Філософія, її походження, проблематика та функції



Сторінка19/36
Дата конвертації16.03.2017
Розмір8.34 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   36

.■■'■"-'V' .

проголошував ідею безупинного людського по­ступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб ратував за обмеження до мінімуму елементів примусу, усунення авторитарних рис у сусп­ільному житті

відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-кла­совими інтересами та універсальних людських цінностей осіб

національність розглядав як необхідний буді­вельний матеріал демократії І свободи шляхом національної освіти і культури закли­кав до піднесення національної самосвідомості вбачав, що істина лежить в площині раціональ­ного розуму; всяка істина повинна визначатись в межах логічного закону тотожності був рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму

ню (1835-1891), професора Харківського університету, що зробив вагомий внесок у дослідження співвідношення мислення та мови, мови та народної історії, мови та формування людської психіки та людської особистості; Б.Кістяковського (\%(&-\92Щ, активного члена "Молодої Громади", який розглядав методологію соціального пізнання; В.Лесевича (1837-1905), який постав одним із кращих знавців, послідовників та пропагандистів в Україні та Росії ідей позитивізму.

10.6. Особливості розвитку української філософії XX ст.

На початку XX ст. українська культура, як і культура Російської імперії в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні по­ширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій (неоканті-анства, феноменології), виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. Проте, як відомо, цей процес був перерваний Жовтневим переворотом у Росії (за офіційною радянською версією -соціалістичною революцією).

Проголошення Української народної республіки (1918) створило небачені раніше можливості для розвитку української науки. Протягом 1918 р. одна по одній засновувались вітчизняні наукові інституції: Державний архів. Архео­логічний інститут, Археологічна комісія, Академія наук. У навчальних закла-

дах були утворені кафедри української мови, історії, права. Усе це дозволило започаткувати на систематичних засадах гуманітарні дослідження, утому чис­лі - й філософського спрямування. У цей час плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В.Винниченко, В.Вернадський, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та багато інших. Однак, цей період виявився дуже короткочасним. Встановлення радянської владив Україні обірвало природний процес формування національної державності й відповідних їй наукових інсти­туцій. Значна частина вітчизняної інтелігенції була змушена емігрувати. У різних країнах Європи, в яких вони знайшли притулок (передовсім у Чехії, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції), їм вдалося продовжити розпочаті на Батьківщині наукові дослідження.

♦ Отже, у XX ст. українська філософська думка, переживши корот­кий період зльоту, надалі розвивалась трьома потоками: в Україні (ра­дянській та Західній) та в діаспорі - за межами України. В цілому за межами України українцями було створено 46 навчальних та науко­вих закладів, у тому числі - Український вільний університет у Відні (1920 р.), пізніше перенесений у Прагу, а потім - у Мюнхен.

Серед мислителів, ідеї яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні, перш за все слід назвати В.Зеньковського (1891-1962), який читав у Київському університеті курси психології' та логіки та зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. виїхав до Югославії); Г.Флоровського (1893-1979), відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського походження Л.Шестова (1866-1938), надзвичайно ціка­вого творця власної релігійної версії' філософії екзистенціалізму; О.Гічярова (1855-1938)—у певний час професора Київського університету, видатного істо­рика античної філософії, історика західної філософії. О. Гіляров вважав дух ви­явленням внутрішніх можливостей та потенцій природного унівеіХуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності. Фундаментальне дослідження О.ГЬтрова "Маточники ософистах. Платон как историческш свидетель" по сьогодні залишається одним із кра­щих досліджень на цю тему у світовій філософії.

Всесвітнього значення набули ідеї Володимира Вернадсько-го (1863-1945) - видатного українського природознавця, акаде­міка, першого президента Української академії наук в 1919— 1921рр. Працював у галузі мінералогії, геохімії, біогеохімії, біо­логії, геології, гідрогеології. Результати наукових досліджень вчений виклав у численних працях (усього понад 400).



В.Вернадський створив принципово нове вчення про біосферу, яку він ви­значав як "організовану оболонку земної кори, нерозривно пов'язану із жит­тям ". На його думку, близько 4 млрд. років тому геологічні утворення на Землі підпали під дію певних (катастрофічних) змін, унаслідок яких утворилась жива речовина. Завдяки цьому геосфера перетворилась у біосферу, що спричинило якісно новий стан земної оболонки. Завдяки новоутвореній живій речовині стало можливим ефективне засвоєння енергії Сонця, а це, у свою чергу, приско­рило еволюційні процеси на Землі. Структурний елемент біосфери - жива речовина. Середовище її збереження становить собою так зване "поле існу­вання життя ". Завдання науки полягає в тому, щоб визначити необхідні для фізичного збереження "поля життя" параметри. УХІХ-ХХст. людствопе-ретворилось у загальнопланетну силу, дія якої співмірна із дією геологічних планетних сил. Діяльність суспііьно організованих розумних істот привела до утворення надскладної системи - "ноосфери " (від грецького слова "ноос "-розум), центральною ланкою якої є наділена розумом людина. За цих умов вик­лючно загострилась ситуація в біосфері - постала проблема збереження біос-ферпих процесів, які були і є головною умовою збереження життя на Землі. Порушення цих процесів з неминучістю приведе до руйнування природних об 'єктів. Саме цей процес лежить в основі сучасної екологічної ситуації й зо-бов 'язує людство вжити всі можливі заходи для припинення нищення біосфе­ри. В.Вернадський передбачив у зародку ще одну проблему - виснаження при­родних ресурсів. Як можливий варіант разе 'язання цієї проблеми вчений бачив розробку механізмів штучного здійснення у стислі терміни тих геохімічних процесів, на які природа витрачає тисячі років (останні думки вченого набули реального значення лише сьогодні). Особливого значення за сучасних умов на­було питання про моральну відповідальність вченого за наслідки своєї науко­вої діяіьності. "Питання про моральний бік науки " самим життям постав­лене на порядок денний. Це, на думку В.Вернадського, зобов'язаний усвідомлю­вати кожен дослідник. Усвідомлення цієї обставини, розуміння того, що на­ука може служити "для блага людства ", а може стати і засобом у руках соціально небезпечних сих "повільно й неухильно змінює наукове середовище ".

* У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і була перетворена ними у засіб обгрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософсь­кої проблематики стало неможливим. Філософію оголо­сили "класовою наукою", теоретичною і методологічною основою марксизму. Все, що не вписувалось у марксис-

тську систему ідеологічних координат, переслідувалось і радикально винищувалось. Те саме стосувалось і всіх інших сфер духовного життя. Красномовний приклад: в період між 1930 і 1938 рр. з 259 українських письменників публікувалися лише 36. Куди поділися інші - невідомо.

Проте і за таких умов філософи, що залишились в Україні, продовжува­ли розпочаті раніше дослідження. Перш за все вони вивчали погляди Г. Ско­вороди, суспільно-політичні позиції Кирило-Мефодпвського братства, ме­тодологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди фунда­торів комуністичної доктрини. Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистсь­кими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначено офіційни­ми колами як предмет філософських досліджень.

Провідними філософськими установами в Україні у 30-х ро­ках стали: кафедра філософії Українського інституту марксиз-му-ленінізму, на якій працювали В.Юринець, В.Асмус, Р.Левик, Я. Розанов, та кафедра соціології того самого інституту, співро­бітниками якої були С Семківський, Т. Степовий, Ю. Мазурен-ко, А.Хвиля, П.Демчук.

Філософські пошуки пожвавились після того, як 1937 року був створений Інститут філософії і природознав­ства, що проіснував до 1939 р. Проте доля більшості * вчених склалася трагічно: вони були репресовані як фак­тично і майже вся українська інтелігенція. Найпомітнішими явищами у духовному житті України 30-х років стала знаменита літературна дискусія, започаткована М.Хвильовим, та "українізація", натхненником якої був М. Скрипник.

Микола Хвильовий (1893-1933) - провідний український письменник три­дцятих років. Окрім прозових творів йому належать "Думки проти течії", у яких викладена далекоглядна культурологічна концепція. Письменник вів мову про болючі проблеми національного буття, шляхи національно-духов­ного відродження України. 30 квітня 1925 р. він видрукував у газеті "Куль­тура і побут" (Харків) статтю "Про сатану в бочці", яка й започаткувала літературну дискусію, вершиною якої став заборонений радянською владою памфлет " Україна чи Малоросія' (1926). М.Хвильовий у цих працях гранич­но чітко поставив питання про світоглядну орієнтацію України. Орієнтир -це "'психологічна Європа", край грандіозної цивілізації, батьківщина таких

т

геніїв, як Гете.Дарвін, Байроп. Ньютон. Перспективи для дійсного відрод­ження України він вбачав в утвердженні так званого "романтичного вітал­ізму", тобто своєрідного відчуття життя, наділеного активною, творчою оду­хотвореністю. Україна має можливість реалізувати цю перспективу, вона не розтратила свій духовний потенціал. Послуговуючись марксистською термінологією, автор спробував обгрунтувати право України на неза­лежність. Він писав, що

І Ф "самостійна Україна"може існувати тому, що "цього І вимагає залізна й непереборна воля історичних законів ". На думку М.Хвильового, інтелігенція мусить "негайно стати на боці актив­ного молодого українського суспільства..." Літературна дискусія набула гос­трого політичного забарвлення. До спростування М.Хвильового підключились партійні ідеологи (В.Затонський, В. Чубар, А.Хвиля та інші). Особисто Й.Сгалін скерував в Україну листа (24.04.1926), сповненого різких оцінок як самої дис­кусії, так і особисто М.Хвильового. "Дискусію" перевели в площину цькуван­ня української інтелігенції, що скінчилось фізичною розправою з її учасника­ми. Гнаний владою, М.Хвильовий покінчив життя самогубством.

На західноукраїнських землях у міжвоєнний період розробляв історіософську концепцію В 'тесте Липинсь-кий (1882-1931). У працях "Листи до братів-хлібо-робів", "Релігія і церква", "Хам іЯфет", у дослідженнях доби Б.Хмельницького він виклав своє бачення історич­ного процесу. Головним державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були елітарні ари­стократичні кола, котрі зобов'язані, спираючись на свої знання й організаційні можливості, сприяти розв'язанню суспільних проблем. Оптимальною для України формою

державного устрою мислитель вважав монархію, яка ус-о ячеслав _ . ... ,.¥. .. ..

„„ тгтііі падкувала о аристократичні традиції княжої Київської

Русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він високо оцінював духовний потенціал селянства, розум­іючи Його як носія національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження України.

Видатним історіософом був ЮріпЛипа (1900-1944), уродженець Одеси, що зростав і навчався у Кам'янець-Подільському, Познані, Варшаві й був убитий енкведистами на Львівщині наприкінці війни. Прижиттєву славу да­рували авторові філософські праці: "Українська доба" (1936). "Українська раса" (1937), "Призначення України" (1938), "Чорноморська доктрина" (1940), "Розпади Росії" (1941). Центральним поняттям у його теоретичних побудо-



В 'ячеслав

вах було поняття "раса", котру він розумів як певний психологічний тип люди­ни, етнопсихологічні якості, зрештою - як духовне начало в людині. Фунда­ментом його творчості стала настанова Л Сковороди "Пізнай самого себе ". З позиції власного "Я" можна і слід зрозуміти дійсність і утвердити себе в ній як представника певного роду і народу. Автор застерігав від пристосування до української дійсності чужих (сторонніх) ідеологічних доктрин, які не мають шансів прижитися на вітчизняному грунті і спричиняють неадекватне (спотво­рене) трактування української минувшини, дійсності та майбутнього. Коли береться чужий взірець за норму, українці обов'язково видаються "якимись не такими". Саме в цьому полягає причина одвічної української біди- комплексу меншовартості, синдрому "малоросійства".

У міжвоєнний період на західноукраїнських землях активно пропагувалась і марксистська соціологічна доктрина. її прихильниками були С. Тудор, В.Бо-биііський, П.Козланюк, А. Крушельницький, В.Лееикський та інші ідеологи комуністичної партії Західної України. Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-!~уманітар-ну думку справив глибокий аналітик і дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973). Уродженець півдня України (Мелітополь), він жив, навчався, пра­цював у різних країнах. Невпинні життєві мандри без­перечно надали йому можливість порівнювати різні сис­теми правління, ідеологічні та світоглядні концепції, зрештою, суспільні звичаї та національні пріоритети. Д.Донцов був організатором і головним редактором журналу "Літературпо-науковий вісник" (Львів, 1922-1932), у якому друкувався весь цвіт української нації і який фактично продовжив традицію інтенсивного духов­ного пошуку, започатковану у Львові 1.Франком та М. Грушевським.

З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали засадами украї­нського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, ди-і іамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці послідов­но проведена ідея самостійної, сепаратистської української держави. У філософському плані ДДонцов сповідував позицію волюнтаризму, схиля­ючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Дон-цова ідеям радикального ніцшеанства. Посилаючись на Ф.Ніцше, Д.Донцов засуджує "товариськість" як слов'янську рису, а натомість закликає: "Бути невблаганним і твердим до себе, щоб бути невблаганним і твердим до воро­жих спііьнот і сил зовнішнього світу, і власної спшьносгт" (Донцов Д. Дух нашої давнини.-Дрогобич, 1991.-е. 207,211).



Дмитро ДОНЦОВ

визнавав щораз більший вплив ідей на історич­ний розвиток

схилявся до визнання вирішальної ролі людсь­кої особистості в історичному процесі ірраціональну волю розглядав як основну силу індивідууму, суспільства, народу ратував за повернення до джерел національ­них традицій, до узвичаєних норм, закорінених у глибинах генетичної пам 'яті етносу

Значний резонанс у західноукраїнському суспільстві міжвоєнного періоду мали погляди релігійних філософів. У Львові працювала духовна академія, видавався журнал "Богословія", в якому постійно друкувались філософські дослідження. Релігійна філософія розвивалась у контексті загальноєвропейсь­кої течії- неотомізму, поділяючи засадничі позиції цього духовного напрямку, її відомими представниками були А.Шептицькип (1865-1944), Г.Костельиик (1880-1946), Й Стш <1892-1992).

У міжвоєнний період за межами України працювала ціла низка таланови­тих вчених, що мають напрацювання у галузі філософської думки. Серед них слід назвати Д.Чижевського,І.Лисяка-Руднщького, О.Кульчщького.

У повоєнний період у галузі філософських досліджень в Україні сталися позитивні зрушення. 1944 року в Київському університеті створили філософсь­кий факультет. У 1946 р. відновив діяльність Інститут філософії Академії наук України. Завдяки цьому в Україні виховано декілька поколінь фахівців, котрі давали (і дають зараз) ґрунтовну філософську освіту студентам усіх вищих навчальних закладів. Ситуація істотно поліпшилась у 60-х роках під час хру-щовської "відлиги" й активної діяльності "шістдесятників". Філософи чи не вперше отримали можливість висловитись із тих питань, котрі раніше підляга­ли партійній забороні.

Філософський факультет (до речі - єдиний тоді в Україні), а пізніше- Інсти­тут філософії очолив талановитий вчений П. Копнін. Йому вдалось згуртувати довкола себе науковців, яким було притаманне новаторське ставлення до філо­софських пошуків, прагнення шукати Істину, а не служити партійному клану. Саме в цей час були глибоко опрацьовані проблеми теорії пізнання, наукової методології, історії філософії. У 70-80-их рр. філософська думка в Україні починає розроблятися новою генерацією вчених. Вони почали активно дослід­жувати світоглядну проблематику, поширюючи її на процеси пізнання, мислен­ня, різні сфери інтелектуальної діяльності, залучаючи до таких розвідок до-

сягнення зарубіжної філософії. Відчутних успіхів у розробленні власних філо­софських концепцій та підходів досягли доктори філософи В.Шижарук, В. Тан-чер, Л.Леечук, В.Босенко, І.Бичко, В.Кудін, С. Кримський, Б.Кубланов, М.По­пович, В.Колодний, Н.Парнюк та інші

Наприкінці 80-х рр. багато філософів взяли активну участь у демократич­ному русі, виступили ініціаторами утворення обласних організацій національно-демократичних партій. Після здобуття Україною незалежності (1991) переваж­на частина професійних філософів долучалася до теоретичного опрацювання процесів українського державотворення. Увагу дослідників привернули на­ступні фундаментальні проблеми: шляхи етногенези та нацїогенези; шляхи, форми і методи духовного відродження; шляхи розбудови громадянського сус­пільства; демократичні засади суспільного життя; українська національна ідея; релігійна ситуація в Україні тощо.

Щоправда, за умов певного економічного занепаду, викликаного необхід­ністю глибинних перетворень у самих засадах економічного життя українсько­го суспільства, даються взнаки і певні негативні для розвитку філософської думки тенденції; так, наука взагалі, а гуманітарні науки особливо, фінансу­ються за так званим "залишковим принципом".

# За умов, коли на перший план в суспільних процесах виходять пробле­ми міжіндивідуальних стосунків, коли людський чинник життя набу­ває небувалої ваги, роль філософії в житті суспільства недооцінюєть­ся, а це загрожує нам певною духовною деградацією. До того ж у пи­таннях про формування наукових кадрів запанував чиновницький підхід, коли в ситуації економічної скрути науковцям не полегшують, а, навпа­ки, ускладнюють шлях до наукових надбань, підвищення професійного рівня тощо. Проте, будемо сподіватися, що ці труднощі є тимчасови­ми; адже українська філософія тільки виходить на шлях власних над­бань; перед нею - історична перспектива, (хочеться вірити в те, що вона зможе її використати і поповнити вітчизняну духовну культуру здо­бутками, гідними історії світової філософії.

суттєво !<§

Висновки


0Ь Українська філософія, хоча її теорії у своїй більшості і не здобули світового визнання та поширення, органічно вписана в історію українського народу та його духовної культури; вона була присутня на всіх основних етапах української історії і відігравала важливу роль у розвитку громадської думки. По­стаючи переважно внутрішнім культурним явищем, українсь­ка філософія являється концентрованою формою виразу особ-

ливостей національного характеру та світосприйняття ук­раїнців, їх суперечливих одвічних прагнень, 'їх самоусвідомяень та ціннісних орієнтацій. Внаслідок цього українська філосо­фія має цпіу низку особливостей, що, почавши формуватися за часів Київської Русі, зберігають свою значущість і по сьо­годні. В умовах наявності самостійної української держави перед філософською думкою України відкриваються нові, не­бачені раніше перспективи, і лише майбутнє покаже, чи змогла українська Інтелектуальна еліта використати їх належним чином.

СУТТЄВО ІЙЙ

Резюме

Ф Українська фічософія постає переважно явищем, внутрішнім щодо розвит­ку української культури; вона від самого початку набула таких особливос­тей, як естетизм, емоційність, схильність до морального повчання та життєвої настанови, спрямованість у бік осмислення глибин душі людини та специфіки соціально-історичних процесів, а не до докладних абстракт­них системотворень.



® У Київську Русь фічософія прийшла разом із християнством: під впливом візантійської духовної традиції в Київській Русі від самого початку стали відомими ідеї давньогрецьких та візантійських філософів. Але тут врешті була започаткована нова фічософська традиція, яка базувалася на уявлен­нях русичів про святість та значення книжкової мудрості, - "фічософству-вання у Христі". Книжкові джерела Київської Русі свідчать про те, що тут інтенсивно засвоювалась попередня мудрість, а власні міркування були спря­мовані на осмислення історичного місця нової держави у всезагальному людському розвитку.

® У подальшій історії Україна втрачає свою державну самостійність, вхо­дячи до складу різних держав. Проте включення бііьшої частини ЇЇ тери­торії у склад Речі Посполитої відкриває русинам (українцям) шлях до західноєвропейської освіти. На Україну приходять ідеї гуманізму, рефор­маційні віяння. Розповсюдження останніх було пов 'язане із виникненням пра­вославних християнських братств; останні відкривають численні братські школи, де викладається фічософія, вперше на Україні набуваючи професій­ного статусу.



® Український гуманізм має ті сала вихідні ознаки, що й західноєвропейський: він реабілітує земне життя та земні вчинки людини, оспівує людську осо­бистість, освіту, науку, звертається до народної мови та народних зви­чаїв, замислюється над суспііьними відношеннями та формами державно­го правління. На Україні ідеї гуманізму переплітаються із ідеями народності, боротьби за права православних, за поширення освіти.

® На базі братських шкіл виникають перші в Україні вищі навчальні закла­ди - Острозька та Кисво-Могилянська академії. Саме остання відігра-

ла видатну роль у поширенні науки та освіти як в Україні, так і на Сході Європи. Вона надала нового поштовху розвитку фічософії: фпіософські кур­си академії були досить груитовними, широкими за проблематикою: вони базувалися на типових пізньосхоластичних курсах західних університетів, проте вк.чючали у свій зміст і новітні дачі науки.

© Найбільш уславленим вихованцем Кимо-Могилянської академії був Г. Ско­ворода, який, маючи високу філософську освіту, створив власну, цілісну і багато в чому оригінаїіьиу філософську концепцію, сповнену духовних праг­нень, а, головне, - відроджуючу традиції давньоруського фшсофствуван-ня, спрямованого на органічне поєднання життя та філософської муд­рості.

® Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. в Україні поширюються ідеї про­світництва, німецької класичної філософії, європейського романтизму. В університетах починає Інтенсивно розвиватися професійна світська фію-софія, яка досягає досить високих інтелектуальних результатів: професо­ри Харківського та Київського університетів збагачують духовну культу­ру України та Росії власними ідеями та інтелектуальними розвідками.

® У XIX ст. фтософські ідеї поширюються і через літературу та програмні твори представників громадсько-політичних рухів: на першому плані тут знаходяться геніальні діячі украЬіської духовності- М.Гоголь, Т.Шевчен­ко, І. Франка, Л. Українка; серед громадсько-політичних рухів важливе зна­чення мали ідеї засновників Кирило-Мефодієвського товариства.

® На початку XX ст. українська фічософська та наукова думка знаходиться на підйомі, проте цей процес обриває Жовтневий переворот в Росії. Украї­нська фічософська думка XX ст. розвивається кічькома потоками: в соціа­лістичній Україні, де спроби зберегти національні духовні традиції закін­чуються трагічно для діячів науки та культури, в Західній Україні та в діас­порі, де створюються наукові осередки та досить плідно працює ціча низка мислителів. Після Другої світової війни відбувається певне відродження філософії, оновлення її проблематики, зростання професійного рівня фпіо-софів. Сьогодні цей процес продовжується в українській незалежній дер­жаві. І хоча зараз він розвивається досить суперечливо, перед українською філософією вперше відкрились перспективи культивування оригінальної, самородної духовності.



[~9~] Питання для обговорення на семінарському занятті

1. Національні філософіїта світова філософія. Українська фііософія як ви­раз особливостей національного характеру та світосприйняття ук­раїнців; її найважливіші особливості.

2. Особливості розвитку філософської думки Київської Русі; вихідні ідеї та філософські джерела.

3. Вихідні ідеї та представники українського гуманізму та українських по­лемістів XVI ст. Поява професійної філософії.

4. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії.

10. Забужко О. Філософія національної ідеї та європейський контекст. - К., 1993.

11. Історія філософії України: Хрестоматія. - К.: , 1993.

12. Історія філософії на Україні. У 3-х т. - К., 1987 1988.

13. Кістяківський Б Проблема і завдання сошально-ігауковоіо пізнання //Філософсь

ка і соціологічна думка. 1992. №1.

14. Кипле В.Ж. Философия Туровского как философия начала // Философия науки, 2001,№2.

15. Кандзьоят В. В. Історія середньовічної філософії. - Львів, 2001.

16. Кониський Георгій. Філософські твори: у 2-х т. - К., 1990.

17. Нальчицький О. Основи філософії і філософічних наук, - Мюнхен-Львів, 1995.

18. Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. - К., 1978.

19. Литвинов В.Д. Ідеї реального просвітництва у філософській думці України. - К., 1984.

20. Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 1995.

21. Нудьга Г. Не бійся смерті. - К„ 1991.

22. Нитик В.М. Феофан Прокопович. - М., 1997.

23. Огородиик і.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. - К., 1997.

24. Пам'ятки братських шкіл на Україні. - К., 1988.

25. Пас.іавський І.С. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХУІІ в першій третині XVII ст. - К.,1984.



26. Пошук А.І. Іван Вишенський - мислитель і борець. - Львів. 1990.

27. Полное собрание русеких летописей. Т.Ь- Спб., 1862.

28. Розвиток філософської думки в Україні. - К.: 1994.

29. Сковорода Г. Дослідження, розвідки, матеріали. - К., 1992.

30. Сковорода Г. Пізнай в собі людину. - Львів, 1985.

31. Сковорода Г. Повне зібрання творів у 2-х томах. - К., 1973.

32. Токар В. Текст лекцій з історії філософії України. - Львів, 1993.

33. Франка !. Зібрання творів у 50-ти томах. Т.45. - К., 1985.

34. Хвильовий М. Твори. У 2-х томах. - К.. 1992.

35. Чижеєський Д. Нариси історії філософії на Україні. - К., 1991.

36. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Нью-Йорк, 1991.

37. Шевченко В.І. Концепція пізнання в українській філософії. - К.. 1993.

38. Юркевич П.Д. Философские произведения. - М., 1990.

ПРОБЛЕМА БУТТЯ У ФІЛОСОФІЇ

... Думка співвідноситься з буттям, як зір із світлом. Я мислю, отже, буття є, оскиіькимоя думка потребує буття. Вона не охоплює його аналітично, але перебуває у відношенні до нього.

Габріель Марсель



Поняття буття є вихідним для філософії. Воно має найширший, граничний ступінь узагальнення і тому постає як наріжний світогляд­ний орієнтир. Завдяки цій якості воно виконує функцію сенсоутворен-ня у людському світорозумінні. УХХст., коли людство відчуло мож­ливість свого самознищення, буття постає як вища цінність та міра моральної відповідальності людини за свої дії. Нарешті, у реальному виявленні буття постає перед людиною у контексті питання про смерть, безсмертя та шляхи людського самоутвердження.

" Я:

.-Я .СІ
СУТТЄВОЇ^



Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

% основні функції, що їх виконує поняття буття у філософії;

^ як пов'язане поняття буття із людським способом само­утвердження в світі;

^ послідовність категоріальних визначень буття в історії європейської філософії;

*Ь відмінності між філософським та науковим розумінням буття.

^ проводити порівняння класичного та некласичного ро­зуміння буття;

** використовувати у конкретних випадках основні ознаки наукового та філософського визнання реального існу­вання чогось;

^ аналізуватиперевагитанедолікиконкретно-науковогота філософського тлумачення буття.

♦ особливості та основні аспекти філософського тракту­вання буття;

♦ рівні осмислення буття у різних науках та у філософії;

♦ зв'язок основних категорій, якими історично визначалося буття у європейській філософії;

♦ особливості розуміння буття у сучасній некласичній фі­лософії;

♦ основні аспекти розуміння буття у сучасній науці.



{_} План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

11.1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри проблеми буття.

■ о*

■&■•


11.2. Проблема буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття.

11.3. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття (філо­софське окреслення).





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   36




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка