Між філософією та релігією утворилась проміжна сфера -сфера теології. Теологія (богослов'я) - ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою всі основні релігійні догмати. Філософія ^ по-перше, розробляла інтелектуальний Інструментарій, що його використовувала теологія; ^* по-друге, авторитет філософії, її поширеність саме там, де утверджувалось християнство, змушували християн "розмовляти" філософською мовою, а тому - і знати її.
Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з Ш філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визначався Т формулою "Філософія є служницею теології". Цю формулу вперше • запропонував Климент Олександрійський, підтримав її Петро Дамі-
апі й остаточно вона закріпилася у період зрілого Середньовіччя.
4.3. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії
Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися в Європі в ІХ-Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. У цей самий час формувалися і провідні напрями середньовічного філософування - схоластика І містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром для усіляких міркувань та осмислень.
Відмінність між схоластикою і містикою полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сферо споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Оскільки найнадійнішим та найефективнішим засобом розуму є логіка, то найпершою ознакою схоластики є використання логіки в богопізнанні. Містики ж наполягали на тому, що розумування тільки шкодить християнському благочестю, тому в пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. Отже, у підґрунті поділу середньовічної філософії на схоластику та містику лежить різне тлумачення співвідношення віри та розуму у справі богопізнання.
'Християнська релігійна філософія
Схоластика
© слід повною мірою використовувати можливості розуму в питаннях богопізнання
© найкращим засобом діяльності розуму є логіка
' Містика
© розум і роздумування ведуть лише до гріха і
до відходу від шляху віри © шлях до Бога лежить через почуття, любов
до Бога та самозречення
У період раннього сформованого середньовіччя (та ранньої схоластики і містики) І.С.Ериугеиа (810-877) у творі "Про розподіл природи" вперше накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія -з теологією. Ериугену вважають першим видатним представником схоластики. Ансельм Кентерберійський (1033-1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості. У цей же час Петро Даміані (1007-1072) стверджував, що філософування загрожує християнській душі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.
У період зрілого середньовіччя (ХП-ХШ ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, бо саме в цей час у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети (об'єднання викладачів і студентів). Чи відіграють якусь роль у питаннях християнського благочестя та спасіння душі людські зусилля, людська розумова активність? Це питання лежало у підґрунті дискусій між "номіналізмом " і "реалізмом ", хоч змістовим приводом для сперечання було питання про природу загальних понять (універсалій).
"Реажти " вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність.
"Номіналісти " ж припускали, що загальні ідеї - це лише імена ("номі-на "), якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони постають результатом божественного творіння світу. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. Внаслідок цього людське пізнання має своє значення та виправдання.
"Реалісти " були більш ортодоксальними теологами, а деяких "номіналістів" Церква засудила. До "реалістів" належали Ансельм Кентерберійський та Бернар Клервоський, до "номіналістів " - Росцелін із Комп 'єня та (у певний період) 17'єр Абеляр. Важливо відзначити, що питання про природу загальних понять та їх роль у пізнанні залишається і до сьогодні дуже важливим для філософії, оскільки у деяких течіях сучасної філософії сповідується позиція, за якою єдиною реальністю інтелектуальних актів постає саме мова, а поняття, у такому разі, визначають зміст інтелекту.
У період зрілого Середньовіччя у зв 'язку зі збільшенням інтересу до знання відбулися зміни в історичній долі платонізму та арістотелізму. Раніше,
коли на першому плані стоячи питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, про внутрішні характеристики людини, платонізм досить органічно поєднувався з окресленим колом питань. А тепер, у зрілому Середньовіччі, коли акцепт було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структуруваиня наук, виявилося, що для такої мети більше підходить філософська спадщина Арістотеля. Його твори (крім логічних) спочатку прийшли до Європи через арабський світ і були зустрінуті Католицькою Церквою та богослов 'ям із насторогою: здавалося, що арістотелізм віддає натуралізмом та матеріалізмом. Але вже є 1231 р. створено папську комісію на чалі з Альбертом Больштедтом, "Великим" (1206-1280), яка повинна була вирішити, чи могла б християнська теологія використати арістотелізм. До комісіївходив г Тома Аквінський (1225-1274), творчість якого оцінюється як вершина в розвитку схоластики.
У цей же період набула поширення так звана "теорія подвійної істини ", яка стверджувала, що філософія (і наука) мають право на автономний щодо богослов 'я розвиток, оскільки між науками та богослов'ям існують суттєві відмінності: ►філософія (і наука) рухаються від часткового до загального (індукція), а ► богослов'я - від загального до часткового (дедукція), ►філософія та наука є сферами теорії, а ► богослов'я - етики та життєвої практики. Богослов'я не приймало цієї теорії, але думка про те, що існує певна відмінність між знанням священним і світським, від того часу постала як нормальна та виправдана.
Тома Аквінський (лат. - Томас) став засновником томізму - одного з най-впливовіших напрямів християнської філософії. Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Тома А мінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення Арістотеля з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на арістотелізм, Тома Аквінський створив всеохоплюючу філософсь-ко-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання.
ТОМА АКВІНСЬКИЙ
Вчення Томи Аквінського досить часто характеризують як концепцію "симфонії (співзвучності) розуму та віри ".
Тому істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбудеться, слід надати перевагу Істинам теології.
Вчення Томи Аквінського про умови симфонії розуму та віри
-► існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина науки та фиософії)
_^ існують істини, які перевищують людські можливості (вони даються лише в божественному об'явленні і торкаються питань створення світу, спасіння та безсмертя душі)
існують істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з ■*■ допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати, але філософія повинна узгоджуватись із теологією).
Отже, "симфонія " передбачає підпорядкування природного розуму істинам об'явлення у разі їх зіткнення. Виходячи з таких міркувань, Тома поділяв усі знання й науки на:
♦ теологію об'явлення;
* природну теологію;
■* філософію (яка об 'єдиувала і всі інші науки).
Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він, як правило, не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати "доречей"(у божественному промислі-це була позиція "реалістів'), "у речах "(якїхсутість та необхідність-це позиція "концептуалістів"), "після речей " (як результат людського пізнання - це позиція "номінаністів'). Отже, і в цьому питанні Тома проводив позицію своєрідної "симфонії". Те ж саме- і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. У такому разі Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.
• Учення Томи Аквіпського в 1879 р. проголошено офіційною філо-' софськоюдоктриною КатолицькоЩерквигпдназвою "неотомізму".
Найвідомішими містиками періоду розвиненого Середньовіччя були Франциск А сизький (1182-1226), Бернар Клервоський (1091-1153) таДжованні Бонавентура (1221-1274). Останній у своєму творі “Путівник душі до Бога” окреслив досить струнку для свого часу класифікацію пізнавальних здібностей людини: чуття, уява, розум, розумове споглядання та розрізняння добра і зла. А в праці "Про повернення наук до теології" Бо-навентура дав перелік відомих на той час наук, зарахувавши туди й технічні науки (рукотворні). Але врешті всі ці науки та здібності повинні були підвести людину до "обожнення", до споглядання Бога через самовіддану любов.
У працях видатного схоласта Роджера Бекона (1214-1292) було високо піднесено роль наук у просвітленні людської душі. Бекон, зокрема, стверджував, що "знання є сила ", що підґрунтям наукових знань постає досвід (хоча у теології вирішальну роль відіграє об'явлення) і що Бог створив світ за допомогою математики. ЙоганнДунс Скотт (1265-1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум чи ідеї, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія, за Скоттом, є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною.
У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285-1349), розвиваючи ідеї Й. Д. Скотта, наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут - творіння, а це акт волі, а не розуму. Мало того, віра неоціненна саме тому, що пов'язана з позарозумовим. Звідси випливає теза про те, що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей. Із такого перебігу думки логічно випливає принцип "бритви Оккама": не слід збільшувати сутності (під час обгрунтування) без потреби.
Цей принцип, урешті-решт, було спрямовано проти схоластики з її праг- Вільям ОККА М
неннями до нескінченних логічних побудов. Вважається, що саме він сприяв відходові від схоластичного теоретизування. Представники містики пізнього Середньовіччя Мепстер Ек-харт (1260-1327), Йоганн Таулер (1300-1361), Йоганн Рейсбрук (1293-1381) відомі тим, що, майстерно володіючи словом, особливо наголошували на значенні людської активності в питаннях вибору життєвого шляху та прилучення до божественної благодаті. Вони стверджували, що, відштовхуючись від того, що даровано Богом, людина сама визначає себе власними вчинками, бо здатна роздмухати полум'я із закладеної в неї Божої іскри.
* Завершуючи розгляд ідей схоластики та містики епохи Середньовіччя, слід наголосити, що навряд чи виправдано дивитися на останню як на явище історичного минулого. У схоластичних логічних конструкціях, • по-перше, окреслено суттєві характеристики духовного й ідеального в їх адекватних виявленнях, а, • по-друге, світобудова вперше постала як взаємодія сил та енергій (а не речей чи стихій, як це було за часів античності). Останнє даю змогу перейти від античних світових стихій до оперування поняттями класичної механіки. Містика, у свою чергу, вимагала бачити в людині не лише те, що пов'язане з розумом, а дещо глибше вкорінене в людське сство. Це певною мірою випереджувало екзистенціалістське тлумачення людини як "отвору в бутті", отвору, крізь який буття виходить у з явлення.
В ідеях зрілого та пізнього Середньовіччя вже можна простежити ¥ зародки ідей пізніших історичних епох, але у сфері виключного _ акцентування найпершої ваги духовних пошуків ця епоха, напевно, лишається непере вершеною.
суттєвої^
Висновки
0Ь Філософія Середньовіччя була складовим елементом християнського світобачення, і тому вона була зосереджена на осмисленні духовних сутностей, тобто сутностей невидимих, позачуттсвих і нескінченних. З одного боку відбувалася "теологізація " філософії, а з іншого - проходила "раціоналізація", "філософізація" теології. За образним висловлюванням Гегеля, це був час, коли філософія була "інобуттям " теології, а згодом сама теологія ставала "інобуттям " філософії.
Філософія Середньовіччя успішно засвоювала духовні складники людського буття, виділяючи в них раціонально-логічні та чуттєво-вольові полюси. Вона досить органічно пов 'я-зувала питання життєвої активності з духовною спрямованістю людини, з пошуками шляхів сходження до абсолюту, з визначенням людської долі та проявами свободи волі людини.
У межах середньовічного християнського філософування поступово відбувалося нагромадження знань та ідей, які врешті-решт сприяли виникненню сучасної цивпіізацп, науки та освіти.
СУТТЄВОМУ
Резюме
Ф При переході від античної епохи до Середньовіччя в європейському світогляді відбулися досить радикальні зміни, пов 'язані пери/ за все із тилі, що тепер зусилля людства спрямовувались на засвоєння внутрішнього, духовного, того, що за своєю суттю постає принципово неспоетережува-ним та безмежним. Ці зміни були зумовлені розповсюдженням є Європі християнства, яке ставило є центр усіх людських задумів питання про спасіння душі та духовну досконалість.
® Найперші ідейні засади нового, християнського, світобачення були розроблені апологетикою та патристикою, які, активно використовуючи досягнення попередньої античної філософії, створили цілісну систему поглядів на світ, де провідне місце належало вченню про Бога, людину, їх відношення та значення свідомого людського зусилля у питаннях подолання наслідків гріхопадіння, здійсненого першими людьми. ® Розвинена середньовічна філософія розподілилася на два провідні напрями - схоластику і містику; цей події був зумовлений як вихідним дуалізмом середньовічного мислення, так і складнощами вирішення в ту історичну епоху питання про співвідношення знання та віри: схоластика вважала, що людина повинна використовувати розум у богопізнанні, базуючи його на логіці, а містика надавала почуттям та вірі вирішального значення у відношенні людини до Бога.
® Історичний розвиток схоластики та містики сприяв підготовці ідейного грунту для розвитку новоєвропейської науки, поглибленню людського самоусвідомлення, цивілізаціпному оновленню Європи.
[ ? ) Питання для обговорення на семінарському занятті
/. Причини та зміст радикальних змін у європейському світогляді при переході від античної епохи до Середньовіччя.
2. Роль християнської патристики у формуванні ідейних засад середньовічного світобачення. Провідні проблеми апологетики та патристики.
3. Схоластика та містика як напрями середньовічної філософії Вихідні ідеї та представники середньовічних напрямів схоластики і містики.
^ Теми для рефератів, доповідей І контрольних робіт
1. Основні причини зміни світоглядних орієнтирів при переході від античності до Середньовіччя.
2. Східна та західна патристика: порівняльна характеристика.
3. Сучасне значення провідних ідей християнської патристики.
4. Вплив ідей візантійської патристики на культуру Київської Русі.
5. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії: тотожне та відмінне.
6. Провідні ідеї розвиненої схоластики та їх Історичне значення.
7. Провідні ідеї розвиненої містики та їх роль у людському самоусвідомленні,
СЗГ Завдання для самостійного опрацювання і закріплення
матеріалу з теми
Завдання 1. Розкрийте і поясніть основні відмінності у світогляді античності і європейського Середньовіччя.
Завдання 2. Поясніть роль апологетики і патристики у формуванні середньовічної духовної культури.
Завдання 3. Розкрийте основні особливості розвитку західної та східної патристики.
Завдання 4. Охарактеризуйте ідейні здобутки Августина Блаженного.
Завдання 5. Зробіть порівняння вихідних ідей схоластики та містики.
Завдання 6. ОкреслІтьісторичниЙзмістконцепції"подвійноїістини".
Завдання 7. Розкрийтезмістізначенняпринципу"бритвиОккама".
Щ Додаткова література з теми
1. БлинниковЛ. В. Великие философьі: Учебньій словарь - справочник. 2-е ивд. - М., 1997.
2. Горбачів В. Г. История философии. - Брянск, 2000.
3. История философии в кратком изложенііи. - М., 1991.
4. История филоі'офии: Заппд - Рисеня - Восток. В 3 т. - М.,1996.
.5. История фияософии: Учсбное пособие для вузов / А.Н. Волков, В.С. Горнев " др. М.. 1997.
6. Кондзьа.іка В. В. Історія середньовічної філософії. - Львів, 2001.
7. Коплстон Ф. Історія середньовічної філософії. - К.. 1957.
8. Петруиіепко В.Л. Формування вихідних засад середньовічного філософствування (лекція для аспірантів та здобувачів вченого ступеня). - Львів. 2000.
9. Татаркевич В. Історія філософії. Т.1. - Львів, 1997.
ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ
Корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.
Данте Лліг'єрі
Головне для людини - уславити себе земними вчинками.
Франческо Пстрарка
Людина може сягати Бога, а можи стати нижчою від худоби.
Леонардо да Вінчі
Унаслідок нагромадження знань, розширення обріїв суспільного досвіду та кризи середньовічного світобачення у XIУ-ХУ ст. Європа вступає в нову історичну епоху — епоху Відродження. Відбувається суттєва світоглядна переорієнтація: набувають цінності пізнання природи ти земні вчинки людини, поступово формуються принципи класичної науки. Проте за змістом це була суперечлива епоха, яка не лише підносила та оспівувала людину, а й висвітлювала драматичні сторони її буття. У європейській історії Відродження розглядають як епоху перехідну, що містить у собі елементи Середньовіччя і зародки процесів епохи Нового часу.
СУТТЄВО№55
н я
а
а
і
о
Після вивчення матеріалу теми Ви повинні
Ч> які саме зміни відбулись у християнському світобаченні в епоху Відродження;
Ч> чому гуманістичний світогляд постав внутрішньо суперечливим явищем;
<Ь якими були провідні змістові акценти у ренесансній філософії.
^° пояснити особливості ренесансної трансформації християнського світосприйняття;
®° виділити єдину логічну лінію у розвитку філософських шкіл європейського Відродження;
^ знаходити аналоги між історичними процесами Відродження та сьогоденням.
♦ найважливіші особливості розвитку філософії за умов розвитку основ індустріального суспільства;
♦ суперечливий характер європейського Відродження, прояви в ньому титанізму та фаустівського духу;
♦ особливості гуманізму як феномену європейської історії;
♦ світоглядне підґрунтя формування вихідних принципів класичної науки.
\_2 План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:
5.1. Поняття "Відродження" і характерні риси духовного життя цієї доби.
5.2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропологізм, платонізм і натурфілософія.
5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження.
КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ
* МАКРОКОСМ ТА МІКРОКОСМ поняття, що позначають фундаментальні орієнтири європейського світобачення доби Відродження: макрокосм - великий світ, мікрокосм - малий Світ, або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт і концентрацією та виявленням властивостей великого світу, її останній перебуває у спорідненості із якостями людини.
* АНТРОПОЦЕНТРИЗМ - логічний наслідок тлумачення співвідношення в епоху Відродження макрокосму та мікрокосму ■ оскільки лише людині в яскравій формі притаманний розум, то якості світу не лише зосереджені в людині, а п через людину виходять у виявлення, усвідомлення: тому людина постає центром та зосередженням якостей світу.
* ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ - висунуте М.Коперпіком положення про те, що доцільніше вважати не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетної системи); за часів Коперніка та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особливе становище людини в світі.
* СИМПА ТІЯ СВІТОВА - у поглядах та ідеях багатьох мислителів Відродження -взаємний потяг усіх речей та явищ дійсності на основі того, що світ пронизаний та поєднаний енергією єдиної світової душі.
* ПАНПСИХІЗМ - позиція, яка наді.чяс усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та активності космосу; через це зірки, планети, мінерали розглядалися як одухотворені істоти.
5.1. Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цісї доби
Криза середньовічного світобачення, а також хід соціокуль-турних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі. Ці зрушення були пов'язані *зі зростанням значення та авторитету міст, *збільшенням їх питомої ваги та значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У ХІУ-ХУ ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Вони - осередки формування нового погляду на світ, на людину, її можливості. Яскравим свідченням того було мореплавство, де зростав інтерес та вироблявся смак до далеких морських експедицій, в умовах яких людина все більше проявляла свою автономність і дослідницькі можливості. Посилювалася критика ортодоксальної релігійної догматики, особливо в аспекті її розходження з реальною практикою суспільства, життям і діяльністю представників кліру. Усі ці процеси в особливо концентрованому вигляді проявилися в Італії ХІУ-ХУ ст., де й виникло явище Відродження.
Річ у тім, що Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як із Середньовіччям, так і з Новим часом:
> Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда, іноді досить радикально];
> туї розвиваються деякі явища суспільного життя, які повною мірою розгорнулися у наступну історичну епоху.
Велика кількість дослідників історії та культури вважає добу Відродження перехідною епохою.
Зовнішньою ознакою і приводом до назви епохи послужило масове захоплення у тон час античною культурою та літературою, які на певний момент постали для культурного загалу як неперевершені зразки людського самовиявлення. Але при всьому юму діячі епохи розуміли, шо повернутися у минуле неможливо. Що ж тоді відроджували в зазначену епоху? Певною мірою, безперечно, античну культуру, але ще більше - погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви, а орієнтований на виявлення всієї повноти життсвих проявів людини. Саме такий погляд діячі Відродження знаходили і цінували в античності.
Які ж нові акценти з'явилися у світобаченні Відродження? Філософи й мислителі Відродження почали підкреслювати реальну цінність природи і земного життя людини.
Природа і земне життя людини мають реальну цінність
Світ і природа являють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога
Поділіться з Вашими друзьями: |