Філософія, її походження, проблематика та функції

Дитрихфон Гільдебранд

Карл Ясперс

* СВІТОГЛЯД - сукупність узагальнених уявлень людини про світ, місце людини у світі, підвалини людських взаємин зі світом, що виконує функцію людського самоусвідомлення та світооріснтуваннн.

* ФІЛОСОФІЯ (з давньогрец.: любов до мудрості) - теоретична форма світогляду; особливий рівень мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі.

* РЕФЛЕКСІЯ (з лат.; загинати, обертати) - унікальна здатність людської свідомості (і думки) у процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму; внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість, думка про щось - як думка про думку, знання про щось - як знання про саме знання.

* КАТЕГОРІЇ (з давньогрец; демонструю, виявляю) -гранично широкі, вузлові поняття пев­ної галузі знання, сукупність яких окреслює якісну специфіку предмета пізнання даної галузі.

* ФІЛОСОФІЯ. РЕЛІГІЯ, МИСТЕЦТВО - за Г.Гегелем, три основні форми людської духовно-практичної діяльності, які фіксують три основні властивості людського інтелекту: філософія (наука) уособлює здатність розуміти, мистецтво - здатність переживати дійсність, релігія - здатність відчувати спорідненість людського духу з фундаментальними печатками буття.

1.1. Особливості становища людини в світі та необхідність її самовизначення

Вивчення філософії як особливої галузі людського знання та інтелектуальної діяльності ми починаємо з питання про людину та її становище в світі. Це зумовлено, перш за все, тим, що # філософія, як і будь-які інші види людської діяльності, постає людською справою: не було би людини, ми не вели би про все це розмову. По-друге, із чим би ми не мали справи - з природою, творчістю, наукою, пізнанням - * ми завжди, так чи інакше, маємо справу з людиною. Не в тому сенсі, що людина настільки

егоїстична, що власний голос заглушує їй "грім небесний", а в тому, що ♦ реально ми можемо вести розмову про будь-що лише тоді, коли воно ввійшло в контакт із нами, із нашим сприйняттям.

Людина своєю активністю створює універсум, в якому живе і про який знає, бо ми не знаємо, що є світ сам по собі; ми знаємо той світ, який нам відкрився через нашу ^діяльність, ^ працю, впізнання, ^експерименти, О фантазію і т. ін. Саме з того огляду слід розуміти твердження А. Шопенгауера про те, що світ є нашим уявленням, або слова Ф. Ніцше про те, що все є лише проявами життя. За влучним висловом М. Хайдеггера, людина є "отвором у бутті", бо на рівні людини та через людину глибинні потенції буття вперше виходять у своє виявлення.

Унаслідок того, що людина постає ніби епіцентром, або зосередженням, універсуму, вона сама виявляє себе над­звичайно по-різному та суперечливо. Можна нескінченно перебирати людські життя та долі, але вони завжди в чомусь виявляться новими, несподіваними. Власне кажучи, саме тому людське самопізнання постає невичерпним за змістом та горизонтами виявлення. Мимоволі виникає питання: завдяки чому людина має такі властивості? Що становить основи її буття? Водночас перед нами постає та окреслюється питання і про те, якими людськими потребами зумовлене Існування філософії (яка, за словами французького філософа, математика та фізика Р. Декарта, лише одна відрізняє нас від дикунів).

Намагаючись осмислити людину, ми порівнюємо її з іншими істотами та явищами світу, і в такому порівнянні перед нами вимальовуються деякі фундаментальні особливості становища людини у світі.

% 1. Першою особливістю людини виступає ЇЇ розумність, здатність усвідомлювати себе і те, що її оточує. В загальному плані розумність постає перед нами як здатність людини не лише жити та діяти, зберігати своє життя та регулювати його, а й як людська можливість не зливатися із дійсністю та власними діями, володіти певними засобами оцінки дійсності.

* Розумність людини - це та її особливість, яка найчастіше кидається у вічі при міркуваннях про людину і яка зумовлює необхідність людського самоусвідомлення.

^ 2. Значною мірою якості людини та її становище в світі пов'язані з її біологічною неспеціалізованістю. Це означає, що в будову людського організму не закладена програма її способу життя та життєвих здійснень.

^> 3. Відсутність якоїсь певної (однієї) програми життя робить людину істотою вільною, такою, що має свободу: людина як людина (а не її організм) ні до чого жорстко не прив'язана й однозначно не спонукувана: "Доля людини покла­дена на неї саму " (Ж. -77. Сартр); "Людина - це передусім про­ект... "(Ж.-П, Сартр), тобто людина має можливість обирати, певною мірою проектувати своє життя.

Ч> 4. В іншому аспекті неспеціалізованість постає як універ­сальність людини: якщо людина не призначена однозначно ні до чого конкретного, то вона - потенційно, так би мовити, за суттю,- може бути всім. І справді, загалом нормально розвине­на людина може оволодіти майже всіма можливими видами та напрямами людської діяльності. Мало того, з огляду на це лю­дина "відкрита "майбутньому, тобто може створювати принци­пово нові види діяльності та поведінки. Саме завдяки універсаль­ності, різноманітності, незапрограмованості людини існує історія людства; тварини, наприклад, не мають власної історії у тому сенсі, що вони віками, із популяції в популяцію діють одно-

манітно, а людська історія являє собою досить швидку й дина­мічну зміну суспільств, культурних досягнень, видів діяльності, способів життя. Певна річ, що за наявності єдиної жорсткої про­грами життєвих здійснень людини все це було б неможливе. " ♦ 'Гой факт, що людина с істотою неспеціалїзованою, що вона не ре­алізує своїм життям певної, заздалегідь наданої їй програми, мас не лише позитивне значення, а п спою не дуже приємну сторону: наданої програми жи ітя немає, а тому людина сама повинна її знайти, сфор­мулювати. Якщо ж вона цього чомусь не зможе зробити, то віддасть своє життя невідомо чому - чи-то традиції, чи-то життєвій стихії, але й результат життя у такому випадку такозіс буде не зовсім належати саме ціп людині. Перед нами окреслюється така ситуація: людина є істотою неспецїалізованою, а тому вільною та універ­сальною. Вона "може бути всім ". але саме тому може бути й нічим. Тому в людській історії, у розвитку окремої людини так гостро стоїть питання про пошуки життєвих орієнтирів, про людський життєвий вибір, людське самовизначення, % 5. Людина як істота розумна є єдиною, хто усвідомлює свою смертність, обмеженість та скінченність свого життя (при­наймні - свого земного життя). Цей момент відіграє в історії людства та в житті окремої людини надзвичайно важливе зна­чення: життя надасться людині лише один раз, тому ціна жит­тєвого вибору фактично оплачена ціною життя; ми маємо можли­вість виправдати своє перебування у цьому світі й у цьому житті лише один раз, у єдино можливому для нас варіанті. Тому тема смерті в людській думці невіддільна від теми життя. В аспекті розглянутих особливостей людини вона надзвичайно посилює і загострює проблеми людського самовизначення, пошуку життєвого сенсу. Адже в разі помилки повторити "життєвий експеримент" буде вже неможливо. Звідси - знамениті міркування М. Монтеня: "Розмірковувати про смерть означає розмірковувати про свободу. Хто навчиться помирати, той забуде, що таке бути рабом ". "Міра життя - не в його тривалості, а в тому, як ви його використали ".

Розглянуті особливості становища людини в світі засвідчують, що задля того, шоби бути людиною, треба, звичайно, людиною наро­дитися; проте ця умова є необхідною, але недостатньою: людина не народжується із готовою програмою на життя (якщо ми і віримо у І те, що хтось заздалегідь визначив наше життя, ми все одно позбав-' ленІ знань про те, що і як саме нам призначено), тому вона сама по­винна її знайти, виробити, здійснити свій життєвий вибір, оскільки в кінцевому підсумку лише вона сама має право розпорядитися влас­ним життям. Історичне покликання та глибинне виправдання філо­софії полягає саме у тому, щоб виробити і падати людині інтелек­туальні засоби для свідомого здійснення життєвого вибору.

1.2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія

На основі розглянутої вище специфіки людського буття в суспільній історії виникають особливі напрями духовного жит­тя, спрямовані на вироблення засад людського життєвого само­утвердження. Ці напрями формують те, що за усталеною терм­інологією (з подачі німецького філософа І.Канта) називається світоглядом. Саме світогляд, як свідчить про це вже саме слово, включає у себе те, що формує не той світ, про який ведуть роз­мову астрономи та фізики, а той, в якому живе людина і який ми можемо назвати світом людини (або людським універсумом).

У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: лю­дина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлю­вати і свою унікальність, свою відмінність від усього іншого в сві­ті. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні за­сади та особливості світу, так і про свої власні риси та особливості. ♦ Отже, світогляд постає формою загального людського самовиз­начення в світі. Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень лю­дини про себе, світ, свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.

Світогляд - не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки:

а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знан­ня про закони тих чи інших сфер реальності, а знання разом з оцінкою, відношенням;

б) предмет світогляду - відношення "людина - світ " постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інте­лектуальних утворень, таких як ^знання, *$ бажання, ^ін­туїцію, ^еіру, ^надію, ^життєвімотиви, ^л/етг^таін. Через це складовими світогляду постають: • погляди, • переконання, • принципи, • ідеали, • цінності, • вірування, • життєві норми та стереотипи.

ОСНОВНІ СВІТОГЛЯДНІ ПИТАННЯ

(За німецьким філософом І. Кантом)

Місце людини в світі І

Що я

можу

знати ?

Що я

маю

робити ?

На що я можу спо­діватися ?

Що таке людина ?

Світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані; зрозуміло, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей Із серйозними пси­хічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський ха­рактер світогляду зумовлює його надзвичайно велику різно­манітність, адже люди дуже по-різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перера­хувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду.

* Типологія світогляду - це не просте перерахування його можли­вих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на ос­нові яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогля­ду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світог­лядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.

Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спіль­них ознак:

За своїми функціями світогляд постає такою формою духов­ного освоєння світу, яка покликана;

♦ Інтегрувати людину у світ;

♦ надати їй найперших життєвих орієнтирів;

♦ подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях.

Досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоюс через батьків, оточення, соціальні зв'язки вітогляднІ уявлення і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знас про існування світогляду, проте у деяких життєвих ситуаціях уникнути зустрічі з ним просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень. Це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною й у більш простих та буденних ситуаціях, наприк­лад, коли йдеться про виховання дітей, неодмінно постають питання, чому вчити дитину, які якості прищеплювати їй насамперед; Інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова: "Людина не повинна так робити", тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те. якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.

Розглянуті характеристики та різновиди світогляду дозво­ляють помітити, що філософія постає певним видом світогляду: у наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд петюто рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відпо­відно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світо­глядних орієнтуваннях.

^ Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія постає як теоретична форма світогляду.

Теорія відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, чітко визна­чені терміни, на засадах певних законів чи їх необхідних внутріш­ніх зв'язків, тобто теорія постає перш за все аналітико-синтетич-ною інтелектуальною діяльністю. Значить, філософствувати -це не просто думати про світоглядні проблеми, а • усвідомлю­вати їх необхідність, • їх зв'язки, • їх сторони, • характеристи­ки та •складові, виражені через певну термінологію.

* Отже, філософія: 1) це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень; 2) це усвідомлений світогляд; 3) вона повинна прагнути бути ^> ар­гументованою, => внутрішньо стрункою, => логічно послідовною.

Звідси випливають основні аспекти взаємозв'язку філософії та світогляду: філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою; як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому в ньому; це позначається в літературі у такий спосіб - "філософія є теоретичним ядром світогляду". З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження -світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості філософія є безумовно ширшою за світогляд.

Світогляд у цілому постає духовним грунтом для виникнен­ня та розвитку філософії, і філософія не вигадує свої пробле­ми, вона бере їх із життя, із живого функціонування світогляд­них уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень ос­мислення, вираження та розв'язання.

1.3. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія

Із розглянутого вище матеріалу однозначно слідує те, що філософія як теорія не може бути найпершою формою світо­гляду, бо будь-яка теорія передбачає попереднє існування простіших форм знання. Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) - розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін.

На перший погляд може здаватися, що міфи - цс казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та нссохоплгаючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфо­логічної свідомості був її синкретизм - "злиття всього з усім"; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших форм свідомості постає майже неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи роз­повіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку в де­яких видах мистецтвознавства називають "зникненням ефекту рамки" (або "екрану"): коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, а повністю зануритись у той зміст, який вони нам несуть, можемо навіть щось вигукувати, жестикулювати.

Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності, а окремо - міфу як розповіді про дійсність; ні, міф і був єдиною та єдино можли­вою дійсністю. Особливою силою володіло в міфі слово, оскільки воно також розглядалось як певний вид реальності, навіть, як ключ, відмичка до про­никнення в особливу реальність; виголосити слово дорівнювало тому, щоб заволодіти сутністю речі. Через це міфи зберігались, передавались незмінними і а недоторканими із покоління у покоління. Міф інколи називають "машиною для знищення часу", оскільки і справді час над ним ніби не владний.

Чим були зумовлені саме такі характерні риси міфологічної свідомості? Можна стверджувати, що вирішальну роль тут відіграло фактичне злиття архаїчної людини з природою: дав­ня людина поставала майже органічною частиною природ­них процесів, була інтегрована у ці процеси, перебувала у великій залежності від них. Між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж, тому ця людина, з одного боку, розглядала саму себе як частину природи, а, з іншого боку, переносила на природу свої власні сили та вла­стивості, наприклад, одухотворювала природу, бачила у при­родних явищах наміри, бажання, прагнення.

Проте вже давня людина не була тотожною із природою хоча б тому, що вона не лише пристосовувалася до неї, а й впливала на природу, до певної міри змінювала її. Між люди­ною та природою існували опосередковуючі ланочки, серед яких найперше значення мали штучно зроблені знаряддя праці. Згодом сфера штучно створених речей та явищ почала розростатися та все більше віддаляти людину від природи.

♦ Сферу створених людиною речей, засобів життєдіяльності, знарядь та інструментів, що у відношенні із природою постають явищами штучними, називають сферою соціально-культурних процесів.

Означена сфера заснована на технологіях людської діяль­ності (технологію у даному випадку слід розуміти у широкому значенні - як будь-які соціально вироблені способи та проце­дури людської діяльності), а останні вимагають і особливого мислення, не міфологічного, де все здатне переходити в усе, а такого мислення, яке фіксує себе у своїх послідовних діях. Пізніше таке мислення назвали дискурсивним, таким мислен­ням, яке рухається послідовно, впорядковано, через чітко фіксо­вані пункти власного руху до певних результатів.

Дискурсивне мислення суперечить міфологічному, тому внаслідок історичного розвитку людської діяльності, внаслідок розростання сфери соціально-культурних процесів, разом із по­явою та формуванням дискурсивного мислення міфологічна свідо­мість починає руйнуватися.

Міф розкладається, й із нього виділяється ціла низка напря­мів духовної діяльності, яка постає характерною вже для цивіліза-ційно розвинених суспільств.

, раціональні знання (пранаука) мистецтво

релігія ^ фольклор

етичні норми та правила правові уявлення філософія

Всі ці напрями духовної діяльності зберігають свою певну і первинну спорідненість із міфологією, тобто всі вони праг­нуть до того, щоб репрезентувати реальність, проте вони втрачають вихідні властивості міфу, стають внутрішньо ди­ференційованими та частковими.

Внаслідок того масова суспільна свідомість час від часу від­чуває своєрідну ностальгію за міфологією, її цілісністю, її спорідненістю із людськими мріями, бажаннями, за міфологі­чною одухотвореністю та обжитістю світу. Наприклад, своє­рідний "міфологічний ренесанс" Європа пережила у XX ст., коли внаслідок величезної раціоналізації життя, його техні­зації та технологізації виникла зворотна реакція - підсвідоме прагнення повернутись у живий, цілісний світ, пронизаний бажаннями, душевними пориваннями, живими пристрастями. # Отже, можна зробити висновок про те, що історично фічософія ви­никла шляхом виділення із первинного, синкретичного міфологічного світогляду: причиною її виділення постало формування дискурсивно­го, тобто принципово нового - усвідомленого та послідовно розгор­нутого - типу мислення.

Звідси випливають деякі суттєві відмінності між: фпіософією та міфологічним світоглядом, відмінності, які дають мож­ливість краще зрозуміти особливості філософії.

1.4. Проблема визначення предмету філософії. Характерні риси філософського мислення. Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва

Термін "філософія" має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономно­го характеру розвитку. Перша частина цього терміна похо­дить від слова "філд" -схильність, любов, бажання, відданість та слова "софія" - мудрість, яке, у свою чергу, складається із

двох слів і буквально означає - казати, промовляти, цілісно, доречно. Ще у XIX ст. існував слов'янський термін "любо-мудріє", який можна вважати дослівним перекладом слова "філософія".

Розглядаючи історичні корені філософії', ми вже дали її найперші та найпростіші визначення, проте на сьогодні не існує якогось єдиного та загальноприйнятого розумін­ня та визначення предмету філософії. Цей факі має свої виправдані підстави: якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані іасоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних виявлень. У найпростішому варіанті філософія могла би вико­нати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити іх основні можливі вияв­лення і на цій основі сказати людині, що попа с і що їй належить родити у цьому житті та у цьому світі. Проте як світ, так, тим більше, і людина постають незавершеними і майже безмежними у своїх характеристиках, діях та проявах. Через це і філософія постає багато є чому незавершеною, або, як кажуть у науці, ''відкритою системою знання".

* Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко зафіксувати те, чим вже проявили себе людина та її дійсність як історично, так і в їх інтелектуальних осмисленнях. Через це філософія постас перед нами формою випробовування буттєвих спроможностей людини; вона за­свідчує той стан самоосвідчень людського єства, якого останнє спромог­лося реально досягнути. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує "спшртовий майданчик" для руху в майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок "топографії"людського універсуму, тобто до­помагає людині зорієнтуватися у влааіій реальності та отримати певні інтелектуаіьні інструменти для подальшого життя і діяльності.

Означена "широта" предмету та завдань філософії дозво­ляє зрозуміти наступні особливості предмету філософії:

її предмет є історично змінним, оскільки історично змінни­ми постають самовиявлення та самоусвідомлення людини; уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окрес­лити "топографію " людськості;

філософія постас своєрідною формою збереження та забез­печення історичної неперервності людської свідомої само-ідєнтифікації.

Отже, філософія покликана тримати весь час у полі уваги та в акту­альному стані всі основні виявлення людини як людини.

Саме тому Р. Декорт був правий, коли стверджував, що лише філософія відрізняє нас від дикунів. Зазначений момент історич­ного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впливати (викорис­товуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має свою активно дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається втілюватись у реальні процеси життя.

Через цс філософію завжди треба розглядати не лише в аспекті віч­ного, характерного для людини усвідомлення, айв аспекті конкрет­них окреслень. І коли ми сьогодні, наприклад, використовуємо здо­бутки античної філософії, ми повинні розуміти, що це наше саме " сьогоднішнє її бачення, а не власне антична філософія, як органіч­на частина давньої цивілізації.

Зазначені особливості предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати їй одне єдине визначення, скільки спробу­вати окреслити характерні риси філософського мислення, які до­зволять нам побачити внутрішню особливість його самоздійснен-кя. Спираючись на численні існуючі визначення філософії, мож­на виділити такі найперші риси філософського мислення.