Галина Малик Злочинці з паралельного світу



Сторінка1/11
Дата конвертації15.11.2017
Розмір0.68 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Галина Малик




Злочинці з паралельного світу




Розділ 1. Три прибульця

Надворі лив дощ.

Уже зовсім мокрий, безпритульний пес Рекс нарешті знайшов не закладене цеглою вікно підвалу. Він протиснувся у вузький отвір. У підвалі було темно. «Мабуть, бліх повно… – подумав Рекс і обтрусився. – Зате хоч тепло».

Очі звикли до темряви. Рекс почав шукати місце, де б можна було лягти і трохи поспати.

Уже другий день йому не щастило.

Вчора якийсь хлопчисько боляче поцілив йому каменем у голову. Від сирості нила скалічена нога. Її ще влітку переїхав якийсь «крутяк» на «Мерседесі». І з позавчора йому нічого не вдалося знайти на смітниках.

«Невже люди перестали їсти м’ясо?» – сумно думав Рекс, вмощуючись на якомусь дранті в кутку підвалу.

Рекс почав було дрімати, як раптом йому вчувся шерех. Пес різко підняв голову – на нього дивилися блискучі очі.

Шерсть на Рексовому загривку наїжачилася, і він загарчав.

Навпроти нього сиділи три пси – такі ж чорні, волохаті, великі, як і він сам. Різниця була лише в тому, що Рекс був брудний та худий, а вони – чистенькі та вгодовані.

– Здоров! – мовив середній пес.

Рекс пробурчав у відповідь щось нерозбірливе.

– Мене звати Пол, – продовжив незнайомець. І, кивнувши спочатку праворуч, а потім ліворуч, сказав: – А їх – Тер і Гейст. Ми – з паралельного світу.

– Ххр‑р‑р, – спробував прочистити горло Рекс і розгублено перепитав: – 3 я… якого світу?

– З па‑ра‑лель‑но‑го! – повторив Пол.

– Та він все одно не зрозуміє, – озвався Тер.

– Ми – це ти, тільки в іншому часі, в іншому місці й за інших обставин, – пояснив Гейст.

– Ну й що далі? – похмуро спитав Рекс, який все одно нічого не второпав.

Тер пошкрібся за вухом:

– Здається, мене вже вкусила блоха! Давайте швидше, бо потім цих бліх не здихаєшся!

– Так от, – швидко заговорив Пол, – ми вирішили втрутитися у ваше життя, щоб допомогти безпритульним.

– Розумієш, сил нема спостерігати, як ви тут мучитесь, – додав Гейст.

– Ой, у мене по череву точно блоха лазить! – верескнув Тер.

– Та помовч нарешті! – гавкнув на нього Пол. І знову звернувся до Рекса: – Ми вирішили дпробувати допомогти тобі та іншим безпритульним, бо далі так тривати не може.

– Але чому ви вирішили почати саме з мене? – буркнув Рекс.

– Бо ти ж – Рекс, що означає «цар», з кого ж нам було починати?

– А чому я взагалі повинен вам вірити? – раптом засумнівався Рекс. – Якщо ви такі розумні, краще зробіть так, щоб тут з’явилася не зовсім обгризена бараняча кістка!

– Братця, кінчай розмову, у мене від бліх уже вся шерсть ворушиться! – заскавучав Тер.

– От нав’язався на нашу голову! – сердито гавкнув Гейст. – Тут серйозна справа, а він зі своєю красою носиться! Замовкни, бо у нас вже немає часу!

Пол глянув на годинник з великими червоними цифрами, що світився на його задній нозі. На циферблаті враз замигтіла зелена цяточка.

– Ну от, добалакалися, наш час скінчився, – сердито мовив Пол і знову звернувся до Рекса: – Слухай уважно. Ти повинен негайно зустріти одного хлопця – звати його Хроня. Зараз він їде в електричці. Вона прибуде на вокзал о дванадцятій годині ночі. Хроня теж безпритульний. А далі що робити…

Раптом постаті усіх трьох псів почали прозорішати і розвіялись, наче туман, у півмороці підвалу.



Розділ 2. Зустріч

Рекс добрався до вокзалу і сховався під старим вагоном, що стояв у тупику.

«Хроня, Хроня… – бідкався він. – Як я його знайду? А якщо й знайду, то що далі? Я ж по‑людському розмовляти не вмію! Хлопець… Знаю я цих хлопців. Як тільки побачать собаку – камінь у руку і давай знущатися… А може, це мені все з голоду приверзлося?»

Здалеку почав наростати стукіт коліс. Рекс визирнув з‑під вагона. Ревматичний вокзальний годинник показував за дві хвилини дванадцяту.

Захеканий старий електровоз прогуркотів повз Рекса й зупинився. З вагонів електрички почали виходити люди.

Ось вже й останній пасажир підтюпцем вибіг з вокзалу. Ре^сс чекав. Невдовзі почулися легкі обережні кроки. Пес насторожився.

Пролунав легкий свист. Він обережно висунув голову з‑за колеса й побачив перед собою якусь купу лахміття. З неї стирчала скуйовджена голова. Двоє блакитних очей дивилися просто на Рекса.

– Ти Рекс, чи що? – спитала купа лахміття. – Вилазь, тільки не кусайся!

– Чого б це я кусався? – несподівано сам для себе людським голосом проговорив Рекс і, вражений, затнувся. – Я‑а‑ак це я?.. – забелькотів він.

– Точно, Рекс, – сказав хлопець, бо це був хлопець, а не купа лахміття. – Давай, давай, це я, Хроня! Пішли, я знаю одне місце, бо знову на дощ збирається!

Рекс, ще не прийшовши до тями, покірно поплентався за хлопцем.

Вони пройшли дворами, спустилися брудними сходами й опинилися в старому покинутому будинку.

Серед підвалу, на перевернутому ящику з‑під горілки «Кайзер», у щербатій філіжанці стояла свічка. Хроня чиркнув сірником і запалив її. Рекс почав озиратися.

По кутках накидане дрантя, картонні коробки, уламки дерев’яних ящиків.

Хроня кинув щось на підлогу. Рекс побачив, що це була стара вовняна ковдра, у яку Хроня загортався. Сам хлопець був невисокий, худий і дуже брудний.

– Ти що, живеш тут? – несподівано для себе спитав Рекс. І завмер, бо ще ніяк не міг звикнути, що вміє розмовляти, наче людина.

– Та ні, – сказав Хроня, скидаючи мокрі черевики. – Іноді ночую, коли приїжджаю в це місто. А підвал ще взимку знайшов, як тільки втік з інтернату. Тут спокійно, ніхто сюди не ходить, так що не бійся.

– А я й не боюсь, – буркнув Рекс і ліг на підлогу.

Зненацька купа картону в кутку заворушилася. Рекс схопився на ноги й загарчав. З‑під картонної коробки поволеньки вийшов здоровенний сірий котище з лисою від лишаю головою. На ній подекуди стирчали шерстинки так, що здавалося, ніби його невміло постригли. Кіт потягнувся й сказав:

– Не пісяйте кип’ятком, чуваки! Я свій. А дражнять мене Ратою.

«Ну й дива! – не міг отямитися Рекс. – І цей шпарить полюдському!»

Він знову було простягнувся на сухій підлозі, але тут зі сходів донеслося ляпання крил. До кімнати залетів великий барвистий папуга. Від різкого помаху його крил свічка згасла.

У темноті почулося котове сичання, потім шум боротьби і вигуки: «Дур‑р‑рень!», «А, то ти так!», «Шантр‑р‑рапа!»

Коли Хроня знову запалив свічку, Рата саме випльовував перо, а папуга сидів на водогінній трубі майже під стелею і дзьобом поправляв скуйовджене пір’я.

– Ну й пр‑р‑рийомчик! – сердито сказав папуга. – Шантр‑р‑рапа! Я з пор‑р‑рядної р‑р‑родини! Я не дозволю! Хто тут Р‑р‑рекс?

– И‑й‑й‑я, – озвався Рекс, що знову схопився на ноги, як тільки до кімнати залетів новий гість.

– Запр‑р‑росити – запр‑р‑росили, а чому за пор‑р‑рядком не стежите?! – закричав папуга. – Може, я ще не зовсім безпритульний! Може, мене ще знайдуть! Може, він уже шкодує!

– Хто шкодує? – спитав Хроня.

– Хто‑хто… Хазяїн! – далі кричав папуга. – Я ж не навмисне йому в тарілку какнув! Ну так у мене вийшло! А він! Одразу з балкона викидати! О! Він ще буде каятись! Шантр‑р‑р‑апа! А тут ще цей, бритоголовий, кидається! – і папуга заходився знову вкладати пір’я.

– Попереджати треба, – нарешті виплюнув пір’їну кіт. – Я думав, чувак, що ти голуб. А нащот хазяїна – забудь! Якщо вони викидають – то це вже назавжди, – і Рата сердито сплюнув на підлогу.






Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка