Філософія, її походження, проблематика та функції



Сторінка17/36
Дата конвертації16.03.2017
Розмір8.34 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   36

І

є

5---1


І

н о О

м к


о О

вона постає переважно внутрішнім явищем української культури

українська фіюсофія ніколи не виявляла схильностей до абстрактно-раціоиальних системних побудоа

вона завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання

переважно позитивно ставилася до релігії, до шанування вищих духовних цінностей

досить сильно була обернена у бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як українського народу, так і слов'янства в цілому

досить сильно інтегрована у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні проекти та міркування

Таким чином, окреслена своєрідність української філософії приводить до того, що замість терміну "українська філософія" досить часто вживається термін "українська філософська думка" - саме тому, що вона часто поставала органічною складовою ширшого культурно-історичного процесу.

10.2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі

Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з'явилася на території України в часи Київської Русі, і занесеною сюди вона була разом із християнством із Візантії - православ­ної грецької держави, що утворилася на Балканському півост­рові після розпаду Римської імперії (Стародавня Греція входи­ла у склад Римської імперії із 146 р. до Р.Х. під назвою "провінція Ахайя"). На час хрещення Русі християнська думка у Візантії

набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого харак­теру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Старо­давньої Греції, то у її філософському вжитку весь час перебува­ли класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із христи­янством та книжковою премудрістю вони стали елементом ду­ховної культури Київської Русі.

Історик В. О.Ключевськжі писав: "Коли серед нас стало набувати розпов­сюдження мистецтво читання і писання, разом з ним з'явилися і книги, а ра­зом із книгами прийшла до нас книжна мудрість... Тоді руський розум жад­ібно припав до книжок, до цих "річок, що населюють всесвіт, цих сходищ мудрості". Від тої пори розумною і тямущою людиною почала у нас вважа­тися людина "книжна", тобто така, яка має науково-літературну освіту, і самою глибокою рисою в характері цього книжника стала смиренно мудрість особиста і національна".

Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість, набули особливого соціального ста­тусу.

Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні вра­ховувати й традиції попередньої язичницької культури. Давні історичні дже­рела, особливо грецькі, повідомляють про те, що звичаї наших пращурів були досить гуманними, сповненими щирими почуттями до різних людей та шануванням природних сил і багатств. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнсгном; можна стверджувати, щодо певної міри такий стан речей зберігається і по сьогодні- Можна не мати сумнівів до того, що звичаї, традиції та риси характеру давніх слов'ян, сфор­мовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначи­лись і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та хрис­тиянської філософії. Впливи Візантії були поєднані із давніми традиціями.

Коли виникли на Русі писані твори, - невідомо. Наприкінці 860-на початку 861 р. (за один рік до винайдення слов'янської абет­ки - "глаголиці") святий Кирило - апостол слов'ян - бачив у Хер­сонесі "Євангеліє" і "Псалтир", писані "руськими письменами". "Літопис Аскольда" прагнув визначити місце Київської держа­ви у великому християнському світі. Запроваджено було "русь­ку еру" - літочислення, за яким відлік років вели від 860-го - часу прилучення Русі до християнства.

Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис - "Повість врем "яиихліпГ: тут містилися не лише історичні відомості, а й опи-

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

—^ * від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема, тут буяй знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платан, Арістотель, Сеиека;

—^ ♦ філософія і мудрість сприймалися перевалюю як найперші настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; такесприйняття фЬософїїсприя.юпоиві'пособливого типу, характерного для давньоруської культури- "філософствування у Хрікті": вищі духовні цінності поставши невід'ємними від життя, так, що жит­тя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші сі шелові засади жипупя;

—^ ♦ на першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання аб-страктио-теоретичногосистемотворення, будь-які теоретичні роз­будови повинні були слугувати творенню життя, а тому вся ця фпіосо-фія була схильною до морального повчання та життсво'і насіпаиони.

сувались звичаї та світоглядні людські уявлення. Цікаво відзначити й те, шо цей літопис починається із звернення до історії світу в цілому (його творення та ін.); цс свідчило про те, що історія русичів розглядалася в контексті загальної все­світньої (та, навіть, - світової!) історії. В цьому літописі пере­повідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн та народів. Тут же містять­ся надзвичайно цікаві та характерні повідомлення про те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром.

Посланці князя до різних народів розповіли наступне: "Найперше ходи­ли до болгар і дивилися, як вони моляться у храмі, а точніше сказати в ме­четі, стоячи там без пояса. А поклониться, сяде й диви і ься сюди й туди, як божевільний. І нема в них радості, а тільки печаль та сморід великий. 1 недо­бра віра їх. І прийшли до німців і бачили, як відправляють службу божу, а краси не бачили ніякої. І прийшлими в Греки, і водили нас туди, де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнятися з нскг (Повість врем'янихліт.-К., 1990. - С. 173).

І хоча описане літописцем не зовсім точно передає реальні події, самий факт концентрації уваги на аргументі краси є до­сить красномовним: він, власне, засвідчує давні корені ук­раїнського естетизму, що постав зрощеним із релігійністю.

У відомому зібранні текстів "Ізборник Святослава 1073р." вміщений вик-лад твору Арістттля "Категорії" Ь коментарем неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчує про шанування книжкової (філософської) мудросіі, оскільки із цією збіркою князь не лише проводив своє дозвілля, а й їздив у військові походи.

Твір "Слово про закон та благодать" Київського митрополита Ілларіона (1030-1050) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. У ньому творі митрополит також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес. Він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благо­даті. На першому етапі Бог наставляв та карав людей своїми зовнішніми на­становами, через закон, а на другому, керуючись безмежною любов'ю до лю­дини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп'яття, тобто благодать. Тепер людина наставляється вірою та любов'ю. Митрополит оспівує християнський вибір Володимира Великого як свідчення з'явлення благодаті на землях Київських; вітас він також культуро-творчу діяльність Ярослава Мудрого.

Із першої третини X ст. дійшов до нас "Шестидень" Іоаина, екзарха Бол­гарського, в якому звучить своєрідний гімн Мудрості Бога, що проявилася у гармонії світобудови. Остання поділяється на чуттєве та духовне, а в духов­ному проходить поділ на живе та розумне. Людина знаходиться в центрі світу, тому що включає у свою природу всі складові світу. В цьому творі стверджу­ється також, що світ являє собою єдність відомих чотирьох елементів, проте ефір та небо постають елементами нематеріальних сутностей.



"Повчання" Володимира Мономаха, вельми вшанований твір давньої Русі (кінець XI ст.), розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та призначення, а, по-друге, по­стає індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям- буду­вати своє життя у злагоді зі світом, тобто шукати шляхів до гармонії та злаго­ди, не втрачаючи свого обличчя.

У "Постанні Никифора, митрополита Київського, князю Володимиру Все-володичу (Мономаху)" (XII ст.) ми зустрічаємося із намаганням осмислити природу людини: головне в людині - це душа, що складається із розуму, по­чуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним людина відрізняється від тварин. Але розум керує людиною через почуття та волю (ба­жання); тобто тут стверджується розумна природа і почуттів, і волі. Цікаво відзначити, що найкращим почуттям Никифор вважає зір (а не слух, всупереч типовим середньовічним уявленням).

У "Посланні пресвітеру Формі" Кгимента Смолятича чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим

людям, бо клірики розуміють їх на більш високому рівні. Проте найважливі­шим у справі застосування філософії постас необхідність приходити до повчаль­них моральних висновків, серед яких найпершим є такий: справжнє благо по­лягає не в багатстві і не у владі, а у "стяжанні мудрості".



"Слово Данила Заточеника" - наступний популярний твір давньоруської книжкової мудрості. Автора цього послання досі не встановлено, як залиша­ється невідомим і Ім'я князя, до якого звертається творець "Слова" -твору, що засвідчує появу в Київській Русі думки про важливу роль в суспільному житті світської інтелігенції. Головна думка твору- утвердження мудрості й розваж­ливості, основних чинників розвитку суспільства: "Серцерозумного у кріптясть-ся в тілі його красою й мудрістю... Не зри на зовнішність мою... Я, пане, хоч одежею вбогий, ти розумом багатий, юний вік маю, та розум старий в мене... Мужа мудрого посилай і мало йому кажи, а глупого посилай та сам не лінуйся за ним іти... Не висівай у рівчак жито, ані мудрість у серця глупих. Безглузді не сіють, не орють і в житницю не збирають... Що в міх утіш лити, що глу­пого вчити ".

У творі "Житіє Кирила фічософа " привертає до себе увагу коротке, проте цікаве визначення філософії: на запитання візантійського Імператора: "Філо­софе, хотів би я дізнатися, щос філософія?", Кирило виповідає: ''Божим і людсь­ким речам розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога...". До цьо­го Кирило додас, що філософія - це вміння сказати у небагатьох словах речі великого розуму.

Популярною була також збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою "Бджола" (вона містила фрагменти з праць Плутарха, Діогеііа, Сократа, Піфагора, Епікура) та інші джерела. Але при цьому слід вра­ховувати те, що за підрахунками фахівців серед всієї літератури Київської Русі оригінальні твори складали всього лише один відсоток; це пов'яза­не із загальною установкою християнської думки на коментування, ек­зегетику, а також тим, шо основне завдання книжники Київської Русі вба­чали у засвоєнні християнської мудрості, а не у створенні нового.

# Отже, філософська думка часів Київської Русі була пе­реважно світлою, оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, оціни­ти значення розуму та духовного начала в людині. При цьо­му людина розглядалася як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.

10.3. Україна - Європа:

духовні зв'язки Відродження.

Поява професійної філософії в Україні

Наприкінці XIV та у XV сг. в історії України відбуваються суттєві зміни: після татарської навали занепадають міста, знижуються виробнича активність та внутрішня суспільна комунікація. Внаслідок того Україна втрачає свою незалежність: спочатку більша частина її території входить до складу Великого князівства Литовського, а дещо пізніше - Речі Посполитої - об'єднаної польської та литовської держави. І хоча спочатку ця окупація України не була занадто обтяжливою (давньоруська мова використовувалася вільно, українська шляхта мста широкі права, втручання у процеси життя були незначні), все ж, по-перше, ♦ населення та територія України тепер були поділені на різні частини, а, по-друге, ♦була втрачена можливість цілеспрямованого аутентичного духовного розвитку. Проте, як це не дивно, в такому становищі України були і свої позитивні сторони:

внутрішнє життя на теренах України дещо стабілізува­лося (нагадаємо, що Київська Русь дуже сильно потерпала від міжосібпих князівських восп та свар);

•> відкрилися можливості для більш інтенсивних зв'язків Із країнами Західної Європи.

Ще за часів Київської Русі мали місце відрядження здібної молоді на навчання до Візантії, що сприяло ознайомленню з античною філософією, духовними пошуками християнства. У ХІУ-ХУ ст. в Україні набули поширення домашні школи, в яких діти заможних громадян отримували ґрунтовні на той час знання. Тоді охоче вивчали латинську мову: вона відкривала доступ до навчальних закладів Європи, мережа яких стрімко зростала, починаючи від XI ст. У європейських університетах велику увагу приділяли вивченню філософії. Початково у межах навчальної програми викладали діалектику, логіку, фізику та метафізику. Пізніше структура філософської освіти істотно змінилась. У якості філософських дисциплін стали вивчати логіку, онтологію, психологію, теологію, космологію, стику, право, історію філософії, поетику, естетику.

Існує чимало історичних свідчень того, що в Україні того часу проявлявся стійкий інтерес до духовних та інтелектуальних новацій. У 40-60-х рр. XV сг. у Києві утворився науковий гурток так званих "ожидовілих", котрий значну

увагу приділив філософським студіям та популяризував такі твори, як "Логіка Авіасафа", "Промова Мойсея Єгиптянина", "Арістотелеві врата". Ці твори перекладалися з арабських або єврейських джерел. Напевне, є підстави ствер-джуваги, що зацікавлення у цих творах було не випадкове: тут містилися міркування •онтологічною, • гносеологічного та “етичного планів, а загальне спрямування творів визначалось духовними заглибленнями. На думкуД. Чи-жевського, "ожидовілі" були тими, хто вперше ввів вукраїнське оточення твори суто філософського змісту. Завдяки цьому вітчизняна інтелігенція озна­йомлювалася з творами, що мали безперечну вартість для поглиблення філософської культури. (До речі: деякі з цих творів були перекладені й стали відомими у Західній Європі лише через 20 років).

Вихідці з України з'явилися в європейських університетах майже відразу після їх заснування. Стародавні записи містять прізвища багатьох студентів із Рутенії (саме гак Іменували Україну в середньовічній Європі). Відомий найдав­ніший запис про українських сі удентів датований 6 квітня 1353 р. і засвідчує навчання в Сорбоїші Петра Кордована та його товариша. Велику популярність серед українців мали університети в Болоньї, Падуї, Римі, КенІї-сберзі, Парижі. Навчання могло тривати п'ять, десять і більше років. Найдавнішим був науковий ступінь доктора філософії (згодом з'явилися ступені доктора бого­слов'я і доктора медицини). В усіх трьох розрядах українці здобували наукові ступені, починаючи з XIV століття. Повертаючись па Батьківщину, українці -виховаі щі європейських університетів, приносили на рідну землю і іє лин іс знання (що було важливо й само по собі), а й прагнення до творчості, до пошуку істини, сучасні філософські погляди і, зрештою. - ідеї європейського гуманізму, що стали ядром світогляду доби Відродження.

Найвідомішим українським вченим доби Відродження став ЮрійКотермак із Дрогобича (Юрій Дрогобич)(1450-1494), який після навчання у Львові поїхав до Італії. У 1478 р. одержав ступінь доктора філософії, а у 1482 р.-доктора медицини Болонського університету. У 1478 р. став професором цього закладу, викладав астрономію, філософію, медицину, а у 1481 р. він був обраний ректором. Юрій Дрогобич - перший доктор медицини серед українців, автор праці "'Прогностична оцінка поточного 1483 року" (видана того ж року у Римі) - першої друкованої праці українського автора. Вона є великою бібліо­графічною рідкістю (збереглося тільки два примірники-у Кракові йТюбінгені). Збереглося сім рукописів Котсрмака; у цих працях розглядалися природничо-паукові проблеми й робилися спроби їх осмислення (у тому числі й філософського). Ім'я Ю.Котермака занесене в Італіїдо списку найечаветніших учених. 1488 року він переїхав до Кракова І став професором Ягелонського університету, в якому працював до кінця свого життя.

Ю.Дрогобич посідає унікальне місце в українській філософії та й у вітчизняній культурі загалом, що зумовлене декількома обставинами.

По-перше, він був своєрідною з'єднуючою ланкою між Україною та Європою: одночасно належав і до європейського Відродження, ідо українського Перед-відродження. ставши (фат ично) його провісником. По-друге, його творче "кредо" відроджувало ту духовну засаду, яка культивувалася у культурі Київської Русі: у книзі "Прогностична оцінка поточного 1483 року", у присвяті Папі Римському сказано, що взятися до наукової праці автора спонукала не жадоба матеріальних статків, не прагнення ло слави, не інші подібні марноти, а лишень-но бажання пізнати істину й прислужитися людям.

Майже сучасником Ю.Дрогобича був Павло Русин із Красііа (?-1517), який навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах, а пізніше працював викладачем в обох цих навчальних закладах. Свої світоглядні позиції він викладав у поетичній формі, славлячи людський розум й висловлюючи віру у його великі можливості. У "Похваліпоезії' він писав: "Вчених книг' не згортай ніколи, чистим серцем пий ті зразки високі, й те побачиш, вір, що було ще вчора скрите від тебе". Такі настанови знаходили прихильний відгук і торували шлях розвитку освіти в Україні.



Юрій Дрогобич та Павло Русин вже були носіями якщо й не прямих ідей гуманізму, то їхніх настроїв: зв'язки України із Західною Європою сприяли прилученню української громадської думки до ренесансових віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою гуманізму тут поставала реабілітація вартості та значущості земного життя людини. Водночас і [є сі ірияло поглибленню інтересу до соціальної та природної реальності, а останнє, у свою чергу, відкривало перспеїатидля розвитку наук та людських самоусвідомлень. Однією із ознак останньої о була поява вчених творів народною мовою: таке було в Європі, такс ж можна було спостерігати і в Україні.

У XIV - XVI ст. з'явились перші твори, написані не книжною (тобто - цер­ковнослов'янською, як раніше), а староукраїнською мовою: грамоти XIV ст., "Кам'янко-Струмилівське євангеліє" (1411), "Четьї-МіпеГ (1489), "Пере-сопницьке євангеліє" (1561), "Крехівськип апостол" (1560), пісня "Дунаю, Дунаю" (1571). Наприкінці XV ст. ст ароукраїнською мовою були видрукувані "Осьмигласник", "Часословиць"'. "Тріодь пісня", "Тріодь цвітня". У цих творах акцентувалась потреба вивчення природи, увага до людської особистості (вагома риса Відродження).

Відродження мало й відповідні соціальні підстави: розвиток міст та своє­рідної міської культури, поява та зміцнення ремісничих цехів та відповідних братств, розширення мережі університетів, пожвавлення торгівлі, початки фор­мування своєрідних етнічних утворень - націй та національної свідомості.

Яскравою постаттю українського Відродження був С. Оріховський-Роксо.ши (1513-1566). Одержавши ґрунтовну освіту (навчався в Перемишлі, Кракові, Відні, Віттенберзі. Падуї, Болоньї, Венеції, Римі, Ляйпцігу) і познайомившись

з видатними діячами європейського Відродження та. Реформації (у тому числі й з М.Люшером), мислитель написав протягом свого загалом недуже тривалого життя низку праць, котрі стали достатньо відомими в Україні та Центральній Європі, і справили певний вплив на процес зміцнення гуманістичних норм суспільного життя. Найвизначніші його твори написані латиною, а саме: "Про турецьку загрозу слово перше" (1543). "Про турецьку загрозу слово друге" (1544), "Про целібат" (1547), "Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу" (1548), "Хроніки" (1548). Йому ж належить значна кількість листів, діалогів, памфлетів та промов. Властиві авторові блискуча манера викладу, чіткість аргументації, спостережливість, дотепність, жвавість думки -все це поставило Оріховсього на один рівень із видатними мислителями того часу.

С. Оріховський-Роксолан порушував у своїх творах суспільно-політичну проблематику: обтрунтував доконечну потребу оборони рідного краю, давав поради щодо оптимізації державного устрою, методів керівництва. Як свідчать спеціальні дослідження, С. Оріховський-Роксолан був одним із перших фундаторів так званої "теорії суспільної угоди", вважаючи, що держава виникає внаслідок погодження громадян передати частину своєї свободи на користь суспільній злагоді. Був він також і пропагандистом "теорії природного права", наполягаючи на тому, що права громадян мають першість у відношенні до повноважень державних і іерсон. Досить цікавими є думки С.Оріховського щодо необхідності об'єднання в суспільному житті та державній діяльності розуму (мудрості) та сили; як на взірець такого об'єднання він посилався на історичний приклад виховання Арістотелем Олександра Македонського. Монарх не зможе належним чином виконати свою місію, коли не матиме "перед собою зразків і філософських настанов, які наповнюють і вдосконалюють розум". Усе, "що дбайливо вибране з надр, може і повинно стати основою для подолання суспільних негараздів".

Наприкінці XV - XVI ст. в Україні відбулися суттєві зміни у суспільно-політичному житті: через посилення впливів католи­цтва на православних відбувається дестабілізація життя православних громад, а внаслідок цього даються взнаки реформаторські віяння: церковні громади починають перебирати на себе управління церковним життям, поширюючи водночас і культурне життя та освітню діяльність. Врешті процеси протистояння православних громад та католицької Церкви привели до Берестейської церковної унії (об 'єднання): церковний собор 1596р. ухвалив рішення щодо заснування греко-католицької церкви. Вплив цієї події постійно позначався на стані справ в Україні. Прямо або ж дотичним чином він привів до істотних

зрушень в освіті, літературній творчості, філософських пошуках, громадянському житті, і попри всю свою суперечливість торував українському народові шлях в Європу.

Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовно.му житті тієї доби відігравали церковні православні братства, які й поставали самостійними одиницями організації церковного громадського життя. За історичними джерелами у 1542 р. був затверджений статут братства Успенської церкви, а в 1544 р. - церкви Св.Миколая у Львові; це були перші відомі нам церковні братства. Братства поступово стали відкривати братські школи, перша з яких почала діяти у 1586 р. при православній Успенській церкві у Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов'язана поява професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає в якості обов'язкової навчальної дисципліни. Авторитетним ідеологом Львівського братства був Ст.З“зй;“й{бл.157О-1600), який був схильний до раціоналістичних тлумачень церковних догм; зокрема, він відкидав догмат про Чистилище, вважав, що можуть існувати множинні світи, населені розумними істотами, та відстоював тезу про автономне співіснування світської та церковної влади. У Львівській братській школі викладав філософію відомий філософ та поет того часу К. Транквіліон-Ставровецький (? - 1646 р.). Він закликав до мудрості та освіченості, проте не відірваних від повсякденного життя, виправдовував земну красу та земні вчинки людей, доводив, що чесна праця постає основою людської гідності та засуджував паразитизм.

І Освітня діяльність в Україні, помножена на ентузіазм її фундаторів, врешті підводили українську культуру до Просвітництва.

Першою когортрю просвітників в Україні слід вважати членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі в остан­ній третині XVI ст. (на базі Острозької братської школи, у по­дальшому - академії) і який очолив ректор Острозької академії Г. Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі пись-менники-полемісти Х.Філалет, С.Зизаній, В.Суразький, Клірик Острозький, З.Копистенський, М. Смотрицький, першодрукар /. Федорое та інші особи. До цього ж гуртка духовно належав /. Ви-шєнський - вихованець Острозької академії та центральна постать української культури кінця XVI - початку XVII ст. В Острозькій академії викладали достатньо ґрунтовні філософські курси, автором яких був Ян Лятос; залишилися також відомості про фі-лософську діяльність Клірика Острозького, В. Малюшщького, М.Броневського.

В останній третині XVI ст. в Україні розгорнулась гостра полемічна боротьба щодо подальшої історичної долі країни, її ініціатором став дуже відомий державний і релігійний діяч, член ордену єзуїтів Петро Скарга (1596-1612) - безперечно один із найталановитіших письменників свого часу; він енергійно обстоював думку про те, що українцям слід у всьому орієнтуватись на Європу, на Рим, на католицьку церкву. Саме це, на його думку, відкриє українцям великі можливості в усіх сферах духовного та матеріального життя.

У полеміку із зазначеними ідеями вступили члени Острозького гуртка.



відстоювали ідею захисту українського наро­ду як етнічної спільності від ополячення і ока­толичення

порушували питання про громадські права й особисті права громадян обстоювали думку про природну рівність лю­дей незалежно від соціальної і релігійної при­належності

орієнтувалися на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалось з філософсько-світ­оглядними впливами Візантії

На духовну ситуацію в Україні справили вплив праці візантійсь­ких філософів-богословів XIV ст. Г.Синаїта, Г.Палами, М.Кавасили, Й.Лествичника, І.Сіріна та інших мислителів, зусиллями яких було опрацьоване релігійно-філософське вчення ісихазму (від грецького слова ісихія - тобто спокій). Його сутність полягала у вченні про безпосереднє єднання людини з Богом, засобом для чого має стати самозаглиблення особи у власний внутрішній світ та в універсальний світ духовних явищ. На цьому шляху виділяється 2 етапи: практичні діяння (праксис) та розумове діяння (теорія).

Особливе місце в полемічній літературі належить Івану Вишенському (1550-1620), вихованцю Острозької академії, ченцеві, який тривалий час прожив на АфонІ - святині світового православ'я. Мислителеві належить близько 20 полемічних творів, першим із яких стала книга "Викриття диявола" (1600). У центрі уваги автора перебувала людина, її світогляд, соціальне буття, внутрішній світ та система моральних орієнтирів.

СВІТОГЛЯДНІ ПОЗИЦІЇ ТА ПОГЛЯДИ І.ВИШЕНСЬКОГО



"внутрішнє спасіння "людини неможливе без знищення несправедливості, нерівності, гноблення рішуче поставав проти західних впливів на українську культуру та світогляд

вважав, що православна віра більше орієнтує людину на духовне самозаглиблення та щире почуття до Бога, ніж католицька віра

закликав до людської солідарності, братерства, утвер­дження рівності людей і справедливості в їхніх стосун­ках

Полеміст закликав відвернутися від облудного земного життя, нестійкого у своїй основі, закликав не вчити латину, бо слово Божіс прийшло на Русь сло­венською мовою: "Сказую вам таїну великую: как диявол великую зависть име-ет па словенський язик, що ледве живоп од гневу; і што некоториїПаши па сло­венський юикхулят и нелюбят, то тому, што знают, от какого мастера дей-ствуют і творят. Ато для того диявол на словенський язик борву туюмаєт, зете ж єсть плодоноснейшип ото всех язиков и Богу любшкйий ",

# Отже, наприкінці XVI - на початку XVII ст., у ситуації складних соціально-політичних та духовних процесів в Україні проявляються гуманістичні, реформаційні та просвітницькі тенденції І процеси; за цих обставин підсилюсться інтерес до людської життєвої реаль­ності, етнічної та культурної самоідентифікації, а, відповідно, і інтерес до гуманітарних студій. На базі братських шкіі виникає про­фесійна філософія, а згодом - вищі навчальні заклади.

10.4. Особливості філософських курсів Києво-

Могилянської академії. Життя та філософська

діяльність Г.Сковороди

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київсь­кий колегіум, а згодом - Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської шко­ли на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Моги­ла. Тому Київську Академію ще за життя П. Могили стали нази-

вати Могилянською. У 1633 року документом польського коро­ля Володислава колегіуму надавались права вищого навчально­го закладу. У 1634 р. завдяки зусиллям П.Могили був відкритий колегіум у Вінниці, а 1636 р. - у Кременці. Перу митрополита належать наступні твори:"Служебник'' (1629 і 1639), "Теребник" (1646), "Літос альбо камінь" (1644). За загальним визнанням істо­риків та культурологів П.Могила являв собою яскравий приклад вдалого поєднання розуму та дійовості: він був не лише мис­лителем, а й громадським та церковним діячем.



обстоював Ідею розвитку науки і освіти під

егідою церкви

закликав поширювати освіту в народному

середовищі

наполягав на пріоритетності духовної

влади над державною

окреслив образ бажаного володаря —

"філософа на троні", гуманного стосовно

власних підданих, твердого щодо ворогів,

освіченого і мудрого, вірного Богові та

підзвітного йому

Києво-Могилянська академія стала загальнослов'янським осередком осві­ти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М.Ломо-носов (1732-1734). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в

Європі XVII століття,

Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був цер­ковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов'я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси в основі своїй поставали більш-менш типовими для Західної Європи кур­сами пізньої схоластичної філософії. Курс філософії був зорієнтований на вив­чення переважно системи Арістотеля. Навчання велося на основі праць антич­ного мислителя, перекладених латинською мовою, а також грецьких версій його творів. Клас філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізи­ку. У межах перших двох наук подавалось теоретичне осмислення природних

явищ. Метафізика (як і у Арістотеля) являла собою світоглядне осмислен­ня дійсності й охоплювала класичну філософську проблематику. У класі філософії викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі (богослов'я) докладно вивчали систему Фоми Аквінського (томізм).

погляди вчених кйєвр-мрґйлянської.



Філософія - це система дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також дослідниця життя і доброчесності

Іспиту слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності - створеної природи

Здобуття істини є результатом складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях - чуттєвому і раціональному Простір є невід 'ємним від речей і середовища, а час ~ послідовною тривалістю кожної речі, простір І час невіддільні від природних сил Пріоритетне значення має розум; останній здійснює значний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між доб­ром і злом

Вирішальне значення для успіху пізнання має метод, що застосовується дослідником. Науковий метод - це спосіб організації процесу пізнання, який дозволяє перейти від вже відомого до невідомого

Сенс життя - у творчій праці, спрямованій на власне й громадсь­ке добро; при цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання прагнень і потреб різних частин душі, тобто тііесиих і духовних

У трактуванні професорів Києво-Мопіпянської академії філософія окрес­лювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже - й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважало­ся, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, ка­жучи мовою сучасної науки, - реальної дійсності) можна збагнути ті законо­мірності, які лежать в основі речового світу. Засобом пізнання світу визнава­лась логіка, котра вивчала форми та методи мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі раціонального освоєння світу.

За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були подібні до типових пізньосхоластичних курсів західної уні-

верситетської філософії, проте не копіювали їх повністю, а включали у свій зміст критичні зауваження на адресу Арістотеля, посилались на новітню науку.

У своїх філософських викладах професори філософії послугувались праця­ми Арістотеля, Августина.Дунса Скота. Фоми Аквінського, П.Гасенді, Р.Бе-коиа, Р.Декарта.Дейбніца, X. Вольфа та інших античних і пізніших європейсь­ких авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському грунті. Саме тому надбання європейської філософської думки викладалося крізь призму укра­їнської духовної традиції. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, атакож у тому, що етичним проблемам філософії надавалося велике значення; тобто тут давалася взнаки давня тра­диція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.

# Філософські курси в Академії викладали провідні мис­лителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а подекуди - ще й докторів богослов'я. Завдяки цьому викладання філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософи належали: П.Могила, І.Галятовсь-кий, І.Гізель, С.Яворський, Ф.Прокопович, Г.Кониський, Г.Щербатський, Я.Козельський та ін. Інокентій Гізель (1600-1683) початкову освіту здобув у тій-таки Києво-Могилянській академії, пізніше навчався в Замойській академії (Польща) та аристократичному КембрІджському університеті (Англія), куди був скерова­ний П.Могилою. Повернувшись на Україну, став професором філософії, а пізніше ректором Академії (1646-1656). І.Гізель був одним із перших філософів України, який знайомив студентів із геліоцентричною системою М. Коперника. Основою процесу пізнання І.Гізель вважав чуттєві пізнання. У зв'язку із цим філософ наводив докладну характеристику органів відчуття, котрі виступають інструментарієм пізнавального процесу. Вищим щаблем пізнавального проце­су є пізнання інтелектуальне, засноване на діяльності розуму, який продумує абстрактні уявлення і здатен освоювати нематеріальні об'єкти.

У праці" Мир з Богом людині'" філософ характеризує людину як Боже твор­іння, наділене прагненням до щастя, почуттям власної гідності та можливостя­ми до самовдосконалення. Людина сама є творцем власного щастя (або неща­стя), вона - автор добрих або ж лихих вчинків, тому слід розрізняти добро від зла. Людина наділена засобом для цього-совістю та розумом. У праці "Синоп­сис, чи Коротке зібрання од різних літописів", яка витримала три видання за

життя автора (1674,! 678.1680), І.Гізель подав прагматичне осмислення істо­ричного процесу, відмінне від попереднього провіденціального її трактування. Автор високо оцінював "самодержавницьку" діяльність київських князів, ре­тельно відобразив зміни в організації Київської церкви. Червоною ниткою крізь усю працю проведена думка про потребу єднання усіх слов'ян в організації опору турецькій агресії.



Іоаникій Галятовський (І62О-1688) обстоював ортодоксальні теологічні погляди; у своїх творах автор розглядає Бога як первинне, всеохоплююче й визначальне начало. Він безтілесний, невидимий, безсмертний. Бог-це вольо­ва й розумна підстава світу, він - детермінанта усього сущого. Людина існує як істота двоїста: тілесна та духовна, налічена душею, яка й сполучає її з Бо­гом. Душа наділена активністю, тіло ж є пасивною формою. Філософ заохочу­вав дослідження природи в усіх її виявах.

СтефанЯворський(1658-1722)-однаіз центральних постатей в україн­ській культурі початку XVII ст. Навчався у Львові, Києві, Любліні. Вільно. Був митрополитом Муромським і Рязанським, а з 1702 р. - місцеблюстителем патріаршого престолу російської православної церкви. Зібрав одну із найбіль­ших бібліотек XVII ст., яку заповідав передати на Україну (в Ніжин).

Філософські позиції С.Яеорського викладені передовсім у трактаті "Про душу" (1697), в якому основну увагу приділено гносеологічній проблематиці. Автор аналізує "зовнішні відчуття" (зір, слух, нюх, дотик, смак) та "внутрішні відчуття" (уявлення, фантазію, оцінку, пам'ять тощо). На цій основі він розви­вав теорію образів, розглядаючи їх як своєрідне відбиття дійсних речей. Тим самим філософ поширював в Україні погляди сенсуалістів. У своїх філософсь­ких курсах С.Яворський акцентував також ідею безсмертя людської душі; Арі-стотелеве вчення про матерію та форму; розрізняв речі, що перебувають у про­цесі становлення, та ті речі, які вже сформувалися. Матерія, на його думку, не-знищувана, наділена активністю. Природний стан матеріальних речей ви­значений Богом, який і підтримує належну гармонію у довкіллі.



Феофан Прокопович (1681-1736) замолоду навчався в Києві та Римі. У 1705-1716 рр. викладав у Академії'філософію, богослов'я, риторику, поети­ку. З 1711р. по 1717 р. був ректором Академії. Філософські погляди просвітни­ка викладені у працях: ''Логіка", "Натурфілософія або фізика", "Математи­ка", "Про риторичне мистецтво", ''Слова, промови повчальні*', "Про папський вирок ГалііеєвГ та багатьох інших творах.

Наріжним каменем позиції' вченого є визнання вагомої соціальної ролі освіти й науки, популяризація їх досягнень. З цієї позиції Ф.Прокопович популяризував вчення Ф.Бекоиа, Р.Декарта, ДжЛокка, М.Коперніка, Г.Галілея, заохочував професорів та студентів Академії до проведення експериментів, поглиблення спо­стережень над різними об'єктами природи до їх аналітичного опрацювання.



Ф. Прокопович мав оригінальні погляди і іа світобудову: Бог як творець світу, гарант стабільності в ньому обмежений в своїх діях тими закономірностями, які він сам надав природним речам у період їх створення. Завдяки цьому природа окреслюється як самодостатня система, котра існує завдяки внутрішнім потен­ціям та їх поступовій реалізації.

Ф.Прокопович деталізував традиційне для Академії вчення про природну матерію, її форму га сутність. У лекційних курсах філософ приділяв значну увагу проблемі людини, розглядаючи її як малий світ, що відтворює в собі великий довколишній світ. Метою людського існування він бачив досягнення стану щастя, котре неможливе без задоволення розумних духовних і матеріальних

потреб.


Георгій Щербацький (1725-?), Георгій Кониський (17 \7-П95) створили ос­танні власні філософські курси, що викладалися в Академії. У них достатньо чітко розводились функції науки та релігії, знач на увага приділялась саме експе­риментальному дослідженню природних об'єктів. З другої половшій XVIII ст. Синод російської православної церкви заборонив професорам Академії ство­рювати оригінальні лекційні курси і зобов'язав викладати філософію тільки за підручником німецького філософа Ф.Баумейстера. Цим самим була обірвана перспективна для України традиція, сутність якої полягала у власному осмис­ленні філософських набутків Європи під кутом зору вітчизняної ментальності й адаптації їх до дуже своєрідного коні ексту Східної Європи.

Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лек­ційних курсах, що мали назву "Поетика". Одну із перших "Поетик" уклав Ф.Прокопович (1705). Дуже ґрунтовний лекційний курс із цього предмету ук­лав професор Академії Митрофші Довгалєвський (?-?). Його праця витримана в дусі рафінованого барочного стилю, що випливає вже з самої назви твору: "Сигі поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозо­вого слова... для біпшої користі українському садівникові і його православній батьківщині..." Вчений розкриває природу мистецтва, поезії, творчої фантазії та багатьох інших проблем, котрі традиційно належать до компетенції філо­софської дисципліни естетики. Засадничим визначенням для нього стала така дефініція: "Поезія - цс мистецтво зображувати який-небудь предмет метрично з правдоподібним вимислом".

Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода. Біографія Г.Сковороди відома дуже докладно. Народився 3 грудня 1722р. в селі Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчав­ся у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741-1744 рр. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750-1753 рр„ пере-

буваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині. Австрії, Словаччині, Польщі. Німеччині, а можливо-і в Італії. Після повернення в Україну в 1753 р. викладав поетику у Переяс­лавському колегіумі; пізніше був домашнім учителем, викладачем Харкі­вського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними наставниками. Г. Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність І останніх майже 25 років веде життя мандрівного філософа-проповідника. Помер Г.Сково-рода 9 листопада 1794 року в селі Іванівка на Харківщині.



Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодже­ності своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, не поласився на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філо­софську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь за­мовлення. "Світ ловив мене, та не впіймав" - ці слова на прохан­ня мудреця були вирізьблені на його могилі. У цих словах жит­тєве кредо, здійснити яке о тій порі було так само важко, як і нині. Вчення Г. Сковороди викладене у численних працях, серед них: "Міркування про поезію та керівництво до неГ (1769), "Нарцис" (1771), "Асхань" (1767), "Бесіда, названа - двоє" (1772), "Кільце" (1775), "Змій ізраїльський", "Жінка Лотова", "Потоп зміїн" (1791), "Розмова дружня про світ духовний".

І# Сучасна оиінка філософії/1. Сковороди ускладнена тою обставиною, що його постать певноюмірою оповита ідеологічними нашаруваннями. Проте щодо власне філософії, то тут, на жаль, поки що надзвичайно мало ґрунтовних та переконливих досліджень; переповідання Ідей Сковоро­ди вже давно перетворилось на кліше із сталим набором одиниць: три світи, дві натури, заклик до самопізнання, увага до голосу серця, спорід­нена праця. Слід сказати, що переведення філософських думок Г. Сково­роди у переповідання через окреслений набір елементів суттєво спрощує як самі ці думки, так і реальне значення його філософії, оскільки розгля­нуті окремо, самі по собі, зазначені думки постають в контексті європейсь­кої філософії недуже оригінальними. Вирішальне значення в оцінці філо­софії Г.Сковороди має декілька важливих моментів.

•> По-перше, майже в усі свої провідні Ідеї він вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу.

По-друге, його філософія - це явище органічно цілісне, просякнуте єди­ними темами, настроями та ідеями. В свій час Б. Паскаль, оцінюючи філо­софське новаторство Р.Декарта, погоджувався із тим, що переважна кількість складових філософії останнього є запозиченою, проте всі ці складові введеш'у такий контекст, із таким спрямуванням, що в цілому філософія настає зовсім новою. Те ж саме можна сказати і у відно­шенні філософії Г. Сковороди.

Нарешті, по-третє, Г. Сковорода являв собою той особливий тип фічо-софа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відпо­відності із принципами своєї філософії.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   36




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка