Філософія, її походження, проблематика та функції



Сторінка16/36
Дата конвертації16.03.2017
Розмір8.34 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   36

?

Структуралізм мав великий вплив на культурологію та мистецтво­знавство XX ст.; до певної міри його досягнення використовува-• лись і представниками інших філософських течій.

9.5. Релігійна філософія XX ст.

У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і тех­нологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протисто­яння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеї­стичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над мож­ливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що на­ука - це могутня, проте- не всемогутня сила, що є багато чого у людському став­ленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий про­грес. Частково інтерес до релігійної філософи у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематични­ми постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес до­зволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: сіпало зрозумі­ли.”, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'яз­ку з цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне ба­чення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрестя природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.

Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософсь­ка концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи було проголошено офіційною філософською док­триною католицької церкви. Авторитету цій філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.

Визнаними представниками, можна сказати, - корифеями неотомізму є фран­цузькі фііософиЖЛ/я/шнеЦ1882Ч973),£.Ж,7ь<:о/і(1884-1978) та американсь­кий філософ Ю.Бохеньський (1902-1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпре­тувати.





















офсь

|













■5

X













а-

3








У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на едносіі в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність.

=> світречей нам наданий реально

=> цей світ може засвоюватися практично у досвіді життя

=> і сьогодні залишаться в силі тлумачення Се. Томою симфонії

розуму та сили => відповіді на найважливіші для людини питання слід шукати у

текстах Святого Письма та в божественному об 'явленні => вирішення найважливіших проблем світової філософії можливе

лише па грунті релігійного світогляду, божественного об'явлення => пізнання розпочинаються із відчуття, із реальних контактів

людини з дійсністю, але переходить в активізацію тих кращих

інтелектуальних здібностей, якими падпіив нас Бог

# Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.

Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Томою, наголошували на необхід­ності орозумнення волі). Його представниками були К.Барт (1886-1968), ПЛіпліх(Жв-1965),Р.Бультман (1884-1976).

Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О.Блаватська, Р.Штайнер), учення “живої етики” (О.Реріх) та російську релігійну філософію (М.Бердяєв, П.Флоренський), ідеї яких мали і мають неабия­кий вплив і поширення. Представники теософії ("теос" - бог, "софія" - мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії всього світу ведуть розмови про одне й те ж - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближ-

че підійти до осмислення сутності божества. Із цісї тези вип­ливала також теософська пропаганда екуменізму - руху за об'єднання всіх релігій світу.

Учення "Живоїетики " базувалося на переважно етичних те­зах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаю­чи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. У людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної
X

яг

о а.



!= и

е

о ь



'в X В"

я

в к



я н и

а с


З

о

П



К. Варта:

бу" Бог постає принципово недосяжним для світу і поза Його волею немає і не може бути людського із Ним діалогу;

і й/"' за людиною лишається тільки одне - віра: щира, віддана, І непохитна;

і й/~' Бог сам відкриває себе людині та світу, коли вважає це ' доречним.

: П. Тілліха:

й/"1 у світі людини існує принципова розірваність між сутністю



та існуванням Гіх єдність постає лише характеристикою Бога); ; йі/1 фундаментальною людською характеристикою постає і турбота про сенс буття; Ті свідома реалізація робить людину

! релігійною;



і

<5У^ свос відношення до Буття людина виражає у

кул ьтуротворенпі; б^Ґ1 вирішальне значення для розвитку культури людства мають

"кайроси" - ключові моменти історії, у які Бог відкриває себе

людині; й/"1 у "капросі" (з давньогрецької— "доречно", "влучно")

відбувається прорив людини до надчасової основи історії, що

потім відіграє вирішальну роль для життя людини та суспільної

ієт орії. Р. Бульімана:

й=^ існування - це перший рівень життя, і воно може бути справжнім чи несправжнім;



6У^' піднести людину над цим рівнем може тільки віра, яка с явищем інтимно-індивідуальним і не підлягає визначенню чи дослідженню, а може лииіе переживатися;

&У~' людина, що має віру, звільняється від обтяжливих рис існування і постає справді релігійною незалежно від поиналежності до тієї чи іншої иевковио-оелігійноі коніЬесії.

тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі - і в Україні. Його пропагандою займа­ються осередки "Товариства Реріха".



Російська релігійна філософія (або філософія російського ре­лігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям світогляду.

Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виво­дила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі пер­винної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соц­іального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін.

# Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій "софійпості" світу, виводами божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божествен­ної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправ­лена за межі радянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина загинула під час сталінських репресій.

9.6. Провідні тенденції розвитку світової філософи на межі тисячоліть

Наш перегляд найбільш авторитетних напрямів та течій філо­софії XX ст. досить яскраво засвідчує колосальну багато­манітність цієї філософи, її особливу оригінальність, широту її про­блематики. Своєрідної цілісності, завершеності їй надає також той факт, що наприкінці XX ст. відбулося ніби певне повернен­ня до її початкової проблематики: якщо філософія XX ст. почи­нала із відкидання абсолютів, заперечення значення метафізич­них роздумів, вважаючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову стали актуальними.

!

?

Виявилося, що не зник інтерес до абсолютів, що рішуче відкидан­ня метафізики може привести до суттєвого спрощення філософсь-* кої рефлексії та, навіть, до втрати філософією своєї специфіки. Кінець століття ознаменувався не простим поверненням до названих тем, а виникненням різних, інколи - протилежних тенденцій в їх інтерпретації. З одного боку, збільшився інте­рес до тих філософських напрямів, які традиційно пов'язува­ли філософію із метафізичними дослідженнями; йдеться про неотомізм, фпіософію М.Хайдеггєра, М.Гартмана, протестан­тську теологію, фічософську онтологію, традиції кантіанства, гегелівськоїфілософії'та ін.

У цілому тенденція повернення до метафізичних міркувань та абсолютів отримала назву неоконсерватизму.

З іншого боку, розпочинаючи із кін­ця 60-х років, розгорнулася справжня хвиля радикалізації тенденцій некла-сичної філософії, пов'язана із заклика­ми покінчити із раціональністю, логі­кою, усякими нормуваннями інтелек­туальної діяльності з метою виходу на нові горизонти творчості. Зазначена радикальна філософська хвиля поста­ла найпершим предметом обговорення та філософських дискусій кінця XX ст. її початок пов'язаний із появою так званих "нових лівих77 під час вибуху молодіжнихбунтарських рухів у



неотомізм

традиції кантіанства гегелівську філософію філософську онтологію протестантську теологію філософію М. Хайдеггера і М. Гартмана.

Франції у травні І968 року, коли сту­дентська молодь рішуче постала проти -^засилля бюрократизму, -*тенденцій західного суспільства до втрати своєї мобільності, до занурення у розкіш та комфорт. З боку ідеологів "нових лівих" (Б.-А.Леві, А.Глюксман, Ж.-М.Бе-нуа, К.Жамбе, М.Клавель та ін.) посилились нападки на владу, ідеологію, державу та науку. Ці ідеологи стверджували, що союз влади та науки веде до нового рівня людського поневолення, що в сучасному суспільстві люди­на все більше перетворюється на просту суспільну функцію, постаючи су­мою суспільних ролей та структур. Звідси випливала теза про те, що індус­тріальне суспільство являє собою нову форму варварства та внутрішньо­го збіднення людини.

Представники цієї "нової філософської хвилі" (така назва утвердилась у дослідницькій літературі) вважали, шо попередня філософська традиція при­вела до того культу раціональності - розуму та ефективності, - який запану­вав в Європі. Розрив із традицією виправдовувався також необхідністю по­вернення до найперших "джерел"' людськості, до стану "до-логосу", де не існує альтернативи теорії та практики і де людина розмовляла голосом сер­ця та щирого почуття.

и

я



Ч 5

“ 2


X ._

■е-5

а з

>

■= г.



>

>

>



розрив Ь усією попередньою філософською тра­дицією

проголошення почуттів більш виправданими, ніж логічні міркування

надання волі проявам інстинктів життя і створення нової "чуттєвості", що революціо­нізує людину

повернення до стану "до-логосу ", де людина розмовляла голосом щирого почуття.

Свої ідеї вони розглядали як "вступ до усілякої філософії майбутнього". Ці Ідеї і справді увійшли у міркування так званого "філософського постмо-дерну", який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував. Філо­софський постмодерн включив у свій зміст певні перегукування із різного роду філософськими течіями та традиціями, і це тому, що він проголосив тезу про остаточне окультурювання людини та усіх її дій і прагнень. За великим рахунком, на думку постмодерністів, майже про все можливе у людському житті та у людських виявленнях вже щось сказане, у тому числі - і філосо­фією. Тому грунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ куль­тури, а не якихось первинних, до- або позалюдських реалій. Філософству­вати сьогодні - це значить не відкривати щось таке, чого ще ніхто не відкрив, а вести відкритий, невимушений діалог із культурними нашаруваннями усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє і буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Зрозумілим стає те, чому постмодерн взяв на озброєння методологічні розробки філософсь­кої герменевтики (мистецтво прочитування текстів) та структуралізму, перш за все у варіанті деконсірукци Ж.Д"рриди: йдеться саме про діяльність у межах вже існуючих текстів та культурно-семантичних полів.

Основними представниками постмодерну кінця XX ст. вва­жають французьких філософів Ж.Дарриду та Ж.Дельоза, швей-
Основні принципи (позиції) постмодерну:

Г антилогіциім (антипанлогізм) - протест проти будь-яких, а по-перше, логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності

М антидємартціоиіги - протест проти будь-яких різких

розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному жияому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному

А вторинне засвоєння - діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені у історії культури

А вільний герменевпшчний дискурс - відкидання будь-яких норм у веденні розмови-діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності



З

царського філософа П.Слотердайка, американця Р.Рорті (у ранній період його діяльності). Як ідеї, так і саму діяльність філософських постмодерністів оцінюють по-різному, проте, переважно, - досить критично, але в цілому не можна не виз­нати, що йдеться не стільки про епатаж, тобто про бажання сказати щось "гірше, аби - інше", скільки про намагання здійснити розвідки у тих шарах людської екзистенції, які, так би мовити, перебувають на межі найперших утворень чогось визначеного; це є спроба черпати енергію творення із того моменту, де світло тільки ще має стати (якщо використовува­ти біблійну символіку творення світу). Для представників по­стмодерну принципово важливого значення набувають не ре­зультати інтелектуальних дій, а самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з од­ного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні, - з другого боку.



Ш У нове тисячоліття філософія входить, безумовно, збага-* ченою досвідом XX ст., вона тепер постає більш внутрі­шньо вільною, проте - і більш мудрою, більш терпимою до незвичних ідей та позицій, більш виваженою.

# У XXI ст. філософія також залишиться надзвичайно стро­катою та різноманітною, здатною надавати нового дихан­ня усім історичним формам свого виявлення. У той же час не можна не помітчти й того, що традиції мінімалізму, які запанували у некласичній філософії, навряд чи можуть бути визнаними тепер провідними або вирішальними: сучасна філософія схильна повернутися до абсолютів, ідеалів, ета­лонів, надавши їм нових контекстуальних інтерпретацій.



Варто згадати, наприклад, такий факт: на останньому всесвітньому філософському конгресі, що відбувся у 2000 р. у м. Брайтоні, відзначались хоча б такі переваги класичної, зокрема - середньовічної філософії, як її здатність бути опорою для людини, закликати її до вищого та кращого, не навіювати людині думку про її загубленість серед відчуже­них форм сущого, про її принципову безпорадність у зустр­ічах із несвідомим та ірраціональним. Словом, філософія по­винна бути такою ж багатою на прояви, як людське жит­тя, та, проте, повинна йти, може, на півкроку попереду життя, надихаючи людину на мужнє протистояння усіля­ким викликам долі та обставинам життя.

СУТТЄВОЇ^!

Висновки

&> Сучасна філософія містить у собі широкий спектр підходів до розв'язання найрізноманітніших проблем людсь­кого буття. Але центральними серед них є проблеми осмис­лення тенденцій розвитку сучасного суспільного життя, проблеми людини, засад їїбуття та їїможливостей. І хоча загалом із кожним окремо взятим філософським підходом до проблем сучасного життя можна в чомусь і не погоди­тися (бо є певні однобічності в їх інтерпретації життє­вих питань), однак безсумнівним є факт активного твор­чого життя філософії XX ст., плідного діалогу різних течій і шкіл навколо болючих проблем сучасності епохи. Наприкінці XX ст. певного поширення набув філософський постмодери, який постає проти будь-яких обмежень філо­софського інтелектуального експерименту. Проте, вход­ження філософії у XXI ст. супроводжується також і пев­ним поверненням до метафізики, абсолютів та до більш прямого втручанняу болючі проблеми людського самовиз­начення.

Зарубіжна філософія XX століття: Читанка з історії філософії у б кн. Кп.6. - К., 1993. Леви-Стросс К. Первобьітное мьіііілевие. - М., 1995.

Малахов В.С. До характеристики герменевтики як способу філософствування // Філософ, і соціол. думка. 1991. № 6. Маритгн Ф. Фипософ в мире. - М., 1994.

Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Т.2. - К.: , 1994. Современная западнаи философия: Словарь. - М., 1991. Татаркевич 1і:і. Історія філософії. Т.З. - Львів, 1999. Філософія: Нав'і. посібник/ Бичко І.В. та ін. Вид. 2-ге. - К., 1994. ФрепдЗ. Психология бессознательного. - М., 1990. п. Хосе Ортега-і-Гасст. Вибрані твори. - К., 1994,

12. Хюбшер А. Мьіслители нашего времени: Справочник по философии Запада XX века. - М., 1994.

13. Цоколов С.А. Філософія радикального конструктивізму Ернста фон Глазерс-фольда. // Філософська думка. 2001. №2

2. 3. 4.


5. 6. 7. 8. 9. 10. 11

НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ



Ми знаходимося в досить скрутному ста­новищі, коли хочемо схарактеризувати україн­ську філософську думку, бо ми можемо з пов­ною певністю сказати, що маємо справу лише з печатками і намічеиням думок, які можуть бути розвинені в дальшій філософічній твор­чості українських мисленників майбутнього.

Дмитро Чижевський



Духовне відродження сучасної України - одна з важливих перед­умов розв'язання суспільно-політичних та економічних проблем. Сприяти цьому має належне вивчення й осмислення української філо-_^ софи. Історично сталося так, що українська філософія не набула ^/ світового визнання, проте вона має цілу низку таких особливостей, що роблять її своєрідною, унікальною та неповторною. Постаючи в основному внутрішнім явищем української культури, вона, тим не менше, не була ізольованою від світових філософських процесів і в кожну епоху української історії концентровано виражала її інте­лектуальну сутність. В паш час українська філософія набула мож­ливості самостійного розвитку на тому багатющому історичному грунті, який постає її реальною спадщиною.

суттєво !^ї

Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

я

я



я

^> історичні та культурні особливості формування україн­ської філософської думки;

"Ь етапи розвитку української філософії та їх загальну характеристику;

*%> зміст і проблематику найвизначніших культурно-освітніх та філософських пам'яток;

^ характерні риси й особливості української філософії на кожному з етапів її розвитку та особливості її зв'яз­ку із загальноісторичним процесом.

^ пояснювати історичні особливості проявів україн­ських філософських пошуків в залежності від суспіль­но-історичного та культурно-освітнього контексту;

®° простежувати історичний зв'язок змісту пам'яток віт­чизняної суспільно-гуманітарної думки;

^ робити порівняльний аналіз філософських надбань різних епох української історії.

причини історичних та культурних особливостей укра­їнської філософської думки;

органічний зв'язок розвитку філософських ідей із духов­ними та суспільно-політичними процесами в Україні; культурне та соціальне значення філософської спадщини для розвитку сучасного українського суспільства.

03

[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:



10.1. Українська філософія як органічна складова української духовної культури. Загальні особливості української філософії.

10.2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі.

10.3. Україна - Європа: духовні зв'язки доби Відродження. Поява професійної філософії в Україні.

10.4. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії. Життя та філософська діяльність Г.Сковороди.

10.5. Університетська філософія в Україні XIX ст. Філософські ідеї в українській літературі та громадсько-політичних рухах.

10.6. Особливості розвитку української філософії XX ст.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

АНТЕЇЗМ - так деякі дослідники називають прояви в українському національному характері та філософській думці любові до Землі, культ Землі.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ (від грец. аміігорої - іюдина і лат. сспігит - центр) - філо­софський принцип, згідно з яким людина є центри.” Всесвіту або займає центральне положення у всіх міркуваннях та вирішеннях.

БАРОКАЛЬНІСТЬ - на думку цілої низки дослідників - виявлення особливостей украї­нської філософської думки у вигляді її рухливості, динамізму та певній коицептрова-ності навколо проблем духовного вдосконалення, пов'язаного іі глибокою релігійністю.

БРАТСЬКІ ШКОЛИ - центри освіти та духовного життя в Україні, що виникали, починаючи під XVI ст., з метою збереження православних засад життя та протидії католицькій експансії.

^ЕМОЦІЙНІСТЬ - одна із провідних особливостей української філософії, що полягає у наданні переваги прямому щирому почуттю над раціональним .міркуванням при вирі-шеині смисложиттсвих проблем.

ЕСТЕТИЗМ - особливість української філософії та духовності взагалі, що проявляє себе у цінуванні краси в усіх її виявленнях.

НЕПОМІТНОГО ЗЛА ФІЛОСОФІЯ - оригінальна концепція М.В.Гоголя, згідно і якою у боротьбі Бога та диявола за людські душі найнебезпечнішим для людини постає ма­леньке, непомітне зло. через прийняття якого людина поступово опиняється у диявольсь­ких пазурах.

ПРОСВІТНИЦТВО - європейська течія в галузі культурного і духовного життя XVI-XVIII ст., що ставиїа собі за мету сформувати погляди, котрі виходили передусім з вимог людського розуму.

РЕНЕСАНС (від фр. кепаіззапсе) - європейська епоха Відродження (XIII - к. XVI ст.); виникнення нового відчуття життя, що споріднене з античністю і протилежнеСередньовіччю.

СПОРІДНЕНА ПРАЦЯ - (за вибаченням Г.Сковороди) вид діяльності, котрий особ­ливо припадає людині до душі, відповідає її природним схильностям та здібностям, приносить радість і задоволення висе й сам по собі, а не лише своїм результатом

10.1. Українська філософія як органічна

складова української духовної культури.

Загальні особливості української філософії

Філософія - явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в минулому і становить у наші дні ядро загально­людських цінностей, самоусвідомлень, духовних надбань.

Українська філософія в реальному своєму існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу, більш точно- проце­су розвитку європейської філософії: українська філософія не зароджується в поступовому русі власної культури (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані. 1 хоча вона набу­ває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як українська філософія.

Ще один із перших дослідників української філософії, колишній ректор Вільного українського університету у Празі Д. Чижевський казав про те, що українській філософії ще тільки належить проявити себе і що, можли­во, писати її історію ще зарано. Він вважав, що підставами для такої оці­нки реального стану української філософської думки слугує те, що не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими філо­софами, які 6 набули визнання, прийняття та поширення як явища світової культури. І хоча тут існують деякі винятки (наприклад, філософія Г. Ско­вороди, деякі ідеї О. Потебні та В. Вернадського), в цілому із цим тверджен­ням не можна не погодитись.

Але, з іншого боку, не можна не звернути увагу й на те, що в цивілізованій історії України (ознаки цивілізації див. у темі 19) не існує таких періодів, на яких би не була присутня філо­софія чи філософська думка. Тобто, в цілому філософія супро­воджує всю цивілізовану історію України. Звідси можна зро­бити виправданий висновок про те, що



українська філософія - це явище переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона ви­ражала, концентрувала, виводила на рівень осмислення де­які важливі риси національного характеру та світосприй­няття українців. У наш час питання національної самоідентифікації, національ­ного самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої історичної долі народу.

Тому питання про український національний характер має своє виправдання як у плані усвідомлення особливостей української філософії, так і в плані їх сучасні" актуальності. На основі числен­них досліджень та осмислень, можна стверджувати про існуван­ня таких основних особливостей українського національного ха­рактеру: ^емоційність, ^естетизм, ^сентиментальність, ^психі­чна рухливість, *шанування індивідуальної свободи, •релігійність та ^своєрідний культ Землі, а також *відчуття близькості із при­родою. Згадуваний вище Д. Чижевський вважає, що означені риси мають як позитивні, так і негативні прояви.

* Емоційність та чутливість в позитивному виявленні => пос­тають в якості співчуття, зацікавленого ставлення до лю­дей та справ, проте в негативному прояві вони ^приводять до певного нехтування докладних раціональних обґрунту­вань, послідовних осмислень життєвих ситуацій, продуку­вання розлогих та деталізованих програм дії.

Сентиментальність та естетизм позитивно проявляють себе як любов до краси в усіх її виявленнях, як бажання при­красити життя, але, в той же час, вони приводять до пев­ної поверховості, схильності до пишнот та декоративізму; останній момент Д.Чижевський характеризує як "схильність більше здаватися, ніж бути насправді".

# Психічна рухливість українців приводить до їх вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але може також проявлятися у певній психічній нестабільності, схильності до психічного панікування.

* Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично проявлялося у небажанні українців коритися насильству, іноземному пануванню, проте саме ця риса проявляє себе і негативно - у вигляді розбрату, неузгодженості дій, не­вміння об'єднувати сили для вирішення складних проблем.

Українська релігійність була відзначена навіть спостере­женнями за історією сумнозвісних сталінських концтаборів; саме вона допомагала переживати трагічні колізії радянсь­ких часів. Але ця релігійність також залишається певною мірою пов'язаною із декоративізмом, вона в основному те­оретично не заглиблена, теологічно не деталізована.

* Ставлення до Землі та природи із любов 'ю також далеко не завжди набуває характеру свідомо запровадженого у жит­тя принципу, тому поруч із ретельним догляданням Землі та природи можна зустрітися на Україні також із фактами зни­щення лісів (з метою наживи), забруднення річок та ін. Слід сказати, що реальність явища національного харак­теру визнається далеко не всіма культурологами та соціоло­гами: дехто вважає, що можна знайти факти наявності більших відмінностей між окремими людьми в межах того ж самого народу (чи етносу), ніж між представниками різних етносів. Проте навряд чи варто відкидати (не брати до ува­ги) провідні тенденції у типах поведінки, уподобаннях, звича­ях та ціннісних орієнтирах представників різних націй, на­родів, етносів, культур. Просто слід враховувати, що це є саме провідні тенденції, а не реальні властивості, що обов'язково повинні бути притаманними кожному окремому представни­ку даного народу.

Як правило, умовно виділяють ядро нації (чи етносу) - так звану національну еліту, а також "шари", що розташовані на­вколо даного ядра:

перший шар - ті представники нації, що в основному "вписуються " у провідні тенденції національних проявів;

*> другий шар - ті люди, що мають скоріше такі риси характеру, якими вони протистоять загальним чи провідним національним тенденціям. * Проте варто зрозуміти, що це є цілком нормальне явище, яке спостерігається в реальному житті будь-яких людських спільнот: народне, національне життя - це різнобарвне, а не монотонне та одноманітне явище, а тому нормальним та­кож слід вважати, що люди, які належать до тої самої нації, є різні. Треба не відлучати когось від народу чи то держа­ви, а вміти вести діалог, розмову із урахуванням відмінних позицій між людьми. Як свідчить наша сучасність, на шля­ху до національного державотворення це дається багать­ом людям досить тяжко; значно легше вимірювати всіх "під себе" або вимагати, щоби люди були такими, "як всі".

Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття українців позначились і на певних особли­востях української філософії.

■є о о




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   36




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка