Філософія, її походження, проблематика та функції



Сторінка4/36
Дата конвертації16.03.2017
Розмір8.34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36

ТЗЧОГОМЖ?"

Фалес

("усе з води"



Анаксімандр

(початок усього -"алейрон")

Анаксімен

("початок усього повітря")



ПіФагор

(усе подібне до числа або має пропорцію)



Геракліт

(світ є колообіг 4-х стихій; слід думати не лише над

тим, що є світ, а й як треба його сприймати і розуміти)

ЩО? іу ЯК?



Елеати ■:'

■ Атомізм ■

^Еволюціонізм

Ноодош V Г

(Пармєнід, Зенон)

(Дємокріт)

(Емпедокл)

(Анаксагор)

С лише буггя.

Ніщо не виникає

Унаслідок

Світовий розум

вічно тотожне со-

з нічого;

поєднання стихій

упорядковує Кос-

бі самому

Шіорука буття

тз космічних сил

мос.




світу- атом -

світ проходить

викорнстовугач и




неподільний, не-

різні стадії

"гомеонеріГ -




з мінний.

формування

частинки, які ча-




неруинівнпм




ють якості всього

V

# Отже, давньогрецька натурфілософія розвивалась динамічно, де­монструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людсько­го мислення - від простого => до складного, від конкретного => до абстрактного, від недиференційоваиої проблематики => до диферен­ційованої, від неусеідомленого =з до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.

3.3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії

¥ У період високої класики об'єктом осмислення для філософії ста-Ф ють усі сфери людської життєдіяльності.

Першими повернення проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійснили софісти - платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити ри­торики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481-411 рр. до Р.Х.) "людина с мірою усіх ре­чей" вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та реля­тивізму (принцип "все є відносним") у позиції софістів.

Саме проти цих принципів виступив Сократ (469-399 рр. до Р.Х.), який вважав, що ♦ людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути оста­точними, незмінними та завершеними; ♦ мінливі ж уявлення на­шої душі слід вважати гадкою, але саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та пове­дінки людини. ♦ Справжні знання, за Сокра-том, слід шукати в собі ("Пізнай себе!"), оскіль­ки безсмертна душа людини, пройшовши по­вне коло "космічних перевтілень", потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію су-СОКРА Т перечносші із самою собою. Це й робив Сократ

у своїх нескінченних бесідах із сучасниками ("сократичні бесі­ди"), бо вважав, що людина, яка через власні міркування за­йшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність.

Не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ прого­лосив: "Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того". Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його то­тального скепсису {сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза почи­нається ствердно - "Я знаю". Але що знає Сократ! - Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, щоб відрізни­ти справжнє знання від незнання; цей критерій ми вже позначили вище і та­кож зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, які б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знан­ня прискіпливо, виробляти критерії його оцінки- все це можна вважати важ­ливим і виправданим.



Сократа вважають уособленням філософії, І не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав нео­чевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжносгі їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з невинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі ми можемо ствер­джувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником мораль­ного і культурного розвитку людства.

Платон (427-347 рр. до Р.Х.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа щодо справжніх знань можуть відповіда­ти ідеї - незмінні сутнісні основи буття всього сущого. Речі течуть І змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать деякі ідеальні не­змінні сутності. їх не можна побачити, але можна осягнути розумом, адже, ро­зуміючи сутність речей, ми можемо впіз- ПЛАТОН нати їх у змінних образах та з'явленнях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення.

Чим є ідеї за змістом? - Це миттєво схоплена повнота та єдність кожної речі ("'ейдос"- вигляд). Можна було б сказа­ти, що це є сукупність елементів, необхідних і достатніх для існування певних речей, якщо, знову-таки, побачити їх у не­обхідній єдності. "Єдине"<у Платона є синонімом ідеї. Продов­жуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей-це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі -лише тіні ідей.

Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло - в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект "ідеальної" (а тому- і немож­ливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він уводив певні елемен­ти казарменного - тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщен­нях та ін.). В усякому разі можна стверджувати, шо саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для ро­зуміння пізнання та людської діяльності.



СХЕМА ОСНОВНИХ ЗМІСТОВИХ АКЦЕНТІВ У ФІЛОСОФІЇ ПЛАТОНА

о ,?■-■


2 „і";'

у І

чідчуттях

смислова і змістова єд­ність речей

несправжнє буття

істинне буття

вища сходинка в

пізнавальному

сходженні люд ини

сукупність необхідних та

достатніх елементів речі

взірці, за якими

Бог-деміург

упорядковує світ І

добро

істина краса

БЛАГО

Т

АРІСТОТЕЛЬ

Платон у 386 р. до Р.Х. відкрив в Афінах Академію - перший ви­щий навчальний заклад.

Арістотель (384-322 рр. до Р.Х.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав сла­ву одного з найкращих його учнів. Але, прий­нявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей ("Платон мій друг, але істина дорожча").

Арістотель проголосив, що ідея та річ -це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея - у нашому пізнанні і позначає пере­дусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямува­ти на вивчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії І форми. Матерія є пасивним матеріалом; поза формою вона лише чиста можливість; разом із формою матерія постає у виз­наченості матеріалу (субстрату) для певної форми (як мідь, глина, мармур для скульптора). Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, шо їх продукує "форма всіх форм", або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі мож­ливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чоти­рьох причин: причина матеріальна, формальна (вже згадані), причина дійова (з 'сднує форму та матерію) і фінальна, або цічьо-ва, причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.

Ототожнивши річ та Ідею, Арістотель справедливо вважає, що ми мо­жемо здобувати певні знання про реальність, оперуючи лише Ідеями / не звертаючись до речей. Він створив науку про закони та форми правильного мислення, назвавши її логікою.

# В основу логіки покладено вчення про три форми (поняття, судження та умовиводи) та про три закони мислення (закон тотожності пред­мета думки, неприпущення суперечності та виключеного третього). Крім того, Арістотель розробляв етику, політію, поетику, вчення про душу. У 335р. до Р.Х. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей.



Платті і АрІстотель - неперевершені мислителі античної філософії. їхні думки багато в чому визначили і визначають духовну атмосферу Європи, а їх учення окреслюють гранично відмінні орієнтири європейського мислення: Платон розробив екзистенціально-містичний тип мислення, багато в чому образ­ний, символічний, АрІстотель - стиль раціонально-логічний, чіткий та детально продуманий.

Багатогранна творчість Платона і Арістотеля завершує собою класичний період у давньогрецькій філософії. Це був час найбільш інтенсивної, різнобічної і продуктивної твор­чості у сфері філософського духу.

ВИХІДНІ ПОЧАТКИ БУТТЯ ЗА АРІСТОТЕЛЕМ

Будова речей

Форма всіх форм (світовий розумі

Причини речей

матеріальна

формальна

дійова

Перша матерія (можливість бути)

цільова

3.4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, Ідеї, представники



Філософія завершального циклу розвитку античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах по­ступового руйнування класичного античного полісу (Олександр Македонський завоював не лише більшість полісів, а й колосальні території за межами Греції, створивши грандіозну імперію). Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктив­но забарвленою. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки використовували вже наявні (епігонство), які часто спо­лучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклекти­ка). Зупинимося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.




^/д: основний ^^^ зміст

Школи ^^к

Основи світо­будови в їх значенні для людини

Висновки, що випливають для людини з т акого розумін­ня світобудови

Життєві завдання людини




Епікуреїзм

Смерті не існує, тому що в осно­ві світу лежать невмирущі атоми

Слід позбутися життєвих страхів

Досягнення атараксії -душевної незворушності




Скептицизм

Кожна річ є не більше такою, ніж будь-якою іншою

Треба утриму­ватися від будь-яких суджень про оечі

Треба зберігати стан автаркії (самовладності)

Стоїцизм

Світ прониза­ний божествен­ною пневмою, у ньому панує фатум -невблаганний закон долі

Не варто опи­ратись фатуму: того, хто ба­жає, доля ва­бить, хто не бажає - тягне

Треба зберігати мужність духу, оскічьки дух ав­тономний сто­совно обставин життя

Неоплатонізм

Світ є послідов­ним "виливан­ням " божест­венного Єдиного

Слід намагати­ся наблизитись до Бога

Треба прямува­ти шляхом ду­ховного само­вдосконалення

,&йч
ЕПІКУР

Епікурейство заснував Епікур (342-271 рр. доР.Х.) і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар (95-55 рр. до Р.Х.). Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невми­рущість матерії, а, значить, і певне безсмертя людини (посилаючись на атомізм), відсутність фатуму та необ­хідності в космосі (припускаючи, шо атом володіс здат­ністю довільно відхилятись від траєкторії свого польо­ту), можливість різних пояснень тих самих явиш через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчут­тям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, -це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від життя насолоди, серед яких найбільша - уміння запобігати стражданням та зберігати душевну рівно­вагу, незворушність і безпристрасність (давньо­грецькою мовою -досягнення стану "атараксії").

Скептицизм (від давньогрецького "сумнів"), що його заснував Піррон (360-270 рр. до Р.Х.), звертав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї; звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філо­софії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знамениті запитання з трьома відповідями:

1. Якими є всі речі ? - Не більше такими, ніж ТИТ ЛУКРЕЦІЙ КАР будь-якими пішими.

2. Що можна сказати про такі речі ?- Краще не казати нічого, утриму­ючись від суджень.

3. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? - Збе­рігати самовладність (автаркію).

Скептики всебічно обґрунтовували свою позицію сумніву в можливос­тях пізнання, але врешті-решт, за Геґелем, своєю вимогою у всьому сумні­ватися сприяли розвитку наукового критичного мислення.

Більш поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зепон-стоїк (340-265 рр. до Р.Х.). У Римі його послідовниками були Луціп Аней Сеиека (4р. до Р.Х. -65 р.), £“(ктеяі(5-138)та Марк Аврелій Антонім (121-180). Стої-цизм також закликав людину до життєвої мудрості та самовладності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Скептики вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впада­ти у відчай, адже змінити долю неможливо. ("Того, хто бажає, доля приваб-

СЕНЕКА

лює, того, хто не бажає, штовхає"). Стоїки поясню­вали свою думку притчею про карету та собаку: соба­ка прив'язаний до карети, що ще; як би не смикався пес, рух визначає карета, тому втрачають сенс смикан­ня, опір руху, відчайдушні крики. Через це і людині в її відношенні до долі лишається одне: визначити внутріш не ставлення до того, чого змінити не можна. Гідне для людини ставлення до будь-чого- спокій, не­зворушність, зберігання внутрішньої автономії. Сто­їки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучивши до логіки і розуміння пізнання.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платана. Усе сутнє являє собою результат виливання (ема­нації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Пер­шим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях - Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все сутнє, роблячи світ внутр­ішньо пов'язаним. Через душу все, що існує, прагне повернутися до вищо­го - до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Людина ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного, до блага. Основні творці неоплатонізму - Плотін (205-270) та Прокл (412-485).

*■ Отже, можна констатувати: школи завершального циклу були чітко спрямовані на те, щоб перетворити філософію на інструмент людського Індивідуального самоутвердження. Саме на цьому шляху пізня антична філософія зробила своє основне відкриття: дух може бути автономним від обставин життя, протистояти цим обста­винам (за Сенекою, дух сам собі володар). Це відкриття, очевидно, перекидає місток Інтелектуальних досягнень наступній епосі - хри­стиянському європейському Середньовіччю. Бо саме епоха Середнь­овіччя, як ніяка інша в європейській історії, була зосереджена на ду­ховному як першому початку буття.

__ Висновки

0Ь А нтична філософія - великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального сеітоосмислення, а п зафіксувала великі прозріння у межах цих обріїв. Антична філософія вперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу. Космосу, при-

СУТТЄВО ІЙ&

роди, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведін­ки. Певною мірою все це ввійшло і в духовну скарбницю Ук­раїни, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Піфагора, Сокра-та, Платона, Арістотеля і Сенеки.

СУТТЄВО ІСКІ

Резюме


® Антична філософія - початок європейської філософії; в Стародавній Греції вона вперше відокремилась від інших напрямів людської життєдіяльності; завдяки збігу сприятливих умов вона набула тут унікальних властивос­тей: постала відкритою та доступною, толерантною, пластичною та динамічною в своєму розвитку, а тому вперше накреслила майже всі ос­новні напрями розвитку філософсько-світоглядної проблематики.

® Класичність античної філософії зокрема проявилася в тому, що вона роз­будовувала свої теорії та ідеї від "початку " - від намагання збагнути природу, космос, але в їх цілісності, тобто через деяке перше буття ( "архе "); на цьому шляху були створені теорії світових стихій, рухли­вого та пов'язаного єдиним законом космосу, космосу, пронизаного ма­тематичною гармонією, теорії атомізму, еволюціонізму, світового ро­зуму; при цьому антична фшісофія продемонструвала неперервний роз­виток думки у напрямі її деталізацій та поглиблення.

® В період високої класики в поле зору філософії поступово входять всі ос­новні сфери людської життєдіяльності; філософія стає деталізованою, систематизованою, розгалуженою; основна увага тут переноситься на вироблення виправданих, надійних способів осмислення дійсності: Пла-тон і Арістотель - ці неперевершені корифеї античної думки - створю­ють дві провідні парадигми європейського мислення і пізнання: парадиг­му екзистенціально-містичну та раціонально-логічну.



© Пізня антична філософія за умов руйнування античного полісу спрямовує свої зусилля на захист окремого індивіда, а тому стає суб'єктивно спря­мованою, еклектичною; на цьому шляху вона робить грандіозне відкрит­тя - відкриття автономії людського розуму щодо обставин життя.

® Своїм Історичним розвитком антична філософія постає школою людсько­го мислення, оскільки проходить певний завершений цикл: від осмислення космосу - через акцентування питань пошуку способів пізнання дійсності в усіх її аспектах - до входження в засади людської суб'єктивності.

[ 9 ] Питання для обговорення на семінарському занятті

1. Особливості, умови формування та етапи розвитку античної філософії.

2. Розвиток ідей в античній натурфілософії.

3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії; со­фісти, Сократ, Платон та Арістотель.

4. Загальні риси та провідні школи пізньої античної філософії.

:л! Теми для рефератів, доповідей і контрольних робіт

1. Феномен античної філософії в європейській історії.

2. Умови та чинники формування античної філософії.

3. Значення ідей античної натурфілософії для сучасної філософії та науки.

4. Оцінка ролі софістів є розвитку античної філософії та культури: пози­тивне та негативне в їх діяльності.

5. Життя та філософська діяльність Сократа.

6. Філософське вчення Платона.

7. Вихідні ідеї філософії Арістотеля.

8. Здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії.

9. Впливи античної філософії на розвиток української філософської думки та культури.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка