Дояр л. В. Уславлені ровесники – місто І університет (цикл статей з історичного краєзнавства Криворіжжя) Кривий Ріг 2012



Сторінка7/10
Дата конвертації23.03.2019
Розмір0.73 Mb.
#85298
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Джерела і література:
1. Артеменко Н. Профессор горных наук/ Наталья Артеменко// Пульс. – 2007. – № 20 (020). – С. 8.

2. Аттестат профессора ПР № 002176 выданный Александру Ивановичу Стешенко 3 марта 1946 г. на основе решения ВАК от 23 декабря 1936 г. (протокол № 4). – Архів Музею історії КТУ (далі АМІ КТУ). – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 194. – Арк. 14.

3. Бабець Є.К. Концепція розробки державної програми комплексного вирішення проблем Кривбасу/ Євген Костянтинович Бабець// Разработка рудных месторождений: Научно технический сборник МОН Украины. – Кривой Рог. – Вып. 94. – 2011. – 302 с. – С. 24-31.

4. Диплом № 3229, выданный Екатеринославским Горным институтом Александру Ивановичу Стешенко. – АМІ КТУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 194. – Арк. 11.

5. Енциклопедія Криворіжжя: 230-річчю з дня заснування Кривого Рогу присвячується. – У 2-х т./ [упоряд. В.П. Бухтіяров]. – Кр. Ріг: ЯВВА, 2005. – Т. 2. – Кр. Ріг: ЯВВА, 2005. – 816 с.

6. Історична енциклопедія Криворіжжя. У 2-х т./ [упоряд. О.О. Мельник, С.В. Балабанов]. – Кр. Ріг: Видавничий дім, 2007. – Т. 1. – Кр. Ріг: Видавничий дім, 2007. – 604 с.

7. Кафедра подземной разработки месторождений полезных ископаемых: исторические вехи, судьбы, технологии/ [Капленко Ю.П., Логачов Е.И., Ступник Н.И. и др.]; под ред. Е.И. Логачева. – Кр. Рог: КТУ, 2003. – 208 с.

8. Криворожский горнорудный институт: Краткий исторический очерк (1922-1992)/ [Н.И. Боярко, В.Ф. Бызов, Г.И. Ванина и др.]; под ред. В.Ф. Бызова. – М.: Недра, 1992. – 207 с.

9. Криворізький залізорудний басейн. До 125-річчя з початку промислового видобутку залізних руд/ [Вілкул Ю.Г., Дояр Л.В., Дядечкін М.І. та ін.]; під ред. Ю.Г. Вілкула. – Кр. Ріг: Видавничий центр КТУ, 2006. – 583 с.

10. Криворізький технічний університет. 85 років/ [Темченко А.Г., Кравець М.Т., Ступнік М.І. та ін.]; під ред. А.Г. Темченка. – Кр. Ріг: Видавничий центр КТУ, 2007. – 140 с.

11. Криворізький технічний університет (короткі нариси)/ [Білецька В.С., Бойко О.В., Горбенко Л.Л. та ін.]; під ред. В.Ф. Бизова. – Кр. Ріг: Мінерал, 2002. – 126 с.

12. Отзыв месткома КГРИ о профессоре Стешенко А.И. от 15 июля 1936 г. – АМІ КТУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 194. – Арк. 13.

13. Список научных трудов профессора Стешенко А.И. – АМІ КТУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 194. – Арк. 1-10.

14. Справка № 82, выдана А.И. Стешенко 12 февраля 1950 г. администрацией КГРИ. – АМІ КТУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 194. – Арк. 12.

15. Стешенко А.И. Курс систем разработок рудных месторождений/ Александр Иванович Стешенко. – М.: Государственное техническое изд-во, 1930. – 240 с.

16. Стешенко А.И. Памятка для горных десятников/ Александр Иванович Стешенко. – Дн-ск: ДВО, 1933. – 24 с.

17. Стешенко А.И. Разработка железных руд в Криворожье/ Александр Иванович Стешенко. – М.: Библиотека горнорудного журнала «Москва», 1927. – 128 с.

18. Стешенко А.И. Техника безопасности в горнорудной промышленности/ Александр Иванович Стешенко. – Х.: ОНТИ, 1935. – 85 с.

19. Стешенко О.І. Вибухові роботи/ Олександр Іванович Стешенко. – Дн-ськ: Технічне видавництво, 1931. – 240 с.

Розділ 3.

Сторінки історії Кривого Рогу: продовжуючи авторський літопис

Знакова дата в історії Кривого Рогу

(з авторського виступу на Міжнародній науковій конференції

(Харків, ХНПУ, 2011 р.))
В історичному краєзнавстві Кривого Рогу перманентно триває дискусія щодо дати заснування однойменного поселення. Її початок був покладений ще у дореволюційні часи. У таких виданнях, як «Россия. Полное географическое описание нашего отечества», «Материалы по оценке земель Херсонской губернии», «По Екатерининской железной дороге» говорилося, що Кривий Ріг був заснований у 70-х рр. XVII ст., у 1761 р. у ньому була заснована церква, а у 1781 р. у Кривому Розі нараховувалося 482 двори і 2184 душі [12]. Дореволюційні дані потрапили і у видання радянських часів: «Советскую историческую энциклопедию» (1965 р.), «Історію міст і сіл УРСР» (1969 р.) [11]. Однак, жодних посилань на архіви у цих твердженнях не було. Це і стало приводом до нескінченної дискусії, яка хронічно загострювалася перед черговим ювілеєм міста. У першій половині 70-х рр. минулого століття до полеміки з приводу дати заснування Кривого Рогу приєднався відомий письменник П. Ногін [8]. У середині 90-х рр. нове коло дискусій ініціювали місцеві краєзнавці В. Стецюк, В. Тітов, О. Мельник [14, с. 27]. Дана наукова проблема зберігає свою актуальність і суспільну значущість і дотепер, адже встановлення історичної істини потребує багатотисячна криворізька громада.

Слід зазначити, що найбільш вагомий внесок у розплутування дати заснування Кривого Рогу вніс директор Криворізького історико-краєзнавчого музею Я.Г. Ракітін. За дорученням міського комітету партії наприкінці 60-х – початку 70-х рр. він побував у архівах кількох провідних музеїв СРСР. Йому вдалося знайти історичні документи, які дозволили встановити дату заснування нашого міста, а також походження назви «Кривий Ріг». Матеріали, представлені Я.Г. Ракітіним, були розглянуті у міськкомі партії. У їх обговоренні брали участь академік Академії наук УРСР, ректор Криворізького гірничорудного інституту Г.М. Малахов, завідуючий кафедрою марксизму-ленінізму Криворізького педагогічного інституту, доктор історичних наук П.Л. Варгатюк та доцент цього ж інституту кандидат історичних наук А.В. Дольчук. Ознайомившись із копіями архівних документів, усі присутні дійшли одностанньої думки, що вони переконливі, історично аргументовані і дають змогу, нарешті, встановити точну дату заснування нашого міста – 27 квітня (8 травня за новим стилем) 1775 р. [12]. До цієї ж дати, однак, своїм власним шляхом дійшов і краєзнавець А. Попов: доповнюючи Я. Ракітіна, дослідник навів у якості аргумента «Опис Запорозької Січі» укладений писарем Василем Черневським у 1766 р., у якому відсутня будь-яка згадка про Кривий Ріг [9].

У площину наукових видань проблему заснування поселення Кривий Ріг увів професор П.Л. Варгатюк, який, на основі знайдених Я.Г. Ракітіним документів, переглянув свою позицію, викладену ним у «Путівнику» 1963 р., і фактично став автором офіційно визнаної концепції історії Кривого Рогу. Кульмінаційним моментом у затвердженні цієї концепції був вихід чергового тому «Історії міст і сіл Української РСР» – «Дніпропетровська область», автором розділу «Кривий Ріг» у якому був П. Л. Варгатюк [6]. До кінця життя [історик помер у Києві у 2000 році – Л.Д.] науковець відстоював свої наукові погляди [2, с. 48-50, 121-137].

Гостра дискусія щодо дати заснування поселення Кривий Ріг розпочалася у 1995 році і триває дотепер (публікація інтерв’ю онука останнього волосного старшини міста Павла Кравця [7, с. 25] є тому підтвердженням). Ініціаторами дискусії стали місцеві краєзнавці О. Мельник, В. Стецюк і В. Тітов. Останні стверджують, що постійне поселення Кривий Ріг існувало з першої половини XVIII століття [14, с. 27]. Цю версію підтримали місцеві історики А. Матрос і А. Дядюк [5, с. 24-31]. На всеукраїнський рівень її вивів професор В. Г. Сарбей [13, с. 86]. До сьогоднішнього дня дискусія не втрачає своєї гостроти: адже міська влада у святкуванні Дня міста дотримується концепції Ракітіна-Варгатюка. Між тим, останнім часом позиція влади у цьому історичному питанні почала корегуватися. Так, у історичному розділі «Профіля міста Кривого Рогу» [10] є посилання на документ Нової Січі 1734 р., у якому серед інших сіл і зимівників Інгульської паланки називається й Кривий Ріг. Однак, визнаючи цей факт, укладачі документа далі підкреслюють, що перша офіційна письмова згадка про поселення Кривий Ріг датується 1775 р.?! Таке твердження викликає неабияке здивування: невже документи часів Гетьманщини і автономного існування Запорозької Січі не можна вважати офіційними?! Ясна річ, що ця документальна база згідно з існувавшим на той час статусом (принаймні до 1775 р.) була офіційною. Тож, таке визнання нових часових рамок поселення Кривий Ріг є, м’яко кажучи, невиразним.

Нерішусть у цьому питанні є цілком зрозумілою. Справа у тому, що в колекції доказів Я.Г. Ракітіна, зібраних понад 40 років тому, значно більше аргументів. А саме, ним було досліджено старі топографічні карти, видані до 1775 р.: карта по типу Боплана 1696 р., адміністративна карта 1736 р., карта військових операцій російської армії між Доном і Дніпром 1736 р., карта з атласу театра війни на річках Дніпро, Дністр та ін. 1738 р., Генеральна карта Великої імперії, складена Імператорською Академією наук у Санкт-Петербурзі 1745 р., карта Єлісаветградської провінції 1772-1774 рр. Слід зазначити, що ці карти детальні, деякі з них військового призначення, тож на них були позначені навіть хутори, однак поселення Кривий Ріг на них немає.

Існування Кривого Рогу у першій половині XVIII ст. переконливо заперечується і рапортами генерала Девеєра та інших до генерала-аншефа Стрешньова. У цих документах перелічені усі без винятку поселення і хутори, розташовані на запорозьких землях, їх географічні координати та кількість населення: Кривий Ріг або будь-який інший населенний пункт у районі злиття Інгульця і Саксагані серед них відсутній [11]. Перед дослідницькою сумлінністю Я.Г. Ракітіна не встояло й твердження про існування у Кривому Розі церкви у 1761 р. Він дослідив дореволюційні церковні книги – «Русские епархии в XVI-ХІХ вв.», «Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования» – і довів, що навіть наприкінці грудня 1778 р. у повіті, до складу якого входило Криворіжжя, не існувало жодної церкви [11]. Звичайно, мова йшла про православні заклади, але ж козацькі церкви були виключно православними! Тож, залишається думати, що, буцімто існувавша з 1761 р. у Кривому Розі, церква діяла нелегально, що є абсолютним абсурдом, або вона була неправославною, що для козацького краю – явище, м’яко кажучи, нетипове.

Кореляція позиції місцевої влади у питанні щодо дати заснування Кривого Рогу перевела перманентну дискусію у нову площину: віднині можна сперечатися не з приводу дати, а з приводу статусу поселення Кривий Ріг, від якого ведеться відлік міста. Авжеж, рахуючи вік Кривого Рогу з 1775 року, ми святкуємо дату заснування поштової станції! А чому тоді не святкувати дату зимівника чи урочища Кривий Ріг?!

Отже, наша авторська розвідка присвячена проблемі заснування поселення Кривий Ріг та встановлення документально підтвердженої дати цієї події.

На нашу думку, краєзнавчі розвідки Я. Ракітіна і А. Попова спростувати на сьогоднішній день не вдалося нікому. Тож, поради професора П. Варгатюка з приводу того, що не можна припускатися помилок у коментуванні першоджерел, сучасним дослідникам історії Криворіжжя, все ж таки, варто прийняти до уваги. Знайдений В. Стецюком, В. Тітовим і О. Мельником документ Нової Січі, у якому фігурує назва Кривий Ріг, є поодиноким і не підтверджується іншими документами, окрім того, диспутанти помиляються у визначенні ініціалів фігуранта документа. Що ж стосується існування козацького хутора (зимівника) Кривий Ріг у 1734 р., то за відповідної джерельної бази, його можна вважати першим поселенням з одноіменною назвою [так, пмт. Петриківка повстало саме з зимівника П. Калнишевського! – Л.Д.], однак, у разі довготривалого існування зимівника Кривий Ріг до 1775 р., цей факт неодмінно знайшов би відображення у інших джерелах. Літописати ж історію з одного документа – неприпустимо!

У цілому, козацьке заселення наших земель було примітою часу: мобільні пересування запорозьких козаків по Дикому Полю, перебування Коша в урочищі Кривий Ріг, а під час Визвольної війни навіть перебування у ньому Богдана Хмельницького [таке припущення висунув професор Ю. А. Мицик, на жаль, воно документально не підтверджене – Л.Д.], достеменно не доводить факт існування постійного поселення «Кривий Ріг».

Слід зазначити, що предмет дискусії весь час коливається у межах «урочище Кривий Ріг – поселення Кривий Ріг», які були визначені професором П. Л. Варгатюком ще у 60-ті роки минулого століття: науковець в усіх своїх публікаціях вперто повторював, що Кривий Ріг, як географічна назва, існував задовго до заснування постійного поселення Кривий Ріг [6, с. 286]. Урочище ж на місці злиття річок Інгулець і Саксагань, говорячи сучасною мовою, було стратегічним об’єктом і, безумовно, відігравало тактичну роль у військових походах запорозьких козаків, тому, напевно, час від часу у ньому могли перебувати козаки: ставити табори, розміщувати тимчасові споруди для поточного ремонту зброї тощо. П. Л. Варгатюк цього не відкидає, адже поряд із географічним коментує й козацьке походження топоніму «Кривий Ріг»: із захопленням переповідає легенду про козака Рога, що був чи то кульгавий, чи то кривий на одне око...

То в чому ж сенс дискусії, що заводить пошук істини у глухий кут?! Хіба у тому, щоб задавнити історію краю – так вона і так тисячолітня?! На наш погляд, нещодавно запропонована полеміка має гіркий ідеологічний присмак: адже, не хочеться погоджуватися з тим, що історія міста розпочалася з наказу російської імператриці… Між тим, Стара Європа не соромиться своїх варварських коренів і Сполучені Штати Америки не комплексують через своє походження. Та й дійсно, хіба через фальшування власної історії можна додати самоповаги?

Своєрідною гіпотезою «примирення» опонентів можна вважати версію краєзнавця І. Бабича [1, с. 8]. Останній визнає 1775 рік як офіційну дату заснування Кривого Рогу, разом з тим, зазначає, що однойменна поштова станція була встановлена на місці козацького сторожового посту, який розташовувався на крутому схилі Саксагані. Вірогідність цього факту, на нашу думку, є цілком очевидною, однак чи був названий об’єкт постійно діючим, чи не змінював місце дислокації? До того ж, немає ніяких підстав сприймати суто військовий об’єкт як адміністративно-територіальну одиницю.

Цікаво, що у запропоновану І. Бабичем концепцію «вписується» й проблема заснування храму Миколи Угодника. Оскільки останній існував з 1768 року, що стверджують В. Стецюк, О. Мельник, В. Тітов, то і місто має давніший, ніж 1775 рік, початок відліку. Між тим, І. Бабич зазначає, що для потреб козацької сторожі з 1753 року в урочищі діяла дерев’яна козацька церква, на місці якої згодом повстала кам’яна церква святого Миколая…

З огляду на вищесказане, цікавий поворот у довготривалій дискусії здійснила краєзнавець Є. Гурвіч: вона стверджує, що поселення Кривий Ріг заснували євреї [3, с. 5]. Колориту цій гіпотезі додає те, що відомий криворізький письменник, лауреаат Національної премії ім. Т. Шевченка, краєзнавець Григорій Джамалович Гусейнов називає Кривий Ріг кінця ХІХ ст. «занапащеним та вкінець засміченим єврейським містечком» [4, с. 163].

Отже, проблема заснування поселення «Кривий Ріг» залишається науковою «інтригою» вітчизняного краєзнавства, що потребує подальших дослідницьких розвідок і фахового осмислення у кількох напрямках, зокрема: встановлення хронологічних меж існування та місця розташування козацької сторожі; з’ясування та дослідження «криворізьких сторінок» національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького; аналізу альтернативних гіпотез щодо історії заснування Кривого Рогу.



Джерела і література:
1. Бабич И. И. Как начинался Кривой Рог/ И. И. Бабич// Все. – 2008. – № 39. – С. 8.

2. Варгатюк П. Л. Кривий Ріг 100 років тому/ П. Л. Варгатюк// Кур’єр Кривбасу. – 1996. – № 67-68. – С. 48-50; Варгатюк П. Л. Ще раз про виникнення Кривого Рогу (До 220-річчя міста)/ П. Л. Варгатюк// Кур’єр Кривбасу. – 1997. – № 73-74. – С. 121-137.

3. Гурвич Е. Селение Кривой Рог основали евреи/ Евгения Гурвич// Домашняя газета. – 2008. – № 29 (615). – С. 5.

4. Гусейнов Г. Тіні забутого парку: Малюнки з уяви. У 2-х кн. Кн. 2.: [літературно-художнє видання]/ Григорій Гусейнов. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2007. – 336 с. – (Першотвір).

5. Дядюк А. М. Історія Криворіжжя у козацьку добу XV-XVIII ст./ А. М. Дядюк, А. А. Матрос// Історія Криворіжжя: сучасний погляд на історичні періоди, постаті та краєзнавчі дослідження: Криворізький міський краєзнавчий семінар, 30 січня 2000 р.: збірник доповідей. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2001. – 160 с.

6. История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область/ [Васильев И. В., Варгатюк П. Л., Ватченко А. Ф. и др.]; под ред. И. В. Васильева. – [1-е изд.]. – К.: Главная редакція УСЭ, 1977. – 840 с.

7. Кравец П. Все больше горожан задаются вопросом: когда начинался Кривой Рог/ Павел Кравец// Домашняя газета. – 2008. – № 21(607). – С. 25.

8. Ногін П. Скільки літ місту?// Червоний гірник. – 1970. – 4 березня. – С. 4.

9. Попов А. Документи свідчать// Червоний гірник. – 1971. – 8 серпня. – С. 4.

10. Профіль міста Кривого Рогу/ Додаток до Регіональної програми розвитку до 2015 р.// www.kryvyirih.dp.ua

11. Ракітін Я.Г. Кривий Ріг починався так// Червоний гірник. – 1974. – 1 жовтня. – С. 3.

12. Ракітін Я.Г. Незабаром – 200-річчя// Червоний гірник. – 1971. – 25 червня. – С. 2

13. Сарбей В. Г. Місце часопису «Кур’єр Кривбасу» у сучасному всеукраїнському краєзнавчому русі/ В. Г. Сарбей// Український історичний журнал. – 1997. – № 2. – С. 84-91.

14. Стецюк В., Мельник О., Тітов В. У місці злиття річок. Полемічні нотатки щодо історії нашого міста/ Володимир Стецюк, Олександр Мельник, Віктор Тітов// Кур’єр Кривбасу. – 1995. – № 24. – С. 27-29.


«Придніпровський» фрагмент життя більшовика Артема: історія Донецько-Криворізької Радянської Республіки

(з авторського виступу на ІХ регіональній краєзнавчій конференції (Дніпропетровськ, НГУ, 2010 р.))
Артем (партійний псевдонім Сергєєва Федора Андрійовича (1883-1921)) – відома постать в історії російського більшовицького руху. Він був учнем і соратником В.І. Леніна, в момент епохального розколу РСДРП на меншовиків і більшовиків відразу прийняв сторону вождя світового пролетаріату і став більшовиком. Цей факт біографії Ф.А. Сергєєва, безумовно, сприяв розвитку історіографії з проблем «артемознавства». Останнє було започатковане у 1922 р. і відчутно збагатилося за радянської доби [1]. Водночас, слід зазначити, що коротке політичне життя більшовика (разом з делегатами Конгресу Комінтерна під час випробувань аеровагону у липні 1921 р. він трагічно загинув) не дозволило перетворити його діяльність на предмет активних наукових досліджень.

Постать Артема є вельми цікавою в контексті історії Придніпров’я, адже він деякий час мешкав у Катеринославі, у 1901 р. закінчив Катеринославське реальне училище, був безпосередньо причетний до заснування Донецько-Криворізької Радянської Республіки на початку 1918 р.

Історія утворення, функціонування та ліквідації ДКРР, на наш погляд, є одним із найскладніших сюжетів місцевого краєзнавства. Тож, основною метою нашої статті є вивчення цього регіонального державного утворення у якості «придніпровського» фрагменту життя і діяльності більшовика Артема.

За радянських часів ця проблема ніколи не була серед пріоритетних, адже у ній було чимало ідеологічних незручностей: Артем та інші засновники ДКРР фактично відмовилися від національного характеру радянського державного будівництва. Як зазначає професор В.Ф. Солдатенко, ДКРР була утворена на принципах економічного суверенітету, адже передбачалося, що РСФРР має стати федерацією економічних областей, а не національних утворень [19]. Тож, науковці УРСР апріорі не могли активно досліджувати дану тему, бо остання суперечила загальній концепції радянського державотворення в Україні та заважала демонструвати національний характер перемоги соціалістичної революції у республіці. На зламі епох, у 1990 р., проблему ДКРР загострив колишній криворіжець, автор наукової концепції заснування та розвитку нашого краю, професор П.Л. Варгатюк [4]. Фактично, від його публікацій вищеназвана чотирилітерна абревіатура стала широко вживаною у сучасній українській історіографії. За роки незалежності інтерес до даної наукової проблеми відчутно пожвавився [15] і навіть, за висловом професора В.В. Іваненка, набув політичної забарвленості [10, с. 171-172].

У цілому, відомості з історії ДКРР дуже обмежені, а часом і плутані. По-перше, це стосується хронологічних меж існування республіки. По-друге, багато протиріч у викладенні позиції Раднаркому РРФСР і особисто В.І. Леніна з цього питання. По-третє, остаточно не з’ясовані передумови та причини виникнення цього специфічного державного утворення, а також відсутня визначеність щодо причин його ліквідації. По-четверте, не досліджено діяльність уряду республіки на чолі з Ф.А. Сергєєвим (Артемом). По-п’яте, потребують додаткового роз’яснення уживані у науковій літературі терміни і поняття, як-то: Донецько-Криворізька область, Донецько-Криворізький обком, обласна Рада Народних Комісарів, Південна обласна Рада народного господарства тощо.

Інформацію щодо поставлених питань у більшому чи меншому обсязі можна знайти у різноманітних джерелах: енциклопедичних виданнях [8-9, 11, 18, 21], довідниках [6-7], наукових статтях і монографіях [10, 15, 17], навчальних посібниках та підручниках [2, 12-14, 16, 20].

Важливим наративним джерелом з поставленої проблеми є спогади більшовички Євгенії Богданівни Бош [3]. Остання була першим очільником радянського уряду в республіці [13, с. 61], тож підтримувала належні стосунки з регіональними радянськими республіками, які виникли на території України.

Незаперечним є факт, що Донецько-Криворізька Радянська Республіка була утворена у Харкові на IV обласному з’їзді Рад робітничих делегатів Донецького і Криворізького басейнів [9, с. 381; 12, с. 229; 14, с. 70; 17, с. 107-108]. Столицею регіональної радянської держави стало місто Харків. Що ж стосується точної дати заснування республіки, то у науковій літературі є певні розбіжності. У радянській історіографії датою проголошення ДКРР називалося 27 січня 1918 р. [7, с. 199; 14, с. 70], при цьому енциклопедичні видання обмежувалися неточними даними на кшталт – «січень 1918 року» [21, с. 108], «кінець січня 1918 року» [18, с. 408]. Сучасна українська історіографія, не вступаючи у гострі дискусії з цього приводу, адже питання не виглядає принциповим, наводить іншу дату – 30 січня або 12 лютого за новим стилем [9, с. 381; 12, с. 229; 13, с. 203]. Слід зазначити, що 27 січня було днем відкриття IV з’їзду, коли луганський більшовик А.З. Каменський без попереднього обговорення, як зазначають історики В.В. Іваненко і О.О. Поплавський «спонтанно», увів до черги денної питання про виділення Донецького басейну «в автономну одиницю» [10, с. 173]. Згодом, впродовж кількох днів заслуховувалися доповіді і обиралися керівні органи нової республіки [19], тож легітимація ДКРР стала реальністю лише під кінець роботи з’їзду.

Суперечливою є думка стосовно просторових меж ДКРР. Сучасні українські дослідники пишуть, що до складу проголошеної республіки увійшли території Донецького і Криворізького промислових басейнів, Харківської та Катеринославської губерній [9, с. 381], тоді як у радянській історіографії простежувалася тенденція до збільшення площі ДКРР: зокрема, зазначалося, що до складу останньої входили території Херсонської губернії та прилеглі до них «промислові райони Області війська Донського» [18, с. 408], в 2-томному академічному виданні з історії Української РСР (К., 1967) з цього приводу говорилося: «До складу нової республіки було включено територію Катеринославської, Харківської та частину Херсонської губернії, а також частину Каменської і Ростовської областей з такими великими містами, як Ростов, Таганрог, Новочеркаськ, які, як відомо, належали Радянській Росії» [14, с. 70]. На наш погляд, у встановленні просторових меж ДКРР відобразилися внутрішні протиріччя усієї радянської ідеології, зокрема, зіткнення наднаціонального радикалізму, що його вочевидь сповідували лідери ДКРР і сам Артем, і затвердженої Й. Сталіним парадигми національного соціалістичного будівництва. Ідеї інтернаціонального життя з домінуючою економічною складовою для східної України, про що у 1918 р. говорили А. Каменський, С. Васильченко, В. Межлаук, частина української нації успадкувала генетично. Окрім того, за радянських часів ці ідеї виглядали звабливо, навіть пікантно, адже були дозволеними і забороненими одночасно. У сучасній Україні останні перетворилися на загрозу для територіальній цілісності держави.

Надзвичайно суперечливою є оцінка державного устрою ДКРР. Існує, принаймні, три точки зору щодо форми останнього. По-перше, висловлюється думка про незалежний статус Донецько-Криворізького державного утворення [12, с. 229]. По-друге, говориться про його автономність у складі Радянської Росії [14, с. 70]. По-третє, повідомляється про «обласний статус» ДКРР як «крайового об’єднання» у складі радянської Української Народної Республіки з відповідними йому «обласними» структурами законодавчої та виконавчої влади: обласним з’їздом Рад, обласним Виконавчим Комітетом, обласною Радою Народних Комісарів [17, с. 108].

Принципово відмінні позиції щодо визначення державного статусу ДКРР висловлює у своїх спогадах Є.Б. Бош. У її мемуарах, зокрема, розповідається, що обласний комітет Рад робітничих депутатів Донбасу і Кривбасу існував ще до соціалістичної революції 1917 р., був достатньо авторитетним і, цілком зрозуміло, складав конкуренцію навздогін утвореним ЦК КП(б)У та Народному Секретаріатові УНР.

Ще задовго до пам’ятного IV з’їзду, який проголосив утворення ДКРР, тривав пошук оптимального варіанту щодо державного визначення України. Станом на початок грудня 1917 р., коли в Україні була при владі Центральна Рада на чолі з М. Грушевським, представники Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, що з’їхались на свій перший Всеукраїнський з’їзд у Харків, зіштовхнулись із потужним «лоббі» донбасівців і кривбасівців на чолі з більшовиком Ф.А. Сергєєвим, більш відомим мешканцям нашого регіону, як Артем. Є. Бош пригадує, що на з’їзді панували безлад і розбрат: делегати деяких Рад робітничих депутатів пропонували визнати Центральну Раду і об’єднатися з «петлюрівцями»; інші вважали, що Донецько-Криворізька область має приєднатися до Росії; меншовики закликали до створення Донецько-Криворізької автономної області, незалежної, як від Росії, так і від української центральної влади [3, с. 135-136]. Особливу думку з даного питання висловив М. Скрипник: він запропонував включити Донецький і Криворізький райони до складу «Південноросійської Української Республіки – частини Всеросійської Федерації Радянських Республік» [10, с. 175; 12, с. 229].

Як пише Є. Бош, обстановка на І Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, що проходив у Харкові у грудні 1917 р., була вкрай напруженою: представники Центральної Ради поводилися «нахабно, з викликом» та погрожували зброєю. Представники Рад були «різнокольоровими», з невеликим відсотком більшовиків у своєму складі. І нарешті, не було єдності між крайовим парткомітетом [так Є. Бош називає головний комітет РСДРП(б) – Соціал-демократії України – Л.Д.] і президією Донецько-Криворізького обласного та Харківського партійних комітетів [3, с. 134-135].

Про домінуючі на цьому тлі позиції «донбасівців-кривбасівців» свідчить той факт, що крайовий партійний комітет був запрошений на термінові збори президії Донецько-Криворізького обласного і Харківського парткомітетів за пропозицією Артема [3, с. 135]. Свої лідерські амбіції Ф.А. Сергєєв задовольнив і під час проведення засідань з’їзду: не витримавши галасу, «втративши терпіння», Артем піднявся і заявив, що «він як голова Донецько-Криворізького обласного комітету бере на себе керівництво цими зборами і вимагає надати йому 3 хвилини…»; Артему дали висловитись, «передбачливо вручивши йому годинника» [3, с. 136]. Є. Бош також зазначає, що вольовий Артем зумів припинити небажані дебати на з’їзді [3, с. 136].

Міцні позиції Донецько-Криворізького обласного і Харківського парткомітетів, на наш погляд, були цілком закономірними. Саме у розвинутих промислових регіонах більшовицька партія могла розраховувати на підтримку політично свідомого, організованого пролетаріату; саме у Донбасі і Кривбасі радянська влада претендувала на «місцеве», «автохтонне» походження, у той час, як у сільськогосподарські регіони України остання була принесена «на штиках Червоної Армії».

Отже, Донецько-Криворізький регіон ще до встановлення радянської влади в Україні заявив про свою відмінність від інших українських територій, специфічність і, врешті решт, «окремішність».

На думку істориків радянської доби, цей територіально-виробничий, а не національний, принцип державного будівництва в Україні був надзвичайно шкідливим [14, с. 70]. Проти утворення ДКРР виступили як українські більшовики, зокрема, вищеназваний М. Скрипник, так і їх російські колеги. У відповідь на повідомлення Артема про створення Донецько-Криворізької республіки як автономної частини Російської федерації лідер ВЦВК РРСФР Я.М. Свердлов писав: «Відокремлення вважаємо шкідливим». Негативною була й позиція голови РНК РРСФР В.І. Леніна, за участю якого була прийнята постанова про Донецький басейн «як частину України» [14, с. 70].

Між тим, сучасні історики наполягають на тому, що більшовики навмисне розколювали Україну [10, с. 177-178; 12, с. 228; 13, с. 203]. На наш погляд, з таким висновком навряд чи можна погодитися. По-перше, це суперечить поширеній тезі про імперські амбіції більшовиків, що намагались відродити міцну централізовану Росію. По-друге, більшовиків цікавила вся територія України, а не тільки її промислові регіони. По-третє, «удільні» республіки на території України лише ускладнювали більшовицьке врядування і державотворення.

Логічність даних висновків опосередковано підтверджується й тим фактом, що Артем, безперечно талановитий і достатньо досвідчений керівник, був усунутий від влади, як тільки було покінчено з територіально-політичною роздробленістю України [і це в умовах катастрофічного кадрового голоду – Л.Д.]. Щоб утримати єдність України та урівноважити амбіції її лідерів (на той час Г. П’ятакова і Ф. Сергєєва (Артема)), за рекомендацією В.І. Леніна, головою Раднаркому УСРР у 1919 р. був призначений «варяг» Х. Раковський [2, с. 310], після чого Артем назавжди покинув Україну, а через 2 роки пішов із життя. Враховуючи зазначені обставини, достатньо пікантно виглядає коментар Й. Сталіна, зроблений ним після загибелі Артема: як пригадує син Федора Сергєєва – Артем Федорович – після смерті батька командарм С. Будьонний нарікав: яка, мовляв, випадковість, катастрофа, яка неочікувана та нагла смерть, на що Сталін відповів: «Якщо випадковість має політичні наслідки, то до такої випадковості варто уважніше придивитися» [22].

Тож, утворення ДКРР стало неординарною подією 1918 р. Останнє поклало початок територіальному сепаратизму в Україні та спровокувало не аби яке політичне напруження у більшовицьких органах влади.

IV обласний з’їзд Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів обрав обласний виконавчий комітет Рад. За різними даними до нього входило 9 [10, с. 176] чи 11 осіб [9, с. 381; 17, с. 108]. 14 лютого 1918 р. на першому засіданні обласного комітету було обрано Раднарком ДКРР у складі: голова і комісар народного господарства – Ф.А. Сергєєв (Артем), нарком внутрішніх справ – С.П. Васильченко, нарком фінансів – В.І. Межлаук, нарком народної освіти – М.П. Жаков, нарком праці – Б.Й. Магідов, нарком у судових справах – В.Г. Філов, нарком із військової справи – М.Л. Рухимович, нарком держконтролю – А.З. Каменський [7, с. 199; 9, с. 381, 10, с. 176-177]. У березні 1918 р. Раднарком ДКРР поповнився І. Кожевниковим – наркомом пошти і телеграфу та І. Варейкисом – заступником наркома народної опіки [10, с. 177].

За короткий термін свого правління Раднарком Донецько-Криворізької республіки [інша, синонімічна, назва – обласна Рада Народних Комісарів – Л.Д.] започаткував політику націоналізації підприємств, зокрема, рудників Кривбасу [9, с. 381]; прийняв рішення щодо розширення будівництва у Донбасі, затвердив «Положення» про Південну обласну Раду народного господарства [фактично, прототип майбутньої Вищої Ради Народного Господарства – Л.Д.], асигнувавши на її розвиток 20 млн крб. [17, с. 108].

Серед причин ліквідації Донецько-Криворізької області [в опрацьованій літературі цей термін використовується як синонімічний до терміну «республіка» – Л.Д.] Є. Бош називає конфліктні відносини між керівництвом регіональної республіки і центральними органами більшовицької влади в Україні, а також помилковий погляд лідерів промислової республіки на національну єдність України. З цього приводу Євгенія Богданівна зазначає: «Опозиційне відношення до ЦВК Рад України з боку групи товаришів пояснювалось поширеним у верхах Донецько-Криворізької та Харківської парторганізацій поглядом, що між промисловою Донецько-Криворізькою областю і селянською Україною нема й не може бути ніяких спільних інтересів. Товариші бачили економічний зв’язок Донецько-Криворізької Республіки з Росією, а національна єдність України розглядалася ними як пережиток старого, що збереглося у головах націоналістів. І якщо з великою натяжкою погоджувались визнати Україну як автономну державу, то лише у складі РРСФР, і ні в якому разі не включати Донецько-Криворізьку область у територію України: Україна, на їх думку, це селянська Київська область – Правобережжя. Українська мова їм здавалася неприйнятною для народних мас. І товариші не раз зазначали членам ЦВК, що видання газети українською мовою – невиправдана витрата паперу, маси читати її не будуть. Тому, коли повстало питання про державну владу в Україні, вони схилялися до приєднання до Росії або утворення Донецько-Криворізької Радянської республіки зі своїм ЦВК і Народним Секретаріатом та менш за все схилялись до створення ЦВК Рад України. Після переїзду Всеукраїнського з’їзду Рад у Харків і директив ЦК партії товариші підкорилися, однак залишилися при власному погляді. Звідси формальне визнання ЦВК і його Народного Секретаріату, а по суті – опозиційне відношення. Партійна дисципліна вимагала підлеглості, і товариші не проводили відкритої агітації, однак в усіх своїх діях не приховували свого ставлення і в партійних лавах намагались провести рішення щодо створення Донецько-Криворізької Радянської республіки» [3, с. 164].

Отже, лідери ДКРР сприймали промислово розвинуті райони України як російські території. Між тим, верхівка більшовицької влади у самій Росії, не говорячи вже про відповідні українські радянські структури, категорично відкидали ідеї приєднання Донбасу і Кривбасу до Росії.

Наостанок, слід зазначити, що у науковій літературі спостерігаються розбіжності і стосовно дати ліквідації Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Більшість дослідників пишуть, що це сталося у березні 1918 р., точніше, 19 березня [9, с. 381; 18, с. 408; 21, с. 108]. Між тим, 16 березня 1918 р. [за 3 дні до ліквідації (!) – Л.Д.] Раднарком ДКРР почував себе цілком впевнено, заявляючи про свою підтримку Народного Секретаріату у боротьбі проти іноземної інтервенції [14, с. 81]. Більше того, є підстави говорити про легітимне існування керівних органів ДКРР і в подальшому: так, під час Таганрозької наради більшовиків України, що проходила 19-20 квітня 1918 р., було прийнято рішення про запрошення представника Обласного комітету Донецько-Криворізького басейну до складу Центру партійної роботи в Україні [3, с. 315].

Підводячи підсумок, слід підкреслити, що Донецько-Криворізька Радянська Республіка стала кульмінаційним моментом у політичній кар’єрі Артема, який на той час був авторитетним лідером регіону і фактично не визнавав влади українського більшовицького центру. Між тим, виокремлення промислово розвинутих басейнів зі складу України брутально порушувало її етнічні кордони, загрожувало територіальній цілісності й економічному потенціалу останньої і не влаштовувало не тільки Центральну Раду, але й мислячих у національній площині більшовиків. Існування самостійних держав в Україні серйозно турбувало і російських більшовиків, адже подрібнення владних повноважень, хай і більшовицьких, заважало встановлювати централізовану владу пітерсько-московських більшовиків. Відтак, твердження, що більшовики були зацікавлені і навмисне розколювали територію України, на наш погляд, є симптоматичною помилкою сучасної вітчизняної історіографії.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка