Філософія, її походження, проблематика та функції



Сторінка29/36
Дата конвертації16.03.2017
Розмір8.34 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   36

У

Додаткова література з теми

4

1. Введенис и фмлософню. 4.2. - М.. 1989. - Гл.ХІІІ. р;ш. 4.



2. Жо іь К.К Меіольі научного шикання и логика. - К , 2001,- Р;ш. 4

3. Філософія. Курс лекцій. - К., 1994.- Лекція 21. Ильин В.В.. Ки.іиикип А.Т. Природа науки. - М.. 1985.

5. На пути к іеорин научігого знання. - М.. 1984.

6. Пешрушелкп В. Епісісмологія як філософська теорія "ікання - Львів, 2000. - Рам. 1.

7. Рикитав А.И. К\рс лекций по логике нн\ки. - М., 1971.

8. Ракитов А.И. Философские проблеми науки. - М . 1977.

9. Сичивииа О М. Мечольі и формьі каучіюго познан”я. - М.. 1972.

10. Сичиєиин О М. Моральна відповідальність вченого і суспільно-історії'і ний процес. - Львів. 2000.

11. Лґгігіж Л В. Фи.юсофня рестобн.'їьмости // Вссініііі Московск-оіо \шіверсик-іа. Серни 7. Фнлософия. 2іШ, №3.

12. Межгі'в В Н Суверенкость фнлософґкої о знання // Фіиософские науки 2001. .М'З.

ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Філософія історії - це наукова теорія істо­рії, критичне переосмислення різноманітних напівлегепдарних або й відверто міфічних відомостей і переказів.

Анн Робер Жак Тюрго



Філософ також думає про минуле, але ро­бить це так, що не дуб.чюс праці історика, адже минуле для нього - це не низка подій, а система пізнаних речей.

Робін Дж. Колінгвуд



Предметом філософи історії с історичний вимір буття людини. Об'єктом філософсько­го розгляду стає топ чи інший сегмент історичного життя людства чи всесвітня історія вцілому.

Юрій Кімельов



"^

Історія це розгорнута в часі реальність буття людини як лю­дини. Саме історія людства розкриває і демонструє можливості лю­дини. Водночас історія не тотожна життю сукупності людей: вона певним чином с тру шнурована, у прусі виявляється не лише розумність людини, а й людське несвідоме так само, як і велика кількість чинників і факторів природного, виробничого, технологічного та іншого харак­теру. Узв 'язку з цим виникає потреба загальної орієнтації в історич­ному процесі, відгуком на яку і постає розділ філософського знання "Філософія історії".

СУТТЄВОЇ^

м

х



ш



ш



Після вивчення матеріалу теми Ви повинні:

"Ь предмет і завдання філософії історії;

^ проблематику філософії історії та особливості її Істо­ричного формування;

^> основні підходи до розв'язання проблем спрямованості та сенсу історії, її реальності, скінченності та нескінчен­ності; співвідношення прогресу та регресу, можливі роз­в'язання проблем суб'єкта та рушійних сил історії;

*Ь провідні аспекти співвідношення людини та історії;

'Ь можливі аспекти розгляду проблеми ролі особистості в історії.

^ пояснювати конкретними прикладами прояви в розвит­ку історії елементів прогресу, регресу, руху в замкнено­му колі та ін.;

^ застосовувати ознаки особи та особистості для пояснен­ня проблеми суб'єкту історії;

** знаходити в сучасному суспільстві реальні прояви про­блеми співвідношення людини та історії.

♦ основні відмінності процесів людської історії від про­цесів природи, а соціальних якостей - від природних;

♦ які саме чинники впливають на хід реальних процесів історії та як їх можна використовувати;

♦ чому історичні процеси не можна звести ні до процесів при­роди, ні до процесів реалізації свідомих людських намірів;

♦ як особистісні якості людини впливають на хід історії.

[]] План (логіка) викладу матеріалу:

17.1. Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики.

17.2. Поняття історії. Історичний процес як реальність.

17.3. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу.

17.4. Людина та історія. Роль особи в історії.



КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

* ІСТОРІЯ - процеси дійсності, що виникають та розвиваються як частини космічних процесів, те частини особлива - пов'язана із свідомою діяльністю людини та із свідомими фіксаціями сукупності подій, що її супроводжують; череіце історія розвішається прискореними темпами, весь час розширює сферу своїх проявів ти ми.жіисостей, і, отже, постає, як простір творений та реалізації людиною епосі свободи.

* ПРОГРЕС - такий характер розвитку певних, перш за есе - соціальних процесів, коли па­раметри них процесів підлягають оцінці або вимірюванню за принципом переходу від простого до складної о. нід од.исімаиітноі тотожності до диференційованої едпості, від меншого до більшого та ін.

* СЕНС ІСТОРІЇ - таке бачення історії, яке передбачає розуміння її в якості процесу, спрямо­ваного до певної кінцевої мети, до виконання певного стратегічного задуму або ж такого, що передбачає завершення та виявлення в такому ра.іі певного свого найпершого завдання

* СУЬ'ЄКТ ІСТОРІЇ - та самодіяльна одиниця, що в історичному процесі постав джерелом історичної активності то, в кінцевому підсумку, - вихідною мотивацією історичних дій; в даному розділі аргументується визначення суїі 'ектом історії не людини, не історії як окремої самовладної персони, а людської особистості.

17.1. Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики

Якщо сутпісні сили людини окреслюють її можливості, то історія людства постає виявленням реальності людини. Якщо ми бажаємо знати, що таке людина, якими є її справжні про­яви, то повинні звернутися до історії. При тому ми повинні вра­ховувати, що реальний хід історії не лише підносить, а й при­нижує людину, не лише сприяє виявленню її можливостей, а й обмежує їх. У цьому аспекті історія людства постає водночас як фонтанування людських потенцій, так і велике кладовище людських сподівань, розпочатих, але не завершених задумів, невиправданих захоплень і т.ін.

Стосовно окремої людини історія являє собою не лише життєву школу, перелік історичних осіб, дії яких викликають

захоплення і бажання їх наслідувати, а й неможливість такого наслідування. Бо, з одного боку, історичні умови змінились, і діяти так, як діяли історичні особи, неможливо та й немає сен­су. З іншого боку, як відомо, люди радше вчаться на власних помилках; помилки людей історично минулої о мало корисні. Кожне покоління., яке виходить на арену історії, починає дія­ти з дещо егоїстичною впевненістю у своїй неповторності та оригінальності, а не з усвідомлення себе ланочкою в історич­ному русі поколінь. Коли ж нарешті воно усвідомлює саме таку свою якість, воно помічає, що вже здійснило масу помилок і змушене поступатися місцем новому поколінню. Тому Г. Гегель писав: "Правителям, державним діячам та народам поважно радять видобувати повчання з досвіду історії. Але досвід та історія вчать, що народи та уряди нічого не навчились з історії і не діяли згідно з повчанням, яке могли з неї здобути ".

Якщо "історія вчить нас лише того, що вона нас нічого не вчить", то чи являє вона собою щось більше, ніж нагромаджен­ня фактів, явищ і подій? Чи можна її розглядати як єдиний процес, а не перехрещення випадкових актів?

Певна, хоча б і початкова орієнтація в історичному процесі потрібна не лише політикам, а й кожній людині, яка прагне свідомо будувати свос життя, бо поза історією людства люди­ни просто немає. Це означає, що людське буття має принципо­во історичний характер і вимагає від людей певних зусиль, спрямованих якраз на забезпечення історичних умов свого життя. Таких, наприклад, як ^виховання та навчання дітей, ^передання історичної естафети досвіду, здобутків власної діяльності, збереження історичних надбань.

? Філософія історії як особливий напрям філософського пізнання покликана здійснювати загальну орієнтацію люди-* нив історичному процесі.

Термін "філософія Історії"уперше вжив Ф.Вольтер (XVIII ст.), але ос­таточного узаконення він набув після виходу у світ праці Йоганна Готф-ріда Гердера (1744 - 1803) "Ідеї до філософи історії людства" (т.1 -4, 1784 - 1791)та лекцій з філософії історії, що їх читав Георг Гегєль у Берлінсько­му університеті (1822 - 1831). Але в розвитку філософської думки осмис­лення історії як особливої сфери дійсності було наявне на всіх її етапах. Тому є всі підстави вести розмову про античну, середньовічну, ренесансо-ву філософію історії, про ідеї філософії історії у новоєвропейському Про-

сві шицтві і т.д., аж до XXI ст. Упродовж усього цього історичного періо­ду поступово формувалося коло вихідних проблем філософії історії, які ми й окреслимо в їх історичному змістовому наповненні.

Найпершу проблему, що постає при осмисленні історії, можна сформулювати так: чи має історичний процес власну якіс­ну особливість?

Сі.

І

Чи має історичний процес власну якісну особливість?

історія це частина загального природно-космічного процесу (антична філософія, філософія Середньовіччя, частково Відродження);

історія має свою якісну специфіку і в певних аспектах докорінно відрізняється від природно-космічних процесів (епоха Нового часу, німецька класична філософія); історія ■це сфера виявлення людських якостей або можливостей людської природи (частково філософія Відродження, Нового часу та некласична філософія)

Антична філософія вписувала людську історію у загальний космічний коловорот, а філософія Середньовіччя, навпаки, підпорядковувала при­родні процеси людській історії, розглядаючи буття природи як до певної міри результат драми людського гріхопадіння (до гріхопадіння в природі панували мир та гармонія). У добу Відродження з'являється думка про те, що історія є сферою випробування людських можливостей (Н. Макіавеллі, Дж.Бруно). Вона набула ще більшого поширення серед деяких про­світників (Ж.-Ж.Руссо, Ф.Вольтер) та в пізніші часи (І.Г.Гердер). Для Про­світництва була досить характерною думка про те. що історія розгортаєть­ся відповідно до якостей, притаманних людській природі. У некласичній філософії історичний процес досить часто розглядали як похідне від пев­них індивідуальних якостей людей (фрейдизм, частково — екзистенціалізм, культурологія). На тому, що історія має свою власну якість, яка принци­пово відрізняє її як від природи, так і від індивідуальних людських вияв­лень, уперше почав наполягати Ф.Шелдінг. "Над першою природою повин­на вибудовуватись друга і наче вища, в якій панус закон Природи, але зовсім



іншої, ніж у природі видимій, а саме закон Природи, що існує задля свобо­ди " (Антология мировой фнлософии. т.З.- С.272).

# Отже. Шеллінг підкреслював, що у світі історії панують закони. протилежні за спрямованістю законам природи. Цю лінію думок до­сить аргументовано і поглиблено розвивав Гегель, а потім — істо­рики середини XIX ст. Врешті-решт у XX ст. названа позиція стала майже незаперечною.

Другою за значенням слід назвати проблему спрямованості історії: куди йде людська історія? Чи має вона відкриту або приховану мету? Чи має (або повинна мати) історія визначе­ний початок, а також - свій кінець? Частковим — за обсягом, але не за значенням — елементом цієї проблеми постає питан­ня про прогрес в історії. В історичному розгляді цієї проблеми можна виділити такі варіанти тлумачень спрямованості історії:

*■ Замкнений коловорот, тобто постійне повернення історії на вже пройдені шляхи (антична філософія): у горизонтальній пло­щині, тобто без зміни рівня того, що відбувається, — Геракліт Ефеський, піфагорійці, стоїки; у вертикальній площині, тобто із виходом на певні вищі стани та із подальшим поверненням до низших, початкових - Емпедокл, Демокріт, Лукрецій Кар.



т* Лінійний варіант (прямування історії у нескінченність, але без суттєвих змін): частково — імператорський Рим, частково - Новий час та некласична філософія.

т- Завершений, але цілеспрямований процес: християнська середньовічна філософія, філософія історії Гетеля; при цьому варіанті вважалося, що історія має мету, прямує до її здійснення та до завершення при досягненні такої мети.

“•* Історія як процес, що прогресує у варіантах: а) руху "по висхідній лінії" (Ф.Бекон, М.Ж.Кондорсе); б) у варіанті "збільшення можливостей розвитку1' (І.Г.Гердер, деякі течії філософії XX ст., наприклад, технократичні).



т- Циклічний процес: а) у варіанті "зльотів та падінь" (К. ТацІт, Н-Макіавеллі, Ж.Боден); б) у варіанті "коливань у певних межах", наприклад, від миру до воєн, від об'єктивного до суб'єктивного та ін, (" Теорія катастроф" Ж. Кювьє, некла­сична філософія - О.Шпенглер та ін.).

В античній фіюсофії панував погляд на хід історії як коло­ворот— нескінченне повернення до минулого та його відтво­рення у незмінному вигляді через "світовий рік". При тому інколи подіям не надавали порівняльної оцінки, а інколи їх розглядали через зіставлення "досконале — недосконале", "вище — нижче" (Емпедокл). Історія починається у невизна-чений час і прямує невідомо куди без будь-яких суттєвих змін — такий погляд на історію був притаманний думці Римської імперії, а також деяким представникам філософії Нового часу. Наприклад, Б.Спіноза вважав, що в ході історії змінюються лише форми її існування, а сутність лишається незмінною. Подібні підходи до історії помітні у фундаторів некласичної філософії А.Шопенгауера та С.Кіркегора.

В епоху Середньовіччя історія має своє спрямування, чітко вкладається у межі кількох вирішальних подій і має кінцевий, завершений характер: вона розпочинається з гріхопадіння, яке відразу ж передбачає центральну подію історії (пришестя Ісу-са Христа) та її кінець (Страшний суд).

Відродження нібито зберігає розуміння руху історії "за ко­лом", але при тому на перший план виходить циклізм (за кож­ним злетом історії настає її занепад, за кожним занепадом — злет), амплітуда якого з часом зростає (глибші падіння, але й вищі злети).

♦ Незаперечним досягненням історичної думки була поява ідеї прогре­су. Спочатку вона зачіпала лише окремі сторони суспільно-Історично-го буття (у Дж.Бруно йшлося про прогрес розуму та пізнання), але по­ступово була поширена на всі сторони суспільного життя. Чи не першим своєрідний гімн суспільному прогресові проспівав Ф. Бекон, а потім — М.Ж.Кондорсе. Ідея суспільно-історичного прогресу була досить все­бічно розгорнута у працях Г.Гегещ а також постала органічною скла­довою частиною марксистської теорії. УХХст. ідею про гресу пропагу­вали і пропагують прихильники концепцій технічного (або технологічного) детермінізму, індустріального суспільства і т.ін. (див. розд. 9,20). Слід зауважити, що ідея прогресу суспільної історії логічно пов'язана з поглядом на Історію з позитрегресу, тобто занепаду та дег­радації. Перші уявлення про те, що суспільна історія прямує до занепа­ду, ми знаходимо у праці античного епічного поета/есіо&і "Праці й дні", де історію змальовано як рух від "золотого віку" до "залізного".

У XVIII ст. французький просвітник Ж.-Ж. Руссо доводив, що технічний прогрес веде до моральної деградації людини. Так само песимістичний погляд на історію розвивав та обґрун­товував О.Шпенґлер (див. розд. 9 та 19); притаманний він і те­оріям технофобії—"жаху перед технікою".

? Важливо відзначити, що Г.Гетель досить переконливо до­водив, що поняття прогресу та регресу співвідносні, що прогрес у певних сферах супроводжується регресом в Інших і навпаки.

При тому, за Г.Гегелем, в реальному ході історії можна спостерігати про­яви майже всіх окреслених варіантів розвитку: тобто дещо в історії прогре­сує, дещо регресує, дещо змінюється циклічно і т.ін. Мало того, Гегель про­демонстрував, що кожен конкретний крок в Історичному процесі можна вважати прогресом, оскільки це є вихід на деякі нові рівні виявлення історії, але водночас і регресом, оскільки при тому відсікаються можливості інших рівнів та здійснень. Тому можна вважати гегелівський підхід до ходу та спря­мованості історії найбільше вільним від однобічностей, хоча й не в усьому виправданим; наприклад, не всі погодяться із тим, що історія слугує лише саморозкриттю та самопізнанню Абсолютної ідеї, що таке самопізнання вже реалізоване в основному у філософській системі самого ж Гегеля.

Із питанням про спрямованість історії тісно пов'язане і пи­тання про її сенс та можливе завершення. Чи має історія кінець? Чи здійснює вона якийсь певний сенс? На ці питання навряд чи можна дати остаточну та переконливу відповідь. Наприклад, логічно припускати, спираючись на знання та досвід людства, що все, що має початок, має і свій кінець. Упевненість у неми­нучості завершення історії пронизує християнське світосприй­няття, гегелівську філософію історії, роздуми представників філософії російського "релігійного ренесансу" (В.Соловйов, М.Федоров, М.Бердяєв та ін.). Але можна цю проблему осмис­лити й інакше: якщо людина вбирає у себе глибинні потенції буття, якщо її поява у світі пов'язана з виходом процесів буття на рівень самоусвідомленого здійснення, то так само логічно припустити і можливість нескінченного (або, принаймні, невиз-начено тривалого) прогресування людської діяльності від пев­них рівнів досягнень до інших і т.д. Згадаймо, скільки вже разів в історії людям дещо здавалось неможливим, але знаходились люди, які починали вважати неможливе можливим і навіть необхідним і, врешті-решт, здійснювали це неможливе. Ідея

нескінченного прогресування містить у собі імпульс до історич­ного ентузіазму та творчості.

Свого роду проміжним варіантом у розгляді нього питання постає розуміння історич­ного пронесу як єдності перервної о та неперервного, тойю як евотційноги поступового процесу, що переривається час віл часу різкими революційними змінами. Внаслідок таких змін н історії здійснюється перехід до нових рівнів і форм суспільного життя, щось закін­чується, відмирає, але з'являється дещо принципово нове. Самі періоди таких якісних змін в ісюріїдосиїь часто люди сприймають як історичні катастрофи, бо раптово руйнується і шикає усе тс, до чоі о вони звикли. В наш час підвищений інтерес викликає питання про можливість переривання історії грандіозними катастрофами різної природи: чп-то косм­ічними (як-от можливе зіткнення Землі із великим астероїдом), чп-то соціальними (напртік-ііід. міжцивілізаційним конфліктом). 8 загальному плані таку можливість відкидати немож­на, проте її реальність поки що постає досить туманною. Підвищеної гостроти ньому питанню надали жахливі терактк. вчинені проти США 11 вересня 2001 року.

Питання про сенс історії вирішується майже автоматично за умови припущення її кіпця: історія завершується, і сенс окреслюється. Але й у разі нескінченності історії можна розг­лядати її як створення сенсу та нагромадження елементів осмисленого вибудовування

людського буття.

Важливими проблемами філософії історії постають також такі:

# Як співвідносяться між: собою людина та Історія? Особа та історія?

Чи можна вважати бажання та наміри людей основним чинником історії?

% Чи існують закони Історії?

% Чи можна достовірно пізнавати історію, чи, навпаки, зацікавленість та упереджене ставлення тут завжди будуть домінуватимуть?

* Ці проблеми ми окреслимо в подальших пунктах розділу, а зараз можна зробити висновок про те. що основні проблеми філософії історії вводять нас у сферу досить важливих людських зацікавлень, допомагаючи краще осмислювати своє становище у тих процесах дійсності, з якими людина пов'язана необхідними зв'язками.

17.2. Поняття історії. Історичний процес як реальність



Увага!

^ Коли ми думаємо про історію або ж звертає-

мося до книжок, присвячених історії, то остання найчастіше ок­реслюється перед нами як сукупність подій, що колись відбу­лись, проте зараз вони віддалені від нас у часі. "**

Наукові дослідження з історії стверджують, що йдеться про сукупність фактів, які мали місце в минулому суспільства; при тому досить часто наголошується, що історика повинні ціка­вити саме факти і тільки факти. Не має сенсу заперечувати значущість історичних фактів для людського самоусвідомлен­ня та свідомого оріснтування у процесах та явищах власного життя, проте навряд чи можна погодитись із тлумаченням історії як подій або фактів. Це зумовлене тим, що,

** по-перше, коли ми звертаємося до давніх історичних хронік чи-то літописів, виявляється, що їх автори досить часто опису­вали події що відстояли від них у часі інколи на два-три століття, тому фактична точність таких описів досить сумнівна;

**■ по-друге, як це не дивно, і сучасність, а не лише віддалене минуле, зовсім не просто подати через незаперечні факти.

Досить часто навіть гучні події залишаються непрояснени-ми, хоча при їх здійсненні могли бути присутніми журналісти, вчені, задіяні технічні засоби масової інформації. Варто лише згадати такі події, як, наприклад, вбивство президента США Дж.Кенеді, розстріл так званого "Білого дому" 1993 року у Москві, зникнення в Києві журналіста Г.Гонгадзе.

Соціологи, які спочатку вважали, що їх наука повинна перш за все видобувати факти зі сфери суспільного життя, вже в першій третині XX ст. прийшли до висновку, що зробити це у бажаному варіанті фактично неможливо.

Припустимо, ми хочемо зібрати як можна точніші факти щодо життя та діяльності якоїсь сукупності людей; ми повинні були би оточити них лю­дей цілою низкою реєстраторів, таких, як соціологи, історики, психоло­ги, педагоги, можливо- лікарі, економісти та ін. Ясно, що в такому режимі досліджувані люди не зможуть жити і діяти природно, а, окрім того, ніко­ли не буде повної гарантії щодо правильності і точності фіксації реальних подій тими чи іншими фахівцями. Проте, і до самих таких умовних реєст­раторів ми також повинні були би пославити спостережувачів (щоби заф­іксувати саму подію реєстрації*), до останніх - також, і т п. Ясно, що ок­реслена таким чином ситуація стає безглуздою, хоча саме так ми могли би мати більш-менш надійні історичні факти. Усвідомлення того, що історію навряд чи можна сприймати, як сукупність надійних фактів, породило відому тезу про те. що історія - це всього лише сучасна політика, оберне­на до минулого (пор.: "Будь-яка історія є лише сучасна історія" - Б.Кро-че). З іншого боку, навряд чи можна щось заперечити проти того, ідо су­часність постає продуктом минулих процесів людської життєдіяльності.

* Особливою можна вважати позицію, згідно якої події жит­тя та історії є автономними і навіть атомарними, тобто не-проникпеиилш ззовні, що певна подія відбулася зовсім не тому, що їй передувала якась інша, а тому, що вона змогла відбутися у певній власній повноті та завершеності (Л.Вітгепштепн, М. Мамардашвілі).

------- Основні підходи до розуміння сутності історії

^ історія- це сукупність подій та фактів, що відбулись у минулому —► історія - це проекція сучасності па минуле; —► історія - це визначення сучасного стану речей попередніми проце­сами людської життєдіяльності;

—► в історії колена подія с автономною і самодостатньою, тобто вона постає явищем онтології, а не результатом еволюційних змін.

Що ж таке тоді історія? Ставлячи таке питання, ми повинні звернути увагу на те, що не існує і не може існувати історії поза історичною пам 'яттю, тобто поза тим, що хтось буде збирати та зберігати знання про те, "що було перед тим". Отже, перш за все історія - це певна спрямованість свідомості, бажання зберігати та утримувати той зміст, який пов'язаний із людським самоздійснен-ням. Якщо ж чомусь певна людська спільність такого не робить, не існує знань про минуле, а тому не Існує історії.

Історія вимагає присутності свідомості, яка здатна утримува­ти в собі неперервну лінію процесів людського самоздІйснення.

З іншого боку, історії немає там, де нічого не змінюється, де панує лише одноманітність. Таким чином, реальна історії передбачає наявність двох векторів свого здійснення: 1) змін, мінливості та - 2) неперервного тривання певного процесу.



По суті в історіїобов 'язково повинні відбуватися зміни, але

?це повинні бути зміни у межах чогось якісно єдиного, тоб­то, умовно кажучи, зміни повинні рухатись вздовж: певної дистанції, яка не повинна ні зникати, ні припинятися.

Наявність означених двох векторів історичного процесу приводить до того, що виникають однобічні його тлумачення: або історія постає виключно мінливою, а тому в ній не може буги ніяких повторень (1), або ж, навпаки, вважається, що в ній не виникає нічого якісно нового (2). Напевне, всім відомі

сповнені гіркотою та тугою слова Із біблійної "Книги Еклезіястова /Пропов­ідника)": "Немає нічої о нового піл сонцем! Покоління відходить, і покоління приходить, а земля віковічно стоїть!.. Віє вітер зга південь і на північ вертається, крутиться, крутиться він та йде. і на круговій вертається вітер... Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися воно, - і немає нічого нового під сон­цем!" ((Екл., 1,3-9). Проте, як ми переконатися, в історії поєднується мінливе та незмінне. Як вони конкретно співвідносяться між собою?

Звичайно, в історії не повинні зникати люди, людські спільності, бо це саме вони діють в просторі і часі, але не ці дії самі по собі є історія: якщо їх ніхто не сприймає та не фіксує, вони відбудуться та зникнуть, нічого по собі не лишивши (окрім, хіба що, геологічних слідів). Значить, історичне триван­ня - це перш за все справа свідомості, її прагнення збирати та зберігати в своєму змісті поле або територію людського само-здійснення. Чому, задля чого? Із висвітлених раніше тем та питань випливає, шо, оскільки людський початок буття не зво­диться до природних явищ та процесів, то це необхідне задля самозростання, збільшення його проявів та можливостей. Якщо все те. що людьми здійснене та напрацьоване, буде про­сто зникати, то людство буде приречене на блукання без пев­них орієнтирів та результатів.

Історія окреслює нам ту територію, на який людина вже себе здійснила та проявила, а тому ми набуваємо можливості руха­тись по можливій території людськості не безпорадно, а більш-менш свідомо та виправдано. Відповідно, і самий наш цей рух даною територією буде визначений, а ми маємо можливість зрозуміти (якщо нас це буде справді хвилювати), якою мірою наші дії вагомі, виправдані, оригінальні і т. ін.

Увага!

Історія - це самовиявлення та самовимірюванпя людсь­кості, тобто саме історія надає людині реальні масштаби. ""■ реальні внутрішні виміри для її діяльності.

^Звідси виїпивас простий, проте важливий висновок: люди повинні не лише дбати про збереження історичної нам 'яті, але й про відкритість історії, прозорість історичних хронік, відомостей, інформації про події. Бо чим більгиеми будемо себе обманювати неї рахунок того, що справді діється, тим бічьшеу нас шансів бути без­порадними як в сусппьній діячьпості, так і в особистих вчинках.

До певної міри набуття навичок рухатись по окресленій історією території людськості, навіть звички рухатися нею, надають нам певних дійових імпульсів, а тому історія, фактич­но, не лише вводить нас у минуле, у пам'ять та пам'ятки, алей виводить нас у майбутнє. В цьому сенсі наша інтегрованість в історію передбачає й тс, що ми продовжуємо історію, розши­рюємо її горизонти та можливості, а, значить, розширюємо горизонти та можливості людського самоздійснення.

І Звідси випливає цікаве визначення Історії: історія є лише там,

де відкривається можливість продовжувати Історію.

Належне осмислення такого визначення покладає на кожне покоління велику відповідальність за історію та перед історією.

В даному окресленні історії явно домінують акценти духовні, або й навіть - ідеологічні. Але історія - це дія, сукупність дій, що продукуються живими людьми у конкретних обставинах. Звідси випливає те, що історія значною мірою базується на психології як на тому, що сполучає духовне та матеріально-фізичне. Психо­логічні складові історії в даному випадку постають її своєрідним пружком, на якому наявне (як соціальне, так і природне) перево­диться в становлення, в рух, в тенденцію. Своєю чергою матерІ-ально-фізичні складові історичного процесу засвідчують масш­таб здійсненого, реально досягнутого. Історія - це відрив від наявного, проте такий, що залишається в полі тяжіння останньо­го. Звідси, наприклад, дещо прояснюється погляд на історію, як на дійову особу, підпорядковану певному закону або фатуму: у ви­борі дії люди, як правило, досить вільні, проте як тпіьки сама ця дія починає реалізовуватись, як включаються і спрацьовують такі ме­ханізми перетікання процесу, які суттєво міняють як задуми, так і можливі наслідки дій. Ось як подає цей момент відомий історик.

"Уявімо собі, що гірською стежиною йде людина. Раптом вона споти­кається і падає у прірву. Задля того, щоби ией випадок відбувся, потрібно поєднання багатьох визначальних елементів. В тому числі: сила тяжіння, гірський рельєф, що сам постас результатом тривалих геологічних пере­творень; стежина, що була прокладена, наприклад, з метою з'єднати село із літніми пасовищами. Отже, можна із повними підставами сказати, шо якби закони небесної механіки були іншими, якби еволюція земної кулі перетікала інакше, якби альпійське господарство не засновувалось на се­зонному вигоні худоби у гори, то людина не впала би у прірву".

М.Блок

Після того, як відбулася дія і окреслився її результат, відбу­вається новий відрив від наявного, проте тепер і наявне інше, і задуми змінились, і відрив має інакші параметри. Таким чи­ном, історична свідомість викочує є історії роль "несучої кон­струкції", яка весь час стикається із все новими та новими си­туаціями дійсності і, отже, сама змінюється в ході виконання своєї функції. В цьому полягає чарівність, неповторність і при­вабливість історії: кожний її акт грають лише одного разу. В принципі, інколи можна зіграти ще, але це вже буде інша гра. хоча, можливо, дуже схожа на попередню.

* Отже, ісюричнасвідомісіь забезпечує, неперервність того промесу, що називається реальною історією, а історичні дії виводять цю єдину лінію тривання па все нові і нові прояви та параметри перетікання.

Дія жива, історична свідомість - стабільна, умови та обстави­ни історії змінні, а в цілому в історії відбулося те, що могло відбу­тися, і відбувається те, що на даний момент може відбуватися. Але самий перехід від наявного через задум, дію, що є відрив від на­явного, до синтезуючого результату постає реалізацією тої міри людської свободи, територія якої створена людськими зусилля­ми. У такому окресленні історія являє собою своєрідне фонтану­вання тих вихідних потенцій до варіативних самореалізацій, що наявні в космосі, в природі і перш за все - в людині.

В аспекті єдності в історії перервного та неперервного, тобто в аспекті часового руху в історії в ній можна виділити такі важ­ливі її аспекти: минуле ■=> як те, що вже відбулось і що змінити не можна, постає реальністю; сучасне ■=> як жива дія, проте обмеже­на і зумовлена наявним станом речей, постає нормою; нарешті, майбутнє => як те, чого люди намагаються досягати, постає як ідеал. Отже, реальність, норма та Ідеал є людськими вимірами руху історії. Історія постас реальністю лише за наявності в ній:

•■ єдності перервного та неперервного;

•■ історичноїпам 'яті як свідомого зберігання лінії неперервного тривання

процесів людської життєдіяльності;

в" свідомої діяльності, яка передбачає можливість подальшої історії;

“• моменту зустрічі наявного психологічного стану суспільства із но­вими ситуаціями та обставинами життя;

•■ часового виміру, що окреслюється через єдністьреаіьності, норми та ідеаіу.

17.3. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу

У наш час майже безсумнівним постає твердження, що історія є результатом діяльності людей. Але й при тому досить поширеним є уявлення, що за поверхнею історичних дій лежать деякі невидимі рушійні сили, приховані чинники, які виконують свою "роботу" щодо здійснення деяких вищих задумів або програм. Людину в даному випадку розглядають лише як вико­навця цих задумів або програм, як "дійову особу" у драмі історії.

Якщо ж ми звернемося до історії філософії та суспільної дум­ки, то побачимо, що найчастіше історію розглядали саме в аспекті підпорядкованості дій людини законам долі, фатуму, божествен­ному промислу або так званим "субстанційним" чинникам істо­ричного процесу, як-от—розвиткові світового розуму, абсолют­ної ідеї, волі й т.ін. В усіх подібних випадках справжнім суб'єктом історії (тобто самодіяльним носієм активності) поставала не лю­дина, а перелічені основи історичних звершень.

Попри всю заплутаність проблеми суб'єкта та рушійних сил історії можна констатувати деякі принципові моменти в її мож­ливому висвітленні.

Не викликає сумніву те, що поза життям та діями реальних людей ми не можемо вести розмову про людську історію. Звідси випливає, що в історії реально відбувається тільки те, що прохо­дить через людські дії або вступає з ними в певний зв'язок. На­приклад, виверження вулканів, землетруси не є людськими діями, але вони можуть суттєво впливати на результати людської діяль­ності та її спрямованість. Тож, розглядаючи проблему суб'єкта історії, ми повинні уважно придивитися до умов, чинників та мотивів людської діяльності.

Найпершого умовою людської діяльності постає природа. Саме у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потре­би, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресуаборозширеїшя меж своїх дійовихможливостей. Але чи можна вважа­ти природні умови найпершим (або переважальним) чинником історії? В історії людської думки виникали і такі концепції. Так, французький філософ і соціолог Ш.Л.Монтеск'с (1689 - 1755) вважав, що географічне середовище, а точніше клімат визначає хід історії'. Надто суворі умови та надто сприятливі не активізу­ють людину, а от помірні дають поштовх до дій. Російський географ Л. І. Мечни-ков звертав увагу на те. що в історії посгупово виходять на перший план спочат­ку річкові, потім — морські, а потім океанічні цивілізації.



Увага!

Немає сенсу заперечувати пилив природних' факторів па розпиток історії, але слід звернути увагу й на те, що навряд чи можна їх назвати факторами прямої дії, тоо-^іпо їх вплив є. вій досить відчутний, але не безпосередній і вирішаль­ний. Тому його мірою може слугувати саме людська ^діяльність; наскільки людина здатна використати природні умови та в якому спрямуванні.

# Отже, розглядаючи далі питання про суб'єкт та чинники історії, ми повинні поставити запитання: а від чого ще залежить розвиток людської діяльності, якщо все. що відбувається в історії, проходить через діяльність та постас її результатами? Досить очевидною є за­лежність діяльності від форм людського спілкування, а в ширшому розумінні — від характеру соціальних відносин. Якщо норми сусп­ільного життя, державні установи, закони не гальмують людську ак­тивність, ініціативу, винахідливість, а тим паче, якщо вони створю­ють сприятливі умови для останніх, людська діяльність розгортається, набуває різноманітності та вдосконалюється.

В попередніх розділах неодноразово йшла мова про те, шо людська діяльність може розгортатися, відтворюватися та нарощуватися лише у соц­іально-культурному середовищі. Як звичайно, тоді, коли люди.починають усвідомлювати свій -зв'язок Із розвитком історичних подій, вони віднаходять певний наявний рівень культури, соціальних стосунків, історичних надбань. У сучасному суспільстві цей момент постає вже аксіомою: кожна людина, кожне покоління вхоли'і ь у процеси життсдіяльності за умов наявності пев­ного стану та рівня соціальної культури. Чи можна цей чинник- вважати та­кож вирішальним для розвитку історії? Думається, що не варто його недооц­інювати, бо, врешті, ці умови та стани відіграють важливу, а інколи -вирішальну роль у процесах соціалізації людини, набуття нею навичок соц­іальної діяльності. Проте, навряд чи їх варто вважати фатальними, тобто такими, що однозначно програмують як людину, так і її можливості. Оскіль­ки діяльність людини більше визначається внутрішніми мотивами, остільки і дія соціально-культурної спадщини також ніби трансформується даними мотивами. Тобто її вплив значною мірою опосередковується усвідомленням значення культури, соціальних традицій та надбань. А внутрішні чинники людської діяльності при цьому виходять на перший план.

? Безперечно, досить очевидною постає залежність людсь­кої діяльності від психічних характеристик як окремих людей, так і людських спільностей. В останні роки особ-* ливо активно обговорюють такі чинники людської історії,

як національний характер, менталітет народу і т. іп. Порівнюють між собою стереотипи поведінки людини східних та західних типів цивілізацій, колективістських та індивідуалістських схильностей, раціоналістів та лю­дей почуття.

Навряд чи ми можемо сьогодні однозначно стверджувати, які з наведених характеристик людської ментальності є взірцевими; радше треба вести мову про необхідність широкого та активні­шого спілкування між різними народами, країнами та держава­ми, оскільки розмаїтість збагачує діяльність (і людину), одно­манітність гальмує, консервує (і вбиває).

Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у роз­витку діяльності людини, то на перший план тут виходять знан­ня, освіта та виховання. Саме тому багато філософів вважало розвиток науки вирішальним у прогресі історії (Дж. Бруно, Ф. Бе­кон, І.Франко). Деякі сучасні філософи (К.Ясперс, Ж.Еллюль, Ж.-П.Кантен) схильні висувати на перший план прогрес розуму та раціональності у справі якісних зрушень у формах людської діяль­ності.

Нарешті, дуже важливим чинником людської діяльності постає волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентру­вати людські зусилля на вирішенні основних завдань життя. За всіх інших умов саме волевиявлення досить часто відіграє вирі­шальну роль в історичних подіях. Воно ж, своєю чергою, залежить від світоглядних і смислових орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття безнадійності та безглуз­дості того, що відбувається, або того, що має відбутися.

Поставимо, нарешті, запитання: кого ж треба вважати суб­'єктом історії? Якщо ми погоджуємося із твердженням про

Природне середовище Форми людського спілкування Характер соціальних відносин Знання, освіта, виховання Людські психічні характеристики (менталітет) Волевиявлення та форми самоорганізації

вирішальну роль людської діяльності в історичному процесі, то, здавалося б, звідси випливає визнання суб'єктом того, хто здійснює цю діяльність, тобто людину. Але подібна відповідь може бути зовсім не переконливою. По-перше, тому, що істо­рія постає результатом дій багатьох людей, окрема людина інколи губиться і майже зникає у вирі історичних подій. По-друге, якщо людьми керують певні інтереси та мотиви дій, може, це саме вони (або тс, що їх викликає) постають історич­ними суб'єктами?

Обидва зауваження слушні. Якщо в історії діють маси людей, якщо їх прагнення, волі, дії схрещуються, то хід історії може набувати характеру результуючого вектора різноманітних сил, що може не збігатися з жодною з них. Друге зауваження можна виправдати тим, що люди; діючи свідомо, не завжди спроможні передбачити всі можливі наслідки своїх дій. До того ж у їх дії вплітаються несвідомі потяги та мотивації. У наслідку складається враження, що люди бажають свого, але історія здійснює своє. І можна зробити висновок, що суб'єктом історії є певне історичне провидіння, яке через людей, їх пристрасті, потяги, бажання здійснює свої наміри. Зазначені міркування навряд чи можна відкинути. Але, враховуючи попередній виклад, можна стверджувати, що за більш виваженого підходу історичний процес постає, як свого роду змагання людських планів, мрій, намірів із наявними результатами попередніх історичних дій.

# На основі викладеного можна зробити висновок, що суб'єктом історії завжди була і с людська особа, бо лише особа постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу:1^ вона має реальні почугтя, по гяги, мотиви, бажання;^ вона продукує знання, культурні цінності, смисли;1* вона нагромаджує та використовує інформацію;1^ вона лроявляс волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію: нарешті,■=> саме вона постає споживачем історичних здобутків та виміром для справжніх завоювань історії.

Цей момент виділення в якості суб'єкта історії саме особи можна пояснити і дещо інакше: історія передбачає і навіть вимагає того, щоби дещо в ній передавалося від покоління до покоління. Звичайно, при цьому повинні з'являтися самі ці нові покоління, тобто передаватися повинно щось суто фізично і навіть фізіологічно (генетично). Проте перш за все повинно передаватися надфізичне, соціально-культурне, тобто те, що можна відокремити від конкретної людини. Нарешті, повинні передаватися знання, навички, вміння, прагнення. Оці останні


історичні "передачі" відіграють вирішальну роль, оскільки йдеться про людську активність, дію. А вони, як ми вже знаємо, є складниками особи.

Але, сказавши це, ми повинні врахувати, що людина постає особою лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб'єкт історії— це особа в єдності її загальнолюдських то іидивідуально-пеповторних виявлень. Унаслідок того суб'єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особа як представник певних соціальних спільностей — верств, станів, народу, держави, етносу й т.ін.

В останньому випадку філософія історії вживає термін "колективний суб'єкт історії": ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін. Але коли ми ставимо питання: на що в кінцевому підсумку орієнтуються запити, потреби, програми історичних дій — на людину як особу чи на певну спільність людей? — то відповідь буде все ж на користь особи (хоч особи немає без людської спільності).

Без забезпечення реального буття особи не можна

Т говорити ні про людські спільності, ні про історію. Мало того, історично форми людських спільностей змінювались (рід, плем'я, народ, етнос, нація), і саме тому, що людина як особа переростала їх, виходила за їх межі. Звичайно, останній момент не варто перебільшувати, бо особа завжди є особою саме настільки, наскільки вона як суб'єкт та об'єкт соціальних відносин постає їх діяльним виразом. Але й не тільки, бо особа водночас є виразом і особистих можливостей та якостей людини.

Отже, особа є виразом того, наскільки якості людини перейшли в дійові властивості особи і, водночас, наскільки форми та ситуації соціальних відносин стали можливостями, масштабами, вимірами дій особи. Особа як суб'єкт історії постас ніби “перехрестям” (поєднанням) індивідуальних якостей людини та якостей і простору соціальних відносин.

Унаслідок такого характеру особи як суб'єкта історії однобічний підхід до неї у будь-якому варіанті буде

невиправданим спрощенням. Так, не можна розчиняти особу в соціальних зв'язках (подібна позиція називається вульгарним соціологізмом), але так само не можна розглядати історію лише як демонстрацію, виявлення певних властивостей людини (це називається натуралізмом, психологічною або біологічною редукцією).

Розуміння суб'єкта історії як особи, що концентрує у собі людські властивості та соціальні відносини, дає можливість досить послідовно і несуперечливо розв'язувати деякі фундаментальні проблеми філософії історії:1^ про співвідношення людини та історії,1^ особи та історії,1^ історії та свідомих намірів людини. Так, стає досить очевидним, що Історичне пізнання є формою людського самоусвідомлення.

Ф Отже, історичне пізнання можна розглядати як об'єктивне тільки в луже специфічному значенні: за мірою його щирості, самокритичності та виявлення справжніх, реальних на цей час можливостей особи (як у людському, так і в соціальному вимірі).

Оскільки особа постає суб'єктом історії, то й людські маси ми повинні розглядати крізь призму їх особистих виявлень: що являють собою ці маси за складом, рівнем знань, настроями, хто і як їх організовує та ін. У зв'язку з останнім окреслюється роль видатних осіб в історії: вони постають, з одного боку, виразниками актуальних запитів соціальних відносин, а з Іншого — виявленням непересічних здібностей та можливостей людини. Тому навряд чи виправданою є теза: якщо історія вимагає, завжди з'явиться людина, яка це реалізує. Людина може з'явитися, але з якими здібностями, характером, волею?

Розуміючи особу як суб'єкт історії, ми можемо стверджувати, що оцінка ходу історії та ЇЇ звершень замикається на особі: якою мірою в умовах реальних здійснень, певних соціальних режимів, держав, законодавства, соціальних стосунків людина здатна бути особою, реалізувати себе в особистих виявленнях. А оскільки умовами виявлення особи постають рівень її свідомості, ступені свободи, то ми можемо правильно оцінити тлумачення історичного процесу як міри проявів людської свободи {І.Г.Гердер, Ж,-П.Сартр) або як збільшення питомої ваги розумного початку буття {К.Ясперс). Усе це справді є показником ходу історії, але лише щодо особи.

Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести передусім сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв'язувати особа у процесі історичної діяльності.

лі іде свободою та необхідністю ^ між теорією та практикою між сущим і належним між бажаннями та реальністю між індивідуальним та загальним

На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливостями особи та наявними (реальними) історичними умовами їх реалізації. У розв'язання цього протиріччя втягуються усі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ін.

До факторів історичного процесу можна віднести все те, що впливає на активність особи в позитивному або негативному напрямі (стимулює її або навпаки — гальмує). В загальнотеоретичному плані прийнято розрізняти умови, чинники та фактори певних (в даному випадку - соціально-історичних) процесів.

Умови - це пасивна сторона їх здійснення; це їх простір, грунт, межі. Чинниками постають ті елементи самих процесів чи умов, які діють або від яких передається певна дія, що мас важливе значення для протікання даних процесів. Нарешті, факторами називають такі елементи умов, які вступають у взаємодію Із чинниками, стимулюють, гальмують або певним чином корегують їх дію.

17.4. Людина та історія. Роль особи в історії

Всі наші розвідки в галузі філософії історії виправдані, врешті, основною темою - темою взаємовідношень людини та історії. І ця тема виглядає досить суперечливою.

Людини немає поза суспільством та суспільною історією,

у але Історія також неможлива без людини або тоді, коли

вона діє проти людини.

Ясно, шо людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за людину та її долю. Але так само інколи питання стоїть Інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує те, що в їх зв'язках вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.

Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичено людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.

Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому шіані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не виявляє всіх її можливостей, а тому постас у своїй конкретності чимсь вужчим від людини,лише перспективно націченою на можливу повноту людини.

Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для різноманітних людських реалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прише[ціюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, шо досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству. Накопичуючи та зберігаючи здобутки культурної діяльності різних поколінь, історія демонструє окремій людині величезний діапазон людських проявів, тобто демонструє, що може людина та в яких виявленнях

вона постає дійсною. Чи можемо ми використовувати термін "історія" так, ніби йдеться про якусь реальну особу, тобто чи справді історія щось робить? Якщо проаналізувати питання про дійовість історії, то суто логічно можна обгрунтувати дві можливі відповіді на зазначене питання. З одного боку, є підстави для того, щоб подати історію в якості особливої дійової особи, адже відомо, що певна спільність живих осіб (чи-то в тваринному світі, чи-то в суспільстві) утворює деякий особливий організм, де починають діяти такі закони, які не проявляють себе на окремих індивідах цієї спільності. Наприклад, виникає потреба в узгодженні масових дій або в механізмах взаємних стосунків.

Отже, є підстави вважати велику спільність людей, які тривалий час здійснюють спільні дії, особливим самостійним організмом, який вимагає від своїх складових одиниць підпорядкування його функціональним законам.

З іншого боку, реальною особою постає тільки і тільки людина. Як вирішити цю суперечність? Напевне, її можна вирішити із урахуванням того, як розглядалася нами проблема суб'єкту історії. Насправді, в історії діє особа, коренем якої є людська особистість, а вона, як ми вже знаємо, не тотожна ні людині, ні суспільним умовам життя та діяльності.

Увага!

Особистість - це те, що утворюється в певних соціальних умовах в людському індивіді, проте утворюється шляхом внутрішнього самостворення, внутрішнього вольового, енергетичного зусилля. "**



Особистість при цьому постає як одиниця, своєрідний атом суспільно-історичної структури (або конструкції): це є дія певного змістовного та смислового спрямування. В цій дії водночас виходять у з'явленість, демонструються екзистенціально-антропологічні можливості людини (тобто те, що закладене у людську природу) та можливості природи, космосу, буття. Це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та відфіксовані механізмами соціальної діяльності (або технологіями соціальної діяльності). Але те ж саме можна сказати І про природно-космічні сили та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне прирівнювання людської екзистенції та космосу. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною; проте стас зрозумілим і інше - чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про

самовладність історії; адже самовиявленні та самозасвідчені технології соціальної діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони і проявів, і функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окремого індивіда, ні із законами космосу і природи.



? Конкретна єдність суб'єктивних та об'єктивних чинників та факторів людської соціальної діяльності, взята із _ урахуванням її історичних здобутків та тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії"). Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія -це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою І.Г.Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок.

♦Історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини.

При тому з'являється сенс говорити про такі тенденції історії: **■ тенденція до збільшення ролі свідомого (розумного) початку у здійсненні Історичного процесу; ьф тенденція до зростання інформаційної насиченості поля людського дійового самовиявлення;

ь+ тенденція до урізноманітнення форм людського історичного активізму та збільшення ролі індивідуальної ініціативи в історичному процесуванні.
Висновки

0$ Історія як реальність людини та її виявлень виглядає різнорідним, складним і парадоксальним процесом. Філософія історії покликана дати людині загальні орієнтації в історії, допомогти їй оцінити можливості та умови свого соціально-історичного життєвого самоутвердження.

Як особливий напрям філософських досліджень філософія історії виникла у XVIIIXIX ст. Але її проблематика пронизує собою усі основні етапи розвитку історії ф'їлософії. Серед найважливіших проблем філософії історії на першому плані с: визначення особливої якості соціальио-історичного процесу, його спрямованості, характеру здійснення, вирішення питання про скіпченність або нескінченність історії, про реальність історії та роль у ній історичної нам 'яті. Переконливим варіантом розв'язання проблеми суб'єкта історії по стає окреслення його як людської особи, що концентрує у собі унікальні якості індивіда та характеристики соціальних відносин. Через віднесення до особи як самодіяльної активної одиниці Історичного процесу вихідних умов та чинників людської діяльності, можна окреслити зміст найболючіших питань у дослідженні історії.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   36




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка