Філософія, її походження, проблематика та функції



Сторінка12/36
Дата конвертації16.03.2017
Розмір8.34 Mb.
#12345
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   36

Т

споглядання

діяльність

породження свобода

* Шеллінґ робить висновок, що необмежені, довільні прояви Я ма­ють більш цілісний, більш синтетичний характер. Тому мистецтво перевершує науку: "Таким чином постулюється наявність... водночас як свідомої, так і несвідомої діяльності. Такою діяльністю може бути лише естетична діяльність"; митець діє вільно, але не бездумно.

Отже, Й. -Г. Фіхте та Ф. -В. -Й. Шеллінґ розвинули ідеї /. Канта в на­прямі зближення форм інтелектуальної активності та форм буття, на­полягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення.

7.4. Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької класичної філософії

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) народився у м. Штуттгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінґен-ського інституту, займався домашнім учителюванням, був ди­ректором Нюрнберзької гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету. Саме Геґель у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-

завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнен­ня попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнан­ня та життєдіяльності. У 20-тІ роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду.

Що ж являє собою філософія Геґеля і зав­дяки чому вона набула таких унікальних рис? Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що осно­вою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстан­ція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолют­на ідея *усе породжує, *усе охоплює і *■ все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).

Гєорг-Віль гельм-Фрідріх ГЕҐЕЛЬ

Абсолютна ідея (заГеґелем)

всеохоїшоюча реальність (субстанція)



' єдиний універсальний чинник усіх форм буття (суб'єкт)

світловий розум, єдине рефлексивне поле

Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує ре­альність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збага­чується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.

принцип тотожності мислення і буття (все, що є,по-роджеие мисленням і може бути зведеним до нього)

принцип усезагального зє 'язку (все пов 'язаие з усім) принцип розвитку

Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути

лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух - це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним про­явом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у границях певної якості {про ти лежні шого за протилежне не існує).

Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні про­яви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя - єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежнос­тей), постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативно, різноманіт­но виявленою. Звідси також випливає, що осмислення речі через її супереч­ливість дає нам змогу ніби затиснути її в її гранично можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно; тому Геґель і висунув в свій час на перший погляд зовсім парадоксальну тезу: "протиріччя є ознакою істини". Але, звичайно, це не слід розуміти як заклик до нагромадження нісенітниць та парадоксів, а лише до вправ у мистецтві брати речі цілісно -як боротьбу протилежностей у межах однієї сутності.

Протиріччя постають "душею" всієї конструкції гегелівської філо­софії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предме­та, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У про­тилежних виявленнях та окресленнях вік ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітно виявленими та супереч­ливим. Саме таке бачення засад світу називається діалектикою. Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектич­ну, а самого Геґеля - як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу про­тилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив вчення про протиріччя.

Оскільки абсолютна ідея у філософії Геґеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму жит­тєвому циклі через стадії ^тотожності, ^відмінності-проти-лежності та ^внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелек­туальних форм. Проте тотожність - це лише один бік сут-

ності абсолютної ідеї, а іншій - це відмінність, що доходить до ступеня протилежності. Тому, як каже Геґель, абсолютна ідея "відчуджує" сама себе у стан природного буття, і природа, таким чином, постає у Геґеля як царство нескінченного нагро­мадження відмінностей; "природа є зовнішньою самій собі" -улюблене визначення Гегеля.

Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл.



Життєвий цикл Абсолютної ідеї у філософії Геґеля

Заперечення 2-ї стадії



(заперечення заперечення)

Завершення самопізнання

(абсолютне знання)

"Синтез"

Відмінність ~



заперечення попереднього стану

(природа, тобто множинність,

мінливість, еволюція)

"Антитеза"

Самототожніеть ідей ■



(її зміст =логіка)

"Теза "

Зрозуміло, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідея являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби ''вкарбований" в усе на зразок своєрідного "генетичного колу" діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) харак­теристика гегелівської філософії як нагромадження "тріад": теза - анти-



теза - синтез і т.д.

Чому ці стадії саме такі? Тому, що вони вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей у внутрішніх протиріччях абсолютної ідеї: ■=> спо­чатку домінує (проявляється) одна протилежність ("теза'7), * потім її посту­пово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність ("антитеза"), ^> потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються ("синтез").

Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі, за Геґелем, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом ► еволюції природи, ► людської історії та ► пізнання. Тому весь рух завер­шується абсолютним знанням. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення, тобто спіралеподібно. Зазначений тріадний (потрійний) цикл про­низує усю систему філософії Геґеля, бо все суперечливе і рухливе.

СИСТЕМА ФІЛОСОФІЇ ГЕГЕЛЯ



(основні праці)

"Феноменологія духу " Ітшс ншптияого іцікту абапютної ідеї яіміам )

І стадії розвитку айсоіюпіної ідеї 1



природа

й

історій суспі.<іьства

дух (свідомість)

"Філософія природи "

й

^

"Філософій Історії"

"Науна логіки "

а

"Фііософія д\х\"

и торія суспиьпіта ти осопа_____

и

"Філософія релігії"

и

"Естетики "

Т

"Історія фіюсофії"

Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філо­софії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання

постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливос­тей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філософської системи Геґеля, бо вони й дають цілісне окреслення "життєвого циклу" абсолютної ідеї. Ця система скла­дається із праць: ♦ "Феноменологія духу" (опис циклу абсолют­ної ідеї загалом); ♦ праці, що докладно аналізують стадії роз­витку абсолютної ідеї - природа - "Філософія природи"; ♦ істо­рія суспільства та особа - "Філософія історі'Г, "Філософія духу", "Філософія права"; ♦ дух (свідомість) - "Наука логіки ", "Істо­рія філософії", "Філософія релігії", "Естетика".

Якщо джерела гегелівської філософської системи містять­ся у "Феноменології духу ", то серцевина - у "Науці логіки ". Геґель створив принципово нову порівняно з Арістотелевою логіку -логіку діалектичну, логіку протиріч. До неї входять три частини: % буття,* сутність, ^поняття. У кожній її частині зміст та еволюція думки здійснювались через суперечливе співвідношення категорій за законами тріади (наприклад, у розділі "Буття ": якість - кількість - міра). Свою логіку Геґель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логі­ка, здатна здійснювати рух думки в окресленнях цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч, але і не консервуючи їх у вигляді антиномій (як це зробив І.Кант).



Як це слід розуміти? Геґель обгрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості), рефлек­сія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування Ті матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація свідомістю своїх власних актів). Ще якогось іншого рівня принципово не може бути, оскільки й на­далі, якщо ми спробуємо сходити вище, повторюватиметься лише "рефлек­сія рефлексії", тобто фіксація рефлексією себе самої. Цілісне, або розумо­ве, мислення - це і є мислення "другоїрефлексії", коли думка усвідомлює, що все, що вішальовується у ній, є змістом лише тієї ж самої думки. Тому діа­лектична логіка Геґеля - це логіка самоусвідомленої думки, логіка вибудову­вання різноманітного змісту в межах того ж самого розуму. Різно­манітність того самого, як це було засвідчено перед цим, виражається у протиріччі; отже, логіка "другої рефлексії" є логікою протиріч.

Завдяки діалектичному методу мислення Гетель окреслив еволюцію при­роди, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не



~\ окремими реаліями, а елементами світо-I вої цілості, причому розвиненіші фор-

\>

Прот илежності

ми вбирають у себе попередні, але під-



граничні межі мінливості порядковуютьїхноніїмзаконам,і,отже. речей утворюються не лише система співіс-

граничиий ступінь нування, а й підпорядкування, тобто

відмінності ієрархії. Людина, наприклад, у своєму

"^ ■ виявлення цілості пред- індивідуальному розвитку проходить і метів та явищ усі основні моменти загального куль-



"^ протиріччя як єдність та турно-історичиого процесу. Звідси боротьба протилежностей випливала вимога Ґеґеля: розглядати у межах однієї сутності кожне явище історично, у розвитку та

крізь його внутрішні протиріччя.

Хоч Геґель і зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філософської уваги, досить очевидні недоліки його вчення:

панлогізм, тобто панування логічних конструкцій над усім і всіляким змістом реальності;

намагання підпорядкувати одиничне, індивідуальне загальному;

телеологізм, тобто розгляд історії як такої, що йде до завершення через виконання призначеної їй мети.

Попри все філософія Геґеля не може не вражати своєю грандіоз­ністю, стрункістю, багатством змісту та майстерністю виконан­ня. Філософія Геґеля була і залишається не лише школою мислення, а й певним перехрестям європейської думки, від якої до сьогодення тягнеться велика мережа зв 'язків і живих струмів.

7.5. Антропологічний принцип філософії Л. Фейєрбаха

Людеіг Апдреас Фейєрбах (1804-1872) після навчання у Гей­дельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Геґеля. Деякий час він був викладачем філософських дис­циплін, але після того, як виступив із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки "Думки про смерть та безсмертя '*), був змуше­ний покинути викладацьку діяльність. У 1837-1860 рр. Фейєрбах

веде відлюдне життя у селі Брукберґ. В останні роки життя він проявляв цікавість до робітничого руху.

У філософії Л. Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво віді­йшовши від основного русла думок своїх попередників. Доклад­но вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній "дотовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейсрбах дійшов висновку про те, що релігія:

втілює віковічні людські мрії та ідеали;

змальовує досконалий світ;

виконує функції компенсації людської немічності, недоско­налості, страждання.

Звідси випливає висновок філософа:"Релігія постає як тотожний із сут­ністю людини погляд на сутність світу та людніш. Але не людина підно­ситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує чад нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоп­лює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає власного, особливого змісту".

Якщо релігія € сутністю людини, якщо вона с свідченням людської необ­хідності, то, за Фейєрбахом. слід повернути людині всю повноту її життя, і ііднести, звеличи ги людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейсрбах. усі її сутнісні сили чи властивості: "Якими с визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття'". Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: "У чому полягає мій "метод"? Утому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини".

Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антро­пологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: "Упалацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти".

На місис любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога- віру людини в себе саму. На думку ■ Фейєрбаха, філософія любові здат на витіснити релігію як перєкру-..—і- чену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для лю-диііи постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з при­родою та собі подібними стає основним людським скарбом.

# Отже, можна констатувати, що Л.Фейсрбах був чи не першим фиософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю - німецька класична фіюсофія - високо піднес­ла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини. Фейсрбах помітив і те, що кришталеві пала­ци - не найкраще жипью для реальної людини, І спробував запропону­вати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діало­гічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, зна­йшло зацікавлений відгук у багатьох мислителів XIX та XX ст.

СУТТЄВО ІЙ&

Висновки


*й> Німецька класична філософія постала як особливий, ви­щий етап у розвитку європейської філософії, як концент­рація проблем, ідей та надбань класичного типу філософ­ствування.

Вона збагатила науку цілою низкою плідних ідей, що були розроблені з надзвичайною глибиною, розмахом та

майстерністю.

Водночас німецька класична філософія вичерпала ідей­ний та методологічний потенціал класичної філософії і по­стала, з одного боку, неперевершєним взірцем культури мислення, а з іншого - як переддень появи принципово нової філософії.

СУТТЄВО КК

Резюме


® Німецька класична філософія за часом входить до філософії Нового часу, проте вона змогла ввібрати в свої теорії провідні проблеми всісї попе­редньої філософії, надати їм нового вирішення, а тому постала завер­шенням і найвищим досягненням європейської класичної філософії.

® І. Кант, засновник німецької класичної філософії, поклав в основу своєї філософії принцип активності, згідно з яким знання виникають внаслі­док інтелектуальної конструктивної діяльності; людина лише тоді здатна угледіти щось у дійсності, коли вона збудує в своїй свідомості певну її модель; завдяки послідовному проведенню цього принципу, І. Кант розробив струнку та деталізовану картину людського пізнання, а та­кож: зробив вагомі внески у цілу низку філософських дисциплін.

ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПРОЦЕС У ЄВРОПІ XIX ст.



Перші десятиріччя після смерті Геґе.пя були пронизані глибоким переконанням у тому, що філософія наблизилась до свого кінця. Поширю­валась впевненість, згідно з якою історія дум­ки досягнули вирішального поворотного пунк­ту і що залишилась лише одна область, у якій треба пізнати істину - конкретне матеріаль­не існування людини.

Герберт Маркузс



У першій третині - середині XIX ст. у Європі розпочався процес досить радикально)' зміни у способі філософствування. Наслідком того було виникнення пекласичиої філософії. її формування йшло кількома напрямами, але всіх їх, за рідкісним винятком, споріднюва­ла орієнтація па провідну роль у людських діях та поведінці людини нераціональних (або ірраціональних) чинників.

X

я

■я



[■ь'ліисиГ^г* Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

і'Ь якими були умови формування найперших теорій некласичної філософії;

І "Ь в чому полягають вихідні ознаки некласичності як за­гал ьнокультурного явища;

І'Ь що саме та чому некласична філософія не приймала у класичній;

|Ч> переваги та недоліки некласичної філософії у порів­нянні із класичною.

®° проводити порівняння вихідних ідей класичної та не­класичної філософії;

^ знаходити та оцінювати характерні ознаки некласич­ності в тезах провідних течій європейської філософії другої половини XIX ст.;

^ пояснювати провідні тенденції розвитку некласичної філософії із виходом на процеси сучасного життя.



н

в м


О

Он

♦ вихідні особливості некласичного способу філософ­ствування;



♦ провідні акценти у філософських концепціях XIX ст.;

♦ особливості основних напрямів відходу від класичної філософії та переходу до некласичної.

[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

8.1 .Зміна парадигми філософського мислення у XIX - на поч. XX ст.

8.2.Вихідні ідеї А.Шопенгауера та С.К'єркегора.

8.3.Ідеї розроблення "наукової філософії" у європейській філософії XIX ст.

8.4.Ф.Ніцше та ідеї "філософії життя"'.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

ВІДЧАЙ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИЙ (або тотальний) - за К'єркегпром, стан, до якого людина може прийти “наслідок щирого самопізнання та самозаглиблення: шукаючи і не знаходячи ні в чому свого життєвого кореня, людини впадас у відчай - відчуття абсо­лютної самотності та відчуження від усього; це відчуття може принести людину до осмислення свого абсолютного відношений до абсолютного, тобто до Бо.'а, в якому єдиному знаходить своє виправдання наша індивідуальність.

* ВОЛЯ - непояснюване, ірраціональне прагнення до симоздпіснеиня, просте поривання до буття, що, на думку А.Шопенгауера та Ф.Ніише, лежить в основі будь-якого існування

ЕКЗИСТЕНЦІЯ - з лат. - існування; цеп термін С'.К'єркегором був витлумачений у його початковому значенні - "вихід за .межі встановленого, усталеного " - для позначення провідної особливості людського існування: неузасадненості, відсутності надійних, одно­значних коренів буття.

ЖИТТЯ - за Ф.Ніцше, єдина справжня реальність, бо все в світ! постає лише різними проявами життя; в основі життя лежить "волінни до волі", тобто бажання прояви­ти поління як таке.



* ДІАЛЕКТИЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ МА ТЕРІАЛІЗМ - назча основних філософсь­ких складових вчення марксизму, що прагнув бути системою тверджень про світ, який в основі своїй - матеріальний, ніким не створений, але динамічний і рухливий; соціальна історія тлумачилася як різновид матеріального процесу, тому її засади визначали проце­си виробництва. Свідомість і мислення при цьому розглядалися як результат стихійних перехрещень природних взаємодій, як форма відображення одних матеріальних процесів у інших; відповідно свідомість не могла мати власного онтологічного статусу: буття с первинне, а свідомість - вторинна (відображення/.

* ІРРАЦІОНАЛЬНЕ - таке, що не підлнгас розумінню, раціональному поясненню та тлумаченню.

ПОЗИТИВНЕ - основне поняття філософських міркувань О.Канта: ясне, реальне, спостережуване, корисне, - те, що повинна вивчати наука, відкидаючи примарне, не­певне, непотрібне людині та суспільству.

8.1. Зміна парадигми філософського мислення у XIX - на поч. XX ст.

У 20-30-х роках XIX ст. філософія Г. Геґеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершині визнання Гегель раптово помер (14 листопада 1831 р.), і в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність: було незрозуміло, куди І як повинна далі розвиватися філософія. А дже геґелівська філософія набула системно заверше­ного характеру, увібравши в себе як найцінніші здобутки поперед­ньої європейської філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності.

Здавалось, що завдання філософії тепер зводилось до деяких незначних доповнень і деталізацій. Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Геґеляї Тому, коли Ф.Шелліпг, колишній друг Геґеля, оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж геґелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб, таких як С.К'єркегор, М.Бакупін, Ф.Лассаль, Ф. Енгельс ти ін. Лекції Ф.Шеллінґа не задовольнили його слухачів. Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Геґеля.

І V 1819р. вийшов друком перший том праці А.Шопенгауера "Світ як “ воля та уявлення", який і вважають першою працею нової філософії.

Поступово процес формування засад нового філософству­вання став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура. Чим же відрізнялась нова, не­класична філософія, від класичної? Відповідь на це запитан­ня ми отримаємо, порівнявши вихідні ідеї класичної й некла-сичної філософії.



Класична

Філософія

Некласична

буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване

розум С вищою і найціннішою ' частиною людської психіки

розум здатний висвітлити гли- Ф бини психіки й орозумнити їх



* за допомогою розуму людина + спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям

говорити про буття безвідносно до людського сприйняття п уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим

на перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або поза-розумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум оскільки нерозумні чинники психі­ки потужніші, то розум нездат­ний їх опанувати розум не лише не сприяє гармоні­зації людського життя, а іноді заважає цьому.

* Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некяасична філо­софія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичпої філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення- До наве­деного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тен­денції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні ви­нятки з цих тенденцій, але вони не впливають на картину процесу зміни парадигми загалом.

Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичиості про­явили себе не лише у філософії; ■=> у літературі їх пов'язують із творами німець­ких та австрійських романтиків, ■=> у живописі - із появою спочатку імпресіо­нізму, а потім - абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спо­стерігались у музиці. ^В науці вже у 60-х роках ХТХст. австрійський фізик Е. Мах вперше сформулював принцип відносності, стверджуючи, що в світі не існує привілейованих систем відліку. Все це свідчило про те, шо поступово ставились під сумнів та ніби розмивались здавалося б такі красиві та кришта­лево чисті принципи класики і перш за все тому, що вони, попри їх привабли­вість, не луже узгоджувались із життям. Останнє засвідчувало себе скоріше відносним, ніж абсолютним, скоріше неоднозначним, ніж навпаки, та ін.

Некласична філософія, зокрема, наважилася не протиставити лю­дині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у ре­альності, через це вона навіть у мовному відношенні постала більш • простою, більш зрозумілого та стилістично більш різноманітною.

Зазначений процес переходу до некласичної філософії не був тотально одноманітним: далеко не всі філософські напря­ми однозначно та незаперечно у нього вписувались; проте це була пануюча тенденція. Так само не існує і єдиної оцінки цього процесу; скоріше певні переваги нової філософії супро­воджувались і неминучими втратами. Напевне тому в подаль­шому розвитку філософії її некласичність уживалась із певни­ми елементами класики.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   36




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка