Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій

• 
  Вимова голосних
  
• 
  Вимова приголосних
  
• 
  Вплив написання
  
• 
  Вимова слів іншомовного походження
  
• 
  Милозвучність мови
  

1. 
   Мова публічних виступів
   

• 
  Бідність словника
  
• 
  Багатослів’я
  
• 
  Невиправдана ускладненість лексики
  
• 
  Читання цифрових даних
  
• 
  Зайва ускладненість речень
  
• 
  Нетактовність промовця
  
• 
  Розрізнення мовних засобів
  

1. 
   Загальні вимоги до публічного виступу
   

• 
  Поведінка оратора
  
• 
  Якості промовця
  
• 
  Проблеми етики
  
• 
  Вимоги до мови оратора
  

1. 
   Невербальні елементи передачі інформації
   

• 
  Інтонація
  
• 
  Паузи
  
• 
  Вимова оратора
  
• 
  Темп мовлення
  
• 
  Жести
  

8. 
   Виразність як ознака культури мовлення
   
9. 
   Дещо про умови виразності
   
10. 
    Поради для мовця
    

Як уже зазначалося, культура мови - це володіння нормами літе­ратурної мови, вміння користуватися її виразовими за­собами в різних умовах спілкування відповідно до мети і змісту мовлення. Це ступінь нашого оволодіння не лише найнеобхіднішими нормами, а й усіма багатствами літературної мови. Адже говорити правильно — це ще не все: існують такі норми, які пов'язані з поняттями «краще-гірше», «точніше», «доречніше», «доцільніше», а не просто «правильно-неправильно».

Найзагальніші вимоги, що ставляться до усного мовлення культурної людини:

• 
  ясність (недвозначність) у формулюванні думки;
  
• 
  логічність, смислова точність, звідси — небагато­слівність мовлення;
  
• 
  відповідність між змістом мовлення і мовними засобами;
  
• 
  відповідність між мовними засобами та обста­винами мовлення;
  
• 
  співмірність мовних засобів і стилю викладу (одностильність вживаних одиниць мовлення);
  
• 
  укладання природних, узвичаєних словосполучень; вдалий порядок слів;
  
• 
  різноманітність мовних засобів (багатство лекси­ки в активному запасі слів людини);
  
• 
  самобутність, нешаблонність в оцінках, порівнян­нях, зіставленнях; у побудові висловлення;
  
• 
  ефективність мовлення; красномовство (з ураху­ванням доречності й доцільності їх);
  
• 
  милозвучність, виразність дикції, відповідність між темпом мовлення, силою голосу, з одного боку, і ситуацією мовлення,— з другого.
  

Хоча мовне чуття і відбиває з більшою чи меншою точністю й повнотою реально існуючий у мові поділ її на стилі, воно все ж недостатнє: мало ін­туїтивно відчувати правильність або неправильність у мовленні — треба точно знати правила вживання мов­них засобів і користуватися ними свідомо, з повним знанням справи. Загальна мовна культура визначається не лише знанням норм літературної мови, а й еруди­цією і світоглядом людини, культурою мислення, ступе­нем оволодіння технікою мовлення, психологічною і ко­мунікативною культурою. Порівняно з писемним мовленням усне є мовною твор­чістю, імпровізацією, в ньому значно більша емоційна й експресивна безпосередність, більше варіантів норми, ніж у писемному мовленні.

У межах усного мовлення розрізняють звичайно розмовно-літературний його тип і розмовно-фамільярний (зі значною домішкою різних позанормативних елемен­тів).

Усне ділове мовлення — це розмовно-літературне мовлення (зокрема в монологах усне ділове мовлення наближається до мовлення писемного).

Розглянемо насамперед ті норми усного мовлення, які найчастіше порушуються в діловому стилі.
Вимоги до лексики
Словниковий запас кожної людини ніколи не вста­новлюється остаточно: він змінюється протягом усього її життя: залежно від обставин життя одні слова пере­ходять у пасивний словник, інші — з'являються в актив­ному словнику, щоб потім знову повернутись у пасив. В особистому словнику людини освіченої, людини, яка багато читає і мислить над прочитаним, постійно пра­цює над собою,— десятки тисяч слів; проте у повсякденному побутовому спілкуванні ми, як правило, не вжи­ваємо більше 2—3-х тисяч слів.

Як працювати над збагаченням свого словника? Зви­чайно радять багато читати, не пропускаючи жодного незнайомого слова (значення таких слів слід встановлю­вати за словниками), виписувати те, що здалося особ­ливо влучним, що може знадобитися в певній мовній ситуації та ін.

Заслуговують на увагу й такі поради: визначати си­стему аргументів, спосіб доведення в чужому мовленні; бути уважним до логіки викладу (у власному й чужому мовленні), розширювати свою обізнаність (театр, кіно, радіо, телебачення, газети, журнали, нові книжки).

Проте багатство словника без точності вживання слів — невелике надбання. Неточно сформульована дум­ка звучить з меншою політичною гостротою. Більше того, вона може бути сприйнята хибно.

Із зростанням вимогливості до своєї мови зменшує­ться кількість «варіантів» можливого висловлення: лю­дина наближається до найточнішого, найефективнішого способу висловлення, відкидаючи всі інші як недостатні.

В усному діловому мовленні з особливою гостротою стоїть проблема штампів.

Як відомо, ділове мовлення характеризується частою повторюваністю мовних засобів і служить, таким чином, середовищем, яке сприяє виникненню мовних шаблонів і штампів.

Розвиток літературної мови приводить до вироблення більш чи менш широ­ких систем стійких способів висловлення і що майже всі сфери спілкування мають свої кліше (навіть фор­мули вітання, прощання, початку й кінця розмови теж значною мірою стандартизовані). «У системі сучасної літературної мови,— писав акад. В. В. Виноградов,— слова переважно функціонують не як довільно і неспо­дівано зіштовхувані та зчіплювані окремі компоненти мовлення, а займаючи стійкі місця в традиційних фор­мулах. Більшість людей говорить і пише з допомогою готових формул, кліше». З другого боку (і це ми та­кож уже відзначали), у діловому мовленні кліше не до кінця стандартизувалися і теж дають можливість дещо змінювати окремі формулювання, добираючи най­доречніший варіант. Кліше економлять енергію сприйман­ня: вони начебто дають змогу переключити її на нове, на ще не пізнане в тексті. Це не означає, що в писем­ному діловому мовленні всі кліше доречні й стилістично бездоганні; ось одна така «перлина»: Могутнім засобом поліпшення повітряного середовища в цеху е його аера­ція шляхом відкривання фрамуг з допомогою пульту управління (це про звичайне провітрювання!).

Усе сказане про кліше торкалося писемного ділового мовлення. Коли ж вони бездумно переносяться в усне мовлення, тоді ми маємо справу з тим негативним яви­щем усного мовлення, яке й зветься штампом.

Інколи складається враження, що людина начебто боїться відійти в усному мовленні від звичних для неї канцелярських формул писемного мовлення, не вміє сказати того, про що так багато пише, сказати коротко, ясно і просто. Тоді ми чуємо у виступах:

Це елементарна стилістична «глухота»: адже люди­на, яка щойно отак говорила, тут же скаже щось на зразок підкинути фінанси, завалити справу, вибити кош­ти, натиснути на заготівлю, план горить, навіть не від­чувши, що від штампів уже перейшла до професійного жаргону.

Отже, перший висновок: не слід переносити в усне мовлення тих кліше писемного ділового мовлення, які покликані в документі відігравати роль «логічних про­кладок» між частинами тексту. В усному мовленні є інші засоби зв'язків між частинами висловлювання.

У міру розширення сфери вживання і збільшення частотності деякі звороти «зношуються», позбавляються конкретного змісту й перетворюються у штамп. Напри­клад, між висловами розгорнути роботу по підготовці і розгорнути підготовку є смислова відмінність, бо пер­ший вислів звертає нашу увагу на необхідність спеціаль­ної діяльності, пов'язаної з підготовкою, має на увазі виконання ряду окремих дій у ході підготовки. Проте цей відтінок значення втрачається, якщо вживати під­ряд: розгорнути роботу по роз'ясненню; роботу по орга­нізації; роботу по використанню; роботу по ознайомлен­ню; роботу по механізації і т. ін.

Сповнений змісту повноцінний вислів перетворюється у штамп—стандартний вислів, складе­ний з смислове невиразних «загальників».

Отже, другий висновок: користування штампами призводить до беззмістовності фрази, до «вивітрювання» конкретного змісту. При такому мовленні думка і її мовне втілення начебто роз'єднуються, мова загалом знеособлюється. Ще один приклад. Є такий, досить ви­разний експресивно, мовний засіб — «подвійне запере­чення» (наприклад: не можна не посміхнутися, спостері­гаючи це). Проте вислови не можна не вказати, не можна не зупинитися, не можна не назвати й подібні давно вже стали невиразними, знеособленими штампами.

Штамп убиває живе слово, цікаву думку. Бездумне ставлення до слова, звичка «одягати» думку в готові за­галом нечисленні шаблони призводять до збіднення і мо­ви, і думки, до «оказенювання» й «засушування» їх. «Тут не зустрінеш,— пише В. М. Русанівський,— слів пра­вильний, правильно, тут чомусь панують вірний, вірно; справді і справжній, слушний, слушно, поступилися місцем прикметнику дійсний і прислівнику дійсно. Не­рідко сплутуються близькозвучні слова. Замість яскра­вий вияв читаємо яскравий вираз, відрізнятися замість відзначатися (Ці твердження не відрізняються новиз­ною).

Легко уявити таку ситуацію: порівняно невеликий колектив цеху у святковий день відзначає грамотами й преміями кращих людей. Встає голова профкому й по­чинає читати: «Трудовими успіхами зустрічають знамен­ну дату трудящі нашого підприємства...», замість того, щоб своїми словами, тепло й приязно поздоровити своїх співробітників із досягнутими успіхами. Та проте й звинувачувати нашого голову профкому важко, бо він повторив те, що є, по суті, стандартною газетною фор­мулою, яка йому видається певним «еталоном» мови, взірцем, гідним наслідування.

Отже, найгірше в штампі те, що він покликаний до життя часто повторюваною обстановкою і не дає мож­ливості врахувати своєрідності конкретної мовної ситуа­ції, її неповторності.

Трудність боротьби зі штампами пояснюється двома причинами: їх широким проникненням у мову газет і ді­ловодства та їх зовнішньою відповідністю нормам літе­ратурної мови (більше того, сама можливість створення штампів корениться в системі мови, в її здатності уза­гальнювати).

Однак це становище далеко не безвихідне: «...більш уважний розгляд нам показує,— писав Л. В. Щерба,— що наша літературна мова часто примушує нас відли­вати наші думки у форми, нею зарані заготовлені, що вона іноді шаблонізує нашу думку; але далі виявляється, що вона ж дає матеріал для подолання цих форм, для руху думки вперед».

Досі ми говорили про штампи «канцелярського» по­ходження; проте серед штампів є й словосполучення, що виникли як засіб образності. Мета їх — поліпшити мовлення, зробити його виразнішим, дохідливішим.

У пошуках таких засобів ми часто вдаємося до перифраз — кількаслівних описових синонімів до певно­го слова (наприклад: Санкт-Петербург — місто на Неві, телеві­зор—голубий екран, Якутія — алмазний край та ін.).

Проте вдало найдене словосполучення, коли воно по­чинає вживатися до речі й не до речі, в будь-якій (часом зовсім невідповідній) ситуації, втрачає свою сві­жість і новизну, заштамповується, стає сумнівною «красивістю»; порівняйте: біле золото, чорне золото, зелене золото, голубе золото та ін. Вкрай заштамповані зараз вислови типу вийшли на орбіту плану, космічна плавка, стартував (футбол, волейбол) та ін. вживаються часто у зовсім невідповідних ситуаціях і перетворюються у свою протилежність: вони не допомагають осмисленню поняття, а утруднюють цей процес. Наприклад, невідо­мо про яке місто йдеться у такій фразі: Трудящі міста-героя на Чорному морі тепло вітали ветеранів. Тому в усному офіційному мовленні краще уникати таких «прикрас».

«Пусті» слова — це смислово неповнозначні слова усного мовлення: значить, отже, звичайно, виходить, власне, власне кажучи, так би мовити, очевидно, певним чином, на певному (відповідному) рівні, буквально, фак­тично та ін. (сюди належать також займенники такий, якийсь, прислівники там, так, десь, частки от, ось та ін.). Слова в певних випадках начебто «звільняються» від значення, стають до деякої міри «пустими» словами. Це випробуваний засіб «зарезервувати» час для обду­мування подальшої частини висловлення (особливо під час імпровізованих монологів: виступів на зборах, в об­говоренні на наукових конференціях та ін.). «Пусті» слова дають змогу промовцеві створити враження «укомплектованості» вжитого ним словосполучення, створюють можливість не збиватися з того ритму, який він узяв на початку промови. Наприклад: «Факти пока­зують, що в цьому великому ділі є ще багато недолі­ків» (зміст: «зупинимося на недоліках»); «слід відзна­чити ще такі недоліки, як...» (зміст: «слід додати ще...»); «особистий рахунок робітників підприємства поповнює­ться хорошими трудовими успіхами» та ін.

Ні сам промовець, ні його слухачі, як правило, не помічають тут ні надлишковості інформації, ні багато­слів'я, бо це монолог. Проте в діалозі, при звичайній діловій розмові надмірне вживання «пустих слів» (а та­ке вживання часто буває поганою звичкою) створює враження або некомпетентності, або нерішучості спів­розмовника, або низької мовної культури його. Дуже добре про ці слова сказав М.Горький: вони до­сить часто стоять поряд зі змістом, не включаючи його в себе.

В усному діловому мовленні слід уникати професій­них жаргонізмів, діалектизмів і просторічних елементів насамперед як невідповідних для офіційного спілкуван­ня лексичних засобів (адже всі вони — слова з обмеже­ною сферою застосування, у них часто виявлене за­барвлення «нелітературності»). Вживання їх виставляє службову особу в невигідному для неї світлі — воно свідчить про недостатню мовну (а, значить, і загальну) культуру.

Особливо складно буває зробити правильний вибір слова тоді, коли те саме слово є і в російській, і в укра­їнській мовах, але має неоднакове забарвлення. Так, деякі українські слова, ближчі за своїм звуковим оформленням до російської мови, мають в українській мові виразний розмовний відтінок, порівняйте: ризикую­чи і рискуючи (розмовне), неабиякий і немаловажний (розмовне), втриматися і вдержатися (розмовне), ща­стити (таланити) і везти (розмовне) та ін. Перші з двох наведених слів, як правило, нейтральніші, вони в україн­ській мові вживаються в діловому, науковому й публі­цистичному стилях (на них і слід орієнтуватися).

Нагадуємо ще раз (про це вже йшлося раніше), що не завжди буває легко й просто знайти український від­повідник до російського багатозначного слова (у таких випадках найкраще звернутися до словника). Ось ілю­страція: російське слово относиться в українській мові має аж чотири (несинонімічні між собою) відповідники: ставитися (до людей), належати (до певного класу), стосуватися (це мене не стосується), відноситися (мате­матичний термін). Отже, з перекладом треба бути обе­режним.

Проте ніщо так не псує мови службової особи, як невміння в потрібний момент знайти найточніший і най­доречніший відповідник серед наявних у мові сино­німічних слів.

Адже щоб знайти цей відповідник, треба досконало знати усе «гніздо» синонімів, знати, якими відтінками вони різняться один від одного, з якими словами та як саме сполучається обране Вами слово.

Щоб переконатись у тому, що добір слова — це справжнє мистецтво, що ним треба оволодівати, поди­вимось, якими словами можна передати таке просте, здавалося б, поняття, як «прийти». В українській роз­мовній мові є цілий ряд надзвичайно виразних дієслів, які не лише називають цю дію, а й дають їй харак­теристику, показують наше ставлення як до самої дії, так і до того, хто її виконує: це й прилізти, притягтися, приволочитися, це ще й пришвендяти, припхатися, притарганитися та ін. Проте жодне з цих слів для офіцій­ної сфери спілкування абсолютно непридатне. Значить, залишається лише прийти? Виявляється, що можна ще нанести візит, засвідчити повагу, прибути з місією; мож­на просто відвідати, а то завітати, а ще нагодитися (ста­ти випадковим свідком чогось). Крім того, можна ска­зати: мені довелося побувати, я мав нагоду побачити­ся з, трапилося мені зайти, мені пощастило зустріти, я мав честь засвідчити свою повагу, мені випало (при­пало) та ін.— тоді, коли увага переноситься з самого дієслова прийти (як результату дії йти) на те, що люди­на застала там, куди прийшла, кого зустріла, що по­чула й побачила.

Тому такою бідною видається мова людини, яка з усіх можливих способів висловлення обрала один і вживає його доречно й недоречно (як деякі журналісти слово завітати).