Дяченко П. Г. Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії унр. Київ: Стікс, 2010. 448 с



Скачати 11.31 Mb.
Сторінка1/10
Дата конвертації17.01.2017
Розмір11.31 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


УДК94(477)"1918~1920" БЕК 84.4УКР6 Д99

Дяченко П. Г.

Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Київ: Стікс, 2010. - 448 с.

У спогадах командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР Петра Дяченка розповідається про збройну боротьбу за Українську державу в 1918 - 1920 роках, зокрема боїна Чернігівщині та Харківщині, трагедію полковника Петра Болбочана, відступу Румунію і наступ із Заліщиків на Київ, звільнення столиці та втрату її, Перший зимовий похід Армії УНР, наступ восени 1920 року, відступ за Збруч та багато інших подій.

У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.

Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.

рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр" для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.

Рецензент- к. і. н. КостянтинЗавальнюк

редактор-упорядник Роман Коваль

ВОЛИНЬ, КИЇВЩИНА, ПОДІЛЛЯ, ГАЛИЧИНА, ПОЛТАВЩИНА, ХАРКІВЩИНА І ХЕРСОНЩИНА БАЧИЛИ ЦИХ ВЕРШНИКІВ ІЗ ЧОРНИМИ ШЛИКАМИ, ЩО ЙШЛИ ВДЕНЬ І ВІЮЧІ, ІВ ЗАМЕТІЛЬ, ІВ ДОЩ-УСЮДИ ШУКАЮЧИ ВОРОГА І ЗНИЩУЮЧИ ЙОГО НЕМИЛОСЕРДНО.

Петро ДЯЧЕНКО




Холодний Яр'

ІСТОРИЧНИЙ КЛУВ ТІ


О Боровик Р. В., ідея КоваапьР .М. упорядкування,редагування,

Примітки, додатки, 2010


Л'п/ііігІГІ», І' Іі , І.ІСЧ



і Коваль Є.Р., обкладинка, дизайн, 2010

Ковальченко С.С,'., карти, редагування,

іменний і географічний покажчики, 2010.

:

ЗМІСТ

Роман Коваль. Я жив з ним в одну епоху. 10

Роман Коваль. Про зухвалу силу наших дідів 12

РоманКоваль. Коротка біографія Петра Дяченка 16

Зауваги упорядника .....18

Зауваги редактора 19

Петро Дяченко. Чорні запорожці

З партизанів у регулярну армію 22

Бої на Чернігівщині 23

Протигетьманське повстання 26

Бої Болбочанівської кінноти в районі Лозової 29

Дивізіон ім. Петра Болбочана 35

"Петлюрівська гвардія" 36

"Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки" 39

У Румунії 41

Галичани дивуються 43

Трагедія полковника Болбочана 44

"Шкода було крові в обороні такого уряду" 46



На Київ 48

Цша парадів Петлюри 49

Молоді ветерани зленими очима 51

Зимовий похід 53

Зустріч Різдва 55

Відновлення боротьби з червоними 58

Бій під Смілою 60

Перехід на Лівобережжя, захоплення Золотоноші 62

Поворот на Правобережжя і похід на захід 64

Захоплення Голованівська 66

Бій під Хашуватим, захоплення Гайворона і підїзд до Бершаді 67

Повернення до Голованівська і виступ у бік Бершаді 70

Бій під Наливайками 72

Захоплення ст. Плетений Ташлик 75

6

Марш на Долинську і Вознесенськ 76

Здобуття Вознесенська 78

"Звичайно, ми порубали їх" 80

Бої під Бірзулою і Тульчином 81

Бої під М'яскшкою і з'єднання з регулярною армією 83

Бої у складі регулярної армії 85

Бої під Кетросами 87



Загибель хорунжого Еурби 90

Перший відступ за Збруч 92

Бої на р. Збруч 95

Парад під час боїв 98

Відступ до Дністра 101

Бої на р. Дністер 104

Повернення Чорних до Запорозької дивізії 110



Загальний наступ Української армії 111

Операції над Збручем 112

Захоплення Проскурова 115

На Старокостянтинів 116

Летичівські бої .117

Перемир'я 124

Останні бої полку Чорних запорожців 125

Підсумки 130

Документи

Відкритий лист полковника ПетраБолбочана від 26січня 1919р 133

Відкритий лист полковника ПетраБолбочана від10лютого 1919р 137

Лист полковників Запорозької групи Армії УНР до

державного інспектора Миколи Гавришка від 7 червня 1919 р 142

Лист полковникш Запорозької групи армії УНР до уряду УНР 15 червня 1919 р. ...143



Наказ командарма Михайла Омеляновича-Павленка від 11 січня 1920 р 144

Наказ командира Запорозької дивізії Андрія Гулого-Гуленка

під 28 березня 1920 р 145

Наказ командарма Михайла Омеляновича-Павленка від 19 квпня 1920 р 148

Наказ командарма Михайла Омеляновича-Павленка від27 квітня 1920 р 149

Уривок з доповіді політичного референта уряду УНР



Василя Совенка від 4 червня 1920 р 150

Наказ по кінному полку Чорних запорожців №еЗЗ від 20 червня 1920р 153

Список лицарів Залізного хреста 1-ї Запорозької дивізії



ти .1-го кінного полку Чорних запорожців 154

7

Спомини учасників Визвольної боротьби



Григорій Макаренко. Полковник П.Болбочан(Останній акт иття) 162

Василь Чабанівський. Вступ Українських Військ до Києва 31 серпня 1919 р 167

Чоношличник Немирівський 171



Валентин Сім'янців. Вступ 173

Валентин Сім'янців, У полку Чорних запорожців 174

Валентин Сім'янців. Як переходили Дніпро 174

Валентин Сім'янців. Голованівське 175

Валентин Сім'янців. Вознесенське 177

Валентин Сім'янців. Тульчин 182

Валентин Сім'янців. Надійна з Качківки 187

Валентин Сім'янців. Терешко знає, що робить 189

Валентин Сім'янців. Смерть сотенного Бурби 190

Валентин Сім'янців. Я бачив Головного отамана 192

Валентин Сім'янців. Лучинець 193

Валентин Сім'янців. Багринівці 195

Валентин Сім'янців. "І коні реготали!" 197

Никифор Авраменко "мали славу нещадних і непримеренних"' ....200

Никифор Авраменко.Нестор Галайденко 201

Никифор Авраменко. "Doskonale" 203

Лавро Кемпе. "Перемога або смерть!" 206

Петро Первухин. Під Вознесенськом 210

Михайло Крат. Вапнярська операція (Спогад) 212

Михайло Омеляиович-Павленко. Про Чорних 228

Володимир Левицький. Вгостях у Чорношшгшиків 230

Дмитро Гонта Атака Чорношличників під Товстеньким (Спомин) 233

Іван Цапко. Кінни й бій під Сидоровом 236

БорисМонкевич. Нічпий наступ Чорних запорожців нас. Баїринівці 242

Роман Коваль, Сергій Коваленко. Неповний список старшин

і козаків 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. 247

Антін Кущинський. Трагедія села Березова Лука на Полтавщині 270

Роман Петренко. Спомин про генерала-хорунжого Петра Дяченка 273

Микола Сарма-Соколовськиїї. Чорні запорожці тд час Другої світової війни 278

Василь Верига. Слідами батьків (Уривок) 279

Яетро Дяченко. Протипанцерна бригада "Вільна Україна" 281

Володимир Гончарук. Дещо про бригаду "Вільна Україна" 289

/ТстроСамутин. Гєнерал-хорунжий Петро Дяченко 294

8

Макар Каплистии. Відійшов на вічний спочинок генерал Петро Дяченко 297

ЛаріонКриловецький. Ті, що відійшли 299

Лвв Шанковський. Бойовий орел української кінноти

(І Іам'яти генерала Петра Дяченка) 301

/{{иіентин Сім янців. Замітка до статті проф.Шанковськогопро ген. П. Дяченка 311

Нолодимир Гладич. До Хвальної Редакції журналу "Вісті Комбатанта" 313

Звернення оргкомітету побудови пам'ятника Петрові Дяченку. 317



Налентин Сім'янців. Посвячення пам'ятника 319

Запорожець. Пам'яті запорожця В. Дяченка ....321

З.Шкурупій. Хорунжий Андрій Іванів 324

Іішн Буртик. На свіжу могилу В. Гладича 325

ГиманКоваль. 1939 -1945. Сумні роки 328

Соломія Іськів. Вшанування в Пикуличах ....332

ІНариси


І'оман Коваль. Борис Монкевич. Військовий та історик 333

І'оман Коваль. Олександр Шаруда, бунчужний Чорних ...337

Гпман/Соболь. Гриць не боявся смерті 341

І'оман Коваль. Свято на колоцвинтарній вулиці 345

І'оман Коваль. Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців 348

Роман Коваль. Романтик Валентин Сім'янців 352

І [ро Петра Дяченка та його козацтво 357



І'оман Коваль. Такими вони були! 360

Фотодокументи ..363

Омксандр Стець. Новітні Чорні запорожці 431

Географічний покажчик 432

Імічіний покажчик 439

>

Я жив з ним в одну епоху

Щоправда, не в ту, коли він рубав московські голови, а тоді, коли викликав спогади про свої подвиги, коли тихо клав на папір слова, які ось-ось дійдуть і до тебе, шановний читачу.

1959 - 1965-ті- це роки нашого спільного буття: він уже доходив до останньої межі, а я тільки починав до неї свій шлях.

Пригадую, десь тоді, 1965 року, я подивився в Горлівці свій перший фільм про індіанців з Гойком Мітичем у головній ролі. Захоплений гор­дими індіанцями, які відважно захищали рідну землю, я повертався із сеансу не кроком, а підскакував, імітуючи їзду верхи, і "стріляв з паль­ця", ніби з револьвера, потім підключав другу руку і вже "стріляв із рушниці". Я і зараз бачу свій "героїчний рейд" з кінотеатру додому, на Інститутську, ЗО.

А Петро Дяченко вже дописував свої останні рядки в далекій Амери­ці, дописував, не знаючи, чи колись його спомини про героїчне минуле нашої Батьківщини дійдуть до тих, кому він їх адресував.

Дві війни провів Петро Дяченко проти більшовицької Росії, надавав їй стільки чортів, що міг би тішитися на схилку років, що не змар­нував свого життя. Але... Але ж переміг не він, а московське розбійне військо.

Петро Дяченко закінчував своє життя, а СССР набирав сил і погро-жував Америці ядерною війною,


10 квітня 1965р мені виповнилося 6 років, мене вже готували до школи, звісно російської, бо останню українську закрили в сусідній Ми-китіпці кілька літ тому-і це був один із наслідків поразки Армії Української Народної Республіки.А 23 квітня [965р. у чужій Філадельфії помер Петро Дяченко...



Спілкувалися і на подвір'ї його хати, яка дивом збереглася у с. Бере-зова Лука, що на Полтавщині І в хаті витав його дух.Разом з його послідовниками, Чорними запорожцями з Перемишля, встановили ми по Дяченковому дворищі меморіальну плиту на його честь. Встановили урочисто, разом із земляками , козацтвом , кобзаря-

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

ми. Радісна подія сталася 28 червня 2009 р., в День Конституції Укра ни, держави, яку він виборював для нас.

Особливо багато було дітей.

І цю книгу готую насамперед для них, дітей Березової Луки, діте Полтавщини - Миргорода, Решетилівки, Котельви, Шишаків, Лохвш та інших полтавських міст і сіл, адже саме звідси походить чимало т лаків і старшин полку Чорних запорожців.

Прочитавши книгу про своїх зухвалих прадідів, малі полтавці грс пишуться не в індіанців, як колись я, а в чорношличників. Вони стр пятимуть з уявних револьверів і рушниць у пикатих москалів, рубать муть палицями - ніби шаблями - будяки і бачитимуть у них перем капі московські очі. Малі земляки Петра Дяченка несподівано вискак) «атимуть із засідок із криками "Слава!" та "Геть москалів!", лякаюч і («оїх, і чужих.

Знаю: на Полтавщині та й скрізь в Україні виросте нове поколінн (юрцш мі волю, бо слово Петра Дяченка дійде до нас, а свист його шабз іші чичс юнацтво до бою за Україну.

Роман КОВАЛЬ




ми. Радісна подія сталася 28 червня 2009 р., в День Конституції Украї­ни, держави, яку він виборював для нас.

Особливо багато було дітей.

І цю книгу готую насамперед для них, дітей Березової Луки, дітей Полтавщини - Миргорода, Решетилівки, Котельви, Шишаків, Лохвиці та інших полтавських міст і сіл, адже саме звідси походить чимало ко­заків і старшин полку Чорних запорожців.

Прочитавши книгу про своїх зухвалих прадідів, малі полтавці гра­тимуться не в індіанців, як колись я, а в чорношличників. Вони стрі­лятимуть з уявних револьверів і рушниць у пикатих москалів, рубати­муть палицями - ніби шаблями - будяки і бачитимуть у них переля­кані московські очі. Малі земляки Петра Дяченка несподівано вискаку-ікітимуть із засідок із криками "Слава!" та "Геть москалів!", лякаючи і Своїх, і чужих.

Знаю: на Полтавщині та й скрізь в Україні виросте нове покоління (юрців за волю, бо слово Петра Дяченка дійде до нас, а свист його шаблі ши чичс юнацтво до бою за Україну.


Роман КОВАЛЬ


ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

Книга про зухвалу силу наших дідів

Хоч Петро Дяченко залишив чималу мемуарну спадщину, але досі не ви­йшла жодна книга його споминів. Однією з причин цього, на мій погляд, є його критичне ставлення до Симона Петлюри. Петро Дяченко не приховав від нащадків того, про що намагалися не згадувати петлюрівські історики. Правда полтавського козака розходилась із "генеральною лінією" уенерів-ської еміграції, яка, проводячи академії на честь Головного отамана Армії УНР, була незацікавлена в публікаціях, де висвітлювалась його руїнницька роль, зокрема ганебна участь в арешті та вбивстві полковника Петра Бол-бочана, а з другого боку-дивовижна доброзичливість до окупантів: Добро­вольчої армії, військ Антанти і так званих союзників - поляків, винних у військових злочинах проти українського населення, зокрема під час утечі влітку 1920 року. А незрозумілі для українського козацтва безперервні від­ступи української армії, коли ворога і близько не було?!

Хто відповість за них?

"Чого ми відходимо, від кого тікаємо?" - запитували козаки у старшин, а старшини - у Петра Дяченка. Це ж саме питання ставив перед собою і командир полку Чорних запорожців. Перед ким ми відступаємо? Адже ко­зацтво рветься до бою, шукає ворога, але наказ вищої команди спрямовує військо, повне вояцької снаги, на захід, до кордону...

Звертає увагу Дяченко і на жахлииу бідність української армії, брак на­боїв, взуття, сідел, рушниць, гармат, санітарно медичної служби та медика­ментів. Такий розпачливий стан існував незважаючи на те що "ми маємо все Правобережжя" і усіма величезними складами. Чому Петлюра (інтен-дант у часи Першої світової не скористався цим?! Чому ми, продовжував Дяченко, "опинилися в зимі без теплого одягу, без чобіт, чому наші стар­шини і козаки тисячами мерли на тиф, чому, нарешті, Галицька армія пе-рейшла до білих москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдеся­теро сильніші від денікінських крилоослонних відділів, а чомусь весь час

без бою відходили Яіоцо б ми вміли шанувати нашу власну кров,

на всі ці питання мусів перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з

Головним отаманом петлюрою на чолі",

полк Чорних запорожців мав у своїх таборах тільки те, що "здобув на

на ворогові" або вилучав на спиртових заводах. Гола і боса

армія, без звязку, лазаретів, ліків і бинтів, без амуніції, не мала шансів на

12
перемогу, незважаючи на звитягу Чорних запорожців та козацтва інших полків.

А Петлюра, який мав би відповісти за катастрофічний стан свого війська, ще й дорікав командирам полків і козакам, що вони в польських маєтках бра­ли для коней сіно й овес. Дорікав у присутності польських генералів.

Один із козаків Чорного полку сміливо запитав у Петлюри, а чим же годувати коней, бо "ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно". Звідки це брати? Головний отаман не мав що відповісти, зате повторив вимогу припинити "грабунки". І це у присутності польських генералів, військо яких безжально грабувало і било українське населення під час стрімкого відступу літа 1920 року.



Оцінюючи цей прикрий епізод, Петро Дяченко зазначає: "Козаки і стар­шини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з'їсти, і коня прогодувати, а звід­ки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, - інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в'язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ще при-віз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби..."

Хто відповість на ці питання?

Чому інтендантська служба справно працювала у поляків та в Галиць­кій армії? Чому її не було в армії, Головним отаманом якої був Симон Пет­люра? Хто винний у цьому?

Тут згадується трагічна доля сотника Савчука-Савінчука, який за чоти­ри роки вірної служби Україні не заробив собі навіть на сорочку та штани і, аби не світити "м'яким місцем", продав гешефтяру з Товмача реквізова­ну її панському маєтку пшеничку - щоб купити собі штани, сорочку і че-реиики.

Панове судці, - тихим голосом визнав обвинувачений, - так, я про­дам 29 пудів пшениці жидові в Товмачу... Але ж воші їдять. Сорочки зміни-і її не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Чере­пний з діорами. Продав - і купив дві пари білизни, черевики. Що казати, діііено, винний, продав скарбову пшеницю, але прошу панів судців, чи ж н пропив, чи програв у карти? Ні, я купив собі дещо з білизни та одягу. Я бездоганно служив в Українській армії із самого початку її заснування... Я ніс лужив право на сорочку... Воші й бруд - чи ж це нагорода за мою служ-I справді порушив закон, вкрав. Але вкрав стільки, скільки потрібно було, аби задовольнити мої найпекучіші потреби. І коли тут пан прокурор обжалуває мене від імени влади за злочин, то ж чи не маю підстави я, сот­ії ми Української армії, обжалувати владу Республіки, що довела мене до



ІЗ

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


такого стану. Я - чесний син чесних батьків-господарів. До цього випадку ніхто не може закинути мені що-небудь. Чи ж я не просив вище себе сто­ячих, аби узгляднили мою біду? Чи ж я за свою активну участь в боротьбі не заслужив задоволення моїх скромних потреб?..

Надзвичайний суд 2-ї кулеметної бригади "іменем Української Народ­ної Республіки" засудив сотника до смертної кари. Головний отаман Пет­люра вирок затвердив. Сотник Савчук-Савінчук, що все віддав своїй Бать­ківщині, був покараний за її зраду. Під час розстрілу поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:



- Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.

Але головні злочинці кари уникнули: розікравши державну скарбни­цю та зваливши вину на Волоха, втекли до Польщі під протекторат по­ляків, яким в обмін на тимчасову підтримку віддали величезні території з мільйонами українців.

Чи відчував Симон Петлюра свою вину у смерті сотника Савчука-Савінчука? Вину подвійну, адже за катастрофічний стан у війську насампе­ред мав відповісти Головний отаман, а по-друге, він міг не затверджувати вироку і помилувати борця за волю України сотника Савчука-Савінчука. Але Петлюра своєї вини не відчував. Мабуть, за хвилину і забув про траге­дію чесного сина чесних батьків.

Якби Петро Дяченко приписав Петлюрі неіснуючі заслуги перед вій­ськом, розповів, як той ходив у першій лінії в шабельну атаку, як косив із кулемета москалів, як дбав про військо, як використав на добро української армії величезні склади трьох російських фронтів, розташовані в Україні, як чудово організував .ш'язок, харчування, постачаний, сапітарно-медичну службу, як противився розкладницькій діяльності урядових партій у вій-ську, як каравхабарників із свого оточення, як твердо поводився на пере-говорах з поляками, гордо підмовившись бути їхньою маріонеткою, як не піддав їм величезні українські території мільйонами наших земляків, на-певно би якась вірна Петлюрі душа видала б таку книгу "споминів".



Але ж ні - Дяченко писав не комусь на догоду, писав, як було. Ось ури­вок з цих споминів "При владі ТОДІ був соціалістичний кабінет Мартоса,

який до свого війська ставився просто вороже... У цьому часі партії Соціал-

Демократів і Соціал-Революціонерів, які творили наш уряд, вели в армії

державну політичну "інспектуру", ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет команд-

ного складу... Чорні говорили, що шкода було понад 50 забитих і ранених

Чорних запорожців. які пролили кров її обороні такого уряду".

А Симон Петлюра, який не взяв участі в жодному бої, не пальнув жод­ного разу в бік москалів, повчав командирів полків, наказував йти в пер­шій лінії в бій. Не змовчав тоді Петро Дяченко. "Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, - сказав він, - і мене підганяти не треба!"

Іншою причиною замовчування духовної спадщини Петра Дяченка стало те, що він свою війну проти більшовицької Росії продовжив у лавах Вермахту на чолі протипанцерної бригади "Вільна Україна". Вермахт про­грав, а хто програв - завжди бандит. Таке тавро намагались навісити і на легендарного звитяжця українського народу Петра Дяченка.

І все ж він повернувся на Батьківщину. Повернувся цією книгою спо­гадів, яка висвітлює його правду, власне, нашу правду...

Повернення командира полку Чорних запорожців не тільки додає нам сил та завзяття, а й нагадує нашим ворогам про велич української зброї, а значить, й українського народу.



Виходець із Богом забутого села, про існування якого більшість грома­дян України й не чули, став символом українських перемог.

Сумно, що сьогодні дехто з мешканців Березової Луки більше шанує "красних героїв", з якими на смерть билися їхні земляки - брати Петро і Віктор Дяченки та інші чорношличники, переважна більшість яких були уродженцями Полтавщини.



Ця книга нагадає нам про зухвалу силу наших дідів і прадідів і викличе в нас захоплення ними та бажання їх не осоромити.

Роман КОВАЛЬ

15


14

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ







ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович (30.01.1895, с. Березова Лука Миргородського пов. Пол­тавської губ., тепер Гадяцького р-ну Полтав­ської обл. - 23.04.1965, Філадельфія, США). Військовий діяч; прапорщик 146-го пі­хотного запасного батальйону, командир 7-ї роти 333-го Глазівського пішого полку 84-ї пішої дивізії Казанського військово­го округу (01.1916), командир батальйо­ну смерті військ Тимчасового уряду, ко­зак 2-ї чоти, згодом чотовий кінної сотні 2-го Запорозького полку, командир 2-ї со­тні 2-го Запорозького кінного полку (із 23.11.1918), курінний (із 17.01.1919) Окре­мого партизанського куреня ім. отамана Петра Болбочана, командир Окремого кінного запорозь-кого рес­публіканського полку Запорозького корпусу, кінного полку Чорних запорожців (27.06.1919 - 1920), командир 3-ї Окремої кінної брига­ди Запорозької групи (лютий 1920), т. в. о. командира Окремої кін­ної дивізії (08.1920), т. в. о. командира кулеметного ескадрону (кін. 1928) та командир лінійного ескадрону (друга пол. 1931) 1-го Шво-лезького полку ім. Юзефа Пілсудського, помічник 1-го заступника ко­мандира 3-го полку мазовецьких шволежерів (1.11.1934 - 30.09.1939), кавалерійської бригади "Сувалки", начальник поліції м. Сувалки (вес­на 1940) і м. Холм (1940), начальник штабу Поліської Січі Української повстанської армії (з 5.07.1941), учасник українського націоналістич­ного підпілля (1941 - 1944), заступник командира Українського ле­гіону самооборони (31-го охоронного батальйону СД, 06.1944), ко­мандир УЛС (08.1944), 3-го Українського пішого полку 1-ї дивізії УНА (02.1945), Окремої української протитанкової бригади "Вільна Украї­на" (22.02.1945; з 15.04.1945 у складі 4-ї танкової армії Вермахту), ко­мандир 2-ї Української дивізії УНА (7.03.1945), військові звання - пра­порщик (1.01.1916), підпоручник (12.07.1916), поручник (23.03.1917), штабс-капітан (24.08.1917) російської армії, сотник (1919), полков-


Коротка біографія Петра Дяченка, генерал-поручника Армії УНР


ник Армії УНР (23.06.1920), контрактовий майор Війська Польського (20.07.1928), генерал-хорунжий (15.10.1929; наказ Війську УНР, ч. 6,1 лю­того 1961), генерал-поручник УНР (після 1.02.1961).

Народився в сім'ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської.

Закінчив 6 класів Миргородської реальної школи (фах "механік").

До російської армії пішов добровольцем. Службу почав у 52-му Сибір­ському стрілецькому полку. На фронтах Першої світової війни брав участь у боях на території Польщі, Литви та Галичини. Кілька разів поранений, а саме: 14 вересня 1914 р., 21 січня 1915 р., 8 вересня 1915 р. та 30 серпня 1916 року. За бойові заслуги нагороджений хрестами Святого Георгія II, III, IV ступенів, медаллю Святого Георгія IV ступеня, а також всіма можливими орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами і биндою включно та ще й відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою.

Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (1.01.1916).

На службі в українському війську від 17 грудня 1917 року. Поранений 25 лютого 1918 року. Навесні 1918 року - учасник визволення Харкова і Криму під проводом полковника Петра Болбочана. Поранений у другій ПОЛОВИНІ грудня 1918 р. під час роззброєння 33-го Охтирського пішого ПОЛКу, який відмовився виконувати накази Директорії. Учасник Першо-Г0 ЗИМОВОГО походу (6.12.1919 - 6.05.1920), командарм якого Михайло омельянович-Павленко назвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка од­ним і найкращих кінних полків української армії. Поранений 26 лютого 28 серпня 1920 року. Лицар Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри


14887206


та Воєнного креста.

У 1921- 1924 рр. -в таборах для інтернованих. 11 липня 1923 р.уПетра Дяченка народився син Юрій, а 27 грудня 1928 р. прийшов у світ син Олесь. із 20 07і 1928 р.Петро Дяченко на службі у Війську Польському.



Закінчив Вищу військову школу (Польща, 21.10.1932-1.11.1934).

Нагородженний пам'ятною медаллю "Польща своєму захисникові".



Бився проти червоних, які у вересні 1939 р. напали на Польщу. Під міс­під Гродном був Поранений. Інтернований у Литві, згодом переведений до

табору польських старшин під Кеніґсберґом. Після звільнення зголошуєть-ся до військового міністра Володимира Сальського, розробляє плани ство-рення антиросійського партизанського руху в Україні. Пізніше, живучи в

м. Холмі, співпрацює з Німецькою службою безпеки СД. Використовуючи допомагає ОУН і УПА. Учасник Другої світової війни на боці Вер-

махту. Автор спогадів. Похований на Українському православному цвин-тарі Св. Андрія в Бавид-Бруці (штат Нью-Джерсі, США).

Роман КОВАЛЬ



16

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

Зауваги упорядника

В основу цієї книги лягли спогади Петра Дяченка "Чорні запорожці", опубліковані 1959 року у філадельфійській газеті "Америка" (в номерах за 17,18, 21, 22, 24, 25, 29 і 31 липня, 4, 5, 7,11,14,18, 21, 22, 25, 26, 28 серп­ня, 1, 2,4, 9,18,24,25,26,29 вересня, 2 жовтня) з доповненнями зі збірни­ка "У 50-річчя Зимового походу Армії УНР" (Нью-Йорк, 1973), де спомини Петра Дяченка про дії Чорних під час Першого зимового походу Армії УНР висвітлено ширше. Збагачена книга й уривками із книги сотника Бориса Монкевича "Чорні запорожці. Зимовий похід й остання компанія Чорних запорожців" (Львів: Добра книжка, 1929).

Завдяки Олені Дяченко, дружині героя, яка опублікувала в журналі "Вісті комбатанта" (ч. З, 1967) звіт про спадщину Петра Дяченка, знаємо повний список його спогадів про Чорних запорожців. Ось вони: "Кінний полк Чорних Запорожців" (рукопис - 74 сторінок машинопису; рукопис -97 сторінок машинопису), "Нотатки до Історії Полку Чорних Запорожців" (4 аркуші - 8 сторінок, писаних рукою), "Кінна сотня" (шкільний малий зо­шит, написаний рукою), "Кінна сотня, Кінний дивізіон імени полковника Петра Болбочана" (зошит із ч. 2), "Кінний полк" (зошит із ч. 3), "Дяченко Петро, полковник Української Армії" (10 аркушів і дві сторінки, написані рукою), "Зимовий похід" (реферат, виголошений на роковини Зимового походу Армії УНР).

Отже, публікуємо не всі спогади Петра Дяченка про полк Чорних запо­рожців, інші шукаємо. Можливо вони зберігаються в Америці в родині йо­го сина, Петра Петровича Дяченка, американського військового, учасника війни у В'єтнамі, або в одному з національних музеїв-архівів української еміграції у США. Якщо хто знає, підкажіть, де зберігаються ці скарби. І чи збережено їх?

Написав Петро Дяченко і спомини про свою участь у Другій світовій ві­йні: "Організація протипанцерної бригади" (зі схемами), "Протипанцерна бригада "Вільна Україна" (4 аркуші - 8 сторінок, писаних рукою), "Форму­вання та перший бій Української Протипанцерної бригади" (три аркуші, написані чорнилом, і три аркуші, написані олівцем).

Петро Дяченко залишив по собі течку і з особистими документами, теч­ку з фотографіями, вирізки польських комуністичних газет про Петра Дя-

18

менка та листування (листи від генералів Павла Шандрука, Петра Саму-тина, Михайла Садовського, Дмитра Жупінаса, полковників Миколи Ри-бачука, Ларіона Липовецького, Н. Шкільного, П. Калиновського, Макара Каплистого, брата (Віктора Дяченка), сотників Зенона Стефанова і Дмитра І'онти, підстарший та козаків полку Чорних запорожців Петра Первухина, Сергія Гниди, Валентина Сім'янціва та інші).



Оскільки пошук духовної спадщини Петра Дяченка може розтягтися на роки, вирішив опублікувати те, що маю. А якщо подальші пошуки увінча­ються успіхом, видамо повніше видання.

Отже, в путь слідами Чорних запорожців!

Зауваги редактора

У споминах Петра Дяченка, Валентина Сім'янціва, Никифора Аврамен-ка та Лавра Кемпе я виправив русизми, наприклад добича на здобич, охот-но - охоче, вмішатися - втрутитися, полусмерті - півсмерті, ящі - скрині, прийшлось - довелось, мінути - хвилини, ранений - поранений, вспіти -іитигнути тощо. Те ж саме зробив і з полонізмами та галицизмами, зокре­ма алярм - тривога, патруля - патруль, батерія - батарея, стація - станція, жадного - жодного, страта - втрата, зголосити - доповісти, саля - зала, касувати - скасовувати, через заскочення - зненацька, зарядив відправу -скликав нараду тощо.

Виправив кіннотчика на кіннотника, кулеметчика на кулеметника, Гарматчика на гармаша, поручика на поручника, а також назви населе­них пунктів: Стенцівка - Стецівка, Легітне - Легедзине, Лосіївка-Лисіївка, Козавтир - Казавчин, Капітанівка - Капітанка, Ходяки - Худяки, Воргуни -Вергуни, Грушки - Грушківка, Степкувате - Станкувате, Деренківці - Де-ренковець, Дробівка - Драбівка, Загородник - Загородище, Розношинці -Розношенське, Хощевата - Хащувате, Таужня - Таужне, Вербка - Вербове, Китроси - Кетроси, Ново-Українка - Новоукраїнка, Требухівка - Трибухівці, Кіньчик - Кіньчаки тощо. Уточнювали ми часом і віддаль між селами.



Пряму мову вирішив передати у формі діалогу, тобто репліки починав з нового рядка, знявши лапки. Петро Дяченко, як правило, не називає імен героїв книги, тож у квадратних дужках я, де знав, поставив імена.

ВІЙСЬКОВІ частини (сотня, курінь, полк, бригада, дивізія, армія) скрізь подаю з малої літери, як того вимагає сучасний правопис.

Приведено до норм українського правопису і власні назви частин, на-приклад Запорозький корпус, а не Запорізький чи Запорожський.



19

Часом міняв структуру речення, наприклад "сотня, якої командир до­повів" на "сотня, командир якої доповів". Подекуди доводилося йти на ра-дикальніші кроки, наприклад в оригіналі було: "Того ж таки дня наказав командирам сотень, аби на добрих конях і не знаючих міру в п'янстві при­слали до штабу полку 50 козаків". Тепер ця невдало сформульована дум­ка звучить так: "Того ж таки дня наказав командирам сотень прислати до штабу полку на добрих конях 50 козаків, які знали міру в питті".

Виправлено й низку інших неоковирностей, наприклад "зроблення порядку" - "наведення порядку" тощо. Де було доречно, скорочував слова "був, було, були", якими автор зловживав. У реченнях чи абзацах, де Пет­ро Дяченко раз по разу використовував слово "полк", часом змінював це поняття на "Чорні" чи "Чорні запорожці".

Розділ "Кінний полк Чорних запорожців" я розбив на декілька частин, давши їм назву, відтак втрачено первісну назву. Розділ "Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової" теж розділив на кілька частин, оскільки автор розповідає не тільки про бої під Лозовою, а й про бої під Полтавою, Кобе­ляками, в Теплику, Голованівську, події у Румунії, Заліщиках, Києві та де­сятках інших міст.

Короткий авторський "Вступ" вилучено через його схематичність. Пла­нував використати його для додатка "Коротка історія полку Чорних запо­рожців очима Петра Дяченка", але так не завершив роботу через супереч­ливість дат.

Документи в додатках та спомини Григорія Макаренка, Василя Чабанів-ського, Володимира Левицького та наступних авторів подаються без змін, хіба впорядковано пунктуацію.

Всі виправлення, на які я наважився, не змінюють суті, духу і настрою твору, натомість увиразнюють те, що хотів сказати автор спогадів.



20

Петро ДЯЧЕНКО



Чорні запорожці

Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР



З партизанів у регулярну армію

Зачатком кінного полку Чорних запорожців стала кінна сотня при 2-му Запорозькому полкові, яким командував полковник [Петро] Болбочан.



Кінну сотню, як і 2-й Запорозький полк, було сформовано в Житомирі по відступі з Києва. Разом із Німцями брали участь у боях за Київ, а далі [полк пішов] на Ромодан - Миргород - Полтаву. Командиром сотні був військовий урядовець [Іван] Благо. Сотня складалась із 3 чот: на 1-й чоті був хорунжий [Борис] Шевченко, на 2-й чоті - поручник Климко, на 3-й чоті - хорунжий Сисун; бунчужний - Гаєвський Хведір. Сотня налічувала до 50 шабель.

Старшини й козаки з російської армії переважно були піхотинці. Та­бору сотня не мала, бо тоді воювали переважно в потягах. Від Житомира до Полтави - в боях без відпочинку, тому не було змоги приймати охочих служити у війську.



У Полтаві полк простояв від 27 березня до 3 квітня 1918 р., що дало змо­гу значно поповнити свої ряди. Там же зголосився до штабу 2-го Запорозь­кого полку і я зі своїми 12 партизанами - всі на конях і добре озброєні. Всіх нас прийняли до кінної сотні козаками - через брак старшинських посад. Я зі своїми людьми потрапив до 2-ї чоти поручника Климка.

Вже другого дня чота під командою поручника Климка була вислана в роз'їзд на м. Перещепина, а я зі своїми партизанами - в чоловий пат­руль. Перед містечком нас обстріляли. Залишивши частину патруля пе­ред Перещепиною, я з рештою городами вийшов на тили ворога. Взяті у два вогні, червоні кіннотники змушені були відступити. Взяли 4 полоне­них, у тому числі й одного комісара. Полонених відіслав до командира чоти, а сам залишився вартувати. Повернувшись вечором, довідався, що поручник Климко звільнив полонених, взявши викуп із жидівського ка­галу, бо серед полонених був один жид. Вчинок Климка не був нам, пар­тизанам, до вподоби.

Вернувшись до Полтави, довідались, що Благо передав сотню сотнику Римському-Корсакову, бувшому кіннотнику російської армії. З квітня ви­йшли з Полтави на Харків і після бою в районі Люботина зайняли місто. Того ж дня під вечір до Харкова вступили й Німці. Полк - у резерві. До сот­ні зголошується багато добровольців, переважно старшини. Відчувається брак коней і сідел, яких чомусь не забрали з Полтави.

10 квітня 1918 р. посідали до потягів. 13 квітня прибули до Лозової, а 14 квітня після короткого бою зайняли Олександрівськ. 2-й Запорозький полк у повному складі побував на Хортиці, де на місці бувшої церкви поста-



ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

вили хрест із надписом: "Новітні Запорожці своїм предкам". В Олександрів-ську зустрілись з УСС і мали шану гостити в полку Василя Вишиваного.

18 квітня рушили потягами на Мелітополь, який по короткім бою був зайнятий нашою піхотою. Захворів поручник Климко, й обов'язки коман­дира чоти почав виконувати я.

21 квітня передові частини Запорожців наблизилися до Сивасько­го залізничного мосту, який на світанку другого дня несподівано за­йняла 1-ша сотня під командою сотника [Михайла] Зілинського (часом пишуть Зелінський. - Ред.). Кінна сотня брала чинну участь у наступі на Джанкой.

Після короткого побуту в Криму 2-й Запорозький полк на жадання нім­ців мусів залишити півострів як "неукраїнську територію". До сотні при­лучилося понад 50 кримських татар із кіньми і зброєю, але невдовзі вони вернулись у Крим.

З травня завантажились у потяги і цілим полком прибули до Сватової Лучки на Старобільщині, де змінили Німців, і стали на охорону кордону.

З кінцем травня більшовицькі відділи кінноти силами до чоти, а часом і більші почали прориватися на наші тили і грабувати людність, вбивати священиків, учителів та інших. Полковник Болбочан наказав своїй кінноті відповісти тим самим. У цих наскоках у скорому часі була без конкуренції 2-га чота, яка робила рейди до 50 км на ворожі тили. Не завше "совхози" були без охорони, часом доводилось і з боєм вриватись, але чота, як усі смі­ливі, завше мала щастя і не верталась із порожніми руками, а зі здобиччю: зброєю, кіньми, досить часто приводила полонених.

Бої на Чернігівщині



У кінці вересня полк переїхав на Чернігівщину. Штаб полку і кінна сотня розквартирувалися в м. Воронок. Піші курені несли охорону вздовж кор­дону, змінивши Німців. Як у Воронку, так і у прикордонній смузі мешкали кацапи-старовіри, які на нас спочатку дивилися кривим оком, але з часом полюбили, бо козаки не робили їм кривди.

Майже щоночі 2-га чота творить засідки вздовж кордону з метою ло­вити контрабандистів та комуністичних агентів, яких не жаліла для нас Москва. Засідки не завше були успішні, бо ті, хто переходив кордон, пере­важно не мали нічого при собі.

У розмовах з місцевим населенням довідалися, що цукор переносять у довгих кишках, пошитих із полотна, які обвивають навколо голого тіла. В першій же засідці затримали близько 30 жінок і дівчат, яких довелося пе-



22

23

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


репросити та докладно обшукати, що дало понад 300 кг цукру. Такі полю­вання чота робила майже щоночі.

У скорому часі большевики почали провокаційні напади на наші відділи, що стояли на кордоні. Спочатку малими відділами, а потім сотнями і полка­ми. Найчастіше нападали на 1-й курінь, проти якого стояли "землячки" - Та-ращанці й Богунівці. Ці напади курінь під командою сотника Зілинського, що був одним із найхоробріших старшин у війську, відбивав з великим втратами для ворога. У половині жовтня 2-га чота була приділена до 1-го куреня. По­чалася тяжка служба. Від світа і до вечора чота - на патрулях, а вночі - пос­тійно тривога. Треба признати: Богунівці й Таращанці билися добре.

Одного жовтневого дня пізно ввечері чота повернулася з розвідки, не встигли ще розсідлати і заоброчити (нагодувати. -Ред.) коней, як на схід-ньому краю містечка [залунали] густа стрілянина, розриви гармат і "ура". Впродовж ночі пару разів атакували нашу піхоту, яка всі атаки відбивала. На світанку густі лави ворожої піхоти почали наступ не тільки зі сходу, а й з півдня та півночі. Телефонічний кабель зіпсований. Сполучення зі штабом полку нема. Десь о 9-й годині ранку всі застави відійшли в район церкви й цвинтаря, що на західньому краю містечка. Курінь оточений. Сотник Зі-линський скликав нараду командирів сотень, на яку покликали й мене.

Командири сотень були такої думки, що найкраще пробиватися, зали­шаючи Картушин. Вислухавши командирів сотень, сотник Зілинський за­питав, скільки маємо ранених, яких треба нести на ношах. Таких було по­над 30 люду. Отже, поранених не кинемо, будемо боронитися далі, а про­биватися будуть кіннотники, які спровадять (приведуть. - Ред.) поміч, а ми до того часу протримаємося, набоїв у нас досить.

Завдання кінноти -яром, що починався за цвинтарем, виїхати з оточен­ня, а натрапивши на ворога, шаблями пробити собі дорогу. їхати до штабу німецького полку, що стояв за вісім кілометрів від Картушина, та повідо­мити про бій куреня. Коротка команда - і чота рушила риссю в напрямі яру, а далі галопом. Ворожа піхота вже доходила до виходу з яру, ще па­ру хвилин - і треба було би пробиватись, а так дістали пару сальв із руш­ниць, якими було поранено двоє коней. Залишивши чоту із заступником, аби пантрував і тривожив ворога, я сам із трьома козаками погалопував до німецького штабу. Повідомив німецькому командирові полку про тяжке становище куреня і те саме полковникові Болбочану. Німці мали резерв­ний курінь, який негайно вирушив на Картушин.



Перший раз нам, кіннотникам, довелось оглядати як союзникам наступ німецької піхоти. Ляндштурмісти - діди, а темп маршу як у молодиків. Дій­шовши на лінію нашої чоти, Німці розвернулись у лаву і, не залягаючи та не стріляючи, рушили далі. За піхоту все робили тяжкі кулемети, скерова-

ні вглибину, що давало можливість безперервного вогню. Опір червоних зламався. Німці прискорили ходу. Час від часу було чути "санітет!", а лава все посувалася, не затримуючись, уперед.

Пораненими опікувалися санітари. Ми, з бувшої російської армії, так не вміли. Перший поранений - і все зупинялося, щоб довідатися - хто? А довідавшись, з півдесятка землячків лишалося, щоб винести з поля бою. Не дай Боже поранених із десяток - і вже не було кому наступати.

Використавши відступ червоних, кіннотники проскочили тим же яром до куреня. Прибувши до сотника Зілинського, я попросив дозволу насту­пати разом із Німцями, бо був певний, що наш курінь залишиться і далі не піде. Від командира куреня почув, що його сотні, не чекаючи на Німців, уже переходять у наступ, а кіннотники забезпечать ліве крило. Пару хвилин - і курінь рушив у наступ, і то так бравурно, що ворог на цілій лінії почав від­ходити. Бракувало, правда, співдії вогню з рухом, бо всі кулемети були в першій лінії і не стріляли понад голови власної піхоти.



По виїзді на східній край Картушина побачили ми понад 20 трупів, роз-дітих догола, у страшний спосіб змасакрованих (понівечених. - Ред.). То застава 1-ї сотні билася до останку. Над'їхав сотник Зілинський зі своїм штабом. У тому часі з городів почали виходити в поле ворожі піхотинці, близько 50 люду. Давши їм можливість відійти від тинів, кіннота під про­водом сотника Зілинського заатакувала. Полонених не брали. Помстилися за заставу з першої сотні...

У цій атаці був тяжко поранений у груди сотник Зілинський, а також двоє кіннотників.



У бою під Картушином 1-й курінь втратив понад 50% свого складу - за­битими і раненими. Найболючішою втратою полку було поранення сотни­ка Зілинського, найхоробрішого старшини полку, що свого часу в Криму форсував Сиваш.

Кінна чота відвезла вбитих і поранених до Воронка, де мав відбутися по­хорон, у якому взяв участь німецький генерал дивізії, котрому було підпо­рядковано і наш полк. Під час похорону Німець зробив перегляд залишків 1-го куреня, а також нашої чоти, якій подякував за бій, а для мене знайшов і нашою мовою слова: "Ві кращій офіцер, дякую!"

Після цього бою полковник Болбочан затвердив мене командиром чо­ти, бо до того часу я був на підстаршинській посаді як чотовий.

Наступного дня після похорону мене вислали з патрулем на відтинок 2-го куреня. Виконавши завдання, патруль повернувся десь опівночі до Во­ронка. Дощ, темно, що й не видно кінських вух. їхали трактом, обсадженим і П іл ітніми липами. Коні йшли охоче, як звичайно додому, до теплої стайні. Десь уже поблизу Воронка мій кінь Ізгнанник почав хропіти та відходити



24

25


ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


назад, те саме робили й коні козаків. Я скочив з коня, бо був певний, що перед нами якась перешкода, яка страшить коней. Зробивши пару кроків, відчув, що хтось стоїть переді мною. Витягнув руку вперед і злапав когось теж за руку, мокру і холодну...

Зіскочило з коней ще пару козаків і при світлі сірників побачили з півде­сятка повішених та якісь забудови. Здогадалися, що це цегельня, 4 кіломет­ри від Воронка. Вивели коней у руках на тракт і там уже посідали. Не про­йшло і півгодини, як знову опинилися перед повішеними. Пробував пуска­ти інших коней, але блукання повторювалось. Так блукали ми до світанку. В'їхавши у Воронок, спробував пожартувати з козаків, що вони не висіли на перекладині, а виглядають мов з неї зняті, але котрийсь огризнувся, по­радивши самому заглянути у дзеркало... Заборонив я оповідати про наше блукання, аби козачим звичаєм нас не висміяли, бо хто ж повірить у щось подібне? Пополудні з тими ж козаками вибрався я до цегельні, аби похова­ти повішених. Виявилося, що ми блукали одним слідом і зробили коло, мов циркулем креслили.

У перших днях листопада 2-й Запорозький полк був спозований (знятий з позиції. -Ред.) німцями і розмістився в районі Воронка на відпочинок.

Протигетьманське повстання



12 листопада 1918 р. посідали в поїзд і через Харків мали їхати на Воро-ніжчину, щоб з'єднатись із рештою бригади [Зураба] Натієва.

У Харкові полк затримався. Оголошено бойову готовність. Просто­яли два дні. Вечором 17 листопада до нашого поїзда прибув полковник Болбочан, коротко поінформував старшин про необхідність зміни режи­му і видав накази: 1-ша і 3-тя чоти патрулюють у місті, а 2-га чота має заарештувати генерала [Олександра] Ліґнау, командувача Харківським корпусом. Даючи цей наказ, полковник Болбочан двічі підкреслив, щоб арешт відбувся в "білих рукавичках", бо, можливо, генерал Ліґнау захо­че співпрацювати з нами.



Вивантаживши чоту з вагонів, попровадив її до штабу корпусу, що його охороняв рій піхоти із двома вартівниками на брамі. Роззброєння пішло легко, бо нас прийняли за своїх. Викликаний ординансовий (тут і далі: чер­говий, вартовий. -Ред.) старшина з пістолем на грудях підвів нас до дверей кабінету генерала. Залишивши старшину під вартою козаків, що ввійшли до штабу, постукав у двері, а перед тим сховав пістоля та поправив на собі одяг, бо пригадав про "білі рукавички".

Почувши дозвіл, увійшов, став струнко і промовив:

- Пане генерале, полковник Болбочан пропонує вам присягнути на вір­
ність Директорії.

Генерал хвилину застановився і відповів:

- Я присягав ясновельможному пану Гетьманові і йому служу - робіть,
що вам наказано!

[Тоді я] сказав увійти двом козакам, які з голими шаблями стали при дверях. Попросив дозволу генерала зателефонувати до полковника Бол-бочана та доповісти про відповідь генерала. Дістав новий наказ - по зміні чоти піхотою, яка мала надійти, роззброїти московський відділ, розквар­тирований на тій же вулиці у школі. Полковник попередив, що там майже самі офіцери, яких можна взяти тільки зненацька. Прийшла зміна, котрій передав охорону. Взяв одного підстаршину з охорони генерала Ліґнау, який допровадив спішену чоту до казарм. З вартою обійшлося без жодного пострі­лу хоч командир варти пробував тікати, та хлопці зловили його.

Командир варти провів до казарм, і від нього довідалися, що офіцери мають зброю в залах. Увійшовши в один із них, де спало до тридцяти офі­церів, без попередження відкрили вогонь із ручного кулемета у стелю... Офіцери, зірвавшись із ліжок, ганяли по залу в одній білизні, а деякі й без неї. Заскочення було цілковите. В решті залів залишилася зброя, а офіцери повтікали через вікна, без одягу.

Впродовж ночі майже без втрат із нашого боку було роззброєно кор­пус, а точніше, його кадри. Передавши зброю і полонених піхоті, що пі-доспіла, чота отримала наказ патрулювати місто, а також приготуватися до маршу на Полтаву.

20 листопада рушили ми разом із 2-м куренем сотника [Івана] Дубово­го на Полтаву, яку й опанували разом з повстанцями.

Наступного дня прибув полковник [Петро] Болбочан разом зі своїм штабом і рештою сотні. Вночі мене викликали до штабу, де отримав наказ арештувати комуністичний штаб, який містився в одній із шкіл на околи­ці Полтави.



По тривозі підняв чоту і риссю під'їхав до школи. Силою увірвались усе­редину і знайшли там близько 20 люду - штаб із [Миколою] Шинкарем на чолі. Перевели трус, знайшлося багато короткої зброї та велика кількість грошей. Серед арештованих було дві жінки, які пробували агітувати коза­ків, намовляючи їх звернути зброю проти своїх старшин, які є "панськи­ми прихвоснями".

Відпровадили всіх до штабу, де і здали гроші. По короткому часі - новий наказ: пустити по Ворсклі - під лід - комуністичних проводирів, а в тому числі й Шинкаря. Посадовивши всіх разом, 5 чоловік, на штабовий віз, ру­шили до річки. В дорозі Шинкар зіскочив з воза і кинувся тікати вздовж ву-


26

27

петро дячтко

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


лиці, а потім вскочив у подвірко. Ще на вулиці я встиг з коня двічі в нього вистрелити, а потім із двома козаками, зіскочивши з коней, побігли вслід. Саме перед тим випав сніг, і сліди Шинкаря було видно. Через пару кроків, уже в подвірку, на слідах була кров, а чим далі - більше. Сліди вели до про­валля, що густо поросло дерезою, під якою вже снігу не було, і сліди зник­ли. Облазили всі закутки - зник як камфора.

Повернувшись до штабу, доповів, що завдання виконано не цілковито, бо Шинкар утік. Довелось від полковника Болбочана вислухати: "Як від вас утік над Ворсклою, то у другого зробив би те ще біля штабу".

25 листопада чота отримала наказ іти на Решетилівку, Білоцерківку і Миргород, де вступити в розпорядження командира 2-го куреня, який 'ще ту­ди залізницею. Цей наказ дуже нас втішив, бо майже вся чота складалась із Миргороддів і була надія побувати вдома. В Решетилівці до чоти приєднались повстанці, близько 50 люду, всі на добрих конях, більшість кіннотники з був­шої Російської армії. Чота була однаково одягнута, всі в черкесках, а повстан­ці - від селянських кожухів і до панських хутер з єнотовими комірами.

Ранку другого дня рушив на Білоцерківку. Під час маршу поділив своє військо на три чоти і призначив командирів. Своїх козаків, яких було 34, поділив поміж чотами. Проїхали ми з десяток кілометрів, як від сотні із 3-ї чоти виїхало троє їздців і галопом помчали до поблизького хутора. Всі троє в хутрах - повстанці. На голосне "назад" двоє вернулось, а третій, махнувши рукою, галопував далі. Пустив і я свого коня навперейми пов­станцеві й, догнавши, звалив коня разом з їздцем та, зіскочивши, почав ручкою пістоля вчити дисципліни...



У міжчасі сотня поділилась на дві частини, які стояли одна проти другої з руш­ницями, готовими до стрільби. Повернувшись до сотні, розпочав із питання:

-Хто дозволив виступати зі строю? Всі на свої місця!

Далі по черзі, кожну трійку, з пістолем у руках:

- Кому і що не подобається?

Усі були задоволені, всім подобалось...

- Бунчужний підбере на сотенний віз побитого!

Як виявилось, був то "отаман" повстанців, а в сотні чотовий 3-ї чоти.

Сотня з піснями рушила в дальший марш. Заночували на хуторах побли­
зу Білоцерківки, маючи в містечку свій патруль. Удосвіта - збірка, і до мене
під'їхав учорашній "хрещеник" із забинтованою головою і по-службовому
запитав, що має робити далі. Почувши, що має й далі виконувати обов'язки
командира чоти, від'їхав. Не встигли вийти з хутора, як під'їхав козак зі
скаргою на командира 3-ї чоти, від якого дістав за спізнення. Дістав ще й
ВІД мене, аби не запізнювався та що поминув службову дорогу. З того дня
нжс 11«- Ьу/і чи т.ніціїї і козаків-усі були рівні.

Зайняли Білоцерківку, в якій до нас прилучилося ще 12 кінних повстанців. Від селян довідалися, що близько двох сотень білих Москалів прямує із Кре­менчука на Білоцерківку, на вечір, правдоподібно, будуть тут. Кортіло прий­няти бій. Але сотня ще не в руках, не зіграна. Відійшли на поблизькі хутори, залишивши в Білоцерківці заставу з хорунжим [Михайлом] Бензиком.

Перед світанком Москалі атакували та примусили хорунжого Бензика відійти до сотні, залишивши двох козаків пораненими. Сотня в повній го­товності чекала світанку. Розвиднілося. Вислані патрулі на Білоцерківку були обстріляні й відійшли. Наказав спішитися 1-й чоті, яку зміцнив трьо­ма ручними кулеметами, та наступати чолом на Білоцерківку, а сам із ре­штою сотні пішов в обхід. Москалі не прийняли бою і відійшли на Мирго­род, залишивши наших двох поранених козаків повішеними на стовпах. З того часу не щадили й ми Москалів. Надвечір під'їхав патруль із Полтави з наказом штабу полковника Болбочана вертатися до Полтави.

Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової

Після боїв із біло-Москалями в районі Миргорода у другій половині груд­ня 1918 р. кінну сотню було відкликано до Полтави, де у штабі полковни­ка [Петра] Болбочана отримали наказ завантажитись у вагони і негайно вирушити на Костянтиноград - Лозову. Подальші накази - вже в Лозовій. У дорозі (одна станція перед Костянтиноградом) до мене прибув старши­на, який доповів, що піший полк, сформований у Ромнах, під командою полковника [Михайла] Крата, мітингує і не хоче битись проти Махновців, які, мовляв, теж за революцію (тут і далі йдеться про 33-й Охтирський пі­ший полк. - Ред.).

Зв'язавшись із полковником Болбочаном телеграфом, я запитав, що маю робити. Відповідь була короткою: "Зробити порядок, а як - вам там видніше". Від старшини, що за дорученням полковника Крата просив до­помоги, було відомо, що Роменський піший полк має понад 1000 багнетів, 12 важких кулеметів, бронепотяг і свою кінну сотню. Наші сили - понад 80 шабель, а спішившись - 60 люду при трьох легких кулеметах...

Викликав командирів чот і наказав вивантажуватися. За 15 хвилин сотня вже стояла готова до маршу. План мій був такий: підійти до станції, спішитись, одною чотою зайти на другий бік ешелонів і там зайняти по­зицію, а самому із двома кулеметами опанувати вокзал, а потім обеззбро­їти піхоту у вагонах. Ручні кулемети - вздовж перону - на перший постріл иідкривають вогонь по вагонах. У чотах було по дві ракетниці з великим запасом ракет.



28

29

ПЕТРО ДЯЧВНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


Десь по 3-й годині ночі підійшли під станцію, і, як сподівався, - жодної охорони з боку мітингуючого полку. Вислав патрулі в напрямі міста і Ло­зової. Сотня спішилася. Чота рушила на оточення, а решту попровадив до вокзалу. Почекальні виявилися порожніми. В кімнаті телеграфіста на під­лозі спало близько десятка піхотинців і, сидячи в кріслі, старшина. На ко­манду піднесли руки догори і віддали зброю. Старшина згодився показати вагони кулеметної сотні, бо кулеметники правили цілим полком і, мабуть, були комуністами.

Вийшли на перон. Тихе доручення:

- Від середини в лаву, кулемети на становища!

Чоти бігом виконали наказ і залягли вздовж перону. З десятком козаків і зі старшиною з піхоти пішли до вагона кулеметників, щоб у першу чергу обеззброїти їх.

Коли я проходив повз особовий вагон, хтось із нього вистрілив і лег­ко, по шкірі, поранив мене в ногу. Цей постріл став сигналом для від­криття вогню з нашого боку. Затріскотіли кулемети, рушничні сальви і десятки ракет у повітрі. Видно мов удень. У вагонах - метушня і дикий рев переляку... Потрібно було аж три червоні ракети, щоб кіннотники зупинили вогонь. По хвилині заграли важкі кулемети бронепотяга, вид­но спросоння.

Старшина з піхоти, що був нашим провідником, взявся піти до панцер-ки, щоб припровадити її командира. В супроводі кіннотників по хвилині привів командира панцерки, який, довідавшись, що болбочанівці роблять порядок, дуже тим утішився і попрохав у нас пару наших козаків про всяк випадок... Оточивши старшинський вагон, взялись ми за кулеметників, але їхні вагони вже були порожні, залишилися зброя та пару убитих і по­ранених. Прихильники комунізму повтікали. З решти загонів зібрали до 300 чоловік піхоти, а інші зникли. Наказав замкнути мітингуючих симпа-тиків Махна у вагони і виставити варту.

Вислав дві чоти в кінному шику до казарми Костянтиноградського пол­ку, який налічував до 500 багнетів і теж мітингував та не виконував наказів полковника Болбочана. Наказав стягнути чоту, що оточувала бронепотяг, аби мати хоч щось під руками. Невдовзі почувся регіт. Це кіннотники по­бачили піших - мокрих і в болоті. Бідолах мало не затоптали сотні втікачів. Не диво, що їх зустріли реготом.

На світанку повернулися чоти з казарм Костянтиноградського полку і доповіли, що казарми порожні - військо розбіглося. Підстаршина, що пильнував обеззброєних, прохав дозволу відчинити хоч люки у вагонах, бо обеззброєні подушаться. Справді, передав куті меду, бо замкнув і люки, і двері, маючи по 100 людей у вагоні.

Наказав випровадити з вагонів і вишикувати в ряди. По короткій про­мові запитав, хто хоче служити Директорії. Виступило щось із ЗО люду, а решта мовчали. Наказав кожного десятого вивести вперед. Не знаючи, що їх чекає далі, з рядів почулися голоси, що "будемо вірою і правдою служити у війську, аби на цей раз дарувати"... По-батьківськи покарав і відпустив їх на всі чотири сторони.

Діставши телеграфічне сполучення, доповів про все полковникові Бол-бочанові, який на кінець розмови, жартуючи, сказав: "Як так будете вою­вати і з Махном, як з цими двома полками, то напевно по пару днях і Мах­на привезете в клітці. Старшин Роменського полку відішліть до Полтави, а також і зброю".

Після наведення порядку наші сили значно збільшилися, до нас прилу­чилась кінна сотня Роменського (33-го Охтирського. -Ред.) пішого полку, яка мала до 50 шабель, із досить добрими кіньми, панцерний потяг, що­правда імпровізований, але мав гармату і шість важких кулеметів, усі з об­слугою, та 30 піхотинців, що добровільно до нас перейшли, - їх приділив до панцерки як десант.

Командиром панцерки призначено чотового [Гриця] Бурбу, а його по­мічником став бувший командир панцерки хорунжий [Іван] Дерев'янко. Сотня по прилученню Роменців зросла до 150 шабель. За наказом полков­ника Болбочана сотня мала розгорнутися у дивізіон і негайно вирушати до Лозової та підпорядкувати собі всі частини, які там перебувають. Втрима­ти Лозову до прибуття [Омеляна] Волоха з гайдамаками. Того ж таки дня ще перед полуднем рушили на Лозову. В дорозі поділив я військо на дві сотні: 1-ша сотня - хорунжий [Олександр] Богаєвський з Роменського полку; 2-га сотня - хорунжий Недригайло; ординансовий старшина - хорунжий [Василь] М'якота з Роменського полку.

Попереду валки їхав наш панцерний потяг, на який я пересів, бо ще на панцерці не воював.

Вранці прибули до Лозової. Виставивши забезпечення, скликав на­раду командирів частин, які прибули з великим запізненням. Майже всі були кадрові старшини бувшої Російської армії. Чисельний стан їхніх відділів -до 3000 багнетів, 4 гармати і понад 200 шабель. На всі мої пи­тання відповідали з усмішкою і нехотя. Я їх розумів, бо на командира їм накинули хлопчину- 23-літнього поручника, і то військового часу. Сидів мов на голках. Раптом від гуку посипались шибки з вікон, і всі коман­дири почали вискакувати із залу, в якій була нарада. Пішов і я слідом, дякуючи в душі Махнові, що виручив мене з дурного становища. Наша панцерка била по ворожому бронепотягу. Вислав хорунжого М'якоту до сотень, аби вивантажилися з вагонів та чекали наказів.




ЗО

31

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


У панцерці хорунжий Дерев'янко, якого всі звали "дядя Ваня", що не­відомо коли встиг поголити свою голову, залишивши за вухом шматочок волосся, котрий мав правити за оселедець (усі ми в той час мали оселедці), запропонував відійти пару сотень метрів, щоб набрати розмаху.

- А потім повною парою - назустріч Махновцям!



Спосіб виявився добрий. По кількох пострілах махновський бронепотяг дав "задній хід" і почав тікати, -як видно, прийняв нас за порожній паротяг. Відігнавши [махновців] без жодного пострілу на другу станцію в напрямі на Павлоград, повернулися до Лозової. На станції - тільки наші кіннотники, а кадрові командири зі своїми полками відступили в невідомому напрямі. По виході з Лозової вислав патрулі, щоб умісцевити ворога (з'ясувати, де він. -Ред.), бо на нараді нічого про ворога не довідався.

Пройшовши з 15 кілометрів, затримались на хуторах поблизу ст. Юрі-ївка, де, за відомостями селян, мав бути ворог. Надійшла наша панцер-ка. Повернулися патрулі, які повідомили, що Юріївка зайнята ворожою піхотою і там же броньовик. Вислав нову серію патрулів із завданням вийти на тили ворога. По здобуттю зазначених пунктів - ракетами дати знати про це.



Дивізіон має рушити, як стемніє. Не доходячи до Юріївки, наша перед­ня сторожа була обстріляна кулеметним та рушничним вогнем. Сотні спі­шились і почали наступ. У тому часі на тилах ворога зблиснули ракети, на які ми відповіли.

Ворог перервав вогонь і почав тікати, кидаючи зброю. Полонені зізна­лися, що не варто було битись, бо і так оточені з усіх сторін. Майже кожен Махновець мав дороге хутро, а також багато грошей, які рахував на фунти. Признавалися відверто, що награбували в Катеринославі.

Наказав кінноті залишити Юріївку і відійти на хутір, де було легше за­безпечитись і меншими силами, а сам - на панцерку і повернув до Лозо­вої. Від хорунжого М'якоти довідався, що частини, які були зникли, вер­нулись і розташувалися на старих місцях. Скликав нову нараду, хоч була вже третя ніч без сну.

Тільки сів, щоб з'їсти вечерю, як приходить хорунжий М'якота з допо­віддю, що начальник депо відмовляється робити дрібний ремонт нашого паротяга.



  • Заарештувати!

  • Вже арештований, чекає за дверима.

  • Привести сюди!

У цей час почали сходитися командири частин. Привели під багнета-мп і начальника депо. По короткій доповіді переконався, що він Москаль і СТОВІДСОТКОВИЙ комуніст. Справа з ним була коротка...

На цій нараді командири відповідали вже без усмішки і навіть вставали при моїх запитаннях. З недовір'ям слухали, що мої кіннотники рвуться в бій. Одноголосно твердили про поганий моральний стан своїх людей. Та­ємниці, чому мої рвуться в бій, я не зрадив, бо сам довідався пізніше, що охоти додавали ті фунти грошей, що їх мали Махновці.

Вночі повернувся на панцерці до дивізіону та знову скликав нараду старшин. Подальший наступ - у напрямі Павлограда. Перед світом піш­ли патрулі, а вслід за ними сотні. Так провоювали ми три дні, майже без втрат з нашого боку, застосовуючи тактику оточення, беручи полонених і військову здобич.



До Павлограда лишилося неповних 15 кілометрів. У Лозову прибули пе­редові частини гайдамаків. Від них довідалися, що отаман Волох має прибу­ти на другий день. Того ж дня поїхав і я до Лозової, щоб передати відтинок. З нас, Болбочанівців, ще ніхто Волоха не бачив. Не хотілось вірити, що дядько в розхристаному кожусі є отаманом, улюбленцем нашого уряду... Ми звикли до статечних, підтягнутих старшин 2-го Запорозького полку та до джентль­мена полковника Болбочана, а тут якась мара у вошивому кожусі.

Привітавшись, доповів про ситуацію на нашому відтинку та що фронт тримаю до ранку. Хто нас змінить? Волох відразу заявив, що він скасовує наказ полковника Болбочана і затримує нас при собі. На моє питання, хто ж нас змінить, відповіді не дочекався...



Підтягнувши ешелони ближче до фронту та стягнувши піхотинців з де­санту, що патрулювали на станції і в місті, посадовив усіх на панцерку і на­казав вирушати до дивізіону.

Вечором сотні, повантажившись, відійшли до Лозової. Я лишився з пан-церкою, щоб прикрити відхід піхоти.

Удосвіта вже мали гостя - махновський броньовик, який прилип до нас і не давав спокійно відійти. Довелося знову застосувати тактику "пус­того паротяга". У "махновця" здали нерви, і він почав відходити. Перед станцією почав ревіти мов несамовитий: жадав, щоб нам перед носом пе­реставили віхи (стрілки) та скерували на запасний тор. Майже на повно­му ходу вдарили в потяг, що стояв на нашій дорозі. На станції було повно махновської піхоти, котра відкрила по нас вогонь, на який і ми відповіли з обох бортів...

Чотовий [Гриць] Бурба запропонував причепитися до валки та відір­вати від неї пару вагонів і подивитися, що в неї всередині. Не встиг я дати згоди, як Бурба вже маніпулював при буферах. По хвилі доповів, що все готове...

Задній хід, але в'язання тримали, другий раз - те саме. Що буде, як не витримають при нашому паротязі? От Махновці натішаться...




32

33

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

Виручив "дядя Ваня": відштовхнувши машиніста, вів дав такий задній хід, що ми попадали. Поволі панцерка рушила з негостинної станції.

Усім було цікаво, що нам Бог послав. За кілька кілометрів затримались і козаки, мов груші, посипалися за здобиччю до вагонів, яких виявилося вісім, усі запломбовані.

Мов на замовлення дістали те, чого найбільше потребували. Удвох ва­гонах - сукно. Ясно-сіре - на черкески, а чорне - на штани. У трьох ваго­нах - цукор, один вагон із цукерками "Жорж Борман" відомої перед війною фабрики в Харкові, а в решті вагонів - якісь машини і щось із піввагона пудри "Лебяжий пух", яку наказав викинути як непотріб, але козаки за­протестували. З їхніх слів виходило, що дівчата на селі вже віддавна ви­користовують звичайну крейду, а за "Лебяжим пухом" пропадають. Пе­реконали мене, і пудра залишилася.

Виставивши забезпечення, переночували на ст. Юріївка. Вночі повер­нувся хорунжий Недригайло, який з кіннотою побував на першій станції за Лозовою. Вдосвіта нас розбудили вибухи гранат. Два махновських бро-непотяги атакували нас. Відстрілюючись, рушили на Лозову. Перед вхо­довими віхами затрималися, щоб дати змогу гайдамакам приготуватися зустріти гостей.

Ворожі гранати рвалися поруч з нашою панцеркою. Треба було відхо­дити, щоб не стати ціллю для махновських гармашів. На ходу бачили, як Волох у розхристаному кожусі виводив своїх гайдамаків назустріч ворого­ві. Не попрощавшись, рушили і ми доганяти нашу кінноту.

За цих майже два тижні, що ми провели в боях з Махновцями, а до то­го ж майже без втрат з нашого боку, стерлася будь-яка різниця між коза­ками. Вже не було повстанців з Решетилівки чи Білоцерківки, вже не було Роменців чи регулярних, були тільки Болбочанівці. Правда, ми ще різни­лися одягом, але була надія, завдяки махновському сукну, що і ця різниця зітреться невдовзі. Вдалий добір старшин, насамперед командирів сотень, спаяв в одне ціле ще донедавна таких різних людей.

Дивізіон ім. Петра Болбочана

У Полтаві, у штабі отримали наказ переїхати до Кременчука, де й за­кінчити формування. Полковник Болбочан виїхав до Києва, викликаний урядом.

Повернувшись, у перший же день вирішив одноманітно одягти весь дивізіон. Наказав вишукати найкращих кравців, яких привели до канце­лярії.

- Скільки заробляєте в день? У нас дістанете подвійно - плачу цукром.

У той час це була найкраща валюта.

До обіду вже понад двадцять кравців зі своїми машинами працювали у спеціально відведеній для них залі.

Решетилівка зі своїми каракулем і смушками була під боком. Зголоси­лися також і шевці, які виправляли брак взуття в сотнях.

По десяти днях сотні були одягнені та взуті. Махновський цукор зро­бив своє.

До Кременчука прибув полковник Болбочан зі своїм штабом, другого дня хотів оглянути дивізіон. Постій у Кременчуці використав я для форсо­ваних навчань не тільки польової служби (переважно вночі), а й до фор­мальної муштри.

28 січня (в цей день Петро Болбочан вже перебував під арештом у Ки­


єві. - Ред.) дивізіон вишикувався до інспекції. Чорні каракулеві шапки у
старшин і підстарший, смушкові - в козакш, усі з чорними шликами. Ясно-
сірі черкески, підсподом - чорні жупани і чорні штани, майже всі в нових
чоботях.

Оглядаючи сотні, в душі дякував Махнові за сукно і за цукор. Пару хви­лин страху, заки відчепились, - насправді дешева ціна, коли подумати про такий вигляд дивізіону. З піснями рушили перед штабом полковника Бол­бочана.

За пару хвилин вийшов полковник Болбочан, якому сподобався вигляд дивізіону, але він хотів докладно знати, де взяли сукно, чим платили крав­цям та шевцям.

Я відповів, що одягнув і взув "батько" Махно, а за роботу платили мах­новським цукром. Оглянувши сотні, полковник зазначив, що царська гвар­дій не виглядала краще. Подякував козакам за бої під Лозовою і дозволив дивізіону носити його ім'я. На прощання наказав бути готовими до скоро­го ниїзду на фронт.

29 січня 1919 р. дивізіон імені полковника Петра Болбочана вирушив на
фронту напрямі Харкова. Склад дивізіону: командир - поручник [Петро]

35

ПЕТРО ДЯЧННКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


Дяченко; ординансовий старшина - хорунжий М'якота; штабний сурмач та 5 козаків почту; 1-ша сотня - хорунжий [Олександр] Богаєвський; 2-га сотня - хорунжий Недригайло; кулеметна чота - хорунжий Щербина; господарська чота -хорунжий Черняїв (2 польових кухні і 6 возів); молодші старшини в сотнях - хорунжий [Євген] Нестеренко, хорунжий [Іван] Зуб, хорунжий [Гриць] Плужник і хорунжий [Гнат] Стеценко. "Дядя Ваня" [Іван Дерев'янко] перебував при господарському відділі, чекаючи на гармати, що ми мали здобути в бою. Його панцерка залишилася в Полтаві...

Бій кінноти в районі Лозової проти Махновців та наведення порядку в здеморалізованих частинах мали велике значення в першу чергу для мене, бо до того часу, як у бувшій російській, так і українській арміях, я ходив на поводах. Найбільшим і найчастішим завданням була розвідка і час від часу бій у вимірі сотенних операцій. Випущений полковником Болбочаном на ширші води, я легко освоївся з новою роллю командира дивізіону, а нев-довзі й командира полку.



Прибувши на ст. Люботин під Харковом, я зголосився до командира пі­шого Мазепинського полку, який наказав відіслати наші ешелони до Кре­менчука та стримувати ворога на шляху Люботин - Коломак - Полтава.

Змінивши курінь Мазепинського полку, ми в безперервних боях з во­рожою піхотою відходили на Полтаву.

Билися в дуже несприятливих умовах. Великі сніги, примерзлі на по­верхні, не витримували коня з вершником. Коні западались і ранили ноги до крові, що примушувало нас триматись доріг і вести чолові бої без можли­вості вільно маневрувати. Навпаки, ворожа піхота нас виманевровувала.

"Петлюрівська гвардія"



Так дійшли ми до Полтави. Тут застали наші ешелони і наказ, пованта­жившись, їхати до Кременчука, де до нас прилучили 3-тю і 4-ту сотні на­шого полку, з якими ми мали негайно вирушити на Кобеляки, зайняті міс­цевими повстанцями. Звідтіль вони загрожували Кременчукові.

Командир полку Римський-Корсаків хворий. Полк доручено провадити мені. Під вечір були недалеко Кобеляків. Повернулися вислані патрулі, від яких довідалися, що місто в руках повстанців, а під містом - курінь Доро-шенківців і батарея полковника [Олекси] Алмазова. Довелося заночувати за 6 км від міста. Вдосвіта рушили. 3-тя сотня з хорунжим Плужником піш­ла в обхід міста, щоб відтяти відступ повстанцям на схід.

Затрималися при штабі пішого куреня, який примістився на невелич­кім хуторі, за 2 кілометри від міста. Я наказав кіннотникам попустити

попруги, а кому треба, пересідлати. Сам з командирами сотень пішов до курінного, щоб узгодити спільний наступ. Дорошенківці були гостинні, запросили до столу, на якому вже шкварчала яєшня та стояла пляшка з горілкою. Не встигли ще розміститися за столом, як Алмазівська бата­рея, що стояла тут же, біля хутора, відкрила вогонь. Старшина, що був при конях, доповів, що ворожа піхота в 300 метрах від хутора, а наша ба­тарея б'є картачами...

У сотнях багато коней розсідлані, а всі мають попущені попруги. Про кінну атаку нема що й думати. Треба витягнути ворожу піхоту з горбків, бо, як підтягнуть кулемети, впадуть наші коні. Залишився єдиний вихід -піша атака: "Москалі, геть! Слава!"

Атака наша була така бравурна і несподівана для ворогів, вони майже без пострілів скотилися з горбків. Коні врятовані. Ми окопалися на горбах. Усе передпілля покрито втікаючою повстанською піхотою.

Мало кому з ворожої піхоти, що брала участь у наступі, вдалося спасти­ся, добігши до міста. Більшість лягли трупом. Ми здобули 4 важкі кулемети і понад 100 рушниць. Обійшлось без утрат у людях. Місто в наших руках. Повстанці розбіглися.

2 лютого полк отримав наказ залишити Дорошенківський курінь гарні­зоном у м. Кобеляки, а самому перейти до Потоків, обсадити їх і сильними патрулями провадити розвідку в напрямі Катеринослава.

Вже в Кобеляках у мене був поганий настрій. Місцевий лікар виявив поворотний тиф. Погоня за повстанцями не пройшла даром. Непритом­ного, поклали на сани, прикрили махновським кожухом і під опікою вете­ринарного фельдшера та моєї "дванадцятки", з якою я прибув до 2-го За­порозького полку, повезли до наших ешелонів у Кременчук, де вже мною заопікувався шпиталь.

Полк перейняв сотник Божко, який від Люботина був моїм заступни­ком. Із Кременчука наші частини відходили під вогнем робітників під про­водом Крюкова (Крюків - робітнича околиця Кременчука, де мали вплив більшовики. -Ред.).

По арешті полковника Болбочана за наказом Головного отамана Симо- на| Петлюри настав час експериментів у Запорозькому корпусі... [Омелян] ВОЛОХ, [Олександр] Данченко та кілька австрійських цуґсфірерів (коман­дирів чот. - Ред.) - всі з виразним наміром розкласти і знищити цю поза­партійну частину, якою був Запорозький корпус.

У лютому полк без набоїв прямував на Єлисаветград - Первомайське -Криве Озеро - Бірзулу, куди і прибув 7 березня.

10 березня полк отримав наказ вивантажитись і переїхати в район І (віткового.



36

37

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


На станції Іскрене, яких 3 станції перед Цвітковим, чоловий ешелон з 1-ю і 2-ю сотнею потрапив під обстріл ворожого бронепотяга. При моїх сотнях по двох поворотах тифу був і я, сподіваючись третього. Наказав­ши сотням вивантажитися, вислав патрулі з підривним матеріалом на тили панцерки. Галопом пішли патрулі, а сотні, розвернувшись у лаву, рушили вперед, обходячи ворога. Невдовзі панцерка почала відходити на Цвіткове.

А Римський-Корсаків? Хворий, від'їхав ешелоном. Полк більше цього кадрового старшини не бачив. Незабаром після арешту полковника Бол-бочана він разом зі своїми приятелями втік до Денікіна.

Довелося мені, зовсім ще слабому, взяти на себе тягар командуван­ня полком. Порозсилав я патрулі, щоб відшукати сусідів та умісцевити (з'ясувати місце розташування. -Ред.) ворога, бо зі штабу корпусу про та­кі "дрібниці" забули проінформувати. Надвечір уже було відомо, що ба­тальйон ворожої піхоти з панцеркою втримує Цвіткове, а піхота, яка себе називає "Петлюрівською гвардією", - в с. Стецівка, що за 5 км на захід від ст. Іскрене. Командир патруля, який вишукав цю частину, звітував, що в ній не все в порядку - мітингують і не хочуть битися з большевиками... Добра гвардія! Мусів я сам поїхати до Стецівки з наміром домовитися про подальшу спільну дію.

У Стецівці, на майдані біля церкви, - купа солдатні (пару сотень люду) мітингувала. Жодного забезпечення - приходь і бери голими руками. Від старшин, що стояли збоку і в мітингу не брали участі, я довідався, що це 1-й полк піхоти ім. С. Петлюри, сформований із повстанців проти гетьма­на. Командиром полку був Шаповал, якого більше цікавили партійні спра­ви, ніж полк. У той час його теж не було - виїхав до Києва, до уряду. Полк цей мав понад 2000 люду, але вже половина розбіглася, а решта вимагає, аби їх відправили до Києва. Прекрасно одягнуті та взуті. Аякже: гвардія! Запровадили мене до заступника командира полку. Кадровий старшина, але якийсь переляканий, і слухати не хотів, щоб я йому підпорядкувався, а прохав наказів від мене. Домовилися, що ще перед світанком він приве­де свою піхоту на станцію Іскрене, обсадить її, а моя кіннота виконає рейд на Цвіткове.



Наступного дня із тригодинним запізненням нарешті підійшла до ст. Іск­рене піхота - неповних 300 люду; решта не виконала наказу і лишилась у Стецівці. Показав у терені на горби на південний захід від ст. Іскрене, що їх вони мають осідлати, а кіннота розпочне свій марш на Цвіткове. Піхота почала виконувати наказ, але надійшов ворожий броньовик і відкрив по піп гарматний і кулеметний вогонь. Піхота скотилась у паніці з горбів, ки­даючи псе, що заважало тікати, і зброю теж.

Наказав я моїй 4-й сотні з двома важкими кулеметами зайняти по­зиції на тилах власної піхоти, яку попереджено, що наші кулемети ске­ровані на них і що вони мусять зайняти горби. Кіннота рушила і над­вечір опанувала ст. Даріївку, в якій нікого не було, бо броньовик відій­шов на Цвіткове.

Вночі від командира 4-ї сотні прийшло донесення, що наша "гвардій­ська піхота", використавши темноту, розбіглася та що він був змушений відкрити по ній вогонь. Серед "гвардійців" є убиті й поранені.

Трофеї 4-ї сотні - 6 важких кулеметів, багато рушниць і понад 200 на­плічників. Наші кіннотники довго згадували цих "гвардійців", бо майже в кожному наплічнику було по 5 - 6 пар білизни, якої нам бракувало.

"Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки"

Чергового дня ми отримали наказ відходити на Звенигородку - Таль-не. Без зв'язку з ворогом дійшли до Тального, де зустріли піхоту Мазепин-ського полку.

Розташувалися в с. Білашки на південь від Тального, щоб забезпечити нашу піхоту, бо були відомості, що в Умані повстали робітники проти Ди­ректорії. Стежний відділ, висланий до Умані, повідомив, що наша піхота залишила місто, яке нині в руках повстанців. Щоб не втратити зв'язку зі своєю піхотою, почали і ми марш на Легедзине - Умань. У щоденних мар­шах, майже не сходячи з коня, я так і не дочекався нової атаки тифу, а по-волі почав видужувати.

Не доходячи до Умані, заночували в с. Гережанівка, за 5 км на схід від міста, щоб удосвіта пробувати атакувати місто. Вислані вранці патрулі до­повіли, що майже всі повстанці подалися на Христинівку, а в Умані зали­шилася невелика кількість озброєних робітників, які засіли на фабриці "Сльворті". Наші патрулі перекрили всі виходи з міста і перестрілюються з повстанцями. Із двома сотнями підійшов я до фабрики, а решту з табором і керував на західний край міста. Сотні спішились і під заслоною кулеметів пішли в наступ. Опір був слабкий, і по хвилині ми його цілком зламали.



Зробивши порядок на фабриці, дивізіон оволодів станцією. На телегра­фі був наш чоловік. Він повідомив, що із Христинівки вийшов спецпотяг і скоро має бути в нас. Я видав накази, щоб у сотнях приготувалися зустрі-чати"гостей". Нарешті надійшов потяг, що складався з п'яти вагонів, в то­му числі один особовий. З нього вийшов незорієнтований чолов'яга, обві-шаний зброєю, аза ним з десяток червоноармійців. Комісар привіз багато


38

39

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

грошей для повстанців. Червоноармійців я наказав відпустити, бо всі були місцеві, а комісара віддав козакам на "товариську розмову". Від нього до­відалися, що наші залишили Христинівку і відійшли на Теплик.

Заночували в с. Паланка, маючи свої стежі в Умані. Тут до полку при­лучилося близько ЗО хлопців із Софіївської господарської школи. Сирий матеріал, але з часом виробився. На другий день рушили на Теплик. У до­розі від селян довідалися, що в Теплику був бій, хто з ким бився - не знали. Не доходячи до містечка, я зі своїми ординарцями рушив вперед, щоб наз­догнати патруль і самому розвідати, що і хто в Теплику. Це було по годині 10-й вечора. На східнім краю містечка мене затримав оклик:

- Стой, кто єдєт?
Відповідь відома:
-Своі!

Висипався з десяток осіб у цивільному нам назустріч, всі озброєні. Во­ни прийняли нас, видно, за большевиків, бо почали вітати нас як Червону армію. Видно, всі були місцевими шишками, бо один поперед одного хва­лилися, що і хто з них зробив...



  • А хто ж із вас був організатором повстання? - питаю.

  • Не хвалясь, ето бил я! - ствердив один.

Я вже мав досить розмови, а для козаків блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки...

Надійшли наші сотні. Наказав 3-й і 4-й сотням оточити містечко, що було легко виконати, бо було тільки два мости і виходи греблями: річка і ставок розлилися. З рештою сотень увійшов до Теплика. Від селян уже знали, хто робив повстання. Село залишилось нейтральним. На майдані й вулиці лежало 20 убитих козаків Мазепинського полку. Забрали із собою вбитих, перейшли на другий день до села Соболівка і там поховали їх за козацьким звичаєм.



По короткому відпочинку в Соболівці полк отримав наказ йти в наступ на Теплик, а потім виконати рейд на Умань. Після короткого бою з ворожою заставою на краю Теплика спішений полк увірвався в містечко. В Теплику перебував приблизно батальйон ворожої піхоти, яка, не сподіваючись не­безпеки, відпочивала і купалася в лазні. Заскочення було цілковите. Серед ворожої піхоти, яка дісталась у полон, багато виявилося у спідній білизні. Полк рушив на Умань. Потім ще наші патрулі виловлювали червоноармій­ців, що втекли з Теплика.

Умань зайняли без бою. Простояли там три дні. Цей час використали, щоб у місцевого населення придбати для козаків взуття.

У Румунії

Почався відступ у напрямі Румунії. Як старшини, так і козаки досить часто питали, перед ким і як довго маємо відступати. Справді, від Умані і до румунського кордону наш полк не мав ні одного бою, як не рахувати повстанців Дячишина, що атакували наш табір, не знаючи, що зразу ж за табором іде полк. Кінною атакою відбили наступ.



Властиво, ворога ми майже не бачили. Десь хтось когось змусив до від­ступу, і весь фронт відходив. Полк тижнями не отримував жодних наказів, і ми відходили, щоб не згубити власної піхоти.

Перед Дністром наша піхота залишила силу військового майна, бо хтось зірвав міст і понад сотня вагонів лишилася на цьому боці. Селяни вже гос­подарювали у вагонах, але лишилося і для нас. Вільні вози і тачанки на­вантажили цукром, який нам пригодився в пізніших часах.

12 квітня 1919 р. ми перейшли Дністер. Розташувались на полі біля Бендер. Побудували коновози замкнутим колом; усередині був справжній табір. Вкопали важкі кулемети і виставили варту, бо не дуже довіряли Ру­мунам, знаючи їхню циганську вдачу.



Переночували спокійно. Вранці одержали наказ взяти участь у похоро­ні вбитих старшин і козаків Богданівського полку.

Наш полк у повному складі зі своїми сурмачами, залишивши при ко­нях посилену варту, вирушив на збірний пункт. Румуни теж припровадили свою почесну варту. З українського боку якийсь штабівець узгодив з Руму­нами порядок маршу. Полк мав іти за Румунами. Довелось мені запротесту­вати: або йдемо зараз же за своїми сурмачами, або не беремо участі в похо­роні. По довгій нараді Румуни погодилися пустити нас як гостей уперед.

Віддавши останню пошану Богданівцям, полк із піснями вертався до свого місця постою. Румунська комендатура поставила своїх жандармів, які мали вказувати нам дальшу дорогу бічними шляхами, натомість головний шлях замкнули заставою, навіть із кулеметом. Не допомогли протести ко­мандира застави, який хотів нас затримати. Ми пішли головним шляхом. Там нам стало зрозумілим, чому нас так охороняли. Місцева людність за­гинала нас квітами, не бракувало і протирумунських закликів.

По двох днях постою коні наші вже не мали сіна. Вівса було на 5 - 6 днів. Але мали гроші й цукор, відтак з'явилися місцеві Жидки, але румунські застави, що оточили нас, не допускали фуражу, і навіть селянок з молоком і

КЛІбОМ.


Треба було шукати виходу. Становище могли врятувати або дозвіл міще­ною коменданта на закуп фуражу, або марш на Заліщики вздовж Дністра. З цим вислав я сотника Гончаріва до румунської комендатури. По кількох го-

41



ПЕТРО ДЯЧЕНКО

динах сотник Гончарів повернувся і повідомив, що нічого не виторгував "у Циган", тільки довідався, що сьогодні увечері до нас приїде командант ру­мунського гарнізону. І справді, невдовзі приїхало румунське авто із двома старшинами, яких перед нашими конов'язами затримала застава. Надійшов я із сотником Гончарівим у ролі перекладача. Познайомились. Румун просив дозволу оглянути наших коней і вже по дорозі хвалив наші порядки.

Дійшовши на терен 2-ї сотні, побачив двох муциків (тут: маленькі коні. -Ред.), яких сотня мала ще з Полтави. Полковник Стратилеску, так звався цей комендант, почав пестити цих коненят і просто не міг від них відірва­тись. При наших оглядинах сподобав мого "араба" Зуха.

Я наказав цих трьох коней прив'язати біля авта полковника Стратилес­ку. Яке ж було його здивування, коли сотник Гончарів пояснив, що у зви­чаю козаків є дарувати гостеві все, що він похвалить.



Ще того самого дня румунські застави зникли і біля самого розташуван­ня завирував базар. Жиди та селяни доставили все, що нам бракувало, а до того за наказом мого нового приятеля полковника Стратилеску місцевий банк поміняв на дуже корисних умовах наші гроші на румунські.

Від дня арешту полковника Болбочана наш полк не діставав грошей, до­велося жити за рахунок селян та з того, що здобули на большевиках.

Треба було зробити більші запаси фуражу та проса, щоб не забракло в дорозі, як повантажимося до вагонів. Полкова каса була майже пуста. Довелося зичити гроші у козаків... Наказав я збірку 1-ї і 2-ї сотень, що свого часу билися з Махнов­цями. Вистроїлись, маючи свої сідла перед собою. Короткий перегляд подушок і в'юків - і полкова скарбниця збагатилась, а козаки тільки чухали потилиці.

Нарешті підігнали вагони, в які ми посідати, але паротягів не було. Мішок цукру - і паротяги знайшлись. Майже всю дорогу довелося "солодити", щоб їхати далі. В Чернівцях була спроба обеззброїти полк, що мала виконати ру­мунська піхотна сотня, і який же сором - у лаптях. Командир компанії гостро взявся за нас, наробив крику на все місто. Через перекладача я проводив з ним розмову в жартівливому тоні, але Румун, як видно, на жартах не знався, бо дав нам 5 хвилин часу на приготування до здачі зброї, після чого його солдати си­лою відберуть її у нас. Він уже обеззброював нашу піхоту. Тоді, знову жартом, запитав я Румуна, чи його вже хто обеззброював. Румун знову в крик, що вже минуло 5 хвилин, а зброї не виносять. Я потішив його, що зараз винесуть...

На мій знак сурмач заграв "сполох", і з вагонів вискочили козаки з руш­
ницями, готовими до стрільби, оточили лапотників. Із вагонів виглядали
наші важкі кулемети, теж готові до бою. Бідний командир сотні цілковито
розгубився і вже без крику просив, щоб не робили йому кривди, бо пропа­
жа іі кар'єра Над'їхав і сотник Божко із другим ешелоном, якому я ще

раз наказав, щоб їхам у повній готовності.

Галичани дивуються

Нарешті Заліщики. Велике було наше здивування, коли ми там дізнали­ся, що весь Запорозький корпус здав зброю і був пограбований Румунами. Виходило, що тільки ми, Чорношличники, не здали зброї і майже нормаль­но відбули подорож. Сміливі завжди мають щастя...

Вперше за довгі місяці наша господарська сотня фасувала все в упоряд­кованих магазинах. Заімпонувала нам своєю господаркою Галицька армія. Нічого на око, як у нас, а все як належиться, на вагу.

Простояли в Заліщиках три дні. За той час і ми заімпонували місцево­му населенню, бо платили, не рахуючи грошей, все на око і залежно від наст-рою, аж місцевий комендант гарнізону Галицької армії мусів скли­кати нараду командирів частин і прохав вплинути на козаків і старшин, щоб не розкидалися грішми, бо в цей спосіб вони знецінюють їх і демора­лізують населення.

Після трьох днів похідним порядком рушили ми через Радивилів - По-чаїв - Вишнівець, наспівши в Ланівці 2 червня 1919 року.

Із Заліщиків полк вирушив у такому складі: командир полку - поруч­ник Петро Дяченко, заступник командира полку - сотник Божко; коман­дир 1-го куреня - поручник [Левко] Балицький, командир 1-ї сотні - хо­рунжий [Олександр] Богаєвський; командир 2-ї сотні - хорунжий Недри-гайло; командир 3-ї сотні - хорунжий [Іван] Зуб; командир 4-ї сотні - хо­рунжий [Гриць] Бурба; командир кулеметної сотні - хорунжий Щербина; командир господарської сотні - поручник [Михайло] Токар; ад'ютант -сотник Бугарін; ординансові старшини - сотник Гончарів і хорунжий [Ва­силь] М'якота; молодші старшини в сотнях - хорунжий [Юрій] Артюшен-ко, хорунжий [Михайло] Бензик, хорунжий [Хведір] Гаєвський, хорунжий І Михайло] Ключко, хорунжий [Борис] Насонів, хорунжий [Петро] Наза-ревський, хорунжий Поворозняк, поручник Мі... (?), хорунжий Андрій Отрешко-Арський, хорунжий [Федір] Редька, хорунжий [Кость] Ромен-ський; командир пластунської сотні - хорунжий [Гриць] Плужник і його заступник-хорунжий [Гнат] Стеценко.



Полк мав понад 250 шабель, 8 важких кулеметів з обслугою, з того 4 на ижах і 4 на тачанках. У пластунській сотні - 60 багнетів. Разом понад 500 лю­ду. До Ланівців дійшли без зв'язку з ворогом і там дістали наказ забезпечити південне крило 7-ї Запорозької дивізії. На південь від Ланівців наші патру­лі виявили ворожу піхоту. Вимацавши її крила, виправив я сотника Божка із 2-м куренем, щоб в'язав ворога, а сам із 1-м куренем обійшов їх з півдня і атакував у кінному шику.


42

43

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ


Нарешті маємо свою артилерію. Здобули 2 гармати, 2 важких кулемети, з півсотні полонених, від яких довідалися, що маємо перед собою наших старих знайомих, Таращанців, але вже не тих, що билися з нами на Черні­гівщині. Лишилася назва, а склад - самі кацапчуки.

Після арешту полковника Болбочана нашому полку було заборонено но­сити його ім'я... Полк мав називатись Республіканським, але ми цю назву від­кинули. Найчастіше нас називали Чорношличниками. Після Румунії, ніби в нагороду, що не здали зброї, дозволено нам зватись Кінним полком Чорних за­порожців. Назва прийнялася, козаки з гордістю звали себе просто Чорними.

Трагедія полковника Болбочана

Прорвавши фронт на лінії Ланівці - Горинь, 7-ма [Запорозька] дивізія корпусу форсованими маршами осягнула лінію Миколаїв - Чорний Острів, а полк Чорних запорожців 4 червня вийшов до Проскурова. Як на долоні було видно місто з десятками ешелонів.

- Гармата вперед!



По хвилині наша гармата, про яку віддавна мріяли, заїхала на позицію. Заїзд був такий бравурний, що можна було бити "браво" (аплодувати. -Ред.). Коротка команда - перший постріл - і то вдалий, у гущу вагонів. Ще зо два десятки гранат пішло туди ж, і ми бачили паніку, яка здійнялася на вокзалі.

Настав момент для кінної атаки, але над'їхав старшина зі штабу 7-ї [За­порозької] дивізії з наказом, щоб полк відійшов до Миколаєва.

  1. червня полк обійшов Проскурів з північного сходу і ввірвався до міста майже одночасно із власною піхотою, яка наступала з півночі. Большевики за цей час встигли евакуювати місто, здобичі не залишилось майже жодної, якщо порівняти з тим, що ми могли здобути два дні тому.

  2. червня 7-ма [Запорозька] дивізія - в корпусному резерві, а разом з нею і Чорні запорожці.

  3. червня в ранніх годинах викликали мене на нараду до штабу 7-ї За­порозької дивізії. На нараді були присутні всі командири полків. Політич­ний інспектор корпусу [Микола] Гавришко (політінспекторів уведено на взірець большевицьких комісарів) поінформував нас, що в уряді Головного отамана носяться з думкою ліквідувати Запорозький корпус і для тої "мі­сії" [послано] полковника [Володимира] Сальського. Щоб запобігти цьому, нін (Гавришко. - Ред.) призначає командиром корпусу полковника Болбо-ч.ііііі, а Чорний полк має арештувати полковника Сальського, штаб якого міститі.оі у Проскурові.

Каталог: 200000138-2d0782e041

Скачати 11.31 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка