Гайдамаччина



Сторінка1/27
Дата конвертації12.12.2018
Розмір1.44 Mb.
#78014
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27
Данило Мордовець

ГАЙДАМАЧЧИНА


(1730–1768)


Історична монографія

ВІД АВТОРА

Предметом більшої частини своїх історичних розвідок, як вже неодноразово помічено у пресі, я обирав переважно темні сторінки з історичного минулого російського народу. Я мав підстави віддавати перевагу цим темним сторінкам перед світлими, по-перше, тому що перших, на жаль, в історії російського народу — саме народу, а не держави — набагато більше, ніж останніх, по-друге, тому що без них російська історія завжди була б неповною, незакінченою книгою, картиною без тіней, барв і достатнього освітлення.

Однак «Пугачівщина», «Гайдамаччина», історія усіх політичних самозванств і діянь отаманів та розбійників численних зграй понизової вольниці, як поволзької, так і подніпрової, що не можуть не обурювати морального почуття людини, вносячи темний колорит і часом брудні фарби у прожиті російським народом історичні епохи, не можуть все ж таки залишитися чорною плямою на сторінках його історії.

Я вже мав честь висловлювати у своїх історичних монографіях глибоке переконання, що народ, який, при несприятливих життєвих обставинах, виділяв з-поміж себе Пугачових, «монстрів» Замітаєвих, «головних розбійників» Шагал, Богомолових, Ханіних, Залізняка, Гонту та всю масу понизових розбійників, цей народ, років через вісімдесят, через три-чотири генерації, здатний вже виділяти з-поміж себе благородних представників до всіх сфер державного та громадського життя — до сфер літературної, службової, на полі широкої комерційної діяльності, на земську справу, до судового мирового інституту, і представники ці, правнуки і нащадки тих, хто брав участь у «Пугачівщині», «Гайдамаччині», у цих масових історичних вбивствах, нині заправляють громадськими та іншими, вельми складними справами не гірше інших шанованих історичних діячів минулих епох.

У своїх роботах я виходив з того переконання, що тільки у порівнянні з минулими століттями можуть рельєфніше виступати кращі сторони нашого часу, якими ми хотіли б пишатися перед нашим минулим, і, тільки співставляючи темні й світлі явища у житті російського народу, можна побачити пройдений цим народом шлях і як він був пройдений. Тому, з’ясувати повною мірою історію відомої хвороби у державному організмі, написати, так би мовити, лікарняний лист народу за прожитий ним час і показати цей народ у більш здоровому стані — це має бути чи не першим завданням для історика нашого часу та його моральним обов’язком.

Саме такими міркуваннями автор «Пугачівщини», «Гайдамаччини», монографій про політичні самозванства та понизову вольницю виправдовує свою переважну увагу до найбільш темних явищ з нашого минулого. Саме цими причинами він пояснює і переважну увагу не до імен героїв, полководців і державних діячів, чиї заслуги і без нього досить поціновуються істориками, а до знеславлених історією імен політичних самозванців та розбійників, з їхніми отаманами та єсаулами, і гайдамаків, з їхніми «ватажками» і названими «батьками».

Ця історична монографія — «Гайдамаччина» — підлягає загальному визначенню моїх історичних досліджень — «Політичні рухи російського народу» (що мають бути виданими найближчим часом), через те, по-перше, що й в попередніх дослідженнях, як і в «Гайдамаччині», з’ясовуються аналогічні рухи російського народу як на Волзі, у Пугачівщину і у розпалі діянь понизової вольниці, так і на Дніпрі — в останньому політичному спалаху південно-російського народу, який «уманською різнею» закінчив свої ненормальні політичні стосунки з поляками та поклав край історичним рахункам з ними; а по-друге, тому що рух народу у Поволжжі і у Подніпров’ї був викликаний одними і тими ж історичними та фізіологічними умовами життя російського народу обох половин нашої великої вітчизни, східної та західної.

С.-Петербург. 1 червня 1870.




Розділ I

Кривава народна смута, відома під назвою пугачівщини, завжди здаватиметься неповною картиною великого руху народних мас другої половини минулого століття, якщо не буде співставлена з іншою, не менш кривавою смутою, майже у той самий час затіяною другою половиною російського народу, хоч і значно меншою, і на іншому краю російського царства. Ми говоримо про народний рух, відомий під назвою «коліївщини» або «гайдамаччини», заключним актом якого була знаменита «уманська різня», що має повне право посісти таке саме помітне місце в історії масових людських злочинів, як «Варфоломіївська ніч» і «сіцілійська вечірня».

Історія гайдамаччини має таку саму причетність до історії пугачівщини, як історія південно-російського народу до загальної історії Росії. Російський народ, внаслідок етнографічних та історичних причин, був розбитий на дві великі половини, з яких одна стала відома в історії як великоросійська гілка російського народу, а друга — малоросійська, і внаслідок тих самих причин обидві половини довго жили окремим політичним життям, допоки не возз’єднались остаточно у минулому столітті.

Хоча та й друга половини російського народу жили під різними історичними умовами і кожна виробила для себе відповідні цим умовам державні форми: перша — монархічні самодержавні з успадкуванням влади, друга — республіканські на виборних засадах, поставлених в основу політичного існування держави, однак і в тій, і в іншій державі, і в монархічній, і в республіканській, ядро населення складали люди невільного стану і життя цих невільних мас, при діаметрально-протилежних формах правління, мало досить помітну схожість й в тій і в другій половині Росії. Схожість ця, у свою чергу, призвела до однакових проявів народного духу і там, і тут і при тому майже одночасно, тому що і там, і тут було однаково важко жити невільним класам, власне, народу. І там, і тут народ, поставлений у важкі умови залежності, заявив про свої страждання кривавим протестом проти тих, від кого він залежав і його вважав винуватцем своїх страждань. У Великій Росії, власне по південно-східних її околицях, пригнічений народ різав поміщиків і чиновників (пугачівщина і понизова вольниця), у Малій Росії, теж по околицях тільки південно-західних, він різав поміщиків-поляків та євреїв (гайдамаччина, коліївщина і, власне, уманська різня). Останній, найстрашніший спалах гайдамаччини, співпадає з 1768 роком, з тим роком, коли у другій половині Росії найпомітніше визначилися руйницькі дії понизової вольниці, що закінчилися пугачівщиною і розбійницькими прохідками «чудовиська» Замітаєва вздовж Волги та Каспійського моря.

Як пугачівщина, так і гайдамаччина є природним і неминучим продуктом невдало складеного політичного устрою обох половин російського царства — і монархічної, і республіканської. Тільки до цих пір історики помилково розуміли, в чому саме полягали причини незавидного стану південно-російського народу і, внаслідок цього, хибно тлумачили і самий виток народних рухів, які завершились уманською різнею.

Давно прийнято за незаперечну історичну істину, що південно-російський народ було доведено до політичної, так би мовити, безвиході нерозумністю польського панування на Україні. Усі одноголосно звинувачували польських панів у нелюдському ставленні до народу, в абсолютизмі права, як економічного, так і громадського, яке пани нібито так жорстоко застосовували до своїх південно-російських селян. Звинувачення ці стали ходячими фразами, однак, правди у них лише наполовину. Письменники, для яких російські інтереси ближчі за інтереси польські, усю вину у нещастях південно-російського народу складають на поляків. З свого боку, письменники, для яких польські інтереси дорожчі від російських, відводили від себе ці звинувачення і звалювали їх на самий південно-російський народ і на козацтво. Як ті, так і інші письменники керувалися у такому випадку відгуками близько зацікавлених у справі сторін. Перші писали переважно на підставі історичних документів, залишених нащадкам стороною їм більш близькою, зі слів і паперів південно-російських історичних діячів, які не скупились на звинувачення своїх ворогів; другі писали зі слів і паперів, залишених саме цими ворогами. Природно, що південно-російські історичні діячі говорили тільки про те, скільки зла заподіяли південно-російському народу «вражі ляхи», і при цьому промовчали про те, скільки зла заподіяли цьому народу вони самі, їхні сподвижники і поміщики. А що вони багато зла заподіяли південно-російському народу, — це незаперечна істина, хоча про це ніхто з них і не згадував, а за ними, само собою зрозуміло, не згадують й їхні історики.



Ось на цей бік історії південно-російського народу у XVIII столітті ми й маємо намір звернути особливу увагу, тому що досі усі історики залишали його в тіні, і на подив ми побачимо, що не в усьому винні поляки, але що, до половини XVIII століття, південно-російський народ був доведений до безвиході своїми власними законами, своїми власними порядками і в особливості своїми власними владою і поміщиками: не все душив лях, а й свій рідний брат, який піднявся і розжився за рахунок іншого, меншого брата. Ми за необхідністю маємо переконатися, що багато з південно-російських історичних діячів минулого століття, які досі вважалися героями і мучениками за свободу свого народу, постануть у зовсім іншому непривабливому світі: герої перетворяться на грабіжників1, а мученики за народ — в мучителів цього народу, який, був би він більш далекоглядним, повісив би цих самих героїв та мучеників на одній осині разом «з ляхом, жидом і собакою», як це він робив під час уманської різні.

Пояснити страшне кровопролиття, зроблене гайдамаччиною, звірством запорозького козацтва, яке при своєму політичному здиханні, востаннє захотіло погуляти на могилах панів і жидів, було б так само недалекоглядно, як, пояснювати початок і страшний характер пугачівщини якимись інтригами та появою самозванця. Так само було б несправедливо приписувати південно-російській голоті звірячу кровожерність, властиву його особистому характеру і темпераменту. Звіряча кровожерність у цілому народі, як і в окремій людині, викликається надто сильними причинами, і при тому тимчасовими, але далеко і не завжди темпераментом. Темперамент південно-російського народу і в XIX столітті, без сумніву, залишився таким, яким був і в XVIII, а між тим цей народ не спричиняє ні з того, ні з сього поголовної різні, не зазнає епідемії вбивств і грабунків, як це було рівно сто років тому: і в 1768 році він був таким самим тихим, покірливим і поетичним народом, яким є і в 1868 році, і в 1768 році великоруський брат дорікав йому за апатію і лінощі, як дорікає і в 1868 році. І при всьому тому, цей народ майже поголовно став вбивцею, яким 1774 року став і великоруський народ, який вочевидь, до 1774 безмовно терпів і поміщиче засікання, і воєводський грабіж, і московську тяганину, і канцелярські «пристрасні» батоги, і комендантські зелені шпіцрутени. Людина нелегко зважується на вбивство, і якщо вже вирішує вбити когось, то у такому випадку вона тільки робить невільний важкий, але неминучий вибір з двох зол — або самій бути вбитою, загинути на шибениці, померти від цинги у тюрмі, сконати з голоду, або, щоб врятувати себе — вбити іншого. Такий самий болісний, але неминучий вибір належало зробити у XVIII столітті і південно-російському народу кожного разу, коли він змушений був братися за гвинтівку, за цеп або за дубину. Такий самий вибір випав йому на долю і перед гайдамаччинною, що ми й покажемо у послідовності фактів на нижче поданих сторінках.

Ці факти ми знаходимо у законах, з допомогою яких керували південно-російським народом, у суспільному та економічному ладу, що довів до зубожіння на благословенній плодючістю землі, у ставленні до влади, до поляків, до поміщиків, як чужих, польських, так і до своїх, кревних, у багатьох інших сферах життя. Все це ми покажемо послідовно.

Південно-російський народ був доведений до жахливого стану, а через це і до ножа — по-перше, неподобством законів, що ним керували.



Основним законом, що керував південно-російським народом і віддавав його у кабалу як пану-поляку, так і пану-українцю, був Статут Литовський. Цей дивовижний юридичний кодекс, в основі якого були республіканські форми законодавства, діяв у XVI столітті, а також продовжував діяти і в XVIII столітті, тоді як одна половина Малоросії була під монархічним протекторатом Росії, а друга — під республіканською опікою Речі Посполитої. Поруч з республіканським кодексом, сповненим найбільш варварськими абсурдами (про них йтиметься нижче), діяли так звані великоруські «государеві укази», що виходили з принципу самодержавної влади. А поруч стояли й юридичні абсурди так званого Магдебурзького права, в якому юридичних безглуздь найжорстокішого змісту було не менш, ніж у Литовському Статуті, і вони видавали з головою слабкого сильному, бідного багатому. Цій юридичній плутанині допомагало ще й Бог зна навіщо приліплене сюди саксонське право чи так званий «саксонський порядок», — і до цих чотирьох збірок абсурдів, за свідченням сучасника, відомого Теплова, звертались тодішні юристи і судді, аби будь-яку людську справу і людський стан зробити безвихідним. Ці законодавства чотирьох різних форм і напрямків, із зовсім протилежними основами та одна одну заперечуючими статтями, були здатні остаточно вбити юридичне та громадянське розуміння народу, і вони й справді вбили не тільки розуміння, а й сам народ, що виявляється непридатним до державного життя і згас політично, втративши свою автономію разом з тими розумними головами, які верховодили і Річчю Посполитою, і Малоросією і які їх занапастили.

У поняттях Литовського Статуту, які спадкоємно і незаймано передавались від XVI до XVIII століття, «людину простого стану», і «стан шляхетський» розділяла така прірва, котру подолати нікому не дозволялось, та ніхто б і не насмілився цього зробити. Шляхтич, який принижувався до якоїсь нешляхетської праці, плямував свою гідність, позбавлявся своїх прерогатив і став на один щабель з іншими «низькими» людьми: тільки насмілився він взяти до рук аршин і оселитися у місті з метою комерційних операцій — його вже викидали з зачарованого кола шляхетських вільностей.2 Чесна праця вже плямувала благородну людину. Так само, як і бути ріднею людей низької породи. Удовиця-шляхтянка, яка вирішила вийти заміж за чоловіка «простого стану», навіки втрачала всю свою власність, і тільки ту, що мала від свого чоловіка, а й навіть свій посаг, свою «вітчизну і материзму».3

Діти, що народилися від шляхтича і не шляхтянки, належать до благородного стану батька, але з обмовкою, щоб «ремеслом і шинком не жили, і ліктем не міряли», себто не були б купцями; однак, і такий шляхтич, що принизився до ремесла чи аршина («Лікоть»), «якби шинок і ремесло міщанське і холопське покинув і вчинки шляхетські лицарські наслідував», то знову повертався до стану благородних.4 Людина, що народилася у простому стані, ніколи не могла набути ні шляхетських прав (хіба що за якісь лицарські доблесті), ні досягти якоїсь посади. Купівля подземельної власності вважалася недійсною і могла бути забраною колишнім господарем, незважаючи на давність володіння.

Карні закони відзначалися вже чисто драконівською жорстокістю, але знову ж таки лише стосовно «низьких» людей. Вбивство дружини чоловіком, сестри братом, брата сестрою та взагалі рівних рівними каралося смертю без будь-якого підсилюючого страту епітета; але якщо холоп завдавав шляхтичу тільки рану, то карався, за термінологією статуту, «строго горлом» (srogo garłem) і, як зрадник, підлягав четвертуванню, що, власне, було не легше від страти за отцевбивство: винного у цьому возили ринком, шматуючи тіло кліщами, потім саджали у шкіряний мішок разом з собакою, півнем, вужом і кішкою, зашивали у мішку і топили у найглибшому місці ріки чи озера. Якби люди простого стану вбили шляхтича, то скільки б їх не було усі каралися смертю, хоч там і сказано, що «три голови простих кладуть за одну шляхетську» — і тільки.

Навіть євреї, яких зневажали усі, ставилися законом вище за південно-російських селян і навіть купців. Перехрещений єврей робився шляхтичем не тільки сам особисто, а й усе його сімейство і нащадки набували дворянських прав назавжди, відтак південно-російський селянин, при всьому жаху, що викликав у нього єврей-орендатор, не міг не жалкувати, що народився христианіном.

Такі юридичні неоковирності не рідкісні у статуті. Селянин був нижчий від усього, що тільки могло існувати на його землях, в його рідному краї. Татарин, ворог христианства в очах всієї Європи, та й самих законодавців, особистий ворог Речі Посполитої та її інтересів, навіть він мав більше захисту у законі цього краю, ніж його власний народ, хай навіть цей татарин займався наднизькими ремеслами, продажем скотини, дубленням шкіри, тощо, що взагалі вважалося принизливим.

Звичайна річ, що такі закони захищали тільки того, хто зовсім не мав потреби у цьому і навіть взагалі у будь-якому законі, і не захищали того, хто лише у законі і міг шукати прихистку від утисків сильного. Не дивно, що під такими законами народ жив і не забігав світ за очі лише через те, через що арештант не може біжати, не подолавши міцного замка в’язниці, але як тільки така можливість знаходилася, він відразу ж тікав у степ — чи до запорожців, чи до гайдамаків — все одно, тільки б не лишатися там, де жити вже було не сила. Не дивно, що південно-російський народ, зовсім не схильний за натурою до вбивств, якого і статистика ставить за числом скоєних вбивств нижче від великоруса або інородця, якому, врешті, дорікають навіть за надмірну апатію і неповороткість, не дивно, наголошуємо, що такий народ раптом виявляється затятим вбивцею, поголовно проливає кров, ніби у сп’янінні, не розбираючи ні статі, ні віку. Дивно лише те, що для цього народу, доведеного до крайнього розпачу і у безвиході змушеного схопитися за ніж, у деяких істориків не знаходиться інших слів, ніж «негідник», «хижий звір», «люди підступні і жорстокі», ніби ті, хто довів їх до такого забуття усього людського, були меншими негідниками, і ніби ті, хто їх систематично грабував і безжально вбивав, мали менше підстав називатися хижими звірами, підступними і жорстокими.

На доказ того, що малоруські пани не гірше за поляків гнобили свій народ і довели його до гайдамаччини, ми маємо дорогоцінне свідчення людини, яка жила під час гайдамаччини і не належала ні до тих, хто приховував витівки поляків, ні до тих, хто замовчував вчинки малоруських панів. Свідчення це належить Григорію Миколайовичу Теплову, члену малоросійської колегії. За царювання Єлізавети Петрівни складена ним записка під назвою: «Про непорядки, що відбуваються від зловживання прав і звичаїв, підтверджених громадянами Малоросії». З правдивою наочністю він зображує безвідрадну картину стану тодішньої південної Росії і переважно південно-російського народу. Він не потурає ні польській, ні південно-російській стороні. У його викриттях «хижими звірами», «людьми жорстокими і підступними» постають не ті, хто з відчаю хапається за ніж, біжить у степи і ліси, а ті, хто їх доводить до цього. У цьому гріху винні усі, хто користувалися владою у південній Росії, стояли біля гетьманської булави, «отаманського пернача», словом, усі, хто не належав до народу, селян, голоти. Ото й були хижаки і гнобителі народу: у грабежу винні і гетьмани зі своїм почтом, і гетьманські дружини (дружина Скоропадського по смерті чоловіка захопила не тільки військову казну, а й ті гетьманські клейноди, якими вони як особи обрані користувалися довічно); хижаками і душителями не тільки народу, а й вільних козаків є сотники, полковники, єсаули, писарі, судді; а чим багатшим був поміщик, тим ширше йшов його грабіж, тим більше народу стогнало під його панською «владною рукою». Ні правильного суду, ні законного розподілу прав, ні майнового та особистого забезпечення — нічого не існувало у південній Росії XVIII століття: над усією країною панував деспотизм тільки тих осіб, які встигли захопити силою і обманом хто булаву, хто пернач, хто військову чорнильницю з пером (секретарське здобуття), хто побільше награбував землі, лісів, млинів, заводів, рибних ловитв і пасік.

Рідко народ, яким би він не був, з докором говорить про свою власну країну, чи у піснях, чи в переказах, а південно-російський народ і досі з докором говорить про свою благословенну Україну. І досі українець не добром згадує своє минуле:

Як од кумівщини та до хмельнищини,

Як од хмельнищини та до брянщини.



Як од брянщини та й до сєго ж бо дня,

Як у землі кралевській та добра не було…

І справді не було добра у південній Росії, як про це свідчать письмові документи того часу.

Відносно правління старшин Теплов говорить загальною різкою фразою, що «все тоді, перетворене на свавілля, не правом і законом керувалося, а силою і кредитом старшин, які діяли серед простого народу, або краще сказати — обманом письменних людей». Ці свавілля та обман зробили те, що у тій країні, де угіддя мірялися не десятинами, а десятками верст в окружності, де землі на кожного мужика було стільки, що й оком не охопиш, де чорнозем відзначався легендарною плодючістю — на цій землі народ було доведено до безземельності, а дрібні власники записувались у цілувальники до багатих, аби було чим жити і сім’ю годувати. Усім цим земним раєм заволоділо панство: там володів поляк, там свій сотник, що розжився за рахунок козаків, там попи і монастирі. Народ міг розраховувати на так звані «дикі поля», на вільні землі, але й ті були захоплені багачами, і непутящий закон санктував ці давні загарбання, між якими були й новенькі, і все це йшло під назвою «старих займів». Дозволений законом, грабіж йшов далі і далі. Впливові люди не зупинились на загарбанні земель, гребель, млинів і рік: вони почали присвоювати людей та їх волю. Спочатку закабаляли посполитий люд, а там вже мали прощатися з волею і вільні козаки, на яких, по всьому видно, трималася уся сила держави. Величезне військо, що колись жахало татар, а у годину смут — і поляків, потроху зникало, і самі хижаки не розуміли, куди воно поділося, тому що один хижак не знав про дії іншого, а якщо й знав, то не уявляв, що грабіж набуває такого розмаху — грабіж державних земель, казни, угідь і людей. Ревізії йшли за ревізіями, та після кожної народу у Малоросії, на диво, ставало все менше, кудись зникали й козаки. І мору нібито не було, голоду теж, татари не забирали народ до полону цілими областями, а між тим населення зникало, Малоросія спустошувалась. Почали було пояснювати це тим, що народ нібито тікає за кордон, у Польщу, а виявилось, що він мучився у маєтках хижаків, які при ревізіях приховували число вкрадених у держави душ і знову грабували до наступної ревізії. Старшини, чиновні та грошовиті люди робили, що заманеться, нічого не боячись, не підкоряючись жодним законам і розпоряджаючись як завойовники — жили «без страху», як говорить сучасник. Для прикриття усіх неподобств управління беззахисним краєм застосовувалися «засоби вельми нахабні і не важкі». Проте чиновні і грошовиті люди не дуже то й турбувались, аби приховати свої безчинства: вони бешкетували «відкрито, тим більш, що далекі відстані та надія на судові порядки їх прикриють». Та ще й на захист їм була й кругова порука: оскільки усі були заплямовані, огульне грабіжництво спокійно існувало при «взаємній один одному допомозі».

Ось таким було життя у вільній Малоросії з її республіканськими формами правління. Та це лише один бік життя, інші були ще більш темні і безвідрадні.

Південно-російський народ вважав нестерпним ярмом польське панування. Служіння польським панам він називав «полоном вавілонським», «працею лядською єгипетською». Страждання Малоросії під польським протекторатом стало для істориків загальним місцем, що повторюється ними на всі лади. Народу, значить, треба було перепочити після Хмельницького, особливо у XVIII столітті, коли ляхи володіли тільки частиною Малоросії, а решта була вільна і керувалася не чужинцями, а своєю виборною владою. Але саме тут народ і відчув оту саму єгипетську неволю, та не тільки у «ляха собаки», а у рідного «пана-брата», з яким одним хрестом хрестилися, один борщ їли, тільки він — срібною ложкою, однією мовою говорили, та тільки він був безсердечним до свого бідного брата. І вже з цієї неволі єгипетської нікуди було не втекти, бо у самій обітованій землі народилися єгипетські фараони і закабалили народ новою єгипетською роботою.



Малоросія вочевидь руйнувалася. З сильної, грізної для сусідів держави вона перетворювалась на слабку, беззахисну країну. За кількістю свого населення вона могла поставити під рушницю 60000 тільки «спискових або реєстрових козаків, а з виборними її армія могла б вийти у поле у кількості 150000 воїнів. Між тим, вже у середині XVIII століття виявилось, що хижацтво зменшило цю армію не на десять, не на двадцять, а на 500%: півторастатисячна українська армія перетворилась на п’ятнадцятитисячну. При розгляді справ виявилось, що старшини, які захопили державні землі разом з селами і козаками, самі собі написали фальшиві купчі на ці маєтки, і були приклади, коли який-небудь пан, пожалуваний у сотники тільки 1745 року, ще 1737 року підписувався під фальшивою купчею сотником. Все це було відомо і суддям, і гетьманам, та «воспященія никто не чинил», бо в такому разі довелося б «воспящать» самим собі чинити неподобства. Ті, хто був вільним і сидів на вільних землях, доведені панами до зубожіння, самі продавали їм і свою землю, і свою волю. Таким чином щороку південно-російський народ чимдалі все більше перетворювався з вільного на кабального, а поміщича влада все чимдалі поширювалася та зміцнювалася. Найвільніша держава майже непомітно ставала кріпосницькою, а південно-російські пани ставали такими кріпосниками, якими не вдавалося бути навіть полякам, котрих так боявся південно-російський селянин. Цих сумних сторін південно-російської історії не торкалися історики, а якщо й говорили про безвиразний стан Малоросії, то винуватили у цьому зазвичай поляків, не відаючи, а, може вдаючи, що не відають про те, що ролі в Малоросії у XVIII столітті змінилися, і нащадки героїв — захисників українського народу стали його таємними мучителями. Звичайно, цього могли не знати історики, і через те південно-російські письменники-патріоти, як Георгій Каніський, оплакуючи втрату Малоросією державної незалежності, бачили чи намагалися бачити в її минулому тільки позитивні, поетичні події і не помічали поганого, що свідчило про розклад суспільного ладу і основ державності. Якби південно-російські патріоти придивились пильніше до історії XVIII століття своєї батьківщини, вони, можливо, дійшли б сумного висновку, що в їхній державі давно назрівали елементи розкладу, а, може, вони б поставили собі й таке запитання, яке виникає само собою, як тільки замислилися про долю Малоросії як держави: чи не було причиною недовговічності політичного життя Малоросії її тривале політичне єднання з іншою, також політично неспроможною державою? Чи не заразився організм Малоросії тією невиліковною хворобою, на яку страждала Річ Посполита і яка звала її у могилу? Це досить серйозне питання і відповідь на нього, на жаль, ствердна. Малоросія як держава підхопила від Польщі смертельну хворобу, яка найбільше лютувала якраз у ту епоху, котру ми тепер розглядаємо. Така сама політична нетактовність, як і в Речі Посполитій, таке саме панство, що зробило з народу робочу скотину, така ж байдужість до державних інтересів, ті ж самі партії та інтриги, той самий вбивчий деспотизм при удаваній республіканській волі — все це подарувала Малоросії Польща, і цим дарунком, згубила того, кому дарувала і свою волю, і свою державну розбещеність. В цьому плані історія Малоросії і Польщі нагадує поетичну казку Вайделоти у Конраді Валленроді Міцкевича про те, як зачумлений воїн приходить до ворожого стану і, перецілувавшись з усіма ворогами, заражає цілу армію. Врешті гине сам, але й усі вороги теж. Так загинула і Малоросія, прийнявши смертельну хворобу від Польщі, котра загинула й сама.



Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка