Філософія, її походження, проблематика та функції



Сторінка24/36
Дата конвертації16.03.2017
Розмір8.34 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   36

Людська персональність - це індивідуалізована людська цілісність, що проявляє себе через здатність людини бути са­модіяльною, продукувати свою життєву активність виключ­но із свого внутрішнього духовного центру. Біологічно (тоб­то - матеріально) людина в процесі свого життя (якщо воно є досить тривалим) не залишається тою ж самою: за даними медицини абсолютна більшість клітин нашого організму че­рез сім років замінюється новими; найбільш стабільними ли­шаються в нас генетична програма та нервові клітини. Про­те від певного моменту внутрішнього прозрівання крізь все життя ми проносимо усвідомлення власної персональної са-моідентичності, тобто незмінної ідентичності нашого Я (в деяких мовах цей момент позначається спеціальним словом, яке можна передати нашим словом "Язнь" або "Яйнісгпь").

Персональність - це наше духовне обличчя.

На чому воно тримається? Чому існує ця неперервна внутрі­шня наша самоідентичність? - Ці питання залишаються диску­сійними, проте існує давня традиція пов'язувати персональність людини Із її прилученням до трансцендентального, тобто до чогось такого, що перебуває поза межами матеріально-природного. В більшості випадків воно асоціюється із *ідеальним, ♦абсолют­ним, ♦цілісним, ♦собітотожним, +сутнісно незмінним, *вічним. Неважко побачити в людській персональності прояви саме цих названих характеристик трансцендентального. За великим ра­хунком не визнавати людський зв'язок із трансцендентальним було би безглуздо, оскільки досить очевидним є те, що деякими звичними своїми характеристиками людина явно виходить за межі фізичного та часткового.

♦Наприклад, той факт, шо ми здатні передавати свої знання та досвід іншим людям, вказує на наш вихід за межі часткового, одиничного; наша здатність узагальнювати, потенційна можливість пізнавати будь-що, опановувати будь-якими видами діяльності, - все це є свідчен­нями прилучення до трансцендентального. Ясно, що і персональність, і прилучення до трансцендентального постають перш за все власті и-востями нашої духовності, нашої свідомості.



Персональне постає як індивідуалізація трансцендентально­го, а останнє - як його корені. Вважається, що поза відчуттям нашого прилучення до трансцендентального ми не здатні відчути в собі зміст та сутність персонального. (М. Бердяєв)

відчуття священого, релігійне відчуття;

відчуття нашої глибинної укоріненості в найперші засади буття;

удатність мати в людському інтелекті дещо таке, чого не­має і не може бути у вигляді емпіричного існуванні: наприк­лад, уявлення про ідеальне, абсолютне, досконале, заеери/е-

_______ не, кінцеве, початкове, небуття.

Скоріше за все всі перераховані види відчуттів трансцен­дентного є лише різними сторонами або варіантами того ж самого, і у нас є всі підстави вважати^що у випадку відсутності у якоїсь людини подібних відчуттів в її житті не відбулося чо­гось найпершого, найважливішого, такого, що виводить нас за межі суто ситуативного фізично-матеріального перебуван­ня серед інших речей, у полоні об'єктивних обставин.

Для будь-якої людини велике значення мають ціннісні оріє­нтири, які виникають саме на грунті людської персональності та прилучення до трансцендентального. Поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі (або в контексті реальних предметних співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини.



!

Цінність — це значущість чогось для людини.

Поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень, але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (зга­даймо, як Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки). Цінність постає як цілісний, інтеграль­ний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами

довести, чому певні речі (або стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані "кри­тичні ситуації") досить часто можуть виявити, навіть несподі­вано для самої людини, її справжні, глибинні ціннісні орієнтації, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести:

•:• насамперед, найвищу цінність— саме людське життя; визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучас­ного гуманізму (людина - завжди мста, але не засіб);

♦ із такого визнання органічно виїшиваг у значенні другої за важли­вістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це означає, що перше право розпорядитися життям належи гь самій лю­дині;

♦ якщо це так, то наступною цінністю для людини с свобода. Проблема свободи давно хвилює філософів. Чи має людина сво­боду? Чи може вона бути самовладною у своїх вчинках? Навряд чи слід переконувати когось у надзвичайній важливості цих питань.

І Під свободою загалом розуміють наявність у людини мож­ливостей для максимального самовиявлення.

У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям людини, відсутністю обмежень. Але насправді це не так, по-перше, тому що відсутність меж, обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможли­вими будь-які оцінки, у тому числі - оцінки й самої свободи як свободи; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Сво­бода є радше подолання меж, розширенням меж, а не їх відсут­ністю. Тобто свобода не виключає необхідності

До філософських ідей Б.Спінози відносять визначення свободи як пізнаної не­обхідності. Як бачимо, тут враховується зв'язок своболи з межами. Але пізнати і навіть визнати певну необхідність ще не означає здобути свободу, хоча пізнання необхідності є дійсною умовою свободи. Отже, свободи немає поза необхідністю, але перебування в межах необхідності також не дає нам свободи. Свобода, крім того, передбачає можливість змінити необхідність, по-іншомуїїупорядкувати або спрямувати. Буквально вся культурна та виробнича діяльність людини пов'яза­на з використанням певних природних необхідностей через'їх зміну. Дії людини,

яка не звертає у ваги на необхідність, стазоть не свободою, а сваволею, яка, врешті, може мати згубні наслідки для людини, суспільства, культури. У цьому сенсі сво­бода протистоїть сліп ому невпорядкованому рухові. Розглянуті аспекти свобо­ди дають можливість виділити основні позиції у підходах до неї: волюнтаризм-наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх залежності вик-> почно від бажання та волі; фаталізм - заперечення будь-якої свободи, віра в те, і цо все в людському житті ьіаперед та однозначно визначено; детермінізм - виз­нання внутрішнього зв'язку свободи із необхідністю; оказіоналізм ~ заперечення можливості існування реальних зв'язків нашої свободи волі із обставинами жит-гя, визнання таких зв'язків виключно випадковими.

У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти прово­дити її диференціацію за певними видами та проявами. Як зви­чайно, розрізняють такі види і характери проявів свободи.

Зовнішня свобода: можливість змінювати обставини життя практично, реально. Внутрішня свобода: вміння зберігати роз­кутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя.

Свобода дії-' коли людина не заблокована фізично у здійсненні певних операцій. Свобода волі: визнання того, що сама люди­на с вихідним пунктом у внутрішньому став­ленні до будь-чого.

Негативний характер свободи (або негатив­на свобода): "свобода від чогось" (від нагля­ду, обмежень, скерувань, примусу та ін.). Вірогідний характер свободи: можливість вибору з певних варіантів. Позитивно-творчий характер свободи: умі­ння оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішні необхідності, знайти "відмички" до її розв'язання та змінити її.

ВИДИ'. СВОБОДИ

# Отже, можемо зробити висновок: свобода це передусім не те, що нада?ю людині (хоч зовсім єіаучати цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в становищі "можливості свободи" внаслідок своєї біологічної незапрограмованості), а те, що людина здо-бувас своєю думкою, волею та дісю. До людських цінностей відносять також моральні (добро, сум­ління мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та ін.

13.5. Проблема смерті, безсмертя та сенсу життя людини у філософсько-світоглядному окресленні

Одним із могутніх, можна сказати, майже абсолютних об­межень для людини постає смерть. Вона лякає людину (і це природно), здається всемогутньою, але, як і в питанні про свободу, важливо зрозуміти: межі життя надають йому пев­ного змістовного наповнення. Лише при намаганні зрозумі­ти смерть не тільки у негативному плані, окреслюється і тає­мниця безсмертя. Людина тому і є людиною, що смертна, і прагне безсмертя, бо знає, що смертна.

♦Конечність надає людському існуванню сенсу, оскільки робить людсь­ке життя визначеним, завершеним. Не можна сказати, щоби невизначе-на за часом тривалість була зовсім позбавлена сенсу, але в своїй реаль­ності людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою. Для неї питання про безмежність постає не в плані відсутності будь-яких меж, а в плані існування можливостей для їх подолання та розширення

Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час. Але перед обличчям смерті як абсолютного й не­минучого кінця, як межі наших можливостей, ми зобов'язані максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповни­ти життя сенсом і змістом. У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність невідворотною.

Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людсь­кого життя. Це значить, що людське життя набуває заверше­ності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв'язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану.

♦Окреме життя набуває значущості лише тому, що існують інші жит­тя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі останньої події - не зникає та лінія всесвітніх зв'язків, у межах яких життя ста­ло можливим та здійснилося, і т. ін.

Наведене міркування змушує нас розглядати смерть та безсмертя в органічній єдності, і, окрім того, розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.



> По-перше, слід мати на увазі те, що смерть не постає зовнішнім у відношення до життя явищем, яке, як інколи здається, раптово та ззовні ври­вається у життя; вмирати може лишете, що живе, атому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання. Наприклад, ми не можемо повернути тих подій, які вже відбулися та відійшли від нас у часі; не можна також повернути і свої вікові стани та враження, неповторні миті певних відкриттів та осяянь. 1 біологічно наше життя супроводжується на­родженням нових клітин в організмі та відмиранням старих. У цьому плані смерть постає як припинення усіх припинень, як остаточне припинення на­шого життя у певних його якостях.

> По-друге, навіть біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот), частково безсмертні у своїх дітях, а частково - взагалі у всякому живому, органічному процесі. Сьогодні існує цілком виправдана науково версія про те, що органічні спо­луки в тому чи іншому вигляді пронизують собою весь Всесвіт, і, якшо при­пустити, що в їх початкових формах потенційно існують можливості розви­нутись у складні форми, то можна прийти до висновку, що життя у Всесвіті не зникає, а, отже, і ми, як живі істоти, не можемо ніколи зникнути остаточно.

Проте, ми чудово розуміємо, що такого роду безсмертя нас може тішити мало, оскільки нас не стільки хвилює питання про живе як таке, скільки про своє особисте, індивідуальне життя, тобто для нас питання про безсмертя звучить у варіанті запитання Л .Толстого: "А чи залишиться щось у світі після і ірипинення мого фізичного існування?".

^■Тому, по-третє, питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про безсмертя душі. У традиціях християнства (як і більшості інших релігій) розрізняють душу та дух: духом називають част­ку вищої, божественної сутності, що нам дарована ще при створенні люди­ни, і що, звичайно, с принципово безсмертною. Душа ж постає тою сутні­стю, що з'єднує дух та тіло: за формою вона споріднена тілесному, а за сут­тю - духу. Тому, коли ведуть розмову про душу, то, звичайно, йдеться про людину, а спасіння душі в такому випадку постає саме як спасіння індиві­дуальної сутності. Дух же, як це випливає із його трактування, принципово не може бути ні знищеним, ні здеформованим. В історії людства відомі різні варіанти тлумачення питання про долю людської душі: атеїзм, матеріалізм та натуралізм, як правило, не визнавали і не визнають ні душі, ні можли­вості її існування поза конкретним тілом. Різного роду релігії, навпаки, наполягають на безсмерті душі та неминучості її певної відплати за наміри га вчинки після припинення фізичного існування певної людини. Нарешті, існують концепції перевтілення душі, згідно яким вона є безсмертною, але реально може діяти лише у з'єднанні із тілом, тому після смерті останнього відроджується в іншому тілі, несучи із собою всю Інформацію про попередні життя і спокутуючи його провини. Як свідчать численні опитування гро-

мадської думки, більшість людей у розвинених, цивілізованих країнах вірить у те, що душа не вмирає разом із тілом, а тому вірить і у те, що вчинене у земному житті буде позначатися на її подальшій долі. Слід сказати, що у кон­цепції безсмертя душі та посмертному відродженні людини не так вже й ба­гато фантастичного; принаймні, сьогодні, коли генна інженерія впритул підійшла до здійснення клонуванкя живих організмів, ця концепція взагалі набуває досить конкретних окреслень. Ще на початку XX ст. був пошире­ним погляд, згідно якому ті атоми, з яких складається тіло якоїсь людини, не зникають, але й не втрачають "пам'яті" про колишню до нього прина­лежність, а тому відродження можливе. Сучасна інформатика вже сьогодні має можливості зберігати невизначеио тривалий час інформаційний еквіва­лент певної особистості; хто знас, можливо це є одна із перспектив реально­го досягнення особистішого безсмертя? Можливо, згодом цей інформацій­ний еквівалент особистості можна буде "прищеплювати" конкретним людям (особливо - нащадкам).

> По-четверте, незрівнянно повніше індивідуальне існування увіч­нюється у творіннях культури, де творець проявляється з усіма особливос­тями свого мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетін­ня свідомого та несвідомого та ін. На сьогодні саме ку.чьтурно-історичний процес розвитку людства здатний виводити людину вже за її земного життя за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування і вклю­чати у діалог Із особистостями минулого, передавати естафету людям май бутнього. Але слід пам'ятати, що й тут безсмертя має місце лише у союзі із смертним, тобто культура вимагає належного до себе ставлення, ретельно­го її зберігання, а, окрім того, вона насправді зберігає лише гідне історії. Не рідкісними в історії культури є випадки, коли вшановані в певних сусп­ільствах "метри" в подальшому розвитку або взагалі зникали з горизонту культурио-історичного процесу, або лишалися на ньому у якості повчаль­них зразків псевдокультури.

Окрім цього можна назвати ще й такі виявлення безсмертя:

ь* історичне, яке внаслідок незворотності минулого ро­бить унікальним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя;

**■ соціальне, що постає як реальність впливу життя люди­ни на думки і вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.

# Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінчен­ного. Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчу­вати страху перед нею, проте реальне осмислення феномену людини дозволяє стверджувати, що смерть не постає для людини явищем виключно негативним.

Ще давньогрецький філософ Елікур у свій час стверджував, що людина повинна дя­кувати богам за те, що нікому не надано насильно утримати її в цьому жшті. Відомо й те.

якої величі набуває в людській духовності феномен людської самопожертви, особливо тоді, коли він здійснюється заради інших людей. Смерть надає людським вчинкам та праг­ненням певного завершення, а, значить, реальної міри; вона, далі, постає каталізатором (прискорювачем) людського самоздійснення; вона зводить людську відповідальність на рівень вирішального життєвого чинника; вона, осмислена в єдності із безсмертям, стає засадою людської моральності. Тому ми повинні належним чином оцінити римський девіз: ■'Пам'ятай (завжди) про смерть!", а також твердження багатьох філософів про те, що життя слід розглядати як підготовку до гідної смерті. Як же тоді, при визнанні позитивного впли­ву смерті на життя людини, ми повинні розглядати безсмертя? Напевне, знову-таки - у його зв'язках зі смертю. Людина причетна і до смерті, і до вічності; останнє засвідчує саме той момент, який ми вже відзначали неодноразово: життя (і буття) людини не можна звести до життя її організму. Прагнення безсмертя, боротьба за нього постаг показником того, наскільки людина спромоглася фактор своєї причетності до вищого і вічного реал­ізувати в практичному плані, наскільки вона засвоїла природне, в тому числі - і в собі.



У кінці XX ст. проблема смерті людини виявила себе у кількох нових аспектах: це є проблеми тонування людини (відтворення генетичного "двійника"людини), проблема "евтаназії" ("щасливої смерті"). Про клонування вже згадувалось, а "евтаназія" пов'яза­на із питанням про те, чи можна людині, що страшенно страждає від болю, проте точно доживає останні дні, допомогти піти із життя безболісно?Як з'ясувалося, на це питання не існує єдино можливої правильної відповіді; з одного боку, якщо "евтаназію "уза­конити, навряд чи хто дасть гарантію того, що її не будуть вико­ристовувати зі злочинними намірами, з іншого боку, в разі її узако­нення зникнуть стимули пошуку інших шляхів бороть передсмертним стражданням. У той же час неможна тих, хто страждає, бранцями прогресизму. Д* *"*"' '"" схильні узаконити "евтаназію", проте інші рій' її забороні. З філософської точки зору важлі' назію проглядається суттєвий момент, пов смерті: дехто із філософів вважає, що яку смерть, якільки уявлення про страокде Кожна людина по досягненню прибя? смертна; розвинена, сформована^ відокремлена від життя, а при все, ситуація виглядає " все це знає, а знає останню, якщо ми визнаємо право

то,напеа^.повит

"евтаназяр'і 9е6 сімейні наслі^т

“''/“'•■їй* ^



ГЕМАІЗ.ІШОвИНА 1*

залежності від його стану та рівня розвитку. Але суспільство, як відомо, інколи може значно перевершити право окремої людини.

Як бачимо, залежно від того, на якому рівні розглядають приро­ду людини, формуються ті чи інші уявлення про смертність, без­смертя і комплекс пов язаних з ними моральних проблем. З питан­ням про смерть та безсмертя органічно пов 'язане і питання про сенс людського існування. З усвідомленням себе в якості особистості, а тим більше - Індивідуальності, людину починає хвилювати питан­ня: чи су процесі людських народжень і смертей якийсь вищип сенс, ніж просто продовження тваринного життя у зміні популяцій. Людина на деякий час може забути про це питання, зануритись у щоденні турботи, віддатися справамгромадським, особистим, професійним. Але повністю звічьнитиея від питання про сенс жит­тя вона не може, бо, власне, не вона ставить це питання, а саме життя ставить його перед людиною (особливо - в ситуаціях ви­бору) і змушує її відповідати на нього — і то не лише словами, а п вчинками. Отже, знаходження сенсу буттяце питання не лише самопізнання людини, а їїсамоздійснення.

* Питання про сенс - це питання про існування у людини таких життєвих цінностей, орієнтирів, ідеалів, принципів, під які вона може підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикаєть­ся у житті. Якщо певне конкретне явище узгоджується із названи­ми провідними життєвими орієнтирами, людина бачить у ньому сенс; якщо входить у зв'язок із ними, проте за змістом їм супере­чить, людина його не приймає, відкидає, засуджує; якщо ж таке явище взагалі не стикується Із життєвими орієнтирами, воно по­стає для людини як безглузде, позбавлене сенсу.

Таким чином, питання про сенс передбачає наше вміння І оцінювати реальні події та явища власного життя, тоб-* то вміння оперувати як стратегічними життєвими цінно­стями, принципами та орієнтирами, так і знаннями про життя, дійсність, людину.

Звідси стає зрозумілим, що сенс - це виключно людське яви­ще. Коли людина вміє його вбачати у дійсності, ним оперувати, вона йде попереду стихійних процесів життя, принаймні, претен­дує на те, щоби взяти на себе свідоме вирішення та врегулювання життя. Ясно також і те, що поза людиною з її життєвими праг­неннями, інтересами, жаданнями сенсу не існує, а тому стає зро-

зумілою філософська теза про те, що саме людина наділяє дійсність сенсами, хоча сама ця дійсність постає умовою і підста­вою для смислового відношення.

В сенсі, тим більше - сенсі життя, концентруються найперші людські цінності і прагнення, в ньому людське життя постає сконцентрованим, цілісним. Ось чому найпростішою відповіддю на питання про те, в чому полягає сенс життя, може слугувати така: у тому, за що ви згідні віддати своє життя. Стає також зрозум­ілою і теза одного кіногероя: знати відповідь на питання про сенс життя, це все-одно, що знати дату своєї смерті. Тут ціна життя та сенс ототожнюються, а смерть постає лише як остаточне засвідчення такої ціни. Але, окрім цього, в даному вислові проблискує ше й такий момент: поки життя триває, воно постає відкри­тим майбутньому, і, отже, лишається можливість здійснення вчинків, що можуть подати все життя дещо в іншому ракурсі. Звідси випливає досить поширена теза про те, що вищий сенс людського життя полягає в пошуку та продукуванні сенсів; існують і реальні взірці саме такої реалізації життя: наприклад, французький художник XX ст. Пабло ПІкассо на протязі свого життя кілька разів докорінно змінював манеру своєї творчості, бажаючи випробувати себе в інших стилях та напрямах мистецтва. Проте в останньому випадку виникає питання про людську самість: чи вона змінюється? А якщо так, то чи існує втакому випадку внутрішній "фокус" особистості? Дехто із філософів, психологів, мислителів вважає, що самісгь змінити не можна, що в усіх поворотах долі в людині завж­ди буде лишатися щось її, щось перше та початкове, а дехто вважає, що в дано­му випадку саму зміну сенсів, потяг до неїі постає виявленням самості. Напев­не, зайвий категоризм у вирішенні даного питання не виправданий; скоріше за все, в реальних людських самовиявленнях можливе і те, і інше. Бо насправді сенсом людського буття може постати майже все, з чим людина стикається у житті: це можуть бути гроші та заможність, самопошук та самопізнання, под­виг або чесне служіння, наукові відкриття та мистецька творчість, благополуч­чя дітей та здоров'я інших людей, і т.д., і т. п. 1 в цьому, зокрема, проявляється справжня невичерпність людини і справжнє диво людського життя - його мож­на підпорядкувати певній меті і справді її досягнути.

# Звичайно, далеко не кожна людина ставить та вирішує питання про сенс свого життя, але реально воно все одно вписується у певний об­раз людського самовиявлення. Тому можна виправдано стверджува­ти: якщо ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його за нас буде реалізовано - чи-то стихією життя, чи-то іншими людьми. Філософія ж однозначно наставляє нас на те, щоби ми були гідними дарованого нам випадку нашого життя і розпорядилися ним належним чином, тобто - із думкою про сенс, життєві вчинки, відпов­ідальність, реалізацію себе і своєї свободи.

Творчість І свобода надають сенсу видам людської діяль-¥ пості і с передумовами самореадізації особистості. Праг-ф ненця здійснити сенс життя є основним мотивом людсь­кої поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки-—визначає їх. Він притаманний усім людям і є ру­шійною силою розвитку особистості.

СУТТЄВО №5

Висновки

&йЯюдське буття настільки складне, розмаїте, варіатив­не, що це дає можливість розуміти людину як мікрокосм, як своєрідне зосередження, фокусування потенцій світу, виведення їх у виявлення та окреслення з найбільшою повно­тою і виразністю.

Зазначені характеристики людини пов язані з її біологі­чною неспеціалізованістю, а отже універсальністю, унаслідок яких людина постає су б 'єктом історичного про­цесу. Основою специфічно людського способу самоутверд­ження у світі постає людська діяльність, спрямована на створення сфери соціокультуриих процесів. У цій діяльності людина набуває власне людських якостей, проявляючи вод­ночас своїсутнісні сили та багаторівневу складність своєї природи.

Людська персональність є внутрішньою духовною кон­центрацією людини, де своєрідно схрещуються та проявля­ються її априродні, соціальні та трансцендєтальні харак­теристики. Функціонування особистості передбачає певну орієнтацію у цінностях людського буття, серйозне став­лення до питання про смерть, безсмертя та сенс життя.
Резюме

® Людське буття не постає явищем автоматично та стихійно набутим людиною; воно виявляється через цілу низку пов язаних між собою ієрар­хічних рівнів людських необхідних якостей, набуття яких вимагає пев­них людських зусиль; внаслідок того людське буття є незавершеним та проблематичним, не співпадаючим із поняттями життя та існування.



® Людський спосіб утвердження у бутті базується на особливих харак­теристиках людської діяльності, через які проявляють себе екзистенці-али та сутнісні сили людини.

ф Співвідношення природного та соціального в людині постає одним із проявів внутрішнього протистояння між стихійним та регламентова­ним в межах соціального; існування такого протистояння значною мірою спричинене здатністю людини виходити за межі наявного - через прилучення до трансцендентального. Таке прилучення найбільш яскра­во проявляється через людську персональність.

® В людському прагненні до самовдосконалення, самоутвердження вели­ку роль грають ціннісні орієнтації людини, серед яких на першому плані стоїть цінність самого життя та виключне право конкретної людини їм розпорядитися; через це серед провідних цінностей знаходиться і сво­бода, яка має різні тлумачення та виявлення.

© Смертність людини безперечно її лякає, проте філософія намагається прояснити її різні прояви і показати, що з нею пов 'язані питання про сенс життя, що у взаємозв'язку життя та смерті розкривається реальні перспективи людського безсмертя.

Р?") Питання для обговорення на семінарському занятті

/. Зміст поняття “буття людини”. Буття, життя та існування людини.



2. Вихідні характеристики людської діяльності. Екзистенціали та сутнісні сили людини.

3. Цінності людського буття. Свобода як людська цінність.

4. Смерть, безсмертя та проблема смислу життя.

Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт



1. Буття, життя та існування як характеристики людини.

2. Ієрархічна будова характеристик та проявів людського буття.

3. Проблема виникнення людини в її сучасному окресленні.

4. Екзистенція людини та її екзистенціали.

5. Найважливіші особливості людської діяльності. Діяльність та само­діяльність.

6. Поняття особи та особистості. Роль особи в історії.

7. Ціннісні аспекти людського буття.

8. Поняття та різновиди свободи. Свобода як цінність. ■

9. Проблема людського безсмертя: різні виявлення та аспекти. 10. Людина в пошуках сенсу буття та власного життя.

С5? Завдання для самостійного опрацювання і закріплення

матеріалу з теми

Завдання І. Поясніть внутрішній зв'язок таких особливостей людини, як не-спеціалізованість, універсальність та свобода.

Завдання 2. В чому полягає проблематичність людського буття?

Завдання 3. Охарактеризуйте співвідношення понять буття людини, існу­вання та життя.

Завдання 4. Покажіть зв'язок розумності людини з тим, що вона здійснює свою життєдіяльність у сфері соціокультурних процесів.

Завдання 5. Наведіть основні характеристики форм людської діяльності.

Завдання 6. Окресліть сучасне розуміння сутнісних сил людини.

Завдання 7. Охарактеризуйте основні аспекти філософського розуміння людської персональності.

Завдання 8. Окресліть філософські аспекти проблеми безсмертя людини.

Додаткова література з теми

1. Антология мировой философин. Т.З. - М., 1971.

2. Аббаньнно Н. Зкзистенция как свобода // Вопросьі философии. 1992. №8.

3. Бубер М. Проблема человска // Два образа верьі. - М., 1995.

4. Гордієнко А. Методологічні проблеми осмислення буття людини в західноєв-

ропейських концепціях другої половини XX століття // Філософ, і соціал. дум­ка. 1995. №5-6.

5. Максимов СІ. Особистість і суспільство. - Харків, 1993.

6. Монтень М. Опьітьі. Кн.І и II. - М., 1979.

7. Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини, - К., 1995.

8. Ортега-і-Гасет X. Бунт мас //Хроніка 2000. 1995. №1-2.

9. О человеческом в человеке. - М., 1991.

10.Проблема человека в западной философии. - М., 1988.

\\.Пролее“ С.В. Духовність і буття людини. - К., 1992.

М.Сартр Ж.-II. Зкзистенциаліпм — зто гуманизм // Сумерки богов. - М., 1989.

13. Тспяр де Шарде”- Феномен людини // Читанка з історії філософії у 6 книгах. Книга 6. Зарубіжна філософія XX століття. - К., 1993.



ХА.Трубников Н.Н. Время чеповеческого бьігия. - М., 1987.

\5.Хабермас Ю. Пізнання й інтереси // Читанка з історії філософії у 6 книгах. Кни­га 6. Зарубіжна філософія XX століття. - К,. 1993.

Хб.Ше.іер М. Положення людини в космосі //Читанка і історії філософії" у б кни­гах. Книга 6. Зарубіжна філософія XX століття. - К., 1993.

17.Щедрова Т. Мета суспільства - людина // Віче. 1995. №3.

18. Зто человек: Антология, - М., 1995.

ФІЛОСОФІЯ ОСОБИСТОСТІ



Центр духу, особистість, не є ні предметним, ні оречевленим буттям, але є лише постійно здійснювана всередині себе самого певна побудова актів... Щоби бути особистістю, ми можемо лише збирати самих себе у буття нашої особистості, сконцентруватися до нього , проте не об'єктивуваити його.

Макс Шелер



Чим більше людина заглиблюється в свос “Я”, тим більше відчуває нескінчену значистість усякої, навіть незначної дрібниці, відчуває, що обрати саму себе не значить лише вдуматись у своє “Я” та його значення, але насправді та свідомо взяти насебе відповідальність за кожну свою справу або дію

Сьорен Кіркегор



Людська особистість (персональність) постає внутрішньою концентрацією людського початку в людині, тому звернення до її аналізу є необхідним і виправданим. У філософському дослідженні особистості виявляється її подвійний вимір: з одного боку, особистість постає як "самість" - неподільний атом людського початку буття, що дозволяє характеризувати особистість як ідею даної людини: у цьому вимірі особистість розкривається через низку понять, що починаються словом "само": самоусвідомлення, самовладність, самодетермінація. Проте особистість є властивістю реальної конкретної людини, тому інший вимір особистості — Ті духовний світ, через який людська "самість" виходить у зв'язок із іншими характеристиками людини - із її психологічними особливостями, статтю, відношенням до інших людей, поведінкою.

СУТТЄВО І&



Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

Ч> найперші характеристики людської особистості; Ч> вихідні поняття, за допомогою яких розкриваються

найперші виміри людини; ■Ь співвідношення особистості та цінності; •Ь провідні характеристики людської свободи.

“■ співвідносити поняття особистості із іншими

поняттями, що характеризують людину (людина -

індивід - особа); ■*■ застосовувати основні виміри людської особистості

для пояснень певних ситуацій життя; <*■ використовувати зміст понять цінності та свободи

для характеристики проявів людської особистості.

4 в чому полягає сенс спеціального дослідження поняття особистості;

♦ як співвідносяться між собою внутрішні та зовнішні виміри особистості;

♦ яке значення для характеристики особистості мають цінності (в тому числі - свобода у її різних проявах);

♦ чому спілкування постає однією із провідних форм виявлення людської особистості.

0 План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

14.1. Співвідношення понять "людина - індивід - особа -особистість - індивідуальність".

14.2. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу.

14.3. Вихідні характеристики людської особистості. Відношення "Я і Ти", "Я та Інший" у особистісному окресленні.

14.4. Основні аспекти буттєвих виявлень людської особистості.

ішодайетрмінЛпошмй

* ГЕНДЕРШ ДОСЛІДЖЕННЯ - дослідження процесія впливу статевих характеристик людини на її інтелектуальні та соціальні характеристики і навпаки.

* "САМІСТЬ" - термін німецької класичної філософії, який набув поширення у філософських та психологічних концепціях XX ст., де він позначає внутрішній центр ітдської особистості, концентрацію особистих якостей людини.

* САМО ... • перша частина серії термінів, що позначають суттєві прояви людської особистості (самоусвідомлення, самовдосконалення, самодетермінація та ін.); означена чистина засвідчує ту провідну особливість особистості, згідно якої остання володіє характеристиками субстанціальності, здатності бути духовним центром людини та вихідним джерелом її активності.

* СПІЛКУВАННЯ - найперша сфера виявлення людської особистості, оскільки саме у спілкуванні людина проявляє те, якою мірою вона є особистість;

* "Я та Я", "Я і ТИ" - провідні відношення людської особистості, в яких вона постає через самоусвідомлення (внутрішнє відношення) та через спілкування (зовнішнє виявлення).

14.1. Співвідношення понять “людина - індивід -особа - особистість - індивідуальність”.

Поняття "людина - індивід - особа - особистість - індивіду­альність", перш за все характеризують якісні прояви людини. "* Поняття "людина" означає вид у біологічній класифікації, розумну

істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот. > Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні й унікальні природні і соціальні якості, представлені далеко не у всій родовій повноті та яскравості. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей людини. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і

навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін.

> Поняття "особи "характеризує певні реальні якості людського індивіда. Тому поза індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають три найважливіших моменти.



По перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані; за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керів­ник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представ­ником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприк­лад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін.

По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутріш­ній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, еру­дицією, цінностями. Уданому випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.

Нарешті, по-третє, особа постає перед нами як людська "самість", вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей; наявність в особи такої "самості" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особу.

Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа є унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона є також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини.

Якщо людська особа усвідомлює свої якості, свою уні­кальність, свої вади та переваги, вона стає людською особис­тістю — самодіяльною соціальною та інтелектуальною оди­ницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внас­лідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис Індивідуальності.



людина

індивід

ОСОБА


ОСОБИСТІСТЬ

ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ

*■ ■ вид живих істот, що займає певне місце в ієрархи (сукупності) живих організмів (Ното заріепз);

>■ * особлива - розумна істота, що мас принципові відмінності від усіх інших живих істот;

*■ характеристика того, наскільки людина є людиною, ступінь відповідності певної конкрет­ної людини нашим уявленням про сутність людини;

одиничний представник роду і стоїть у ряді



таких понять: рід - вид - індивід;

с носієм якихось важливих рис, притаман-



них родові загалом; —*■ •!• суб 'єкт та об'єкт соціальних стосунків;

*. •!• неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями;

-*■ •!• людська самість, вісь, центр, зосередження всіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей;



* особистість, яка внаслідок усвідомлення своєї непов­торності розуміє, що дещо в цьому житті може зробити лише вона і прагне це реалізувати;

♦Поняття індивідуальності може виюшкати (і викликає) асоціаціїз інди­відуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивіду­альність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюю­чи свою незамінність, індивідуальність, людина усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відпові-д&тьнос™ людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.

14.2. Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу

Звернення до людської особистості, як до окремої теми філософських роздумів, зумовлене тим, що людське буття постає складним, багаторівневим, а це змушує поставити питання про те, що є ядром, найпершим носієм людських якостей. Від відповіді на це питання залежить як наше розуміння людини, так і осмислення того, на що в першу чергу та переважно треба спрямовувати зусилля в процесі формування людини, і тим більше - в процесі її виховання.

Зазначене питання є досить складним та спірним для філософів, психологів, учених: як розуміти сутність людини?- як унікальну сукупність матеріальних елементів, процесів та взаємодій (а); як дещо, що принципово перевершує все фізичне та природне (б); як результат тривалого процесу пристосування форм життя до найоптимальніших варіантів самопродукування, самозбереження та самореалізації (в); як агента соціальних процесів (г); як симбіотичну істоту, що має природне походження, проте запрограмована на виконання якоїсь вищої, але - не відомої їй мети (д)? - Можливі варіанти відповідей на зазначене питання можна збільшувати, але й так помітно, що всі вони справді мають відношення до сутності людини і, більше того, приймаються певними людьми і можуть використовуватись як засади певних соціальних чи політичних програм.

А Найбільш прийнятним та виправданим вважається погляд, згідно якого І в основі людини як людини лежить така її своєрідна та унікальна властивість, як здатність бути особистістю.

Суспільна думка та філософія XX ст. майже весь час перебувала в стані підвищеного інтересу до людської особистості, тому що саме в цьому столітті дуже болючими постали питання про людську індивідуальну життєву та соціальну позицію, про можливі межі проявів людської сваволі та жорстокості, про засади справжньої людяності в людині та суспільстві. У найпершому окресленні людська особистість постала як те, шо с внутрішнім носієм людських якостей, їх




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   36




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка