми живемо з батьками, чи у нас уже свій час? А як про це говорить автор роману?

Узагальнення.

Як неповторним і унікальним є рід всього живого на землі, так і рід, пам’ять крові кожної родини є єдиною під сонцем. У нашій родовій крові закодовані знання про світ, правила, закони життя. Але підступність життя в тому, що ми піймані в часі, який забирає старших нашого роду, а ми не встигаємо впіймати істину, матерію їхнього життя. І тому ми неприкаяно одинокі, загублені і розгублені все чекаємо чужих порад і підказок. Так молиться помираючій матері героїня роману: «Мамо, хіба ми не у домі скорботи власного часу, не в домі його печалі, де не хвилини й секунди, а врем’я виштовхує мене у врем’я зовнішнього світу, а тебе занурює в тебе до такої глибини, що я бачу і відчуваю не тебе, а лише твоє тіло, твоє холонуче тіло, з якого я вилетіла колись, як 8

1метелик із кокона і витала у цьому механічному зовнішньому часові, доки не стала

коном для своєї дитини…

Мамо, тебе відносить за течією, мені не допірнути крізь води, не прорости крізь землю, не засягнути в повітрі душечки твоєї, рибко, пташко, мамо моя…».

Проблемне запитання Родова пам’ять як найважливіший фактор існування людини, а її втрата як трагедія цілої нації.

Вчитель. Зоставшись вперше наодинці з батьківською порожньою хатою, жінка ніби повертається до самої себе, поєднується зі своїм дитячим «я», в її пам’яті постають фрагменти життя батька, матері, баби, односельчан. Болісно відчуває свою відчуженість, загубленість в тенетах зовнішнього світу. І приходить до неї розуміння єдиної правди, яку шукала все життя, а, виявляється, від якої втікала: «Ледь на ноги зіп’явшись, від них (батьків) утікала, і не зрікаючись, зрікалася, і не доточила їм літ, а урвала, бо розсіяла себе на інших дорогах, серед інших людей і сторін чужинецьких, і сама чужиною стала – бо ні в слові, ні в клопотах житейських, ні в землі цій степовій вже не з’єднатися мені з батьками моїми, не приліпитися до них…» (с.142).

Бесіда за змістом роману проблемно-пошукового характеру.

Групова форми роботи.

1-ша група. Дослідження «Пам’ять про батька».

  • Про що дізналася жінка з батькових записів? Чи є повчання, настанови в цих записах? Чому? (Записи батька адресовані доньці як передача знань про прадіда, його «чину життя».Він оповідає, як в 1950 році у відпустку поїхав до батьків, а «отаборився» у прадіда Гаврила та прабаби Насті. Описує зовнішність прадіда, а головне – неписані закони та традиції. «Заведено було в нього, що він поважав кожного, поважав свій рід, був щедрим, подільчивим», піклувався про знайомих і незнайомих, коли прибирав камінці з дороги, аби ніхто не забився. Прадід з батьком дівчинки вирішив провідати всю рідню, і пройшли майже п’ятдесят кілометрів. Йому боліли занедбані землі, байдужість… А ще оповідав про свого діда, його долю. Пізніше, помираючи, передав свою виношену мудрість: «Хочеться жити, та тільки скоро мене не буде… Живіть, діти, робіть, вчіться, аби тільки мир був! Я вже говорив бабі, що ми з нею пережили все, знали радість і горе, були в нас злидні і щастя, переносили голод і холод, та найстрашніше – війна…». Прадід повчає не словом, а своїм життям: справжнім, працьовитим, з повагою, щедрістю, турботою про людей. І ні слова нарікань на долю, бо головне – не втратити чину, честі, а це завжди вибір твоєї совісті та серця. Можливо, отак просто чесно по-людському жити і є сенс існування? Своїм листом про життя прадіда батько намагається поєднати рід, очевидно відчуваючи, що донька може це зробити. Померлі живуть, доки про них пам’ятають).

  • Яку найбільшу таємницю свого життя відкриває батько доньці? («У своєму житті, крім агрономії, я люблю рибалку і пасіку. Пробував бути мисливцем – не можу». І батько розповідає, як вбив на полюванні козу, а вона присмертним поглядом ніби питала його: «Що я тобі лихого заподіяла, за що ти позбавив мене життя?!». Після того батько для себе зрозумів, що вбивати живе – злочин).

  • Навіщо, на вашу думку, батько розкриває доньці болючий спомин? (Можливо, це один із законів відкритого ним життя, порушивши який, або спростувавши який, щось зміниш назавжди у духовному існуванні роду).

  • Які фрагменти, картинки пам’яті дочки відтворюють образ батька? Яким постає батько? (Батько – будівник дому, вся хата зроблена його руками, очевидно, він мав таку силу в собі, що йому при будівництві допомагають навіть сонце та вітер. Ніколи не прив’язувався до чогось матеріального, тому й жив просто і легко. Про життя «говорив без спожаління: «Я вже нажився». Батько вмів формулювати свій життєвий кодекс коротко, як стоїк. Остання його максима звучала наче вирок: «Голим народився – голим помираю». У поняття «голий» він вкладав щось більше, ніж пенсіонерські нестатки… Батько вмів обходитися малим і ніколи не був спритним хазяйчиком…, у слова цей принцип вкладався теж дуже коротко: «Зате я спокійно сплю»… Спав батько завжди мало – лягав не по-сільському пізно, а вставав рано, бадьоро – ніколи не був заспаний чи сонний». Прокидалася і засипала донька під батькові «швидкі, розгонисті кроки», якими і відмірявся ритм її життя).

  • Чому батько перш за все посадив сад навколо дворища?

  • Чи до кінця, на вашу думку, донька пізнала батьківську правду життя? Доведіть своє міркування текстом. (Можливо, тому так і боляче жінці за смерть батька, бо багато чого було несказаного, непроговореного між ними. Він ніколи не говорив, про що думав і мріяв, коли довгий час сидів над поплавками на ставку. Але, знаючи, на чому трималося життя батька (відповідальність за сім’ю, праця як основа людського життя, не розпорошуватися на чужі думки, а робити свою основну працю, бо сенс життя – в самому житті), донька звіряла внутрішньо на нього свої вчинки, обирала шлях. А от «Батько все знав про неї. Йому досить було одного погляду, щоб сканувати з її душі все, у чому б вона й собі не зізналась…»(с.28)

  • Пригадайте епізод, коли донька приїхала зненацька, нікого не застає вдома і знаходить батька на ставку, раптом помічаючи, як він постарів. «Він рвучко повернувся до неї і, цілуючи його неголену щоку, раптом відчула,що він внутрішньо опирається її цілунку, відчула свій запах – духи, сигаретний дим, губна помада – як стінку між ними». Спробуйте якнайповніше розшифрувати символ цієї «стінки». Чому колись донька не така була, за словами батька?

  • Чи можна говорити про життєву мудрість батька? В чому вона, на вашу думку, полягає?

  • Чи можна стверджувати, що правда і мудрість батькового життя увійшли в життя доньки? Доведіть свою думку текстом.

  • Пригадайте сни, в яких доньці сниться батько. Можливо, сни та пам’ять рятують нас від смерті близьких, якими б болючими вони не були?

  • Прокоментуйте роздуми доньки «Тепер, коли батька нема на землі, я часто думаю, що його духовний вік засягав на сторіччя. Може, це генетична пам’ять або абсолютний генетичний код?... Батько, мій мертвий батько, рятує мене од відчаю, але це я приховую від усіх…»

Висновки: епізоди пам’яті, що знову поєднують доньку та батька, допомагають розібратися в собі самій, переосмислити своє життя, відібрати в ньому істинне від скороминучого, непотрібного, а головне – відчути генетичний нерозривний зв’язок від батька до прадіда, присутність могутнього духовного досвіду.

2-га група. Дослідження «Пам’ять про матір».

  • Доведіть, що кульмінацією болю та трагічності в романі є сторінки, присвячені матері. (Щоб передати всю трагедію людини, яка втрачає матір, перестає бути донькою, дитиною, Любов Голота смерть матері подає як страшну реальність, а не спогад. І якщо всі втрати вже притупилися з часом, то читач разом з героїнею повинен пережити біль страшної невідворотної втрати. Тому ці сторінки звучать найбільшим акордом болю. Автор не жаліє читача, коли звучить душевне голосіння, плач за матір’ю: «Мамо, тебе відносить за течією, мені не допірнути крізь води, не прорости крізь землю, не засягнути в повітрі душечки твоєї, рибко, пташко, мамо моя…». Мати водночас болюча помираюча реальність і болюча пам’ять. Можливо, через пережитий біль і читач змушений пройти стежками пам’яті сім’ї, осмислити і, якщо не пізно, змінити як видимий шлях життя, так і невидимий шлях душі та думок).

  • Як донька дізнається, що мати не житиме? Чи можна вважати сни своєрідним пророцтвом нашої екзистенції? (Доньці сниться сон, що в порожню хату приходить батько і забирає з собою матір: «Їхні очі дійшли згоди і вони разом рушили за двері, поєднані не мовчазною змовою, а півстолітнім співжиттям» (с. 48).

  • Чим була мати в житті доньки? Які епізоди пам’яті пов’язані з матір’ю? Що мати передає дочці у спадок? (Мати стала затишком в хаті, невід’ємною турботою, великою тихою любов’ю: це вона приносить тепло в хату, наповнює її пахощами їжі; щось шиє, споряджає до школи і постійно в роботі. Символічними речами життя та світовідчуття матері стають пошита нею лялька, ніби відтворення самої себе, дівчинки, якої в ній ніхто не бачив; та пошиття строкатої ковдри, як бажання мати завжди біля себе життя своє та своїх дітей. Мати стає втіленням великої самопожертви і любові. Вона навіть до смерті своєї давала звикнути: «Не хотіла вдарити мене своїм відходом: мати ніколи нічого не робила зненацька». Рівно за рік готує спадок доньці: «плаский брусочок кравецької крейди, наперстка, пачечку швацьких голок і моточок червоної заполочі, загорнених у білий шмат полотна. На листочку, вирваному з настінного календаря 11 серпня, значилося: «сонячне затемнення, метеорний потік Персеїд, малий парад планет», а материна рука олівцем надписала: «Віддати дочці». Можливо, у матері був якийсь і їй самій невідомий космічний зв’язок з душами господніми, «що летять туди, де нема ні тривог, ні печалі, а є лише спокій, без кінця і краю… Позоставляли свої тіла на землі, обличчя в дзеркалах»).

  • Якого значення надавала мати думці людей? Що значила її сентенція «люди скажуть»? Чи погоджуєтеся ви з цією правдою життя матері? Чому? («Людська думка була для матері часом вищою від правди, вона боялася поговору й обмови, її совість іноді вступала в болючий і драматичний конфлікт із «казальниками», тоді мати замовкала й не зважала на того, хто скаже, чинила по совісті…» (с. 46). Мати й помирала від того, що наробила собі клопоту від отого, що скажуть «велика пані», соромлячись в лікарні попрохати судно у няньки. Можливо, в цьому теж велич душі, щоб нікого не обтяжувати, не накликати поговору на себе та сім’ю. Велич, яка не вкладається в закони сучасного практицизму та егоїзму).

  • Ще в ранньому дитинстві мати без слів розуміла доньку і дала їй слово для розуміння світу: «Мати вміла найменовувати все, що дочка відчувала». Що має на увазі автор? Чи можна, на вашу думку, стверджувати, що крім вербального існує інший зв’язок між матір’ю та дітьми, зв’язок крові, роду?

  • Спробуйте пояснити смисл даного уривку та розкрити його основні символи: «Материне тіло ще пашіло в гарячці, а кров уже остигла, взялася остарілими вишнями, як ті, з верхівок старих дерев, що їх скльовують серпневі шпаки, дослухаючись покликів ирію. У материну кров ирій уже увійшов, уже піднявся сизим туманом смерті над її тілом, вкутуючи безпам’ятством до всього земного, випалюючи з неї все, крім солі життя, яку вона взяла у матері й віддала своїм дітям. У цій старій лікарняній палаті дочка і син схилялись над її тілом, озивалися до нього… Ці троє людей говорили між собою кров’ю, і всі слова вщухли, випарувалися, смертний туман став рідшати, завис під стелею, відігнаний від ліжка сонячним променем…» (с.49).

  • Чи можна стверджувати, що мати помирає, бо не може жити без батька? Доведіть свою думку текстом.

  • Чому мати просить доньку не плакати за нею й батьком: «Прошу тебе, не плач за нами, а як умру, не кричи наді мною, дитино… Будь тихо, – ти ж умієш терпіти, тільки цього я тебе й навчила…» Як ці слова матері пов’язані з біблійним виразом, наведеним у романі нижче: «…Не ридай мене, мати, на землі зряче…»?

  • Як мати вчила доньку позбавлятися бід? Чи допомогла порада матері при найтяжчій втраті? (Мати радила біди пересипати, мудрість поради очевидна – минав час, сон переносив в інше життя. Але тоді вона лягала лицем у материну подушку, і всі її «клопоти маліли й стихали». Можливо, мати знала, що найстрашніші біди попереду, коли й сон не порятує, бо що насниться в тому сні?.. «Наче крізь слюдяне віконце розглядає своє життя: хіба ж то були біди?! Хіба вона була такою безпомічною, як нині, коли вже ніхто не назове дитиною?! Не пересниться, не передумається, ні…» (с.81).

  • Смерть, за словами автора, супроводжує нас все життя, привчаючи до себе. Які символи смерті пригадує жінка над помираючою матір’ю? Як смерть, за словами автора, пов’язує нас з безкінеччям? (Смерть приходить квіткою, що лишає в пальцях пелюстки, метеликом з відірваними крильцями, смертю рідних, родичів… «Ті смерті і по сей день несуть загадковий, ритуальний чин: призвичаїти живого до думки, що все вмируще і людина вмируща, також матиме свій кінець – колись… Колись – як безчасовий простір, за яким не завершення, а безкінеччя». «Смерть не лише існує,не лише приходить – вона супроводжує». Символічною є в цьому сенсі гра «Куца Баба», де водить із зав’язаними очима сама смерть)

  • Які художньо-композиційні особливості розділу «Власний час», який присвячений матері? (Так як події, зображені в даному розділі, найбільше оголюють зболілу душу та серце героїні, піднімають її до духовного переживання та екзистенційного усвідомлення, то конкретні події набувають символічно-світового значення. Будується розділ мозаїчно: віщий сон, переживання, події в лікарні, роздуми, духовні відкриття. І все це пронизує нестерпний біль невідворотної втрати, невиправних помилок і сирітської самотності).

  • Поясніть назву розділу «Власний час». Що таке «власний час» за романом? Як трактується в романі власний час: як радість, свобода, чи трагічність людського існування? (Жінка над помираючою матір’ю раптом усвідомлює страшну істину часу: людина існує у вічності, а на певний період захоплена часом, що не дає зійтися рідним, а носить нас круговертю, вириває, розпорошує, захоплює, роз’єднує. Цей час, нового покоління і окремо взятої людини, від якого не втекти і не вирватися, який ловить у клітку минулого, теперішнього, майбутнього, і є власним часом. Існування людини у власному часі є трагічним, мнимим, скороминучим, смертним. «Але ж існує час духовний – наші уявлення про вічність, про її цінності, – де його межі? Чим вимірюється – епізодичною пам’яттю, кількістю дежавю, коли нам здається, що ми давні як світ або зовсім дитинні?.. Пам’ять серця чи пам’ять свідомості?..» (с. 59).

3-тя група. Дослідження «Рід – село – народ».

…жінка схилилася на коліна й одразу увібрала в себе розімлілий, липневий дух городу – знайомий їй змалку, але відчужілий, подаленілий, – як і дух того життя, в якому батько, мати, дівчинка і хлопчик були одним цілим і, водночас, часткою великого, на пів-села, роду

Любов Голота «Епізодична пам’ять»

Учитель. Перебуваючи в рідному селі, добираючись пам’яттю до основ батьківського життя, усвідомивши всю глибину зв’язку себе теперішньої з собою дитиною, жінка відкриває ще одну таємницю своєї душі. В ній назавжди проросла її рідна Любимівка, людьми, подіями, дорогами, степами, а тепер, на жаль, все більше могилами. Це невід’ємні коди її існування, традиційна давня душа її народу. Прослідкуємо, як формується відповідальність перед всіма померлими, відчуття своєї древньої крові, яку ти своїм життям наповниш і збагатиш новою пам’яттю.

  • Баба Гуржійка розповідала дівчинці міф про Родове багаття, навколо якого сидять усі родичі, які колись жили в їхньому степу, а їх тисячі й тисячі. Як таке світобачення, коли за вами спостерігають ваші тисячолітні предки, до яких ви згодом приєднаєтесь, змушує оцінювати кожен свій вчинок, кожну думку приміряти на закон роду, древня кров якого тече у вас?

  • Який родинний заповіт передає жінці баба? Чому, на вашу думку, баба «намагалася, наче обручем, тримати своїх дітей і онуків, рід і родину» страхами-оберегами? (Найбільше баба боялася людського гріха, « якого вона зреклася змалечку, бо не кривдила й не лютувала…» (с.110). Баба відкриває їй свою правду, яка співпадає з правдою матері – любити всіх і все в цьому світі. А звідси – турбота, допомога, всепрощення, легкість серця. Жінка тільки тепер розуміє, що ця правда була захована і в імені баби, за яке вона нарікала на попа, який її «назвав Гапкою, пожалівши кращого імені. Бабо, простіть того панотця, бо ваше ім’я – Любов… Агапе – так писали грецькою в Божій книзі…»

  • Чому жителі села стають невід’ємною частиною епізодичної пам’яті жінки про власний рід? Чому, молячись за батьків, жінка молиться за все село? Втіленням якого почуття стало село і батьки для жінки перед Богом? (Рід жінки розростається на півсела, так як з діда-прадіда живе на цій землі. Крім того, з раннього дитинства сусіди, односельчани тісно входять в її життя, а потім разом з батьками стають могилами. І дорікає жінка Богові, що коли він – Любов, то й вони були любов’ю, а тепер смерть «курявою стоїть над Любимівкою, над її дорогою, вивітрюючи прах підошов людей, чиї імена читаються у шелесті листя й трави на кладовищі…» (с.142). Може, тому й село називається Любимівкою)?

  • Як село в романі утворює своєрідний мікрокосм зі своїми архетипами?

  • Чи можна стверджувати, що село є своєрідним порятунком нації, народу, несучи в собі древні коди таких же древніх знань наших предків? (У романі село змальовано як останній оберіг душі українського народу. Можливо, ми всі будемо порятовані молитвами забутих і принижених владою старих бабусь та наших предків: «Таке воно, українське село – на тремтячих старечих ногах, з ціпком у руці, з поминальним вузличком у другій…І нізвідки йому взяти сили й снаги, – хіба що у мертвих, що стережуть узголів’я степу і першими стрічають сонце, що встає над колись могутнім родом і голосним селом, яке завжди охочіше ходило не за вождями, а за сапами та косами…» (с. 91).

  • Як ви розумієте слова жінки, що у нас із попередніми поколіннями різна пам'ять: «…довгочасова пам’ять попередніх поколінь українців була набагато чесніша, правдивіше? Особистісніша. …мала ця пам’ять плоть і кров вчинку і дії. А наша пам’ять – система символів, якими маніпулюють…»? З якою метою наводиться цей роздум?

  • Спробуйте пояснити мудрість діда Фургала (діда Погоди): «Умирав люд не в благості й спокої, а в крикові та стогоні – нема блага землі й небу, клімат розтривожився, подвигли його розум людські безглузді смерті, бо – «де народився – там і пригодився», тобто зійшов за сонцем, наче зерно, відсвітив, наче місяць, робив на землі – землею став, це як «весна – літо – осінь – зима», прорости – зеленій, ума набирайся, квітом красуйся – любові шукай, обсійся дітьми, увійди в силу і розум, укоріняйся, а як висохне кров у жилах від старості, легко лягай у землю, ставай обніжком роду, …у кого діди й прадіди своєю смертю вмирали – у тих онуки й правнуки на умі й силі, а хто наглою смертю – у тих неспокійні…». Чи погоджуєтесь ви з думкою діда?

  • Хто в житті став для жінки «сонячними людьми»?

  • Чи була зрадою втеча жінки з села? Чому брат вважає, що вона ніколи й не покидала її, навіть, говорячи «додому», мала на увазі Любимівку? Чи зможе зберегти себе брат на чужині?

  • Чи змінилася Любимівка з новими людьми? Як і чому?

  • Чому найстрашнішою рисою народу є страх? Яка точка зору автора на народ з генетичним почуттям страху? А ваша? (Мотив страху є одним із основних мотивів роману і одним із найболючіших. «Цілі покоління народжених в утробному страхові, у вічному переляці перед владою, яка розорить, виморить голодом, а потім ще й запроторить у табори…» (с.53). «Страх – це перша несвобода, яку відчуває людина. Коли від переляку не можна відсахнутись, як від вогню, отримавши опік, душа переймається постійним страхом, ти стаєш в’язнем малих і великих засторог, які сама собі диктуєш…» (с. 99). Жінка перед обличчям зоряного неба раптом розуміє, що чує вигуки древніх забутих людей, коли «людина ще розуміла свою душу і не боялася ні живих, ні мертвих…». Коли і чому ми перестали розуміти свою душу? Але жінка знала, потрібно витравлювати з себе страх, бо зі страху людей не буває, а лише – боягузи.

  • Що, на вашу думку, змусило жінку відчути себе невід’ємною частиною «цілісного образу дому», поєднатися із собою минулою? Яка в цьому роль пам’яті? Чи можна пам’ять вважати кроком до порятунку? (Епізодична пам’ять жінки через далеке, іноді скоріше відчутне, ніж образно-видиме, веде її болісним шляхом до істинної, забутої самої себе. «…вона відшуковувала у своїй уяві яскраві…образи речей і людей давно забутих, начебто зжитих.., запечатаних в пам’яті лише словом та іменем…Ніби в її скроні вживлено електроди і хтось безжальний час від часу приєднує їх до уявного, згасаючого електричного кола вимираючої Любимівки.., заводячи її душу на те енергетичне коло, де чути всі проминулі голоси, звуки, видимі всі барви, відчутні запахи, стають чутливими пучки і вигострюється смак…». І це був початок звільнення від болю та мук, навіть коли ти зостався один у цілім світі зі своїм горем…).

  • Чи рятує жінку, її душевне потопання в темних глибинах власного сумління, Любимівка, хоча б вітрами, степом та могилами, що завжди на нас чекають? Чи можна стверджувати, що рід, хата, село, земля дитинства приводять жінку до самої себе, свого «я», вселяють гармонію та спокій в серце. Думку аргументуйте. (Переживаючи смерть матері як останній зв’язок з дитинством, родом, відчуваючи свою провину за передчасну смерть батька та матері, екзистенція жінки заводить її в темряву і хаос душевного водовороту. Тема потопання звучить ще з перших сторінок роману. Але, виявляється, буквальне потопання дівчинки в ополонці, тяжка застуда, що тримала тільце між життям та смертю, було лише символом-пересторогою перед страшнішим потопанням в замулених проваллях душі. Художній прийом паралелізму допомагає яскравіше відчути читачеві біль і розпач героїні. І виводить її до світла і спокою, гармонії з собою, своїм сумлінням та світом)

  • Яку істину про життя і світ відкриває жінка з допомогою батька, матері, баби, любимівців, рідної землі? Як від болю та розпачу ми разом з героїнею приходимо до тихої радості, якою пройняті останні сторінки роману? (Пройшовши коридорами пам’яті, болем і розпачем переживши втрату батьків, переоцінивши своє життя і вчинки, жінка дослухається до голосу роду, доторкається серцем до істини, яку тепер не треба питати в інших, не треба вагатися і сумніватися, як і для чого жити. По краплині з горем і раною в серці прийшла правда батька, матері, баби. Правда, виявляється, підказкою звучала завжди в імені баби, в назві села. Правда, якою так важко і, водночас, так легко жити, а головне, так легко помирати. Ім’я цієї правди – Любов…).

Підсумки та узагальнення

Створення «Енергетичного кола душі» (на основі спостережень над змістом роману Любові Голоти «Епізодична пам’ять»).

Гра «Точка зору»

Вдовенко Л.І., учитель української мови

і літератури Черкаської ЗОШ І-ІІІ ступенів №27
Урок 1-2

ВАСИЛЬ ЗЕМЛЯК. РОМАНИ «ЛЕБЕДИНА ЗГРАЯ» ТА «ЗЕЛЕНІ МЛИНИ» ПРИТЧА ПРО НАШУ ВІЧНУ БАТЬКІВЩИНУ
Мета: познайомити учнів з дилогією В.С.Земляка (романами «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976)), що, по суті, утвердила в українській літературі цілу течію, умовно названу в критиці химерною прозою; поглибити знання учнів з теорії літератури, закріпити їхні вміння аналізувати художній текст, чітко висловлювати та аргументувати свої думки; формувати моральні принципи молодої людини як національно свідомої особистості.

Обладнання: портрет письменника, таблиці, репродукції картин.

ХІД УРОКУ

Не можуть бути народи вільні,

доки душі людські в полоні. Полон Духа породжує полон тіла. О.Бердник.
Мамо наша Небесна! ... Молимо

Тебе: благослови появу на нашій Землі

дітей світла і не дай народитися більше

жодному рабові.

К. Мотрич.

Готуючись до цього уроку, учителю варто заздалегідь поділити клас на групи, кожна з яких має виконати окреме домашнє завдання.

1. Записуються тема й епіграфи уроку.

2. Слово надається учням, що приготували коротку довідку про В.Земляка.

Інші учні складають стислий план-конспект.


Особисте життя

Народився Василь Сидорович Земляк (справжнє прізвище – Вацик) 23.04.1923 в с.Конюшівка, тепер Липовецького району, Вінницької обл.

Учасник Великої Вітчизняної війни, був командиром партизанського загону.

Після війни працював у пресі, на видавничій роботі, на кіностудії ім. О.П.Довженка.

Помер 17.03.1977 у Києві.

Освіта


1940-41 р.р. – Харківське авіаційне училище.

1949-53 р.р. – Житомирський сільськогосподарський інститут.

Творчість


Найбільше визнання здобули романи «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976), що становлять дилогію. У планах лишилася задумана третя частина твору – «Веселі Боковеньки».

1978 рік – Лауреат Державної преміії УРСР ім. Т.Шевченка (тепер Національна премія України ім. Т.Шевченка). Премію отримав за згадану вище дилогію.

3. Слово вчителя.

Історія розвитку літератури нараховує не одне століття. За цей час людське життя було досліджено настільки досконало, що можливість віднайти щось нове зведена до мінімуму. У той же час скептики зауважують, що всі твори можна увібгати у варіації 25 сюжетів. Утім інколи навіть старий, як світ, сюжет добряче дивує нас новою інтерпретацією. Ю.Шерех писав з цього приводу, що „історію літератури можна сформулювати як прекрасну повторність неповторюваного.”

Систему літературних родів і жанрів чітко визначено, літературні методи, напрямки й течії досліджено та класифіковано. Здається, що й тут створити щось нове вже просто нереально, але, як виявляється, це тільки здається… Твори В.С.Земляка утвердили в українській літературі цілу течію, умовно названу в критиці химерною прозою.

Як йому це вдалося? Можливо, він просто жив у своїй реальності, мав своєрідний погляд на життя, який зумів донести до нас. Мені здається, що ви погодитесь із цією думкою, коли познайомитеся зі спогадами О.О.Сизоненка про одну давню екскурсію, організовану Василем Земляком.

Учні читають фрагмент спогадів на розданих картках.

Картка №1

«– Ходімо, хлопці, на нічне рандеву з Києвом, – пропонує… Василь…

Він веде нас темними провулками в такі райони Києва, де жоден з нас не бував та навіть не підозрював, що вони існують. …Розповіді його тихі й проникливі, з екскурсами в далеке минуле, ніби він хазяїн і Київ належить йому з давніх-давен, а сам він володарює тут одвіку.

Ця ілюзія підсилюється його певністю, що все було саме так, як він розповідає. Достовірність підкреслюється його піднесеним ліричним настроєм, і висока патетика в його вустах сприймається природно, здається бажаною і навіть необхідною.

Василь раптом дивує навіть мене, а не лише неофітів, що приєднались до нас уперше. Глупа ніч. Сніг – тихий, лапатий. Підходимо до музею Леніна, і Василь несподівано пропонує:

– Зніміть, хлопці, шапки, – а сам уже стягнув свою…, несе в руках, весь притрушений снігом, і чубата чорна голова його теж починає біліти на очах, ніби Земляк сивіє у якомусь відчаї.

– Що це за витівки?... – серджуся я, бо не хочеться підставляти під густий сніг лисину.

– Знімай, знімай, Сашко, – наполягає Василь…

– Кому це треба – вітати вождя опівночі?

– Не треба поспішати, – сміється Василь. … і вже зовсім серйозно: – У цьому будинку… засідала Центральна Рада, приймала і затверджувала тут свої універсали. Якби вона вистояла, і Київ, і вся Україна були б іншими. І люди б жили не гірше, ніж шведи. Я тут завжди знімаю шапку, а сторонні, от хоч би й оцей нічний патруль, думають, …що я вітаю Леніна, а не Центральну Раду, яку він знищив. І вам, друзі, раджу це робити. …

Слухати Земляка страшно: адже серед нових знайомих, хоча й наших колег, могли виявитися стукачі. … На щастя, все обійшлося…»

Химерник у житті, химерник у прозі…

4. Слово має група літературознавців.

Інші учні роблять записи в словники.

Дилогія В.С.Земляка (романи «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976)) по суті утвердила в українській літературі цілу течію, умовно названу в критиці химерною прозою. За філософською і художньою сутністю цей твір близький до притчі (це стосується передусім «Лебединої зграї»).

Химерний – який викликає подив; незвичний, чудернацький; який важко зрозуміти, збагнути, пояснити, складний, заплутаний.

Химерна проза – це назва стильової течії в українській прозі 70-х років. Химерна проза стала реакцією на диктат норм соцреалізму в радянській літературі.

Ознаки химерної прози:

  1. Поєднання реального з міфологічним.

  2. Часово-просторові зміщення.

  3. Запозичення стильових рис бароко.

  4. Гротескові метаморфози з героями.

Притча – це повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору. На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея. У новітній європейській літературі притча стала одним із засобів вираження морально-філософських роздумів письменника, нерідко протилежних до загальноприйнятих, панівних у суспільстві уявлень.

5. Слово вчителя.

Отже, сьогодні ми будемо досліджувати твір, у якому, якщо будемо уважними читачами, побачимо не лише роздуми письменника, а й певне зашифроване послання.

Давайте спочатку сробуємо зрозуміти символічність назв романів.

Перша частина дилогії називається «Лебедина зграя».

Ми раніше вже вивчали твори, де образи лебедів поставали могутніми символами. Пригадаймо їх. Так, це «Гуси-лебеді летять» Михайла Стельмаха та «Лебідь» Олександра Олеся.

Пригадайте, символом чого виступають лебеді?

В античній міфології лебідь уособлював самого Аполлона. В українській – існує легенда про те, що душа поета вселяється в лебедя, символізуючи красу та безсмертя. У згаданих вами творах образ лебедя символізує незнищенність волелюбного духу народу, а в поезії Олеся він ще й символізує митця і борця, який мріє вивести свій народ із неволі чорної ночі та болота – символу рабства, тому він «…співав … пісню … про озера сині, про красу степів, про велике сонце…». До речі, саме лебеді, за уявленнями наших предків-язичників, переносили сонце по небу.

Епіграф до роману «Лебедина зграя» – це могутній дороговказ до розуміння цього роману, залишений нам автором. Заспів та авторське звернення до рідного народу в кінці твору створюють у поєднанні з епіграфом обрамлення, що не дає підстав сумніватися в тому, що перед нами панорама боротьби за звільнення людей.

Але кого уособлюють ті лебеді, що намагалися показати шлях до волі? Послідовників Леніна чи Центральної Ради? «І хоч людям прекрасне завше буде здаватися незвичним, та … у годину випробувань вони й самі чимось схожі на лебедину зграю в дорозі. Чи, бува, не отим своїм підсвідомим прагненням до якогось справді незбагненно високого, тим-то не завше осмисленого до кінця?.. Про суть того кожному властиво мати свої виміри, ніхто, однак, не годен претендувати на доконечність чи всетривалість. За те ми й цінуємо один одного, що про одну і ту ж річ мислимо неоднаково,» – ніби дражнить нас автор. Може, тому й подає символічний образ гойдалки, що дуже схожа на маятник, який несе Вавілон від однієї ідеї до іншої, заплутуючи шукачів однозначної відповіді. Давайте спробуємо розібратися в цьому карнавалі образів.

Чи є в романі образи, що перекликаються зі щойно згаданими символами?

Згадаймо слова Клима Синиці: «… маємо свою сироварню, свого поета, і навіть білі лебеді прилетіли до нас цієї весни, хоч не було їх кілька років і вже ходили чутки, що ці птахи зцуралися комуни».

Поєднання поета й лебедів нас не дивує, позаяк ми вже дослідили, що воно класичне, а от до чого тут сир? «Вдень Володя Яворський варить сир, а вночі пише вірші.» А згадайте священнодійство ватага в «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського: «Молоко в путині жовкне і гусне. … Тільки по легкому рухові жил на ватагових руках помітно, що насподі в посуді одбувається щось … і раптом з дна посуди, з-під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимось чудом родилось. … і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко спливають в посуду…».

Сцена появи сиру набуває сакрального сенсу, переносячи уяву читача від створення головки будзу до творення білого світу. А наш поет творить червоні головки сиру. Висновки робіть самі.

Сформулюйте й запишіть свій висновок, що, на вашу думку, символізує назва першої частини дилогії. Маю надію, що ви пам’ятаєте парадоксальність мислення В. Земляка та назву країни, в якій він жив.

Друга частина дилогії називається «Зелені млини».

За епіграф автор вибрав слова Тараса Григоровича. Епіграфи обох частин перекликаються між собою. Серця людей, нагріті добром, вік не охолонуть. Життя патріотів, віддані за свободу людей, не стали марною жертвою.

«Перемелеться», – говоримо ми з надією, що смуга неприємностей минеться. Зелені млини мусять добряче попрацювати, щоб відновити життя не лише однойменного села, але й Вавілона, України, а зрештою й усього світу, зворохобленого світовою війною. Ми ж пам’ятаємо, що зелений колір символізує життя.

Третя частина, якби вона була написана, мабуть, називалася б «Веселі Боковеньки», принаймні такий анонс нам подає автор наприкінці роману «Зелені млини».

У ній би йшлося, мабуть, про повоєнну Україну, національні справи в якій здавалися веселими хіба що тим, хто спостерігав за ними збоку. До чого ж тоді прикметник «веселі» у назві? Але ж ми пам’ятаємо про неординарність мислення автора та те, що його вчинки й слова інколи треба було розуміти навпаки.

З епілогу другої частини дилогії ми дізнаємося, що історія Вавілона закінчилася: його перейменували на Веселі Боковеньки. І знову відчувається, що й тут треба читати між рядками: «Адже є шось дискредитуюче вже у самій назві: Веселі Боковеньки, веселі лежебоки й загалом слово веселі прибрало тепер дещо іншого відтінку, аніж сто чи навіть п’ятдесят років тому. Воно стало синонімом – несерйозний, недержавний…».

Особисто мені після цих рядків згадалися слова В.Стуса, з якими ви можете познайомитися зараз.

Учні читають фрагмент листа В.Стуса до А.Малишка на розданих картках.

Картка №2


«…я пам’ятаю, як я був вражений виступом Миколи Тарнавського, який щойно повернувся на Україну, враження од якої були затулені радістю зустрічі з рідною землею.

Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що … Україна – то не така вже й Україна…

У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. …

Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мову, крім рідної. …

Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.

Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири… Як можна зрозуміти їх спокій?

…Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження… Чому ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

… Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? …

…А ми нині маємо.., що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть….

Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати…

… Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство – хіба це чесна штука? …я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров’ю кропили нашу землю. Довгий мартилог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.

Скільки їх загинуло в 30-ті роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки. ...

Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою завис меч. …

Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі – уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів.»


Утім, ми вже ніколи не дізнаємося про що була б та третя частина.

У дилогії ж подається панорама перетворень у житті українців, що розпочинаються романтичним запамороченням комунарів від більшовицьких ідей, які до певного часу здавалися веселящими (так їх принаймні називали на початку ХХ ст.). Можливо, саме тому й ми регочемося, читаючи цей твір про страшні сторінки нашої історії. Сердимося за блюзнірство на автора й самих себе і… продовжуємо читати, плачемо, а потім … знову сміємося.

Що це? Класична національна риса українського менталітету – сміх крізь сльози, сформульована ще Лесею Українкою: «щоб не плакать, я сміялась», чи нагадування про те, що недоречні веселощі – будуть покарані? Чи не найкращою ілюстацією цього закону є легенда про біблійний Вавілон, але поговоримо про нього пізніше… Найбільші дурниці робляться із серйозним виразом обличчя. Наші герої часто дуже серйозні. Савку Чибіса, що весь час регочеться, вважають блаженним. Але ж юродиві часто бачать те, що не дано бачити загалу. Може, тому Савка почуває, що навіть після смерті Боніфацій, який переписав майно односельців, сидить на його шиї.

Роман «Лебедина зграя» розпочинають події 20-тих років ХХ століття, коли з’являються перші комуни, де намагаються втілити в життя згадані вище ідеї. В основі всього міститься насмішка долі, на яку спочатку не звертаємо уваги і в якій пізніше бачимо пророчий символ, – нове життя створюється одноруким Климом Синицею під дурнуватий сміх Савки. Чи ж не закономірним є занепад, до якого дохазяйнуються ці борці?

В очі впадає промовистий ланцюг символів: спочатку виздихали вівці. Усі ми пам’ятаємо, що образ Агнця Божого в Біблії має кілька тлумачень: це і смирна громада, яка сліпо йде за провідцями, і Ісус Христос, що в Апокаліпсисі Івана Богослова відкрив книгу за сімома печатями, випустивши чотирьох коней із вершниками. На блідому (чалому) коні вершником була Смерть. Ми ще згадаємо ці символи.

Потім вирізують корів – годувальниць. Це дикість, адже «…в наших селах корова прирівнювалась майже до божества. … Ніхто не пам’ятає смаку материного молока, зате все життя нам сняться пахощі коров’ячого молока… Корова ж випоїла цілі народи, але пам’ятників їй поставлено не густо, принаймні, у нашому краї я щось не бачив таких. А ось кладовищ для корів після їх усуспільнення з’явилося надто багато, майже у кожному селі». Годувальником переважної більшості людства є село… Сумна алюзія – кладовища годувальниць.

Але є ще один момент. Колись Клим Ворошилов сказав, що радянська влада пішла на голод свідомо, бо їй потрібні були гроші, але постраждали лише якісь непрацюючі елементи. Хто ж був цими елементами? Пояснення ми можемо знайти в романі «Лебедина зграя»: «І ось до Вавілона нагодилася так звана буксирна бригада по заготівлі хліба. Буксирники приїхали з велетенськими сталевими щупами, які легко могли проникати на два-три метри углиб вавилонського ґрунту, проштрикували утоптані подвір’я наскрізь, прохромлювали старовинні селянські скрині, заховані під землею, а кінчики тих щупів були змайстровані так мудро, мали такі западини, що досить їм було натрапити на хліб у найхитрішій схованці, і вони неодмінно виймали на поверхню кілька ціленьких зерен. …

У бригаді було кілька жінок, їх остерігалися найбільше, бо жінок не можна було ні підкупити, ні вблагати, вони захищалися тим, що їхні діти в містах без хліба». Діти ж селян, якраз і були тими елементами, що їх згадував Ворошилов, тому мали обходитися без їжі.

Ще один приклад знаходимо в романі «Зелені млини», коли такий собі Ярема Кривий краде худобу для шкільної кухні, щиро вірячи, що це не крадіжка, а «експроріація», бо худоба не колгоспна, а приватна. «Індуси» – теж ті самі елементи, яких не жалко… Може, тому ні замки, ні гиря не допомогли врятувати корову, що годувала дві багатодітні сім’ї?

Як не гірко про це читати й говорити, але в романі «Зелені млини» ми ще раз зустрінемося з подібним підходом до плодів селянської праці… «Бруно Месмер все гасав по селах і вимагав: хліба, хліба, хліба!... Бруно Месмер видав наказ, щоб шеф гестапо карав на смерть кожного, хто вкраде з поля чи з току бодай один кілограм хліба, який увесь до грама належить тепер великому рейхові, як і все на цій землі.»

Мабуть, не лише нам вбачалися подібні аналогії, тому що текст, по живому, шматує цензура.

Одним із найтрагічніших у згаданому вище ланцюзі символів є образ паломництва коней до міста, де на них ніхто не чекає. Хіба що «якийсь навіжений», що здирає з них, помираючих, підкови, та … смерть. Як ці образи перекликаються з мандрівкою Катранників! З описом того, як, одібравши в селян хліб, потім продавали їм його за золоті та срібні речі. Чи не нагадує вам здирання срібних обладунків з ікони в торгсіні здирання підков? Єдина різниця, що Василь Барка був емігрантом і міг відкритим текстом повідомити світовій спільноті про страшне нищення людей. У ті часи слово «торгсін», що офіційно означало: «торговля с іностранцамі» (які в біса іноземці в районних центрах!), в народі розшифровувалося по-іншому:

Т – товаріщі

О – осторожно

Р – Родіна

Г – гібнєт

С – Сталін

І – істрєбляєт

Н – народ.

Невже й справді романтики комунари мріяли про винищення народу? Чому ж тоді Клим Синиця шепоче захлялому Фабіяну: «Не знаю, Левку, не знаю… Ніхто не знає, хто сотворив цей голод. Коли б знаття, то судити б його ось тут, на цьому майдані перед цими кіньми… Але ще треба жити, Левку, жити!.. Чуєш, он лебеді ячать у небі? Їм теж нелегко». Зринає думка, що отак само, забувши повчання Петра І, яке подаємо мовою оригіналу: «Неча на зеркало пенять, коли рожа крива», нові правителі Москви почнуть шукати ворогів народу, щоб виправдати власні промахи.

Пізніше про Клима буде йти розмова, яка підтвердить нашу правоту в розумінні символів цього твору.

«– Хіба тутешні наші керівники не могли постояти за людей? – сказав сердито батько. – Хіба не вони кликали нас до комуни, до колгоспу? Хіба не вони обіцяли нам лебедине царство? Кому ж далі вірити? Скажи: кому? Теслі, Рубану, Синиці…

– Синиці, прошу, не руш, може, він уже й помер… Поїхав на села, надивився й пустив собі кулю… Кінь привіз його до райкому на бричці майже готового…»

Такий розвиток подій не викликає у вашій пам’яті якихось прізвищ? Ось хоча б Фітільов…

До речі, Сташко, син Мальви та Володі Яворського, міг би вважатися символом майбутніх поколінь, задля яких і приносяться всі ці жертви. Але чи щаслива ця дитина? Росте він, майже не бачачи матір. Опікується ним безпомічна бабуся. Образ Сташка перекликається з образом дівчинки з «Котлована» Андрія Платонова – єдиної дитини, що живе на будівництві велетенського будинку для пролетаріїв усього світу. Між іншим, цих пролетаріїв, як і мешкаців села Вавілон, теж ніхто не збирається питати, чи хочуть вони жити по-новому. Невідомо, чи й збудують цей будинок, який за розмахом має шанси повторити вавілонську вежу, але вибити купу народу й почати рити яму, тобто котлован, уже спромоглися. Так от згадана дівчинка помирає маленькою. Мабуть, ангелу, яким є кожна дитина, просто несила жити в такому жорстокому світі. Правда ж, це чимось нагадує історію Сташка, який теж не став дорослим... А якщо ще згадати, що ці діти живуть між ворогами своїх батьків…

Не забуваймо, що не міг В.С.Земляк читати ні «Жовтого князя» Василя Барки, ні «Котлован» Андрія Платонова. Як же пояснити таку схожість образів? Мені здається, лише словом «правда» – правда очевидців.

А образ Сташка, який ніколи нікому не зробив нічого поганого, нагадує нам ще й «Україну в огні» Олександра Довженка. Коли німці заарештовують матір хлопчика, бабуся говорить йому, що він мусить хоч щось зробити, щоб врятувати неньку. Сташко не уявляє, що він може зробити. Як він схожий на розгублених молодих людей, яких, на думку Довженка, не вчили найнеобхіднішому… Єдине, що в нього виходить – віддати за матір життя.

У дилогії розповідь сфокусовано на долі села Вавілон, що є часткою історії всього українського народу. Навіть у романі «Зелені млини», де розповідь перенесено в село Зелені Млини, Вавілон та його мешканці не зникають зі сторінок твору, наприклад, переінакшуючи давню легенду про вавілонське рабство, коли рятують єврейських дітей із рабства німецького. Закінчується дилогія визволенням краю від фашистів у 1944 році.

А в епілозі ми дізнаємося, що історія Вавилона закінчилася: його перейменували на Веселі Боковеньки. Про наші думки з цього приводу ми вже говорили.

6. Слово дослідникам, що порівнювали тексти дилогії: скалічений радянською цензурою (Земляк Василь. Лебедина зграя: Романи, оповідання/ Вступ. слово О.О.Сизоненка. – К.: Україна, 2005) і поновлений (Земляк В.С. Лебедина зграя: Роман. – /Передм. М.Слабошпицького. – К.: Махаон-Україна, 2002).

Ми зі здивуванням помітили, що у виданні 2002 року роман «Лебедина зграя» має 13 розділів, видання ж 2005 року містить лише 11 розділів. Що ж не пропустила радянська цензура? Не менш цікаво, що додала…

1). Спочатку ми помітили незначні правки тексту. Інколи вони наче й не принципові, інколи, як на наш смак, навіть покращують текст, як-от: «Ото чоловіка не знайшлося до коней?» замість «Що у вас, чоловіків немає їздових?». Далі зникло речення про те, що Глинськ, що не вигадає, то все наперекір Теслі, якому, до речі, додано слова, що перекреслюють і натяк на його закоханість у Варю Шатрову: «Яка Варочка?! У мене дружина, двоє діток. … Не все красиве дозволено…». (Більшовик має бути навіть без тіні чогось непристойного.)

2). У виправленому цензурою тексті досить об’ємна цитата з Біблії про давній Вавілон чомусь подається щирою російською мовою… Так ніби Явтушок Голий у поїзді, що віз вавілонян до Сибіру, пройшов під керівництвом Парфени безкоштовний курс «правільних проізношеній» від Баронової-Козіно.

3). Власник кларнета не ховає його, брешучи, що продав у Глинськ, а «грає для Валахів... Майже щовечора. Як настала весна». Якась дивна рвана фраза… Здається, це самій Прісі соромно говорити цю неправду. (Як не згадати спогади О.Сизоненка про скарги В.Земляка, що герої не завжди слухалися його.)

4). Опис мандрівки в Зелені Млини сім’ї Явтушка, який у запалі вигукує пророцтво-прокляття: «Нічого, куркульню вивезли, врятували, а ви тут колись подохнете з голоду», у виправленому тексті перемішано з відчайдушною спробою врятуватися від голоду сім’ї Валахів.

5). Не дивує відсутність опису голоду у Вавілоні, історія з коровою, мандри коней на ярмарок, утім, відчуваючи значимість цих уривків, автор зумів їх використати в романі «Зелені млини». Правда, тепер до цих жахіть причетні німці…

6). Якщо у виправленому цензурою тексті Данько Соколюк постає дрібним капосником, що ховається у бур’янах, хоча й зумів начебто перевиховатися й прийняти смерть від німців, а не від брата, то в поновленому ми бачимо цікаву тираду малого хлопчика: «Я не міг повірити, щоб такий добрий чоловік, як Клим Синиця, покінчив життя самогубством. Чого тільки не вигадають голодні люди для свого спасіння. Вже й Клим Синиця застрелився через них, а далі почнуть стрілятися і всі інші, хто причетний до цієї великої біди, один тільки Пилип Македонський не застрелиться ніколи, бо він створений на світі для того, аби розстрілювати інших, скажімо, тих бунтарів, що до недавніх пір, переховувались у вітряках, кинутих на призволяще. Серед них, розповідали, був якийсь Назар». Пізніше цей Назар забере у багатодітної сім’ї хлібину – «невеликий буханець, підняв його на одній руці – так, мабуть, зважують золотий злиток в інші часи…». Так от Данько повертає цей хліб, вибачається, питає про Мальву, почувши про вцілілий кларнет, замріяно говорить:

«– Ну, ну, може, ще колись і послухаємо…

Дві сльозинки вибились у Данька на очах – чи то од вітру, чи від якоїсь згадки. Провів нас до рову, а вже там відстав, звернув у зарості». Благородство побачив безхитрісний хлопчик у Даньковій душі, а не дріб’язковість чи підлість.

7). У поновленому тексті ми дізнаємося більше про Савку Чибіса: «…майстер посміятися невлад. Однак службу свою Савка знає, добре знає, та ще й активіст до того. …Як людина безконечно чесна перед владою, він з усіх сил старався допомогти приїжджим буксирникам вилучити у вавілонян збіжжя. Хоч сам жив упроголодь, але собі ані фанточки не взяв з того добра. Маючи неабиякий хист нюхом відчути, де в кого приховане зерно, нікому не дозволив утаїти від держави жодної жменьки, тож чи не за цю заслугу та відданість і назвав його начальник районної міліції Пилип Македонський залізною мітлою. Щоправда, вітоді, як у Вавилоні почався голодомор і в Савки Чибіса від недоїдання опухли ноги, сміх у нього ставав панічний і жалюгідний…»

До речі, вилікувався Савка від звички дурнувато сміятися під час німецької окупації, почувши, що фашисти відстрілюють неповноцінних. Хоча одужання, мабуть, не стало остаточним: «Як би то я міг убити живого Явтушка? Мертвого ще сяк-так. Але живого? … Якби я міг когось убити – мене забрали б на фронт. А не взяли, бачите ж. – І зареготав знову.»

8). У поновленому тексті є зустріч із сім’єю Бездушних, історія якої – ще одна підказка до розуміння нашої історії… «Козаки мої хлопці здорові, їсти їм подавай та подавай, а тут налетіли оті буксирники – свої ж при чому, й замели все до зернинки… Рано понищили хазяїв, рано зібрали до гурту… От воно й скрутилось-змололось…» Ці люди діляться макухою, хоча й у самих запаси малі. Маленький Валах відчуває, що «…такі люди, як ці Бездушні, ніколи не зможуть стати бездушними до кінця, ніколи не зазнають такого падіння, на якому колись дісталося їм таке жорстоке наймення!»

7. Слово дослідникам, що спробували дати відповідь на питання: чому своєрідна голограма України називається Вавілон?

А) Різні письменники в силу тих чи інших причин називають Україну якось по-іншому. Ось декілька прикладів:

І. Франко та Леся УкраїнкаЇзраіль (на попередніх уроках ми вже мали нагоду це обговорити).

Юрій Клен та М.ЗеровІтака (гомерівська Ітака для обох поетів символізувала Україну, з якою кожному з них випадала вимушена розлука).

Є.МаланюкЕллада («Степова Еллада» у його поезії втілювала в собі риси довершеної краси та шляхетної гармонії на противагу іншому, полярному їй символу – «Чорної Еллади»).

Остап Вишня – «країна «Чукрен» була по той бік Атлантиди».

Не можемо втриматися й цитуємо:

«Країну «Чукрен» залила стихія разом із Атлантидою.

Один чухраїнський поет, грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті. Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:

Ой, поля, ви, поля,

Мати рідна земля,

Скільки крові і сліз

По вас вітер розніс.

А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:

– І все по-дурному!»

Здається, цей уривок може бути гарно припасований до обговорюваного нині твору. І це при тому, що між ними відстань більше сорока років!

В.Земляк – Вавілон (Письменник цікавився історією і міг знати про щось спільне для України та Вавілона. Наприклад, тронний зал Навуходоносора, правителя Вавілона, був синій із жовтими колонами. Про символи поговоримо пізніше).

Л.Костенко свій нещодавно опублікований твір «Записки українського самашедшого» характеризує так: «Це не жіночий роман. Це сюрреалістичний Вавілон сучасного світу».

Б) Що ми знаємо про Вавілон?

Перше, що приходить в голову, – це біблійна історія, якщо точніше, Біблія (Буття 11:1-9). Саме її цитує Явтух, повернувшись додому: «І зійшов Господь, щоб побачити місто та башту, що людські сини будували її. І промовив Господь: «Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити». І вирішив Господь, що це будівництво – прояв гордині, тому покарав людей: змішав їхні мови. З тих пір люди перестали розуміти одне одного. «І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі».

Друге – легенда про вавілонського язичницького царя Валтасара (VІ в. до н.е.), який під час бенкету побачив сяючий надпис «пораховано, зважено, розділено», написаний невидимою рукою. Наступного дня царя було вбито, Вавілон захоплено персами. У християнстві ця історія є ілюстрацією того, що «нечестиві веселощі» неминуче призведуть до скорботи.

Згадка про цей сюжет теж знайшла собі місце в романі «Зелені млини», коли малий Валах чує від Леля Лельковича слова: «Мене, текел, перес».

Третє – вислови «вавілонський полон», «вавілонське стовпотворіння».

В) Чи не перекликається біблійна історія про Вавілон з відчайдушним Мазепиним: «самі себе звоювали», з Шевченковим припущенням щодо поділу українців на козаків і свинопасів, від якого залежить доля України?

Г) Це твір химерний, тому, образ класичного Вавілона із безліччю народів, що намагаються робити спільну справу, не маючи можливості почути одне одного, дарує нам алюзію на те, що нашу землю колись називали слов’янським котлом. Буцімто все, що потрапляло сюди, перемішувалося й переплавлялося на слов’ян. (Натяк на щось подібне бачимо в сім’ї Явтушка, де жінка придбала своїх синів, використовуючи одну таємницю. До речі, можливо, не випадково цю жінку звати Пріся. В.Пахаренко, пояснюючи символіку поеми «Великий льох», серед іншого пише: «…Пріся. Уже саме ім’я промовисте, адже Прісцила по-латині значить: давня, традиційна».) Але часи минули, все перевернулося з ніг на голову, раніше до нашого слов’янського котла люди прибували, а тепер їх розвозять по сибірах.

8. Слово групі, що з’ясовувала, які твори видатних художників світу могли б стати ілюстраціями до дилогії В.Земляка.

У романі «Зелені млини» нам зустрілися згадки про видатних художників, як-от: «…докір каменем упав на Варю, вона одвернулась, … розплакалась. Жодна фламандська жінка на картинах Рубенса не мала такої викіченої талії й таких гармонійно-божествених ліній». У іншому місці згадується картина Пітера Брейгеля Старшого «Вавілонська вежа».

Знайшовши репродукцію цього полотна, ми нарешті побачили, яким автор уявляв свій Вавілон.

Ми спробували уявити, які ще твори світової скарбниці могли б стати ілюстраціями до цієї дилогії. Ось, що у нас вийшло:

1. М. Грюневальд «Ізенгеймський алтар (ІІ) «Розп’яття».

Христос зображається як розтерзаний змучений чоловік. Біль і трагедія переповнюють кожен міліметр цієї картини. Але ми знаємо: Син Божий воскресне.

Так само ми віримо й у відродження України.

2. І. Босх «Несення хреста».

Увесь композиційний простір заполонили людські фігури, точніше, обличчя. Утім, назвати ці грубі негарні фізіономії стражників, катів і просто роззяв обличчями людей важко, оскільки вони виражають досить специфічну гаму почуттів і емоцій. Жорстокість фанатиків, байдужість худоби, тупість і зловтіха – на тлі цього людського звіринця особливо прекрасними здаються спокійні обличчя Христа та святої Вероніки.

Мабуть, саме так можна проілюструвати вислів «вавілонське стовпотворіння», що в переносному сенсі означає: натовп, що безладно метушиться, сум’яття, метушня, суцільний безлад. Хіба не це ми регулярно бачимо на сторінках, коли читаємо про життя села Вавілон?

3. Рубенс «Наслідки війни».

Головна фігура на цій картині – Марс з мечем, що несе людям горе війни. Його охопила жага битви, тому він не звертає жодної уваги на Венеру, яка намагається стримати його своїми пестощами та цілунками. Та хіба вона може пересилити його та Фурію, що тягне його на поле бою. Під ногами Марса – книга й декілька малюнків: війна безжалісно нищить і науку, і мистецтво. Жінка в чорній сукні – багатостраждальна Європа.

Вавілонські жінки на Йордань зуміли розігнати своїх чоловіків, що зійшлися вбивати один одного. На жаль, зусилля цих жінок було перекреслено.

4. П.Брейгель Старший «Сліпці».

«Сліпі вожді сліпих, а якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть до ями». Євангеліє від Матфея, 16:14.

Це, на жаль, коментар чи не до всіх починань наших героїв.

5. І. Босх «Корабель дурнів».

Якби ж то можна було всіх дурнів, що «в Україну принесли великих слів велику силу та й більш нічого» (ба, навіть більше! Вони мимоволі привели в Україну смерть…), якби ж то можна було всіх цих розумних дурнів позбутися запропонованим Босхом способом… Хтось із цих людей, засліплених фанатичною ідеєю, зумів вирватися з натовпу, побачити, що наробив, як-от: Хвильовий чи Синиця, той сам виніс собі вирок. А хтось і до цього часу вважає, що має патент на захист прав народу, навіть не поцікавившись, що цьому народу треба, не почувши слів Л.Костенко «Не кляніться іменем народу, розперетричі ви йому впеклись».

6. П.Брейгель Старший «Тріумф Смерті».

Тут зображено гори трупів, що нагадують про часи Голодомору та репресій. Але закохані (може, це Мальва з поетом) не помічають жахіть. Вони не бояться смерті, хоча вода отруєна трупами, земля безплідна, а повітря заражене (немовля Явтушка задихнулося повітрям Вавілона). Крім усього іншого, тут зображено голодних худющих страшних коней (їх ми зустрічали й на сторінках дилогії).

7. Т.Яблонська «Хліб», «Життя продовжується».

Це правдивий образ України.

8. Образи химерної дилогії.

Тут доречно буде використати в роботі з учнями метод «Акваріум» чи метод «Мозковий штурм».

Робота значно пожвавиться, якщо учням подати додаткову інформацію.

1. Кармеліти, яких так часто згадують у романі «Лебедина зграя», – це члени католицького жебрущого чернецького ордену, заснованого в 2 пол. ХІІ ст. в Палестині італійським хрестоносцем Бертольдом. Перша громада перебувала на горі Кармель. Звідси й назва. Після провалу хрестових походів кармеліти переселились в Західну Європу (ХІІІ ст.). У ХVІ ст. орден знову було реформовано, після чого він розпався на дві гілки (кармеліти й босі кармеліти).

Пригадайте червоні ноги вічно босого Явтушка, що ховається за ворітьми, вітаючись із сусідами, щоб ті не бачили його драних штанів.

2. Завзятий Боніфацій, що переписав усе майно односельців, якого найчастіше й називають кармелітом, отримав своє ім’я недаремно.

По-перше, був такий собі Боніфацій VІІІ – римський папа, що мріяв про необмежену владу, заперечував доречність податків, які бралися з духовенства. До речі, саме він увів святкування ювілеїв, починаючи з 1300 року.

По-друге, є термін «бонітування», що називає оцінювання землі, худоби й т.д.

3. Фабіан, тобто Левко Хоробрий, теж має пояснення свого прізвиська.

«Фабіанське товариство» – це реформістська організація в Англії, заснована в 1884 році. «Фабіанське товариство» вважає соціалізм неминучим результатом економічного розвитку, але визнає лише еволюційний шлях розвитку, заперечуючи будь-які революції. Свою назву ця організація отримала від імені римського полководця Фабія Максима Кункатора (Повільного), що зробив своє прізвисько почесним, довівши первагу своєї повільної стратегії у боротьбі з Ганібалом. Суть його ідеї така: ухилятися від рішучих поєдинків, поступово виснажувати армію Ганібала, позбавляючи її харчів та фуражу. У наш час «Фабіанське товариство» – ідеологічний центр лейбористів.

Якщо ж повернутися до давнього римського роду патриціїв Фабіїв, то історія зберегла ще одне ім’я – Фабій Піктор. Це був історик, автор «Анналів» – римської історії від міфічних часів до201 р. до н. е.

4. Цап Фабіан.

У деякі моменти він ніхто інший, як офірний цап. Згадайте, саме його підозрюють у розголошені таємниць зборів чи в тому, що він стріляв у поета-комунара.

Крім того, цей цап нагадує нам про різдвяний вертеп, обряд «Водіння Кози». За сценарієм Козу, щоб та воскресла, мають убити стрільці. Чи не тому цап рветься на йорданський ешафот? Але в цьому світі все переплуталося, то й цап повернувся не тим боком, що й викликало сміх. І смерть його дістається іншому. Тож довелося Цапу ставати самогубцею. А як ще він міг втілити в життя давній міф?

Щось подібне сталося з поетом Володею Яворським, якого переслідують «денікінці». Коли він починає вірити у власну непереможність, йому являється справжня смерть. Хоча в підсумку це була смерть не його, а Клима Синиці. Може, саме тому Клим стріляється? (Доля така – отримати кулю…) Але, як і цап, він … воскресає… Що ще спільного між цими двома? Обоє поводирі. А чому ви дивуєтесь, забули, що перед нами химерна проза?

5. Ці майже вертепні історії переносять нас у ХV ст., коли в багатьох європейських країнах (за винятком Італії) розвивається алегоричний мотив танцю, який веде Смерть. Такий собі «данс макабре» (танець смерті). Звідси слово «макабричний» – жахливий.

Суть і мораль цих творів очевидні: перед смертю всі рівні, адже танцює вона з представниками всіх прошарків суспільства. Іншими словами, «все пожере, як солому пожар» (Сковорода). Згадайте, гравюру Тараса Шевченка «Солдат і Смерть». Вавілоном Смерть теж витанцьовує. Вона – наскрізний символічий образ дилогії.

Найпоширенішим мотивом є жінка із дзеркалом в компанії зі смертю. Часто це алегорія швидкоплинності часу. («Все йде, все минає і краю немає…»)

Посткупово обійми молодої дівчини і Смерті починають зображати без жорстокості і завжди з чуттєвістю. У німецькій мові цьому є пояснення: Der Tot – «смерть» – чоловічий рід.

6. А тепер згадайте Мальву та її чоловіків. Поруч із цією жінкою завжди Der Tot. Згадаймо: «онімечений» Андріян хворіє на сухоти; Данько – конокрад, якого ось-ось зашмагають за його пристрасть; поет-комунар офірує своє життя ідеї; Журба контролює боротьбу зі шкідниками на полях (з комахами тобто, хоча в ті часи шкідниками вважали не лише їх), перевіряючи, скільки яду налила Мальва; Лель Лелькович саджає її на велосипед і «знайомить» із колгоспним бугаєм; Валігуров увесь час посилає її на смерть: як не хутори розганять, то підпілля в рідному селі очолювать.

7 .Пилип Македонський.

Александр Македонський завоював півсвіту. А Пилип (це ім’я означає «властолюбний»)… пригадуєте Філліпа Філліповича Преображенського із «Собачого серця» Михайла Булгакова. В образі цього лікаря вбачають алюзію на Леніна – властолюбного в квадраті з манією «преобразить мир».

8 .Брати Соколюки.

Хто з них кращий? Бунтар Данько чи Бозя Лук’ян? Найдивовижніше те, що обидва брати хочуть добра людям. Здається, що й уявлення про добро в них однакове: для початку люди повинні мати хліб. Але(!) кожен з них бачить свій шлях до мети, й тут уже вони не помиряться. Згадуються два брати з поеми «Великий льох» Тараса Шевченка. Пам’ятаєте задум трьох ворон? До речі, натяком на цю алюзію є те, що брати проводять розкопки, шукаючи скарб, захований батьком. Побачивши замість золота давню зброю – мотлох, на їхню думку, порівняно з грошиками, лають вони свого батечка, не зважаючи на згадки про давній звичай, коли хлопчику в люльку батько клав шаблю – символ того, що з нею син здобуде усе необхідне. Між іншим, Даньку снилися потім козацькі бої, а Лук’яну, що вишиває червоними нитками, – ні.



9. Слово вчителя.

Дилогія В.Земляка дарує нам стільки яскравих загадкових образів! Розглянути їх усі на уроці просто нереально.

Античність, язичництво, християнство, відступ від соцреалізму, підступи до постмодерну – усе переплелося в цій дилогії. Що ж усе це об’єднує?

Колись, пояснюючи суть постмодерних творів (знайомство з ними у вас ще попереду), В.Потапов писав: «Такий вінегрет образів-фактів, спостережень, думок, а з другого боку – відчуття такої цільності і єдності розповіді, що мимоволі замислишся, а чим, власне, все це тримається, скріплюється? Перш за все – і це найочевидніше – особистістю автора». Мабуть, ці слова можуть стосуватися й дилогії В.Земляка.

Отже, об’єднує все досліджене нами химородство в дилогію, може, автор; може, мотив, на жаль, актуальний для нашої землі століттями: ми не вміємо прощати одне одному (незабутній Довженко!), ніяк не можемо осягнути просту істину: Батьківщині потрібні не якісь там новомодні ідеї – «великих слів велика сила», а вічні цінності: мир, справедливість, злагода; а може, вавілонське прокляття: усі герої не довіряють одне одному, ладні вбити найближчу людину після першого ж сумніву, бо вони … раби – раби звичок, раби своїх хазяїнів, раби мрій, раби багатства, раби влади, раби ідеї; а може, надія – лебеді, що підказують нам шлях до звільнення!

10. Учням пропонується пояснити епіграфи уроку.

11. Домашня робота: написати твір «Яке послання нащадкам передав Василь Земляк у своїй дилогії-притчі?».

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Гром’як Р. Літературний словник–довідник. – К.: ВЦ «Академія», 1997.

2. Велика радянська енциклопедія.

3. Земляк В.С. Лебедина зграя: Роман. – / Передм. М.Слабошпицького. – К.: Махаон-Україна, 2002.

4. Земляк Василь. Лебедина зграя: Романи, оповідання / Вступ. слово О.О.Сизоненка. – К.:

Махаон-Україна, 2005.

5. Коваль А.П. Спочатку було слово: Крилаті вислови біблійного походження в українській

мові. – К.: Либідь, 2001.

6. Стус В. Листи до сина. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 2001.
Міжпредметні зв’язки:

Українська література – світова культура.

  1. Біблійні легенди.

  2. Антична міфологія.

Українська література – історія.

  1. Історія Давнього Риму.

  2. Історія Давнього Вавілону.

  3. Чернецький орден кармелітів.

  4. «Фабіанське товариство».

  5. Радянський Союз: 1930-ті рр.

  6. Друга світова війна.

Українська література – російська література.

  1. М.Булгаков. «Собаче серце».

  2. А.Платонов. «Котлован».

Українська література – живопис.

1. І. Босх. «Несення хреста», «Корабель дурнів».

2. П. Брейгель Старший. «Вавілонська вежа», «Сліпці», «Тріумф Смерті».

3. М. Грюневальд. «Ізенгеймський алтар (ІІ) «Розп’яття».

4. Рубенс. «Наслідки війни».

5. Т. Шевченко. «Солдат і Смерть».

6. Т.Яблонська. «Хліб», «Життя продовжується».

Саміченко Л., учитель української мови

і літератури ЗОШ №2 м. Сміли Черкаської

області, старший учитель
У ВІЧНОМУ ЗМАГАННІ ЗА ІСТИНУ

РОМАН-ТРИПТИХ ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА «ТРИ ЛИСТКИ ЗА ВІКНОМ»
Три листки за вікном палали,

наче жовті свічки,

хоч сутінок погустішав;

три дерева побачив я там,

далі, куди здирався продивитися,

три дерева на кінці дороги в

кожного, адже життя постійно

пульсує в трійній іпостасі…

Валерій Шевчук
Мета: допомогти учням усвідомити зміст твору, розглянути мислення і світорозуміння, соціальну позицію, риси психології і суспільної поведінки людини трьох епох: XVII, XVIII i XIX століть в Україні в романі В. Шевчука «Три листки за вікном»; розвивати навички аналізу епічних форм, працювати в групах, індивідуально; виховувати прагнення самовдосконалення, повагу до людських цінностей, таких як добро, розум, істина життя.

Обладнання: портрет письменника, виставка творів, опорні схеми, роздатковий матеріал (тест, картки)

Теорія літератури: роман, роман-триптих, історичний роман, автобіографічний роман, пригодницький роман.

Тип уроку: урок-пошук

Хід уроку:

І. Актуалізація опорних знань.

Бесіда. (Основні віхи життя і діяльності В. Шевчука).

Теорія літератури. Роман. Роман-триптих. Види романів, з якими ви зустрічалися.

До якого виду відноситься роман «Три листки за вікном»?

Скласти інформаційне гроно «Стилістична палітра В. Шевчука» (робота в малій групі).

Валерій Шевчук → реалізм → етнографічний романтизм → сюрреалізм → експресіонізм → символізм.

1. «Мозкова атака». Відгадати назву енциклопедичного довідника найвідоміших людей, куди введено ім’я Валерія Шевчука (використовувати номери букв українського алфавіту).

26

23

19

8

26

23

19

2. Робота в групах.

Довести, що роман Валерія Шевчука «Три листки за вікном» – роман-триптих.

З’ясувати значення числа три в романі.

Як ви розумієте епіграф до «Листка першого…» Г. Сковороди?

Світ не ситий, коли не задовольняє.

Вічність несита, коли не завдає жалю…

А я, як був, так і тепер – подорожній!..

Повідомлення учня. «Листок перший. Ілля Турчиновський».

Перша частина триптиха – повість «Ілля Турчиновський» – це історія шукача істини тієї далекої пори, де символи ставали ключами до відкриття суті людського буття. У твір «украплено» притчу «Мудрості предвічної» про Розум, Волю, Гординю, Неспокій, Заздрість, Отару, Повстримність. Моральні й понятійні категорії, абстракції – час, простір, ідея – здобували тоді конкретне значення, матеріалізувались у свідомості тогочасної людини, сприймалися на дотик як предмети, тварини, рослини, квіти. Тому для середньовічної людини існувала й нечиста сила – всілякі чорти, відьми, русалки, перелесники, вовкулаки, хоч не всі люди були наділені здатністю їх бачити.

В основу сюжету першої частини «Ілля Турчиновський» Валерій Шевчук поклав мотив мандрів. Щоб пізнати себе і світ, необхідно було вийти за межі обмеженого, закутого в догматичні постулати світогляду, вирватись у світ реальний, де добро і зло, правда і кривда, віра і гріховність. Ілля Турчиновський, прив’язавши до плеча книги та взявши торбину з харчами, пішов у невідомий світ, мандрує не тільки у просторі, а і в часі.

Неодноразово автор у своїх помислах звертається до читальника. Здебільшого його судження є філософськими:

«Кожен у цьому світі шукає себе»;

«Знайти себе – це прожити життя»;

«Істина є справжня і видима»;

«Вибач ближньому і не помножуй зла, адже помножене зло породжує нове, і так без кінця»;

«Без покірності людина перетворилася б на звіра, а це те, що може ввергти світ у загибель»;

«Не маю до вас зла, ідіть собі з миром – розсудить нас Бог»;

«Без страху людина стала б удвічі більшим хижаком, ніж є. Страх унатурює звичаї й мораль».

Виразне читання притчі про Розум (с. 39-40).

Бесіда.

- На кого був схожий Розум? (На голуба).

- Коли йому доводилось нудьгувати? (На довгих диспутах).

- Хто в нього питав порад, але не слухав їх? (Схимники, гетьмани).

- З якою метою кожен хотів узяти собі Розум? (В прислужники).

- Чого він міг скільки завгодно пити? (Сонця).

    • Що турбувало птаха? (Не знайшов оселі й притулку).

    • Як Розум дивився на світ? (З любов’ю).

    • Скільки років Пустельник просидів у печері (30 років).

    • Що любив Розум? (Волю, глузд).

    • Хто із персонажів притчі тинявся по цілому світі? (Заброда).

    • Чому Будівничий не здобув утіхи в житті? (Бо шукав плати за працю, а не себе в роботі).

    • Кому доступний Розум? (Хто вміє знаходити в роботі себе).

    • Чи досяг вершини філософ, котрий хотів спіймати незміренне? (Він шукав не Розум, а незміренне).

    • Куди вирішили заманити персонажі притчі Розум? (У сітку).

    • Який висновок з цього можна зробити? (Не кидай сітку на когось, бо потрапиш у неї сам).

Повідомлення учня. «Листок другий. Петро Утеклий». Повість за судовими актами XVIII століття.

Підпалю небо – і кинемо душі

в повітря,

В степах розгнуздаєм сліпого коня…

Яків Савченко

У другій частині твору діє внук Іллі Турчиновського Петро. Це образ освіченої людини середини XVIII століття. Натурфілософа спрагло кличе «земне сонце серед неба», кличе вільне, бурхливе, творче життя.

Отець Семен у творі духовно бунтівний борець за істину, противник чернечої аскези й теологічних догм, нелегко виборює істину для себе, осмислення сенсу життя на землі. Він хоче покинути темну й задушливу обитель, де процвітають лицемірство, релігійний фанатизм, жорстокість, облудливість і злочинна підступність. Колишній затворник Печерського монастиря Семен прибрав собі ім’я Стефана й посів у селі Рудівці скромну посаду дячка.

У розмовах дячка Стефана і канцеляриста Петра Турчиновського фігурують імена відомих філософів, істориків, поетів, мислителів – Георгія Кониського, Митрофана Довгалевського, Самійла Величка, Стефана Яворського.

У цьому творі є декілька притч про Петра Утеклого. Але коли дочитуєш їх до кінця, то переконуєшся, що притча то одна, по суті, але в різних життєвих ситуаціях, бувальщинах.

Ввлерій Шевчук вивчив досконало середньовічні судові акти, вибрав звідти кілька незвичайних історії і художньо опрацював їх.

Семен – затворник мав мрію: «Взяти палицю в руки і піти трохи побачити неба», а його намір жити «на цій землі так, щоб нікому не принести лиха». Дячок Савич вибудовує свою теорію про поєднання в одній людині добра і зла, що люди – це тільки часточки однієї двоєдушної Голови, яка з’єднує усіх добрим і злим, проклятим і боговірним. Звідси думки про подібність людей. Просвітник Петро Турчиновський вважає людину неповторною, раз навіки даною. Савич говорить про людей-двійників, про присутність світлого і темного, істинного і схоластичного. Він переконаний, що все повторюється в історії людства, народжується той, що несе добро, істину, світло, а темний – приносить світлому смерть. Савич вірить у легенду про появу месії, хоче допомогти, бо вірить, що й Христос загинув тому, що вчасно не викрили Іуду.

Петро Турчиновський зрозумів драму Стефана Савича, його схоластичні, догматичні погляди. Смерть Петра – Петра Утеклого на рудівських полях при сприянні Савича є злочинною по відношенню до темного люду, який вірив у прихід месії і на порятунок його приніс у жертву людське життя. Мертвою людиною здається Петру Турчиновському дячок Савич. І Петро стає одним із Петрів утеклих – Петром п’ятим, тікаючи із Рудівки. Він вирушає назустріч життю, повний завзяття, сміливо стає на бій із мракобіссям, дикістю, релігійною засліпленістю. Петро Турчиновський хоче розпізнати істину, творити добро.

Завдяки творчій уяві В. Шевчука, пішли у світ Петро Запаренко, Петро Легенький, Петро Гайдученко, Петро Знайда, а в Рудівці – Петро Турчиновський. Останній відчуває духовну спорідненість із цими людьми, яких ніколи не бачив, переконаний, що зовні вони подібні, викинуті долею із різних гнізд у чужий світ, який проковтне їх.

Письменник утверджує гуманістичну ідею добротворення, краси, любові, віри в людину, в її неповторність. Але світ жорстокий і не справедливий, судочинство твориться багатіями при обмовах, хабарництві, підкуплених свідках, з фізичними знущаннями.

Лише шинкарка В’юцка Безкровна символізує в творі здорові життєствердні начала, а Петро Турчиновський – людина, що переступила поріг у добу Просвітницва, прихиляється до природи, до справжнього, живого, красивого і здорового.

Міні-тест

1) У ІІ частині твору діє Іллі Турчиновського…

а) син

б) внук

в) правнук

2) За світосприйняттям він…

а) філософ

б) натурреаліст

в) натурфілософ

3) Отець Семен борець…

а) за істину

б) підтримує зло

в) спостерігає життя

4) Чернечий аскетизм він…

а) підтримує

б) не розуміє

в) противник його

5) Затворник Печерського монастиря взяв собі ім’я…

а) Івана

б) Петра

в) Стефана

6) Він мав мрію…

а) пізнати світ, не приносити нікому лиха

б) приносити лихо людям

в) жити в селі

Індивідуальне завдання

Підібрати означення до виразів

    • Письменник у творі утверджує ідею… (гуманізму, добротворення, краси, любові, віру в людину, її неповторність).

    • Світ у ІІ частині роману… (жорстокий, несправедливий).

    • Судочинство… (хабарницьке, підкуплене)

    • Петро Турчиновський прихиляється до… (справжнього, здорового і красивого).

Висновок. Отже, письменник утверджує ідею гуманізму, доброти, краси, любові, віри в людину і її неповторність.

Повідомлення учня. «Листок третій. Ліс людей, або «Чорна книга» Киріяка Автомоновича Сатановського»

А я нині від лиця свого спішно утікаю…

К.Транквіліон-Ставровецький

У ІІІ частині триптиха Валерія Шевчука діє праправнук Петра Турчиновського, випускник філософського факультету Киріяк Автомонович Сатановський. Учитель гімназії в Житомирі, Сатановський веде реєстр різноманітних подій і людських доль, пізнає світ, життя, людську природу. Він хоче триматися осторонь від подій, але не може бути людиною-пристосуванцем, він – криве дзеркало самодержавно-бюрократичної Росії часів Миколи 1, де відбивається потворність тогочасного суспільства.

Свою «Чорну книгу» Киріяк Сатановський розпочинає вести з переконання, що людина від природи лиха, заздрісна, ница, нагадує малих хробаків, які вовтузяться під ногами у сліпому змаганні й боротьбі. Він над ними – суддя, а, можливо, й вершитель їхніх доль, він – гімназійний учитель – ревний служака і вірнопідданий престолу чиновник. Описано майже ірреальні ситуації: тотальне хабарництво генерал-губернатора, поголовне грабіжництво багатих людей інвалідною командою на чолі з її начальником Іщинським, з графом Потоцьким… Долі у творі реальні, фантастичні і умовні.

Киріяк Сатановський – звироднілий тип, для якого підлабузництво, смиренна покірність, угодництво заступають усе святе, рідне, людяне. Він пишався тим, що змінив у прізвищі «о» на «а», хоч він за походженням українець і прізвище його пішло від українського «сотати», тобто «мотать». Ось наявний приклад ще одного Мини Мазайла (за твором М.Куліша «Мина Мазайло»). Іронічно він згадує і свого діда, який був прототипом для образу Тетерваковського у «Наталці Полтавці» І.Котляревського.

Для автора «Лісу людей» важливо було дослідити в романі-триптиху дилему добра і зла в іншому соціально-політичному й морально-психологічному вираженні. На думку М.Жулинського, Валерій Шевчук виходив із узагальнення Г.Сковороди: «Ніхто не може вбити в собі зло, коли не втямить спершу, що таке те зло, а що добро. А не взнавши сього у себе, як можна взнати і вигнати його в інших» (Г.Сковорода. «Сад пісень». К., Веселка, 1980, с. 172).

Якщо попередні герої роману-триптиха у пізнанні добра і зла брали добро і ним керувалися в своїй поведінці і осмисленні людських учинків, то Киріяк Сатановський за основу осягнення людини і світу бере зло, не пізнає зло в собі, а відшукує його в інших; переконаний, що людина підла, лихочинна, дворучна. Він особисто не чинить зла, а спостерігає його («щоб остерегтися від зла, треба те зло пізнати в іншому»). Він хоче вийти з «лісу людей», судити, а не бути судимим. Проте, як відомо, жити у світі й бути вільним від нього не можна. І у Сатановського визріває щось людське, сентиментальне, батьківське почуття до нещасного, загнаного в скруту гімназиста Барановського. Але за зло йому віддається злом, а отрута в руках Барановського – це пляшечка з чорнилом, за допомогою якого Сатановський обписує світ. Зло безплідне й мертве, бо тільки в любові народжується людина. Горе самотнім, одірваним у «Лісі людей», саме в такі дерева влучає блискавка. Отже, тільки при об’єднанні всіх принижених та скривджених є шлях до нової спільності людей, з’єднаних добром.

Випробування добром Сатановський не витримує, бо не розуміє, що його в житті треба важко виборювати. Покінчила самогубством Софія Фридерикс, гине учень Барановський, і Сатановський не має жодного морального оправдання бути серед людей, хоч соціально-політичні обставини сприяли тому, щоб плодилися й отрутно буяли «дрібні біси».

Валерій Шевчук свідомо обмежив психологічне зображення постаті одного з прижовклих листків з «лісу людей», а не сягнув у крону життя, тобто в прогресивні сфери тогочасного суспільства.

Висновок. Отже, роман-триптих «Три листки за вікном» – оригінальна книга, в якій духовний зміст кількох епох відтворено через психологію та світосприйняття звичайної людини, яка жадібно тяглася до пізнання світу в усій його драматичній складності та красі (Шевчук Валерій. Передмова до читача. Стежка в траві. Х., Фоліо, 1994, с. 82).

Вправа «Незакінчене речення»

- У третій частині роману діє Петра Турчиновського… (праправнук);

- Киріяк Автомонович Сатановський працював… (учителем гімназії в Житомирі);

- Він веде реєстр… (подій і доль людей);

- Хоче триматися одсторонь від… (суспільних подій);

- Він «криве дзеркало» епохи… (Миколи 1);

- «Чорну книгу» починає з переконання, що людина… (лиха, заздрісна від природи);

- Долі людей у творі… (реальні, фантастичні і умовні);

- Він пишався тим, що… (змінив у прізвищі «о» на «а»);

- Цей персонаж нагадує… (Мину Мазайла);

- Киріяк Сатановський в пізнанні добра і зла за основу бере… (зло);

- Жити у світі і бути вільним від нього… (не можна);

- Зло – безплідне й мертве, тільки в любові народжується… (людина).

Висновок. Жити у світі і бути вільним від нього не можна, тільки в любові народжується людина і живе для любові.

V. Закріплення вивченого.

Робота в групах.

Створення психологічного портрета:

а) людини ХVII ст.;

б) судочинства середини XVIII ст.;

в) провінційної гімназії середини ХІХ ст.

Висновок. Отже, в романі-триптиху «Три листки за вікном» талановито зображено духовний зміст кількох епох через психологію та світосприйняття звичайної людини, котра жадібно тяглася до пізнання світу в усій його драматичній складності та красі.

VI. Підсумок уроку.

Інтерактивна гра «Мікрофон».

Як ти розумієш вислів В.Шевчука: «Все ми можемо втрачати, але не добре серце. Все ми можемо руйнувати, але не любов. Все ми можемо змінити, але не милосердя до ближнього та світу»? (Шевчук Валерій. Передмова до читача. Стежка в траві. Х., Фоліо, 1994, с. 82).

VII. Домашнє завдання (по групах).

Скласти план-характеристику:

а) Іллі Турчиновського;

б) Дячка Стефана;

в) Киріяка Автомоновича Сатановського.
Лисенко Т.М., учитель української мови

та літератури Корсунь-Шевченківського ліцею
СТЕПАН ПУШИК. РОМАНИ «СТРАЖ-ГОРА» ТА «ГАЛИЦЬКА БРАМА»
Мета: Забезпечення системних знань учнів, самостійності у виборі засобів, форм та методів навчально-пізнавальної діяльності, формування світогляду учнів та розширення діапазону знань з теми «Сучасний літературний процес»; виховання інтересу до неординарних постатей в українському письменстві.

Тип уроку: засвоєння нових знань.

Вид уроку: оглядова конференція.

Обладнання: мультимедійні засоби (комп’ютер).

ТЕХНОЛОГІЯ ПРОВЕДЕННЯ УРОКУ

Перший етап (підготовчий)

1. Визначається тема конференції.

2. Ставиться мета та завдання.

3. Розробляється перелік питань.

4. Оголошується конкурс на кращу доповідь і девіз конкурсу.

5. Розподіляються обов’язки між учнями.

6. Готуються виставочні матеріали, література, наочність.

Другий етап (підготовка конференції)

1. Уточнюється план конференції.

2. Визначаються її учасники (учні одного класу чи паралельного).

3. Складається список рекомендованої літератури.

4. Оголошуються доповідачі та співдоповідачі.

5. Готується інформаційний стенд.

Робота вчителя на цьому етапі.

1. Надає допомогу учням, іншим учасникам конференції.

2. Переглядає зміст доповідей, аналізує їх, порівнює, співставляє, прогнозує можливі зіткнення різних точок зору.

Третій етап (власне конференція)

1. Оголошення теми і мети.

2. Оголошення теми доповідей, співдоповідей, виступів.

2.1. Теми доповідей:

ПЛАН КОНФЕРЕНЦІЇ

– «Отут я жив сто тисяч літ» (біографія письменника). Додаток №1.

– «Ватра Степана Пушика» (творчість письменника, загальний огляд). Додаток №2.

– «Про інше потроху…» (Степан Пушик про себе). Додаток № 3.

– «Романістика Степана Пушика». (Загальна характеристика). Додаток № 4.

– «З народних уст – книга «Страж-гора». Додаток № 5.

– «Галицька брама» – роман про історичну пам'ять українського народу». Додаток № 6.

2.2. Теми співдоповідей:

– «Тіло викупаєш у воді, мозок у мудрості, а душу у співанках та музиці…»

(Фольклорна творчість письменника). Додаток № 7.

– «Бринить душа людини, ніжна і сильна, чиста і красива, безмежна і бездонна, заглянути в яку не кожному вдається». (Образ Марії Марчак з роману «Страж- гора»).

Додаток № 8.

– «Галич – Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь – Землі Київської Русі – ворота Києва» (Образи князів з роману «Галицька брама»). Додаток № 9.

2.3. Теми виступів:

– «Художній світ Степана Пушика». Додаток № 10.



Четвертий етап (підсумки конференції)

– Колективні думки.

– Виступи опонентів.
Додаток № 1

СТЕПАН ПУШИК

(нар. 1944)

Степан Григорович Пушин народився 26 січня 1944 року в с. Вікторові Галицького району Івано-Франківської області в селянській родині. Хліборобська сім'я рано втратила батька-годувальника. Малому Степанкові було всього 13 років, коли разом із молодшими сестрами й братом він залишився напівсиротою. Вже тоді глибоко запали в душу хлопчини материнські тужливі пісні, які старанно запам'ятовував і записував. Середню освіту здобув у Вікторовській, Комарівській та Косівській середніх школах, спеціальну – в Тлумацькому сільськогосподарському технікумі та Літературному інституті в Москві.

Трудову й творчу діяльність почав з п'ятнадцяти років. Працював рахівником і плановиком – економістом в колгоспах Косівського та Верховинського районів Івано-Франківської області. Служив у армії, потім працював кореспондентом в обласній газеті, був головою клубу творчої інтелігенції, керівником літстудії, асистентом, старшим викладачем, доцентом Київського та Прикарпатського університетів. Нині є професором кафедри української літератури Прикарпатського університету ім. В. Стефаника.

Степан Пушик обирався народним депутатом України (1990-1994 рр.). У Верховній Раді був членом Комісії культури й духовного відродження, а також – головою підкомісії парламенту.

Степан Пушик – член Національної спілки письменників України, українського ПЕН-клубу, Ради Спілки письменників, Президії Фонду культури, Міжнародної асоціації україністів, НТШ, Головної Ради Всеукраїнського Товариства пам'яток історії та культури. Був головою оргкомітету по створенню обласного Товариства української мови імені Т.Г.Шевченка, яке очолював. Член редколегії часописів «Дзвін», «Березіль», лауреат Державної премії імені Т.Г.Шевченка в галузі літератури, а також премій імені Павла Чубинського, Памви Беринди, Василя Стефаника, Олександра Копиленка, Мирослава Ірчана, міста Галича, міжнародної премії фонду імені Воляників-Швабінських при фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку, премій журналів «Україна», «Жінка», «Березіль», багатьох літературних конкурсів.

Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, медалями, занесений до «Золотої Книги України – 2000». За вагомий внесок у розвиток української науки та культури нагороджений Дипломом Міжнародного відкритого Рейтингу «Золота фортуна».

Степан Пушик є автором поетичних збірок «Молоді громи», «Золотий Тік», «Писаний камінь», «Задума гір», «Голивиця», «Луни», «Галич», «Заплаканий промінь», книжки вибраних віршів, поем і пісень «Храмолом». Для дітей випустив збірки «Маленьке шпаченя», «Золотий човник».

Десятки ліричних творів Степана Пушика стали піснями, їх поклали на музику композитори А. Кос-Анатольськнй, В. Івасюк, О. Білаш, А. Пашкевич, Б. Шиптур, Б. Юрків, Б. Буєвський та інші. Окремим виданням вийшла збірка пісень, буклети «Співають гори», «Любисток», «Над горою місяць повен», «Козак гуляє», аудіо- і грамзаписи.

Степан Пушик також є автором романів, повістей, оповідань, нарисів, есе, літературознавчих розвідок, розвідок з міфології, фольклористики, історії, краєзнавства. Окремими книжками побачили світ «Страж-гора», «Галицька брама», «Ключ-зілля», «Перо Золотого Птаха», «Дараби пливуть у легенду», «Землі нев'януча краса. Івано-Франківщина». Цей перелік буде не повний, якщо не додати збірок зібраних і упорядкованих казок, легенд, переказів, приповідок, тостів, а саме: «Казки Підгір'я», «Золота вежа», «Срібні воли», «Українські тости» та багатьох книжок, виданих у співавторстві.

Цінним здобутком митця як перекладача є його переклад, реконструкція та розшифрування багатьох «темних місць» «Слова о полку Ігоревім». Твори Степана Пушика перекладені російською, китайською, румунською, молдавською, білоруською, литовською, киргизькою, башкирською, словацькою, непальською та іншими мовами.
Додаток № 2

ВАТРА СТЕПАНА ПУШИКА

Степан Пушик – один із представників сучасного красного письменства. Його можна вважати дещо спізненим «шіст­десятником», оскільки саме в шістдесяті моло­дий тоді поет уклав свою «самвидавівську кни­жечку» «Зелена хвоя» (1964) і видав у «Карпа­тах» збірку «Молоді громи» (1967). Проте офіційно в літературу він увійшов таки у 70-ті.

До сьогоднішнього дня митець видав зо три десятки поетичних і прозових книжок, збірки для дітей, публіцистичні й фольклорні твори, які пе­рекладені багатьма мовами Європи: три книжки побачили світ у перекладі російською, одна – болгарською, а окремі твори друкувалися анг­лійською, польською, німецькою, словацькою, литовською, білоруською, узбецькою, румунською та іншими мовами.

У січні цього року майстрові слова виповни­лося 66. Свій ювілей письменник зустрів у розповні творчих сил. Він – лауреат Національної премії імені Т.Шевченка, "премій імені П.Чубинського, М. Ірчана, В. Стефаника. У 200І році С.Пушик став лауреатом премії міста Галича імені Памви Беринди за твори про Га­лич і наукові розвідки про Галицько-Волинське князівство. Порівняно недавно, вже у 2002 році, за книгу «Ватра на Чорній горі» (про неї мова нижче) митця нагороджено Першою Міжнародною премією фундації Воляників-Швабінських Нью-Йоркського Українського Вільного університету.

Степан Григорович Пушик – постать надто непересічна, щоб і раніше, й сьогодні її не помічали й друзі, й вороги, й ура-патріоти, й патріоти справжні, й помірковані, й крайньо ліві, яким і раніше цей поет був кісткою в горлі, й зараз не до шмиги. У вишиваній сорочці (і це в глибоко трагічні для нашої нації сімдесяті, коли подібний одяг розцінювався як виклик системі!), високий, статний, як запорозький козарлюга, щедрий на влучне слово й цікаву задушевну бесіду – це Пушик тридцятилітній і водночас усе-таки Пушик сьогоднішнього дня. Час ніби не має влади над цією людиною, хоча й обдарував Степана Григоровича тією сивиною, яку в народі спочатку називають «перець з сіллю», а згодом уже й «сіль з перцем».

Степан Пушик – відомий в Україні й за рубежем романіст, науко­вець, дослідник «Слова о полку Ігоревім...» й багатьох інших писемних пам'яток Київської Русі, й чудовий майстер «малої» прози, про що за­свідчила його «Ватра на Чорній горі». Та Пушик – поет – іпостась особ­лива. Зокрема Пушик-пісняр. Пройдіться вулицями Івано-Франківська чи Львова й спитайте, що ваші випадкові співрозмовники можуть сказати про широко відому пісню «Козак гуляє». І почуєте від них, що ця пісня народна. А тим часом цей твір ще не має й десятилітнього віку. Зате ав­тора має. І автор – Степан Пушик. Хоча текст твору нібито несе тільки інформацію про козацьку вольницю й запорозькі гуляння по корчмах і шинках, є у пісні й зойк козачки, й гірка сльоза України, які звучать попередженням нинішнім безпечним українцям, що впилися хто владою, хто славою, хто вседозволеністю, а про завтрашнє нації й дер­жави й гадки не гадають:

Козак сміється.

Шинкарка носить.

Шинкар моргає:

- Замало ллєш!

- Не пий, козаче,

козачка просить.

- Не пий, козаче!

Мене проп'єш!

Шинкарка швидко

горілку носить.

- Козацтво п'яне!

Регоче ніч.

- Не пийте, хлопці!

Вкраїна просить.

Не пийте, хлопці! Проп'єте Січ!
Додаток № 3

Про інше потрохи…

«...почав писати у другому класі; редагував стінгазети, вміщував епіграми, гуморески... А з квітня 1959 р. що тільки не друкував, починаючи від Гали­ча й закінчуючи Катманду (Непал), Нью-Йорком, Сіднеєм, Торонто, Онтаріо. Коли йшов до війська, то літературно-мистецький клуб видав мені першу збірку «Зелена хвоя» на правах рукопису, та я її ніде не зга­дую...

...я зі шкільних років записую геть усе і маю найбільший на планеті щоденник до 300 томів (вели­ких, по 200 сторінок).

...взірцем були Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, але без друга Богдана Гармазія, без матері, без початківців я, можливо, і зачах би.

...я пізній шістдесятник, але шістдесятник, який пройшов по лезу у «ганебні» сімдесяті, не схибив, не про­дався...

...я дуже дисциплінований і обов'язковий, цілес­прямований. Якось Ігор Римарук сказав, що моєї біог­рафії вистачило б на кількох...

...коли я тримав у руках газету з першим над­рукованим своїм віршем, то в мене за спиною виросли крила до Чумацького Шляху, що в небі.

...мені багато дала дружба з Євгеном Гуцалом, Іваном Миколайчуком, Романом Федорівим, Петром Палієм, Миколою Карпенком, Тарасом Мельничуком, Петром Скунцем.

...я прожив надзвичайно цікаве життя, зустрічався й пив по чарці з президентами, прем'єрами, міністрами, дипломатами, мандрівниками, губернаторами, пастухами на полонинах, лісорубами, трактористами... Сам був пастухом, їздовим, косарем, садівником, скотарем, солдатом, рахівником, економістом, журналістом, головою клубу творчої інтелігенції, поетом, прозаїком, драматургом, есеїстом, критиком, перекладачем, літературознавцем, фольклористом, редактором, безробітним, альпіністом, мандрівником, викладачем, доцентом, професором, членом редколегій, головою Державної комісії, мужем, батьком, дідом.»

Оці Пушикові зізнання – це шматки його біог­рафії життєвої і творчої. Це часом його самооцінка чи самозахист, а часом аж до наївності оголена без­посередність. Інколи дуже відстороненому читачеві дещо із цього може здатися авторською самопохвальбою. Насправді ж цей публічний самозахист та само­оцінки в критичні хвилини не раз відлякували від ньо­го тих, хто клепав на його адресу наклепи і доноси.

Отже, крізь одне таке Пушикове «я» – «я на­писав біля сотні пісень» – загляньмо у цей світ. За оцінками спеціалістів, Пушик – поет-пісняр з ласки Божої. Пригадаю, що 1985 р. у видавництві «Музич­на Україна» вийшла у світ книжка його пісень «Співа­ють гори». Треба сказати, що такого видання удосто­ювались тільки популярні композитори і популярні поети. У передмові до цієї книжки Дмитро Павличко писав: «...якщо визначити не тему, а розмах життя Пушикових пісень, треба говорити – співають гори, а з ними дністрянські та дніпрянські доли, пшеничні степи та індустріальні світла України!

У Степана Пушика майже немає таких пісень, котрі не могли б існувати без музики як твори само­стійної літературної вартості. В цьому – секрет їхньо­го впливу, їхньої змістової музичності, яка завжди була й буде душею звукового ладу, основою драма­тургії співальних мотивів. Але поет знає, з якими ви­могами підходить до слова пісенна музика; він ревно дбає про ясність і повнозвуччя кожного рядка, про лаконізм і неповторність вислову, наближаючись у цьому до фольклорних зразків. Степан Пушик, як мало хто, вміє скористатись народним образом, по­єднати в тканині своєї пісні індивідуальну й народну поетику»".
Додаток № 4

РОМАНІСТИКА СТЕПАНА ПУШИКА: СЮЖЕТ І КОМПОЗИЦІЯ

      У сучасній українській історичній прозі спостерігається своєрідне територіально-тематичне розмежування матеріалу нашої давньої історії. Епосі Київської Русі присвячені,

як правило, твори   П.Загребельного, Вал. Шевчука,  Вас.  Шевчука,  І. Білика,   В. Малика

та ін., а періоду Галицько-Волинської Русі, Австро-Угорському пануванню та подіям XX століття в Західній Україні – твори Р. Андріяшика, Б. Бойка, Р. Іваничука, Р. Федоріва,

С. Пушика.

     Поєднуючись таким чином, взаємно доповнюючись, вони, разом узяті, створюють широку панораму існування національної історії. Названі тут автори, крім нових тем, ідей, освоюють і нові художні форми, створюють незвичні оповідні структури, нові жанрові різновиди, з'ява яких свідчить і про певні зміни в художньому мисленні часу, письменницькій стилістиці. Підтвердженням цього можуть бути жанрові різновиди сучасного роману західноукраїнського циклу, зокрема твори С. Пушика, на аналізі яких і зупинимося далі.
     Доречно зауважити, що питання про доцільність виокремлення в літературознавчій науці понять „проза західноукраїнської тематики”, „роман західноукраїнського циклу” активно дискутувалося наприкінці 80-х років в Інституті літератури АН тоді ще УРСР. Більшість учасників, обговорення (В. Дончик, М. Жулинський, Г. Штонь та інші) стверджувала, що така постановка питання цілковито виправдана, що це не є претензією на якусь відрубність, прагненням протиставити літературу даного регіону іншим регіонам, а обгрунтована позиція: сучасна проза західноукраїнського циклу існує. І це не лише тематичне відгалуження в нашій літературі, а й характерна ідейно-стильова, жанрова спільність. Оскільки жанри в кожну дану епоху літературного розвитку виокремлюються в літературі під впливом сукупності змінних факторів, грунтуються на різних ознаках, перед історією літератури постає особливе завдання: вивчати не тільки самі жанри, а й ті принципи, за якими здійснюються жанрові поділи”. Досліджувати твори, які увібрали в себе риси декількох жанрів, надзвичайно складно. Тому й виникають різні думки у літературознавців і критиків з приводу жанрового визначення деяких романів, у тому числі й творів С. Пушика.
Так, свій роман „Страж-гора” він у підзаголовку назвав „романом з народних уст”. Проте в ньому наявні риси і роману-хроніки, і роману історичного, і психологічного.


В „Галицькій Брамі” природно співіснують і художньо-історичний, і науковий, і документальний, і публіцистичний, і подорожній жанрові елементи. Як бути в таких випадках?
     Критики в аналогічних ситуаціях часто визнають основною жанровою ознакою той чи інший композиційний прийом, „запозичений” автором з цих жанрів. На наш погляд, жанрова специфіка „Галицької Брами” визначається, в першу чергу, історичною, філософською домінантою, а елементи інших названих нами жанрів використовуються письменником у ролі окремих композиційних прийомів, на основі яких реалізується основний задум твору.
     Звернення до історії було для С. Пушика логічним, бо ще задовго і до написання „Страж-гори” (1982) і „Галицької Брами” (1989) він прилучився до вивчення історії краю, його фольклору, звичаїв і обрядів. Романом „Страж-гора” письменник заявив, що переходить на новий етап освоєння фольклору –  „всежанровий”, оскільки тепер його цікавили вже не так окремі фольклорні жанри, як їх носій, творець, яким у романі виступає сільська жінка з підгірського села Лужок Марія Марчак, з розповідей котрої відкривається широкий погляд на життя Західної України майже столітнього відрізку часу. Отже, апеляція до історії була для романіста природною, а її уроки мали б багато що прояснити в хаосі сучасних подій, допомогти з'ясувати причини відчуженості частини людей від національних джерел, причини певної людської поведінки, психології. Багатющого матеріалу, наявного в романі, іншому письменникові вистачило б не на одну книжку, проте С. Пушик обрав найоптимальніший, найпродуктивніший шлях – віддав належне творцеві тих сюжетів, започаткувавши свій „магнітофонний” роман, своєрідний „роман з народних уст”.
    


Додаток № 5

«З народних уст» – книга «Страж-гора»

Оповідна форма „Страж-гори” (в ролі оповідача виступає сама героїня твору Марія Марчак) носить виразно епічний характер. Такий спосіб викладу сприяє переконливості  розповіді: читач не може сумніватися в щирості, адже всі наведені вчинки, події, факти достатньо аргументовані самою Марчачкою. Наявність одного героя-оповідача і послідовність у викладі подій складають сюжетно-композиційну основу роману. Проте чітко вираженої кульмінації чи контрапункту розповіді у романі нема, є окремі сюжетні блоки, пов'язані з образом оповідачки.

  Детальність розповіді (стосунки в родині, взаємини між лужанами), скрупульозна аргументація дій, вчинків (розповідь про судову практику Щепанського, про родини Зварунів і Турянських), висновки Марії про певні політичні події (трагедію народу в період світової війни, крах надій у часи розпаду ЗУНР, німецьку окупацію) сприяють тому, що вся інформація тексту виражена експліцитно, ніби лежить на поверхні. Такий калейдоскопічний ряд детальних подій, фактів із життя героїні та її односельців посилює експресивність розповіді, надає їй суб'єктивної тональності, оскільки сприйняття зовнішнього світу і роздуми про нього проходять через свідомість самої героїні, що перебуває водночас у центрі цих подій.
     Хоча  окремі факти в романі, історичні ретроспекції,  що викладаються Марчачкою, і сягають столітньої давності  (розповідь про знищення панщини), проте основний сюжет розміщується у фізичних рамках життя героїні – починається від народження і закінчується старістю. Важливим елементом достовірності служить у романі також чітко виражений  просторовий континуум, що експлікується, розгортається шляхом детального переліку населених пунктів, річок, вулиць, інших географічних назв Прикарпаття. Все це створює у читача конкретну уяву про зображувану дійсність і розказані оповідачкою події.
Оскільки в центрі розповіді С. Пушик поставив головну героїню, то, звісно, дещо на другий план відійшли інші персонажі, узагальнена характеристика яких постає лише з точки зору Марії Марчак (історія Фафроньки Циганючки, Зварунів, голови колгоспу Вівчарика...). Тому можна говорити про невисокий рівень індивідуалізації героїв, відсутність їх портретних описів, детальніше зображення їх внутрішнього світу. Зате психологічний стан героїні, її думки, настрої, уміння  постають повно  і яскраво. І це зрозуміло, бо таки найголовнішим поетичним, художньо узагальнюючим зерном цієї книжки є образ самої оповідачки – людини надзвичайно талановитої (знала, сама складала безліч пісень, казок, легенд тощо),  воістину народної. І ця історія життя, „в якому начебто не було нічого визначного, високо піднесеного над буденним рельєфом її оточення, виявляється такою змістовною, сповненою такої правди і поезії (хай здебільшого нелегкої і драматичної),  що чуйний читач розуміє: перед ним – та безхитрісна розповідь про себе, яка гідна називатися справжньою літературою, художньо-узагальнюючою розповіддю „про час і про себе”.


     Проживши довге й нелегке життя, ця жінка все ж не скаржиться на долю, не гудить все підряд, прагне зрозуміти час і людей: „Я на теперішню молодіж не нарікаю, бо то наші діти, наші онуки. Оце їхала я з міста, а якась гостилівська жінка цілу дорогу бубоніла мені коло вуха, що молодіж – пуста... Кажу їй: „Жінко, жінко, коли твоя дитина пуста, то не думай, що всі такі. Яке коріння, таке й насіння – як навчимо, так і маємо”. В деякі моменти оповідачка дуже коротко, неемоційно, але з чуттям здорового глузду, безпомильно оцінює певні ситуації, події. Наприклад: „Зустрічали Червону Армію, був мітинг. Бідні стояли спереду, а багаті ззаду. Коли захопили нас німці, то багаті стали спереду, а бідні ззаду”.
     Ведення   розповіді  від  першої   особи  сприяє   певному притлумленню  мовних партій інших персонажів, вони ніби розчиняються в мові Марії Марчак, бо „надаючи слово” їм, вона все ж сама повідомляє зміст сказаного ними, вплітаючи його в свою мовленнєву тканину. Живий діалог, звісно, відсутній. Такий діалог критика називає „епічним” 
(В. Днепров),  оскільки він введений в епічну оповідь і сприймається не в своєму сценічно-драматичному аспекті, а як ланка в подієвому потоці.  Пряма мова персонажів передається, як правило, оповідачкою у непрямій формі. Якщо синтаксичні стилістичні засоби представлені у романі скупо, то художні тропи, фразеологічні епіграфи, які є кодовим ключем до кожної частини, свідчать про природний дар Марії Марчак і добрий смак та  майстерність С.Пушика.


Бо,  як справедливо зауважував академік Л. Новиченко, „скрізь, де говориться про оповідачку Марію Марчак, треба мати на увазі і письменника Степана Пушика – автора цього „записаного” – але й по-мистецьки обробленого! – „дійсного”  роману.  В особливу заслугу йому слід поставити мову твору: він не тільки зберіг десь її первинний дух, лад і колорит, але, мабуть, чимало додав і від свого вміння, від власного чуття слова”. За видовими ознаками „Страж-гора” – роман до певної міри й документальний, хоча при його написанні документами в прямому розумінні письменник не користувався, їх роль виконала пам'ять. Пам'ять Марії Марчак, котра виростає у творі до поетичного узагальнення пам'яті всього народу. А народна пам'ять – найсправедливіший історичний документ, якщо його належно зафіксувати. Крім того, форма художньої оповіді у творі дає підстави назвати його і романом-монологом, оскільки від початку й до кінця він звучить як монологічна сповідь однієї людини.

 У романі „Страж-гора” в розпорядженні автора власне історичних, документальних джерел було надто мало, тому, зрозуміло, основне ідейно-художнє навантаження виконував вживаний багатющий фольклорний матеріал, що, безперечно, позначився на жанровому утворенні його.

 

Додаток №6

«Галицька брама» – роман про історичну пам'ять українського народу

У романі «Галицька Брама» С. Пушик відтворив різночасові події, відстань між якими вимірюється не віддаллю пам'яті, доступною конкретній людині, а багатьма століттями (екскурси в дохристиянську добу, часи Ярослава Осмомисла, Данила Галицького, часи, ближчі до нас...). Цементує зв'язок між цими віддалями пам'ять історії народу, що сприяє виявленню джерел нашої духовності, умінню віднайти себе у цьому соціальному вирі, дати відповідь на питання: яка ж міра відповідальності лягає на кожного з нас за епоху, в якій живемо. Твір настільки густо заселений, що читач має досить повне уявлення про всі соціальні типи і верстви тієї чи іншої доби.

  На перший погляд, стиль роману „Галицька Брама” може видатися величавим хаосом. Чого тільки в ньому нема: широке зображення життя древньої Галицької землі, язичницькі і християнські вірування, мистецтво трипільської та комарівської культур, причини виникнення так званих „татарських сіл” на Прикарпатті, трагедії наших національно-визвольних здвигів, філософія, патетика, багатослів'я...
   І весь цей огром рухається, снує перед очима читача все нові й нові події, факти. Проте цей Пушиків стиль – не розрив між змістом і формою, а художня єдність, яку цементує, в першу чергу, могутній рух авторської думки. Крім того, з висоти нинішнього дня вже можна судити про продуктивність саме такого стилю, його відповідність і виведеним образам, і утверджуваним ідеям. Бо коли відбувається загальне „бродіння” нових ідей, масова переорієнтація поведінки людей, то найперше виникає „збірний образ часу, руху” Р.Гром'як).


. А звідси й та мозаїчність сюжету, зміна тональностей, перехрещування кількох часових і просторових площин, які й надають творові особливої філософської узагальненості.
     Розповідь у творі ведеться від імені молодого науковця Василя Чорнобривого, який працює над дисертацією з історії краю. Намагаючись зрозуміти свою добу, він часто розмірковує над закономірностями історичного розвитку, прагне з'ясувати роль і місце кожної людини, нації в історії. З гіркотою він зізнається, що пережив добу, коли на історію дивилися як на непотріб. А тому й усвідомлює, що аби не допустити деградування нації, втрати народних традицій, духовних коренів, то треба вивчати свою історію, бо народ, який забуває своє минуле, змушений пережити його заново. „Історія наша спресована в легенди і перекази, і потрібне тільки джерело струму, аби історія заговорила. Таким джерелом можуть стати наші думки, наше серце, якщо є в них вогонь патріотизму, почуття гордості за свій народ”.
     Якщо в „Страж-горі” автор фактично був цілковито прихований, то в „Галицькій Брамі” він ніби відстоює своє право судити про вчинки героїв, факти історії, давати їм оцінку, формувати в читача певне ставлення до викладеного. У тексті роману це прагнення знаходить вираження в багатьох авторських відступах, втручаннях у розповідь своїх героїв, поясненнях, коментарях, оцінках. Авторський голос вчувається постійно: чи мовиться про Духову Криницю, чи про Галицину Могилу, трипільську чи комарівську культури, чи про долю караїмів Галича, чи про прекрасних, з великим серцем у грудях галичан, як казкар Іван Бенько (галицький Мюнхгаузен), Марія Віденка, рід Гармашів...


   Цей твір – історія всього нашого краю і його людей, гімн їхній величі, незборимості, гідності. „Одна по-молодицьки хустину зав'язала на голові так само, як зав'язувала її мати, баба, прабаба, як лишень уміють зав'язувати галичанки. Вона мала великі й пишні перса. Між іншими жінками, працьовитими, як мурашки, ця була, немов царівна, з маленькими сережками у вухах, що блищали, немов дві великі краплі роси. Вона ніколи не пішла б торгувати своєю красою. Не посміла б стати на конкурс королеви краси. Вона своєю вродою прикрашала своє село”. Але як гірко: ці сучасні Роксолани – ганебний докір часові за надривну фізичну працю і в цегельнях, і на автошляхах в просочених асфальтним відпаром спецівках...
     Втручаючись у розповідь, С. Пушик постійно прагне ніби просвітити тих, до кого звернений роман. Таким чином, виразно відчутна мета автора – вплинути на читача, переконати його в правильності власних суджень, зробити його своїм однодумцем. Переважно перехід від оповідача (а ним у творі виступає не лише Василь Чорнобривий, а й галичанин Павло Гірняк, ткач Михайло Сегін, навіть Яків Головацький) до авторського коментаря відбувається природньо, плавно, без нав'язливості й штучності, завдяки специфічній сюжетно-композиційній організації тексту, цілеспрямовано відібраній лексиці, синтаксичному ладу твору.


Заслуга С. Пушика ще й в тому, що він заставив „заговорити з сучасним читачем матеріал самої історії краю. Адже в романі наявні значні археологічні джерела, які допомагають відтворити  побут, архітектуру,  культуру давніх поселень на території Галича і т. ін. Письменник настільки зримо відтворив образ Галича, його околиць, Успенського собору, Галициної Могили тощо, що під час читання цього твору постійно виникає відчуття причетності до подій минулого. Деякі місця книги так насичені фактажем, що навіть нелегко визначити, ким більше виступає автор у творі: науковим дослідником чи письменником. У підході до трактувань історичних осіб (Ярослава Осмомисла, Данила Галицького, Богдана Хмельницького та ін.) письменник прагнув досягнути справжнього художнього історизму, проводячи моральну переоцінку як їхньої діяльності, так і ролі історичної особи в історії. „Як би то склалася доля його України, коли б Хмельницький не стояв під Замостям, не чекав обрання нового короля, замість померлого Володислава, а пішов прямо на Люблін, на Краків, на Варшаву, продиктував свої умови миру шляхті, посадив на стіл королівський свою людину...”.
     Поряд з великим історичним, документальним матеріалом у романі „Галицька Брама” наявний багатий фольклорний матеріал різних епох, органічне вплетення якого в канву твору є особливо вдалим способом підвищення художньої достовірності історичної розповіді. Так, весільна ладканка, створена сімсот літ назад, тим і цінна, що співається у ній про князя Данила і про Галич:


              Ой попід Галич, попід зелений
               Гостинець столочений.
               Ой там Данило із боярами ступає,
               А калина дорогу заступає.
               Вихопили бояри гострі мечі,
               Стали калину січи...
               Ой не для них вона саджена,
               А для Данила споряджена.

Таким чином, для романістики С. Пушика притаманні такі сюжетно-композиційні особливості, як зміщення часових пластів, зіткнення точок зору кількох епох, що сприяло посиленню в його творах духовного, філософського, інтелектуального начал. Історичні процеси розкриваються автором крізь людську призму, тобто епоха „живе” в людині, „Історія – в особистості”. Наявне прагнення осягнути дійсність в єдності минулого, сучасного і майбутнього, пошук проблем, ідей загальнолюдського, глобального значення.
Додаток № 7

«Тіло викупаєш у воді, мозок у мудрості, а душу – у співанках та музиці…»

На початку творчості письменника фольклорні елементи, певна річ, входили до його творів почасти як обов'язковий, красивий орнамент, відчувалася певна сти­лізація під народну пісню, казку, легенду (це особливо видно у циклі оповідань «Ключ-зілля»). Відтак у пізніших, ширших, розлогіших речах, як-от повісті «Перо Золотого Птаха», а особливо у романі «Страж-гора», – сталося щасливе, орга­нічне злиття народної творчості з власним світобаченням автора, злиття повне і природне. Письменник тут сповна викори­став народні скарби, від чого його твори стали мовби піснею і казкою, легендою і приповідкою. Що ж, художній твір, можливо, тільки тоді й стає художнім, коли він, попри усі наймодерніші спільності і подібності, є єдиним і нечленованим живим організмом. Це ще й до того, що чомусь нині не хочеться дошуковуватись спільності творів С. Пу­шика із знаними й визнаними стильовими взірцями і звичними літературними тра­диціями. Тим більше, що він, повторю­юсь, взаємодіє з фольклоризмом, міфологізмом, химерністю, що заполонили нині сучасний літературний світ.

І тут саме до речі слова визначного майстра критичного цеху нашої літератури Леоніда Новиченка, сказані про «Страж-гору» і його творця: «...Живі, різнобарвні ритми та інтонації, фразеологічне багатство (ці не так уже густо розсипані, але часом просто розкішні приказки, оповідки, сентенції!), образність, наче просто з землі підібрана (парубок «трохи покукав» коло дівчини – та й швиденько оженився), характерно вжиті нові слова в мові літньої жінки (несподівано українізоване – «командірівка», або назва «кукурудзяники», застосована до літаків першої світової війни), і на всьому цьому – жодного відтінку стилізації, намагання «зіграти» під сільську простоту, місцевий колорит і т. д. (Важливе свідчення, на мій погляд, доброго смаку й майстерності С. Пушика)».

Так, письменнику справді потрібен був гострий погляд, щоб сягнути у цьому романі вікової' історії і не заблукати у її складнощах і лабіринтах, щоб не перетво­рити роман в набір застиглих фольклорних зразків, щоб у погоні за народною простотою не скотитися до примітиву.
Додаток № 8

«Бринить душа людини ніжна і сильна, чиста і красива, безмежна і бездонна, заглянути в яку не кожному вдається»

Марія Марчак на схилі свого віку повідала про життя, і образи багатьох її односельців постали в усій яскравості й неодновимірності своїх характерів. А добре-бо відомо: з того, що і як людина роповідає про іншого, можна судити і про вдачу того, хто ділиться думками. У вчинках Марії, а також у її оцінках подій та людей виявляє себе етичний кодекс народу, і це саме те, що С. Пушику вдалося донести своїм твором з великою силою. Що в тому неписаному кодексі визначальне, що він схвалює, а що засуджує?

Марчачка з великою повагою розказує про тих, хто «про своє менше дбає, ніж про громадське», хто навіть у надзвичайно скрутну годину не розгублює людяності, милосердя, уміння й готовності переносити своє й чуже горе. Мати Марії врятувала від смерті молоду жінку з дитиною; батько, хоч і сам не мав особливих статків, забрав у свою родину чотирьох сиріт; сама Марія теж допомагала голодним городянам. І про все це мовиться жінкою без найменшої крихти хизування, вона керується простим і мудрим законом; «І треба дати, коли хто просить, бо хто людині вчасно дає, той подвійно дає»! Йдеться про природну, як повітря, солідарність людей, їх збратаність – почуття, на яких і повинні триматися норми суспільства.

Степан Пушик має гостре й пристрасне перо, він не тільки працює в різних жанрах (проза, поезія, пісня, публіцистика, драматургія, фольклористика), але й лишається громадянином, патріотом свого краю, що не менш важливо, аніж бути просто літописцем.

Цікаво й порівняти з думками господарки Страж-гори кодекс самого письменника, знати не тільки, що обстоюють його герої, а й що болить йому самому. Це неважко зробити, бо трудящі Прикарпаття висували С. Пушика кандидатом у народні депутати СРСР, і він, певна річ, обнародував свою платформу, свою програму дій. Ось лише дещо з неї: «Мені соромно наліво і направо роздавати обіцянки, але скажу, що робитиму все для того, що нині найголовніше – створення правової держави, щоб виробити такі закони, аби народ почував себе народом, а не населенням, аби держава служила інтересам людини, а не тільки людина інтересам держави. Дбатиму, щоб патріотизм ніколи не вилився у фанатизм. Не можна допустити, щоб вернулися страшні сталінські часи, коли хапали невинних людей «чорні ворони», вивозили цілі села, виселяли з домівок...»

У програмі Степана Пушика ще багато важливих як економічних, господарських, так і екологічних та національних питань, над вирішенням яких він, і не будучи депутатом, боровся і бореться щодня – як письменник і як громадянин. До слова, громадянська позиція не зрадила Степана Пушика і у передвиборній кампанії: коли цього вимагала справа, він поступився своїми голосами на користь старшого і досвідченішого колеги – письменника Дмитра Павличка. Втім, Степан Пушик знову поринув у вир передвиборної боротьби і переміг: земляки захотіли і бачать його нині у парламенті республіки.

Так воно і має бути – не може письменник бути одірваним од життя, од проблем, якими живуть-переймаються його герої-читачі. «Знаю єдине: коли ти чимось цікавишся, то обов'язково зацікавляться тобою», – писав якось він в одному з своїх творів. І має рацію.

Письменник турбується про те, як надати слову зміст; юнака напучує: власне гніздо, де вродився, не гудять; переживає він і за друзів дитинства: «чи усім вам добре», веде читацьку уяву в глибину історії – то в Галицьке князівство, то до Манявського скиту, то до Довбушевої Чорногори, то в столицю гуцульського мистецтва Косів... Містке, епічне слово автора не просто переносить нашу уяву у віддалені часи, а белетризує конкретну подію, факт. Відбувається поетичне, глибоко філософське осмислення суті минувшини, її духовних цінностей, глибини традицій трудового народу-творця, прокладання містка між давноминулим і сьогочасним.

Ось і в повісті «Перо Золотого Птаха» автор торкається різних сторін народного життя, зважує його, сказати б, всебічно. Так, він захоплений, сповнений гордості за свій народ і любові до нього. Проте ця захопленість не перетворюється на підсліпувату розчуленість, не заважає критичності оцінок. Прислухаймося хоча б до того, як пише Пушик про формалізм у творенні нових обрядів: «Згадую семінари з нової обрядовості... Багато переговорили, а все закінчилось старим обрядом у ресторані... Не за робочим столом створюється обрядова поезія, нові звичаї. Потрібен час і приціл на майбутнє. Народ розумний і обряди творив не одне століття. Він хоче взяти й понести у завтрашнє все найздоровіше, а зайве, залишене епохами гніту людини, покинути у вчорашньому, аби відпало, як пожовклий лист».

Цей приціл на майбутнє, прагнення шукати і зберегти для прийдешнього найцінніше в життєтворчості народу, прикметні для повісті в цілому і зумовлюють громадянський пафос.

І знову, як в усіх більших чи менших його оповідках, химерно заплелися у творі пісня, казка і дійсність, поруч живуть герої легенд і реальні люди. Це сплав від життя, його народила свідомість народу.

«Тіло викупаєш у воді, мозок у мудрості, а душу – у співанках та музиці», –

Пушик щедро відтворює народні перекази, пов'язані з музикою. Його розповідь пересипана блискітками афористичних коментарів, на зразок отакого: «Трембіти і сопілка глухнуть, якщо на них довго ніхто не грає. У колекціях музичні інструменти вмирають, стають отакими собі муміями. Музичний інструмент живе з людиною»; або «Певне, сумнішим і жорстокішим був світ до народження скрипки...».

Здається, мелодії та ритми троїстих музик позначились на ритмі, музичності Пушикового рядка – енергійного, пружного, розкутого, часом завихреного імпровізацією, часом карбованого до афористичності.

Вражає, як письменник легко, непомітно для читача переходить від медитативної, часом одвертої публіцистичної прози до поезії у прозі. Слово його, багате на метафори, порівняння, сягає великої зображувальної сили. Творчість його не можна ввести в жодні закостенілі рамки, бо вона незвичайна, новаторська.
Додаток № 9

«Галич – Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь – Землі Київської Русі – ворота Києва»

Про роман «Галицька брама» чи не найкраще розмову почати з епіграфа книги про те, що багато міст, які колись були могутніми, стали нині малими, і навпаки: колись малі – нині могутні. Така доля Галича – колишньої столиці племені, потім Галицького і Галицько-Волинського князівства, міста, яке готується нині відзначити 1100-річчя першої згадки про нього в угорській хроніці анонімного літописця (у наших джерелах вперше згадано про Галич 1096 року). Пам'ятаймо, що в Карпатах – географічний центр Європи, а Галич – під серцем Європи.

Роман «Галицька брама» своєрідна художня історія краю, яка охоплює величезний відрізок часу: від виникнення перших поселень до нинішнього дня. Це розповідь не тільки про Галич, а й про ту землю, яка була в складі Київської Русі, була воротами Києва (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь), а потім пережила довге поневолення ханами, султанами, угорськими, польськими, волоськими, австрійськими та іншими завойовниками. Але народ завжди дивився зачаровано на схід, відчував свій спільний корінь з рідними братами, йшов і прийшов до єднання.

Степан Пушик писав роман дев'ять років. Нелегко було знайти таку форму, в якій переплавились би вітчизняні й зарубіжні джерела: легенда, переказ, повір'я, пісня – весь той багатющий документальний, фольклорний, етнографічний матеріал, який зібрав автор по горах і долинах і вміло зіткав з нього епічне полотно.

У центрі цього полотна молодий історик Василь Іванович Чорнобривий, який, зазнавши гіркого сирітства, розлуки з коханою, будує матері хату в селі, яке колись входило в зону давнього Галича, водночас збирає матеріал для наукової праці. І диво дивнеє: всі історичні свідчення про Галич і Галицьку землю, вся народна поезія, переплавлена через юне серце, всі ті події, коли отруєно Дністер, зруйновані меліораторами дохристиянські могили, виорані й незахищені ніким фундаменти давніх соборів, знищені пам'ятки різних часів і народів, раптом починають говорити художньою мовою. «Галицька брама» – це весела й сумна, радісна й гірка сага про найрідніше, найсокровенніше, про коріння нашого народу. Це книжка не тільки про Україну й українців, а й про поляків, караїмів, євреїв, росіян, які завжди жили в Галичі і Галичині. Це книга про мир, що стоїть до війни, і про війну, що триває до миру. У книзі діє багато героїв. Це князі: Іван Васильович, Володимирко Володаревич, який Галич зробив столицею князівства, його син Ярослав Осмомисл, дочка князя Євфросина Ярославна, яку готували заміж за угорського королевича, та втрутився візантійський цар, і її віддали за Новгород-сіверського князя Ігоря Святославича; який зазнав гіркої поразки від половців на Каялі.

Всі ми знаємо «Слово о полку Ігоревім», пам'ятаємо найпоетичніший мотив його – плач галичанки Ярославни за мужем у Путивлі «на заборолі». Письменник розповів про нещасливу долю Ярославниних дітей: трьох її синів було повішено в Галичі. Роман повістує й про династію князів Романовичів, про тяжкі часи поневолення, про повстання під проводом Івана Мухи, якому цього року сповнюється 500 років, про народного ватажка Семена Височана, про «Руську трійцю», про Франка, про криваві танці першої і другої світових воєн, коли дуже постраждала Галицька земля. Ці втрати можна порівняти хіба що з ординськими навалами.

Паралеллю до давніх часів, до повісті про княжі родини є опис звичайного сільського роду Чорнобривих. Саме на таких родинах хліборобів тримається увесь світ. Читаєш твір і бачиш, що пережила така родина не менше, ніж рід княжий. Важко сказати, ким були предки сучасного історика. Перекази доносять, що один з пращурів – дружинник, другий – опришок, але найбільше було орачів, садівників, цеглярів, народних цілителів, будівничих. На полях знаходять фундаменти: давніх будов, кремінні ножі, наконечники стріл, череп'я різних епох... І будуються міста й села, заводи й електростанція в Бурштині. Ні, це не виробничий роман, це твір про те, що й сучасність стає історією, і сучасники стають історичними постатями. На Крилосі, де був дитинець давньої столиці князівства, відкриваються музеї і пам'ятний знак на горі. З цієї гори, видно те місце в діброві, яке й нині називається «Галицькою брамою». Брама – це символ. Усе, що діялося з людиною і з народом, ішло через браму. Йшли прошені гості, йшли й непрошені; одних зустрічали хлібом-сіллю на рушнику, а інших – мечем чи автоматним вогнем. Історичні події, які відбувалися тут, дуже складні, драматичні й трагічні. Зі сторінок твору дізнаємося і про народного Мюнхгаузена, про нищення містечка Більшівців гітлерівцями, і про розстріл євреїв, і про галицьких караїмів, які свою мову зберегли донині.

Письменник веде мову про дохристиянські вірування наших предків, про вінчання, народини, хрестини, про толоку, вечорниці, колядування, щедрування, про андріївські, новорічні, купальські забави.

В романі автор з теплотою описує сучасних археологів, колгоспних шоферів, жінок-льонарок і княгинь та князів, що стояли на смерть, аби захистити рідну землю. Він уперше назвав і імена тих істориків, які зробили значні відкриття в Галичині. Згадаймо хоча б галицьких «Шліманів» – Лаврецького чи Пастернака.

«Галицьку браму» Степана Пушика слід поставити поряд з романом Володимира Чивиліхіна «Пам'ять», романом Валерія Шевчука «Мислене древо». Це та книжка, яка дуже й дуже потрібна саме в наш перебудовний час, коли люди шукають відповіді про наболіле.

«Галицька брама» – роман про історичну пам'ять народу. Педагоги засвідчують, що уроки народознавства вони подають за книжками прикарпатського письменника Степана Пушика. У цій книзі, як і в інших творах Пушика та в записаній ним і виданій народній поезії, зібрано безліч того, що не старіє ніколи. Такі книжки, як «Галицька брама», не можуть зістарітися вже тому, що створені з великою любов'ю до народу й землі.

Цілком справедливо «Галицька брама» в числі інших творів Степана Пушика – роману з народних уст «Страж-гора», повісті «Перо Золотого Птаха» – відзначена Державною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Додаток № 10

ХУДОЖНІЙ СВІТ СТЕПАНА ПУШИКА

Є у Степана Пушика невелика повість-есе, „художня оповідь”, як називає її автор, – „Дараби пливуть у легенду”. І мальовничі „дараби” – сплави, що линуть бурхливим Черемошем, і метафора „пливуть у легенду”, де слово „пливуть” передає реальну дію й водночас створює образ невмирущого, вічного, – досить характерні ознаки стильової манери письменника. Сам тон оповіді, пройнятий ліризмом, почуттям ніжності й смутку за минулим, втраченим, викликає довіру, а тому й полонить читача. Письменник закоханий у рідний йому карпатський край, його людей, захоплений історією, проймається давніми традиціями, і таке бачення навколишнього світу дозволяє йому знайти тонкі й вивірені слова-характеристики, хоч часом чуття і зраджує авторові, бо зникає межа, що відділяє красу від красивості.

Відходить у легенду остання дараба, і незабаром спливе в пам'яті й саме уявлення про дивовижний пліт на гірській річці й усі оті слова-поняття, що пов'язані із ним, – талба, бервено, габа. І водночас слова, що, здавалося б, приречені на вимирання, починають під пером письменника набувати особливої вагомості, незвичності, сили. Наче якась міць хоче бодай у такий спосіб зупинити їх у свідомості читачів, земляків, усіх слухачів. Проте асоціації письменника звернуті не лише у минуле, а й у сучасне. Ті ж плотогони в капелюхах нагадують йому космонавтів, а сама дараба, виявляється, подібна до кількаступінчастої ракети. Старе й нове, традиційне й народжене нині, поетичне й термінологічне органічно поєднуються в межах одних і тих же текстів. І тут – увесь Пушик, розмаїтий у пошуках виразності, поет і публіцист, учений.

Бо ж сам письменник, активний, нетерплячий, запальний, часом необ'єктивний, але завжди щирий, впевнений у своїй правоті, не може не втручатися усім своїм єством та хистом у дії, вчинки, життя своїх героїв, не може не співчувати їм, не засуджувати їх, коли вони того заслуговують. І дає оцінки. Оцінність входить невід'ємною складовою у систему письменницького світосприймання, визначає спосіб його мислення, а відтак позначається на стильовій манері, вживаності слів-характеристик. Ці оцінки здебільшого прямі, безпосередні, часом відверто перебільшені, патетичні, часом поетично забарвлені, піднесені: „Золота земля Семенюкова, золоті люди живуть на ній” („Серце, різець і музика”); „Пережив обох братів найпрацьовитіший, найповажніший і найдраматичніший – Юрко” („Перо Золотого Птаха”), (оцінність підкреслюється вищим ступенем). А подекуди Пушикові характеристики набувають гнівної сили, хоч зовні й прихованої, вистражданої у співучій душі ніжного лірика. Ось він із болем пише про свого вчителя, і засуджуючи його, і не втрачаючи до нього природної поваги: „Але мені завжди не подобалося, як ви ходили на полювання, як стріляли в птахів, у серн” і далі розвиває тему порушення краси й гармонії природи („Галицька брама”).

Емоційність Пушикового стилю може підсилюватися, викликати підвищену експресію вислову, відображати складні модально-вольові переходи. Ось піднесено-урочиста оповідь: „Нікому лиха не бажано, і не хочу, аби ти сумною була, мамо-земле! Ти будеш і після мене. Ти повинна бути для доньок і синів! Для онуків і правнуків” („Галицька брама”); а ось – і розмовно-експресивна, гарячкова: „Кропиви йому? З будяків косицю! Ніхто за нього не піде! Ніхто! Йому місце – в Почаєві!” („Галицька брама”); народнопоетична: „Йой, чого то Василь ходив вогонь піддувати, коли гарматна куля грілася!” („Галицька брама”).

Почуття піднесеності, внутрішньої сили, бадьорості не полишає автора і відгомоном звучить у енергійних, мелодійних ритмах його поезій, у містких, добре спресованих висловах. Письменник полюбляє колоритне визначення, філософське узагальнення, часом „красиві” перифрази: „зорепад поцілунків”, „колір розлуки”, „книжка білого дня”, „музика чистого потоку”, „ріка моїх днів”, „соловейко – дитя весни”, „день, заквітчаний барвінком” тощо. Авторські порівняння створюють світ невишуканих, прозорих за своєю асоціативністю образів: „Комусь, можливо, рядок пливе, як вода, а мені так іде, як з каменя” („Галицька брама”); „очі – як густа роса”, „виходиш до воріт, як зірка рання”, „мов молоко, парує озеро”, „хмари, мов кораблики”, „ніби мак, червоніла його голова”, „мов бриля, стоїть маленьке гуцуля”, „брова твоя – мов чорний колосок”, „голос дівочий, що чистий, як кришталь”, „розійшлись, мов хмари”, „кохання чисте – чисте, як росинка”, „автобусна будка, як писанка”.

Порівняння розгалужуються, стають об'ємними характеристиками, що набувають самостійного художнього значення: „Черемош збунтувався, як гордий гуцул, якого хочуть позбавити назавжди честі та слави” („Дараби пливуть у легенду”). Метафоризовані визначення, переносне вживання слів і зворотів органічні для письменника, що прагне яскравості, краси оповіді: „Сонце стеле під ноги проміння” („Перо Золотого Птаха”); образи заполонюють його, переливаються через край, переростають у суцільний метафоризований текст: „Я хочу переписати книжку гір на папір” („Перо Золотого Птаха”); „А ясні думи полохливі, наче високі горді птахи, та й утікають від лихого слова чи події, що важким каменем падає на душу” („Галицька брама”).

А часом Пушикові асоціації сягають далі й далі, ускладнюються, входять у світ його знань, розумінь, бачень, літературних ремінісценцій, історичних аналогій... Скажімо, письменник розповідає: „Ось так само, як я іду, ступаючи з каменя на камінь, з дерева на дерево, спираючись на палицю й на Квітчине плече, йшла тоді Леся”. Там, під полониною, „позависав туман хмарками в міжгір'ї”. А тут згадалися й Лесині рядки: „Я ж бачила, як хмарка та вродилась...” Йому здається, що хмарка над ним – „то лебедиця біла летить” (а, може, це згадка про саму Лесю?). І знову Лесині слова: „...Вона чіплялась за смерекові гребені зелені...” „Легка та прозора, мов ясна мрія”, Лесина хмарка. А то Пушикова хмарина „вже розпливлася у важкій чорній хмарі, що застелила усі світи”. А далі – роздуми, навіяні перебуванням у цих краях Івана Франка, для якого „кожна кичера в млі, кожний плай закуривсь...” Інші хмари, мла і журба... Асоціації стають ледве не визначальним способом осмислення дій і вчинків героїв, прокладають шлях до пізнання постатей минулого. Врешті-решт уся повість „Карпатське літо” побудована на асоціаціях. Письменник іде стежками Лесі Українки й мимоволі проводить паралелі, порівнює, згадує своє і на власному досвіді переконується у правоті своїх припущень, бо „так само Черемош грає-виграває”, „так само ліс не шелесне...” Звідси й численні авторські міркування типу „я стояв і уявляв” і т. д.

Так твориться не лише „Карпатське літо”. Присутність письменника, його особисте, виношене в роздумах над старими фоліантами, монографіями учених мужів і поетичними рядками, оповідями літніх людей, помітні в усіх його творах. Особливої ваги авторське начало набуває в есе „Криваве весілля на Каялі” (про „Слово о полку Ігоревім”), що містить сміливі гіпотези, несподівані „прозріння”, отож вимагає чіткої авторської позиції. „Зрозуміло, що дехто може й скептично поставитися до деяких моїх міркувань”, – зазначає письменник, а тому так активно вносить в оповідь своє „я”. „Я думаю”, „я гадаю”, „на мою думку”, „закономірно”, „бачимо”, „зауважимо”, „зрозуміло”, „виходить”, „слід пам'ятати”, „з цих слів видно”, „треба, пам'ятати”, „слід пам'ятати”, „дивує”, „цікаво”, „сумніву не викликає”, „спробую це довести”, „заодно зауважу”, „я веду до того”, „пропоную таке розшифрування”, „якщо уважно вчитатися в текст”, „чому я вдався до такої реконструкції?” І т. д. – ці авторські коментарі достатньо красномовно характеризують манеру письма, виправдовують її полемічність, суб'єктивність у кращому розумінні цього слова.

Пильним оком, усіма своїми чуттями сприймає письменник дійсність, спостерігає, порівнює і карбує бачене, почуте, сприйняте в добірних словах. Художній світ С.Пушика – це передовсім світ зорових образів. Перо письменника наближується до пензля: той же потяг до накладання барв, живописної деталі, зовнішньої прикмети, а вже через неї — до внутрішнього стану, переживань і пристрастей. Зорове бачення – це врешті-решт основа світосприймання: „І любо, що є де очам спочити”. Колористична палітра письменника не така вже й широка: переважають зелений, білий, синій, сірий, жовтий, але саме цю гаму полюбляють жителі його чарівного краю, бо вона — від самої природи, лісової хащі, гірської річки, втілена в кухлях і куманцях. Інші, більш насичені кольори – чорний, червоний – зустрічаються рідко, скоріше як антитеза до кольорів улюблених, милих серцю.

Улюблений колір письменника – зелений, це колір зелених Карпат і смерек, запашних трав і лугів. І водночас це колір краси, барви самого життя, в них радість, сонце, надія: „Але ранком сонячним, зеленим...”; „Зелений шум п'є вроду молоду”. Це і колір небезпеки, перестороги: „Зілля зелен-рута. Зіллячко – отрута”. А ще притягають письменника два близькі „за звучанням” кольори – білий і синій, на їх поєднаннях будуються образи, створюється система художніх асоціацій. Порівняймо, скажімо, кольористичні перебіги у вірші „Ірпінь”: „Білий сніг в Ірпені, Синій сніг в Ірпені”; „То не кінь – синій поїзд”; „Ті берези, та ватра, і той білий кінь”. Інший настрій, і з'являється ще один колір – тривоги – чорний: „Уже дрімав в серпанку синім ліс. Настромлений на білий спис дороги. Тривожний крук на крилах вечір ніс і чорний крик жбурляв мені під ноги”.

На образному осмисленні трьох кольорів – передовсім синього, а за ним білого й чорного – зросла відома Пушикова пісня „Любисток”: „Синь Карпатських гір і синь небес, і дівочі оченята сині” і т. д. І те ж співвідношення споріднених кольорів у прозі: „Коли зацвітає каштан, здається, що свічки догоряють, з них скапує білий парафін на зелені підставки”; „Більше ви не стріляєте горлиць, учителю, а вони літають зграєю між білим містом і синім небом”; „Малий білий, як сонечко, („Галицька брама”).

Кольорова палітра письменника може набувати нових барв, не лише „чистих”, а й мішаних, перехідних, але визначальними лишаються ті самі, улюблені: „Жайворонки, мовби хтось їх на нитки понасилював і наказав сірими човниками ковзати по золотих променях-струнах між синім і зеленим, та усе через серце моє”; „Хати підсинені знизу, наче по небесах побродили та й сохнуть на сонці, а вище стіни побіліли від цвіту – недавно ніби забростилися сади, а вже всюди відшумувало біле, рожеве, ясно-зелене” („Перо Золотого Птаха”). Серед кольорів опосередкованих, переосмислених виділяється золотий, а ще більше – срібний. Саме так світяться річкові бистрини, і куполи церков, і дівочі очі. Черемош – „не зелена кров гір, але срібна, що аж в очі б'є те потужне світло гірської річки”; „І церкви світили срібними банями” („Карпатське літо”).

Небаченим буянням кольорів, захватом перед їх красою сповнені рядки розділу „Розмай-квіти” із повісті „Перо Золотого Птаха”. Кожний колір супроводжує пору року, кроки людського життя. А звідси його символіка, внутрішня сила, образний перебіг.

„Весна несе нам білі квіти. У білому вельоні молода йде брати шлюб. Біла сорочка – молодому в дарунок. Це цнота дівоча – білий колір”. Далі згадується чисте кохання – „біла любов” Василя Стефаника.

„За білими пролісками починають цвісти сині, пізніше – фіалки. Травень несе нам червоні тюльпани, а за ними – червоні, білі, жовті троянди”.

„А осінь жовта. Жовті квіти під вікном, жовтий лист, жовта трава. Жовтий цвіт – символ розлуки”.

„Червона рута – це втрачена цнота дівоча” і таке інше.

Звукова система образів С. Пушика має в своїй основі національний колорит, місцеве забарвлення. У розділі „Музика” із „Пера Золотого Птаха” письменник розповідає про скрипки й цимбали, дуди й трембіти, сопілки й тилинки, і в кожної – свій голос, своє неповторне звучання. І головне для нього – не стільки відтворити музичний тон, звуковий ряд, скільки показати глибокий вплив музики на душу і почуття людини, а особливо, коли це рідна мелодія. „І та музика заливала мою душу ясністю і здоров'ям. Так сонце з-за дощової хмари висипає одразу багато проміння на зелені полонини... То не мелодія, то птахи ширококрилі хочуть зелений світ до себе притулити й не годні... Летять собі, летять...” А далі – й пряме відтворення звуків музичних інструментів, але знову-таки не через пряме звуконаслідування, а через повнозначне слово, звукову гармонію: „Скрипка: Ні їли ми, ні пили ми. Цимбали: Ні тут, ні там! Бубен: Я казав, що так буде! Я казав, та так буде!”

Інша музична симфонія, побудована на алітераціях і асонансах, врешті-решт – на внутрішній музикальній струні, що бринить у душі поета, відтворюється в його пісенних інтродукціях: „Дзвонить осінь в Косові, Дзвонить осінь в Вижниці, Перестиглі яблука нам несе. Яблунева осене, Чом ти в травах росишся? Де ж ти щастя, осене, Роздаєш?” Виразна звукова символіка створює враження підкресленої музичності, співучості, навіть вишуканості: „Кінь ірже. Бо чує вже дорогу, Що євшаном сивим заросла” (насичено шиплячими й свистячими): „Лети до мене, ластівко, лети” (повторення „летючого” звуку л). І раптом звукова гама стихає, душа світлішає, виникає нова музика, більш висока й прекрасна — музика вищого гатунку: „Тихо-тихо, як незримий гном, Теплий дощ танцює під вікном і стає од світла золотим. В дощ такий, бувало, грала ти”. Отак і звучить, не змовкає ні на мить поетична струна С. Пушика – струна почуттів, струна душі, і ця внутрішня музика важливіша порожніх слів, за якими немає серця, муки: „Ти ідеш по струні Моїх щирих чуттів, А я йду по стерні Твоїх слів. А я чую: Ще крок – обірветься струна... Мить, мов рік – Струн обірваних крик”.

Мова письменника живиться з народних джерел, вона йде з розмовної стихії, пісенної традиції, місцевих діалектів, коломийки, байки, приповідки. Нерідко авторська оповідь і мовлення персонажів взагалі зливаються в одне ціле. Можна припустити, що стилізація народного мовлення (її часом важко відрізнити від імітації, недарма письменник постійно посилається на свої магнітофонні записи), йде від глибокого занурення в глибини народнопоетичної, пісенної творчості. Один із найкращих (як на мене, найкращий!) прозових творів С. Пушика – „Страж-гора” має підзаголовок „роман з народних уст”, і весь пронизаний народнопісенними мотивами, наче виростає з розмовно-побутової говірки. Сотні, якщо не тисячі, невеличких народних легенд, переказів, анекдотів містить цей на диво вдало „зрихтований” твір. „Баба Параска говорила, що в живний четвер, коли на страсті в церкві дзвонять, з-за верб виїжджає на коні той татарин і прощення просить, бо він за життя багато невинних людей повбивав. Я чекала живного четверга, цілий день дивилася, коли він виїде, але так і не привидівся мені той татарин”.

Дивовижна казка про перо Золотого Птаха (звідси й назва однойменної повісті, і хто знає, чи вигадана ця казка автором, чи підслухана, записана в горах) не лише вносить в оповідь елемент чудодійності, казковості, таємничості, а й створює особливий тон – піднесеності, народної співучості, пісенності. А повість у цілому — це скоріше не казка, а байка, як називають її і гуцули, і бойки. І та ж повість „Перо Золотого Птаха” насичена веселими, дотепними коломийками, що дещо знижує цей піднесений настрій, але несе інший елемент – невимушеної народності, м'якого гумору, щиросердечності. А ще тут багато справжніх перлин живого українського лексикону: „Її пісні були заселені людьми краю, прикрашені, наче квітами, свіжими словами: зільник, застільне вікно, виліток, ляганнячко, халайстра – вони ще не були втомленими від щоденного вживання”. Але це слова і самого письменника, із його скарбниці.

„Ні, поезію неможливо переповісти прозою”, – читаємо у С. Пушика („Карпатське літо”). Але прозове і поетичне, „лід і полум'я” не такі вже віддалені одне від одного в творчості людини, що повною мірою віддала данину й одній, й іншій художній сфері (якщо врахувати, звичайно, що відмінність між ними не зовнішня, а внутрішня, зумовлена самим баченням світу в прозових чи власне поетичних образах). Згадаймо, зокрема, ліричні відступи його прозових творів, які часто-густо набувають самостійного змістового значення, за своєю поетичністю, метафоричною насиченістю виявляють виразні ознаки віршового мовлення. А буває, вони ритмізуються, здобувають внутрішні рими, і не знаєш, де закінчується Пушик-прозаїк і починається Пушик-поет; „Чи не забув я слів жайворонкової пісні? Пам'ятаю! Бо дитинство моє під крилами цієї пташки спливало. Летить жайворонок угору: „Посіяв я гречку на самім вершечку...” („Перо Золотого Птаха”). Ця повість нагадує суцільний ліричний монолог, висловлений невимушено, але з великим піднесенням. Зазначимо, що пізніші прозові твори письменника, скажімо, „Галицька брама”), написані у більше стриманій, а часом і суворій манері.

Письменник вслухається у слово, шукає в ньому відгомін інших слів, прагне знайти корені, бо в них – історія, давнина, традиції, таїна. А таїна завжди приваблює нашого поета, дослідника, шукача істини: Утікала таїна, А я наздогнав. Утікала таїна, Та далася мити. Ой упала таїна І розбилася, як дзеркало...” („Таїна”). Таїна в усьому – і в тексті, і в слові. Отож і прагне Пушик до етимологій, найчастіше на народній основі, але завжди з поетичним баченням потаємного змісту – „внутрішньої форми”. Ось приклад: „Яворівці дотепер називаються „джусами”. Здається, що так величався бог поганський у верховинців та підгірян, бо у гаївках-веснянках співається про Джуса, але тепер він уже перейшов у Жука. Було колись: „Грай, Джусе, грай!” А нині: „Грай, Жуче, грай!” („Карпатське літо”) (звернімо увагу на обережне „здається”).

Потяг до таїни слова виразно позначається і в есе „Криваве весілля на Каялі”, де саме внутрішня форма слів допомагає письменнику знайти істину, розкрити задум автора „Слова о Полку Ігоревім”. Порівнюючи, скажімо, різні значення, що надають у народі слову „галиця”, письменник посилається передовсім на думку старого гуцула: „З цієї оповіді старого гуцула видно, що Галиця – міфологічний персонаж, тобто божество”. А звідси висновок: „гадаю, що автор („Слова...”) не порівнював половців з галками. Він русичів порівнював із соколами-шестикрильцями, а степовиків з гадами-галицями й із сороками порівнював”. По тому недалеко й до імені Галка, Галина („мовознавці виводять його з чужих мов, хоч є воно в нашій мові”).

Сам письменник якось визнав: „За робочим столом пробую слова – чи дзвінкі, чи не холодні, чи не з фальшивою позолотою, пропускаю їх через серце” („Перо Золотого Птаха”). Ось розповідь про юнака-коваля, що „голими рукам брав з вогню розпечене залізо”. Але з'явилась перед його очима прекрасна царівна, і обпік він у вогні свою руку. „Ти міг би й далі брати голими руками розпечене залізо й не відчувати болю, але тебе переміг сильніший вогонь – кохання” („Перо Золотого Птаха”).

Не можна сприйняти досить-таки численні місцеві назви Пушика як зовнішню ознаку „галицького” колориту. Письменник не намагається відтворити діалект, лише подекуди в устах його персонажів забринить-заспіває запашне діалектне слівце, колоритне місцеве утворення: „Увечері, коли зустрічаються закохані: „Як днювала, пишна чічко?” „Миром!” – відповідає дівчина. А найчастіше це назви тих реалій, що оточують нас у Карпатах, і кожен раз вони пояснюються чи то добором загальновживаного синоніму, чи описовим визначенням: „Бутинами називають тут ліси, які будуть вирубані”, „обкорену смереку називають лісоруби біляною” („Карпатське літо”); „Рипами в цій окрузі називають високі скелясті береги, тільки не камінні; коли вже каміння є, то – бердо” („Серце, різець і музика”).

У повісті „Перо Золотого Птаха”, де художній стиль диктує манеру викладу, давати пояснення до місцевих, до того ж досить численних слів було б недоречним, бо затримувало б увагу, уповільнювало ходу дії, письменник виносить їх у примітки. І потяглась низка „гуцулізмів” – стая, грунь, острива, чворак, кичера, млака, вориння, капейстра, рахва, ґражда, під, келефи, сигла – цілий словничок. Але й тут частина місцевих слів настільки органічно входить в оповідь, що не потребує пояснень. І дійсно, коли розповідається про лихого „побійцю” – найсильнішого у селі або детально описується, як готується „гулянка” – чи потрібні тоді визначення?

Письменник милується етнографічними деталями, назвами хатніх предметів, описом вбрання, традиційних обрядів тощо. Одні й ті ж етнографізми повторюються, часом нав'язуються читачеві; здавалося б, їх вистачає, але закоханий у побут рідних йому земляків письменник знову й знову звертається до них, шукає місцеве, специфічне. „Тільки на фотографіях ще нині можна побачити довговолосого та вусатого майстра, який фотографувався не в постолах, а в чоботах та у штанах-гачах із саморобного сукна, в сардаку, вишиваній сорочці поверх штанів, і ця сорочка була підперезана широчезним ременем-чересом, і в шапці. Влітку майстер ходив, як і всі, в кептарі та в капелюсі-крисані” („Карпатське літо”). І поряд – напівкомічна життєва драма, викликана вживанням діалектної частки „сі”: „ – Ну-ну, я кажу так, як у нас у селі, – „сі”, а треба – „ся”. А я ніяк при нім не могла. Виривалосі „сі”, хоть і стараласі... То сі розійдем, як синенькі хмари по небі”. Але справа, звичайно, не в словах: „Якби любив, ... то він би сі до слова не придирав” („Частка „сі”).

Синтаксис С. Пушика багатомірний, різноманітний, гнучкий. Нерідко матеріал подається „малими дозами”, тоді переважають короткі, стислі речення. „Під моїм вікном росте крислатий каштан, На ньому гніздяться кільчасті горлиці” („Галицька брама”). Полюбляє письменник симетрично побудовані структури, паралельні, конструктивно протиславлені висловлення, особливо характерні для його поетичних, пісенних творів: „Чураївна плаче – Гриць у полі скаче. Чураївна плаче – Милий під вікном. Чураївна встала – Двері відчинила. Попід вікна вітер – Чорний гнів”; „Я ж мучуся – і так мені тривожно. Я мучуся – і боляче мені”; „І тільки очі – Як густа роса, І тільки погляд – Ніж і тиха ніжність”; „В горах нема Прямих стежок – В горах усі Плаї покручені”. Порівняймо у прозі: „Весна моя коротка, літо моє коротке”; „А лісом окопи з першої світової... А лісом окопи з другої світової” („Галицька брама”); „Камінь росте без коріння, камінь горить без полум'я” („Перо Золотого Птаха”). Часом речення свідомо членується, розбивається на більш дрібні, і виразність, експресія кожного „парцелята” невпинно зростає: „Січ була. Холодна і німа”.

Внутрішня співрозмірність, окресленість, завершеність, „округлість” створюються і шляхом повторів одних і тих же висловів у певному ритмічному ході, свого роду обкантуванням. Скажімо, одна із глав повісті „Перо Золотого Птаха! – „Колиска” починається із слів „Полем іду...”. І далі знову і знову: „Полем іду...”, „Полем іду...” А звідси й відтворення самого руху, зміни картин навколишнього життя. Ось ліричний герой замислюється: „Стою і думаю”. І замість уже звичного повтору – інші слова: „Я вже минаю поле...” А от і ритмічні, сповнені внутрішньої гармонії поетичні повтори: „На щоках, на щоках, на щоках Дві сльозини солоні-солоні”; „Ти чекай, ти чекай, ти чекай”, – Все клекочуть зелені вагони. Поїзди, поїзди, поїзди...”

Час від часу у Пушиковій прозі поряд із короткими, прозорими побудовами з'являються розгорнуті, поширені конструкції, обтяжені багатьма зворотами й відгалуженнями. Але навіть у таких структурах використовується однорідність, синтаксичний паралелізм: „Магдебурзьке право забороняло галицькому катові мучити вбивцю Сеня так, як це робилося колись: лити в горло гарячу воду, оцет, олію; натирати сіркою, пекти гарячою смолою або гарячою топленою солониною; прикладати до тіла мишу чи гадюку під банкою; було, що прив'язували злочинця до лави, ноги його мочили в солоній воді й пускали козу, аби лизала сіль з п'ят” („Галицька брама”).

Пристрасті переповнюють письменника, а звідси інколи починається й скоромовка, коли думок багато, слів багато, вони нагромаджуються одне на одне. Автор наче поспішає сказати своє, ще ніким не висловлене, і дещо втрачаються, затьмарюються зв'язки між судженнями:

„Для письменника зробили виняток, і мені було якось маркотно на душі, що пливу не як робітник, а як капітан, хоч ніким не командую, а скоріше веду бортжурнал, якщо можна так назвати свій записник, який я назвав „підручником”, і дописав, що забула п'яна голова, – поверніть, добрий чоловіче...” („Дараби пливуть у легенду”).

Із сторінок Пушикових творів виразно постає образ автора – людини щирої, талановитої, запальної, гарячої, нетерплячої і водночас замисленої, глибокої, зваженої. І ці дві іпостасі одного митця – пристрасного поета і вдумливого вченого – поєднуються, органічно переплітаються між собою, створюючи своєрідну постать людини, що наділена багатьма талантами і щедро віддає їх людям.



ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Страж-гора: Роман / Передм. Л.Новиченка. – К.: Дніпро, 1988.

2. Галицька брама: Роман – Ужгород: Карпати, 1989.

3. Галич: Поезії – Київ: Молодь, 1990.

4. Яворове листя. Твори письменників Ів.Франківщини. Книга перша: Поезії. – Коломия, 1996.

Лис С.М., учитель Черкаської спеціалізованої

школи І-ІІІ ступенів №20 Черкаської міської ради
ГАЛИНА ПАГУТЯК «СЛУГА З ДОБРОМИЛЯ»
Мета: познайомити учнів з біографією Галини Пагутяк, особливостями її світобачення; розглянути зміст роману «Слуга з Добромиля», проаналізувати образи твору, художнє відображення минулого, містичного у творі; розвивати вміння аналізувати художній твір, його образи, дослідницькі здібності; виховувати повагу до історії свого народу, його вірувань, любов до художнього слова.

Обладнання: запис пісні «Вона» (сл. і музика К. Москальця у виконанні гурту «Плач Єремії»), фото замку Гербуртів у Добромилі, Василіанського монастиря (див. rbrechko: Добромиль. Замок Гербуртів).
Нині ми живемо в світі, де невдовзі не залишиться жодної точки опори: ні сім ї, ні віри, ні батьківщини.Чи знають інші про це, чи здогадуються? Для того й існує література, щоб

наче Ворон Едгара По влітати в дім і виносити вирок ілюзорному і такому затишному, і такому беззахисному існуванню. Не можна спати темної ночі. І як добре

усвідомлювати, що хтось так само, як і ти, переймається

долею цілого світу як власною.

Г. Пагутяк
Хід уроку

І. Оголошення теми, мети та завдань уроку. Мотивація навчальної діяльності учнів.

(Готуючись до уроку, варто запропонувати учням завдання для роботи в групах: «Біографи» готують матеріали про життя і творчість Г Пагутяк, «Літературознавці» жанр твору (готичний, химерний роман, магічний реалізм), сюжет, композиція твору, «Критики» досліджують проблематику, образну систему твору, «Історики» історичне тло роману, історичні постаті та містичні персонажі).

«Я з тих людей, яким більше подобається виходити через вікно»

Вчитель.

Галину Пагутяк вважають найзагадковішою постаттю у сучасній українській літературі. Львівська богема називає її «містичною письменницею». Вона, за словами Ю.Винничука, «увійшла через ті двері, в які входили всі інші українські письменники радянського часу. Вона ввійшла, не постукавши і не попросивши увійти, вона влетіла через димову трубу і примусила рахуватися з нею. Їй удалось обійтись без творів, яких вимагала епоха, а разом з тим подарувати твори, яких потребувала (вимагала) душа. Галина Пагутяк відразу почала писати великі романи, у кожному з яких була неповторною. З часом порадувала читачів невеликими, ювелірно відшліфованими творами. У новелах із кількох рядків, одним абзацом, вона створює образи дивовижної сили і яскравості. ЇЇ поетична проза близька до жанру магічного реалізму.»

Хто ж вона, ця дивовижна жінка? (Слово «Біографам»).

Прозаїк, есеїст, автор понад понад десяти книг прози, найновіші з яких – «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Захід сонця в Урожі» (2003), «Королівство» (2005), «Втеча звірів, або новий бестіарій» (2006), «Слуга з Добромиля» (2006).

Сьогодні спробуємо торкнутися творчості, світобачення, спробуємо зрозуміти, як дивиться на сучасний світ, його минуле, його демонологію сучасна українська письменниця, проза якої перекладена на англійську, німецьку, російську, словацьку, хорватську мови. Допоможе нам це зробити сама Галина Пагутяк. Скористаємось для цього її автобіографією та інтерв’ю, які давала письменниця нашим ЗМІ. Служить літературі Галина Пагутяк ось уже більше 30 років, за плечима у неї більше десятка книг.

Вона з роду молдавських господарів, до якого належав Влад Цепеш, прозваний Дракулою(цей факт із власної біографії Галина відкрила, працюючи над романом «Слуга з Добромиля»).

А народилась у с. Заколоть Дрогобицького району Львівської області.

У 3 роки вона з родиною переїхала до Урожа – села за 6 кілометрів від Нагуєвичів – рідного села І.Я.Франка. Дехто з критиків порівнює Уріж із Йокнапатофою Фолкнера, на що Галина відповідає: «Ми живемо з Урожем разом. Щось він мені розповідає, щось я йому… Хоч би якою важкою була доля людини, а коли вона шукає підтримки у всіх мертвих і живих свого роду, їй вдасться бодай трохи змінити цю долю на краще. Мабуть, тому я так прив’язана до Урожа». У дитинстві мріяла стати королевою чи археологом, який відкриває древні скарби. Батьки вчителювали, в родині було багато книжок із стародавньої історії й філології. «Мене виховували книжки, я була просто ними одержимою». А почала писати повість «Діти», не вступивши на філософський факультет у Києві. Навчалася у Львівському, а далі в Київському університетах. «До вступу я вже перечитала все найкраще, що було у світовій літературі, бо в Одесі ходила до публічної бібліотеки, інтуїтивно вишукуючи все найвищої проби». Учителювала неподалік від Чорнобиля, працювала в музеях, гімназії, жила в Урожі, а потім у Львові, «але душа моя і серце шукали іншого світу, надійного, де я стріну собі подібних, де ніхто безневинно не страждає, де кожна істота має право на життя. Спочатку я написала есе «Беззахисність», потім «Жорстокість існування» і наостанок – «Рукави вологі від роси». Вони можуть більше сказати про мене, ніж мої романи, бо я втілила в них принцип «освіченого серця» (Бруно Бнтельгайм). І свій власний принцип: «Так є, але так не повинно бути». Ті закони, що зійшли до нас з космосу, були сфальшовані, спотворені, ницо прилаштовані до жалюгідних людських потреб. Я не можу підкорятись цим законам. Я покидала роботу, якщо відчувала, що можу стати ницою і дріб’язковою. Найбільше мене дивує не зоряне небо і не моральний інстинкт, а та легкість, з якою люди про неї забувають. Для тих, хто не може жити серед усього цього, я створила Королівство і Притулок. Не просто написала, щоб хтось прочитав, а щоб дати людям якусь надію, що і для них є гідне місце на цьому світі. На жаль, цього ніхто не зрозумів і досі. Можливо, тому, що у кожного є свій шлях порятунку. Можливо, тому, що видані мізерним накладом мої книги просто не потрапляють до тих, кому вони потрібні… Я не берусь когось критикувати чи хвалити публічно. Мої вимоги до сучасної літератури так само високі, як і до себе.

Я видала дванадцять книг, і вони змінили мою долю. Я не є ні щасливою, ні нещасливою у своїй завершеності, пошуках, мандрах. Я відчуваю, що незабаром знову вирушу в подорож, щоб загубитись, щоб мене ніхто не знайшов. Кожне місце перебування тимчасове: його треба вчасно залишити…

І де я зараз перебуваю, не можу сказати. У якомусь просвітку між світами».

Галина Пагутяк живе у Львові, займається редагуванням, допомагає біженцям у юридично-консультативному центрі «Права людини не мають кордонів». Це дивовижна жінка, чуйна, цікавий співрозмовник, з тонким відчуттям гумору. У той же час не любить публічності, фальші. Одержимість Шевченка їй по духу, страшенно любить прозу І.Франка, В.Стефаника, О.Кобилянської.

У її творах багато містики, незвичайних персонажів, інших світів. Іноді критики це називають втечею від реальності. А як це пояснює сама письменниця? «Мені просто подобається усе незвичайне і прекрасне. Це теж реальність. До речі, критики змішують реальність із буденністю. Я хочу створювати світи, в яких можна жити не тільки мені, але й іншим. Я хочу, щоб кожний знав, що у цій тьмяній повсякденності є безліч дверей, які відкриваються в космос. І я знаходжу і показую деякі з них. У «Королівстві» є приказка: «Якщо не можеш знайти двері – намалюй їх на стіні». Галина вміє бачити незвичайне у звичайному, смішне у сумному, бо це «рятує мене, а, значить, може врятувати ще когось.Я народилась такою, і не знаю, як у інших. Але все життя я проводжу над прірвою, відчуваючи постійну небезпеку. Так склалася зоряна конфігурація. Якщо переді мною з’являється щось,чого я не можу прийняти чи змиритись з ним, я кажу собі: «Так є, але так не повинно бути. І світ починає змінюватись». Любить усе живе, вважає, що перед Господом ми усі рівні. Не вважає людину вінцем природи, бо вона низько впала, стала брехливою і безсердечною. «Моя життєва позиція: нічого не просити, нікому не жалітись, нікому не бути зобов’язаною».

«Книга для споріднених душ» – «роман з історією». (Жанр).

У 2006 році у київському видавництві «Дуліби» було опубліковано роман «Слуга з Добромиля».

На початку 2010 року цей твір було відзначено Національною премією ім. Т.Г.Шевченка.

- Про які часи йдеться у романі?

(Часовий проміжок у романі охоплює 12-20 століття історії Галицького краю)

- Які персонажі діють у творі?(Князі, бояри, купці, енкаведисти, українські повстанці, лікарі, психіатри, психи, історичні постаті, містичні персонажі: опирі, дхампіри, духи, відьми).

- Який це за жанром твір?

Слово «Літературознавцям».

Перше судження («Слуга з Добромиля» –історичний роман, написаний у струмі магічного реалізму).

«Слуга з Добромиля» дуже майстерне поєднання історії, містики і патріотизму.

Одні критики відносять його до жанру історичного роману, написаного у струмі магічного реалізму, інші вважають повноцінним готичним романом. Термін «магічний реалізм» виник у латиноамериканській літературі в середині 20 ст. Це поняття, за допомогою якого дослідники визначають особливості творчого методу деяких письменників 20 століття, насамперед Кафки, а також Гарсіа Маркеса. Під час вручення Нобелівської премії Гарсіа Маркес сказав, що «магічний реалізм» наявний у творах, де «фантастичні й реалістичні елементи поєднані заради створення щедрого уявного світу, в якому відбито життя і суперечності латиноамериканського континенту». Йдеться про поєднання в межах «магічного реалізму» фантастики (міфічності, магії) та реальності. Магічність – віра у виконання певних обрядів, священних дій, це віра у надприродне. Те, що у Європі сприймається, як «дитинство» людства. Тобто «магічний реалізм» – це поєднання фантастики (міфічності) і реальності; іноді просто важко розрізнити, що є в тексті фантастикою, а що реальністю, бо вони переплетені органічно. Вторгнення фантастичного, всупереч традиції, не супроводжується яскравими ефектами, а подається як звичайна подія.– є засобом пізнання та відображення глибинного, прихованого смислу явищ реального життя.Саме поєднання історії та містики, створення особливої художньої дійсності і є характерним для роману Галини Пагутяк.

Друге судження («Слуга з Добромиля» – повноцінний готичний роман).

Готичний роман роман, в якому зображено незвичні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил. Творцем готичного роману вважається Г.Волпол, автор «Замку Отранто» (1765). Дія в готичному романі відбувається найчастіше в середньовічному готичному замку, перейнятому атмосферою таємничості. Відновився в дещо зміненій формі у літературі 20 століття. Зокрема, в українській літературі – у формі химерного роману, з «химерами», «чортівнею».Елементи химерного роману притаманні творам О.Стороженка, М.Йогансена, В.Дрозда, В.Яворівського, П.Загребельного. Прикладом химерного роману є дилогія В.Земляка «Лебедина зграя», «Зелені млини», роман Валерія Шевчука «Дім на горі». (Химерний роман роман з міфічними, фантастичними героями та пригодами, демонологічними персонажами. В.Пахаренко. Основи теорії літератури. К.: Генеза, 2007, с.71).

“Слуга з Добромиля” – повноцінний готичний роман з усіма класичними атрибутами. Оскільки дія розгортається в кількох епохах – середньовіччя, ранній модерн, повоєнне XX століття – то маємо і замки з монастирями, і спалені війною села, і гори, і радянську психушку. Це, так би мовити, антураж, а в ньому – опирі, дхампіри, духи, князі, бояри, купці, енкаведисти, українські повстанці, лікарі, психіатри, психи. Вже з цього переліку видно, що роман не просто готичний, а українсько-готичний і навіть галицько-готичний.

Г.Пагутяк називає свій твір «романом з історією», адже реальні історичні події формують розвиток сюжету. У книзі так майстерно переплітається українська історія із містичними подіями, що межа між реальністю й вигадкою повністю стирається.

Історичне тло, на фоні якого відбуваються події… Історія «Слуги з Добромиля»

(«Історики»).

Загальне історичне тло – середньовічна Галицька Русь, монастирське життя, князівський двір, атмосфера українського бароко.

Легко та витончено автор сплітає яскраве полотно твору, на тлі якого загадкова і водночас реальна постать головного героя книги – Слуги з Добромиля, проводить читача крізь віковічну історію Галицького краю. Дія відбувається на теренах Добромиля, Лаврова, Львова. Автор торкається глибин галицької культури, вірувань та духовності, майстерно гортаючи крізь призму століть сторінки нашої історії, починаючи з часів Лева Галицького та закінчуючи часами комуністичного терору.

Галина Пагутяк:

- Історія „Слуги з Добромиля” дуже цікава, навіть містична. Якось Мирон Іваник, редактор видавництва „Знання”, якому я пишу рецензії на підручники, запропонував мені написати роман-екшн про Добромиль . „Уявіть собі, що нащадки Дракули, втікаючи з Румунії, оселилися у цьому містечку, а Дмитрій-самозванець, який пов’язаний із тими краями, походить з роду Дракули”. Я спочатку відмовлялася, та потім пообіцяла подумати. Щоб написати містичний роман на історичному ґрунті, треба було знайти якусь інтригу в тій історії і потім її розвинути. Любовний сюжет був би надто банальним. Я спеціально поїхала до Добромиля, ще не знаючи, про що писатиму. Містечко мене просто зачарувало. Хотіла написати і про князя Лева, який жив у 13 столітті, і про жахливе для Західної Європи 14 століття, і, звичайно, про Влада Цепеша, тобто Дракулу. Відомо, що він належав до найславнішої молдовської династії Басарабів, яка існувала з 10 століття. До речі, я теж належу до цього роду, тому й доля подарувала мені шанс написати цю книжку. Саме мені, а не чужій людині. Духи предків вручили ручку й папір. Хоча сюжети до мене завжди приходять містичним чином. Довго нічого не можу придумати, а потім воно мені візьме й присниться або з’явиться видіння чи знак. Якось, коли я напівсонна їхала у поїзді, перед очима виринула назва книжки – «Слуга з Добромиля”. Пізніше я довідалася, що слуга з Перемишля, Лопушного чи іншого містечка то був васал, представник можновладця у певному селі. У французького історика Фернана Броделя знайшла слова: „Можна реконструювати усю історію лише з краєвиду”. По тих назвах, що збереглися, по іменах, по статистиці можна відновити історію так, що вона просто оживе. Я об’їздила місця, які хотіла описати, і просто дивилася. Коли сідала писати роман, то вже нічого не треба було придумувати, я знала, в якій послідовності все треба описувати. Роман пішов легко, писала його з дуже великою радістю, бо мені то все дуже близьке – всі мої предки по материній лінії вихідці з Добромильщини. Він сам хотів написатися, можна ще так сказати.


«Найдовше зберігаються зовнішні риси і вдача. Вони формують долі. Шкода, що мені

Руїни замку в Добромилі

доводиться нагадувати про елементарні історичні факти. Наприклад, що князь Данило, будівничий Львова, на схилі літ оселився у замку в селі Спас, де перед смертю прийняв чернечий сан, і був похований у престижному Лаврівському монастирі… Завдяки князю Леву, у Спаському монастирі був створений скрипторій. У Лаврові натомість була найбільша нотна бібліотека.

Спаський монастир ліквідували австріяки. Більшовики спалили бібліотеки Добромильського і Лаврівського монастиря. Упродовж чотирьохсот літ Добромилем опікувався рід Гербуртів, вихідців з Моравії. Найславніший з них Ян Щасний Гербурт у ХVІ ст. створював закони для Речі Посполитої, мав власну друкарню і навіть писав українською мовою. Його книги є в бібліотеці американського Конгресу, а наші історики літератури про нього нічого не чули. А цей чоловік, гуманіст епохи Відродження, боронив права українців на своїй землі, за що зазнав нещадної обструкції від польської шляхти, навіть сидів у в’язниці. Я не сиділа по архівах, а збирала крихти, як горобець, звідусіль, покладаючись лише на інтуїцію. Кожен камінь, кожен пагорб сіл і містечок нашого краю пам’ятає і може заговорити».

Опирі? Хто вони такі?

Містика і готичні ефекти, опирі, відьми, дхампіри. Звідки це у письменниці? «Я є носієм усної традиції народу. В даному випадку Бойківщини. Я виросла на цьому хлібі. Це моя стихія… Зрештою, я сама – містична істота. Мені подобається про це писати, бо це справжнє, гарне, заворожуюче. Звідти виходиш кудись, поза межі тієї убогої автоматизованої цивілізації, яка нищить душу. Вони – не зло, ті всі чорні істоти. У них є почуття гумору. По суті, це ельфи, а опирі – інша раса, що виживає з великими труднощами».

Опирі – це віщуни, відьмаки, дуже потужні люди, які мають інакшу кров, вони наділені надприродними здібностями. То не є якась навчена банальна відьма. Це ціле плем’я, що живе за своїми законами з незапам’ятних часів. Опирі зовсім не мають на меті знищити людський рід, вони своєрідні санітари суспільства – якщо і вбивають когось, то тільки тих, «кого не жаль». Кров вони п’ють дуже рідко, хіба коли втрачають свою чи коли потрібна енергія.

Вчитель.


Проза Галини Пагутяк зачаровує своєю легкістю та ненав’язливістю. Милозвучна мова, притаманна західним землям, ніби переносить читача на ці терени. Жива гра розкиданих у просторі і часі сюжетних ліній формує цікаву та яскраву композиційну основу твору, робить його динамічним, а містичні образи пом’якшують сюжет та сприяють позитивному загальному враженню.


Композиція, сюжет твору. (Спроба переказу Віктора Неборака).
Композиційною прикметою роману «Слуга з Добромиля» можна вважати назви розділів, які відіграють роль просторових, а передовсім часових орієнтирів. Перші п’ять розділів стосуються не надто далекої історії, яка віддала Східну Галичину на поталу більшовикам. Ось назви цих розділів: «Лаврів, 1939 рік», «Слуга з Добромиля, 1939 рік», «Добромиль, 1949 рік», «Слуга з Добромиля, 1949 рік», «Слуга з Добромиля, ще 1949 рік». Тут оповідь витримано, сказати б, у реалістичній манері, хоч трапляються й не цілком звичні речі. Уже на першій сторінці згадано Антихриста. З настоятелем василіянського монастиря в містечку Лаврові під час літургії, яку він сам і править, стається напад чорної хвороби (епілепсії). Тим часом безбожна влада руками підрозділу НКВС палить монастирські книги. Монахи розуміють, що цим справа не обмежиться і на них чекають репресії. Ченці розгублені. Та в одну з ночей усіх жителів Лаврова, а також і  каральний загін, зморює глибокий сон. Лейтенант-садист, командир карального загону, прокинувшись, зауважує чоловіка, що самотньо стоїть під сімсотлітнім дубом. Кожному, хто згодом теж побачив незнайомця, той чоловік нагадує когось іншого.


У той сам час із боку сільця Тершів починає сунути велика хмара з вогняним обрамленням на краях. У ченця-бібліотекаря енкаведисти виривають пожовклий листок із записом музики. Той листок перелітає, підхоплений раптовим вітром, до рук чоловіка під дубом. Солдати стріляють у незнайомця, та кулі не завдають йому ніякої шкоди, навіть не долітають до нього. Незнайомець зникає, наче провалюється крізь землю. Потім він з’являється в горішньому кінці Лаврова, заходить до хатинки, де його чекає кіт, показує котові листок, сповіщає, що саме за ним він ходив до монастиря, і вкладається спати. За якийсь час чоловік прокидається, відчуваючи наближення свого відвічного ворога, який цього разу втілився в лейтенанта-енкаведиста. Чоловік, не забувши напоїти кота молоком, обливає хату гасом і підпалює її. Кидає посеред хати і листок із записом музики. Наступного дня в селі Смільниця енкаведисти спалюють книги з бібліотек Лаврського і Добромильського монастирів. Та дещо все-таки місцевим людям вдалося порятувати з пожарища.

Незнайомець, у якому кожен, хто його бачив, розпізнавав риси когось зі своїх знайомих, це і є головний герой роману – Слуга з Добромиля. Поки що неясно, хто він такий і чому його переслідує лейтенант-енкаведист.

Наступний розділ «Добромиль, 1949 рік» переносить читача через десятиліття війни і перших повоєнних років у Добромильську лікарню для душевнохворих, розташовану в колишньому приміщенні Добромильського монастиря, ліквідованого новою владою. Керує лікарнею лікар-фронтовик Олексій Іванович, член комуністичної партії, яка й скерувала його на роботу в Добромиль. Йому допомагає старий лікар Адам Віцентійович. Він – з місцевих євреїв, один із небагатьох, хто врятувався. Лікарні бракує медикаментів і продуктів. Раніше, щоб якось звести кінці з кінцями, хворих відпускали жебракувати і підзаробляти на харчі в місцевих селян. Олексія Івановича мучать болі в хворому шлунку, та головлікар не наважується залишити лікарню на дивакуватого Адама Віцентійовича, щоб самому підлікуватися… Спочатку події в романі не виходять за межі вірогідного. Раптове зникнення чоловіка, який виявляється отим самим Слугою з Добромиля, про якого місцевому люду відомо з діда-прадіда, – єдиний дивовижний епізод. Підхоплений вітром листок паперу (потім виявиться, що то був листок пергаменту), як і загальний сон-змора, – речі не такі вже фантастичні. Чоловік міг скористатися підземними ходами, про які знають уже й енкаведисти. Головлікар-фронтовик не вірить у духів, зате знає, що його хворим для покращання стану потрібні належне лікування і догляд, що смерть – остаточна і немає ніякого потойбічного життя. Та все-таки його бентежать кроки на даху, коли він разом із Адамом Віцентійовичем робить патанатомічний розтин тіл померлих від виснаження хворих. В атеїстичній свідомості головлікаря відбувається ледь відчутний злам. На вимогу капітана НКВС (того самого, який був у 1939 році лейтенантом, – правду кажучи, досить в’яле зростання в званні, як на воєнний час), який полює на бандерівців, Олексій Іванович відкриває двері до вже недіючої монастирської церкви, у якій, як підозрює капітан, можуть переховуватися повстанці. У церкві вони бачать образ Божої Матері з отвором від кулі між бровами, що поцілила в образ ще десять років тому. З очей Богоматері тече кров. Під іконою – калюжа крові. Насправді це кров пораненого повстанця Ілька, який із дружиною і малою дитиною переховується у церкві. Та капітан втрачає здоровий глузд і від споглядання неймовірно тривалого життя.

Решта сторінок роману, майже три четвертини тексту, – це розповідь чоловіка з незвичним іменем-самоозначенням про себе, про своє призначення, свої уявлення щодо справ, які діються у світі, і різновиди людей, що беруть участь у тих справах. Формально Слуга з Добромиля – божевільний. Його розповідь вислуховує лікар, делікатно проводячи сеанс психотерапії. Олексій Іванович вкрай рідко озивається реплікою і таким чином дає можливість Слузі з Добромиля виговоритися. Читач отримує дві можливості: вважати цю розповідь породженням хворої, хоч і достатньо інтелектуалізованої, свідомості, або ж визнати, що Слуга з Добромиля говорить правду. Це створює, сказати б, детективну інтригу роману, і остаточної розв’язки ми так і не отримаємо. Слуга з Добромиля вважає, що, крім звичайних людей, світ заселено опирями (упирями, вампірами), родженими і робленими, дхампірами (дітьми мертвих опирів і відьом), носферату (живими мерцями-опирями), ворожбитами. Сам він – дхампір, істота в людському тілі, що має хист розпізнавати опирів і вбивати їх звичайною зброєю. Його ще немовлям після страти-спалення матері-відьми врятували вовки, перенісши на дорогу, де ди