В имоги до усного ділового мовлення. Чуття мови
Вимоги до лексики
Найважливіші правила наголошування
Вимова
Вимова голосних
Вимова приголосних
Вплив написання
Вимова слів іншомовного походження
Милозвучність мови
Мова публічних виступів
Бідність словника
Багатослів’я
Невиправдана ускладненість лексики
Читання цифрових даних
Зайва ускладненість речень
Нетактовність промовця
Розрізнення мовних засобів
Загальні вимоги до публічного виступу
Поведінка оратора
Якості промовця
Проблеми етики
Вимоги до мови оратора
Невербальні елементи передачі інформації
Інтонація
Паузи
Вимова оратора
Темп мовлення
Жести
Виразність як ознака культури мовлення
Дещо про умови виразності
Поради для мовця
Вимоги до усного ділового мовлення
Настійна суспільна потреба вимагає від кожного з нас невпинно дбати про досконале знання рідної мови (її стилістичних можливостей, граматичної будови, словникового складу, вимови), відточувати свою зброю — українську літературну мову, яка служить величній меті — побудові високорозвиненого суспільства. Таким чином, культура мови — це не особиста справа кожного з нас, а суспільна потреба, суспільна необхідність.
Як уже зазначалося, культура мови - це володіння нормами літературної мови, вміння користуватися її виразовими засобами в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту мовлення. Це ступінь нашого оволодіння не лише найнеобхіднішими нормами, а й усіма багатствами літературної мови. Адже говорити правильно — це ще не все: існують такі норми, які пов'язані з поняттями «краще-гірше», «точніше», «доречніше», «доцільніше», а не просто «правильно-неправильно».
Найзагальніші вимоги, що ставляться до усного мовлення культурної людини:
ясність (недвозначність) у формулюванні думки;
логічність, смислова точність, звідси — небагатослівність мовлення;
відповідність між змістом мовлення і мовними засобами;
відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;
співмірність мовних засобів і стилю викладу (одностильність вживаних одиниць мовлення);
укладання природних, узвичаєних словосполучень; вдалий порядок слів;
різноманітність мовних засобів (багатство лексики в активному запасі слів людини);
самобутність, нешаблонність в оцінках, порівняннях, зіставленнях; у побудові висловлення;
ефективність мовлення; красномовство (з урахуванням доречності й доцільності їх);
милозвучність, виразність дикції, відповідність між темпом мовлення, силою голосу, з одного боку, і ситуацією мовлення,— з другого.
Ці вимоги повинні базуватися на бездоганному знанні норм, а знання норм і чуття мови — це далеко не те саме.
Чуття мови — це здатність людини відчувати належність того чи іншого слова до певного стилю, відчувати доречність чи недоречність вживання певного слова в тій чи іншій ситуації. Воно виробляється у людини поступово та зростає з її досвідом. Проте неоднакова мовна практика (вік, професія, освіта, належність до певної соціальної чи територіальної категорії людей та ін.) дає дуже неоднакові результати.
Хоча мовне чуття і відбиває з більшою чи меншою точністю й повнотою реально існуючий у мові поділ її на стилі, воно все ж недостатнє: мало інтуїтивно відчувати правильність або неправильність у мовленні — треба точно знати правила вживання мовних засобів і користуватися ними свідомо, з повним знанням справи. Загальна мовна культура визначається не лише знанням норм літературної мови, а й ерудицією і світоглядом людини, культурою мислення, ступенем оволодіння технікою мовлення, психологічною і комунікативною культурою. Порівняно з писемним мовленням усне є мовною творчістю, імпровізацією, в ньому значно більша емоційна й експресивна безпосередність, більше варіантів норми, ніж у писемному мовленні.
У межах усного мовлення розрізняють звичайно розмовно-літературний його тип і розмовно-фамільярний (зі значною домішкою різних позанормативних елементів).
Усне ділове мовлення — це розмовно-літературне мовлення (зокрема в монологах усне ділове мовлення наближається до мовлення писемного).
Розглянемо насамперед ті норми усного мовлення, які найчастіше порушуються в діловому стилі.
Вимоги до лексики
Словниковий запас кожної людини ніколи не встановлюється остаточно: він змінюється протягом усього її життя: залежно від обставин життя одні слова переходять у пасивний словник, інші — з'являються в активному словнику, щоб потім знову повернутись у пасив. В особистому словнику людини освіченої, людини, яка багато читає і мислить над прочитаним, постійно працює над собою,— десятки тисяч слів; проте у повсякденному побутовому спілкуванні ми, як правило, не вживаємо більше 2—3-х тисяч слів.
Як працювати над збагаченням свого словника? Звичайно радять багато читати, не пропускаючи жодного незнайомого слова (значення таких слів слід встановлювати за словниками), виписувати те, що здалося особливо влучним, що може знадобитися в певній мовній ситуації та ін.
Заслуговують на увагу й такі поради: визначати систему аргументів, спосіб доведення в чужому мовленні; бути уважним до логіки викладу (у власному й чужому мовленні), розширювати свою обізнаність (театр, кіно, радіо, телебачення, газети, журнали, нові книжки).
Проте багатство словника без точності вживання слів — невелике надбання. Неточно сформульована думка звучить з меншою політичною гостротою. Більше того, вона може бути сприйнята хибно.
Із зростанням вимогливості до своєї мови зменшується кількість «варіантів» можливого висловлення: людина наближається до найточнішого, найефективнішого способу висловлення, відкидаючи всі інші як недостатні.
В усному діловому мовленні з особливою гостротою стоїть проблема штампів.
Як відомо, ділове мовлення характеризується частою повторюваністю мовних засобів і служить, таким чином, середовищем, яке сприяє виникненню мовних шаблонів і штампів.
Розвиток літературної мови приводить до вироблення більш чи менш широких систем стійких способів висловлення і що майже всі сфери спілкування мають свої кліше (навіть формули вітання, прощання, початку й кінця розмови теж значною мірою стандартизовані). «У системі сучасної літературної мови,— писав акад. В. В. Виноградов,— слова переважно функціонують не як довільно і несподівано зіштовхувані та зчіплювані окремі компоненти мовлення, а займаючи стійкі місця в традиційних формулах. Більшість людей говорить і пише з допомогою готових формул, кліше». З другого боку (і це ми також уже відзначали), у діловому мовленні кліше не до кінця стандартизувалися і теж дають можливість дещо змінювати окремі формулювання, добираючи найдоречніший варіант. Кліше економлять енергію сприймання: вони начебто дають змогу переключити її на нове, на ще не пізнане в тексті. Це не означає, що в писемному діловому мовленні всі кліше доречні й стилістично бездоганні; ось одна така «перлина»: Могутнім засобом поліпшення повітряного середовища в цеху е його аерація шляхом відкривання фрамуг з допомогою пульту управління (це про звичайне провітрювання!).
Усе сказане про кліше торкалося писемного ділового мовлення. Коли ж вони бездумно переносяться в усне мовлення, тоді ми маємо справу з тим негативним явищем усного мовлення, яке й зветься штампом.
Інколи складається враження, що людина начебто боїться відійти в усному мовленні від звичних для неї канцелярських формул писемного мовлення, не вміє сказати того, про що так багато пише, сказати коротко, ясно і просто. Тоді ми чуємо у виступах:
На сьогоднішній день питання слабо підняте і висвітлене...;
Заслуговує бути відзначеною така ініціатива...;
Подібні факти мають місце на ряді підприємств...;
Має місце в наявності недовиконання плану...;
По лінії збирання зернових ще далеко не все зроблено...;
У галузі розвитку самодіяльності... тощо.
Це елементарна стилістична «глухота»: адже людина, яка щойно отак говорила, тут же скаже щось на зразок підкинути фінанси, завалити справу, вибити кошти, натиснути на заготівлю, план горить, навіть не відчувши, що від штампів уже перейшла до професійного жаргону.
Отже, перший висновок: не слід переносити в усне мовлення тих кліше писемного ділового мовлення, які покликані в документі відігравати роль «логічних прокладок» між частинами тексту. В усному мовленні є інші засоби зв'язків між частинами висловлювання.
У міру розширення сфери вживання і збільшення частотності деякі звороти «зношуються», позбавляються конкретного змісту й перетворюються у штамп. Наприклад, між висловами розгорнути роботу по підготовці і розгорнути підготовку є смислова відмінність, бо перший вислів звертає нашу увагу на необхідність спеціальної діяльності, пов'язаної з підготовкою, має на увазі виконання ряду окремих дій у ході підготовки. Проте цей відтінок значення втрачається, якщо вживати підряд: розгорнути роботу по роз'ясненню; роботу по організації; роботу по використанню; роботу по ознайомленню; роботу по механізації і т. ін.
Сповнений змісту повноцінний вислів перетворюється у штамп—стандартний вислів, складений з смислове невиразних «загальників».
Отже, другий висновок: користування штампами призводить до беззмістовності фрази, до «вивітрювання» конкретного змісту. При такому мовленні думка і її мовне втілення начебто роз'єднуються, мова загалом знеособлюється. Ще один приклад. Є такий, досить виразний експресивно, мовний засіб — «подвійне заперечення» (наприклад: не можна не посміхнутися, спостерігаючи це). Проте вислови не можна не вказати, не можна не зупинитися, не можна не назвати й подібні давно вже стали невиразними, знеособленими штампами.
Штамп убиває живе слово, цікаву думку. Бездумне ставлення до слова, звичка «одягати» думку в готові загалом нечисленні шаблони призводять до збіднення і мови, і думки, до «оказенювання» й «засушування» їх. «Тут не зустрінеш,— пише В. М. Русанівський,— слів правильний, правильно, тут чомусь панують вірний, вірно; справді і справжній, слушний, слушно, поступилися місцем прикметнику дійсний і прислівнику дійсно. Нерідко сплутуються близькозвучні слова. Замість яскравий вияв читаємо яскравий вираз, відрізнятися замість відзначатися (Ці твердження не відрізняються новизною).
Легко уявити таку ситуацію: порівняно невеликий колектив цеху у святковий день відзначає грамотами й преміями кращих людей. Встає голова профкому й починає читати: «Трудовими успіхами зустрічають знаменну дату трудящі нашого підприємства...», замість того, щоб своїми словами, тепло й приязно поздоровити своїх співробітників із досягнутими успіхами. Та проте й звинувачувати нашого голову профкому важко, бо він повторив те, що є, по суті, стандартною газетною формулою, яка йому видається певним «еталоном» мови, взірцем, гідним наслідування.
Отже, найгірше в штампі те, що він покликаний до життя часто повторюваною обстановкою і не дає можливості врахувати своєрідності конкретної мовної ситуації, її неповторності.
Трудність боротьби зі штампами пояснюється двома причинами: їх широким проникненням у мову газет і діловодства та їх зовнішньою відповідністю нормам літературної мови (більше того, сама можливість створення штампів корениться в системі мови, в її здатності узагальнювати).
Однак це становище далеко не безвихідне: «...більш уважний розгляд нам показує,— писав Л. В. Щерба,— що наша літературна мова часто примушує нас відливати наші думки у форми, нею зарані заготовлені, що вона іноді шаблонізує нашу думку; але далі виявляється, що вона ж дає матеріал для подолання цих форм, для руху думки вперед».
Досі ми говорили про штампи «канцелярського» походження; проте серед штампів є й словосполучення, що виникли як засіб образності. Мета їх — поліпшити мовлення, зробити його виразнішим, дохідливішим.
У пошуках таких засобів ми часто вдаємося до перифраз — кількаслівних описових синонімів до певного слова (наприклад: Санкт-Петербург — місто на Неві, телевізор—голубий екран, Якутія — алмазний край та ін.).
Проте вдало найдене словосполучення, коли воно починає вживатися до речі й не до речі, в будь-якій (часом зовсім невідповідній) ситуації, втрачає свою свіжість і новизну, заштамповується, стає сумнівною «красивістю»; порівняйте: біле золото, чорне золото, зелене золото, голубе золото та ін. Вкрай заштамповані зараз вислови типу вийшли на орбіту плану, космічна плавка, стартував (футбол, волейбол) та ін. вживаються часто у зовсім невідповідних ситуаціях і перетворюються у свою протилежність: вони не допомагають осмисленню поняття, а утруднюють цей процес. Наприклад, невідомо про яке місто йдеться у такій фразі: Трудящі міста-героя на Чорному морі тепло вітали ветеранів. Тому в усному офіційному мовленні краще уникати таких «прикрас».
«Пусті» слова — це смислово неповнозначні слова усного мовлення: значить, отже, звичайно, виходить, власне, власне кажучи, так би мовити, очевидно, певним чином, на певному (відповідному) рівні, буквально, фактично та ін. (сюди належать також займенники такий, якийсь, прислівники там, так, десь, частки от, ось та ін.). Слова в певних випадках начебто «звільняються» від значення, стають до деякої міри «пустими» словами. Це випробуваний засіб «зарезервувати» час для обдумування подальшої частини висловлення (особливо під час імпровізованих монологів: виступів на зборах, в обговоренні на наукових конференціях та ін.). «Пусті» слова дають змогу промовцеві створити враження «укомплектованості» вжитого ним словосполучення, створюють можливість не збиватися з того ритму, який він узяв на початку промови. Наприклад: «Факти показують, що в цьому великому ділі є ще багато недоліків» (зміст: «зупинимося на недоліках»); «слід відзначити ще такі недоліки, як...» (зміст: «слід додати ще...»); «особистий рахунок робітників підприємства поповнюється хорошими трудовими успіхами» та ін.
Ні сам промовець, ні його слухачі, як правило, не помічають тут ні надлишковості інформації, ні багатослів'я, бо це монолог. Проте в діалозі, при звичайній діловій розмові надмірне вживання «пустих слів» (а таке вживання часто буває поганою звичкою) створює враження або некомпетентності, або нерішучості співрозмовника, або низької мовної культури його. Дуже добре про ці слова сказав М.Горький: вони досить часто стоять поряд зі змістом, не включаючи його в себе.
В усному діловому мовленні слід уникати професійних жаргонізмів, діалектизмів і просторічних елементів насамперед як невідповідних для офіційного спілкування лексичних засобів (адже всі вони — слова з обмеженою сферою застосування, у них часто виявлене забарвлення «нелітературності»). Вживання їх виставляє службову особу в невигідному для неї світлі — воно свідчить про недостатню мовну (а, значить, і загальну) культуру.
Особливо складно буває зробити правильний вибір слова тоді, коли те саме слово є і в російській, і в українській мовах, але має неоднакове забарвлення. Так, деякі українські слова, ближчі за своїм звуковим оформленням до російської мови, мають в українській мові виразний розмовний відтінок, порівняйте: ризикуючи і рискуючи (розмовне), неабиякий і немаловажний (розмовне), втриматися і вдержатися (розмовне), щастити (таланити) і везти (розмовне) та ін. Перші з двох наведених слів, як правило, нейтральніші, вони в українській мові вживаються в діловому, науковому й публіцистичному стилях (на них і слід орієнтуватися).
Нагадуємо ще раз (про це вже йшлося раніше), що не завжди буває легко й просто знайти український відповідник до російського багатозначного слова (у таких випадках найкраще звернутися до словника). Ось ілюстрація: російське слово относиться в українській мові має аж чотири (несинонімічні між собою) відповідники: ставитися (до людей), належати (до певного класу), стосуватися (це мене не стосується), відноситися (математичний термін). Отже, з перекладом треба бути обережним.
Проте ніщо так не псує мови службової особи, як невміння в потрібний момент знайти найточніший і найдоречніший відповідник серед наявних у мові синонімічних слів.
Адже щоб знайти цей відповідник, треба досконало знати усе «гніздо» синонімів, знати, якими відтінками вони різняться один від одного, з якими словами та як саме сполучається обране Вами слово.
Щоб переконатись у тому, що добір слова — це справжнє мистецтво, що ним треба оволодівати, подивимось, якими словами можна передати таке просте, здавалося б, поняття, як «прийти». В українській розмовній мові є цілий ряд надзвичайно виразних дієслів, які не лише називають цю дію, а й дають їй характеристику, показують наше ставлення як до самої дії, так і до того, хто її виконує: це й прилізти, притягтися, приволочитися, це ще й пришвендяти, припхатися, притарганитися та ін. Проте жодне з цих слів для офіційної сфери спілкування абсолютно непридатне. Значить, залишається лише прийти? Виявляється, що можна ще нанести візит, засвідчити повагу, прибути з місією; можна просто відвідати, а то завітати, а ще нагодитися (стати випадковим свідком чогось). Крім того, можна сказати: мені довелося побувати, я мав нагоду побачитися з, трапилося мені зайти, мені пощастило зустріти, я мав честь засвідчити свою повагу, мені випало (припало) та ін.— тоді, коли увага переноситься з самого дієслова прийти (як результату дії йти) на те, що людина застала там, куди прийшла, кого зустріла, що почула й побачила.
Тому такою бідною видається мова людини, яка з усіх можливих способів висловлення обрала один і вживає його доречно й недоречно (як деякі журналісти слово завітати).
Поділіться з Вашими друзьями: |