Електронна версія



Сторінка18/30
Дата конвертації23.10.2016
Розмір3.61 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   30

10.2 Екологічне прогнозування

Його зміст полягає у дослідженні майбутніх змін у навколишньому середовищі та їх зворотних впливів на антропогенну діяльність і здоров‘я людей. Екологічне прогнозування є необхідним попереднім етапом для вироблення екологічних програм і екологічного планування.



Прогнозування складається:

– з оцінки перспектив розвитку майбутнього стану прогнозованого явища на основі наявного досвіду;

– умовного тривання у майбутньому тенденцій і закономірностей, що довго тривали у минулому й існують у сучасному;

– моделювання майбутнього стану прогнозованого явища згідно з очікуваними або бажаними змінам.



Основними елементами еколого-економічного прогнозу є:

– оцінка сучасного стану;

– зонування території (виділення ареалів з різними параметрами середовища і забруднення);

– оцінка можливого антропогенного навантаження;

– економічна оцінка збитків;

– оцінка витрат на запобігання збиткам;

– оцінка ефективності природоохоронних і ресурсозберігальних заходів.

Основними методами прогнозування є:

метод аналогій – порівняння прогнозованого явища з добре відомими і дослідженими явищами і процесами;

екстраполяція – поширення закономірностей, тенденцій, висновків, отриманих із попередніх достатньо вивчених спостережень, на прогнозовані процеси; їх інтерполяція (виявлення проміжного значення між двома відомими моментами явища); побудова динамічних рядів (трендів) розвитку показників прогнозованого процесу (ретроспекція і проспекція прогнозних проектів);

експертні оцінки – оцінювання тенденцій майбутнього розвитку найкращими спеціалістами у даній сфері дослідження;

моделювання – побудова нормативних і пошукових (імітаційних) моделей з урахуванням бажаної або ймовірної зміни прогнозованого явища на прогнозований період за наявними прямими або непрямими даними про масштаби і напрямки змін.

Нормативні моделі, як правило, мають попередньо задані параметри, на яки треба орієнтуватися (виконати) у майбутньому. Наприклад, задаються обсяги зменшення кількості викидів забруднювальних речовин за конкретно визначений час у конкретно визначеному регіоні. Аналог подібного прогнозування був характерним для планової економіки.

Пошукове прогнозування, переважно імітаційне, передбачає вироблення декількох імовірних варіантів розвитку і відповідає на питання: “Що буде, коли умови зміняться так чи інакше?” Імітаційні моделі в економіці служать основою індикативного планування і використовуються для прогнозування ринкової економіки. Проте імітаційні моделі не дають результатів у випадках різких якісних змін систем, що досліджуються. Шеннон Р. (1979) сказав про них, що “вироблення і застосування імітаційних моделей усе ще більше мистецтво, ніж наука”.

Безумовно, у моделюванні використовується багато інших видів математичних моделей, у тому числі оптимізаційних. Вироблення статичних і динамічних моделей найпоширеніше у моделюванні кліматичних, океанічних, інших гідрологічних, геоморфологічних (зміни рельєфу) і геологічних, а також геофізичних, гравіметричних та інших процесів. У прогнозуванні біоти (біосфери) виникла ціла галузь статистично-математичних методів, які називають біометрикою. За допомогою біометричних методів можна досліджувати зміни чисельності у популяціях, їх поширення та багато інших аспектів.

Одним з найновіших методів у дослідженні екосистем є патерн-аналіз, суть якого полягає у тому, що всі структурні елементи системи розглядаються незалежно один від одного (цього на практиці не існує). Такий підхід спрощує дослідження складних систем, але для прогнозування він мало підходить, тому що дає прогнози невизначені, неоднозначні й у такій формі, що її важко верифікувати. Цей метод переважно використовують у дослідженнях слабо вивчених природних об‘єктів. Ще один цікавий новий метод – метод сценаріїв, що відображає ймовірний варіант можливого розвитку екосистеми і дозволяє шукати бажані шляхи розвитку. Цей метод є комплексним і конструктивним, що дозволяє використовувати його для прогнозування багатьох екологічних явищ і процесів. Так, наприклад, відомий російський вчений М. Мойсєєв з його допомогою виробив широко відомий сценарій “ядерної зими”.

Слід відзначити, що екологічне моделювання є одним з найскладніших у зв‘язку із складністю самих екологічних систем, не завжди адекватним визначенням їх суттєвих ознак, явищ і законів функціонування. Крім математичних і статистичних моделей в екології часто використовують вербальні (словесні описи елементів і процесів екосистем) і графічні моделі (схематичні відображення). Вироблення точних моделей вимагає значних витрат часу, матеріальних і грошових засобів. Так, наприклад, вироблення моделі низькотравної прерії у США зайняло 8 років, над нею працювали 200 вчених, загальні витрати становили 10 млн. доларів.

Екологічні прогнозі поділяються також за часом (терміном), на який виробляють прогноз. Прийнято виділяти прогнози:

короткотермінові – до 2 років;

середньотермінові – від 3 до 5 років;

довготривалі або далекотривалі – понад 5 років.

Найбільш надійними є короткотривалі прогнози, оскільки вони підтверджуються (здійснюються) найчастіше. Відповідно нацменше підтверджуються довготривалі прогнози. В екологічному прогнозуванні найбільш потрібні довгострокові прогнози, що пояснюється відносно невеликою швидкістю природних процесів порівняно з суспільними процесами. Тому екологічне прогнозування на віддалене майбутнє є дуже складним.
10.3 Форми екологічного прогнозування відрізняються за масштабами території і компонентами природного середовища, для яких виконуються дослідження

Відрізняють такі види екологічного прогнозування:

глобальне прогнозування (для земної кулі загалом) – комплексне або за окремими компонентами, наприклад, потепління клімату внаслідок забруднення атмосфери, руйнування озонового екрану та ін. Найяскравішим прикладом глобальних комплексних прогнозів, що охоплюють усю сукупність соціально-економічних й екологічних проблем розвитку людства, є глобальні (футуристичні) прогнози Римського клубу. Першим прогнозом групи науковців під керівництвом Д. Форрестера і Д. Медоуза була робота “Межі зростання” (1972), яка у багатьох країнах світу використовується досі як підручник у школах і вузах. Пізніше були вироблені прогнози М. Месаровича і Е. Пестеля (1974), В. Леонтьєва, А. Печчеі та багатьох інших авторів. Останньою роботою у рамках Римського клубу стало дослідження групи Е. Вайцзеккера “Фактор чотири”;

національне (державне) прогнозування виконується на рівні країни (воно може розглядати увесь комплекс екологічних питань або тільки окремі екологічні проблеми), як правило, таке прогнозування під силу тільки багатим високорозвиненим країнам;

регіональне і локальне прогнозування охоплює дослідження екологічних питань у межах окремих територіальних одиниць, в основному адміністративно-територіальних;

проблемне і спеціальне прогнозування виконується для дослідження достатньо вузьких екологічних проблем або для окремих географічних об‘єктів (воно не залежить від адміністративно-територіального поділу і прив‘язане до району свого поширення), наприклад, прогноз екологічного стану басейну будь-якої ріки або будь-якого моря та ін.

Два останніх види прогнозування як відносно найпростіші і найдешевші поширені в усьому світі.

В Україні екологічне прогнозування на національному і регіональному рівнях розвинене недостатньо. Замість нього поширене програмування з елементами прогнозу. Проблемне прогнозування виконується на рівні окремих науково-дослідних та інших організацій. У радянські часи екологічні питання частково розглядалися як окремі розділи у галузевих і регіональних схемах (так раніше називалися прогнозні дослідження) розвитку і розміщення продуктивних сил. Але для них не були характерними глибокі комплексні дослідження у сфері розв‘язання екологічних проблем, тобто вони мали здебільшого декларативний, а не науковообґрунтований характер. В основному питання раціонального природокористування і екологічної безпеки розв‘язувалися шляхом створення спеціальних екологічних програм.


10.4 Екологічні програми

Це наступний, послідовний етап прогнозування способом конкретизації організації природозахисних заходів, необхідних для розв‘язання проблем, визначених в екологічному прогнозі. Прогнози в послідовності “прогноз–програма–план” мають чітко виражену проблемну постановку. Програма є комплексом дій, спрямованих на реалізацію мети, визначається за складом виконавців, рівнем витрат ресурсів. Найчастіше програмні заходи щодо тривалості не укладаються у рамки планування. Як й прогноз, вони мають чітко виражену проблемну постановку, обумовлену категорією мети. Це очікуваний стан систем, що обов‘язково припускає досягнення заздалегідь визначеного результату.

При визначенні програмних цілей враховуються реальні можливості їх виконання, наявні ресурси.

Загальними рисами програм є:

– спрямованість на мету, кінцевий результат;

– підпорядкування всіх заходів і дій у рамках програми кінцевій меті, результатові;

– наявність у програмі системи показників не тільки кількісного, але й якісного характеру;

– об‘єднання під загальним керівництвом і керуванням усіх організацій, виконавців незалежно від відомчої і територіальної приналежності, від початку і до закінчення робіт;

– чіткий розподіл прав, обов‘язків і відповідальності між усіма організаціями-виконавцями за результат кінцевий і результати проміжні;

– чітка координація і погодження функцій організацій;

– гнучка система керування, що відповідає особливостям програм, максимальне наближення до виконавців (Глівенко, Соколов, Теліженко, 2001, С. 131–132).

Екологічні програми, як і прогнози, можуть бути комплексними (охоплюють сукупність усіх екологічних аспектів) або компонентними (розв‘язують природозахисні питання окремих середовищ або їх елементів); національними (на рівні країни), регіональними і локальними, проблемними (для окремих географічних об‘єктів) і спеціальними (екологічні аспекти технологій, продукції, товарів та ін.), а також галузевими (розглядають розв‘язання екологічних питань у межах окремого відомства, галузі господарства). Але переважно екологічні програми мають міжгалузевий, міжвідомчий, а часто і позарегіональний (незалежно від адміністративно-територіальних одиниць) характер, оскільки кордони природних комплексів, як правило, не збігаються з державно встановленими межами.

Як уже підкреслювалося досі, у нашій країні переважає програмний (а не прогнозний) підхід до розв‘язання питань екологічного характеру. Прогнозні елементи наявні лише в деяких програмах (наприклад, питання енерго- і ресурсозбереження, впровадження нетрадиційних джерел енергії у рамках Національної енергетичної програми України). Загалом усі екологічні програми часто не відповідають навіть вимогам створення самих екологічних програм (а не тільки їх прогнозній частині). Вони у найкращому варіанті мають концептуальний характер, тобто визначають лише загальні науково-обґрунтовані тенденції, стратегію розв‘язання екологічних проблем у країні та регіонах. У найгіршому варіанті вони мають декларативний, “заявочний” характер, тобто визначають лише головні проблеми і необхідність їх розв‘язання. У подібних програмах, як правило, нема конкретних показників і параметрів усунення негативного впливу на середовище (наприклад, завдання зменшити конкретний обсяг конкретно визначених забруднювальних речовин у межах чітко окресленого ареалу та ін.); не визначені строки виконання, не поділені функції і відповідальність між організаціями за виконання заходів, навіть самі конкретні заходи часто не визначені; не вказані джерела і обсяги фінансування природоохоронних заходів.

На національному рівні у ролі Державної програми охорони довкілля в Україні виступає відповідна постанова Верховної Ради (1998), основні положення якої подані на початку розділу. Окремі екологічні аспекти розглядаються у галузевих програмах розвитку і розміщення. На рівні регіонів, міст також виробляються програми природоохоронного характеру, які треба удосконалювати. У деяких регіонах вироблені також спеціальні програми на розв‘язання найактуальніших для них екологічних питань. Деякі дослідження виконуються у рамкам міжнародних екологічних програм.

Для України характерний, так би мовити, підготовчий етап наступного розвитку справді науково обґрунтованого прогнозування і програмування у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального природовикористання і екологічної безпеки. На думку Г. Білявського, в Україні останніми роками стихійно формується система теоретичних і практичних засад гармонійного розвитку, яку найближчим часом доведеться систематизувати, допрацювати, узгодити, затвердити і втілити на загальнодержавному рівні. Він відзначає значний внесок у поповнення і поглиблення знань, пов‘язаних з розв‘язанням екологічних проблем, таких наукових напрямків і вчених:

– теоретико-методологічні напрацювання С. Подолинського, М. Руденка, Л. Руденка, Л. Мельника, Д. Гродзинського, Р. Зайця, І. Швебса, В. Межжеріна, М. Дробнохода та ін.;

– ресурсно-економічні – В. Шевчука, Л. Мельника, Б. Данилишина;

– географічні – Л. Руденка, О. Топчієва та ін.;

– регіонально-економічні – Р. Зайця, А. Шапари, В. Бокова, Ю. Голіка та ін.;

– філософсько-теоретичні – М. Кисельова, Г. Швебса, В. Межжеріна, М. Голубця, В. Крисаченка та ін.;

– навчально-теоретична екологічна база – Г. Білявського, Л. Мельника, В. Бровдія, В. Бокова, О. Адаменка, Г. Рудька, І. Горбаньова, Ф.Стольберга та ін.



Державна екологічна програма у сфері прогнозування, програмування і планування передбачає:

– створення системи місцевих, регіональних та загальнодержавних екологічних програм;

– вироблення і впровадження програм екологічної освіти, виховання і екоінформації;

– вироблення і реалізація комплексних програм екологічного характеру в промисловості, екологічної безпеки в енергетиці та ядерній галузі, сільському господарстві, транспорті, житлово-комунальному господарстві, використання і утилізації промислових відходів; створення державної системи моніторингу, формування єдиної системи запобігання аваріям, катастрофам та надзвичайним ситуаціям; використання земельних ресурсів, раціонального використання та відновлення водних ресурсів та екосистем, використання корисних копалин, охорони атмосферного повітря, збереження ресурсів рослинного світу, заповідної справи і збереження біорізноманіття, використання рекреаційних ресурсів;

– на регіональному рівні – вироблення програм впровадження природоохоронних заходів, визначення та реалізації інвестиційної політики;

– на місцевому рівні – вироблення місцевих екологічних програм та проектів;

– для екологічно кризових регіонів (Донецько-Придніпровський, Азово-Чорноморський, Полісся) у складі державних програм економічного і соціального розвитку регіонів розроблення відповідних екологічних розділів;

– участь у міжнародних програмах ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, регіональних природоохоронних заходах на Чорному і Азовському морях, Дніпрі, Дунаї, Карпатах, Донбасі.

Найважливішим елементом визначеної системи планування природозахисних заходів є програми регіонального рівня – територіальні комплексні програми охорони навколишнього природного середовища (ТКПОНПС) і програми місцевого рівня – проекти охорони навколишнього природного середовища (ПОНПС). І програми, і проекти за функціональним призначенням поділяються на чотири групи:

– проекти, спрямовані на охорону природи безпосередньо;

– проекти не природоохоронних функцій, але спрямовані на перетворення природного середовища;

– дослідження, спрямовані на поліпшення стану навколишнього середовища;

– проекти особливого призначення.

Територіальні комплексні програми і проекти (схеми) найчастіше виробляються для відносно великих територій різного рівня освоєння і призначення, де кардинально змінюється господарська діяльність, наприклад, у районах розвитку масштабної гірничодобувної промисловості, будівництва АЕС, потужних гідроспоруд, каналів, формування великих, складних локальних ТВК або для районів з кризовою екологічною ситуацією (у Росії, наприклад, такі програми вироблені для району Курської магнітної аномалії, охорони озера Байкал та ін.; в Україні подібних програм ще немає). Також природозахисні проекти виробляються для безпосередньо природоохоронних заходів – будівництва очисних споруд, сміттєспалювальних заводів, організації майданчиків заховання відходів, рекультивації земель та ін. Територіальні природоохоронні програми і проекти – це передпланові, передпроектні дослідження, що повинні враховувати і можливість аварійних ситуацій.



Екологічне прогнозування і програмування має стати основою для вироблення планів діяльності у екологічної сфері. Екологічне планування – процес завчасного прийняття й оцінки взаємопов‘язаної сукупності рішень в охороні навколишнього природного середовища, ресурсовикористанні й забезпеченні екологічної безпеки. Плани мають відображати всі стадії природозахисних заходів, чіткі строки їх виконання, точний розподіл функцій і обов‘язків виконавців, строки, обсяги і джерела фінансування і та ін. Планування буває директивним (адміністративно-командним) та індикативним (рекомендаційним). У нашій країні наявні елементи як першого, так і другого видів планування. У зв‘язку з недостатнім рівнем розвитку прогнозування і програмування переважає оперативне, а не стратегічне планування, що забезпечує переважно щоденні управлінські функції. Екологічне планування – складова організації управління у сфері прийняття екологічних рішень. Організація системи управління в Україні вже розглядалася у розділі 7. Загалом сучасна державна система управління природоохоронною діяльністю занадто централізована і насичена елементами відомчості. Це призводить до зниження ефективності управління на регіональному рівні, зокрема планування та використання інвестицій природоохоронного призначення, а також не дозволяє повністю врахувати територіальні інтереси при створенні екологічно безпечного довкілля.
Питання і завдання для самоконтролю

  1. Проаналізуйте суть, види і значення планування природоохоронної діяльності, необхідність та етапи його наукового обґрунтування.

  2. Визначите основні напрями екологічної політики в Україні, її пріоритети.

  3. Охарактеризуйте основні завдання екологічної політики в Україні згідно з Державною програмою раціонального природокористування, охорони природи й екологічної безпеки.

  4. У чому полягає суть екологічних прогнозів, з яких елементів вони складаються? Основні види прогнозів і методи прогнозування.

  5. Визначте суть, значення і види моделювання в екологічному прогнозуванні.

  6. Нащо потрібні глобальні екологічні прогнози? Які з них Ви найліпше знаєте?

  7. У чому полягає суть національних (державних) і регіональних прогнозів? Їх роль у плануванні природоохоронної діяльності.

  8. Суть, функції і значення для планування екологічних програм. Які види екологічних програм є найпоширенішими?

  9. Розвиток наукових досліджень в Україні для формування системи екологічного прогнозування, програмування і планування.

  10. Завдання Державної екологічної програми України у сфері прогнозування і програмування природозахисної діяльності.

  11. Суть і значення територіальних комплексних програм охорони навколишнього природного середовища та проектів охорони природи.



11. Економічний (госпрозрахунковий) механізм природовикористання і охорони навколишнього середовища
11.1 Поняття про еколого-економічні системи

Розв‘язання екологічних проблем немало залежить від економіки. Природні ресурси, забруднення та інші порушення природного середовища прямо чи опосередковано беруть участь у виробничому процесі і функціонуванні господарських систем. Господарські (економічні) системи разом з навколишнім природним середовищем створюють своєрідні еколого-економічні системи, пов‘язані між собою тісними залежностями: природні умови і ресурси впливають на виникнення, розміщення і розвиток господарства і населення; господарська діяльність викликає зміни (здебільшого негативні) у функціонуванні природних комплексів, а це, в свою чергу, взаємно впливає на життєдіяльність населення і господарства. Процес трансформації прямих, зворотних, опосередковано прямих і опосередковано зворотних зв‘язків є постійним (до повної руйнації обох складових системи) і мобільним (постійно змінним). Таким чином, гарантією тривалого і стабільного існування еколого-економічних систем є збалансованість (своєрідний гомеостаз), гармонійність цих взаємозалежних стосунків між природою і людиною.

Унікальність еколого-економічних систем (немає однакових господарських і однакових природних комплексів) вимагає індивідуального, тобто територіального (регіонального) підходу до розв‘язання природоохоронних проблем і забезпечення екологічної безпеки. Як правило, кордони господарських (а тим більше адміністративно-територіальних) і природних систем не збігаються, і це також необхідно враховувати у розв‘язанні екологічних питань. Територіальні аспекти економіки вивчає регіональна економіка, відповідно, має існувати і регіональна екологія, і сукупна регіональна екологічна економіка. Але регіональний підхід у розв‘язанні еколого-економічних питань розвинений слабо не тільки у відсталих країнах, але й у країнах з високим рівнем розвитку.

Екологічні проблеми неможливо розв‘язати без вкладання у захист середовища певної кількості грошей, що залежить від можливостей суспільства. Багаті країни, як правило, інтенсивніше використовують природні ресурси і більше забруднюють навколишнє середовище, але вони й більше вкладають грошей (відшкодовують збитки) в його стабілізацію і відновлення. Повне відшкодування збитків (повернення середовища до первинного, “дикого” стану), за В. Горшковим, вимагає до 99 % усього зробленого людством, у тому числі й коштів. Це робить загалом недоцільним життєдіяльність людства, у тому числі його господарську діяльність. Тому одним з головних завдань гармонізації стосунків людини і природи є пошук оптимального співвідношення між їх протилежними інтересами, умовно його можна назвати еколого-економічним оптимумом. Це дуже складна справа. При незначному обсязі грошового відшкодування (платить відповідно виробник і використувач) відсутні стимули для природоохоронних заходів. При великому – неефективною стає економічна діяльність, що гальмує розширення і розвиток виробництва, а також менше коштів залишається на соціальні заходи, розвиток культури, освіти, науки та ін.

Хоча ми й говоримо про збитки завдані природі, про її інтереси, на справді всі ці поняття – людського походження. Самій природі такі категорії не властиві. У природі не існує понять цінності ресурсів, плати за ресурси, раціонального природовикористання, відшкодування збитків та ін. Тобто природа не має ніякого власного економічного механізму. Їй без різниці, у якому стані і вигляді вона існує, наскільки цінні її компоненти. Виробленням економічного механізму природовикористання та його впровадженням у життя, пошуком еколого-економічного оптимуму існування людства і природи займається наука економіка природовикористання або, за Л. Мельником, екологічна економіка
11.2 Поняття про екологічну економіку

Це трансдисциплінарна галузь знань, що вивчає взаємозв‘язок між екосистемами, соціальними спільнотами й економічними системами, а також умови, що забезпечують стійкий стан і прогресивний розвиток усіх трьох систем.



Мета науки “екологічна економіка” – формувати екологічно обґрунтовані пріоритети соціально-економічного розвитку суспільства і шукати найбільш ефективні шляхи досягнення поставлених цілей.

Завдання науки – вивчати закономірності формування економічних відносин в умовах екологічних обмежень, а саме:

– визначати наявні взаємозв‘язки між потребами соціально-економічного розвитку, станом навколишнього середовища й умовами життєдіяльності людей; вивчати економічні аспекти взаємодії суспільства і природи;

– визначати економічні цінності компонентів навколишнього природного середовища і залучати еколого-економічні оцінки до системи економічних розрахунків;

– формувати систему керування, адекватну завданням раціонального використання факторів довкілля;

– виробляти методичне забезпечення для економічного обґрунтування оптимальних напрямів соціально-економічного розвитку, що адекватне поєднанню економічних і екологічних цілей;

– шукати шляхи підвищення еколого-економічної ефективності національної економіки та її основних підрозділів (Мельник, 2002, С. 10–11).

Мельник Л. також вважає, що “економіка природовикористання” є часткою “екологічної економіки”, тобто вона вивчає економічні проблеми, пов‘язані із природоохоронними заходами у межах традиційної виробничої системи. На наш погляд, принципової різниці між цими двома категоріями немає.


Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   30




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка