Філософія, її походження, проблематика та функції


КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ



Сторінка20/36
Дата конвертації16.03.2017
Розмір8.34 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   36

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

# АНТРОПНИЙ ПРИНЦИП — у деяких сучасних науках: початкове припущення того, що беї урахування факту наявності людини в світі природні процесії не можна зрозуміти в їх єдності та провідних характеристиках, а наукова картина світу не змаже набути логічного та змісто­вого завершення; і навпаки, поза цим принципом із стихії природних процесів появу людини пояснити просто неможливо.

БУТТЯ- НЕБУТТЯгранична межа філософського узагальнення: співвідношення, через яке визначається буття, проте не лише внаслідок позначення межі, за якою буття вже немає, а й тому, що такого роду межа вказує на ті якості сущого, втрата яких рівнозначна втраті са­мого такого сущого; означена межа позначає також граничну щирість людської думки, її вміння утримуватись у власних актах при бутті, а не зриватися є небуття.

ІНТЕНЦ1Я властивість людської думки та свідомості, пов'язана із їх принциповою спря­мованістю на певний предметний зміст; визнаний того факту, що не може бути думки "ні про що", свідомості "ізнульовим змістом".

МЕТАФІЗИКА ТА ОНТОЛОГІЯза усталеною традицією ф&ософії XX ст. - основні філо­софські науки про буття; метафізика розглядає найперші, позачуттєві та позафізичиі заса­ди буття, а онтологія - види, рівні, форми проявів буття. Метафізика у дослідженні буття тяжіє до вирішення питання "Що? "ґ "Що є буття?". "Що є перше буття?"). а онтологія - до вирішення питання "Як? " [''Як проявляє себе буття? ").

11.1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри проблеми буття

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роз­думів і досліджень." Чому взагалі с суще, а не навпакиніщо?"1 — це запитання М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філо­софів XX ст., вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сущого. З XVIII ст. розділ філо­софського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву “онтологія” (від давньогрецького “онтос” — буття, сутнє). У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розд­іляють у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставать питан­ня "Якіш та як є буття?'\ а метафізика "Чому та що є бут-

тя?". Внаслідок цього проблематика онтології ніби перебу­ває на перехресті дисциплін "антропологія - онтологія - епі­стемологія (або гносеологія)".

? Проблема буття — це проблема сутності всього існуючого, а також • проблема єдності світу як цілого.

Буття постає як абстракція високого, навіть гранично високого рівня. Усвідомити, що таке буття, "схопити" його змістовий центр у думці надзвичайно важко. Навіть послідовно продумати, який зміст несе проста часточка "є", що ми її вживаємо майже в усіх наших судженнях, настільки непросто, що з цього приводу існують різні підходи та тлумачення. Отже, у самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й дуже широко вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що майже не піддається охопленню.

Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а ^буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.



' Коли ж ми маємо справу з людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька принципово важливих його аспектів.

Передусім орієнтири нашого життєвого самоутвердження повинні фіксувати певні виміри, прояви або характеристики світу, в якому ми перебуваємо.

Поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. У цьому аспекті ми, з одного боку, спираємося на дані сучасної науки про світобудову, з іншого боку,—на її історичний досвід, що засвідчує певну відносність наших уявлень про сут­ність, стани та форми проявів буття. Крім того, у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі науки, тому що саме це питання перебуває у залежності від розуміння і тлумачення сутнісних коренів буття. Цей вихід здійснюється у сфери філо­софії, метафізики та теології.

Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи безпосередньо не стикаємося із небуттям як таким. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, вмирають живі істоти, ми

розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри.

# Отже, у такому розумінні й небуття, і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі. З такими межами конкретні науки ніколи не стикаються хоча б тому, що для них і саме поняття буття не с предметом дослідження. Коли філософія ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь знання і пізнання, яка дістала назву метафізики, тобто галузь знання, що перевершує фізику, перебуває понад фізикою.

Термін “метафізика” ввів у науку Андронік Родосський, який в І ст. до Р.Х., при впорядкуванні кодексу праць Арістотеля, позначив рукопис, що доповнював фізику і змістовно завершував, її терміном "мета та фізика" — дослівно: "те, що йде за фізикою". Термін, на перший погляд випадковий і майже механічний,"виявився дуже влучним, бо його, крім того, перекладають ще і як ■< "надфізичне", < "понадфізичне". М. Хайдеггер, коментуючи деякі міркування Арістотеля, визначав метафізику як науку про ''суще у самому сущому", а філософію — як тлумачення такого "останнього сущого", як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує знання про ♦ реальне та ♦ позамежне, про ♦ часткове та ♦ всезагальне. Певна річ, шо в такому разі і лумачення, дослідження, розуміння буття є для філософії її змістовим та смисловим епіцентром. Філософія повинна виводити всі свої теми, проблеми та міркування на певну граничну межу - межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфікацію. Зрозуміло знову-таки, що зробити це можна, лише розглядаючи кожну річ як фрагмент світової цілості, гобто крізь призму поняття буття.

* Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зістав­лення буття та небуття.

Життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть • бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими. ” а фундаментальними за значенням, обсягом та концентрацією наших 0 знань і прагнень. Оскільки філософське розуміння буття відповідає усім названим вимогам, воно й постає водночас і фундамен­тальним, і універсальним, і цільовим орієнтиром для людини.

УсІ названі характеристики поняття буття перетворюють його і на чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це поняття охоплює всі аспекти людського знання та досвіду, воно все це водночас і концентрує, об'єднує, а тому надає всьому певного кінцевого спрямування, ще для свідомості постає у статусі отримання певного сенсу. У зв'язку з цим розкриваються людські виміри проблеми буття: буття постає як універсальна цінність.



Зазначений аспект проблеми буття досить очевидно постає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості розвинених релігій основною життєвою мстою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Наприклад, у релігійному напрямі індійського джайнізму запорукою спасіння людської душі та досягнення стану блаженства постає ненасильство, незаподіяння шкоди будь-якому життю. ^християнстві вважається, що людина своєю вірою та непохитним бажанням позбутися гріха може врятувати не лише себе та свою душу, а й змінити стан усієї природи, сприяти переходу її до існування у стані гармонійного та нічим не ушкодженого буття. Це релігійно-теологічне прозріння у XX ст. набуло загальиопоширеного визнання: загрозлива екологічна ситуація, що стала наслідком науково-технічного поступу, наблизила людство до загибелі та до розуміння саме такої міри відповідальностівідповідальності людини за стан буття взагалі. Людина, отже, опинилася віч-на-віч із буттям; тепер вона змушена ставитись до буття не лише як до абстракції, а як до реального складника своєї життєдіяльності. Звичайно, що за таких обставин людина вже не може задовольнятися надто туманними уявленнями про буття; з'явилась необхідність визначити більш однозначно, що можна вважати підвалинами буття та яким чином людина з ними пов 'язана.

Звернемося ще до одного важливого аспекту в людському вимірі буття. Річ у тім, що для людини питання про буття орган­ічно поєднане з питанням про смерть. Врешті-решт, із небуттям людина реально стикається через факт смерті. Тілесно, фізично людина, коли вмирає, вступає у світовий кругообіг речовини та енергії. Але людина і людське буття, як вже зазначалося, не зво­дяться до життя організму. Куди зникає саме те, у чому концен­трується людський початок буття? Що залишається від люди­ни після закінчення її фізичного існування? З давніх часів люди сповідували тезу про те, що ніщо в цьому світі не виникає з нічо­го (таке, як відомо, можливе лише в акті божественного творен­ня світу) і не зникає без наслідків. Отже, і те основне, що стано­вить центр і зосередження буття людини людиною, також не може зникнути безслідно. Факт смерті, її усвідомлення, осмис-

ОСНОВНІ ЗМІСТОВІ АСПЕКТИ У ФІЛОСОФСЬКОМУ ПОНЯТТІ БУТТЯ

лення змусив людину вже в давні часи замислитися над про­блемами буття та небуття і зрозуміти ці проблеми як свої гли­бинні, вихідні, поза якими для людини навряд чи можливе свідоме регулювання своєї життєдіяльності.

Ці проблеми настільки важливі і фундаментальні, що деякі культурологи вважають; культуротворення починається лише після того, коли здійснюється свідоме поховання людини, тобто коли смерть усвідомлюється як явище над­звичайне, особливе, а людина при цьому не зводиться до тілесного існування. І справді, культуру неможливо створювати поза історичною зміною людських поколінь, окремих етносів і цивілізацій. У цьому плані культура постає як зосе­редження, концентрація людських способів утвердження у бутті, тому що, з одного боку, у культурі акумулюються людські досягнення, а з іншого — тому що культура існує як деяка неперервна тривалість у процесі розвитку історії, як певна сфера переборення часу та мінливості сущого. Культура тримається на людському зусиллі, і це є наочною демонстрацією того, що й людина перебу­ває в активному, дійовому ставленні до буття.

Проблема буття — це передусім проблема, що виникає і роз­кривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінли­вості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вва­жати себе чимсь особливим щодо цих процесів, чи може уник­нути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання є із ряду вічних і фундаментальних.



Значення проблеми буття для філософії

'Дч“

^проявляється гг в тому, що:

Ця проблема окреслює граничну межу і спеі{ифіку

філософського узагальнення та сутнісного

розгляду будь-яких явищ реальності.

Від розв'язання проблеми буття залежить

розуміння та розв 'язання усього кола

філософської проблематики.

Постаючи гранично можливим орієнтиром для

людського самоздійснення та філософствування

проблема буття стає фактором сенсоутворення

та масштабом людських цінностей.

Проблема буття концентрує найважливіші аспек­ти й чинники людського самоутвердження та свідомого регулювання людської життєдіяльності.

11.2. Проблеми буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття

Коли ми звертаємося до вивчення історико-філософських роз­в'язань проблеми буття, то це не є простою даниною визнаним світовим авторитетам; історико-філософський процес визначає рух думки в напрямі поглиблення розуміння певних явищ, їх чіткішо­го і деталізованішого окреслення та повнішого охоплення.

Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії "усе ". Якщо дійсність постає перед нами через серію локальних фрагментів, які невідо­мо де та як починаються та невідомо куди зникають, невідомо, як між собою поєднуються, то схопити реальність у статусі буття неможливо. З іншого

боку, як уже зазначено, будь-яка визначеність потребує позначення меж. "Усе" межує з "нічим", тому перші визначення буття йдуть через зіставлення га використання саме цих категорій. Ще в гімнах індійських "Вед" та у гно­мах (загальнозначимих висловах) давньогрецьких мудреців ("софостів"), по­етів, політичних діячів загально значущі сентенції формулювались так: " Усе моє зі мною", "Нічого понад міру", "Все обдумуй заздалегідь". Але в усіх цих випадках можна вести розмову лише про початкові, зародкові форми названих термінів як категорій.

Виразнішу форму категоріальних визначень ці терміни набули є давньо­грецькій натурфілософії. Зокрема, Фалес Мілетський стверджував, що "все утворюється з води" (або "все народжується з води"). Але натурфілософія пішла далі в розробленні зазначених термінів, висунувши поняття "першого початку всього" ("архе "). Цим самим засвідчувалось, що в самому бутті вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнювали з буттям як таким, а мінли­ве поставало в якості образів його з'явлень. Саме таке тлумачення буття зна-хо;щмо в судженнях Пармеиіда, якому належить заслуга введення у філософсь­кий та науковий обіг поняття "буття":" Те, що висловлюється та .числиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є..." За Парменідом, ніщо не­можливо помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мисли­мо, у ранг буття (принаймні - буття у думці). Звідси випливають тези філосо­фа про те, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Те, що ми сприймаємо як змінне та нестале, є результатом не істинного бачення та ро­зуміння, а лише людської гадки, людського вважання. Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття в єдності з мисленням та розумінням. Але найшіідншіою виявилась думка Парменіда про самототожність і незмінність ісгинного буття. Цю думку підхопили Демокріт, Платон,Аиак-сагор, Арістотель а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя.

Грецькі філософи міркували саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкісгь буття спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось із нічого. В обох випадках, на думку греків, із такого розуміння буття (як такого, що зникає та є нестійким) випливали б негативні моральні наслідки, оскільки тоді добро і зло постали би відносними.

Але найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель; ці концепції можна вважати провілними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та не­змінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зро­зуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. За Арістотелем,

річ та Єдине тотожні. Тому розуміння ідей, за Арістотелем, вимагає досліджен­ня будови речей, з'ясування їх причин та функцій. Зазначений підхід, як це не­важко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція.

По відношенню до цього протилежну позицію у трактуванні буття зай­мав Геракліт, який, до речі, за глибину і загадковість думок, які дуже часто висловлював в складних поняттях і образах, одержав прізвисько Темний. Першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втіли­лися у його формулі "рапСа гпеі" - "все тече". На відмінність від перших натурфілософів, які відшуковувади сталу першоречовину, Геракліт визна­вав лише змінність саму на себе. Вогонь для нього був втіленням самих пе­ретворень. Постійна рухливість вогню трактувалась Гераклітом як вираз зміни світу взагалі.

Стародавні концепції буття

ї

Парменід; справжнє бут­тя є незмінним і сталим, а зміни, що спостеріга­ються у світі с оманою.

Геракліт: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єд­ності буття І небуття.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, пряроді; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що са­модостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодос­татнє та породжене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрар­хічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистснція: субсистепиія-це те буття, яке для свого існування не по гребує нічого, тоб-"то7це~незміннед вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності за­гальних, іаіндивідуальних особливостей.

Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває ан­тропоморфних та ціннісних забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу

вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та ство­рене. Якщо енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енерге­тика оновлення світу мас протилежне спрямування: від людини до Бога. При тому запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те. що в людині присутня "іскра Божа".

# Отже, буття у Середньовіччі має тотальний, системний та ієрар-хізований порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить актив­ності, у т. ч. - людській. Обидва напрями енергетичної єдності світу поступово були оформлені в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення, “виливання” божественної енергії) та еволюціїсходження від простого (у т. ч. - простих форм сущого) до складного та вищого.

Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового набу­ло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р Декорт, Б. Спіноза, І.Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття—поняття субстанції, на думку Дж. Локк“,буловсеохоплк>-ючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації.

Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що по­значає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює всю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалось співвідношенням, а точніше, співпідпорядку-ванням понять "субстанція-атрибут-акциденція-модус". Під ■ атрибутами суб­станції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Б. Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції ■протяжність і ■ мислення. ПІД ■ акциденцією розуміли мінливі стани прояву субстанції, під ■ модусами— конкретні утворення: ♦ речі, ♦ явища, ♦ стани реальності.

У німецькій класичній філософії агрпбугши світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток. Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII—XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок зіткнення між філософією та наукою. Буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впоряд­кована реальність, шо існує завдяки органічному зв'язку внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного. зв"яз-ку, шо інтегрально звершує світовий еволюційний процес.

Водночас розуміння субстанції наштовхнулось на невирішуваний конфлікт: виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники однієї лінії наполягал и на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ■ ідеалізму, вона була певною формою продов­ження платонівської традиції. Прихильники другої лінії вважали субстанцією чу ггєву сутність, або матерію. Ця лінія дістала назву ■ матеріалізму. Обидві



КАТЕГОРІАЛЬНІ ВИЗНАЧЕННЯ БУТТЯ У КЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

О

\

лінії доводили своє сперечання до досить великої гостроти, але особливо воно загострилось тоді, коли філософська дискусія сплелася з політичними антагоніз­мами (середина XIX ст.). Тоді ж з'явилися філософи, які почали розуміти безперспективність протиставлення названих позицій у субстанціалізмі. З'являєть­ся • некжісична філософія, а з нею—і нове розуміння буття.

Буття є ніщо інше, як інтещія свідомості, її націленість на те, щоби фіксувати будь-що у статусі того, що постало як предмет свідомості та усвідомлення. Тобто буття є першою і необхідною умовою будь-якого людського усвідомлення. Свідомість завжди є ус­відомленням чогось, а тому і першою визначеністю будь-яких актів

свідомості є фіксація факту буття цього "чогось ". Тому поза свідо­містю ніякого буття не існує; принаймні, про нього ми нічого не знає­мо І сказати нічого не можемо. Буття є внутрішньою умовою само-здіпспепня, самореалізації людського інтелекту в актах. Некласична філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дій­сності. Якщо бути більш реалістичними, то слід визнати, що ми маємо підстави вести розмову не про буття як таке, а про те, що і як нам надано в контактах із дійсністю.

Розвиваючи далі таку лінію розуміння буття, Е. Гуссєрль та А.Бергсон виявили, що, крім інтенції, буття постає ще й_у часо­вому вимірі. З одного боку, ніяка свідомість неможлива без неперервної тривалості своїх здійснень, а з іншого — ця три­валість передбачає рух, зміни, але неперервні. М. Хайдеггєр порівнює таке виявлення буття з горизонтом, який нібито окреслений конкретними предметами, але під час руху вияв­ляється завжди тим, що перебуває поза предметами.



КА ТЕГОРІАЛЬНІВЮНА ЧЕННЯ БУТТЯ У НЕКЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

# Отже, буття — це тривалість, неперервність, націленість свідо­мості на змістове відношення. Але це ще й постійна предметна мін­ливість зазначених тривалості та спрямованості на зміст. Окреслюючи останні характеристики буття, різні фічософи надавали їм різного конкретного визначення. А. Щопеигауер, Ф. Ніцше. А. Бергсон, В.Дільтсй називали це життям з його самопродукуваппям, змінами форм, внутрішньою енергетикою. М. Хайдеггср окреслював буття як горизонт людської предметності, М. Шелер, М. Аббаньяно — як екзистенціальну зустріч людини з Буттям. У будь-якому варіанті буття постає внутрішньою умовою свідомості бути у відношенні до чогось, вибудовувати свій зміст. І тут відкривається ще один ракурс некласичного тлумачення буття, що його особ­ливо переконливо розробив М. Хайдеггер. Свідомість вибудовує свій зміст, але не кожен зміст виправдовує себе в межах реального життя свідомості. Тому не колене утворення, пройшовши крізь інтенцію свідомості, набуває харак­теристик тривалості; дещо постає лише в окресленнях зникання, в окрес-яенпях руху, трансформації певних форм в інші. На думку М. Хайдеггера, ви­правдовує себе лише така думка, яка, окреслюючи межу між буттям та небуття”, здатна утриматись у тривалості становлення, а не зникнення. Такий хід думки М. Хайдєггер називає "правильним мисленням " і ототож­нює його із "при-бутті-перебуванням ".



Сьогодні онтологію М. Хайдеггера можна вважати найповнішою ти най-док.іадиіше розробленою. Інший варіант філософської онтології розробив у XX ст. німецький філософМ. Гартман. Він назнав своє вчення "критичною онтологією "і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим пред­метом філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені зна­чущості. М. Гартман до водив, що буття можна визначити тільки катего­ріально і розрізняв буття ідеальне та реальне. Ідеальне буття перебуває поза простором і часом з тієї простої причини, що у будь-яких наших мірку­ваннях ми ніколи не виходимо за його межі, а воно не зазначає ніяких змін.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   36




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка