Фондова лекція з навчальної дисципліни «Міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції» тема №1 «Міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції: поняття, основні напрями та форми»



Скачати 362.06 Kb.
Дата конвертації23.10.2016
Розмір362.06 Kb.
ТипЛекція



МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра конституційного та міжнародного права

ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник кафедри конституційного та міжнародного права

полковник міліції

А.М. Колодій

«____» _________________2014 р.


ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни «Міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції»



ТЕМА № 1 «Міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції: поняття, основні напрями та форми»

Навчальний час 2 годин(и)


Для слухачів НАВС за освітньо-кваліфікаційним рівнем «магістр»

за спеціальностями:

«Правознавство» 8.03040201

«Правоохоронна діяльність» 8.03040102

«Управління у сфері правопорядку» 8.18010002


Обговорено та ухвалено на засіданні кафедри конституційного та міжнародного права НАВС

«01» вересня 2014 року,

протокол № 1

Київ – 2014

Міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції: поняття, основні напрями та форми.



Мета: розглянути історичні етапи становлення міжнародної кримінальної юстиції, розкрити сутність міжнародної кримінальної юстиції, визначити роль Міжнародного Кримінального Суду у сфері міжнародного кримінального правосуддя, з’ясувати особливості міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб за вчинені ними міжнародні правопорушення, визначити основні напрями та форми міжнародного співробітництва у сфері міжнародної кримінальної юстиції.
Основні терміни та поняття: міжнародне право, юстиція, юрисдикція, міжнародна кримінальна юстиція, злочин, міжнародний злочин, злочин міжнародного характеру, фізична особа, держава, міжнародна організація, правосуддя, агресія, геноцид, воєнні злочини, екстрадиція, Міжнародний кримінальний суд, ООН, міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю.
Зв’язок з навчальними дисциплінами: теорія держави та права, кримінальне право України, конституційне право України, державне право зарубіжних країн, міжнародне право.


План:



ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ 1

з навчальної дисципліни «Міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції» 1

Міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції: поняття, основні напрями та форми. 2

Вступ 3


1.Історія становлення міжнародної кримінальної юстиції. 3

2. Поняття та загальна характеристика міжнародної кримінальної юстиції. 12

3. Міжнародний кримінальний суд як орган міжнародної кримінальної юстиції 16

4. Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб за міжнародні правопорушення. 17

5. Міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції: основні напрями та форми. 21

Висновки 26

Список використаних та рекомендованих джерел 27



Вступ

Важливим засобом забезпечення стабільності міжнародно-правових відносин є формування у системі міжнародного права інституту міжнародної юстиції. ЇЇ поява зумовлена необхідністю утворення дієвого механізму захисту інтересів суб’єктів міжнародного права, фізичних та юридичних осіб, вирішення спірних питань між ними. У минулому нерідко спори призводили до збройних зіткнень і спустошливих кровопролитних воєн. Цей рецидив час від часу виявляється і сьогодні.

Сучасне міжнародне право вимагає вирішення спірних питань між державами тільки мирними засобами. Цей принцип дістав загальне визначення і закріплення у Статуті ООН та багатьох інших міжнародно-правових актах. Зокрема, у ст. 2 Статуту ООН зазначається, що усі члени ООН вирішують міжнародні спори мирними засобами, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку народів.

У сучасних умовах більшість спірних питань, які виникають у повсякденній практиці міжнародного спілкування, вирішуються здебільшого дипломатичним шляхом, на основні взаємних домовленостей, примирення тощо. Однак, якщо ці механізми не спрацьовують, то відповідні суб’єкти міжнародного права можуть вдатися до послуг системи органів і установ міжнародного судочинства (судів, арбітражі, трибуналів тощо). Саме завдяки цим органам міжнародний правопорядок набуває більшої стабільності, через них реалізується принцип верховенства права у міжнародних відносинах.



  1. Історія становлення міжнародної кримінальної юстиції.

Система міжнародного судочинства має досить давню історію свого створення. Аналізуючи історію розвитку та становлення міжнародної кримінальної юстиції можна виділити наступні етапи:



    • перший етап – до Першої світової війни;

    • другий етап – період Першої та Другої світових війн;

    • третій етап - Нюрнберзький та Токійський трибунали

    • четвертий – створення трибуналів ad hoc щодо колишньої Югославії та Руанди.

    • п’ятий етап – створення Міжнародного кримінального суду

Перший етап.

До Першої світової війни фактично не було спроби формування міжнародного кримінального суду над винуватцями агресивних війн. Це пояснювалось перш за все тим, що не було визнано той факт, що держави несуть відповідальність за воєнні злочини чи інші порушення міжнародного права, так само як і індивіди в окремих випадках відповідають за міжнародним правом. Єдине, що стримувало воюючі держави від порушення правил і звичаїв війни була їх добра воля.

Так, наприклад, Наполеон І, звинувачуваний у розв’язанні агресивних війн початку ХІХ століття не був засуджений міжнародним судом, але покараний міжнародним політичним актом держав-переможниць. Відповідно до договору між Росією, Пруссією, Великою Британією та Австрією його було оголошено злочинцем та заслано на острів св. Олени. Отже, можна сказати, що існуюча до Першої світової війни традиційна система попередження порушень права війни була внутрідержавною, а не міжнародною.

Однак, слід вказати, що на першому етапі відбувається зародження ідеї створення міжнародного кримінального суду на доктринальному рівні. Аналіз тогочасних творів дозволяє виділити дві позиції щодо питання міжнародних судів:



  • перша об’єднувала тих науковців та політиків, які висловлювали доцільність заснування загального міжнародного суду (група Лорімера).

  • друга група науковців пропонувала створити стільки судів, скільки існує родів зіткнень, у тому числі й кримінальний суд (група Барá).

Усі існуючі позиції науковців залишились на папері і не були реалізовані, історія свідчить про певні прецеденти тогочасного міжнародного кримінального суду. Так, однією із спроб притягнення до відповідальності за звірські дії було здійснено спеціальним судовим органом – зборами суддів міст Ельзасу, Австрії, Німеччини та Швейцарії засновані в 1474 році для судового процесу над де Хагенбахом за злочини проти “законів Господа і людини”, вчинені ним під час окупації міста Брайзаха. Хагенбах постав перед трибуналом, який був заснований спеціально для суду над ним і складався з 28 суддів із союзних держав. Трибунал обвинуватив його у вбивстві, зґвалтуванні, віроломстві й інших злочинах, позбавив лицарського звання та присудив до страти.

В більшості випадків до Першої світової війни вирішення питання про відповідальність держави, високопоставлених осіб, за вчинені ними злочини проти держав, людства, здійснювалось шляхом домовленостей між потерпілими та зацікавленими державами. Ідея створення міжнародного кримінального суду не була реалізована здебільшого через відсутність державної підтримки.



Другий етап. Питання про утворення постійно діючого міжнародного кримінального органу, що має міжнародну юрисдикцію, було вперше серйозно поставлене в контексті Балканських воєн 1912 – 1913 років. Спроба практичної реалізації цієї концепції була почата після Першої світової війни.

Масштаби Першої світової війни (1914-1918 рр.) та велика кількість жертв, – в тому числі і серед мирного населення, методи її ведення вимагали від міжнародного співтовариства адекватної реакції. Вперше на державному рівні широко пропонувалось створення міжнародного кримінального суду. З цією метою після закінчення війни 25 січня 1919 року Паризькою мирною конференцією було створено Комісію по відповідальності та покаранню злочинців війни. Комісія складалася з п'ятнадцяти чоловік. Під час своєї роботи Комісія підтвердила принцип кримінальної відповідальності голів держав та інших високих посадових осіб за воєнні злочини. Крім того, Комісія рекомендувала заснувати міжнародний кримінальний суд під назвою „Високий суд”, який виносив би рішення, виходячи з принципів міжнародного права, які витікають зі звичаїв, встановлених цивілізованими націями, керуючись законами людяності і вимогами загального сумління.

Результати роботи Комісії лягли в основу Версальського договору. Ст. 227 даного договору передбачала створення спеціального суду для притягнення до відповідальності Вільгельма ІІ. Ст. 228 встановлювала право союзних і поєднаних держав віддавати до військового суду й інших осіб, обвинувачуваних у вчиненні дій, противних законам і звичаям війни.

За Версальським договором союзники-переможці передбачали здійснення трьох видів юрисдикції у справах про злочини, зв'язані з війною:

1) юрисдикцію особливого міжнародного суду для суду над колишнім германським імператором;

2) юрисдикцію воєнних судів тієї чи іншої держави у справах про вчинення дій, противних законам і звичаям війни, спрямованих проти громадян даної держави;

3) юрисдикцію змішаних воєнних судів, складених із представників двох чи декількох зацікавлених держав, у справах про такі самі дії, якщо вони вчинені проти громадян не однієї держави, а двох чи більше.

Суд над Вільгельмом ІІ так і не відбувся, не було створено і міжнародного суду, однак Версальський мирний договір можна вважати своєрідним прецедентом для міжнародного кримінального правосуддя, він став важливим етапом у процесі розвитку ідеї міжнародної.

Одним із перших постійно діючих міжнародних судових органів, створеним після Першої світової війни (1922-1946р.р.) відповідно до Статуту Ліги Націй, стала Постійна палата міжнародного правосуддя. Сорок п’ять держав визнали обов’язковість юрисдикції цього судового органу. Палата складалася з 15 суддів, які представляли основні правові системи світу. Передбачалось розроблення судової процедури і розгляд різних справ, зокрема і про злочини проти публічного міжнародного порядку. За період своєї діяльності палата винесла більше 29 рішень з міждержавних спорів. Її діяльність була перерваною Другою світовою війною.

Поштовхом до створення Міжнародного органу кримінального правосуддя стала надзвичайна жорстокість, яку проявили фашисти та їх союзники під час Другої світової війни – масові винищення мирного населення та полонених, інші жахливі злочини, жертвами яких стали десятки мільйонів людей – вимагали від світового товариства адекватної реакції. Вже під час Другої світової війни різні держави неодноразово виступали з численними деклараціями про необхідність покарання німецьких фашистів.

Серед таких декларацій можна виділити Заяву уряду Радянського Союзу від 14 жовтня 1942 року “Про відповідальність гітлерівців та їх спільників за злочини в окупованих країнах Європи”, де, зокрема, відзначалось, що “Радянський уряд вважає за необхідне піддати суду спеціального міжнародного трибуналу і покарати згідно кримінального закону ...головних німецьких злочинців”.

Питанням створення міжнародного кримінального суду розглядалися також на Міжнародній Лондонській Асамблеї, яка була створена у 1941 р. при „Союзі Ліги Націй”. Вона не була офіційною організацією, хоча її члени були призначені союзними урядами, що знаходились у той час в Лондоні. В 1943 р. Асамблея прийняла проект створення міжнародного кримінального суду. У проекті передбачалось прийняття конвенції про загальні принципи міжнародного кримінального права, яка б визначала злочини і міри покарання за їх вчинення. До цього часу суд мав керуватися міжнародними договорами, міжнародними звичаями, загальними принципами кримінального права, а також судовими рішеннями і доктриною. Під юрисдикцію суду підпадали воєнні злочини, до кола яких було віднесено й злочини, пов’язані з підготовкою та веденням війни.

У жовтні 1942 р. уряд Великобританії запропонував створити комісію по розслідуванню воєнних злочинів. Рішення про створення Комісії Об’єднаних націй по воєнним злочинам було прийнято на дипломатичній конференції 20 жовтня 1943 р.1. 26 вересня 1944 р. Комісія схвалила проект Конвенції про утворення Міжнародного військового трибуналу Об’єднаних Націй. Передбачалось, що цей трибунал не матиме постійного характеру і буде судити тільки за воєнні злочини. Суддями мали бути юристи високої кваліфікації з кола держав, що підписали конвенцію.
Третій етап.

Важливу роль у вирішенні міждержавних спорів відіграли утворені після Другої світової війни міжнародні трибунали. Так, 8 серпня 1945 р. у Лондоні представниками Великобританії, СРСР, США і Франції було підписано Угоду про створення Міжнародного Воєнного Трибуналу для суду над головними воєнними злочинцями європейських країн і прийнято Статут, яким було визначено порядок організації трибуналу і принципи його роботи2.

20 листопада 1945 року в Нюрнберзі відбулось перше засідання Міжнародного воєнного трибуналу (Нюрнберзький воєнний трибунал), а вже 1 жовтня 1946 року Трибунал виніс вмотивований вирок, яким були засуджені 19 головних воєнних злочинців.

Нюрнбергський трибунал уперше в історії піддав суду та виніс покарання винуватцям агресії. Нюрнберзький вирок означав встановлення прецеденту кримінальної відповідальності державних діячів за агресію. Саме ним було визначене коло суспільно-небезпечних діянь, яки визнавались міжнародними злочинами: злочини проти миру, воєнні злочини та злочини проти людства.

Згідно з положеннями Статуту Нюрнбергського трибуналу він поширював свою дію у просторі лише на головних європейських злочинців, хоч відомо, що до участі у Другій світовій війні були залучені також і держави Далекого Сходу. Тому цілком закономірно, що у 1946 році було утворено Міжнародний суд для звершення правосуддя над японськими воєнними злочинцями (Токійський воєнний трибунал), які активно виступали на боці німецьких фашистів.

Необхідно зазначити, що післявоєнні трибунали мали статус ad hoс, тобто були створені для конкретного випадку і не мали постійного характеру. Однак, досвід судової практики Нюрнберга і Токіо відкрив шлях для процесу формулювання та закріплення принципів і норм, в ході якого багато держав виступило з ініціативою закріплення таких принципів на договірному рівні.


Четвертий етап.

Вперше серйозні порушення міжнародного гуманітарного права в рамках конкретного збройного конфлікту стали не просто об’єктом зацікавленості міжнародного співтовариства, а й предметом судового розгляду лише у 1993р.

На початку 90-х років, уперше після Другої світової війни, у центрі Європи – на території Югославської федерації, що розпадається, – вибухнув широкомасштабний і кровопролитний етнічний конфлікт, супроводжуваний масовими порушеннями прав цивільного населення.

Організація Об'єднаних Націй докладала активних зусиль для відновлення миру у цьому регіоні. На основі резолюцій 808 та 827 Ради Безпеки ООН від 22 лютого та 25 травня 1993 року було створено Міжнародний трибунал для покарання осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Югославської федерації.



Правову основу міжнародного трибуналу складали Резолюції Ради Безпеки 771 та 780, якими порушення міжнародного гуманітарного права розглядалися як акти, що посягають на міжнародний мир та безпеку. На підставі цього Рада Безпеки застосувала розділ VII Статуту ООН і Міжнародний трибунал був створений в рамках повноважень, які регламентувались вказаним розділом та стосувались вжиття заходів по відновленню міжнародного миру та безпеки.

До юрисдикції Міжнародного трибуналу були віднесені наступні злочини:

1. Серйозні порушення Женевських Конвенцій 1949 року,

2. Порушення законів та звичаїв війни,

3. Геноцид,

4. Злочини проти людяності

Створений у 1993 році, Міжнародний трибунал поширював свою юрисдикцію і на діяння, вчинені до його утворення та діяв безстроково (ст.ст. 8, 9 Статуту). За період його роботи було винесено два десятка публічно підтверджених обвинувальних висновків, проведено майже 10 справ, порушених відповідно до ст. 61 Правил процедури і доказування [82, с.695]. Саме тепер перед Міжнародним трибуналом постав колишній югославський політичний діяч Слободан Мілошевич, а перед тим Трибунал розглядав справу Караджича – ще одного югослава, який звинувачувався у геноциді проти етнічних албанців.

Міжнародний трибунал по колишній Югославії, як і попередні Міжнародні кримінальні суди є судом ad hoc. У Преамбулі до його Статуту та ст. 8 “Територіальна юрисдикція” визначено, що Трибунал поширює свою юрисдикцію лише на території колишньої СФРЮ, та створений винятково для покарання осіб, відповідальних за міжнародні злочини, скоєні на цій території.

Міжнародний кримінальний трибунал ad hoc, аналогічний Трибуналу по колишній Югославії, був заснований у зв'язку з гуманітарною катастрофою в Руанді. У 90-х роках минулого століття конфлікт між народностями, що населяють Руанду, тутси і хуту, призвів до спалаху найжорстокішого насильства.

30 квітня 1994 року Голова Ради Безпеки у своїй заяві засудив порушення міжнародного гуманітарного права в Руанді й поставив питання про необхідність розслідування серйозних порушень міжнародного гуманітарного права. У резолюціях 918 (1994) і 925 (1994) Рада Безпеки знову засудила триваючі масові вбивства на території Руанди. 1 липня 1994 року в резолюції 935 Рада Безпеки встановила, що геноцид й інші систематичні та широкомасштабні порушення міжнародного гуманітарного права складають загрозу міжнародному миру і безпеці, у зв'язку з чим виникло питання про заснування кримінального трибуналу з метою стримування конфлікту і покарання винних осіб



Територіальна юрисдикція Руандійського трибуналу не обмежується територією Руанди, а поширюється і на територію сусідніх держав по відношенню до серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, вчинених громадянами Руанди (ст. 7 Статуту).

Підсумовуючи вищенаведене, слід вказати, що міжнародні трибунали по злочинах у Руанді та колишній Югославії за своєю правовою природою не можна вважати універсальними органами кримінального правосуддя, які поширюють свою юрисдикцію в часі і в просторі на всіх осіб, що скоїли діяння, які визнаються злочинними згідно з нормами міжнародного права. Ці трибунали у своїй діяльності “прив’язані” як до кола осіб, так і до території.

Створені як засіб реагування на міжнародні злочинні діяння ці Трибунали все ж були за своєю правовою природою недосконалими органами міжнародного кримінального правосуддя, а тому вони не могли запобігти будь-якому іншому міжнародному злочинові, скоєному після їх створення. Вони створювались для одної конкретної мети – покарати осіб, винних у вчиненому вже злочинному діянні. Юрисдикція таких Трибуналів не мала постійної дії, вона існувала лише певний період часу, ad hoc.
П’ятий етап.

У 1994 р. Генеральна Асамблея ООН вирішила продовжити роботу по організації міжнародного кримінального суду, прийнявши проект Комісії Міжнародного Правосуддя за основу. Вона утворила Спеціальний комітет з питань заснування міжнародного кримінального суду (Ad Hoc Committee), який збирався двічі у 1995 р..

Розглянувши доповідь Спеціального Комітету ГА ООН на своїй сесії 1995 р. вирішила створити Підготовчий Комітет (Preparatory Committee) по підготовці консолідованого проекту тексту статуту для надання дипломатичній конференції. У роботі Підготовчого Комітету приймали участь різні держави, міжурядові та неурядові організації.

У 1997 р. ГА ООН на своїй п’ятдесят другій сесії постановила скликати Дипломатичну конференцію повноважних представників під егідою ООН з питання створення Міжнародного Кримінального Суду 3, яка відбулась у Римі з 15 по 17 липня 1998 р. На конференції були присутніми представники більш ніж 160 держав світу, ряд міжнародних організацій та незліченна кількість неурядових міжнародних організацій.

17 червня 1998 р. було урочисто прийнято Статут Міжнародного Кримінального Суду при 120 голосах „за”, 7 „проти” та 21, що „утрималися”. США, Ізраїль та Китай заявили про своє рішення голосувати проти.

31 січня 2000 р., коли закінчився строк, відведений для підписання Статуту, 139 держав висловили свою згоду з ним.

Згідно з положенням ст. 126 Статуту, він набрав чинності 1 липня 2002р.

2. Поняття та загальна характеристика міжнародної кримінальної юстиції.

В енциклопедичній літературі поняття юстиція (від лат. Justitia – справедливість, правосуддя) розуміється як правосуддя; система судових та пов’язаних з їх діяльністю установ.



Юстиція – правосуддя, вид правоохоронної та правозастосовної державної діяльності, у якій реалізується судова влада.

Говорячи про кримінальну юстицію в цілому, в тому числі і про міжнародну – то перш за все необхідно звернути увагу на її специфічний характер. В даному випадку мова йде про кримінальне правосуддя, тобто здійснення правосуддя за вчинення особливих видів правопорушень - злочинів.

В свою чергу під міжнародним кримінальним злочином слід вважати – суспільно небезпечні умисні діяння, що посягають на міжнародний правопорядок, завдають шкоди мирному співробітництву держав.
Вперше перелік міжнародних злочинів був передбачений Статутом Міжнародного військового трибуналу для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн 1945 р. (Нюрнберзького трибуналу) та аналогічним Статутом Токійського міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р.

Цими Статутами передбачався поділ міжнародних злочинів на злочини проти миру, злочини проти людяності та військові злочини. Конвенція про незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людства 1968 р. доповнила цей перелік новою групою міжнародних злочинів – злочинами проти людства.

У сучасній міжнародній практиці і доктрині під міжнародним злочином розуміють злочини, що порушують міжнародні зобов'язання, які є основними для забезпечення життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, і розглядаються як злочини міжнародним співтовариством у цілому.

Міжнародні злочини:

- здійснюються державами, посадовими особами держав, що використовують механізм держави в злочинних цілях, а також рядовими виконавцями; здійснюються в безпосередньому зв'язку із державою;

- зазіхають на міжнародний мир і безпеку, загрожують основам міжнародного правопорядку;

- спричиняють відповідальність держави як суб'єкта міжнародного права і персональну кримінальну відповідальність виконавців, що настає в рамках міжнародної, а в деяких випадках внутрішньодержавної (національної) юрисдикції.


До міжнародних злочинів відносять:

А) воєнні злочини;

Б) злочину проти миру і людства (людяності);

В) агресія; геноцид, екоцид.

Суб'єктами міжнародних злочинів є, насамперед, держави, а також фізичні особи, що виступають від її імені та особисто вчинили такі злочини.

Міжнародно-правовими актами які закріплюють правові засади боротьби з міжнародними злочинами є:


    • Конвенція про попередження геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року;

    • Резолюція Генеральної Асамблеї ООН “Про видачу і покарання воєнних злочинців” від 13 лютого 1946 року;

    • Конвенція про незастосування терміну давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності від 26 листопада 1968 року тощо.


Найтяжчі міжнародні злочини – це злочини, що порушують права й інтереси всього світового співтовариства, загрожують знищенням міжнародного правопорядку, ставлять під загрозу існування народів, націй, навіть держави. Такі діяння завжди вчиняються з порушенням основних принципів міжнародного права.

Згідно ст. 5 Статуту МКС злочинами, що підсудні МКС є геноцид, злочини проти людства, воєнні злочини та злочин агресії.

Статут МКС визначає загальні принципи кримінального права, якими повинен керуватись МКС під час здійснення своїх повноважень. Такі принципи, в залежності від їх походження можна поділити на дві групи:


      1. загальновизнані принципи внутрідержавного кримінального права, що знайшли своє відображення в Статуті,

      2. принципи міжнародно-правового характеру.

До перших належать такі основні засади здійснення кримінального правосуддя, як:

- принцип nulum crimen sine lege “немає злочину без закону” (ст. 22 Статуту);

- відсутність зворотної дії положень Статуту (ст. 24);

- принцип nulum poena sine lege “немає відповідальності без закону” (ст. 23 вказує, що особа визнана винною у тому чи іншому злочині може бути покарана лише у відповідності до положень Статуту).

Щодо принципів міжнародно-правового характеру то сюди можна передусім віднести:


    • невизнання судом будь-яких імунітетів;

    • принцип про відсутність строків давності;

    • індивідуальної кримінальної відповідальності

    • принцип невідворотності кримінального покарання


До основних принципів міжнародного кримінального процесу відносяться:

- гласність, відкритість, право на захист, незмінність складу суду, здійснення правосуддя тільки судом та ін.
Беручи до уваги принципи міжнародного кримінального правосуддя та його специфічні ознаки, міжнародну кримінальну юстицію можна визначити як діяльність постійно діючого міжнародного кримінального судового органу, створеного на підставі міжнародного договору, для переслідування та покарання фізичних осіб, винних у вчиненні тяжких міжнародних злочинів.

Міжнародна кримінальна юстиція – це особливий вид судового захисту від злочинних посягань на міжнародні права і свободи, а також засіб попередження і відвернення таких посягань.
Міжнародна кримінальна юстиція – діяльність постійно діючого міжнародного кримінального судового органу, спрямована на переслідування та покарання фізичних осіб, винних у вчиненні тяжких міжнародних злочинів, з метою забезпечення міжнародно-правового захисту загальновизнаних прав і свобод людини, а також для попередження та відвернення таких злочинів.


3. Міжнародний кримінальний суд як орган міжнародної кримінальної юстиції



Міжнародний кримінальний Суд – це унікальна міжнародна організація, яка відрізняється від інших своїм основним завданням – розслідування особливо небезпечних міжнародних злочинів, винесення у судовому порядку рішення стосовно винності чи невинності осіб, обвинувачених у їх вчиненні, та покарання винних.

Розташований у місті Гаазі, проте за бажанням Суду засідання можуть проходіть в будь-якому місці. Міжнародний кримінальний суд не слід плутати з Міжнародним судом ООН, який також засідає в Гаазі, але має іншу компетенцію. МКС не входить в офіційні структури Організації Об'єднаних Націй, хоча може порушувати справи за поданням Ради Безпеки ООН.

Міжнародний кримінальний Суд діє на підставі Статуту.

Статут Міжнародного Кримінального Суду - акт міжнародного права, який визначає порядок та умови формування органів міжнародної кримінальної юстиції, діяння, що визнаються міжнародними злочинами і процесуальний порядок здійснення правосуддя, основні форми співробітництва держав-учасниць Римського договору у сфері міжнародного кримінального права.

Римський Статут Міжнародного Кримінального Суду за своєю правовою природою є досить складним юридичним документом. Як міжнародно-правовий договір він являє собою не просто правову основу для створення і подальшої діяльності суб’єкта міжнародно-правових відносин, а й містить зобов’язання держав-учасниць цього договору.



Станом на серпень 2010 року, 113 країни приєдналися до Римського Статуту Суду, у тому числі майже вся Європа і Південна Америка та половина країн Африки.

МКС наділений міжнародною правосуб’єктністю. Він має весь комплекс прав та обов’язків, що передбачені для суб’єктів міжнародного права. Більш того, правоздатність МКС є універсальною бо, як визначає ст. 4 Статуту “Суд має таку правоздатність, яка може бути необхідною для виконання ним своїх функцій”.

Структура МКС

До складу Міжнародного кримінального суду входять 18 суддів, що обираються на термін в 9 років асамблеєю держав учасників суду, причому кожна з вище перелічених груп має бути представлена принаймні 2 суддями. В даний час 2 судді представляють Східну Європу, 2 — Азію, 3 — Африку, 4 — Латинську Америку, а інші 7 — Західну Європу та інші держави.
Органи МКС. Стаття 34 передбачає наступні органи:

  • Президія;

  • Апеляційне відділення, Судове відділення та Відділення попереднього судочинства;

  • Канцелярія Прокурора;

  • Секретаріат.

Асамблея держав-учасниць Римського договору не входить у склад Суду, однак є не менш важливим оскільки забезпечує формування суду. Кожна з держав-учасниць Римського договору представлена в Асамблеї одним представником. Держави, які лише підписали Договір про створення МКС можуть бути присутніми у цій Асамблеї на правах спостерігачів.

Відповідно до Статуту (ст. 112) Асамблея обирає на своїх засіданнях суддів, прокурора та його помічників і, як видається зі змісту формулювання п. 5 цієї статті може за певних умов контролювати діяльність МКС.


4. Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб за міжнародні правопорушення.

В 1973 році Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, яка містить Принципи міжнародного співробітництва по відношенню виявлення та покарання осіб, які винні у воєнних злочинах й злочинах проти людськості. У них встановлено, що кожна держава має право здійснювати правосуддя по відношенню до своїх громадян, які винні у вчиненні військових правопорушень і злочинів проти людськості. Однак, покаранню такі особи підлягають, зазвичай, у тих країнах, де вони вчинили злочин.

Змістом інституту міжнародної кримінальної відповідальності фізичних осіб є визнання спеціальним міжнародним судовим органом особи винною у вчиненні певного злочину та призначення їй конкретного виду покарання. При цьому, і сам склад злочину, і міри покарання за нього передбачаються не національним законодавством якої-небудь держави, а міжнародними договорами. Якщо ж за вчинення подібних злочинів особа притягається до кримінальної відповідальності судовим органом певної держави на підставі її внутрішнього кримінального законодавства, має місце національна, а не міжнародна кримінальна юрисдикція.

Відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду 1998 р. цей суд наділяється юрисдикцією щодо притягнення до міжнародної кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину геноциду, агресії, військових злочинів та злочинів проти людяності (вбивство, винищення, поневолення тортури, зґвалтування і т.п., що здійснюються у відношенні цивільного населення).

За вчинення вказаних злочинів суд може призначити покарання у вигляді:


  • довічного позбавлення волі,

  • позбавлення волі на строк до тридцяти років,

  • штраф,

  • конфіскації майна, доходів та активів, отриманих внаслідок вчиненого злочину.

Статутом визначено, що Міжнародний кримінальний суд утворюється як орган, який доповнює національну систему органів кримінальної юстиції. Основоположним принципом діяльності Суду є принцип компліментарності, відповідно до якого суд не приймає справи до свого розгляду, якщо відповідна особа вже була засуджена з дотриманням належної законної процедури іншим судом (у т.ч. національним) за діяння, заборонені Статутом.

Особа підлягає кримінальній відповідальності за злочини, передбачені цим Статутом у випадках вчинення такого злочину індивідуально або у співучасті з іншою(ми) особою(ами).

Відповідно до положень Статуту співучастю є:

1) підмовництво (будь-які дії, що проявляються в наказах, підбурюванні, примушуванні до вчинення злочину);

2) пособництво (будь-яка допомога для полегшення скоєння злочину);

3) організація злочину (будь-які діяння, що виконуються через інших осіб, незалежно від того чи є такі особи суб’єктами кримінально-правової відповідальності).

Особа несе індивідуальну кримінальну відповідальність і у випадку замаху на злочин, що також передбачено Статутом (п. f. ст. 25).

Статут МКС містить і спеціальне застереження, згідно з яким індивідуальна кримінальна відповідальність жодною мірою не впливає на відповідальність держав за міжнародним правом. Це застереження – своєрідний доказ в користь твердження про вчинення злочину “не абстрактними категоріями, а людьми”. І тому держава не повинна і не може нести кримінальної відповідальності, так як вона виступає лише засобом чи прикриттям злочинної діяльності людини.

У зв’язку із особливим характером міжнародних злочинів та з огляду на спеціальний статус суб’єктів, що їх вчиняють, Статут окремо виділяє таких можливих суб’єктів злочинних діянь як воєнні командири, керівники та особи, які безпосередньо зобов’язані виконувати їхні накази чи розпорядження.

Статут МКС містить також і спеціальні положення, згідно з якими особа звільняється від кримінальної відповідальності. Вони викладені у ст. 31 Статуту [1].



До таких підстав відносяться:

1) неосудність особи, яка скоїла суспільно-небезпечне діяння (наявність психічного захворювання чи розладу, що позбавляє можливості усвідомлювати протиправність чи характер своєї поведінки або давати оцінку своїм діям з точки зору законності);

2) перебування особи в стані інтоксикації на момент вчинення суспільно-небезпечного діяння, крім випадків, коли особа свідомо піддала себе такій інтоксикації, знаючи, що в результаті інтоксикації нею може бути вчинене діяння, що підпадає під юрисдикцію МКС

3) перебування особи в стані необхідної оборони (захист себе, інших осіб чи у певних випадках майна, що є життєво важливими для такої особи). Статут також містить і застереження щодо меж необхідної оборони. Зокрема, така необхідна оборона повинна бути розумною та за своїм характером відповідати ступеню небезпеки, що загрожує особі чи майну. При перевищенні меж необхідної оборони особа, як випливає зі Статуту, несе відповідальність на загальних підставах;

4) дії, що є реакцією особи на погрозу спричинити негайну смерть чи тяжкі тілесні ушкодження самій особі чи іншим особам при умові, що такі дії є необхідними та за характером не перевищують можливу шкоду при здійсненні погрози.
Злочини, що вчиняються окремими особами чи групами осіб не від імені держави, але які тягнуть за собою настання міжнародні наслідки – правопорушення міжнародного характеру.

Злочини міжнародного характеру по об'єкту посягання і ступені суспільної небезпеки відрізняються від міжнародних злочинів. Це такі правопорушення індивідів або груп осіб, що посягають не тільки на національний, але і міжнародний правопорядок, представляючи суспільну небезпеку для двох, декількох чи всіх держав, а також міжнародних організацій.

До них відносять:


  • тероризм;

  • розповсюдження і торгівля наркотиками;

  • підробка грошових знаків та їх збут (фальшування грошових знаків);

  • піратство;

  • захоплення заручників;

  • комп'ютерні злочини;

  • торгівля людьми;

  • захоплення повітряних суден тощо.

Із злочинами міжнародного характеру держави зазвичай борються шляхом укладання спеціальних договорів, згідно яких відповідні особи підлягають кримінальній відповідальності в суді держави перебування або у суді держави, якій їх видають з метою кримінального переслідування.

Отже, можна сказати, що по відношенню до правопорушень міжнародного характеру діє національна кримінальна юрисдикція.

Щодо міжнародних правопорушень, які вчиняються державами, то відповідальність держави-деліквента виникає, зокрема, у формі обмеження його юрисдикції по відношенні власних громадян – безпосередніх учасників вчинення міжнародного правопорушення.


5. Міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції: основні напрями та форми.

Одна із основних тенденцій, що характеризує розвиток сучасних держав і відповідно їх систем судових і правоохоронних органів – це спрямованість на розширення міжнародного співробітництва.

Співробітництво держав повинно ґрунтуватися на системі міжнародно-правових принципів:


  • основних (загальних) (суверенна рівність держав, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини і основних свобод, сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права, незастосування сили або погрози силою, непорушність кордонів, територіальна цілісність держави) і

  • спеціальних (галузевих) (невідворотності покарання, гуманності, ефективності і швидкого реагування).

Міжнародне співробітництво судових і правоохоронних органів необхідно розглядати як один із компонентів взаємодії держав у сфері охорони та захисту прав, свобод та законних інтересів людини, боротьби зі злочинністю, що само по собі є сьогодні важливою частиною міжнародних відносин.

В міжнародному праві розрізняють вузьке та широке розуміння співробітництва держав у боротьбі зі злочинами.



Співробітництво держав у боротьбі зі злочинами у вузькому значенні є комплексною галуззю законодавства, яка являє собою органічну систему внутрішньо узгоджених правових норм, що сформувалась на підставі інтересів держав і потреб юридичної практики, та регулює кримінально-правові й кримінально-процесуальні відносини держав.

Співробітництво держав у боротьбі зі злочинами в широкому розумінні як специфічну діяльність держав у сфері запобігання злочинності, боротьби з нею та поводження зі злочинцями; наведено основні напрями та форми такого співробітництва, визначено його механізм.
Напрями міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинами –врегульовані нормами міжнародних договорів, загальновизнаними принципами міжнародного права й нормами внутрішнього законодавства держав, шляхи взаємодії держав, здійснюваної в певній формі, кримінально-правового, кримінально-процесуального та/або науково-методичного й інформаційного характеру.

Серед основних напрямів співробітництва держав у сфері кримінальної юстиції можна виділити:



  • надання правової допомоги по кримінальних справах;

  • укладання і реалізація договорів про боротьбу із міжнародними злочинами;

  • виконання рішень іноземних правоохоронних органів по кримінальних справах;

  • регламентація кримінально-юридичних питань і прав особи в сфері забезпечення правопорядку, обмін інформацією, що представляє взаємний інтерес для правоохоронних органів;

  • обмін досвідом;

  • надання матеріально-технічної і консультативної допомоги.


Формами міжнародного співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю є способи (чітко встановлений порядок) його здійснення. Такими формами на сьогодні є співробітництво в межах міжнародних органів й організацій та співробітництво на підставі (у межах) міжнародних угод.

Механізм міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю є системою напрямів та форм співробітництва держав, а також підстав для взаємодії уповноважених суб’єктів, вибору та застосування ними того чи іншого напряму, або тієї чи іншої форми взаємодії, а також відмови у ній.

Сьогодні питання розширення міжнародного співробітництва судових і правоохоронних органів привертають увагу багатьох країн та міжнародних організацій. Зокрема, це відображено у Віденській Декларації про злочинність і правосуддя, прийнятій на Десятому Конгресі ООН по попередженню злочинності і поводження з правопорушниками (10-17 квітня 2000р.). В Декларації зазначається, що держави – члени ООН, висловлюючи стурбованість впливом на суспільство різних злочинних проявів, що мають глобальний характер, переконані у необхідності двостороннього, регіонального і міжнародного співробітництва у сфері як попередження та припинення злочинності так і у питаннях притягнення винних осіб до відповідальності.

Говорячи про співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю в цілому, необхідно підкреслити важливість налагодження такого співробітництва і у сфері кримінальної юстиції.

Відповідно до положень Статуту держави-учасниці Римського договору беруть на себе цілий комплекс зобов'язань, пов'язаних із наданням МКС допомоги при здійсненні ним своїх функцій. Така допомога передбачає співробітництво із МКС у розслідуванні злочинів, щодо яких він наділений юрисдикцією, у кримінальному переслідуванні за такі злочини, а також під час відбуття засудженими призначеного покарання.



Всі форми співробітництва, передбачені у ч. 9 Статуту МКС, можна поділити на дві групи:

  • першу утворюють різноманітні форми забезпечення присутності осіб у Суді;

  • другу всі форми допомоги у збиранні доказів, закріплені у ст. 93 Статуту.

Ці дві форми є найбільш важливими для повноцінного проведення розслідування у рамках суду. Від виконання державами клопотань МКС про передачу чи арешт осіб, щодо яких ведеться розслідування залежить ефективність попереднього провадження.

У відповідності до ст. 89 Статуту Суд має право звернутись із проханням про передачу особи, щодо якої Прокурором проводиться розслідування.

Таке прохання може бути звернене до будь-якої держави, на території якої перебуває чи може перебувати така особа. Якщо це прохання звернене до держави-учасниці Римського договору, то остання зобов'язана виконати його згідно з Статутом МКС та процедурою, що передбачена її національним законодавством.

Відносини щодо передачі осіб із державами, які не підписали Римський Договір, регулюються, як вже зазначалось окремими договорами. Такі держави повинні мати гарантії для здійснення всіх передбачених внутрішнім законодавством процедур, необхідні для такої передачі.

Необхідною передумовою для передачі Статут визначає винесення Палатою попереднього провадження ордеру на арешт такої особи, у відповідності із ст. 58 Статуту.

Таким чином Римський договір передбачає передачу лише заарештованої особи.



Іншими формами співробітництва, окрім передачі та арешту є допомога у виконанні доручень державами шляхом проведення передбачених їх кримінально-процесуальним законодавством окремих слідчих дій. Такі слідчі дії, зокрема, можуть полягати у проведенні допитів, обшуків, встановленні місцезнаходження осіб та предметів. Співробітництвом також передбачені захист потерпілих та свідків, збереження доказів, проведення збору доказів, включаючи покази під присягою, висновки експертів тощо.

Статут не обмежує видів співробітництва, розширюючи їх будь-якими діями, що дозволяються внутрішнім законодавством держави-учасниці. Всі види процесуальної допомоги повинні надаватись з метою сприяння проведення розслідування та кримінального переслідування за міжнародні злочини, які підлягають під юрисдикцію МКС. Тому, коли будь-який із таких видів допомоги заборонений в державі, що зобов'язана її надати, з метою повноцінного проведення розслідування, МКС на основі консультацій із такою державою може змінити формулювання свого прохання.

До прохання про сприяння у проведенні кримінального переслідування застосовуються певні вимоги, передбачені ст. 96 Статуту. Так, воно повинно бути виражене у письмовій формі, містити мету звернення, в тому числі, правову основу. Зміст прохання містить всю інформацію, необхідну для його реального виконання. В разі, якщо прохання не відповідає вимогам національного законодавства, МКС на підставі відповідного повідомлення держави, зобов'язаний підкорегувати запити у відповідності до таких вимог.

Держава не може відмовити у виконанні прохання на тій підставі, що його форма не відповідає передбаченим внутрішнім законодавством вимогам. Єдиною підставою відмови повністю або частково від виконання поданого МКС звернення про допомогу, Статут називає захист національної безпеки такої держави.

Статутом передбачено ще один вид співпраці, який на перший погляд не пов'язаний з процесом, проте прямо залежить від його ефективності на завершеності. Мова йде про допомогу держав під час виконання покарання.

Покарання, а ним може бути лише позбавлення волі, відбувається у державі, обраній Судом із переліку держав, що виявили готовність прийняти засуджених. Створений для притягнення винних у вчиненні міжнародних злочинів до відповідальності, Суд лише займається «оформленням» засудження, залишаючи його виконання національним пенітенціарним органам.

Суд вибирає національну пенітенціарну систему із числа тих держав, що зголосились прийняти засуджену особу. При виборі він обов'язково враховує певні обставини. Так, Суд бере до уваги принцип, згідно якого держави-учасниці розподіляють відповідальність за виконання покарання у вигляді позбавлення волі у відповідності до принципів справедливого розподілу.

Суд також враховує застосування у такій державі визнаних міжнародних стандартів поводження із засудженими. Такі Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими були прийняті на першому Конгресі ООН по попередженню злочинності і поводженню із злочинцями, що відбувся у 1955 р. в Женеві. При цьому враховується громадянство засудженого, та його думка стосовно країни відбуття покарання. Враховуючи ці, та деякі інші чинники, що можуть вплинути на ефективність виконання покарання, Суд повідомляє про свій вибір.

У випадку, коли жодна із запропонованих держав не задовольняє МКС, покарання відбувається у пенітенціарній установі, що надається державою місцезнаходження Суду.

За будь-яких умов, повноцінне співробітництво із МКС можливе лише стосовно тих держав, що ратифікували його Статут і тим самим приєднались до Римського Договору. З огляду на це, варто звернути увагу і на проблему ратифікації Статуту нашою державою та її можливе співробітництво з цим органом.

Україна підписала Римський Договір про створення МКС 20 січня 2000 р. Справа залишається лише за ратифікацією останнього. Враховуючи те, що на сьогоднішній день до Конституції України ще не було внесено жодної зміни чи доповнення, ратифікацію Статуту МКС доведеться відкласти на невизначений строк.

Висновки

Зміни, що відбуваються останнім часом у сфері міжнародного правопорядку об’єктивно потребують адекватної реакції міжнародного права для запобігання порушенням невід’ємних прав людини та нації, швидкої і постійної реакції на скоювані міжнародні злочини. По при всі наміри міжнародного співтовариства запобігти збройним конфліктам, масовим порушенням невід’ємних прав людини та нації, значного поширення набуло вчинення міжнародних злочинів, які лише у XX столітті спричинили мільйони невинних смертей та призвели до винищення цілих народів та націй. Тому однією із найактуальніших проблем міжнародно-правових відносин сучасності є проблема ефективного реагування та запобігання воєнним злочинам, агресії, геноциду.



Усі ці та інші проблеми, пов’язані із захистом міжнародного гуманітарного права зумовили необхідність утворення Міжнародного Кримінального Суду, що став дієвим інструментом міжнародної кримінальної юстиції. Його завдання і функції, визначені Договором про створення Міжнародного Кримінального Суду (Римським Договором 1998 року) та прийнятим на його основі Статуту. Цей документ передбачає процедуру притягнення до відповідальності осіб, що скоїли міжнародні злочини, містить перелік останніх, визначає підстави міжнародної кримінальної відповідальності та принципи співробітництва держав у міжнародному кримінальному судочинстві.

Сьогодні міжнародне співробітництво, зокрема і у сфері кримінальної юстиції – це необхідний елемент поступального руху на шляху до міжнародної безпеки. Воно є предметом широкого нормативного регулювання. Однак, лише скоординовані дії держав, пов’язаних між собою багатьма ланками політичного, економічного, фінансового та культурного життя, можуть дати позитивні результати у міжнародному співробітництві в боротьбі із міжнародною злочинністю.

Україна приєдналась до шести європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, крім того, було укладено міжнародні договори про правову допомогу та співробітництво в кримінальних справах з рядом держав. Існує більше 40 міжнародних договорів міжвідомчого характеру, укладених Міністерством внутрішніх справ України, та майже 20 договорів, укладених Генеральною прокуратурою України.



Список використаних та рекомендованих джерел



Нормативні джерела

  1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

  2. Статут ООН // http://www.rada.gov.ua.

  3. Устав Международного уголовного суда. – М.: Издательство ПРИОР, 2002 – 263 с.

  4. Конвенція про захист прав людини та основних свобод, від 4 листопада 1950 р. // http://www.rada.gov.ua.

  5. Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних спорів від 15 листопада 1982 року \\ http://www.rada.gov.ua.

  6. Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів від 26 вересня 1928 року \\ http://www.rada.gov.ua.

  7. Рада Європи;  Статус, Список, Міжнародний документ  вiд 04.06.2007 Список підписань та ратифікацій Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах (ETS N 182)

  8. Рада Європи;  Статус, Список, Міжнародний документ  вiд 04.06.2007 Список підписань та ратифікацій Додаткового протоколу до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб (ETS N 167)

  9. Рада Європи;  Статус, Список, Міжнародний документ  вiд 10.05.2007 Список підписань та ратифікацій Протоколу N 13 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин (ETS N 187)

  10. Рада Європи;  Статус, Список, Міжнародний документ  вiд 18.01.2008 Список підписань та ратифікацій Європейської конвенції про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів (ETS N 82)


Доктринальні джерела

  1. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне публічне право: Підручник / Під редакцією Г.О. Анцелевича. – К.: Алеута, 2005. – 424 с.

  2. Буткевич В.Г. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник /'В.Г.Буткевич (ред.), В.В.Мицик, О.В.Задорожній.- Київ: Либідь, 2002.-608с.

  3. Буроменський М.В. Міжнародне право: Навч. посібник. К0, 2005. – 336 с.

  4. Виноградова О. Видача (екстрадиція) осіб, які вчинили злочини // Адвокат. - 1999.- №1. - С.13-14.

  5. Гуславський В.С. Співробітництво у правоохоронній сфері: Україна та Співдружність Незалежних Держав: Монографія / За загальною редакцією О.М. Бандурки. – Харків: Нац. ун-т внутр. справ, 2005. – 364 с.

  6. Дмитрієв А.І., Муравйов B.I. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. -Стер. вид. / Відп. Редактори Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губернський - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 640 с.

  7. Касинюк О.В. Еволюція ідеї створення міжнародного кримінального суду // Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті: Тези наук. доп. та повід. учасників наук. конф. молодих учених. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. – С. 56-58.

  8. Костенко Н.И. Международный уголовный суд. – М., 2002. – 167 с.

  9. Крис Майна Питер Международный уголовный трибунал по Руанде: призвать убийц к ответу // Международный журнал красного Креста, 1997. - №19. – С. 805-817.

  10. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть: учеб. для студентов юрид. фак. и вузов / И.И. Лукашук; Рос. Акад. Наук, Ин-т государства и права, Академ. Правовой ун-т. — Изд. 3-е, перераб. и доп. — М. —: Волтерс Клувер, 2005. — 544 с.

  11. Лукашук И.И. Концепция права международной ответственности/'/ Государство и право.- 2003.- №4.- С.79-87.

  12. Международный уголовный суд: проблемы юрисдикции //Український часопис міжнародного права. – №4 (Спеціальний випуск: міжнародний кримінальній суд). – Київ, 2003. – С. 76 – 87.

  13. Принцип комплементарности юрисдикции международного уголовного суда //Актуальні проблеми політики: Збірник наук. праць. – Вип.26. – Одеса, 2005. – С.183 – 191.

  14. Романов Р. Міжнародний кримінальний суд: проект, що готувався більше 80 років, починає діяти // Критика-Коментарі. – 2002. – 31 липня.

1 Про роботу Комісії див.: Schabas W.A. An Introduction to the International Criminal Court. – Cambridge University Press, 2000. – P. 30-33; Иванова И.М. Указ. соч. – С. 78-81.

2 Полянский Н.Н.: Международный военный трибунал. – М.: Институт права Акад. наук СССР, 1946. – С. 3.

3 UN Doc. A/RES/52/160, 15 December 1997.

Каталог: files -> kafedru -> kmp -> lectures
lectures -> «Засоби правового забезпечення прав і свобод людини»
lectures -> Лекція з навчальної дисципліни "Право Європейського Союзу"
lectures -> Фондова лекція з навчальної дисципліни «міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції» тема №4 «Міжнародно-правові засади діяльності та інституційна система Інтерполу»
lectures -> Фондова лекція з навчально ї дисципліни " Муніципальне право " Тема № Система, принципи та гарантії місцевого самоврядування в Україні
lectures -> Право Європейського Союзу: загальнотеоретичні аспекти
lectures -> Фондова лекція з навчальної дисципліни «міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції» тема №6 «Місце та роль укрбюро інтерполу в протидії злочинності» Навчальний час 2 годин(и)
lectures -> " Основи правового статусу людини i громадянина. Громадянство України. Правове становище іноземців та осіб без громадянства. Правовий статус біженців"
lectures -> Фондова лекція з навчально ї дисципліни " Муніципальне право " Тема № Муніципальне право: поняття, ознаки, теорії походження та джерела (2 години)
lectures -> Лекція з навчального ї дисципліни " Право Європейського Союзу "
lectures -> Фондова лекція з дисципліни «Міжнародне право» Тема 1 : «Право міжнародних договорів» Навчальний час 2 години

Скачати 362.06 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка