Філософія, її походження, проблематика та функції



Сторінка15/36
Дата конвертації16.03.2017
Розмір8.34 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   36

О

©

Інший французький філософ-екзистенціаліст і також знаме­нитий письменник А.Камю (1913-1960) створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого бут­тя; його філософія змальовувала буття людини як "буття в абсурді", причиною якого поставала вся ситуація самовідчут­тя людини сучасної цивілізації.

Ця людина зреклася абсолютів, але якщо б і хотіла а них вірити, все одно ніде їх не знаходить. А.Камю ностальгічно пише про те, що відкриття серед всіх мінливостей сущого якогось єдиного закону, який би пояснив як дійсність, так і людське мислення, привело би людство до такого блажен­ства, якого воно ще не відало. Але такого закону немає, а у відносному світі будь-які принципи стають також відносними: все втрачає виправдану міру, а, отже, панує абсурд. Але в ситуації абсурду є все ж дещо відносно стале -це сама людина. Людині в цьому світі немас на що сподіватися, окрім себе самої, - так філософія А.Камю із песимістичного абсурдизму переходить у трагічний оптимізм. Так, людині немає на що сподіватися, проте в самій собі вона може знайти силу протистояти абсурду, відносності, безнадії. Тому в своєму есе про Сізіфа філософ пише, що єдиним найпершим питанням філо­софії може бути лише питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим? Це питання кожна людина може ви­рішити лише сама наодинці із собою. В знаменитому романі "Чума" А.Камю описує цілу низку героїв, які, не знаючи.звідки та чому нагодилась на місто чума, не знаючи, чи зможуть вони її перебороти та вижити, діють усупереч безнадії, покладаючись виключно на своє внутрішнє відчуття життя.

Окреслені ідеї основних представників екзистенціалізму мали ве­ликий вплив па громадську думку середини та другої половини XX ст., на мистецтво, навіть політику. Ця філософія справді поставила лю­дину обличчям до найперших питань життя, зробивши внутрішній світ людини єдиним вихідним пунктом для розуміння всіх аспектів життя. У кінцевому підсумку ця філософія закликала людину бути гідною своїх власних якостей, боротися за свою гідність та збережен­ня своєї індивідуальності. Тому й не дивно, що ідеї екзистенціалізму надихали багатьох людей в роки другої світової війни. Окрім згаданих філософів до екзистенціалістів належали М.Мерло-Понті, Г.Марсель, Н.Аббаньяно, М. дєУнамуно, Х.Ор-тега-і-Гасет (у певний період творчості). Під значним впли­вом екзистенціалізму перебувало багато діячів мистецтва; це, наприклад: письменникиК.Абе, Х.Кортасар, А.Моравіа, К.Оє, М.ФрІш, кінорежисери А.Бресон, І.Бергман, А.Тарковський, художник П.Пікассо та ін.

Іншою течією цього напряму була філософ­ська антропологія, яку заснував М.Шелер (1874-1928). Згодом вона набула багатьох прихиль­ників, серед яких відомі А.Гелен (1904-1976), Е,Ротхакер(іт-№5),Г.Плеснер (1892-1985). Представники антропології наполягали на тому, що найпершим об'єктом філософського дослідження повинна бути людина, проте лю­дину слід розглядати та вивчати всебічно, в усіх її проявах та характеристиках, залучаю­чи до її розуміння результати багатьох наук. Макс ШЕЛЕР

М.Шелер (основна праця - "Становище людини у космосГ) вважав, що людина постає унікальним явищем світу, оскіль­ки лише вона прилучена до буття як такого. Наслідком тако­го прилучення постає людська орієнтованість на цінності: людина перш за все є носієм цінностей, а це значить, що ЇЇ пер­винним відношенням є відношення позитивне. Воно прояв­ляється у ставленні до інших, найвищим проявом якого постає любов, бо любов - це унікальна зустріч із іншим, рівним тобі буттям, і входження із ним у співзвучність.

За М.Шелером, найвищою любов'ю є любов до Бога, оск­ільки лише в ній знаходить повний прояв унікальність люди­ни, її відношення до буття та ціннісні засади. Проте в реаль­ному житті вищі людські цінності скоріше виявляють себе без­силими, а звідси випливає основне завдання людського жит­тя - поєднати духовне із силою життя.

А.Гелен (основна праця - "Людина. їїприрода та її станови­ще у світі") прийшов до висновку, що вихідною особливістю людини постає ЇЇ недостатність та незавершеність, тобто її не­пристосованість до виживання на основі біологічних зав­датків. Цю недостатність людина компенсує, створюючи культуру: через неї людина надолужує природну обмеженість та досягає відкритості для себе світу. Але історично культу­ра тяжіє до раціоналізації, що веде до втрати людської єдності зі світом. Звідси випливає завдання: повернутися до коренів культури, де панують безсвідомо вітальні сили.

Г.Плеснер називав людину найбільшою таємницею буття, бо людина ніде не знаходить свого завершення і прагне ви-

ходити за всі й всілякі межі. Проте вона є принципово ексцен­тричною і тому знаходить своє вираження у тілесності - як тілесності створюваних нею речей, так і в культивуванні влас­ної тілесності.



Е.Ротхакер, поділяючи багато ідей своїх однодумців, на­полягав на тому, що вирішальним чинником буття людини як особи є культуротворення. Він розглядав культуру як відпо­відь людини на виклик природи. На його думку, культура -це той шар, який людина вичленовує із світу в якості "духов­ного ландшафту", бо в основі культури лежать людське пере­живання свого життя та мова.

* До безумовних надбань філософської антропології XX ст. слід відне­сти акцентування виключного значення проблеми людини для сучас­ного суспільства та філософії (в тому числі - переконливе доведення втрати людиною XX ст. надійних орієнтирів свого самоздійснення), а також намагання включити в осмислення людини всі її властивості, здатності та прояви.



Персоналізм, наступна течія антрополо­гічного спрямування, на відміну від антропо­логії наполягав на тому, що вирішальним для людини є не якісь її властивості, а те, що вона є особа (лат. - "регзопа"), точніше -особистість. Яскравими представниками персоналізму були французький філософ Е.Муньє (1905-1950) та російський філософ М.Бердяєв(\ЮА-\9А%), хоча корені цієї течії сягають у XIX ст., до деяких німецьких та американських філософів. Е. Муньє вважав, шо особистість - це прояв вищої, абсолютної духовної сутності в людині. Як особистість, людина не знає ніяких меж і перебуває у постійному творчому становленні, яке є різновидом вкл юченосгі (заангажо-ваності) в буття. Муньє закликав до оновлення суспільства шляхом оновлен­ня, а, точніше, відродження особистості. Тому все, що сприяє розвитку особис­тості, було прийнятним для персоналізму. Більше того, він наполягав саме на необхідності вітати та позитивно засвоювати різні культурно-історичні та філо­софські надбання саме тому, що вони можуть постати надбаннями особистості. М. О. Бердясв у категоричній формі декларував те, що лише особистість може нам пояснити, чим є людина, а не навпаки. Особистість же є абсолютна,

Микола БЕРДЯЄВ

Зігмунд ФРЕЙД

тобто божестнснна духовна одиниця, а тому вона у вихідній своїй якості по­стає як абсолютна свобода, тобто свобода геть від усього, у тому числі й від Бога, бо І у відношенні до Бога особистість має можливість визначатися сама. Відчуі и в собі особистісгь, зрозуміти та оцінити її, - все це значить перейти в особливий, творчий режим буття. Проте найбільше закабаляє людину ма-I еріальне, тому, на думку М.О.Бердяєва, матеріалізм та різного роду реалізм є найбільш небезпечними та ворожими людській особистості позиціями.

Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. фрей­дизм. Його засновником був австрійський психіатр З.Фрейд (1856-1939). Ідеї З.Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено ска­зати, що Фрсйду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомо­го в людській психіці. Сам термін "несвідоме" був відомий ще з XVI ст. (його використовували, зокрема, Ф.Шеллінг та Г.Геґель), проте яка реальність приховувалась за ним, залишалось невизначеним.

Вивчаючи різного роду неврози, З.Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, потужного, про­те невидимого, прихованого; цей шар психіки він і назвав несвідомим. У кла­сичному фрейдизмі (а в діяльності З.Фрейда виділяють три окремі періоди) вважається, що за своєю будовою людська психіка нагадує айсберг: найб­ільша, прихована, але і найпотужніша частина - це несвідоме; за змістом це є прояви у людській психіці найперших та найпотужніших інстинктів жит-і я. Ці інстинкти сягають коренями ще в перед психічні процеси, тому вони несвідомі і не можуть мати у свідомості адекватного виявлення. Видима ча­стина "айсбергу" складається із двох частин:

свідоме, тобто контрольоване станом бадьорої психіки;

падсвідоме - те, що привнесене у людську свідомість культурними пра­вилами та нормами соціального життя.

Основним поняттям у вченні З.Фрейда є "несвідоме" як специфічний об'єкт глибокого психологічного і соціально-філософського дослідження. Несвідоме невидиме, але воно присутнє у психіці й відіграє величезну роль у життєдіяльності кожної людини.

ІФрейд зміг проникнути в "темні" пласти і закутки духовного світу людини, на що практично не звертав уваги філософський раціоналізм Нового часу.

Топографічна структура психічного апарату людини

суспільна свідомість

свідоме

- несвідоме

• Несвідоме З.Фрейд називає "Воно", оскільки його дія є безособо­вою, анонімною; свідоме - "Я", а надсвідоме - "Над-Я". Несвідоме постає в концепції З.Фрейда найпотужнішим та вирішальним чинни­ком людської психіки з однієї простої причини: його зміст формував­ся мільярди років, у той час, як свідома частина психіки - лише кілька десятків років. У зміст несвідомого, за З.Фрейлом, входять перш за все два найпотужніші інстинкти: "Лібідо"(або "Ерос") - сексуаль­ний інстинкт, та "Танатос" - інстинкт смерті й руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самоп роду кування та знищення вже наявного.

Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка, на думку З.Фрейда, постає системою певних заборон ("табу"): інстинкти бажають того, що заборонено культурою та нор­мами соціального життя. Через це людське "Я" опиняється у ситуації "міжмолотом та ковадлом": © з одного боку, на нього тиснуть страшні за силою та недо-

зволені за прямою реалізацією інстинкти; © з іншого боку, - соціально-культивовані правила і норми.

Страшна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість, тому треба знайти способи "розвантаження" психіки. З одного боку, суспіль­ство завжди припускало існування деяких "дозволених форм недозволеного"; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, деякі свята (наприклад, купальська ніч), танці, балет, показ мод та ін.; з іншого боку, існують форми "сублімації" -непрямого вивільнення -енергії несвідомого, наприклад, малювання оголе­них тіл, писання кримінальних романів та ін. Проте, коли справа доходить до зривів, і людина сама вже не може із ними впоратись, треба вживати проце­дуру психотерапії - шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знахо­дити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б, наприклад, у словах. Вчення фрейдизму інколи називають психоаналізом, і це тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікацій проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, у невимушених обмовках та ін.

Вплив фрейдизму на світову громадську думку у 20-30-ті роки XX ст. був величезний; вчення З.Фрейда, що поширю­валось вже на початку століття, сприяло розгортанню так званої "сексуальноїреволюції". Найважливішим постає те, що воно вже неспростовно доводило: людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, що в цілому людина постає значно складнішою, ніж це видавалося класичній куль­турі. У той же час варто відзначити, що надмірне акцентуван­ня дії в психіці людини перш за все та переважно сексуально­го інстинкту, викликало з боку багатьох вчених та мислителів негативну оцінку.

Вже найкращі учні та послідовники 3. Фрейда, зокрема, К.-Г. Юнг(№5-1961), А. Адлер(ІШ-№7) та£. Фром(19ОО-19Щ не погодились із таким акцентуванням і дали своє трактування сутності несвідомого. Зокрема, К. -Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим вияв­ленням формотворення у вигляді символізацій. Тобто людсь­ку здатність творити символи, наділяти їх невимірними гли­бинами, а також і розуміти їх він прямо зводив до дій несвідо­мого. Такою здатністю К. -Г. Юнг наділяв не індивідуальну пси­хіку, а колективне психічне життя, тому ввів у науковий обіг поняття "колективного несвідомого"; останнє продукує цілу низку таких константних (сталих) психічних структур, які потім пронизують собою майже всі форми певної культури.

* Отже, ключ до розуміння певної культури лежить у її вихідних символах, в яких дослідник повинен виявити оті сталі формотворчі структури, що їх К.-Г.Юнг назвав "архетипами" (первинними, по­чатковими типізуючими структурами; термін, що зустрічався вже в Ангустини), Сприйняття архетипів постає вирішальною засадою сприйняття певної культури та входження в її духовний зміст, а свідоме культуротвореппя передбачає виведення у сприйняття но­вих форм виявлення архетипів, або хоча б їх використання.

А.Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого по­стає непереборне прагнення самоствердження (як наслідку людської природної недостатності); отже, основне у несвідо­мому - це воля до влади, а остання вже знаходить свої найр­ізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у виг­ляді бажання опанувати жінкою (чи чоловіком), то у прагненні політичного лідерства.

Е.Фром намагався пов'язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільни­ми стосунками: тут людина здобуває людські якості та нама­гається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інстинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.

* Таким чином, можна констатувати, що класичний фрейдизм та вчення неофрейдизму в циіому окреслили як природу, так і основні сфе­ри проявів несвідомого, пов'язавши його із людською вкоріненістю у глибинні засади буття та у людські індивідуальні та соціальні сто­сунки. У несвідомому знаходить своє виявлення енергія буття до са-мопроявів та самозасвідченнп, яка вводить людину у складні аспек­ти власного самоусвідомлення та взаємин із іншими людьми. В ціло­му ж філософські течії антропологічного напряму досить глибоко і виразно окреслили ту ситуацію, в якій людина XX ст. себе проявляла та усвідомлювала.

9.4. Культурологічні та історіософські напрями у філософії XX ст.

У філософії XX ст. авторитетними та впливовими були ті течії, які намагалися осмислювати суспільство, суспільну істо­рію та соціальні проблеми: адже у XX ст. історія не лише по-

чала рухатися прискореними темпами, а и ускладнилася та­кою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю.

На самому початку XX ст. була видана книга німецького філософа та культуролога О.Шпенглера (1880- 1936) "Занепад Європи ", під суттєвим впливом якої перебуває по сьогодні вся європейська соціальна думка. О.Шпенглер виклав у цій книзі власну концепцію культури та історії.



Концепція культури та історії О.Шпенглера

= Ш> історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур = ІЕ> кожна культура є замкненою або локальною, непроникненною зовні, ба­зується на дусі певного народу, який ЇЇ творить => [Н> усі без виключення прояви певної культури містять в своїй основі якийсь



єдиний "профеномен", тобто перше формоутворення 58 Ш> "профеномен", якщо його відкрити, постає відмичкою для поглибленого

розуміння будь-яких явищ певної досліджуваної культури в Ш> культура - це цілісне утворення; вона являє собою своєрідний універсум

буття

= Ш> кожна культура проходить 4 періоди свого життя: весну, літо, осінь, зиму, тобто вона спочатку іде вгору, але досягнувши вершини, починає занепадати (зокрема, коли переходить у стадію цивілізаційного розвитку) * В основі європейської культури, на думку О.Шпенглера, лежить світ античної культури з її так званим "аполонівським духом ", тобто з її прагненням до ясності, чіткості, гармонійності. Проте від епохи Відродження у ній починає домінувати так званий "фаустівськж дух " -дух невизначеного прагнення до вищого, більшого, ефективного. Цей дух веде до наживи, продукування, і він, на думку О.Шпенгле­ра, веде Європу до занепаду і загибелі. Шпенглер вважав, що Євро­пу можна врятувати за умови, що на перший план у її розвитку вий­дуть ті народи, які ще не реалізували свій творчий потенціал. Перш за все цю місію може виконати Пруссія, проте, за О.Шпенглером, мають культуротворчий потенціал і слов'янські народи. Як би там не було, але твір О.Шпенглера мав великий резонанс; можна сказати, що після нього думка про кризовий стан європейської культури стає чи не найбільш обговорюваною.

Певні корективи у європейське розуміння культурно-історич-ного процесу внесла книга "Дослідження історії" англійського

історика А. Тойнбі (1889-1975): тут автор наполягав на тому, що історія постає як єдність і сукупність певного числа (21) цивілі­зацій. Що таке цивілізації?

# Згідно з А.Тойнбі, історія людства являє собою не сукупність фактів, а прояв неперервності процесів життя, яке набузає конкретних форм як відповідь на виклик з боку умов та обставин, за яких воно здійснюється; такими конкретними формами проявів життя і постають цивілізації. В їх основі лежить продукування кращою частиною сус­пільства певних сенсів та цінностей, що найбільш щільно концентру­ються у певного типу релігіях, отже, тип цивілізації та релігія поста­ють взаємопов'язаними явищами.

Тойнбі також вважає, що цивілізації можуть вичерпувати свій творчий потенціал, і це відбувається тоді, коли духовна еліта вироджується, а на перший план в суспільних процесах виходить ділова еліта; при цьому релігія втрачає свої духовні прагнення. На відміну від О.Шпенглера, А.Тойнбі вважав, що цивілізації перебувають між собою у більш тісних зв'язках, які можуть поставати не лише у вигляді історичного співіснуван­ня (хоча цей тип зв'язку і домінує), а й у вигляді історичного наслідування.

# Згідно з А.Тойнбі, європейська цивілізація переживає кризові яви­ща, проте задля їх подолання необхідно повернутися до найперших духовних цінностей, тобто певною мірою повернути релігії належне місце у суспільному житті через творення єдиної світової релігії.

Досить великого значення у XX ст. набули різноманітні кон­цепції технічного детермінізму, тобто концепції, згідно з яки­ми хід суспільної історії визначається розвитком науки, техн­іки та технології. Це, безумовно, пов'язане із тим значенням, якого набули у XX ст. означені чинники суспільного життя. Проте у XX ст. їх трактування могли поставати як позитив­ними (тоді подібна позиція позначалась як технократизм -влада техніки), так і негативними (технофобія - страх перед технікою).

Представники технократичного підходу {У.Ростоу, Дж.Гелбрейт, Д.Белл та ін.) стверджують, що переможну ходу технічного прогресу вже ніхто і ніколи не зможе зупинити І що техніка в цілому відіграє позитивну

роль у розвитку суспільства. Безумовно, наявні й її негативні прояви, проте вона і лише вона сама зможе їх подолати або нейтралізувати {техніка - дво­сторонній меч). Представники технократичного підходу розробили та запу­стили у широке використання поняття "постпідустріального суспільства", яке, на їх думку, являс собою новий стан суспільства, де на основі технічно­го прогресу встановляться безконфліктні суспільні відносини, буде досяг­нутий новий рівень матеріального забезпечення та інтелектуального життя.

Наприкінці XX ст. найбільш відомим представником цього напряму по­стає американський соціолог А. Тоффлер, що розробив коьгцепцію так зва­ної "третьої хвилі": історія людства пройшла через сільськогосподарську (перша хвиля), індустріальну революцію (друга хвиля) і у 60-і роки XX ст. вступила у період третьої хвилі - технологічної революції, наслідком якої було виникнення технотронного, постіндустріального суспільства; для ос­таннього є характерними: ■+ нові відносини із природою, оскільки через зап­ровадження найновітніших генних та інформаційних технологій людсь­ка діяльність вже не буде руйнувати природу; •* перетворення інформац­ійних процесів у найперший засіб людської діяльності; ■+ реалізація нових можливостей для інтелектуальної діяльності та ін.

Представники технофобії (Л. Мемфорд, Т.А дорно та ін.) наполягають на тому, що технічний прогрес веде людство до загибелі чи то внаслідок еколо­гічної катастрофи, чи то внаслідок духовної деградації, оскільки, на їх дум­ку, кожний крок вперед у розвитку техніки приводить до появи нових, знач­но складніших проблем, що, врешті, і знищать людство.

Серед сучасних концепцій філософії історії варто згадати також концепцію американського соціолога (російського походження) П.Сорокіна (1889-1968), якого вважають одним із "батьків" сучасної соціології та філософії історії. П.Сорокін вважав, що суспільні процеси базуються на діяльності людей, які мають подвійні - матеріальні та духовні прагнення, на основі яких в історії діють найперші групи чинників: несвідо­мих (інстинкти), біосвідомих (пов'язаних із задоволенням вітальних потреб - голоду, спраги та ін.) та соціосвідомих. Проте саме суспільних якостей усім процесам життя надають останні чинники, що продукують значення, норми та цінності: саме вони стабілізують людські спільності на засадах певних культурно-ціннісних систем.

Серед культурно-ціннісних систем найперше значення для суспільного життя мають істина, добро та краса, що взаємно інтегруються у користі. Ці засади суспільного життя утворю-

ють "інтегральну культурну надсистему"', яка може проходи­ти історичний шлях від формування до розпаду. Розпад її зу­мовлюється підпорядкуванням духовно-культурних цінностей матеріально-чуттєвим, які врешті постають вже й не ціннос­тями, а простими регулятивами людських дій. Сьогоднішня культура постає переважно як чуттєва, і тому вона прирече­на на розпад, проте може постати як переддень великої ідеа-лоцінної (заснованої на духовних ідеалах) цивілізації.

Цікавий погляд на історію запропонував у 50-і роки XX ст. необергсоніанець Р.Зейденберг: він вважав, що історія ру­хається від -►епохи панування Інстинктів до -+епохи пануван­ня розсудку, тобто за суттю являє собою простий перехід між якісно відмінними станами основних чинників людської діяль­ності.

До напрямів культурологічного спрямування у XX ст. мож­на також віднести різноманітні варіанти філософського струк­туралізму, засновником і визнаним класиком якого є французь­кий культуролог К.Леві-Стросс (нар. у 1908 р.).

# Структуралісти вважали, що в основі всіх свідомих актів людини лежать певні сталі структури (звідси - назва течії), які визначають не зміст, а лише внутрішню будову як дій свідомості, так і їх результатів (перш за все- культури). Пізнання означених структур відкриває шлях до розуміння підвалин тої чи іншої культури.

Сам К.Леві-Стросс зосередив увагу на дослідженні міфологіч­ної свідомості, справедливо вважаючи, що вона, як початкова, містить в своїй основі певні вихідні для людської свідомості струк­турні утворення, які у подальшому розвитку історії не зникають, а лише трансформуються та доповнюються іншими. Вивчивши колосальну кількість міфологій та міфологам, К. Леві-Стросс при­йшов до висновку, що в основі міфологічної свідомості лежить механізм опосередкування - медитації: людська свідомість перш за все фіксується та зосереджується на найбільш разючих та кон­трастних елементах свого сприйняття, проте, будучи нездатною 'їх органічно поєднати, вона намагається через низку опосеред­кувань звести їх до таких опозиційних пар, які для неї є більш прий­нятними та зрозумілими. Наприклад, життя та смерть зводяться до єдності війни та миру, а останні -до сівби та жнив і т. ін.

* Дослідження К.Леві-Стросса дозволили краще зрозуміти природу цілої низки символів культури, а також пролили додаткове світло на сутність логічних операцій людського мислення.

Один з найбільш відомих послідовників класика структура­лізму М.Фуко (1926 -1984) зосередив увагу на вивченні вихідних структур, на яких базувалися знання та мислення епохи Нового часу; пізніше він цілу низку праць присвятив вивченню тих струк­турних ментальних утворень, які найбільше впливають на сто­сунки між людьми у суспільстві, в державі, в європейській куль­турі. Ці дослідження дозволили краще окреслити підвалини євро-пейства як явища світової цивілізації.

Інший представник структуралізму - Ф.Бродель (1902 -1985) написав кілька фундаментальних праць, присвячених вивчен­ню структур повсякденної людської поведінки на матеріалі роз­витку цивілізаційних процесів у Європі Нового часу, де проде­монстрував, що певні структурні сталі людських уявлень про -►час, про -►суть економічного обміну, про -►справедливий роз­поділ праці та винагороди за неї суттєво визначали не лише людську поведінку, а й організацію економічного життя та соц­іальних відносин. Ф.Арієс (1914-1984) за допомогою методів структурного аналізу дослідив історичні зміни в європейських уявленнях про смерть.

Дещо пізніше Ж.Дєррида, якого інколи називають представ­ником постструктуралізму, запропонував концепцію "деконст-рукції", сутність якої полягає у своєрідному "демонтажі" мовних та текстових утворень культури з метою дістатися до їх найпер­ших складових; наступне складання із подібних складових цілих та вихідних для аналізу утворень дасть, на думку Ж.Дерриди, можливість побачити і зрозуміти всю конструкцію більш прозо­ро та виразно. У кінцевому підсумку виходило, що первинними "блоками", з яких складаються культурні знакові феномени, по­стають чоловічі та жіночі якості, а також елементи, що опосе­редковують їх зв'язок (тут можна згадати як даосизм у давньо­китайській філософії, так і певні тези фрейдизму). Наприкінці XX ст. досить великого поширення набули праці російського філо­софа та культуролога М. М. Бахтіпа, якого також можна вважа­ти одним із оригінальних представників структуралізму.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   36




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка