Герасимчук володимир леонідович розвиток санітарно-гігієнічної освіти дітей та молоді на закарпатті друга половина ХІХ – перша половина ХХ століття


Стан санітарно-гігієнічного навчання і виховання на Закарпатті у воєнні та перші повоєнні роки



Сторінка10/14
Дата конвертації09.11.2017
Розмір3.35 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

3.4 Стан санітарно-гігієнічного навчання і виховання на Закарпатті у воєнні та перші повоєнні роки
Для кращого розуміння особливостей розвитку санітарно-гігієнічної освіти на Закарпатті, яке з 1939 по 1944 рр. входило до складу гортіївської Угорщини, з 1944 по 1946 рр. існувало як самостійна Закарпатська Україна, а з 1946 року увійшло до складу радянської України, коротко проаналізуємо суспільно-політичні та культурно-освітні процеси, в які були втягнуті етнічні закарпатські землі. Перерозподіл територій на політичній карті Європи, зміна політико-правових систем, соціальних й освітніх інституцій мали безпосередній вплив на розвиток санітарно-гігієнічної освіти в краї досліджуваного періоду.

З приходом до влади в 1933 році А. Гітлера, дипломатичні орієнтири Німеччини змінилися у бік розширення меж власних кордонів за рахунок експансії окремих території, що належали Австрійській імперії. Шукаючи союзників, невдоволених тогочасним територіальним розподілом у Європі, А. Гітлер підтримав територіальні претензії Угорщини до Чехословаччини. Внаслідок першого Віденського арбітражу, що був підписаний 2 листопада 1938 року Німеччиною, Італією, Угорщиною та Чехословаччиною, значна частина закарпатських земель з містами Берегово, Мукачево та Ужгород перейшла під владу Угорщини [127, с. 184]. Уряд автономної крайової Підкарпатської Русі на чолі з А. Волошином переніс свою діяльність до Хуста, який був проголошений її столицею.

Угорський уряд, очолюваний регентом Міклошем Горті, прагнув приєднати і решту території Закарпаття до Угорщини. Проте зробити це у рамках існуючої угоди, в якій причиною повернення окремих закарпатських територій Угорщині було зазначено переважаюче угорське населення, виявилося неможливим. Тому 10 березня 1939 року на засіданні угорського уряду було ухвалено приєднати решту Підкарпатської Русі за допомогою військової сили. За кілька днів угорська армія окупувала всю територію Закарпаття, зайнявши 18 березня 1939 року столицю Карпатської України. Слід наголосити, що одними з перших циркулярів, виданих шкільним відділом цивільного управління Підкарпаття, що підпорядковувався угорському Міністерству релігії та освіти, був Обіжник про звільнення всіх українських емігрантів, що працювали на території Закарпаття з 1918 року та знищення українських антиугорських книг [127, c. 225]. Водночас 1939/40 навчальний рік визначався Міністерством як перехідний, що передбачав навчання в школах за старими планами, але з обов’язковим вивченням угорської мови в русинських, словацьких і чеських школах та посиленням викладання в дусі морально-патріотичного виховання (тут угорського – прим. Г. В.). Наступного шкільного року навчання повинно було відбуватися тільки згідно угорських навчальних планів.

Намагаючись заспокоїти невдоволене населення закарпатського краю, передовсім інтелігенцію та громадських діячів, уряд Угорщини почав активно обговорювати питання його автономії. Слід підкреслити, що йшлося не про політично-адміністративну, а тільки культурну автономію, що не порушувала єдиної цілісності Угорської корони. Палким прихильником автономії русинів був тогочасний прем’єр-міністр Угорщини Пал Телекі. На думку сучасного історика Закрапаття Ч. Фединця, «П. Телекі вважав справою честі надання русинам-українцям, після повернення всього «Підкарпаття» до Угорщини, обіцяної автономії, що забезпечувала б їм територіальну окремішність та мовно-культурну самостійність. Угорський прем’єр вбачав у «русинстві» найбільш прихильну до Угорської держави національну спільноту, а тому допускав місце практичним експериментам урядової політики стосовно національних меншин, однак, звісно, в рамках реалізації загальної «Святостефанської державної ідеї» [127, c. 187]. Утім подібні ініціативи не були підтримані більшістю угорських політичних сил.

Відповідно до другого Віденського арбітражу (1940 р.) вся територія Закарпаття була поділена на комітати – екпозитури, які існували до 1920 року. Їх було чотири: Ужанська, Березька, Угочанська, Марамороська. Вони існували в складі Угорщини під назвою «Підкарпатська територія» з центром в місті Ужгород, яку очолював регентський комісар, що підпорядковувався безпосередньо регенту М. Горті та частково прем’єр-міністру. В структурі його комісаріату функціонували господарський, адміністративний та шкільний відділи [239, c. 31]. Отож, у функції регентського комісаріату входило соціально-економічне, господарське та освітнє управління краєм. Звичайно воно здійснювалося відповідно до нормативно-правового законодавства Угорської держави. Відзначимо, що за часів правління другого регентського комісара М. Козми в січні 1941 року було створено Підкарпатське товариство наук, яке очолив відомий історіограф А. Годинка.

У Другій світовій війні Угорщина безпосередньо брала участь з 26 червня 1941 року, коли офіційно оголосила війну Радянському Союзу. В цей час багато закарпатського населення було мобілізовано на фронт в 1-шу угорську армію. Проте військові дії на території Угорщини почали точитися з квітня 1944 року, після окупації німецькими військами всієї її території [127, c. 233]. Впродовж кількох місяців точилися кровопролитні бої між німецько-угорською та радянською арміями в Карпатах, що завершилися перемогою останньої із взяттям 27 жовтня 1944 року міста Ужгород. У цей період, з 1944 по 1946 рр., закарпатські землі існували як Закарпатська Україна, що було фактично перехідним державним утворенням до остаточного приєднання 22 січня 1946 року до Радянського Союзу в статусі області.

Як видно, закарпатські землі в означений період пройшли складний шлях розвитку й трансформацій в різних державних утвореннях, стали розмінною картою на політичній мапі тогочасної Європи. Усе це наклало відбиток на соціальне та культурно-освітнє життя місцевого населення. Закарпатські землі продовжували залишатися одним з найвідсталіших регіонів Угорщини. Для підвищення соціально-економічного рівня закарпатських українців угорський уряд на початковому етапі окупації вкладав кошти у розбудову соціальної інфраструктури (будівництво та ремонт сільських доріг, прибирання узбіч, канав, стихійних звалищ, які несли загрозу здоров’ю населення), забирав на сезонну роботу в глиб Угорщини безробітних селян [360, с. 462]. Крім того, урядом Угорщини було проведено кілька поодиноких гуманітарних акцій, спрямованих на соціальну підтримку бідних верств закарпатців. Мова йде про збір коштів та продовольчих товарів по всій Угорщині проурядовою організацією «Угорець за угорця» для їх подальшої передачі бідним прошаркам населення приєднаних територій [38, с. 215]. За її допомоги влітку 1939 року було також відправлено понад 300 дітей збіднілих закарпатців та двотижневий відпочинок на озеро Балатон.

Проте Друга світова війна погіршила соціально-економічне становище закарпатського населення, як і інших народів, які були втягнуті у військові дії. Промислові підприємства були здебільшого мілітаризовані, що погіршило санітарні умови праці, збільшило тривалість робочого дня та навіть його ненормованість. Сільське господарство також переживало кризу, насамперед через обезземелення селян, уведення військово податку, відповідно до якого конфіскувалися «зайві» худоба і птиця, продукти харчування, сіно та зерно для потреб армії [228, с. 140]. Також у 1941 році в Угорщині була введена система продуктових карток. Всі вище перелічені фактори знизили рівень життя населення, призвели до його зубожіння, спалахів епідемій, стрімкого поширення інфекційних захворювань, високої смертності.

Щодо культурно-освітнього розвитку закарпатського краю, то, як ми зазначали вище, угорський уряд проводив насильницьку політику мадяризації: в народних школах уводилося обов’язкове вивчення угорської мови, закривалися русинські гімназії та семінарії, українські вчителі піддавалися утискам та репресіям, ліквідовувалися педагогічні та просвітницькі товариства. Так, наприклад, в окупаційний період було ліквідовано Севлюшську державну учительську семінарію, зарито русинський відділ Мукачівської учительської семінарії, яку згодом перетворили на Мукачівський ліцей, де навчання велося виключно угорською мовою [81, с. 64]. Щодо гімназійної освіти, то за період 1939 – 1944 рр. на Закарпатті було ліквідовано чотири із семи русинських гімназій.

За вказаний період з 395 народних шкіл з русинською мовою викладання було також закрито 158; 188 словацьких і чеських народних шкіл було повністю ліквідовано; з 24 німецьких – існувала тільки одна [328, с. 114]. Відповідно зросла кількість угорських народних шкіл – з 117 до 215. З цих даних можемо зробити висновок, що уряд Угорщини проводив відкриту політику мадяризації шкільництва на Закарпатті. Утім він був більш лояльний до угроруського населення через їх переважаючу кількість в регіоні та, боячись викликати масове обурення. Угорський уряд навіть дозволяв прихильним до нього русинським педагогам та громадським діячам видавати газети та журнали, власні твори, посібники русинською або ж як її називали угорці «угроруською» мовою [81, с. 88].

Отож, діяльність шкіл на закарпатських землях регламентувалася Міністерством релігії та освіти Угорщини. Крім того в усіх тогочасних школах впроваджувалися уніфіковані навчальні плани, розроблені цим Міністерством. Зауважимо, що діяльність народних шкіл в краї відбувалася у перехідний період відповідно до розпорядження №24.024 «Про тимчасові правила організації шкільної справи на приєднаних територіях», в якому мовне питання поліетнічного Закарпаття вирішувалося шляхом введення в державних народних школах навчання угорською мовою (§ 7) [269]. У разі існування общинної школи інших нацменшин, навчання повинно було проводитися рідною мовою, але вводилося навчання угорської: 6 годин на тиждень (§ 8).

У наступні шкільні роки навчання організовувалося згідно Закону XX «Про шкільну повинність та восьмирічні народні школи», прийнятого 6 жовтня 1940 року [384]. Проаналізувавши основні положення цього документа, відзначимо наступні важливі пункти:



  • обов’язкова восьмирічна освіта (§ 2), дев’ятий рік навчання теж був обов’язковий (§ 4), оскільки тут передбачалася практична господарська та економічна підготовка;

  • поділ народної школи на нижчу (1 – 4 класи) та вищу (5 – 8 класи). Навчальні плани розроблялися окремо для міського та сільського типу шкіл з урахуванням дисциплін практичного спрямування на сільське господарство або промисловість та торгівлю;

  • від відвідування занять звільнялися діти, які хворіли на інфекційні захворювання, становили загрозу іншим учням, мали фізичні вади розвитку (§ 8-9);

  • навчальні плани недержавних шкіл (общинних і релігійних) узгоджувалися з планами державних шкіл та затверджувалися Міністерством релігії та освіти.

У навчальних планах народних шкіл (Додаток Е) можемо побачити навчальні дисципліни, на уроках яких відбувалося санітарно-гігієнічне навчання й виховання дітей. Йдеться передусім про такі предмети, як «Ручна праця», «Фізичне виховання», «Природничі та господарські знання». Під час занять вчитель повинен був навчати школярів простим гігієнічним процедурам, наприклад послідовності миття рук, використовувати мило для чистоти тіла, витирання рушником тощо. Водночас санітарна освіта базувалася на наданні елементарних знань про чистоту, порядок, гігієну харчування та праці.

Важливим аспектом у розвитку санітарно-гігієнічної освіти на Закарпатті було введення угорським Міністерством в початковій школі документу «Інформаційна книжечка початкової народної школи» [359]. У Додатку Є подано титульну сторінку цієї книжки. Інформаційна книжечка вміщувала інформацію про учня (батьків, їх соціальний стан, релігійну приналежність), тривалість навчання, канікули, семестрові оцінки, відсутність на заняттях та їх причини, хвороби та щеплення учня. На основі цього документу школяр мав право продовжити навчання у горожанських школах чи гімназіях [326б с. 30]. Проте Інформаційна книжечка не була безкоштовною. Її ціна складала 20 філерів (копійок). Це був, свого роду, табель успішності та навчально-облікова карта учня, яка існує у сучасних українських школах.

У розрізі нашої дисертації зазначимо, що в «Інформаційній книжечці початкової народної школи» на останній сторінці був уміщений розділ «Важливо знати», в якому давалася необхідна інформація про важливість поєднання національного й релігійного виховання, правила поведінки, важливе значення здорового способу життя. Значну увагу в Інформаційній книжечці було приділено боротьбі зі шкідливими звичками, передовсім вживанням алкоголю та палінням. Тут також вказувалося на необхідності дотримання правил особистої гігієни, здорового харчування, фізичної активності для збереження власного здоров’я. З усього вищевикладеного можемо зробити висновок, що Угорський уряд робив певні позитивні кроки щодо охорони здоров’я дітей та молоді, прагнучи популяризувати ідеї здорового пособу життя серед дітей та молоді.

Слід додати, що в середніх навчальних закладах санітарно-гігієнічна просвіта відбувалася і через вивчення релігії та етики. Вивчивши зміст підручника з релігії «Чиста молодежь» [309] доктора теології Будапештського університету Т. Товта, яку використовували і в Мукачівській та Ужгородській семінаріях, констатуємо його здоров’язберігаючу спрямованість. Вона проявилася у протиалкогольній пропаганді, важливості дотримання тілесної чистоти як ключового елемента духовного розвитку. Так, автор зазначає, що вживання алкоголю призводить до гріхів (сварки, бійки, розпуста), які вкорінюються в молодому організмі та душі, заважаючи тілесному й душевному розвитку [309, с. 52-53]; тверезість робить молоду людину самостійною, морально й фізично здоровою, спроможною керувати своїм життям [309, с. 113]. Щодо особистої гігієни, то Т. Товт наголошує на дотриманні чистоти, що є необхідною умовою профілактики різних інфекційних захворювань, збереження здоров’я загалом [309, с. 114].

Необхідно також зауважити, що в даній книзі багато уваги приділено проблемі поширення венеричних хвороб та їх профілактиці. Автор неодноразово акцентує увагу на причинах поширення різних венеричних хвороб, серед яких головною є аморальна поведінка та нерозбірливість в статевому житті [309, с. 65]. Проте він також вказує на шляхи зараження венеричним захворюваннями через безпосередній контакт з особистими речами, посудом тощо. Даючи загальну характеристику найбільш розповсюдженим у той час венеричним захворюванням (сифіліс, гонорея) та їх симптомів, автор вказав і на методи профілактики боротьби з ними. Серед останніх він виокремив санітарне просвітництво народу, особливо молоді, їх морально-етичне виховання, залучення до фізичної культури і спорту [309, с. 69; 104; 115]. В цьому контексті наголосимо, що посібник використовувався в чоловічих учительських семінаріях, випускники яких повинні були володіти необхідними знаннями і в цій галузі для збереження і власного здоров’я, і проведення профілактичних бесід з молоддю, в середовищі яких попередження захворювань, що передаються статевим шляхом, було актуальною тогочасною проблемою.

У поширенні ідей санітарно-гігієнічної освіти у воєнні роки важливу роль відіграли освітяни, лікарі та громадські діячі, що публікували розвідки у педагогічних журналах, проводили лекції для населення, займалися просвітницькою і соціально-гуманітарною роботою. До таких відносимо доктора Івана Варгу, який в науково-популярній формі розповідав про причини поширення туберкульозу та способів його профілактики. У його статті зазначено, що в карпатському краї смертність від туберкульозу продовжувала залишатися найвищою, не дивлячись на те, що тут функціонувало одинадцять спеціальних лікарняних закладів [40, с. 108]. Серед причин такої високої смертності автор відзначив не тільки соматичні ознаки організму, а й ще соціальне середовище. Відтак він вказав на засоби, що запобігають поширенню цієї хвороби: підвищення життєвого, санітарного і культурного рівня населення, покращення умов праці та підвищення матеріального забезпечення населення. Саме перший фактор є ключовим у запобіганні і профілактиці туберкульозу, який, у свою чергу, тісно пов’язаний зі шкільництвом. Тому важлива роль у санітарно-гігієнічному просвітництві населення належить вчителю.

І. Варга зазначав, що для цього необхідно, щоб вчительство отримало знання не тільки про анатомію й фізіологію людського організму, а й спеціальні санітарно-медичні знання [40, с. 109]. До таких він відносив знання про правильне харчування, гігієну приміщення, робочих місць, одягу, вентиляцію, значення чистої води для організму тощо. Він також наполягав на необхідності знань симптомів поширених інфекційних захворювань та способів боротьби з ними. Важливим пунктом у його розвідці було й вміщення у підручниках для народних шкіл достатньої кількості інформації про способи охорони здоров’я [40, с. 109]. Це могли бути текстові замітки, малюнки, графічні зображення, фотографії та ін. Як бачимо, формування санітарно-гігієнічних норм і правил безпосередньо пов’язувалося лікарями зі шкільництвом. Формування правил гігієнічної поведінки повинно було закладатися ще з молодшого віку для досягнення головного результату – здорової особистості. Для цього рекомендували надавати вчителям знання з санітарії та гігієни, які, відповідно могли їх передавати учням та загалом проводити санітарно-просвітницьку роботу серед місцевого населення.

Лікарі також звертали увагу на профілактику інфекційних захворювань, поширених в регіоні. Так, лікар О. Поллих описав у своїй статті причини та симптоми туберкульозу, від якого у воєнні роки страждало багато закарпатського населення, особливо дітей. Автор наголошував на тому, що серед дітей віком п’яти – шести років у невеликому містечку є близько 50 % хворих на туберкульоз, а при досягненні одинадцятирічного віку – вже 90%. [251, с. 257]. Серед дітей, що проживають у більш великих містах, відсоток хворих на туберкульоз менший. Автор це пояснює тим, що їх батьки більш обізнані з правилами санітарії і гігієни, оскільки вони були більш освіченими. О. Поллих давав рекомендації щодо збереження здоров’я інших членів родини, коли хтось уже захворів на туберкульоз. Він радив ізолювати хворого, виділити йому окремий посуд та одяг, часто його переодягати, провітрювати кімнату, щодня робити вологе прибирання [251, с. 260].

Утім важливого значення автор надав профілактиці цього захворювання. Він вказував на необхідність прищеплення дітям санітарно-гігієнічних навичок, умінь щодо дотримання порядку в домі, навичок здорового способу життя [251, с. 261]. В санітарно-гігієнічному вихованні дітей та молоді О. Поллих важливу роль відводив педагогам, батькам та всій громаді. Адже їх тісна співпраця дозволить виховати здорове покоління, здатне вберегти і власне здоров’я, і здоров’я оточуючих.

Про санітарні норми та гігієнічні вимоги до будинків писали різні громадські діячі. На сторінках щорічного «Календаря», популярного серед закарпатського населення знаходимо статтю В. Іваненка «Будуйте чисту и здорову домашность», в якій автор наголошував на незнанні закарпатським населенням основних санітарно-гігієнічних побутових правил, що сприяють збереженню здоров’я [134]. Він порівнював житлові приміщення європейських народів з аналогічними закарпатців, підкреслюючи незадовільний стан останніх. Особливо В. Іваненко акцентував увагу на зовнішньому вигляді осель та двору європейців: великих вікнах, вибіленому ззовні будинкові, виведених назовні коминах, обгороджених нежитлових приміщеннях, утеплених хлівах з чистими та впорядкованими вигрібними ямами тощо [134, с. 163]. Естетичний вигляд осель одразу характеризував чистоплотність хазяїнів, свідчив про їх санітарну культуру та стан здоров’я загалом. На думку автора, незадовільний санітарний стан помешкань закарпатського простого народу провокує появу різного роду захворювань і є важливою причиною короткої тривалості його життя. Тому «для довгого, здорового вѣку потрібно: нормального гігіеничного життя, т. е здоровой хаты, здорового одягу и здоровой и выжженой стравы» [134, с. 165]. Молодому поколінню він радив будувати нові хати з урахуванням всіх тогочасних санітарних вимог для того, щоб вберегти своє здоров’я та здоров’я родини.

У тогочасних часописах питання просвіти населення було вкрай актуальною проблемою. В коротких замітках педагогічного журналу «Народна школа», що продовжував виходити під час Другої світової війни, багато уваги зосереджувалося на організаційній позашкільній діяльності вчителя, особливо у сільських віддалених районах закарпатського краю. Зупинимося на кількох, щоб простежити тенденцію розвитку санітарно-гігієнічної освіти на Закарпатті у воєнні роки.

У статті «Научайте народ!» В. Липовецький, підкреслював значення вчителя для громади, його просвітницьку діяльність для підняття її культурного рівня. Він вказував на необхідність проведення вчителем просвітницьких лекцій, поміж основних тем яких виділив такі: санітарна просвіта батьків по догляду за дитиною, чистота в домі, значення особистої гігієни, боротьба з алкоголізмом, інфекційними захворюваннями тощо [179, с. 70]. На його думку, завдяки одержаним знанням доросле населення могло зберегти власне здоров’я та здоров’я своїх дітей, інколи надати необхідну первинну допомогу, бо лікарів у кожному селі тоді ще не було. Тому ці знання могли навіть врятувати життя до приїзду спеціаліста.

Наприкінці 1941 року, за ініціативи народних вчителів, в кожному селі Закарпаття були започатковані народнопросвітницькі кружки, в яких селяни могли прослухати лекції на різні теми, ознайомитися з педагогічною та суспільною періодикою, отримати практичні знання з якогось ремесла. Зазначимо, що основну роль у їх діяльності відігравали вчителі. Вони виступали в ролі лекторів і порадників. Переважну більшість вчителів складали чоловіки, які проводили лекції здебільшого для представників чоловічої статі. Проте, на думку тогочасної вчительки С. Довганич, необхідно було створювати кружки для жінок, де б просвітницьку діяльність проводили жінки-вчителі, враховуючи потреби й проблеми жіночої статі [109]. Вона рекомендувала звернути особливу увагу на виховання молодих дівчат, оскільки ті стануть виховательками дітей, господарками в хаті, берегинями домашнього затишку.

Важливою частиною просвітницької роботи серед закарпатських дівчат С. Довганич вважала санітарно-гігієнічну освіту, що полягала у прищепленні гігієнічних навичок, виробленні основних санітарних правил, пропаганді здорового способу життя [109, с. 202]. Складовою частиною санітарно-гігієнічної просвіти жіноцтва були також і рекомендації щодо догляду за малими дітьми, профілактика інфекційних захворювань, передусім тифу, туберкульозу, віспи, здорове харчування.

У просвітницьких статтях, розрахованих на більш широке коло читачів, можна також знайти схожі поради. Наприклад, у «Календарі» в рубриці «Домашній лікар» наголошувалося на причинах, що викликають появу різних захворювань серед населення закарпатського регіону. До таких відносили відсутність теплого одягу взимку, постійний холод і протяги в оселях, їх задимленість [111, с. 189]. Щоб уберегтися від таких захворювань, як грип та запалення легень рекомендувалося не сидіти на протязі чи біля вікон, не ходити до тих, хто захворів, частіше провітрювати хату, тепло одягатися, взувати теплі і сухі чоботи, які не промокали тощо.

Отже, санітарно-гігієнічне просвітництво закарпатського населення у воєнні роки було актуальною проблемою й охоплювало низку ключових питань. Серед них можемо виділити наступні: пропаганда гігієнічних знань, формування гігієнічної культури, побутово-санітарних правил, первинна профілактика інфекційних захворювань. Важливим методом санітарно-гігієнічноі просвіти у досліджуваний період були публічні лекції, метою яких було інформування населення про різні хвороби та способи боротьби з ними, важливість дотримання санітарних норм для збереження здоров’я, раціон харчування та ін.

У роки війни на законодавчому рівні питання охорони здоров’я дітей та молоді розглядалися в контексті фізичного, оборонного та національно-патріотичного (угорського – прим. Г. В.) виховання. У 1942 році за ініціативи Міністерства народної оборони та Міністерства культа і народної освіти була організована спеціальна «Здоровительна комісія» – загальнодержавний орган, що займався військовим і фізичним виховання угорської молоді [232]. Головним завданням цієї комісії була організація та моніторинг виховання та гармонійний розвиток молоді в Угорщині. Комісія контролювала і медичну сферу догляду за станом здоров’я дітей, проведення оздоровчих заходів, розвиток позашкільних спортивних організацій, налагодження контактів з різними міжнародними інституціями охорони здоров’я та спорту. Зауважимо, що діяльність комісії не мала вагомого значення для розвитку санітарно-гігієнічної освіти краю через організацію своєї роботи переважно на етнічних угорських землях та наближення військових дій до кордонів Угорщини.

Слід підкреслити, що пропаганда здорового способу життя та санітарно-гігієнічне виховання закарпатської молоді відбувалося за посередництва молодіжного левентського руху, поширеного в Угорщині ще у міжвоєнний період. Головним завданням організації левентів було фізичне, військове й патріотичне виховання угорської молоді. Через національно-угорську спрямованість організації багато закарпатської молоді неохоче вступали до неї. Але у роки війни вступ до лав левентів став примусовим, оскільки готував молодь до оборони держави. Коротко зупинимося на санітарно-просвітницькій діяльності левентського руху на Закарпатті та його впливові на подальший розвиток санітарно-гігієнічної освіти в краї.

Зауважимо, що левентський рух на Закарпатті в досліджуваний період був зосереджений на військово-патріотичному вихованні молоді. Проте значну увагу в цій організації було зосереджено на вихованні здорової молоді. У своїй діяльності левенти боролися зі шкідливими звичками, проводили різноманітні змагання для загартовування організму, фізичного розвитку [137, с. 155]. Організація левентів тісно співпрацювала зі школою, багато педагогів були організаторами левентів у певній місцевості. Саме на плечі вчителів лягали обов’язки щодо позашкільного виховання дітей та молоді на Закарпатті.

Для дівчат-левентів була передбачена підготовка з надання першої медичної допомоги. Тут їх навчали робити перев’язки, доглядати за хворими, а також навчали веденню домашнього господарства, основам гігієни та санітарії [308, c. 222]. В організації левентів санітарно-гігієнічне виховання дівчат розглядалося в контексті формування дівчинки як майбутньої господині і матері, а в разі потреби – як сестри милосердя. В цьому розрізі відзначимо, що з окупацією Угорщини закарпатських земель осередки Червоного Хреста були закриті та перенесені до етнічної частини її територій. Відтак левентський рух перебрав на себе навчальні функції цієї організації.

Після деокупації закарпатських земель радянськими військами у жовтні 1944 року край де-юре існував як окрема адміністративна перехідна одиниця – Закарпатська Україна, але де-факто – всі суспільно-політичні рішення приймалися в Москві або Києві. Відтак всі освітні й суспільні зміни в краї відбувалися відповідно до постанов і наказів Радянського Союзу. Фактично 1945 – 1950 рр. були роками інтенсивної радянізації Закарпаття, що проходила під гаслом підняття загального культурного й освітнього рівнів закарпатського населення.

У 1945 році в краї провели освітню реформу, згідно якої впроваджувалося обов’язкове семирічне навчання, школа відокремлювалася від церкви, всі школи і дитсадки стали державними, запроваджувалося обов’язкове вивчення російської мови [127, c. 277]. Радянська освітня модель передбачала такі освітні ланки: початкова школа, неповна середня школа (семирічка), середня школа. У 1946-47  навчальному році в Закарпатті функціонувало 558 початкових шкіл, з яких 182 – новостворені. Було започатковано 179 семирічних та 125 середніх десятирічних шкіл [127, c. 347]. Для подолання неписьменності серед дорослого населення в краї створювалися спеціальні кружки, в яких працювали вчителі, студенти, держслужбовці.

У цей час відбувається і становлення професійної освіти в краї. Коротко зупинимося на організації тих училищ, котрі найбільш ґрунтовно займалися санітарно-гігієнічною просвітою серед населення краю. На базі вчительських семінарій утворилися педагогічні училища. У перші повоєнні роки вони існували в Ужгороді, Мукачеві та Хусті. В 1946 році відновила свою діяльність акушерська школа в Ужгороді, яка в 1947 році була перейменована у фельдшерсько-акушерську. З вересня цього ж року школа була перенесена до Берегова, де в 1954 році її було реорганізувано в Берегівське медичне училище. У 1945 році було відкрито Хустський середній навчальний заклад медсестер, який у листопаді вказаного року перейменовано в Хустське медичне училище, в якому готували кваліфікованих фельдшерів та медичних сестер.

У перші повоєнні роки відбувається також і становлення вищої освіти в Закарпатті. У жовтні 1945 року Комуністична Партія (більшовиків) України та Рада Народних Комісарів УРСР ухвалили спільну постанову «Про відкриття державного університету в м. Ужгород», після якої розпочався набір слухачів на підготовчі відділення, а з наступного року відбувся повноцінний набір студентів на чотири факультети: історичний, філологічний, біологічний, медичний [141]. Слід також зазначити, що 1950 року було організовано Ужгородський учительський інститут, який у 1954 році було приєднано до Ужгородського державного університету.



Отож, у перші повоєнні роки в Закарпатті відбувається реорганізація системи середньої освіти та становлення системи професійної й вищої освіти. Це, у свою чергу, змінило парадигму санітарно-гігієнічної освіти, сприяло її професіоналізації.

Щодо розвитку санітарно-гігієнічної освіти у повоєнні роки, то тут доречно вказати і на роль соціальних інституцій та спеціальних неурядових організацій, завдяки яким відбувалася санітарна просвіта населення краю. В цьому руслі відзначимо роботу соціального відділу Народних комітетів – центрального органу Закарпатської України. Відділ займався гуманітарними питаннями в регіоні [127, с. 222]. На базі його підвідділів у різних містах Закарпаття було організовано кухні для нужденних і депортованих, що повернулися на Закарпаття. Працівники соціального відділу роздавали харчі, взуття й одяг найбільш постраждалим від війни верствам населення. Вони також проводили просвітницькі лекції щодо профілактики різних інфекційних захворювань, поширюючи гігієнічні знання з урахуванням досягнень тогочасної медицини.

У 1947 році в Закарпатті відновило свою роботу Товариство Червоного Хреста. За два роки своєї діяльності в регіоні відкрилися 550 його первинних організацій. На різних підприємствах, установах, навчальних закладах за їх підтримки почали функціонувати санітарні дружини та санітарні пости [38, с. 215]. Діяльність санітарних постів і дружин у школах передбачала проведення санітарно-просвітницьких заходів з метою формування гігієнічних навичок, профілактики різних захворювань, проведення професійно-практичних занять для розвитку умінь надання первинної медичної допомоги.

Наприкінці 40-х рр. ХХ ст. представниками Червоного Хреста в Ужгороді було організовано півторарічні курси медичних сестер, а також підготовлено понад 12 000 членів цього руху за програмою «Готов к санитарной обороне» [61, с. 3]. Вони вели систематичну роботу щодо підвищення санітарної культури закарпатського населення, благоустрою зруйнованих під час війни закарпатських міст і сіл. Підготовлені інспектори слідкували за санітарним станом робочих місць на промислових підприємствах, санітарно-гігієнічним станом харчоблоків, їдалень, гуртожитків тощо.

Отже, санітарно-гігієнічна освіта в Закарпатті у досліджуваний період пройшла два етапи свого розвитку. Перший – це угорський період, що позначився продовженням санітарно-гігієнічної просвіти закарпатського населення через позашкільну діяльність вчителів, а також залученням шкільної молоді до левентського руху. Важливим аспектом у розвитку санітарно-гігієнічної освіти в краї вказаного періоду було введення до шкільної практики «Інформаційної книжечки початкової народної школи», в якій були внесені відомості про успішність та стан здоров’я учня, та на останніх сторінках подано основні гігієнічні правила для збереження здоров’я.

Другий етап – становлення й радянізація Закарпаття, для якого притаманним було підвищення культурно-освітнього рівня населення. Завдяки розгалуженій мережі початкових, середніх неповних і повних шкіл, створенню спеціальних кружків для дорослого населення навчальним процесом було охоплено переважну більшість закарпатського населення. Цей період ознаменувався започаткуванням професійної та вищої освіти в регіоні, завдяки яким санітарно-гігієнічна освіта набула професійного характеру. Також важливим етапом у її розвитку було відновлення діяльності Червоного Хреста, на базі первинних організацій якого проводилися спеціальні курси з санітарної підготовки населення, створювалися спеціальні санітарні дружини і пости, представники яких проводили активну санітарно-просвітницьку роботу та спеціальну медичну підготовку школярів та молоді.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
2015 -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
2015 -> Анотаці я Історія України
2015 -> Кримінальний процес україни
2015 -> Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» зі спеціальності
2015 -> Львівський національний університет імені івана франка кафедра історії філософії «затверджую»
2015 -> Організація та порядок проведення “Дня цз” в навчальному закладі. Методика підготовки до Дня цз у загальноосвітніх навчальних закладах таке завдання виконується під час вивчення курсу «Основи життя І здоров’я учнів»
2015 -> Методичні вказівки до виконання та захисту дипломних робіт освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» Київ 2013


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка