Філософія, її походження, проблематика та функції



Сторінка26/36
Дата конвертації16.03.2017
Розмір8.34 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   36

0 У\^

спілкування

стать .гендерні характеристики

носій культурних традицій

соціальні рот та статуси

основі живих вражень, якихось первинних імпульсів, яскравих та неповторних образів, що досить органічно поєднані із відчуттями, тілесними рухами, емоціями та ін. Тому своїми оригінальністю та неповторністю людська особистість багато в чому завдячує миттєвостям та неповторностям наших живих відчуттів, інтуідій та вражень. Все це входить в нашу духовну біографію, а остання постає основою нашої самоідентичності.

До особливої сфери реальних проявів людської особистості слід віднести також спілкування, яке філософія розглядає досить широко: це не лише сумісне проживання, сумісна діяльність, мовне спілкування, а й входження в інтимні стосунки, діалог із іншими історичними епохами, культурами, зміна форм діяльності, взаємини із природою, акти самопізнання та самоідентифікації. Оскільки людина не наслідує генетично людські якості, саме спілкування відіграє вирішальну роль у тому, що і як буде входити в духовний світ людини, та як в останньому буде проявляти себе людська самість.

Спілкування - це один із важливих початків людини як людини;

недаремно інколи говорять, наставляючи людину: дивися, як це

роблять інші, і роби так само. Естафету людськості ми переймаємо від

й інших людей, які є справжньою актуальністю людського початку

І буття, і вже внаслідок того ми не можемо бути настільки егоїстичними,

• щоби не визнавати: найперше та необхідне задля того, щоби бути

людиною, нам дароване іншими людьми, врешті всіма попередніми

поколіннями. Якою може бути і реально буває людина - це ми також

здобуваємо в спілкуванні та через спілкування, бо лише тут ми

перебуваємо в стихії людського початку буття.

Те ж саме стосується і народів: навряд чи існує такий народ

або такий етнос, який створив себе сам, поза спілкуваннями

та діалогами із іншими. Звичайно, врешті найціннішим для

людини (і народу) виявляється те, наскільки вона (і він) змогли

прийняте перетворити на органічний елемент свого

духовного ядра, але поза людським спілкуванням та людським

середовищем не було би чого приймати та перетворювати.

* Отже, спілкування - одна із фундаментальних форм виявлення принципової єдності людства та людського способу буття. Водночас це і фундаментальна форма становлення та виявлення людської особистості. Врешті, лише у спілкуванні - прямому чи опосередкованому - може відбутися найважливіше та найзаповітніше для людської

особистості: досягнута єдність сутності та існування, за якої людина зможе в своїх діях відчувати власну повноту та автентичність, а в своїх самоусвідомленнях приймати свої дії та вчинки як внутрішньо виправдані, важливі, необхідні.

СУТТЄВО І ©З

Висновки


і£о Людська особистість, як осереддя людського початку в людині, - це явище в багатьох відношеннях унікальне і незвичне: саме завдяки здатності бути особистістю людина набуває субстанціальних виявлень, тобто постас самовладною, самодетермінованою, такою, що продукує сенси. Характеристики людськоїособистості розкриваються у двох провідних вимірах: спрямованому всередину людського єства (де особистість постає як "самість") та спрямованому назовні, на діяльну та творчу активність. Поняття людської особистості окреслюється через співвідношення із іншими поняттями, що характеризують людину, а також через сукупність найперших цінностей та реальних буттєвих виявлень.

ЕПШЗГ^е


Резюме

Ф Поняття особистості досить виразно окреслюється через співвідношен­ня понять "людина - індивід - особа - особистість - індивідуальність ". В такому співвідношенні особистість характеризується як рівень людської духовної зрілості та здатності до автентичної самореалізації. Обидва названі моменти яскраво проявляються через окреслення найперших цінностей, які сповідує особистість.



® Поняття людської особистості постає вкрай необхідним з позиції осмислення людини тоді, коли ми ставимо питання про корені людської самовладності, про здатність людини до самовизначень, творчості. З позиції такого підходу людська особистість постає, по-перше, як єдність, концентрація духовних якостей людини, а, по-друге, як джерело людської активності та дієвості. В цих окресленнях людська особистість постає субстанціальною, тобто як своєрідна іидивідуація буття, як духовний атом людини.

...-*.

ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ У ФІЛОСОФІЇ



Пізнання є процесом ідеального освоєння сві­ту ~. Будь-яке наше пізнання починається з до­свіду.

Іммаиуіл Кант



Усі люди за своєю природою прагнуть здобу­вати знання.

Арістотеяь



Знання і могутність людини співпадають, адже незнання причини утруднює дію.

Френсіс Бекон



^

Питання про природу та сутність людського пізнання, його мож­ливості, рівні, форми, ознаки достовірності знання упродовж майже всієї історії філософії були її органічною складовою частиною. Без пев­них вирішень пізнавальної проблематики навряд чи можливі виправдані, обгрунтовані філософські вчення та дослідження. Крш того, філо­софські проблеми пізнання служать орієнтирами для наукових пошуків, а також для життєвого людського салюутвердженш.

СУТТЄВО І££ї

8 М
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні

^ основні смислові наголоси поняття пізнання;

^ основні види, рівні та форми пізнання;

^ філософські позиції, що виникають на грунті тлумачення

можливостей людського пізнання та значення для нього

його окремих складових; ■^ існуючі у філософії тлумачення істини, її співвідношення

із життєвою правдою людини.

наводити конкретні приклади реальних виявлень різних

смислових наголосів поняття пізнання; співставляти між собою життєво-досвідне, наукове та художньо-мистецьке пізнання, виділяти їх переваги та недоліки;

пояснювати процесуальний характер пізнання в його ос­новних формах та рівнях;

використовувати поняття істини для оцінки реальних, знань; пояснювати відмінність між поняттями істини і правди.

і^=


Н

О'

♦ ♦



♦ ♦

складність і неоднозначність зв'язку людини і пізнання; цілісний, системний та процесуальний характер пізна­вальної діяльності;

багатоаспектність філософського поняття істини; значення методів для якісних характеристик наукового пізнання.

О План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

15.1. Поняття пізнання та його види.

15.2. Рівні та форми пізнання.

15.3. Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характе­ристики знання.

15.4. Людина і пізнання. Істина і правда.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

* АГНОСТИЦИЗМ - позиція у підході до пізнання, яки заперечує принципову миж-.іитсть або мати істинні знання, або мати можливість надійно оцінювати знання щодо її підношення до істини.

* ЕПІСТЕМОЛОГІЯ - розді.і філософського знання, фіяософсько-методояогічна наука про знання; у деяких країнах - перш за все та переважно - про наукове знання.

* ГНОСЕОЛОГІЯ -одна із фундаментальних наукових дисциплін, що вивчає т'інання, його роль у людській життєдіяльності, рушійні сили, суперечності пізнання, критерії та ознаки істин­них знань.

* ДОГМАТИЗМ - надмірні; наголошування на цінності та незмінності виправданих знань, ідей та принципів.

* ІСТИНА - якісна характеристика знання та мета пізнання - така характеристика знань, згідно із якою знання повністю співпадають із реальним станом справ: проте пряме дублювання реальності позбавляє людське пізнання сенсу, а тому істина постає як ета­лон та ідеал пізнання, який спрямовує пізнання, якісно його зумовлює; в своїй же по­вноті пізнання постає багатостороннім процесом продукування засобів наближення до істини.



* СКЕПТИЦИЗМ - висловлений сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності

15.1. Поняття пізнання та його види

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою “гносеологія” (давньогрец. "гносис" — пізнання; "логос" — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" — знання, наука; "логос" — учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

* Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія - це бйьше явище некласичної філософії.

Для нашої філософської традиції епістемологічні студії не були характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на пер-ший план в дослідженні проблем знання та пізнання. Тому в даному розділі враховуються як традиційні гносеологічні підходи, так і нові віяння, пов'язані із епісте­мологією.

Першим питанням гносеології с визначення природи пізнання: що € пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії ■ можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також мо-ф жуть бути елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які да­ють змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можли­вості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звер­нути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології.

♦ Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом жит­тєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує те­орії та концепції, зберігає та історично передає їх ковилі поколінням. Об'єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природ­ної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямо­вана пізнавальна активність.

Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:

по-перше, що об 'єкпюм пізнання може бути будь-що, що



пізнання може набувати характеру самопізнання; % по-друге, що су б 'ект та об 'єкт співвідносні: об 'єкт на­буває характеристик саме об 'екта пише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом може става­ти лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта; при тому об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна роз­глядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа — єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта. На-

звані нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об'єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомо­гою предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності. Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові акценти:

Пізнання - це:

—► процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реаль-ності(це інформативний аспект пізнання)

—► прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвали­ни (це активістський або вольовий аспект пізнання)

—► бажаніш досягти найважливішого, иайпозитивпішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання)

Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знан­ня, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натх­ненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні ро­бить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та ба­жанням. Але якщо ми поставимо "остаточне" запитання: якою може бути кінцева мета пізнання, — то, урешті-реш г, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для люлсі ва) щось найважливіше, заповітне. За допомо­гою пізнання ми хочемо здобути розв'язання основних проблем нашого жит­тя, оскільки пов'язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можли­вістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.

Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висві­тлити й питання про можливості людського пізнання. Як звичай-но,у цьому питанні окреслюється ряд гносеологічних позицій:

Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за гли­биною. Але при тому ми не можемо не визнати, що знання та

гносеологічного оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне проду­кувати надійні, грунтовні, достовірні знання)

агностицизму (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання)

скептицизму (висловлення сумніву як у пози­тивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності)

пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської жит­тєдіяльності, збільшують ступені людської свободи. Так само людина наших днів знає про себе саму, про прояви та можли­вості людини набагато більше, ніж у минулі епохи.

Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати одно­бічно; у реальному виявленні пізнання це органічний елемент людсь­кої життєдіяльності, порозвивається від незнання до знання, від не­повного та непевного знання до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного - до проясненого.

В цілому пізнання і юстає в якості складової людського способу утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Із такого розуміння пізнання випливас, що пізнання є фундамен­тальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу. При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику, адже пізнання не входить до сфе­ри вітальних (безпосередньо життєвих) потреб людини, тобто воно не постає конче необхідним з точки зору збереження життя.

Виникає питання: якою мірою пізнання необхідне людині? Як реагувати на вислів біблійного пророка Еклезіаста про те, що велике знання збільшує клопіт? Коли людина включається в соціально-культурні зв'язки та відношен­ня, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або во­лосся. І таке враження не можна вважати позбавленим сенсу: дійсно, народ-

жената включена в соціальне життя дитина здобувас елементи та навички пізнання навіть тоді, коли її тому ніхто спеціально не вчить. Але такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тен­денцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі.

Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснен­ня людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні соціаль­ної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться кон­сервація елементарного досвідного знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовиші майже так, як функціонують умовні рефлекси.

Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій:

а) стихійної, яка є досить консервативною, належ­ним чином не усвідомленою;

# б) активно - дійової, яка с усвідомленою, свідомо органі­зованою та спрямованою на спеціальне продукування знань.

Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлен­ня у різних видах пізнання:

* життєво-досвідне пізнання по­стає безпосереднім, прямо вписаним щ> життєво-досідне У процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але не-розчленованим ні за змістом, ні за формами Існування: тут емоції пере­плетені зі знанням, бажанням тощо; *■ мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надас простір проявам уяви, фантазії, суб­'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому худозісне пізнан­ня інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогран­но, багатобарвно та життєво, ніж наука;

1

І І

І

“і

сі) мистецьке



П^> наукове

т—^> релігійно-містичне

т~у екстрасенсивне

# наукове пізнання культивується спеціально через усвідом­лення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організо­ваним, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

Фрелігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об 'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємни­чими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого викори­стання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для лю­дини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить;

Ф екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також: залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстра­сенси, контактери мають можливість отримувати Інформацію з якихось незвичайних джерел. Цеп вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла. * Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності по­стає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.

15.2. Рівні і форми пізнання

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу (див. попередні розд­іли): =$відчуття (або чуття) та ^-мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визна­но, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", бо їх неодмінно певним чином "завантажують" розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.

За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Урешті-решт, поняття ми або записуємо, або вимовляємо; у тому і в іншому випадку



йдеться про почуття та відчуття, що їх розглядають у гносе­ології через учення про рівні та форми пізнання.

Рівні та форми пізнання

Рівень

Об'єкт пізнання

Форми

Результат

пізнання

(завдання) \

1 пізнання

пізнання

Чуттєвий

Окремі власти-

Відчуття

Створення образу




вості та ознаки

Сприйняття

реальності




речей |

| Уявлення




РацІо-

Зв'язки, функції,

Поняття

Створення понять,

нально-

відношення речей

Судження

учень, теорій, кон-

логічнии




| Умовиводи

цепцій

Синтезу- 1

Синтез абстрак-

Експеримент

Підвищення рівня

вальний 1

тного мислення

Досвід

достовірності




та наочного

Практика

знання. Вихід на




даного




нові обрії пізнання

1







та діяльності

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вжи­вається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відпові­дно до їх внутрішніх можливостей.

Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприк­лад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання немож­ливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксу­ють окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням пев­ного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чут­тя втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:

Чс> відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми мо­жемо бачити, відчувати й т. ін.; % відчуття мінливі, нестійкі, відносні; ^ самі відчуття не дають нам надійного критерію для роз-



межування суттєвого та несуттєвого. Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнан-ш:раціоиально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми аб­страктного мислення досить чітко виражають його особливості:

* поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві ха­рактеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

* судження — це речення, які зв'язують між собою понят­тя так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з про­цесами реальності;

* умовиводи— сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два ос­новні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від частково­го до загального) та дедуктивний (рух думки від загального

дочасткового).

Зауважимо, перш за все, шо при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттє­ве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розгля­дає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є ста­більним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також мас певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної ре­альності. Через цс положення абстрактного мислення не можуть бути безпосе­редньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, каже­мо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, прита­манне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не ба­чили). Тугі виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша—лікувати реаіьних хворих.

Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому, кожен має пе­реваги, але й недоліки.

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто по­єднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси — подальший — синтезу вальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрак­тного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості треть­ого рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

^ досвід — особисте свідоме нагромадження умов та об­ставин як збігання, так і незбігання розумового конструюван­ня з реальним ходом речей і процесів;

_^ експеримент — дослідження певних, спеціально виділе­них властивостей, параметрів та характеристик речей у спец­іально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.;

^ практика — свідомо фіксований досвід застосування те­орій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють назва­ний третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не змо­же заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звернення до синтезувального рівня пізнання доз­воляє зрозуміти його процесуальність: в процесі дослідів, ек­спериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й от­римуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми за вже розглянутою схемою переходимо до нових по­нять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів і т. ін.

# Отже, пізнання розвішається від чуття до абстрактного мислен­ня та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві вражемія, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нароіцуєть-ся, маючи пешіу внутрішню ритміку.

АМ,

ЧП

Чуттсве пізнання



АМ,

ІА бстрвктпе мислення

Розглянуте співвідношення рівнів пізнання засвідчує про­відну роль розумової актив­ності людини у створенні знан­ня і у свідомій організації пізнавальних дій. Поза такою активністю неможливе конст- С32(=ЧП3) руктивне вибудовування інте­лектуальних утворень, що впо­рядковують матеріал чуття та дають можливість не лише сприймати реальність, а и ро- ^ 2' зуміти її, випробовувати та по­яснювати, збільшуючи мож­ливості людини в її взаємодії зі світом. Неможливим був би та­кож і контроль за ходом пізнання, його коригування, свідоме збирання знань та ін.

Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного ак­центування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсу-алізму, що її окреслюють відомим висловомДж. Локка: "Немає нічого в Інтелекті, чого б не було у відчутті". Надмірне акцен­тування ролі абстрактного мислення приводить до позиції ра­ціоналізму, суть якої Р. Декорт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.

Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до по­зиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наявному в нашому досвіді), а ролі практики —до прагма­тизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але кожен із зазначених аспектів пізнання виправ­довує себе тільки тоді, коли він входить у цілісний пізнаваль­ний процес, виконуючи свої особливі функції.

* Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його про­цесі задіяні сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності, побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відно­шення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.

відповідності знань та уявлень дійсності (карст ондєнтська)

конвенціальна

прагматична

°егулятивііа

15.3. Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання

Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблемати­ки перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питан­ня постає у гносеології як питання про істину в пізнанні.

Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлума­чення не витримує серйозної крити­ки. Так, людський інтелект у про­цесі пізнання створює так звані "ідеальні об 'сктіГ ("ідеальне коло" в геометрії, "ідеальний газ" у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. Далі: в процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інте­реси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності.

Пізнаючи об'єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та на­прямів пізнання. Але реально об'єкт єдиний. Чому відповідають наші пред­метні "зрізи" певного об'єкта? На цс запитання навряд чи існує якась пере­конлива відповідь. Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів. їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, шо остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання. Спробою обминутії згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визна­вати таким (у науці або й повсякденному житті).

У науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логіч­ну несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичне тлу-мачеіпшістини як слупеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки.

Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисні­стю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає ре­гулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують

онтимаяьність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конст­рукції, так і досвід, експерименти, практика.

У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життє­вого самоздійснешія.

Отже, істина постис не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільпо-історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досв­ідно-практична складові частини. Тому познаки істини на різних рівнях її'функціонування.можуть бути різні: чуття хіевідчус нам фактичність існування або нєіснування будь-чого; мислення фіксує суттєві та не­обхідні зв'язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосуваїчія розумових конструкцій.

Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед Істина — ■ це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а Ф не реальності. Але, крім того, істина — це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворен­ня, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пере­свідчуватись у можливостях знання.

Істина постає су гтевим поглибленням нашого сприйняття дійсності і вод­ночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина — цс належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це понят-п и. як І будь-яке еталонне, ідеальне утворений свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належно­го. В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існус, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істи­на наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання, проте вона наявна і уту виї ляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій з світом че­рез інтелект уальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царини людської життєдіяльності.

Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко ■збагнути у всій повноті, тому нєрідкісними, а, скоріше, типови­ми, постають однобічні підходи до неї. які можуть виливатись:

^ у позицію догматизму — перебільшення значення ста­лого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважа­ти здобуті знання абсолютною істиною; % у позицію релятивізму — перебільшення значення мінли­вості знань, проголошення усіх знань відносними; % у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;



*Ь у позицію нормативного ставлення до істини - істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.

Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямо­ваність до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань.



підтвердження фактами

підтвердження експериментальними перевірками

узгодженість із принципами наукової теорії

коректність і точність застосування терм і пології

логічна та концептуальна н есуп еречлнвість

Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудо­ви та обгрунтування знання якісно характеризуються як оче­видні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. В ос­танньому випадку йдеться, насамперед, про наукові знання.

У науці істинність знань визначають максимальним ступе­нем їх відповідності критеріям та нормам науковості.

Очевидність характеризує максимально повне співпадіння ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людсь­ке сприйняття або розуміння. Як правило, очевидність супро­воджується відсутністю найменших сумнівів щодо точності знання. Достовірність засвідчує наявність у певних знання тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об'єктивних чи

суб'єктивних) ознак істиності. Вірогідність стосується оцінки знань на міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або правилам їх вибудовуваная та вико­ристання. Правдивість, як характеристику знання, окреслимо спеціально в останьому підрозділі даної теми.

І Важливо зазначити те, що означені характеристики міржна застосо­вувати для оцінки не лише абстрактпо-теоретичних зн”нь, але також повсякденних, образних, містичних та ін.

В негативному плані якість знання оцінюється ч ерез понят­тя: а) заблудження - коли знання сприймаються як достовірні, достаьпьо повні, хоча мають такий ступінб неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності; заблу,Дження - це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання; б) помилки - коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання; в) хиби('хибності) -коли знання свідомо перекручуються, але погаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує сві^> спеціаль­ний та більш чіткий критерій хибності)

15.4. Людина і пізнання. Тстина і пра”вда

Розгляд суттєвих аспектів пізнання дав нам ^могу пере­свідчитись: пізнання є органічною складовою частиною людсь­кої життєдіяльності. Завдяки пізнанню людина дістає мож­ливість ставитися до дійсності свідомо, зі знанням , оцінювати ЇЇ, розуміти та збільшувати свої життєві можливо-сті. Але ак­центування лише позитивної сторони пізнання бул-о б проявом однобічного підходу до нього. Із глибин історії до- нас дійшло свідчення зовсім іншого його тлумачення: "Я віддався моїм серцем, щоб спізнати мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це гонитва за вітром, бо у великій ^мудрості велика жгрба. Хто додає знання, додас страждання" (Біблія,

Проп.,1, Ї7—18).

Бачення знання і пізнання у негативному аспекті засвідчено також давньогрецькими міфами (зокрема про иа]ря Едіпа) та відомою ренесансною легендою про доктора ФаустЯ- Французь­кий філософ А. Берґсон пояснював негативні аспекти пізнання

його обмеженістю, фрагментарністю, тим, що знання розтинає суцільність буття і тому неминуче його механізує, убиваючи життєвість. Спираючись на виділені основні змістові акценти в понятті пізнання (підрозділ 15.1), ми можемо додати, що нега­тивні аспекти пізнання пов'язані також із бажанням з його до­помогою володіти реальністю, використовувати пізнане виключ­но з утилітарними, проте - частковими та обмеженими цілями і намірами. Саме останні моменти дають змогу зрозуміти, чому успіхи пізнання призвели до жахливої сучасної економічної кри­зи, чому потужним прискорювачем пізнавальної діяльності впро­довж останніх століть були військові потреби і розробки в галузі створення зброї масового знищення людей.

# Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізішинн підво­дить до думки, що його не можна відривати від цілісності людини, яка пізнає. Знання може мати суто інформативний характер, ха­рактер зовнішньої обанаиості і не зачіпати глибинних інтересів лю­дини. Таке -знання легко перетворюється па засіб діяльності і навіть на товар. Але, крім того, знання може бути органічним глибинам людської особистості, внутрішньо, іманентно зрозумілим людині через те, що воно здобуте шляхом "поту і крові". У такому варіанті знання постас по в язапим із намаганням досягти через пізнання най­важливішого для людини: самопізнання, вищих життєвих сеисів, життєвого щастя та душевної рівноваги. Таке знання ми вже не можемо протиставляти пі людині, ні суцільності буття.

Сучасні дослідження наукового пізнання доводять, що і в науці позиція дослідника, його уподобання, світоглядні принципи і навіть темперамент1 можуть суттєво впливати на результати його пізна­вальних дій. У зв'язку з цим поряд із поняттям істини в оціїщі пізнан­ня використовується ще й поняття правди. За загальним визначен­ням, правда — це істина, поєднана з життєвою позицією людини, пошуком, досвідом, здобутками та втратами. Якщо Істина як ідеал науки передбачає відсторонене, об'єктивне окреслеьпія того, що є, і таким, яким воно є, то правда синтетична, завжди чиясь, а не аб­страктна. Правду не можна вилучити з реалій житія, з усієї гами людських почуттів, прагнень, страждань та сподівань. Тому мис­тецьке пізнання, як і творчість узагалі, ми оцінюємо не за допомо­гою поняття істини, а через правду, бо дійсність тут постає в ок­ресленнях людського ставлення до неї.

!

Отже, правда характеризує знання і пізнання як людську, цілісну, особиєтісну позицію щодо світу і буття. Через це правдивість ха-рактеритзує щирістьвідношення до знань, відомостей, інформації.

СУТТЄВО!^

Висновки


і& Пізнавальна проблематика с органічним складником будь-яких філософських досліджень. Оскільки філософські твер­дження мають важливе життєве значення, то виникає питання про їх обґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про джерела та підвалини наших знань.

Пізнання постає різноманітним, виявляючим себе врізних видах, але разом усі вони дають можливість побачити, що до пізнавальної діяльності залучені всі сили та здібності лю­дини (почуття, емоції, розум, інтуїція, прозріння та ін.).

Пізнання багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у ньому відіграс розумова активність лю­дини, що виявляється у конструюванні образів, моделей, понять, теорій, за допомогою яких людина оптимізує свої взаємини зі світом та збільшує ступені своєї свободи.

У сучасній гносеології істина постає у вигляді процесу, в якому людина, використовуючи складники знання та пізнання, створює виправдані, сталі інтелектуальні інстру­менти та засоби своєї життєдіяльності. Знання має різні форми свого якісного наближення до істини.

ИЙШЯЙГ Резюме

ф Людина включається у процес пізнання, як реальну взаємодію свідомості та дійсності, з усіма власними здібностями та прагненнями, а тому пізнання постас не лише процесом отримання інформації, а й включає у себе прагнення оволодіти дійсністю та досягнути напзаповітпішого для себе стану; ці аспекти пізнання яскраво виявляють себе у співвідношенні основних видів пізнання.

® Пізнання як процес формування знання складається із взаємодії різних рівнів та форм, які разом утворюють чуттєвий, раціональний та синтетично-ціліенш його компоненти; при тому пізнання має свій внутрішній ритм, оскііьки закінчення його рівневого циклу відкриває шлях до наступних.

ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ В СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ



Значно краще взагалі ніколи не думати про відшукання істини будь-якої речі, ніж робити це без методу: адже цілком безсумнівно, що внаслідок невпорядкованих занять такого роду та неясних міркувань розвіюється природне світло та засліплюються розуми...

Рене Декарт



Якщо ми прагнемо називати щось методом, то це повинно бути способом дії згідно основоположенням.

Іммануїл Кант



Науковий метод - це єдине, що дозволяє зрозуміти завдання науки.

Аркадій Мігдал.



Всебічне осмислення того, що людські умови життєдіяльності, так само як і людські якості, процеси культури та соціальні процеси не виникають стихійно, як просте продовження природних, достатньо гостро ставить перед людиною проблему винайдення виправданих, надійних або ж-, принаймні, оптимальних способів продукування, збереження та організації функціонування умов людського буття. В загальному плані означена проблема окреслюється як пошук методів людської діяльності; вона охоплює всі напрями та види людської діяльності, проте найбільш повно та гостро окресляються в сфері інтелектуальної діяльності саме тому, що тут виробляються, закріплюються та оцінюються методи. Вчення про методи людської діяльності в загальному плані називається методологією.

СУТТЄВОК5



Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:
03

“є

т

о

"^чим зумовлена потреба у методах в пізнанні та



практичній людській діяльності; ^з чого складаються методи пізнання, чим

відрізняються методологія та методика; Сякими с провідні методи сучасної філософії та науки.

^порівнювати методологічну ситуацію в класичній та

сучасній філософії; ^використовувати знання структури методу для

пояснення особливостей окремих методів: ^порівнювати між собою провідні методи філософії та

науки, виділяти їх взаємні недоліки та переваги.

♦ чим виправдане сучасне ставлення до методології у філософії та чому в сучасній філософії панує методологічний плюралізм;

♦ в чому полягає евристичне значення основних парадигм та їх методологічних засобів в сучасній філософії;

♦ чому саме особливостями методів можна пояснити переваги наукового пізнання над досвідним, буденним.

[_] План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

16.1. Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії.

16.2. Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності. Поняття методу, методології та методики.

16.3. Проблема методу та методології в сучасній філософії.

16.4. Методи і форми наукового пізнання.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

* МЕТОД - (від давньогрецького - через прості'женнй паях) свідчмо застосовані порядок та послідовність дій, що приводять до бажаного результату. Потреба у методі є універсаіьнмо для людської діяльності, оскільки остання не с прямим продовженням стихійних природних процесіє, а виходить за \\ межі.

* МЕТОДОЛОГІЯ - спеціальна частина теорії (в науці або філософії), що присвячена обгрунтуванню змісту, доцільності та виправданості певних методів у тій чи іншій сфері пізнання

* МЕТОДИКА - зібрання, впорядкування та прояснення способів ефективного використання певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності (наприклад, шкільні методики/.

* МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МОНІЗМ - установка, що були характерною для класичної філософії (і науки) і що полягали у прагненні відшукати єдиний, універсальний та позбавлений суб'єктивних наголосів метод досягнень безсумнівних істин у пізнанні.

* МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ - установка сучасної некласичної філософи (і науки/, що позначена визнанням залежності методів пізнання від властивостей, особливостей та завдань суб'єкта, його концептуальних орієнтацій та ракурсів підходу до дійсності: методологічний плюралізм припускає можливість виправданого використання різноманітних методів, які можуть поєднуватись між собою на засадах доповнюваноспіі.

* СКЛАДОВІ МЕТОДУ ПІЗНАННЯ - описова (частина методу, що дозволяє ідентифікувати предмет, умови та засоби використання методу), операціональна (послідовність та порядок дій, необхідних для реалізації методу) та концептуальна (за?а.іьнофі:юсофські принципи, вимоги та обгрунтування засад, доцільності та можливості методу).

* ФАКТ НА УКОВИЙ - подія або явище дійсності, зафіксовані засобами, що виклика­ють довіру науки та описані за допомогонч наукових понять або категорій.

16.1. Особливості методологічної ситуації в сучасній філософії

Поняття про метод як шлях оптимізації філософських пошуків виникло ще у філософії стародавнього світу, оскільки вже там відбулося усвідомлення необхідності підкріплення філософських міркувань та висновків виправданими способами вибудовування та перевірки знання.



Геракліт Ефеський вважав, що результати пізнання залежать не лише від того, що ми пізнаємо, а ще більшою мірою - від того, як ми мислимо.

Надалі в історії філософії інтерес до методології, як філософського обгрунтування найбільш виправданих методів пізнання, то спалахував, то час від часу вщухав.

Найближча до нас за способами міркування філософія Нового часу (в деяких західних країнах -модернова філософія) була .методологічно акцентована, тобто вона саме цю проблему - проблему філософського опрацювання ефективних метолів пізнання - вважала своєю найпершою та найважливішою. На початку епохи Нового часу найбільш тостро питання про метод пізнання було поставлене Р.Декартом.

За Р. Декортом, ніж діяти у пізнанні сліпо та безпорадно, краще зовсім не робити нічого, і лише виправданий метод може перевести пізнання на якісно новий рівень.

Р.Декарт ставив перед собою завдання розробити такий метод, яким могла би скористатися будь-яка людина (за його словами, навіть вкрай нерозсудлива), тобто це повинен був бути метод чіткий, однозначний, максимально позбавлений суб'єктивних уподобань.

Пафос декартівського оспівування методу, як універсальної відмички для проникнення у глибини та таємниці пізнання був сприйнятий його послідовниками.

На думку Б.Спінози, метод філософського пізнання, тобто пізнання найперших та найважливіших проблем буття, можна збудувати з такою ж точністю та ступенем достовірності, як і методи математики.

Саме завдяки філософським пошукам методу ново­європейською філософісю методологію досить часто ототожнюють із філософісю або максимально наближають до неї. Проте в сучасній філософії спостерігається певна байдужість до питань методології, а інколи навіть свідома відмова від її сповідування або визнання правомірним напрямом філо­софських досліджень. Тому існує кілька пояснень.

Перш за все, надзвичайно активне наполягання на всемогутності винайдених у філософії методологічних рішень розглядається як одна із передумов формування так званої

Причини і шляхи відмови

від тотального методологічну в історії ______філософії'_____

Переростання методології му у

тоталітарну ідеологію

Усвідомлення

нелрн пустим ості

зведення людини і

пізнання до проявів

якогось всезагального

механізму

Поділ наук на

природничі та

гуманітарні і

ствердження

методологічного

плюралізму

Зведення методології

до рівня лише наукового тікання

тоталітарної ідеології - Ідеології типу більшовицької. В радянські часи дуже сильно пропагувалися тези "Марксизм - не догма, а керівництво до дії" та "Марксистське вчення всесильне тому, що воно вірне". їв перший, і в другій тезі йшлося проте, що саме винайдений марксизмом метод дозволяє йому бути непереможним. Цей метод іменувався матеріалістичною діалектикою, і він оцінювався в якості "революційної душі марксизму", оскільки розглядався як ідейне обгрунтування правомірності і необхідності в історії суспільства соціальних революцій. Проте навіть за умови переносу наголосу з питань соціального життя на питання пізнання врешті було визнано, що претензія на володіння якимсь привілейованим, єдино правильним методом так чи інакше приводить до невиправданого категоризму у судженнях та до нетерпимості.

Відчутним мотивом у протестах проти єдиного та тим більше автоматично діючого методу була думка про неприпустимість зведення як пізнання, так і людини (як носія пізнавальної діяльності) до агентів якогось всезагальпого механізму. Такий мотив проглядається у працях С.Кіркегора, Ф.Ніцше, М.Бердяєва та інших відомих філософів. Здавалося б, доля методологічних пошуків та акцентів у філософії була вирішена одного разу і назавжди. Проте реальна ситуація виявилась значно складнішою. Справа у тім, що відхід від класичної філософії відбувався за кількома напрямами, в результаті діяльності яких врешті була проведена досить різка межа між науками природничими та науками гуманітарними або науками про культуру.

* Майже всі течії, які так чи інакше пов'язували філософію із обслуговуванням науки, залишились на позиціях мєтодологізму, розтлумачивши останній дещо інакше, ніж це робила класична філософія.



Сціснтистські напрями філософії так чи інакше, тою чи іншою мірою почали, по-перше, розглядати методологію виключно як методологію наукового пізнання, по-друге, почали поступово переходити на позиції методологічного плюралізму (відмови від якогось окремого або окремих методів у якості вирішальних та визнання можливості застосування багатьох, пізнавально рівноцінних методів) і, по-третє, відмовились від того, щоби трактувати метод як універсальний ключ до всіх проблем пізнання. Тому постало досить складне та серйозне питання про методи гуманітарного пізнання.

Зусиллями багатьох дослідників, починаючи від неокантіанців баденської школи, врешті були окреслені найважливіші особливості гуманітарних наук.



їх людиноцентричнісшь, тобто спрямованість пізнання на людину, а тому гуманітарні науки постали формою самопізнання, за умов якого зникала якісна (чи-то принципова) відмінність між суб'єктом та об'єктом пізнання;

інтерпретативний характер гуманітарного пізнання, зумовлений тим, що йшлося про намагання виявити внутрішні, ще не проявлені та приховані можливості людини;



внаслідок того методи гуманітарного пізнання - це методи тлумачення, описування та розуміння.

В аспекті означеного поділу наук та пізнання постало і питання про методи філософи", оскільки ше на початку епохи Нового часу вважалося, шо методи філософії - це методи 1 чіверсальні. тобто придатні до використання в усіх видах пізнавальної діяльності Яким чи якими ж повинні бути методи філософії'.' - Це питання для філософії XX ст. в цілому та для певних ЇЇ напрямів зокрема постало як одне із важливіших та симптоматичним. Можна без перебільшень стверджувати, що проблематичність як постановки, так і вирішення питання про метод постало в якості однієї іч особливостей філософії XX ст.. і ця особливість супроводжу? й перші кроки філософії XXI ст.

16.2. Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності. Поняття методу, методології та методики

Сучасне переконання в тому, що не існує одного-єдиного методу задля вирішення проблем у різних сферах пізнання, не принижує і не відкидає значущості методів.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   36




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка