Філософія, її походження, проблематика та функції


ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ Г.СКОВОРОДИ



Сторінка18/36
Дата конвертації16.03.2017
Розмір8.34 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   36

ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ Г.СКОВОРОДИ

- Світ, за Сковородою, складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першої за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому - справжньої основи будь-чого, тобто Бога.

Дві натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них пе можна просто знехтувати, але духовна паїпура ніколи не виявляється у видимій адек­ватно, тому між ними точиться вічна боротьба.

- Біблія - особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до ду­ховного.



> Людина, як малий світ, мікрокосмос, "мирок", поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення.

Перед людиною стоить завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід міме світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі.



> Оскціьш дух за своєю суттю с єдиний та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у порухах людського серця.

Треба прислухатись до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура); серце с осередком духовного жит­тя в людині. Саме воно єднає раціональні п почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та віру, що дас опору людині у плинному й непевно­му світі.



¥■ Наука про людину та її щастя - найважливіша з усіх наук.

►■ Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я", живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують на шлях дійсного щастя.

>■ Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, є понят­тя суму, туги, нудьги, страху; запорука здоров'я душі - її радість, кураж.

>■ Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сер­дечній радості, и Сі у праці, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є обов 'язковою умовою самореалізацїілюдини.

І # Окреслені провідні думки Г. Сковороди свідчать про те, що він, по-перше, "дозволив" собі у ті часи мати такий світо­гляд, який у багатьох пунктах суттєво відрізнявся від санк­ціонованого церквою, а, по-друге, що він певною мірою відро­див в Україні той тип філософствування, який культивував­ся ще в Київській Русі та мав назву "філософствування у Христі". Це була філософія, яка найбільше цінувала злиття життя та духовного прозріння, вчинку та моральності. Звідси випливає, що Г.Сковорода був не просто філософом, а філо­софом особливого культурно-історичного типу.

10.5. Університетська філософія в Україні XIX ст.

Філософські ідеї в українській літературі

та громадсько-політичних рухах

У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєїдер-жавної автономії та колишню військову славу. її територія була поділена на окремі частини: до 80% ЇЇ входило до складу Російської імперії, а Гали­чина, Закарпаття, Північна Буковина були включені в імперію Габсбургів, Проте втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила до певної міри інтерес до само осмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі -інтерес до власної історії, культури, прояснення історичного становища України та її етнічних само ідентифікацій.

У цей час основними регіонами культурного життя постають Київ, Львів, Слободянщина (Харків та Полтава), Південь (Ми­колаїв та Одеса), Закарпаття. У світоглядному плані це був період розроблення та поглиблення ідей просвітництва та ознайомлення з новими віяннями західноєвропейської філософії.

На початку XIX ст. українська громадськість починає знайомитися з ідеями та концепціями німецької класичної філософії; існує припущення, що, можливо, Г. Сковорода слухав лекції І, Канта. У 1803 р. в М.Миколаєві виходить перший переклад праці 1.Канта "Пролегомени до всякої майбутньої метафізики'" (рос. мовою), у 1833 р. в м.Одесі видається переклад твору Ф.ШеллІига "Вступ до умоглядної фізики".

На початку століття мали ходіння твори Х.Вольфа та X. Баум-гартена, проявлявся стійкий інтерес до,ідей західно-європей-

ського (зокрема - німецького) романтизму. Звичайно, за умов відсутності автономного культурного розвитку, українська філософська думка не могла розвиватись та поширюватись вільно і самовладно, тому значною мірою саме через це, а частково - внаслідок окреслених вище інтелектуальних традицій, філософська думка в Україні XIX ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через літературу, громадсько-політичні погляди та у програмах різних соціально-політичних рухів.

У ХУІІІ-ХІХ ст. у царині класичної філософської проблематики працювали викладачі Київської духовної академії, а пізніше - і університетів, що функціонували на території України. Частина з них зробила вагомий внесок в обґрунтування та поширення ідей просвітництва.

Вихованець Київської академії та Петербурзького університету Яків Ковельський (1728-1794) у праці "Філософські пропозиції", зосередившись на аналізі визначень філософії та різних рівнів наукового пізнання, відносив до теоретичної філософії логіку, онтологію та психологію; до практичної філософії - етику, право, політику. Він вважав, що завдання філософії полягає в дослідженні причинно-наслідкових зв'язків між предметами та явищами дійсності.

Петро Лодій (1764-1829), виходець із Закарпаття, викладав філософію, логіку та метафізику у Львівському, Краківському та Петербурзькому уні­верситетах (1787-1821). У своїй головній праці ("Логічнінастанови") автор навів поширені у тої час визначення філософії. У дусі кантівської філософії він визначав коло головних світоглядних проблем, а саме: Що таке людина? Що людина може знати? Що повинна роботи? На що може сподіватися? П.Лодій особливо підкреслював високе соціальне призначення філософії'. На його думку, саме філософія звільнила людину від рабства, перемігши фанатизм і деспотію. Він акцентував відому ще з античності думку про те, що добре складаються справи саме в тих державах, в яких філософи є правителями, або ж правителі є філософами.

Українські просвітники С.Десницький (1740-1789) та В.Капніст (1758— 1823) прагнули осмислювати соціальні процеси; зокрема. В.Капніст шукав засоби для розв'язання суспільних суперечностей. Оптимальний шлях до оздоровлення суспільства вбачав у розквіті національної самосвідомості.

У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1805 р. Харківського університету на викладання фіюсофіїдо нього був запрошений німецький фічософ Йоган НІад (1758-1834), учень І.-Г.Фіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського

університету із 1806р. по 1816р. Й.Шад був прихильником філософії {.Канта, проте вносив у неї свої власні новації, використовуючи частково Ідеї І. -Г. Фіхте та Ф. Шеллінга. Зокрема, Й. Шад намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також поставав проти відрину форм знання від досвіду. Особливу увагу він приділяв пізнанню протилежностей, котрі внутрішньо притаманні кожній речі. Світ у його розумінні становить собою велетенське поле взаємодії позитивних і негативних сил. Наполягав на потребі еволю­ційного розвитку суспільства, що уможливило б гармонізацію суспиіьних та особистих інтересів.

Йосип Михневич (1809-1885) викладав філософію в Одеському Рішельєвському ліцеї. В праці "Досвід простого викладу системи Шеллінга" розглянув основні стадії розвитку свідомості, що відповідали головним етапам у формуванні людських потреб, громадського виробництва, вдосконалення науки, мистецтва і загалом духовного життя.

У 1834 р. був відкритий Київський університет Св. Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г. Шевченка, М. Максимович (1804-1873) певний час захоплювався ідеями Ф.Шеллінга, що надихало його на уважне ставлення до народної культури, народних вірувань та переказів. Він немало зробив для збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г, Геґеля.



Орест Новицький (1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум'яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Регеля, він вик­лав у праці "Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і прак­тичному відношенні, їх силу і важливість" своє бачення сутності філософії.

ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ

завдання філософії - пізнання дійсності нарівні свідомості V

формі ідей;

у філософії людська свідомість вперте звертається до себе

самої, а звідси випливає неможливість розглядати

філософське знання в контексті практичної корисності;

кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна

частинка цілісного процесу:

фіюсофська думка розвивається від заглиблень у природу -

через власне самоусвідомлення - до винайдення абсолютів

(Бога), відкриття істини у сфері самоусвідамяеної думки та

втічення її у практику;

національна філософія повинна взяти все цінне із різних

історичних філософій, але усталити все це на власних

засадах - на засадах синтезу ідеального і реального, ідей та

життя.

?

За оцінкою деяких філософів, чотиритомна праця О.Новицького "Поступовий розвиток стародавніх філософських вчень", в якій викладено його філософські ідеї, була найвищим філософським досягненням того часу. У чомусь подібні ж думки висловлював і Сильвестр Гогоцький (1813-1889), професор філософії Київського університету: він роз­глядав історію філософії як єдино можливу систему логічно узгод­женого знання, отриманого завдяки інтенсивному діалогові двох альтернативних позицій, одна з яких вважає пріоритетом мис­лячий дух, а інша - буття в усій його реальній багатоманітності. Серед основних праць С.Гогоцького найбільш важливими по­стають його •дослідження історії філософії Нового часу та “ство­рення "Філософського лексикону (в 4-х т.), які досить відчутно вплинули на підвищення культури філософського мислення в Україні.

Представниками академічної філософської течії були/. Тимковський (1772-1853),/. Ршькип(\115-\Ш)Л.Дудрошч(\12%-\Ш).В.Каразін(\1іг-\МІ),котрі переважно популяризували в середовищі науковців здобутки німецької філо-

софської школи.



Памфил Юркевич (1826-1874) справив особливий вплив на духовне станов­лення своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. - у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За життя філософа було надруковано 12 його праць, серед них: "Ідея", "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого", наук про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії".

За оцінкою багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того

часу.

вважав фііософські ідеї Платона та Канта напбічьш продуктивними в історії'філософії; високо оцінював і фпіософію Геґеля, не приймаючи про­те його діалектики;

критикував як однобічні крайні фЬіософські позиції ма­теріалізм, і ідеалізм: ідеалізм - за нехтування реальністю, матеріалізм - за приниження значення духовного;

поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність

розробив вчення про серце, яке філософ розглядав тро­яко: ^як центр людської тілесної організації; ^як центр духовної'діяльностілюдини; => як осередок морального життя людини.

?

* У певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію "кордо-центризму" (відлатинського "согйе"-серце), започатко­вану працями Г. Сковороди. Теоретичний спадок П. Юр-кевича часто визначають як "філософію серця".

Окрім названих, серед представників університетської філософії варто згадати В.Карпот, який переклав російською мовою твори Платона, II. Ав-сепсва, який, міркуючи над особливостями російської (а також, зрозуміло, і української) філософії, вважав такими її громадську, суспільну спрямованість та релігійність.

# УХІХст., на хвилі підвищення Інтересу до власної історії, культури, етнічної самоідентифікацп філософсько-світо­глядні ідеї в Україні знаходили вираз та виявлення не лише в межах академічної філософії, а в літературі, громадсько-політичній думці та програмах різного роду суспільних рухів. Особливого значення в цьому плані набувала саме література, бо вона несла думку, живе слово у людську масу, постаючи, своєю чергою, відповіддю на запити останньої. На українську літературу повною мірою поширюється відома теза про те, що поет в Росії - це значно більше, ніж поет. Відомо, що в Україні саме література відіграла роль активізації національної свідомості, поширення гуманістичної думки.

Коли йдеться про українську літературу філософського спрямування, першим постає перед нами ім'я Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852). Незважаючи на те, що Гоголя зараз інколи подають в рубриці "зарубіжна література", аж ніяк не можна забувати того, що про Україну, її життєві типи, її природний та побутовий колорит як уся Росія, так і Європа (а, може, І весь світ) довідалися саме завдяки знайомству із творами М. Гоголя. Мало хто знає, що окрім письменництва Гоголь ще й викладав історію всесвітньої літератури у Петербурзькому університеті, а також постав відомим через свої оригінальні світоглядні ідеї, які, до речі, викликали певну громадську полеміку. Світоглядні ідеї М. Гоголь виклав у працях "Вибрані місця Із листування Із друзями" та "Арабески". Ці праці, як і літературні твори Гоголя, свідчать про його оригінальну світоглядну позицію і, навіть, можна сказані, про його своєрідну філософію, яку можна назвати "філософією непомітного па".

Незначні, нескінченно малі відхилення від добра постають у підсумку великим злом. У знаменитій поемі "Мертві душГ М. Гоголь і зображує таких -мертвих за життя- персонажей. Лише наївний читач думає, що мертві душі -це душі тих померлих селян, які купляє Чичиков: жахливіше інше: всі живі персони вже давно мертві, а Чичиков, що їх черговий раз спокушає, постає уособленням диявола. По сьогодні вражає моторошне пророцтво М.В.Гоголя щодо долі

Росії: в знаменитому епізоді із "російською трійкою" він зображує, як Чичиков-диявол спрямовує її біг у безвість. Як відомо, своє особисте при­значення М.Гоголь вбачав у здатності "наводити мікроскоп" на непомітне зло та робити його помітним. Але врешті, внаслідок душевних перенапружень, він почав сумніватися у тому, кому він, власне, служить, якщо бачить зло там, де його ніхто не помічає. Цей внутрішній розлад привів Гоголя до захворювання та смерті.

Фосновою світу є Бог, який надає усякому буттю сенсу та певного призначення ®людина € найпершим та найкращим творінням Божим

© найпершим життєвим завданням людини постає усвідомлення свого призначення

© це особливо важливо тому, що за душу кожної людини йде нещадна боротьба між Богом і Дияволам

' © кожна людська душа постає полем розгортання всесвітньої буттєвої драми: якщо вона врятована - добра в світі стає більше, коли загублена - менше

© найішвезпечнішим для людини постас так зване "непомітне зло , тобто зло незначне, маленьке (наприклад, незначна брехня), яке людина не вважає його за зло і не бореться із ним

Інша велична постать в українській літе­ратурі, що відчутно вплинула на культуру та світогляд, -це Т.Шевчеико (1814- 1861), який звернувся у своїх думках та творчості до па-м'яток національної історії. Торкаючись цього явища, поет писав у обгрунтуванні структури альбому "Мальовнича Україна": " У межах моєї Батьківщини... зберіглися до­тепер численні сліди столітніх потрясінь, що Тарас ШЕВЧЕНКО спіткали колись цей край у безперервній бо­ротьбі за віру й незалежність із чужерідними хижими сусіда­ми..., в пам'яті народній живі численні поетичні перекази, що свідчать про шляхетні подвиги предків".

Т.Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо реп­резентував ідею соборності України, єдності всіх її земель всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини ко­лись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

Серед інших світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі: Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорі­нена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною. Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії. Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім'ям якого чиниться насильство, та справж­нього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості. Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у XIX ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.

У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти. Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його ча­рівної краси.



Іван Франко (1856-1916) - унікальна по­стать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим, доктором філо­софії.

Докторську дисертацію "Варлаам і Йоасаф, старо-християнськш духовний роман ійого літературна істо­рія" (1896) було виконано у Віденському університеті під керівництвом вченого світової слави, хорвата Ватрос-лава Ягіча (1838-1923) - засновника славістики як на­уки, завідувача кафедри славістики Віденського універ­ситету. Науковий ступінь доктора філософії був присуд-



Іван ФРАНКО

жений І.Франкові сенатом Віденського університету на початку липня 1893р. Знання, набуті ним під час роботи над дисертацією, співробітництво з провідними вченими Відня поглибили зацікавлення вченого філософською проблематикою І спонукали його до формування власних філософсько-світоглядних ідей.

* /. Франко ще на зорі комуністичного руху зумів розгле­діти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність ко­муністичного руху: на його думку, "програма державного

соціалізму ", при всіх можливих її варіантах, "аж надто ча­сто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій".

ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів

. народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю

. в прогресі науки і техніки вбачав провідний чин­ник майбутніх історичних зрушень, у т. ч. вироб­ничих та соціальних

' творчий процес (чи в художній, чи в науковій га­лузях) може і повинен бути предметом науко­вого дослідження

критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії

був прихильником індуктивного методу в пізнанні і відкидав діалектичний метод

скептично висловлювався про марксистський світогляд



"державний соціалізм " вважав великим гальмом історичного прогресу

1 в релігії загалом вбачав моральну опору людства, нічим не заміниму і в часи лихоліть, і в мирну добу

І. Франко -людина енциклопедичних знань, виняткової працез­датності, наділена тонкою Інтуїцією вченого. Він полишив по собі неозору епістолярну спадщину, справив потужний вплив на національне самоусвідомлення українців. Він належить до когорти тих діячів, через творчість яких духовно зріла нація робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.

Леся Українка (1871-1913) належала до відомої в Україні інте­лігентної родини. Племінниця МДрагоманова, донька письмен­ниці О. Пчйіки, вона товаришувала з І. Франком, М. Павликом, М. Ли­стком та іншими провідними діячами вітчизняної культури. Під їх впливом, а також завдяки наполегливій самоосвіті сформував­ся її світогляд, який загалом можна визначити як позитивістський. Майбутня поетеса цікавилась філософією, особливо найновіши­ми її течіями, а серед них - і позитивізмом. Під його впливом вона зміцнилась у довірі до науки, людського розуму, у раціонально­му осмисленні дійсності: перш за все - соціальної.

виступала проти спрощених тривіальних ін­терпретацій у співвідношенні релігійної віри та життєвих реалій

закликала до усвідомлення суперечливості та безмірної складності людського ставлення до світу

засуджувала песимістично-безнадійливі на­строї

категорично не згоджувалась із життєвою по­зицією без міри покірливих і терплячих людей проблему людини окреслювала як проблему ви­бору одного з декількох можливих варіантів життєвих дій

вважала, що людина лише тоді живе справж­нім життям, коли прислухається до голосу свого серця, залишається вірною собі вірила, що наука і художня Інтелігенція спро­можні і зобов'язані "просвічувати шляхи в при­йдешнє"

* В творах Л. Українки національна проблематика органічно пов'язана із загальнолюдською. У цьому полягає один із засад-ничих принципів її творчості, зауважений свого часу ще М.Гру-шевським: "Глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв'язана нерозривно з життям свого народу, з пережи­ванням нашої людини в теперішню добу, ця творчість перево­дила їх на Грунт вічних вселюдських змагань ". Своєрідні світоглядні ідеї були у XIX ст. сформульовані в про­грамних творах представників громадсько-політичного руху, де на першому плані перебуває діяльність Кирило-Мефодієвського товариства (1846-1847), створеного в Києві університетською інтелігенцією. До Його складу входили професори, студенти та співробітники Київського університету, серед них: М.Костома­ров, В.Бйіозерський, П.Куліш, Т.Шевченко їй інші.

Ідейним натхненником товариства був Микола Костомаров (1817-1885). У його працях "Закон Божий (Книга буття украї­нського народу)" (1846), "Риси народної тбденноруськоїісторі'Г (1861), "Південна Русь наприкінці XVІ ст." (1842), "Руїна" (1879):

* вперше зроблено спробу окреслити національний україн­ський характер, ретроспективно оглянути історичний шлях українського народу, визначити його місце в колі інших



(в першу чергу - слов 'ямських) народів, дати нарис такого суспіль­ного устрою, який вІдіювідав би національним прагненням українців. Бажаний суспільний лад уявлявся у вигляді правової, демократичної, парламентарноїфедерації слов'ямськихнародів, у якій би реально гарантувались як права окремих осіб, так і права націй Історичне призначення України, на думку мислителя, полягає у справі об 'єднання слов 'ямського етносу (оскільки Київ історично виник у центрі слов 'ямського ареалу).

Потужний вплив на сучасників справив соратник М.Кос­томарова та Т.Шевченка Пантелеймон Куліш (1819 -1897). Особливе місце у його творчості посідає нарис "Зазивний лист до укранської інтелігенції" (1883), у якому у полум'яній, зак­личній формі окреслено соціальне покликання освічених верств суспільства, зобов'язаних виконати функцію націо­нальної еліти. Твір П.Куліша сповнений оптимізму й віри у відродження українського етнічного організму.

За вихідними світоглядними спрямуваннями П.Куліш був: # людиною глибоко релігійною; #дещо абсолютизував фа­тальний хід процесів дійсності; #у поглядах на Україну він романтизував її минуле; ^звинувачував урбанізацію у руй­нуванні первинної моральності народу; #розвивав так зва­ну "хуторянську філософію", закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя.

Діяльність кирило-мефодіївців була кваліфікована владою як небезпеч­на для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали суворі вироки. Найважче покарання припало на долю Т. Шевченка - заслання в солдати у казахські степи із суворою забороною писати й малювати.

Важливий внесок у розвиток соціальної філо­софії, зокрема, філософії української національ­ної ідеї зробив видатний діяч української куль­тури, історик і етнограф Михайло Драгоманов (1841-1895). В основі його світогляду лежить суміш ліберально-демократичних, соціалістич­них й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям.

Окрім розглянутих представників української філо- д*

софської думки XIX ст. варто назвати також О.Потеб- _„ . ГГ.,4 . „„„




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   36




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка