Г. Д. Берегова діловаукраїнськамов а курс лекцій


Найважливіші правила наголошування



Сторінка26/27
Дата конвертації23.10.2016
Розмір4.07 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Найважливіші правила наголошування
Ніщо так одразу й беззастережно не розкриває пе­ред сторонніми таємниць нашого рівня мовної культури, як наголошення слів (недарма ж казав один стародав­ній філософ: «Заговори, щоб я тебе побачив!»).

Норми наголосу в сучасній українській літературній мові, як і в російській, вже усталились. Вони відбиті в словниках, що вийшли останнім часом (список їх на­ведено в кінці книжки), в них у кожному слові, крім односкладових, наголос позначено. Проте в практиці усного мовлення (українського і російського), на жаль, трапляється аж надто багато прикрих порушень цих норм, що знижує загальний рівень мовлення. Особливо негативно це позначується на діловому мовленні, покли­каному обслуговувати всі ділянки громадського життя й діяльності членів нашого суспільства.

Практично кожна людина оволодіває наголосом з дитинства, відшліфовуючи свої знання протягом усього життя. Проте, як свідчать факти, саме на наголошення припадає чи не найбільша кількість помилок (навіть в освіченому середовищі).

Наголошення — обов'язкова ознака слова в його природному усному вияві. У живій мові слово не тер­пить ситуації, в якій воно було б ненаголошеним: тому всі незмінні односкладові слова (прийменники, сполуч­ники, частки) інтонаційно об'єднуються з суміжним словом в одне ціле (наприклад, речення Завдання це ми повинні виконати промовляється, звичайно, як завданняце миповинні виконати).

Навіть складноскорочені слова ініціального типу - і ті мають у вимові наголос: він, як правило,— на остан­ньому складі: МК (емка); ХТЗ (хатезе), МТС (емтеес) тощо.

Розглянемо кілька найважливіших правил наголо­шення:

1. В українській мові існує досить значна група власних імен (географічних назв) на -щина, -чина. У словах цього типу наголос ставиться:


    • на корені (якщо він наголошений і в тому слові, від якого цей іменник утворений) :

Київщина (бо Київ),

Одещина (Одеса),

Харківщина (бо Харків),

Сумщина (Суми),

Полтавщина (бо Полтава),

Гадяччина (Гадяч);



    • на суфіксі (якщо він наголошений у слові, від якого походить іменник):

Васильківщина (бо Васильків),

Івано-Франківщина (бо Івано-Франківськ),

Донеччина (бо Донецьк),

Лебединщина (бо Лебедин).

2. Віддієслівні іменники середнього роду на -ання наголошуються звичайно на тому складі, що й інфіні­тиви, від яких вони утворені:

читати — читання, наполягати — наполягання, писати — писання, направляти — направляння, питати — питання, напускати — напускання, завдати — завдання, видавати — видавання, нараховувати — нараховування, обслуговувати — обслуговування, пізнати — пізнання.

З. Правильним у сучасній українській літературній мові є наголошення кінцевого складу в дієсловах нести, принести, пронести, вести, везти, пливти та ін., а також у всіх формах таких дієслів: везу, везеш, везе, веземо, везете, везуть, везіть, вези, привезла, привезло та ін.

4. Слід запам’ятати:



    • Наголошення особових форм дієслова бути: буду, будеш, буде, будемо, будете, будуть; була, було, були...

    • наголошення слова квартал: однаково наголошується квартали нових будинків і план за три квартали минулого року (дехто неправильно вважає, що на позначення три місяці це слово має наголос на першо­му а);

    • наголошення слів Україна, український, по-укра­їнському (до речі, такий же наголос у цих слів і в росій­ській мові: по-російськи слід говорити Украйна, украинский, по-украински, а не украинский, як часто можна почути);

    • наголошення таких іншомовних слів:

бюрократія міліметр діалог

аристократія сантиметр монолог

демократія дециметр каталог

плутократія кілометр некролог



    • наголошення однокореневих слів у російській та українській мовах:




Українська мова

Російська мова


Різниця

сільський

старий

перепис


плавкий

різкий


показ

приріст


приятель

середина



разница

сельский


старий

перепись


плавкий

резкий


показ

прирост


приятель

середина


5. Числівники в українській мові наголошуються так:

одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять. Вісімнадцять, дев'ятнадцять, п'ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят.

6. Крім словесного, велике значення в усному мовленні має логічний наголос (виділення в реченні з до­помогою посилення голосу того слова, на яке падає найбільше смислове навантаження). Правильне виді­лення слів з допомогою логічного наголосу є однією з обов'язкових умов точного й повного донесення вислов­люваної думки до тих, кому вона призначалася.


Вимова
Розрізняють два основні стилі вимови: повний — в офіційному, публічному мовленні, при великій аудито­рії, по радіо (тоді намагаються кожне слово вимовля­ти якомога чіткіші ), і звичайний розмовний стиль вимови (де немає підкресленої, спеціальної чіткості).

Опанування обома вимовними стилями дає людині можливість однаково вільно, красиво й невимушено ве­сти розмову у вузькому колі й виступати з трибуни перед великою аудиторією.

Проте в обох стилях вимови, а особливо в повному, дуже помітні окремі вади дикції, помилки у вимові голосних і приголосних, неправильна вимова іншомов­них слів, недотримання норм чергування тощо.

Причини появи цих помилок у вимові найчастіше такі:



        1. Вплив діалектного оточення, а звідси — невміння відрізнити звукові норми, властиві літературній мові, від вимови відповідних звуків у рідній для людини говір­ці (наприклад: найголовніща — замість найголовніша, похвалиця — замість похвалитись, рад або р'яд — за­мість ряд та ін.).

        2. Деякі помилки виникають через незнання звуко­вих закономірностей споріднених мов і невміння їх роз­межувати (наприклад: пятидесяти (рос.) і п'ятдесяти (укр.); бібліотєка, інстітут, діректіва, актівізувати, кон­фєренція та ін. під впливом російської вимови).

        3. Найчастіше помилки трапляються в мові тих лю­дей, які не знають правил вимови української літера­турної мови, невимогливо ставляться до свого мовлення, завдаючи шкоди й собі, й тим, кому доводиться їх слу­хати. Наприклад: часто порушується вимога подовжува­ти у вимові подвоєні приголосні (житя, знаня, обговореня — замість життя, знання, обговорення); часом можна почути невластиве для української мови оглушення дзвінких приголосних, перед глухими (вашко, зв'яски, підрушники — замість правильного важко, зв'язки, під­ручники) та ін.


Вимова голосних
Голосні а, о, у, і однаково чітко й виразно вимовляються як під наголосом, так і в ненаголошеній позиції.

Нагадуємо, що в російській мові голосні не під наго­лосом скорочуються, вимовляються невиразно, а при швидкому мовленні й зовсім випадають (двадцять, учиться вимовляється як двадццть, учицц).



В українській мові голосні е, и чітко розрізняються лише під наголосом (у ненаголошеній позиції вони змішуються: веи ликий, неи сла, преи дставник та ін.). Ступінь зближення ненаголошених и та е залежить та­кож від темпу мовлення: чим він швидший, тим менш помітна різниця у вимові обох голосних, при повіль­ному темпі мовлення вони вимовляються більш чітко.
Вимова приголосних
Вимова дзвінких і глухих при­голосних має неоднакові закономірності навіть у та­ких близькоспоріднених мовах, як українська і росій­ська, що й створює додаткові труднощі для мовців.

        1. Для української мови однією з таких закономір­ностей є послідовне збереження дзвінкої вимови на кінці слова, незалежно від того, після якого звука він стоїть — голосного чи приголосного (наприклад: прилад, народ, мороз, подорож). Вимова на кінці слова глухих приголосних замість дзвінких (морос, сторош, обіг), є грубим порушенням звукових норм української літе­ратурної мови (оглушення дзвінких приголосних у кінці слова для російської мови — норма: дуп, замерс, сто­рош та ін.).

        2. Дзвінко вимовляються ці приголосні й перед глу­хими в середині слова (бігти, берегти, могти, домігся, везти, губка, а не біхти, берехти, мохти та ін.).

        3. Губні приголосні в кінці слова вимовляються твердо: голуб, насип, степ, сім, верф (у російській мові в цій позиції вони м'які). У словах іншомовного похо­дження губні можуть пом'якшуватись перед голосними а та у (бюро, бюст, пюре, фюзеляж).

        4. Звук в в українській мові ніколи не переходить у ф, а, навпаки, в певних позиціях (на початку слова, перед приголосними, в середині слова після голосного перед приголосними і в кінці слова) в посилює свою звучність і переходить у нескладовий голосний у: учи­тель, заутра, кроу (у російській мові в цій позиції крофь, любофь, зафтра, фсе).

  1. Шиплячі приголосні ж, ш, дж і ч у сучасній україн­ській мові, як правило, тверді: вони, зокрема, ніколи не пом'якшуються на кінці слова (ріж, ходиш, ніч, піч). Завжди тверді неподовжені шиплячі перед голосними а, о, у, е, и: біжать, чого, чути, четвер, широко. Пом'як­шені (напівпом'якшені) ж, ч, ш бувають перед голосним і (шість, тиші, чітко, гарячі) та тоді, коли вони подов­жені (бездоріжжя, подорожжю, річчю).

  2. Звук р твердий в кінці слова та складу: секретар, воротар, лікар, повір, перевір, Харків, гіркий (порівняйте в російській мові: секретарь, вратарь, лекарь, поверь, проверь, Харьков, горький та ін.).

  3. Звук л в українській мові вимовляється твердо перед а, о, у (власний, логіка, лектор, лукавий), в кін­ці слова та в середині слова перед приголосними (стіл, мілко); перед е та й цей звук не такий твердий, як перед а, о, у, але й не пом'якшений (лист, ледве). М'яка вимова л не властива українській мові. Проте дехто перед е, переважно в словах іншомовного походження, пом'якшує його й вимовляє лєкція, плєнум, білєт та ін. Така вимова перебуває поза нормами української лі­тературної мови, звукову систему якої вона порушує.


Вплив написання
Однією з дуже поширених поми­лок є послідовна вимова звуків за їх буквеним позна­ченням. Наше письмо звукове, тому звук в усному мовленні і буква на письмі між собою здебільшого співвідносні. Проте є багато випадків, коли написання не передає справжньої вимови звуків: адже у зв'язній мові звуки творяться не ізольовано, а впливають один на одного.

Найчастіше помилки тут такі:




Пишемо:

Треба вимовляти:


воджу, раджу, перешкоджати, запроваджений, нагородження, джаз, джем, джунглі, смієшся, учишся, принісши, привізши, учиться, робиться, безшумно, агентство, студентство.


воджу, раджу, перешкоджати, запроваджений, нагородження, джаз, джем, джунглі, смієсся, учисся, принішши, привіжши, учицця, робицця, бежшумно, агенство, студентство.




Вимова слів іншомовного походження
Правила ви­мови запозичених слів в українській мові ті самі, що й слів незапозичених. Тому, наприклад, в іншомовних словах, як і в українських, приголосні перед голосним е не пом'якшуються (телефон, телеграма, система, крите­рій, ідеал, сесія та ін.). Пом'якшена їх вимова, пошире­на серед частини мовців (телефон, білет, пленум), є по­рушенням літературної норми.

Ненаголошений е після приголосних в іншомовних словах звичайно виявляє нахил до зближення з и (як і ненаголошений и до зближення з е): теинденція, неигатив, теиматика, преизидія, диеректива та ін. Про­те на початку слова ненаголошений е вимовляється ви­разно, без помітного наближення до и: екзаменатор, егоїст, енергія, економіка, естафета, експонат та ін.

В іншомовних словах ненаголошений о в будь-якій позиції не переходить в у — навіть перед складом з по­стійно наголошеним у, де в українських словах такий перехід відбувається: зоузуля, коужух та ін.: документ, монумент, корупція та ін.

У запозичених словах голосні і та й слід завжди ви­мовляти відповідно до їх написання. Зокрема треба пам'ятати, що на початку слова і не наближається у вимові до й: інститут, інструкція, інженер та ін.

Після приголосних д, т, з, ц, ж, щ, р, с у загальних іншомовних словах завжди пишеться й вимовляється и: диспут, тираж, стимул, позиція, режим, шифр та ін. Після інших приголосних у цих словах пишеться й вимов­ляється і: лінія, комісія, пілот, гімн, мікроскоп, хімія, економічний та ін. Вимова і замість и, як і вимова и замість і, що її можна іноді спостерігати, є прикрою помилкою (неправильно: тіраж, стімул, економичний та ін.).

Слід пам’ятати, що вимова іншомовних слів близь­ка до їх написання; треба намагатися не порушувати цього правила.


Милозвучність мовлення
Вона досягається природ­ним чергуванням у мові окремих голосних і приголос­них звуків, а також можливістю вживати деякі слова в різних формах, не змінюючи їх значення.

Найпоширенішим і найвиразнішим у цьому плані є чергування і - й, у - в. Правила чергування такі:



              1. Звичайно між приголосними вживаються сполуч­ник і та прийменник у (брат і сестра, був у мене). Після слів, що закінчуються на голосний, і, як правило, змі­нюється на й, а у на в, особливо в пришвидшеному темпі мовлення.

              2. Перед словом, що починається з й, я, ю, е, ї, сполучник і здебільшого зберігається (йшов і їхав), особ­ливо в пришвидшеному темпі мовлення.

              3. Якщо попереднє слово закінчується на голосний, а наступне починається з в, зберігається прийменник у (були у відпустці).

              4. Якщо попереднє слово закінчується на приголос­ний, а наступне починається на голосний, може зберігатися в (зустріч в ефірі).

              5. На початку речення завжди вимовляється (і пи­шеться) і та у (лише якщо після прийменника слово починається з голосного, вимовляємо й пишемо в, а не у: В авіацію прийшло молоде поповнення). На початку речення сполучний й взагалі не вживається.

              6. Після паузи також найчастіше вживаються і, у, (а не й, в), особливо якщо ця пауза покликана під­креслювати значення слів, що йдуть за нею.

              7. Не чергуються (за будь-якого темпу мовлення) у - в, і - й у словах іншомовного походження, а також у тих українських словах, у яких при зміні звуків змі­нюється значення (вправа — управа, вдача — удача, вклад — уклад).

              8. Якщо сполучник і служить для зіставлення двох понять (теорія і практика, мир і дружба), чергування не відбувається; навпаки, сполучник і вимовляється тут з деяким підкресленням і наголошенням.

              9. Слід мати на увазі, що на чергування і - й, у - в впливає також темп мовлення: за швидкого темпу мов­лення і на й, у на в змінюються більш послідовно; і навпаки, за уповільненого мовлення зникає чергуван­ня навіть там, де воно відбувається досить послідовно.


Мова публічного виступу
Зробимо короткий огляд того, що в мові публічних виступів є неприйнятним.

Бідність словника — одна з найпоширеніших вад публічного мовлення. Людина може говорити багато й довго, говорити про різні речі, але увесь час послуго­вуватися тими самими словами й словосполученнями. При цьому значення їх увесь час начебто «розмиваєть­ся», втрачає смислові межі, оскільки цими словами на­магаються передати досить неоднакові поняття.

Коли людина свідома такої риси свого словника, вона заздалегідь, працюючи над текстом виступу, уточнює окремі місця, заміняючи повторювані слова їх си­нонімічними відповідниками, найбільш придатними в цьому тексті (наприклад: дефект — це негативна риса характеру, помилка в розрахунках, прора­хунок у плануванні, хиба в поведінці, вада мов­лення тощо).

Люди, чутливі до мови, твердять, що в мові немає сино­німів, що є лише точне або неточне слово, що кожне слово хороше на своєму місці й у хорошій промові, як у хорошій пісні, не можна безкарно заміняти одні слова іншими. Для того, щоб вважати, що в мові взагалі немає взаємозамінюваних слів, потрібен такий високий рівень мовної культури, до якого може підня­тися, на жаль, дуже незначна кількість мовців. Для абсолютної більшості їх проблема вибору найточнішого в даній ситуації слова з ряду близькозначних — це і є проблема постійної роботи над своєю мовою. Особливо гострою стає ця проблема тоді, коли вибір обмежений традиціями і вимогами стилю мовлення. Так, у межах ділового стилю діє вимога вибирати лише серед ней­тральних, міжстильових, емоційно не забарвлених слів, а не завжди таке слово (особливо при непідготовленому мовленні) легко і швидко приходить на пам'ять. По­вторення ж того самого слова і створює у слухачів враження бідності мови виступаючого.

Подані нижче слова в усному мовленні часто вживаються в надто широкому, загальному, поточному значенні — як універсальні слова. Адже в кожному конкретному випадку якесь із наведених поряд слів буде точнішим, доціль­нішим:

авторитет - повага, пошана, престиж, вага;

аргумент - доказ, підстава, обґрунтування; мотив;

гіпотеза - припущення, здогад, передбачення, домисел; задум; думка, ідея;

екстрений - негайний, спішний, терміновий, надзвичайний, невідкладний;

ідентичний - тотожний, рівнозначний; однако­вий, однотипний, одноплановий, однорідний;

основний - головний, найважливіший, найак­туальніший, першорядний, першо­черговий;

період - етап, проміжок часу; епоха, ера, вік; час, пора.

Із точки зору логіки повторення того самого слова чи словосполучення створює надлишковість, багатослів'я; повторення нічого не додає до вже висловленої думки, свідчить про бідність виражальних засобів. Проте з точки зору психологічної повтори не­обхідні. Багатство можливостей мови дозволяє повторювати думку, не повторюючи форм вираження (щоб уникнути одноманітності). При публічних виступах такі повтори — річ необхідна.

Убогість словника виявляється й у тому, що люди­на не знає фразеологічних запасів мови, не вміє ними користуватися, а якщо й вставляє у свою промову при­слів'я або приказку, то робить це штучно (нещасливе прислів'я почуває себе страшенно незатишно серед су­хих і холодних канцелярських слів).

На жаль, не всі знають значення, походження й при­йоми вживання навіть найпоширеніших крилатих слів (колесо історії, наріжний камінь, провідна нитка, тер­нистий шлях, титанічна боротьба, берегти як зіницю ока, вогнем і мечем та багато інших).


Багатослів’я
Багатослів'я є прямим результатом бідності й од­номанітності словника, а також невмінням обрати спо­сіб мовлення, доречний у певній ситуації. Так, наприк­лад, багатослів'я з'являється в мові оратора тоді, коли він орієнтується на писемні зразки ділового чи науко­вого мовлення: він говорить недостатня кількість робо­чої сили замість мало робітників; необхідність проведен­ня принципу економії — а можна сказати треба бути економними; автоматичним шляхом збільшилось у два рази — замість автоматично подвоїлось та ін.

Пояснюється це бажанням якось «прикрасити» своє мовлення, «збагатити» його елементами книжної вче­ності й урочистої офіційності. Результати ж досягають­ся прямо протилежні.

Однією з причин появи зайвих слів у виступах є над­мірне вживання тавтологічних словосполучень (повто­рення того самого змісту іншим словом). Як правило, ці слова стоять поряд, і слухачі помічають їх одразу; авторитет промовця катастрофічне падає. Причини появи цих словосполучень різні. Одні з них виникають як засіб заповнення пауз при непідготовленому, непроду­маному виступі (їх тим більше, чим нижча загальна і мовна культура виступаючою). Наприклад: підйом уго­ру, моя особиста думка, дедалі все більший, об'єднати воєдино, в лютому місяці, о двадцятій годині вечора та ін.

Частина тавтологічних словосполучень з'являється у мові через недостатнє знання значень вживаних про­мовцем іншомовних слів; тоді українське слово повто­рює значення іншомовного, наприклад: пам'ятний мемо­ріал, пам'ятний сувенір, народний фольклор, моя авто­біографія, вільна вакансія, прейскурант цін, промислова індустрія, хронометраж часу, дитячий лікар-педіатр та ін. (тут одно з двох слів зайве).

Часом людина говорить шаблонно, штамповано й бюрократично тому, що інакше просто не вміє: якщо вона звикла писати на сьогоднішній день, у літній пері­од, поставити питання з усією гостротою,— то вже не скаже сьогодні, влітку, запитати. Промовець вважає, що це діловий стиль, а насправді це бюрократичне «язичіє».

Є й інший різновид багатослів'я, пов'язаний з ба­жанням «модно» одягти свою думку. Найчастіше це зви­чайнісінький словесний туман, за яким слухач легко побачить справжній інтелектуальний рівень промовця.


Невиправдана ускладненість лексики
Часом тема виступу вимагає вживання великої кількості термінів, іншомовних слів або слів рідковживаних і маловідомих. Досвідчений промовець усі ці слова намагається нена­в'язливо «розкривати» в тексті: добирає синоніми, дає поряд з терміном кількаслівне описове пояснення його значення, користується порівняннями, навіть образними засобами та ін. Проте все це слід робити непомітно для слухача, щоб не образити його.

Лектор завжди повинен пам'ятати вимогу говорити просто і ясно, доступною масі мовою, відкинувши рішуче геть важку артилерію мудрованих термінів, іноземних слів, заучених, готових, але незрозумілих ще масі, незнайомих їй лозунгів, визначень, висновків.


Читання цифрових даних
Скільки веселих хвилин принесли слухачам доповідачі, які безнадійно плутали­ся в якому-небудь «чотирнадцятьма тисячами двісті двадцятьма сімома абітурієнтами», а зал дружним і співчутливим хором допомагав їм.

Треба взяти собі за правило: у виступі цифри по­винні вживатися обмежено (лише найпотрібніші).

Ті цифри, які Ви вважаєте за доцільне навести в доповіді, найкраще поставити в називному відмінку, особ­ливо якщо це складні числові назви.

У тексті ці числівники записуються словами, в них обов'язково проставляються наголоси.

Словами записуються й дробові числівники 1/2 — по­ловина, 1/3 — третина, 1/4 — чверть (слово одна перед ними не ставиться).

В українській мові при відмінюванні числівників змінюються всі компоненти складних і складених назв; невідмінювання (або неповне відмінювання) таких чис­лівників є порушенням норми.

Якщо текст, призначений для усного читання, е вод­ночас і письмовим документом, то в ньому, поряд з цифровими позначеннями, можна давати і їх словесні варіанти в потрібних відмінкових формах.

При відмінюванні наголоси в деяких числівниках також змінюються. Наприклад:



  • родовий відмінок: одинадцяти (одинадцятьох) дванадцяти (дванадцятьох) тринадцяти ( тринадцятьох);

  • давальний відмінок: одинадцяти ( одинадцятьом) дванадцяти (дванадцятьом) тринадцяти (тринадцятьом);

  • орудний відмінок: одинадцятьма (одинадцятьома) дванадцятьма (дванадцятьома) тринадцятьма (тринадцятьома) та ін.


Зайва ускладненість речень
Для усного мовлення загалом нетипові складні, довгі й заплутані речення: у повсякденному приватному мовленні ми звичайно ко­ристуємося простими реченнями, пов'язуючи їх суряд­ним або приєднальним зв'язком.

Часом доповідач намагається побудувати речення у своїй промові за законами синтаксису наукового стилю. Один із цих законів вимагає сказати про об'єкт якомога повніше в межах одного речення (тому речення науко­вого стилю великі, у них багато означень, відокремлених зворотів, вставних слів тощо).

Не слід переносити цієї риси наукового стилю в текст, призначений для усного виголошення: складна фраза погано сприймається слухачами — вони можуть забути її початок, поки дочекаються кінця.

Саме щоб уникнути цього, ми звичайно в усній по­бутовій розповіді намагаємось якомога частіше повто­рювати назву об'єкта нашої думки. Наприклад: А всі ці нові книжки (а їх там, є, мабуть, з двісті, а то й з триста) — вони порозкидані у нього по всій хаті: і на вікнах, і на підлозі повно книжок, і на стіль­цях...

І ще одне зауваження: якщо промовець хоче створи­ти враження вільної, невимушеної розмови з слухачем, він повинен уникати повторення сполучників типу тому, що; через те, що; завдяки тому, що; внаслідок того, що та ін., бо для усного мовлення вони нетипові (там пере­важають інтонаційні зв'язки; значно більше сурядних, ніж підрядних зв'язків; громіздкі сполучні засоби не вживаються зовсім).

Якщо виступ спеціально не готувався, то в ньому можливі т. зв. синтаксичні зміщення: будова речення у процесі його виголошення змінюється. Наприклад: Цей неприємний факт, товариші, ми повинні вважати, без­умовно, як нагадування, як пересторога тим, хто стоїть на такому шляху. Тут промовець непомітно для себе переходить з однієї синтаксичної конструкції (вважати нагадуванням, пересторогою) до іншої (факт — це нагадування, пересторога). Ця вада стилю долається ско­роченням речень (при непідготовленому мовленні).


Нетактовність промовця
Одним із виявів низької загальної культури про­мовця є недооцінка слухачів: рівень їх розвитку він вва­жає нижчим, ніж це є насправді. Такий промовець без міри й ладу спрощує свою мову, подекуди навіть від­ступає від норм, вживає жаргонні слова, побутовізми, зіпсовані російські слова, розраховуючи на смаки найневибагливіших слухачів. Крім того, він увесь час звер­тається до слухачів з питаннями Вам ясно? Ви зрозу­міли, в чому тут річ? Невже неясно?, ображаючи їх цим. Терміни він пояснює так: Ви цього слова не знає­те, тому я поясню, що це таке та ін.

Безтактність промовця виявляється і в його нав'яз­ливій нескромності — в постійному акцентуванні своїх власних оцінок і вражень, у надто частому вживанні займенника «я», у розв'язно-панібратському ставленні до осіб, про яких він згадує та ін.

Якщо промовець виходить на трибуну і ще не знає, про що він говоритиме,— це теж нетактовність, бо ці­нувати час слухачів — означає поважати і їх, і себе. Тому говорити з трибуни слід не «взагалі», не «з при­воду», а прямо по суті вирішуваних проблем.
Розрізнення мовних засобів
Кожен промовець, який володіє і російською, і українською мовами, по­винен уважно стежити за тим, щоб у його мовленні не змішувалися вимовні, лексичні й фразеологічні засоби обох мов.

В українському тексті можна вжити цитату по-ро­сійськи, але тоді її треба виділити спеціальними словами та інтонаційно (особливо якщо це просто одно чи кілька російських слів, вжитих в українському тексті).

Цитати з творів класиків і з художніх творів не слід перекладати самому (є пере­клади, зроблені фахівцями й схвалені громадськістю).
Сучасна ділова людина відчуває настійну життєву потребу повсякчас поповнювати свої запаси спеціальних знань, а насамперед — вміння оперувати потоком інформації (її відбором, опрацюванням і прак­тичним застосуванням).

Проблеми діловитості, культури ділового спілкування — постійний предмет широкого обговорення: наше сьогодення вимагає від кожного працівника ви­сокої культури управління, зокрема культури службової поведінки, культури ділового мовлення.



Загальні вимоги до публічного виступу
Поведінка оратора
Зауважимо одразу: читати текст публічно нелегко, по­трібна неабияка майстерність (інакше це справить на слухачів враження театральної штучності: актор не ви­вчив ролі, читає її «з листа»).

Та коли проблема вивчена, план продуманий і скла­дений, фактичний матеріал зібрано, текст написаний,— доповідач повинен одважитися говорити — саме говори­ти, а не читати. Тоді він може вільно відгукуватися на репліки, без зайвих ускладнень для себе наводити нові факти й докази, може бачити аудиторію й налагодити з нею контакт. Адже найкращий тон — дружня бесіда зі співрозмовниками, яких ти поважаєш і яким хочеш повідомити щось нове й цікаве, а при читанні тексту цей тон абсолютно неможливий.

Щоб так вільно триматися перед аудиторією, треба, як кажуть, бути оратором, та ораторське мистецтво — це найважче мистецтво. У чому ж воно полягає?

Насамперед, звернення до широкого кола слухачів створює специфічну атмосферу— атмосферу офіційності й особливої відповідальності за сказане.

Оратор повинен дотримуватися цілого ряду ви­мог, пов'язаних з його поведінкою: природність, позбавлена штучності й афектації; доброзичли­вість, теплота в ставленні до слухачів; повага до них, намагання не «звеличувати» своєї особи, не при­нижувати слухачів питаннями типу «Вам зрозуміло?», не ображати їх переходом на розмовний жаргон; зосе­редженість, серйозність оратора, який не демонст­рує слухачам того, що тема йому набридла, що він уже втратив до неї інтерес; це глибока внутрішня пере­конаність.
Якості промовця
Переконливість — одна з найважливіших якостей ви­ступу. Вона має вирішальний вплив на слухачів, бо фор­мує їх світогляд, посилює громадську активність, визна­чає спрямування їх думок і дій.

Насамперед переконливими вважаються виступи зро­зумілі, такі, що не викликають сумнівів, бо узгоджую­ться з явищами дійсності, виступи, які породжують від­чуття впевненості в правильності почутого і емоційне за­доволення від цього.

Для досягнення переконливості і доказовості висту­пу необхідно, щоб він був несуперечливим, по­слідовним й аргументованим. Значною мі­рою тут сприяє вміле використання дедуктивного та ін­дуктивного методів побудови викладу (залежно від рівня знань аудиторії, від її психологічної атмосфе­ри, а також від ступеня трудності і новизни матері­алу).

Щоб бути несуперечливим і послідов­ним, доповідач повинен на початку чітко, лаконічно й у ненав'язливій формі визначити основні поняття, яки­ми він буде користуватися. Це вкрай необхідно для то­го, щоб аудиторія зрозуміла доповідача, довідалась про його напрям думок, належність до певної наукової шко­ли, про ту точку зору, з якої буде розглядатись пи­тання.

При доборі аргументів доповідач мусить звер­нути увагу на їх якість (найменша неточність доповіда­ча підриває довір'я аудиторії до нього, а, значить, і утруднює його завдання). Не менш важлива і кількість аргументів (якщо їх мало — доповідач не переконає слухачів), і свіжість та яскравість фактів, що наводять­ся (вони мають впливати не лише на розум, а й на по­чуття слухачів). Для того, щоб факти стали аргумента­ми, їх необхідно витлумачити. Інакше навіть тоді, коли в розпорядженні лектора є значний і цікавий фактич­ний матеріал, лекція не досягає своєї мети, бо вона не переконує, а ілюструє. Найважливіший фактор, який за­безпечує доказовість, а в результаті й переконливість — це аналіз.

Аналітичний спосіб подачі матеріалу значною мірою полегшує сприймання і посилює дійовість виступу. Як­що текст виступу містить всебічний, глибокий діалек­тичний аналіз явищ, то це усуває ряд зайвих запитань, розвіює сумніви, недовір'я, збільшує доказовість.

Переконливість виступу залежить також від уміння користуватися різними прийомами доведен­ня — порівняннями, аналогіями, посиланнями на думку авторитетів у цій галузі та ін.

Щоб правильно користуватися цими прийомами, тре­ба знати їх можливості. Загальновідомо, що аналогія робить виклад більш конкретним і наочним, схи­ляє слухачів на бік лектора саме через свою загально­зрозумілість і очевидність; посилання на думку авторитетів (цитування) також переконує аудито­рію, якщо ці авторитети добре відомі слухачам і ко­ристуються в них повним визнанням. Свіжі, доречні, а часом і несподівані порівняння примушують слухачів по-новому побачити те чи інше відоме вже їм явище.


Проблеми етики
Не менш важливі тут і проблеми етики: щоб бу­ти переконливим, доповідач має говорити про головне (не розпилюватися на дрібниці); не дозволяти слуха­чам відходити від теми (у своїх репліках і запитаннях); бути надзвичайно уважним до того, як слухачі реагують на сказане, не залишати реплік з місця, запитань, шу­му поза своєю увагою і уникати «тиску» на слухачів своїми знаннями, ерудицією, авторитетом; загалом слід не «давити» на слухачів, а тактовно «вести» їх обраним шляхом аргументації (для цього доповідач має говори­ти, а не читати з листа: він примусить тоді аудиторію мислили разом з ним, бо формуватиме думки у неї на очах).

І переконувати, і впливати виступаючий зможе лише в тому випадку, якщо він володіє словом (і то не просто дотримується норм літературної мови, а вміє знайти най­ефективніший і найдоцільніший спосіб передачі своїх думок і почуттів).

Правильна літературна мова далеко не завжди виразна й перекон­лива, і не всяка, виголошена правильною літератур­ною мовою, лекція чи доповідь здатна перетворити знан­ня, набуті слухачами, в їх особисті переконання. Адже не лише інтелектуальний, а й емоційний розвиток людини — одне з завдань гармонійного розвитку особистості. Оратор, який забуває про емоційність своїх слухачів, тим самим по­збавляє свою промову випробуваного засобу впливу на них. Так, наприклад, заміняючи монологічну форму ви­кладу діалогічною, будуючи виклад як запитання і від­повіді, лектор уникає інтонаційної монотонності, має можливість ввести додаткові нюанси у зміст сказаного, не так швидко втомлює читачів. Використовуючи обра­зи відомих художніх творів, крилаті слова, прислів'я, цитати видатних діячів і класиків літератури, лектор робить виклад привабливішим, значна кількість відо­мостей, укладена в цікаву форму, легко й непомітно сприймається слухачами. При цьому слід завжди па­м'ятати, що головною залишається ідея, яку оратор має довести до свідомості слухачів насамперед логічними за­собами.

Г.Апресян стверджує: «Оратор — не декламатор, він не може перетворювати свою лекцію чи бесіду чи художнє читання. Очевидно також, що треба остерігатися надмірної кількості віршованих цитат, метафор, але­горій, крилатих слів та інших художніх та естетичних елементів у публічній промові. Практика показує, що надмірне використання образів, декламація віршів, навіть досить талановитих, небезпечні для самого ж оратора і можуть залишити у слухачів враження, не корисне для нього»[с. 104—105].

Отже, переконливість — це складне й багатогранне явище; досягається вона дотриманням ря­ду логічних, психологічних, етичних і лінгвістичних вимог з урахуванням особливостей аудиторії (відшукуван­ню кожного разу найвідповідніших пропорцій логічно­го й емоційного залежно від характеру аудиторії — складу слухачів, їх віку, освіти, інтересів, кількості при­сутніх та ін.).
Вимоги до мови оратора
Не менш високі вимоги ставляться й до мови справж­нього оратора. Назвемо їх.


  1. Точність формулювань — точність мов­лення (це сувора відповідність між словом і тим понят­тям, яке цим словом позначається; щоб досягти такої відповідності, треба добре знати предмет, так само доб­ре знати значення слова, постійно й суворо стежити за відповідністю між словом і тим, що воно повинне позна­чати).

  2. Стислість, небагатослівність (сти­слим вважається мовлення, в якому немає слів, не ви­кликаних безпосередньою потребою висловлення; однак потреби бувають різні: часом виникає необхідність по­яснити щось детально, тоді багатослівність виправдана й передбачена).

  3. Доречність (мова не може бути «хорошою» чи «поганою» сама по собі; вона оцінюється залежно від свого конкретного призначення; при цьому враховується як мета мовлення, так і умови спілкування: час, місце, склад слухачів, тема та ін.).

  4. Приступність, зрозумілість (мовлення, яке не породжує труднощів у розумінні змісту, вважає­ться приступним; ця риса відносна: змінюється слухач — змінюється й поняття «приступності»).

  5. Виразність (це риса мови емоційної, де сло­ва, крім понятійної інформації, несуть на собі як до­важок ще й чуттєву інформацію, виражають не лише ло­гічні поняття, а й почуття та переживання мовця; вона досягається точністю словесного позначення предметів чи явищ, яка, в свою чергу, може викликати образність; правильністю вимови, вдалим поділом на фрази, інтона­ційним багатством мовлення, хорошою дикцією, наяв­ністю психологічних пауз, мотивованістю смислових на­голосів).

  6. Своєрідність, оригінальність (осо­бистість людини проявляється й у тому, як вона гово­рить: чим своєрідніша, оригінальніша особистість, тим яскравіший і складніший її внутрішній світ; своєрідність у мові проявляється в умінні користуватися образами, порівняннями, по-своєму добирати епітети, евфемізуючі засоби, іносказання та ін.).

  7. Краса мови (почуття краси, почуття естетич­ного задоволення викликає лише мова досконала, без­доганна; красивим може й повинне бути мовлення будь-якого типу: краса тут створюється і лексикою, і синтак­сисом, і ритмом, і характером зв'язків між словами в реченні, а головне — повною відповідністю між змістом, словесним втіленням думки і ситуацією мовлення).

А чи це й справді так важливо? Чи не однаково, як промовець говорить— добре, погано?

Виявляється, що порушення мовних норм, вади ви­мови, плутання російських і українських слів і зворотів, неправильне наголошення — все це одразу ж і дуже по­мітно знижує авторитет промовця, різко погіршує спри­йняття змісту. У той же час точна, виразна, бездоганна літературна мова виступаючого — не лише найкращий спосіб донести певні ідеї до слухача, а й значний вихов­ний фактор, який сприяє підвищенню загальної культу­ри аудиторії. Тому суспільству далеко не байдуже, як розмовляє і промовляє з трибуни кожен з його членів. Справа не лише в тому, щоб позбутися втрат змісто­вих (неуникних при поганому мовленні), а ще й у то­му, щоб використати величезну й постійно діючу силу слова для вдосконалення людини нашого суспіль­ства.


Невербальні елементи передачі інформації
Інтонація
У поняття інтонація входять такі компоненти, як сила й висота голосу, темп говоріння, паузи, тембр голосу.

Інтонація виконує в мові функцію не лише смисло-розрізнювальну, а й художньо-естетичну (у текст з до­помогою інтонації вносяться різні смислові, зокрема, емоційні відтінки, виявляючи той душевний стан, у яко­му перебуває мовець), її завдання — різними засобами відтворювати почуття, настрої й наміри людей. Разом з мімікою й жестикуляцією, а також засобами милозвуч­ності вона до невпізнання змінює написаний текст при його усному виголошенні.

«На слухача впливають,— писав К.Станіславський,— не тільки думки, уявлення, образи, пов'язані з проказуваними словами, а й звукове забарвлення слів — інтонація й красномовне мовчання, яке договорює недоказане словами. Інтонація й пауза самі по собі, без слів, мають силу емоційного впливу на слухачів».

Вимоги до інтонації при виступі:

- правдивість, природність (промовець, який воло­діє «секретами» інтонування, легко переходить від однієї тональності до іншої, тонко відтворюючи цими перехо­дами свій душевний стан і уникаючи при цьому наду­маності і перебільшення);

- постійне поєднання правильно дібраних засобів ін­тонування з наголошенням;

- використання при інтонуванні фрази всіх трьох типів наголосів: словесного (у разі сумнівів — перевіри­ти його правильність за словниками), логічного (виділен­ня слова, важливого у смисловому плані), виразного (емфатичного), який підкреслює емоційне значення слова.
Паузи
Роль паузи відзначалася вже неодноразово. Нагаду­ємо: на початку промови пауза потрібна і для промов­ця — щоб зібратися з думками, і для аудиторії — щоб настроїтися на слухання, звикнути до промовця; в се­редині промови, в процесі її виголошення — для відме­жування частин викладу думки; в середині речення — для організації слухачів, для зосередження їх уваги.

У кількості пауз є помітна різниця між мовленням підготовленим (текст промови написаний) і непідготовленим (промова-імпровізація).

При імпровізації між окремими закінченими речен­нями або їх частинами може й не бути ніякої паузи, і, навпаки, вона може з'являтися там, де граматично, а ча­сом і логічно, здається невмотивованою. Усе це зумовлю­ється непідготовленістю усного мовлення, яке виникає в процесі самого народження думки. Хоча імпровізація завжди добре сприймається слухачами, бо вони відчува­ють її безпосередність, природність, проте саме тому імпровізація вимагає не лише великого досвіду, впевне­ності у своїх силах, знанні і майстерності, а й неабиякого такту, почуття міри як певної норми поведінки.

У тих же випадках, коли текст підготовлений раніше, паузи звичайно відповідають розділовим знакам тексту. Вони ж створюють і ритм виголошення промови, а це також впливає на почуття слухача, викликаючи вражен­ня піднесеності.


Вимова оратора
Вимова оратора відрізняється від звичайної біль­шою старанністю, насамперед у вимовленні груп при­голосних, суворішою нормативністю, що проявляється, зокрема, в уникненні місцевих особливостей вимови, а також у подоланні особистих вад її.

Специфічна ситуація — наявність досить невизначеної за своїм складом аудиторії — потребує і специфічних засобів вимови, яка б водночас була дохідливою, добре сприймалась на слух, не заважала засвоєнню змісту, переконувала слухачів. Недосвідчений оратор не зав­жди враховує ту особливість, що фраза, проказана з «прохідною» інтонацією й невиразно вимовлена, здас­ться слухачеві непереконливою за своїм змістом.

Завжди слід пам'ятати, що, крім завдання сказати перед оратором стоїть завдання бути почу­тим.

Недосвідчений же оратор або монотонно й безпри­страсно «присипляє» слухачів, або «оглушує» аудито­рію громом і тріском надто сильного голосу.

Уміння користуватися своїми голосовими даними — запорука успіху. Правильне, красиве звучання голосу підкреслює чіткість побудови виступу, ясність викладу, яскравість слова, сприяє повнішому засвоєнню сказано­го. Коли про людину кажуть, що в неї добре поставле­ний голос, то це означає, що вона точно встановила, при якому напруженні її голос звучить найкраще.

Основним тоном оратора е тон, який під час виступу втомлює його якнайменше; підвищувати його — значить рано чи пізно зірвати голос.

Тому завжди краще докласти зусиль для того, щоб організувати аудиторію (домогтися повної тиші), а вже далі говорити своїм звичним тоном, не збиваючись з нього.

Початківець під впливом хвилювання, намагаючись одразу заволодіти увагою аудиторії, починає говорити аж надто го­лосно й на високих нотах. Через певний час голос його переходить у крик, а це втомлює і його, й аудиторію, справляє неприємне вра­ження (часом смішить), а головне — заважає контакту з ауди­торією.

Для промовця дуже важливо вміти, залишаючись у межах певного вимовного тону, непомітно й природно переходити з одного голосового регістру на Інший, зміню­вати темп і силу вимови відповідно до логічного та емо­ційного змісту тієї чи іншої частини виступу.
Темп мовлення
Темп мовлення (тобто швидкість вимовлення слів і довжина пауз між ними) у різних людей неоднаковий. Не можна сказати, що стримане й повільне мовлення завжди непривабливе, а темпераментне, швидке, при­страсне мовлення обов'язково хороше, і навпаки. Погано, коли мова оратора аж надто млява, повільна; але не краща і мова, схожа на кулеметну чергу, позбавлена пауз, тобто не членована ні логічно, ні психологічно.

Проте водночас, при всій необхідності говорити тем­пераментно, жваво, з різною силою й висотою звука, дуже важливо зберігати міру, бути тактовним, щоб не перетворитися в актора, який вважає своїм завданням веселити й розважати публіку.

Наводячи якийсь діалог, підкреслюючи наявність двох співбесідників, звичайно радять не змінювати над­то голосу, його висоти й сили, як це робить актор, бо завдання актора й лектора неоднакові.
Жести
Особливу увагу слухачів привертають жести орато­ра. Так, оратор, єдиним жестом якого є перегортання сторінок, здатний лише нагнати на слухачів страшну нудьгу; проте й зловживання жестами не краще.

Жести — лише доповнення до мовлення, хоч деякі дослідники і твердять, що 40% інформації в ораторсько­му мистецтві дає міміка і жест. То виразні, енергійні, то плавні, заокруглені, вони підкреслюють, посилюють, або, навпаки, пом'якшують сказане. Жестом і мімікою тре­ба вміти користуватися для посилення смислової вираз­ності, пам'ятаючи при цьому, що жести втрачають свою виразність при частому повторенні, що запас жестів у кожної людини досить обмежений і що мова міміки та жестів не може і не повинна заміняти (або навіть лише дублювати) мову слів.

У досвідченого оратора різкі рухи загалом відсутні, але навіть рука, яка тримає папір, може бути дуже ви­разною — підкреслювати або посилювати потрібну дум­ку, критичне слово. Багато може «сказати» іноді найскупіший жест (наприклад, стиснутий кулак), а також міміка, вираз обличчя.

Важлива й манера триматися на трибуні. Доповідач не може залишатися на трибуні годину й увесь час тримати «руки по швах»: він повинен рухатися й жести­кулювати. Рухи його значною мірою залежать і від зов­нішніх обставин: по одному тримається людина за ка­федрою, інакше — за столом, ще інакше — на відкрито­му місці (на сцені). За кафедрою, особливо за столом, рухи будуть стриманіші, скупіші.

Г. Апресян слушно зауважує, що мова жестів і міміки відзначається і деякими національними особли­востями, наприклад, стриманістю і скупістю в одних, темпераментом і часом екзальтованістю в інших. На­ціональний характер мови жестів виявляється навіть у манері «викидання» руки, у способі притискання долоні до грудей та ін..

Жестикуляція залежить і від того, чи доповідь чи­тається, чи проголошується (у першому випадку жести бідніші, бо доповідач зв'язаний текстом). Такі жести, як правило, породжуються у момент формування чи ви­голошення думки і підтверджують цілковиту відповід­ність між змістом і формою.

Досвідчений оратор знає, що при загалом стриманій, спокійній манері поведінки (зокрема при читанні тексту) окремі рухи при підкресленні особливо важливої думки можуть справити дуже сильне враження, якщо вони по­роджені цією думкою.

Вади жестикуляції: зайві рухи заважають слухачам, не дають їм зосередитись, настроюють їх на несерйоз­ний лад; одноманітна жестикуляція втомлює слухачів, набридає їм; бідні, примітивні, вульгарні жести розці­нюються як невихованість оратора; незграбні рухи, не­доладна міміка смішать слухачів (як і жести випадкові або неприродні); рухи, розраховані на зовнішній ефект, не роблять честі промовцю.

Доповідач повинен триматися якомога простіше й природніше. Немає нічого гіршого, ніж коли слухач по­мічає неправду в звучанні мови доповідача, надуманість і перебільшеність інтонацій, фальш у жестах та пове­дінці.

Голос, тон, виклад, уся сукупність виразових засобів і прийомів повинні свідчити про правду думки й почут­тя промовця. Тому навряд чи слід, як дехто радить, го­тувати жести і міміку заздалегідь, перед дзеркалом.

Адже і жести, і міміка визначаються не лише виголошу­ваною думкою, а й тією ситуацією, в якій ця думка висловлюється, настроєм оратора, контактом його з ауди­торією. А навряд чи можна усе це наперед знати і від­повідним чином підготувати. Міміка й жести — це наоч­не, але водночас і інтуїтивне вираження думки; ось чо­му значно важливіше проникнути в тему, пройнятися ЇЇ ідеями — усе це й буде підставою для майбутніх жестів. Досконалість же в усьому приходить з часом.


Виразність як ознака культури мовлення
Немає науки, яка навчила б добре бачити або чути, але є наука, що може навчити добре говорити — це виразне мовлення, а ширше — риторика. Суцільна письменність, висока грамотність, багатство і багато­гранність пам'яток духовної спадщини, досягнення науково-техніч­ного прогресу не зменшило потреби в живому мовному спілкуван­ні, а навпаки, зробило мистецтво красномовства важливим засобом формування професійної і ду­ховної зрілості людини.

Не може бути людини, котра не могла б навчитися добре го­ворити. Тим більше не може бути оратора, який не володіє основ­ними законами й методикою риторики, мистецтва доброго мовлен­ня. Будь-який учитель (передусім філолог) повинен уміти:

1) читати художньо, тобто читати художні тексти напам'ять або за книгою, зберігаючи особливості стилю автора, правдиво і яскраво відтворюючи його творчий задум, колорит епохи тощо;

2) читати чи промовляти кожен текст відповідно до його сти­льових і колоритних особливостей (публіцистика, інформація, на­уковий, офіційний, діловий, художній стилі);

3) виразно розповідати матеріал свого предмета, власні спога­ди, роздуми, спостереження, враження та ін.;

4) уміти говорити взагалі — вільно, просто (невимушене), доречно, точно, володіти багатством словника, архітектоніки тексту, інтонацій тощо.

У мові є невичерпні ресурси виражальних засобів, серед яких насамперед слід виділити виражальні засоби художнього мовлення і виражальні засоби звукового мовлення. До перших належать тропи, слова звукового та зорового зображення, емоційно-оцінна лек­сика, синтаксичне конструювання тексту тощо, до інших — сила виділення синтаксично вагомого слова, видозміни голосу, зупинки у мовленні, темп мовлення, емоційна тональність, що передає настрій, оцінку сприйнятого, моделює перспективу сприйняття та ін.

Оволодіння виражальними засобами звукового й художнього мовлення забезпечить його виразність, адже говорити виразно — значить добирати з арсеналу понятійних, емоційно-експресивних і навіть екстралінгвістичних засобів такі, що викликають діяльність уяви, тобто змушують бачити почуте і давати йому оцінку. Зви­чайно, це неможливо без правильності мовлення — тобто дотри­мання діючих норм (як і обізнаності з історичними змінами норм під час читання текстів попередніх епох), точності мовлення — тобто відчуття і відбору семантичне найбільш точних і стилістично виправданих у даній ситуації мовних засобів, доречності мовлен­ня — тобто його відповідності меті та умовам спілкування. Отже, виразне мовлення — невід'ємна складова культури мовлення.

Виразність мовлення формується впродовж усього життя: і мов­ленням середовища (сім'ї, друзів, колег), і мовленням авторитетів (учителів, майстрів сцени, екрана та ін.), і художньою літерату­рою, читання якої вголос — для себе і для слухача — виробляє не тільки чуття мови, а й чуття образу, емоції — «душі» тексту. Адже з допомогою мови люди передають свої почуття і переживання, захоплення і здивування, радість, горе і т. д., які передбачають не лише комунікативні цілі, а й служать засобом самовира­ження.

Виразне читання покликане навчити не тільки читати художні тексти (напам'ять чи за книгою), а й взагалі вести розмову, тобто спілкуватися з однією людиною чи з цілою аудиторією, але воно навчає так говорити, щоб чітко уяснити: 1) що я хочу сказати; 2) для чого буду говорити, чого хочу досягти; 3) що хочу передати, чим поділитися; 4) яке моє ставлення до предмета мовлення; 5) якою буде ситуація мовлення (фон); 6) які екстралінгвістичні засоби «працюватимуть» разом зі словом.

Мистецтво живого слова впливає одночасно на думку і на по­чуття людини. Про думку пам'ятають усі, але багато хто забуває, що засвоєння слухачами знань повинне в той чи інший спосіб зу­мовлювати їхні вчинки, суспільну діяльність, а це відбувається лише тоді, коли діяти не лише на розум, а й на серце слухача. То­му кожен підручник повинні відзначати «висока ідейність, науко­вість, доступність і лаконізм, точність, ясність і жвавість викла­ду» 6, а кожному ораторові необхідно розвивати почуття прекрас­ного, формувати високі естетичні смаки, уміння розуміти й цінувати твори мистецтва, пам'ятки історії та архітектури, красу й багатство рідної природи. Це ж немислиме без мови, без її багатства та ви­разності.

Щоб бути хорошим оратором, треба любити те, що викла­даєш, і любити тих, кому викладаєш. Професійні знання, контакт з аудиторією, володіння мовою, почуття міри, необхідності й мож­ливості забезпечать оволодіння ораторським мистецтвом. Щоправда, доброго результату не буде, якщо не зважати на пси­хологічні особливості аудиторії: її вік, а значить, особливості сприйняття, мислення, уявлення, її досвід, тобто якість базових знань, її емоційну «податливість» та ін.

Навчати виразного читання почали дуже давно — навіть знаме­ниті ритори античності мали, безперечно, попередників-учителів. Характер цього навчання залежав і від стильових різновидів мов­лення, зокрема, від специфіки художнього стилю, його родів і ви­дів, форм, і від розвитку професійного мистецтва усного слова (скільки шкіл в ньому знає історія), і від завдань, які висувало суспільство перед навчальними закладами і, звичайно, від багат­ства мови. Сьогодні виразне читання — не лише один з кращих способів вивчити багатство і художньо-зображувальні та емоційно-експресивні особливості літературної мови, у тому числі в історич­ному аспекті, а й засіб формування світогляду, етичного й есте­тичного виховання, культури усного мовлення. І не тільки підрос­таючого покоління — адже процес нагромадження знань, переко­нань і духовного удосконалення не припиняється ніколи. Окрім то­го, багато ознак усного слова (напр., інтонація, тривалість, висота тону, пауза) визначається авторами (а скільки нових для себе ав­торів ми відкриваємо впродовж життя) або багатоманітними і неповторними (неідентичними) життєвими ситуаціями.

Виразного читання необхідно навчати всіх, а не лише тих, хто виявляє до цього вроджені здібності, бо в сучасному суспільстві не повинно бути людини, котра погано володіє культурою усного слова, основу якої закладає виразне читання.

Оратор повинен постійно поглиблювати знання, удосконалювати навички, поширивши необхідні з них з художнього тексту на інші стилі літературної мови, на різні форми побутового та професійно-виробничого мовлення з урахуван­ням різноманітності категорій слухача (аудиторії) і конкретних суспільних умов спілкування. Цього він зможе навчитися, дотри­муючись таких порад:

1) Оскільки ораторство було і є одним із найсильніших важе­лів культури, кожній людині, яка причетна до неї — як її творець чи як її споживач,— належить уміти керувати цим важелем.

2) Успіх у спілкуванні з аудиторією завжди забезпечувався і Забезпечується тільки за умов гармонійного поєднання систематич­ної праці, знань і твердої переконаності в істинності справи, про яку мовиться. Говорити слід про те, у чому ти твердо переконаний.

3) Високий рівень пропагандистської і освітянської справи за­безпечується: громадянською позицією (рівень постановки проб­леми мусить бути високим), авторитетом (моральне право на ви­кладання предмета треба завоювати життям), відповідальністю (тобто мірою зусиль, витрачених на нагромадження знань, на під­готовку себе до зустрічі з аудиторією).

4) Виразно читати (а значить, виразно говорити) не стільки навчають, як навчаються: «коня можна привести до водопою, але пити кінь повинен сам» (Стародавня мудрість).

5) «Уміння говорити — це уміння порядно мислити» (Стародав­ня мудрість). Отже, спочатку слід навчитися логічно, образно, емоційно мислити, а потім — осмислено висловлювати думку.

6) Виразність мовлення (і тексту) залежить від багатства слов­ника, поліфонії, різноманітності синтаксичної організації, емоцій­ної насиченості, інтонаційної багатобарвності і т. д.; отже, дбаючи про виразність — дбаймо про багатство й різноманітність мовлення.

7) Усне мовлення не може бути застарілим чи новим (воно «не знає стилю ретро»), його виразність зумовлюється рівнем знань сучасних ресурсів мови, але сформувалися ці ресурси попередніми епохами, що полишили відбитки в писаних пам'ятках (текстах), читати які потрібно за нормами відповідного часу.

Зрозуміло, поки сучасний мовець не усвідомить, що потреба культури мовлення є для нього органічною, поки не сприйматиме її як етичну норму, жоден учитель не зможе навчити його доброго мовлення.

Отже, виразне читання є найважливішою практичною основою виразного мовлення, тому навчитися його у першу чергу повинен кожен, чия майбутня професія пов'язана з усним словом. А оскіль­ки живе слово здатне творити чудеса, то варто докладати зусиль, щоб нашою майстерністю творилася краса людського мовного спілкування.


Дещо про умови виразності мовлення
Будь-який текст виконує одночасно дві функції: несе інфор­мацію про ресурси мови як засоби естетичного впливу і чинить цей вплив за допомогою наявних засобів. Насамперед, цьому впли­вові підлягає сам автор тексту (і як його творець, і як його перший слухач), адже кожній фразі вголос передує фраза «про себе», хай і дещо лаконічніша, економніша, а вже потім — співбесідник ав­тора, який читає його текст для себе, і той, для кого текст зачитує­ться вголос. Для досягнення однієї мети необхідне однакове, одно­стайне (синхронне) застосування одних і тих же засобів. А звідси вимога до виразного читання: збереження ідеї тексту, авторського задуму: читач повинен бути «не слів ловець, а розуму шукач». Якщо в тексті, що його читають, домінує думка, вона робить його переконливим і виразним.

Л. Толстой писав: «Виразити словами те, що розумієш, так, щоб інші зрозуміли тебе, як ти сам, справа найбільш важка».

Необхідно досягнути три мети висловлюван­ня: інформування, переконання, спонукання. А звідси вимога: чи­тати треба так, щоб домогтися зворотного зв'язку зі слухачем, який стане активним (розумово, психологічно, емоційно) учасни­ком процесу говоріння. Тобто слухання і говоріння впродовж читання повинні бути взаємопов'язаними, так само, як і в процесі іншого усного спілкування.

Виконання першої «заповіді» усного слова — «той, хто гово­рить, повинен спілкуватися з тими, хто слухає» — набуває в про­цесі виразного читання особливого відтінку: якщо текст читається, спілкування дещо послаблюється, адже в ньому не беруть участі очі, міміка, жести сковані, невиразні (працює голос, інтонація, вну­трішнє «бачення» ситуації спілкування); коли ж текст виголошує­ться напам'ять, то ефективність спілкування зростає, бо спогля­дання аудиторії, точніше, перебування її в полі зору, зумовлює зміну окремих параметрів виконання (не пов'язаних з характером твору) залежно від реакції слухачів (напр., читати можна тихіше чи голосніше, більший обсяг тексту чи менший, нагнітати емоційність чи тримати її в межах, які передбачають самовключення слухача, та ін.).

Принци­пова вимога до виразного читання — контакт з аудиторією (слу­хачем) з метою активізації сприймання почутого нею. Контакт, зрозуміло, починається з подолання психологічного бар'єра між читачем і слухачем. Висота й щільність цього бар'єра залежить від багатьох факторів:

1) Внутрішньої невпевненості читця у тому, яким буде прочи­тання. Ця невпевненість легко долається старанною психологічною підготовкою до виконання тексту вголос, натренованістю читця взагалі і на даному тексті зокрема.

2) Природної настороженості слухачів (аудиторії). Чи скаже мовець щось нове? А що саме буде цікаво? Чи знадобиться нам повідомлюване?

3) Від особливостей психології аудиторії, що залежить від віку слухачів, характеру їх мислительної діяльності, рівня знань, етич­ного рівня тощо. Не підготовлена по­переднім досвідом до такої роботи аудиторія не швидко дозволить подолати бар'єр.

4) Вікового бар'єра (якщо такий є) між читцем і аудиторією: коли серед слухачів є бодай одна особа відчутної з читцем різниці у вікові, характер ви­конання тексту набуває нового відтінку — він «запрограмовується» на ефект новизни і ефект авторитетної оцінки. Тут повинен вклю­чатися педагогічний прийом взаємодії інтересів та співучасті. Щодо читання поза класом у так званій масовій аудиторії (це стосується і будь-якого усного виступу), то тут виразне читання виступає як вид мистецтва (як і красномовство), і функції його дещо інші.

5) Рівня знайомства читця і слухача. Звичайно, психологічний бар'єр тривкіший, коли читець і слухач не знайомі чи мало знайомі. У «добрих знайомих» цей бар'єр долається з першого обміну по­глядами, з перших звукових акордів, правда, у цьому випадку зменшується діапазон реалізації ефекту новизни. Отже, ще одна вимога до виразного читання: ефективне і швидке подолання пси­хологічного бар'єра між читцем і слухачем, так само, як і між будь-яким мовцем та його співбесідником, хоч в останньому випадку процес говоріння цілком підвладний мовцеві, процес спілкування — мовцеві та співбесідникові, тобто він не регламентується готовим текстом.

6) Кількості слухачів — при малій їх кількості психологічний бар'єр слабшає.

І, нарешті, серед вимог щодо виразного читання назвемо пра­вильний вибір тону, такту виконання тексту (саме виконання його, бо текст має свій, задуманий автором тон, який необхідно переда­ти слухачеві).

Цілком справедливо зауважує Ф. Кім: «Такт і добрий тон — це повага до аудиторії, уважне ставлення до її запитів». А такт, тон залежать і від мовних, і від позамовних факторів: етики читача, його щирості, безпосередності, невимушеності та ін. Текст, зміст мовлення не можна нав'язувати слухачеві, менторський тон недо­пустимий (це стосується позитивного і негативного змісту думки), не можна й «підлаштовуватися» під настрій аудиторії, догоджати її смакам, наближатися до її рівня.

Цицерон навчав, що «найкращий оратор той, який своїм словом і навчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне вражен­ня. Навчати — обов'язок оратора, давати насолоду — честь, що ви­являється слухачеві, а справляти сильне враження необхідно». Усе це стосується і людини, яка читає вголос авторський текст, з однією лише умовою: у виразному читанні успіх належить двом: авторові і виконавцеві його тексту. Основою як мовлення, так і читання завжди є думка і почуття. І не суттєво, що оформляється звуковим мовленням: висловлюються власні думки і переживання, чи виразно читається художній твір, тобто передаються чужі думки. Безсумнівно одне — і в першому, і в другому випадку повинна бути присутня правда, натуральна істина чи «художньо виточена фігура правди». Абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. От­же, й у виразному читанні активно працюють закони діалектичної логіки: «Щоб справді знати предмет, треба охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і «опосереднення». Ми ніколи не досяг­немо цього повністю, але вимога всебічності убезпечить нас від помилок і від омертвіння»; «...Вся людська практика повинна ввійти в повне «визначення» предмета і як критерій істини, і як практич­ний показник зв'язку предмета з тим, що потрібне людині».

Лектору та чи­тцю радимо прислухатись до настанов А. Ф. Коні:

1. Коли йдеш в аудиторію, одягнутися слід просто і пристойно. В одязі не повинно бути нічого вишуканого і крикливого: психо­логічна дія на слухачів починається до моменту мовлення — з по­яви перед аудиторією.

2. Говорити слід голосно, ясно, чітко, немонотонно, по можли­вості виразно й просто. У тоні повинна вчуватися впевненість, пе­реконаність, сила. Не потрібно повчального тону: нетактовного — для дорослих, нудного — для молоді.

3. Мовлення не треба вести «одним махом»; воно має бути жи­вим словом. Тон мовлення слід змінювати — підвищувати і знижу­вати його залежно від змісту і значення конкретної фрази, адже тон завжди виділяє. Не можна забувати про паузи між окремими частинами усного мовлення (вони — як абзац у писемному мов­ленні).

4. Мовлення ефективно оживлюють жести, але користуватися ними слід обережно: жести повинні відповідати змістові і значен­ню даної фрази або окремого слова, мусять діяти одностайно з тоном, тільки тоді вони посилюють мовлення. Слід остерігатися частих, одноманітних, метушливих, різких рухів рук — це набридає і дратує.

5. Мовець не повинен «прикипати» поглядом до якоїсь однієї точки (напр., до відкритих, допитливих очей одного учня або стіни, в яку впирається погляд понад головами учнів) — це призведе до втрати контакту з аудиторією, контролю над її настроєністю на тему тощо.

6. Мовець повинен мати витримку, воло­діти собою в будь-якій несприятливій обстановці. Але якщо лек­торові радять не реагувати на відволікаючі причини (шепіт, скрипіння стільців та ін.), а продовжувати робити свою справу, то-вчитель повинен домогтися тиші до початку розмови.

7. У мовленні недопустимий шаблон, штампи особливо небез­печні на початку і наприкінці тексту.

8. Простота і ясність викладу — найвищі його якості.

9. Щоб досягти мети, добитися успіху, потрібно: а) завоювати увагу, «зачепити» її; б) утримати увагу до кінця комунікативної ситуації. Цьому сприяє лаконізм, добрий темп мовлення, короткі свіжі відступи, обрамлення тексту та ін.

10. Якщо не вистачає власної «глибокої думки», можна скорис­татися «мудрістю мудрих», зберігаючи при цьому міру, щоб не втратити свого лиця між Лєрмонтовими, Толстими, Діккенсами».

І, нарешті, слід мати твердий намір щодо того, яким мовцем бути: якого можна слухати, якого можна не слухати чи якого не можна не слухати. Останнє, звичайно, найкраще. Але для цього замало мати природні здібності — треба долучити систематичну, цілеспрямовану й облюбовану працю.


Поради для мовця

Як подолати несміливість
Для того щоб позбутися нерішучості, несміливості, ви­користовуйте кожну нагоду, щоб потренуватися у мовленні. Спочатку викладіть свою розповідь удома, в колі близьких друзів. А коли набудете впевненості, повторіть спробу в товаристві малознайомих людей.

Перед тим, як говорити, подумайте, про що ви хочете сказати і як це можна висловити якнайстисліше, найви­разніше.

Говоріть не поспішаючи, дотримуйтесь пауз! Стежте за порядком викладу думок.


  • ...Будьте сміливими! Горе тому, в кого немає сміливості зустріча­тися віч-на-віч з аудиторією, яка часто тим грізніша, коли вона спокій­на й мовчазна! (М. Ажам).






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка