Герасимчук володимир леонідович розвиток санітарно-гігієнічної освіти дітей та молоді на закарпатті друга половина ХІХ – перша половина ХХ століття



Сторінка3/14
Дата конвертації09.11.2017
Розмір3.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Висновки до розділу 1
В історіографії проблеми становлення і розвитку санітарно-гігієнічної освіти на закарпатських землях в другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. нами виокремлено шість основних етапів: 1) початок – 60-ті рр. ХІХ ст., 2) 70-ті рр. ХІХ – перша третина ХХ ст., 3) 20 – 40 рр. ХХ ст., 4) 50 – 70-ті рр. ХХ ст., 5) 80-ті рр. ХХ ст.– перша третина ХХІ ст. Для кожного з етапів притаманні свої специфічні риси розвитку санітарно-гігєнічної освіти.

Встановлено, що проблеми вивчення розвитку санітарно-гігієнічної освіти на Закарпатті у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. опосередковано торкалися такі сучасні дослідники історії педагогіки, як О. Бенца, В. Гомоннай, Г. Грищенко, Л. Задорожна, В. Кемінь, М. Кляп, Л. Маляр, Т. Надім’янова, О. Мазуркевич, Т. Пантюк, Г. Розлуцька, Л. Сливка, О. Сухомлинська, М. Чепіль та ін.

Джерельну базу дослідження умовно поділено на чотири групи:


  1. актові та діловодні документи (офіційні нормативно-правові документи (накази, акти, розпорядження) органів державної влади різних рівнів; документи різних громадських, просвітницьких, професійних, головно педагогічних, спортивних товариств та організацій; статистичні відомості;

  2. періодична преса (газети та педагогічні часописи, в яких подано інформаційні, документальні, поточно-хронікальні відомості про стан шкільництва краю, соціально-медичні, санітарно-гігієнічні, культурно-освітні тогочасні проблеми);

  3. джерела особового походження (листування, спогади, подорожні записки, нотатки);

  4. наукова й публіцистична література (наукові і просвітницькі праці закарпатських педагогів, релігійних та громадських діячів другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст., що стосуються проблеми санітарно-гігієнічного навчання та виховання підростаючого покоління).

Специфіка джерел нашого дослідження зумовили необхідність поєднання у роботі як загальнонаукових, так і спеціальних методів та підходів. Серед ключових методологічних підходів, використаних у роботі, є системний, синергетичний та регіональний підходи, а методів – проблемно-хронологічний, порівняльний, інтерпретаційний та герменевтичний.

На основі термінологічного аналізу встановлено, що санітарно-гігієнічна освіта є складовою педагогіки здоров’я та культури здоров’я Водночас вона є спорідненою з валелогічною освітою.

Основні положення першого розділу висвітлені в одній статті [72].
РОЗДІЛ 2

ФОРМУВАННЯ САНІТАРНО-ГІГІЄНІЧНОЇ ОСВІТИ НА ЗАКАРПАТТІ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
2.1 Передумови становлення санітарно-гігієнічної освіти в закарпатському регіоні
Для кращого розуміння причин і факторів, що вплинули на формування санітарно-гігієнічної освіти на етнічних закарпатських землях другої половини ХІХ – початку ХХ ст. вважаємо за потрібне зробити короткий історичний екскурс в суспільно-політичний й культурно-освітній розвиток Закарпаття попереднього періоду.

До 1688 року більшість етнічних закарпатських земель належала Трансільванському князівству, що офіційно підпорядковувалося Османській імперії. Тільки закарпатський комітат Унг знаходився під контролем Австрії. Під час австро-турецької війни габсбурзькі війська окупували усю територію Трансільванії й на Карловиницькому конгресі 1698 – 1699 рр. Габсурзька монархія домоглася міжнародного визнання своєї влади над цією територію. Утім угорські князі боролися за визволення своїх земель з-під австрійського панування, що відобразилося у визвольній війні 1703 – 1711 рр. під проводом князя Ференца II Ракоцi та різних воєнних заколотах, які були придушені Австрійською імперією [363].

Загалом, політична ситуація в регіоні залежала від європейських політичних процесів кінця XVII – початку XVIІI століття: Північної війни 1700 – 1721 рр., війни за іспанську спадщину 1701 – 1714 рр., що сприяли утворенню різних державних союзів та коаліцій. Князь Ференц II Ракоцi, намагаючись звільнитись від Габсбурзької гегемонії шукав союзників серед різних впливових європейських королів, передусім Швеції і Франції. Утім в результаті довготривалих військових баталій та зради трансільванської знаті територія Трансільванії була підкорена Габсбурзькою монархією.

Цілком зрозуміло, що військові дії на центрально-європейській арені, в які було втягнене й етнічне закарпатське населення вкрай негативно позначилися на соціально-економічному й культурно-освітньому розвиткові цього краю. Розруха повоєнних років принесла в край голод та інфекційні хвороби. Зокрема в 1710 – 1712 рр. у східній частині Закарпаття вирувала епідемія холери, від якої загинуло понад 10 % населення краю [211]. Крім того, соціальне становище закарпатського населення, що складалося переважно з селян та немішів (дрібних дворян), було дуже низьким. Загалом селяни, що поділялися на кріпосних, наймитів, вільних селян, й неміші були безземельними або ж володіли невеликими земельними наділами і змушені були працювати на багатих поміщиків або магнатські родини. Вони обкладали селян різними повинностям як-то: обробка панських земель, будівництво доріг, догляд за тваринами тощо. Водночас селяни змушені були віддавати частину власного урожаю господареві.

Із середини XVIII ст. на всій території Габсбурзької імперії набуло розквіту фільваркове господарство (сільське господарство) та мануфактурне виробництво (промислове виробництво), що знаходилися у володінні багатих поміщиків. Ці галузі потребували значного залучення трудових ресурсів, яких знаходили серед селян та ремісників, накладаючи на них все більші повинності. В Закарпатті домінували виноробне, винокурне, залізоробне та солевидобувне мануфактурні виробництва, а також вводилися в дію цегельні, гуральні, пивоварні, млини. Ці процеси сприяли розвиткові товарно-грошових відносин та збільшенню панщини й селянських повинностей. Відтак збільшення робочого часу працівників, погіршення умов праці, зменшення оплати праці вільного населення, а також високий рівень виробничого травматизму стали супутніми негативними явищами в економічному розвитку краю. Ці фактори сприяли поширенню серед закарпатського населення злиднів, голоду, поганого матеріального становища, різних захворювань та високій смертності. Серед найпоширеніших соціальних лих кінця XVIII ст. в закарпатському краї були: пияцтво, тютюнопаління, розпуста, гульба. Про це дізнаємося зі справ комітатських судів, у коло зобов’язань яких входило й регулювання громадського й морального порядку [365].

Слід зазначити, що до другої половини XVIII ст. на території краю фактично не існувало ні фахового медичного обслуговування, ні державної санітарної служби, а рівень здоров’я населення був украй незадовільним. У цьому контексті варто підкреслити, що медична освіта на закарпатських землях почала розвиватися ще з кінця ХІІІ ст., коли почали засновуватися перші госпіталі-притулки та лазарети при монастирях і церквах, фундаторами яких були лицарі Ордену Тамплієрів [45, c. 28]. Тут перша медична допомога надавалася монахами-лікарями і була спрямована на надання першої невідкладної допомоги при травмах і каліцтвах, а також на виходжування найбідніших верств населення. Утім у XIV ст. орден було звинувачено в єресі і розпущено, а їх монастирі ліквідовано. Таким чином, отримання стаціонарної медичної допомоги в Закарпатті було призупинено на довгі століття.

Від середини XVІІ ст. у великих містах Закарпаття почали організовуватися цехові об’єднання, поміж яких були й цехи хірургів-цирульників, очолювані майстром, який повинен був пройти три щаблі навчання: учень, помічник-товариш, майстер [37, с. 303]. Наприкінці кожного етапу учень повинен був здати публічний іспит, що складався з демонстрації отриманих теоретичних знань та практичних умінь. Навчання в цеху тривало впродовж 5-6 років і завершувалося тоді, коли майстер переконався у готовності учня до практичної діяльності. Отож, хірурги-цирульники, крім щоденної практики гоління та підстригання клієнтів, вміли надавати першу медичну допомогу: зупиняти кровотечі, лікувати шкірні і венеричні хвороби, проводити прості хірургічні операції носа і вуха, ампутувати кінцівки тощо.

Щодо розвитку освіти краю, то тут варто наголосити, що до другої половини XVІІІ ст. на етнічних закарпатських землях діяли переважно монастирські православні школи. З 1646 року після прийняття багатьма православними священиками унії в Ужгороді, на закарпатських землях почали також функціонувати латинські школи та єзуїтський колегіум, який заснував граф Юрій Другет в 1613 році в м. Гуменне (нині Словаччина), а в 1649 році переніс його до Ужгорода. Зауважимо, що навчання в ньому проводилося тільки для дітей з угорських та німецьких родин. Середню богословську освіту можна було одержати в Транвській та Егерській духовних семінаріях, в яких було відкрито спеціальний відділ для руських учнів у 1704 та 1754 роках відповідно [215]. Зазначимо, що навчання в духовних семінаріях отримували переважно діти духовенства, які згодом ставали вчителями при приходських школах.

На зміну бурхливій воєнній добі XVІІ ст. прийшли спокійні друга половина XVІІІ і перша половина ХІХ ст., що сприяло певному економічному й культурному розвитку історичного Закарпаття. Загалом це – доба правління Марії Терезії і Йосифа II, що ознаменувалося низкою прогресивних, на той час, реформ, передусім аграрної (скасування панщини), релігійної (зрівняння у правах усіх релігійних конфесій) та освітньої (запровадження початкової школи з рідномовним навчанням та середніх навчальних закладів). Відповідно до Закону «Ratio educationis» (1777 р.) на всій території Австрійської імперії запроваджувалися однокласні школи з одним вчителем для сільського населення, трикласні з двома вчителями для селищ і міські трикласні з трьома вчителями, в яким навчання велося рідною для учнів мовою [83, с. 24]. В окремих містах також почали функціонувати так звані «нормальні чотирьохкласні вищі» школи, в яких велася підготовка вчителів для всіх трьох типів шкіл.

Навчання елементарних школах Закарпаття передбачало вивчення арифметики, русинської мови, Закону Божого. Зокрема для навчання рідною мовою у школах був добре відчутним брак книжок і підручників. З цією метою капітолярним вікарієм Іоанном Куткою (1750 – 1814 рр.) у 1803 році в Будині був виданий «Катахизм» руською мовою [273, с. 12]. Також при навчанні руської мови вчителі використовували «Grammatica Slavo-ruthena» («Граматику руської мови» – прим. Г. В.) відомого закарпатського просвітника М. Лучкая. Зазначимо, що «Граматика» побачила світ у 1830 році, а М. Лучкай став першим педагогом, який уклав граматику руської мови. Хоча цей підручник був написаний латинською мовою, але містив компаративні елементи церковно-слов’янської та угро-руської мов. Їі тривалий час використовували у навчально-виховному процесі народних шкіл Закарпаття. У дослідження Є. Сабова ми знайшли інформацію про видання ще однієї «Русько-угорської граматики», написаної у 1833 році у Відні Івано Фогорссі [273, с. 15]. Проте, на жаль жодних відомостей про долю книги та її автора Є. Сабов не неводить.

Згідно Ratio educationis діючий Ужгородський колегіум був реорганізований в Королівську головну гімназію в Унгварі (1787 р.). Навчання тут велося латинською мовою і лише в 1785 році латина була замінена на німецьку мову. В цей час Андрій Бачинський, Мукачівський єпископ, домігся того, щоб на навчання в гімназію брали русинських дітей [8, c. 265].

Важливою подією в освітньо-культурному житті Закарпаття було й відкриття у 1744 році Мукачівським єпископом Мануїлом Ольшавським (1700 – 1767) богословської школи в місті Мукачево [245, с. 50]. Навчання тут тривало два, а згодом три роки. Відзначимо, що навчальний процес проходив у двох кімнатах невеликого будинку, одна з яких були призначена для підготовки священиків, а інша – дияконів. Ця богословська школа проіснувала 32 роки, але здійснила великий вплив на розвиток освіти краю. У 1776 році за наказом нового Мукачівського єпископа Андрія Бачинського цю Богословську школу було перенесено до Ужгорода, яку йому вдалося перетворити у чотирьохкласну богословську семінарію (1781 р.).

Вагомою заслугою А. Бачинського було те, що у 1793 році він зумів організувати першу в регіоні півцеучительську семінарію – препарандію [331, с. 7]. Зазначимо, що ця семінарія була організована на базі курсів приходських вчителів, що діяли при Ужгородській нормальній школі. Навчання тут тривало один рік і тільки 1843 році вона стала двокласною. Водночас, як і в інших середніх школах, навчання велося латинською мовою, яка в 1845 році була замінена угорською. Крім цього семінаристи вивчали арифметику, методику навчання руської, мадярської, німецької мови, церковний спів й катахизм. За свідченнями Є. Сабова у селі Марія Повч та містечку Надь Кароль (нині Угорщина – прим. Г. В.) також існували елементарні школи і препарандії, але їх було закрито у 1868 році [273, с. 13].

Слід зауважити, що преважна більшість священиків ставали вчителями приходських елементарних шкіл, а це, своєю чергою, сприяло підвищенню освітнього рівня закарпатського населення. Так, згідно дослідження А. Ігната, на кінець XVIII ст. на Закарпатті функціонувало близько 200 народних шкіл на противагу 20 в середині XVII ст.  [135, 18].

У 1774 році у Відні Марією Терезією було відкрито Генеральну греко-католицьку семінарію при церкві Святої Варвари (Barbareum), де мали право навчатися русинські (закарпатські) священики [60, с. 35]. Барберіум мав статус вищого навчального закладу, де велася ґрунтовна теологічна й суспільна підготовка.

Розвиткові освіти закарпатського краю кінця XVIІI – першої половини ХІХ ст. сприяла активна культурно-освітня діяльність відомих його вихідців: І. Орлая, М. Довговича, М. Балудянського, П. Лодія та ін. Так В. Довгович був членом-кореспондентом Мадярської Академії наук, значно поглибивши знання у галузі природознавства та філософії. І. Орлай був викладачем гімназії у Великих Карловицях, а в 1791 році відправився у Петербург і вступив до Сухопутного медико-хірургічного училища, а згодом студіював медицину у Віденському університеті. Працюючи лікарем та викладачем в Медично-хірургічній академії в Росії, він цікавився проблемами лікування віспи, ревматизму, астми та ін [17]. У 1821 році І. Орлай залишив медичну службу в Російській імперії і переїхав до України. Маючи, окрім медичної, ґрунтовну філософсько-філологічну підготовки (він також навчався на філософському факультеті Львівського університету) закарпатський вчений працював директором в Ніжинській гімназії Безбородька та Рішильєвському ліцеї в Одесі. М. Балудянський, відомий філософ і юрист, одержав середню освіту у Кошіцах а вищу – на юридичному факультеті у віденському університеті. Згодом він працював професором у Великоварадинській Академії та у Пештському університеті [15, c. 20]. На початку ХІХ ст. його запросили до Петербургу, де закарпатський просвітник працював викладачем Педагогічного інституту. В Російській імперії працював також й інший відомий закарпатських дослідник – П. Лодій. Спочатку він викладав логіку і фізику у Львівському університеті, згодом – математику і філософію в Краківському університеті, у 1809 році переїхав до Росії і отримав посаду професора Педагогічного інституту, а також Училища юриспруденції [15, c. 22].

Отож, фактично до другої половини ХІХ століття освіта закарпатського регіону обмежувалася елементарними народними та приходськими школами, кількома нормальними школами, однією духовною семінарією, однією препарандією та Королівською головною гімназією в Унгварі. Здібні учні могли продовжувати навчання у вищих духовних семінаріях та університетах Європи. Проте більшість закарпатських дітей та молоді не мала можливості отримати якісну освіту. Це дає підстави стверджувати, що до означеного періоду, не дивлячись на позитивні зрушення, широкі маси населення залишалися неосвіченими, а підготовка вчительських кадрів була незадовільною і потребувала змін в організації та змісті навчання.

Щодо соціального стану регіону то слід відзначити, що невеликі зрушення у медико-соціальному плані закарпатських українців відбулися після проведення у 1770 році Австрійською монархією, реформи охорони здоров’я: відкривалися медичні школи, у великих містах будувалися лікарні, збільшилася кількість сільських лікарів та акушерів [149, с. 28]. Однак ці заходи не принесли бажаного результату, особливо на Закарпатті. Згідно з тогочасною статистикою, в закарпатських селах аж до 1919 р. не було відкрито жодної лікарні; не всі повітові міста мали стаціонарні ліжка для догляду за хворими; платна медична допомога у лікарні була недоступна для сільського населення регіону [46, c. 335]. Крім цього, санітарний стан житлових будинків закарпатських селян був вкрай незадовільним. У будинках не було підлоги, вони погано опалювалися, були задимленими, без коминів. У багатьох селах не було водопостачання, а щоб викопати хоча б один колодязь на село потрібно було зібрати великі кошти, яких бракувало місцевим органам управління. Ці фактори впливали на стан здоров’я закарпатського населення і провокували розвиток різних інфекційних захворювань та спалахи епідемій холери, тифу, віспи.

У цьому ж таки році Австрійським урядом було прийнято Санітарний статут, згідно якого було організовано медичну службу і регламентовано боротьбу з епідеміями [293, с. 55]. В цьому контексті слід наголосити, що в цей час великими містами ширилися епідемічні захворювання, наприклад холера, черевний тиф, віспа, викликані антисанітарією, складними побутовими умовами, браком теплого одягу і взуття серед австро-угорського населення та закарпатського зокрема. Австрійським урядом не було виділено жодної копійки на проведення елементарних санітарно-гігієнічних заходів для покращення цього становища. Відповідно до Санітарного статуту держава почала виділяти незначні кошти на санітарні потреби різних регіонів імперії.

Важливу функцію, відповідно до законодавства про охорону здоров’я, почали виконувати спеціальні підрозділи тогочасних органів поліції – торгівельна і санітарна поліції. Так поміж головних завдань торгівельної поліції було: нагляд за правильністю мір та ваг, за торгівлею на ярмарках, недопущення продажу зіпсованої та шкідливої продукції, запобігання випадкам шахрайства щодо продуктів харчування, перевірка наявності засобів першої медичної допомоги у торгових палатках та на ярмарках тощо [202, c. 124]. Як видно, торгівельна поліція відповідала за встановлення та дотримання санітарних норм та елементарних правил гігієни у закладах харчування та місцях, призначених для торгівлі. З цього можемо зробити висновок про витоки формування харчової гігієни та профілактики харчових отруєнь.

Серед повноважень санітарної поліції слід виділити наступні: контроль якості харчових продуктів; контроль за діяльністю аптекарів; нагляд за професійною діяльністю акушерів та лікарів; дотримання правових норм щодо протидії поширення інфекційних хвороб; контроль з продажу небезпечних хімічних речовин та отрут; нагляд за дотриманням правил охорони здоров’я працівників різних шкідливих підприємств (наприклад фабрик з виробництва клею, лаків, хімічної продукції) [202, c. 128].

Утім переважна більшість цих функцій залишалися не виконаною. Першорядними причинами цього можна назвати: небажання власників підприємств турбуватися про здоров’я своїх працівників, адже на їх місце легко можна було знайти багато інших безробітних; велика кількість безпритульних і волоцюг, які не мали коштів на власне утримання і шукали притулок будь-де (на узбіччях, у канавах, закинутих будівлях), а це, своєю чергою, сприяло поширенню різних інфекцій; шахрайська діяльність лікарів і аптекарів, оскільки офіційне звернення до лікаря чи аптекаря коштувала дуже дорого для пересічного закарпатського населення. Однак діяльність торгівельної й санітарної поліції мали значний вплив на формування державно-правового законодавства в галузі охорони здоров’я в Австрійській імперії.

Отже, у першій половині ХІХ ст. закарпатський регіон залишався сировинним придатком Австрійської імперії, постачальником дешевої робочої сили і, водночас, вогнищем спалахів різних епідемій та високої смертності населення. Незнання дорослого населення елементарних правил гігієни та санітарних норм ставали ключовими причинами у погіршенні особистого здоров’я дорослих та дітей.

Середина ХІХ ст. ознаменувалася відміною кріпосного права в Австрійській імперії та промисловою революцією на виробництві, яка негативно позначилася на розвиткові малих і дрібних підприємств та формуванні великих промислових корпорацій. Фактично це була доба промислового перевороту. Зазначимо, що поява на промислових підприємствах різних машин витіснила з ринку праці сотні тисяч робітників. Машинне виробництво замінило ручні знаряддя праці на фабриках і заводах, що сприяло швидкому виробництву товарів, зниженню їх вартості, підвищенню продуктивності праці з одного боку, а з іншого – призвело до різкого збільшення безробіття, убогості робочого населення, необхідності отримання спеціалізованих навиків окремими робітниками та їх орієнтація на технічні уміння, знання роботи машин. Крім того, використання парових машин на підприємства мали негативний вплив на здоров’я робітників. Передусім незнання головних правил роботи двигунів, невміння працювати з машинами ставали причинами високого рівня травматизму на виробництві, недотримання санітарних норм та шкідливі викиди машин сприяли розвиткові хронічних хвороб робітників (туберкульозу, астми, раку тощо).

Також слід наголосити, що неосвіченість закарпатського населення доволі часто ставала причиною того, що їх наймали на найбільш важкі і низькооплачувані роботи, їх легко обманювали, не доплачуючи за різний брак та наднормову роботу, стягували із зарплати за пошкодження товару чи інструментів тощо.

Як було зазначено вище, Закарпаття в Австрійській імперії було одним з найбільш відсталих регіонів як в економічному, так і медико-соціальному плані. Промислова революція ще більше поглибила кризу в санітарному становищі місцевого населення. Йдеться, передовсім, про виснажливу працю в найскладніших та найнебезпечніших для здоров’я галузях промислового виробництва, розвинутого в Закарпатті, незадовільні санітарно-гігієнічні умови праці, відсутність соціального захисту. Коротко проаналізуємо ці галузі, насамперед солевидобувну та лісозаготівельну, й негативні їх наслідки на здоров’я населення.

Найбільш розвинутою в другій половині ХІХ ст. в закарпатському регіоні була соледобувна галузь. Соляні шахти були зосереджені у Мараморош-Сигетському регіоні (Солотвино, Шугатаг, Ронашак). Відповідно до статистичних даних, у 1865 – 1868 рр. до роботи у шахтах було задіяно до 1 200 осіб, з яких – 160 дітей [368, с. 167]. Умови праці тут були жахливими: робочий день тривав 12 – 16 год., використовувалася переважно ручна праця, часто відбувалися обвали та затоплення шахт, ставалися масові нещасні випадки.

Іншою важливою промисловою галуззю на Закарпатті було лісівництво. Лісозаготівля тут тривала цілий рік, що було зумовлено розвитком машинної індустрії та залізничного будівництва, яке почало активно розвиватися з другої половини ХІХ ст. і слугувало важливою ланкою для розвитку промисловості краю.

Більшість заготовлених дров відправляли за кордон, сплавляючи їх по закарпатських і угорських ріках, а менша частина залишалася на місцевих лісопильних та лісохімічних заводах. Зокрема перший паровий лісопильний завод з’явився у 1869 році в Ужгороді. Згодом менші заводи почали функціонувати в Мукачеві, Воловому (нині Міжгір’я – прим. Г. В.), Горінчеві, Довгому, Жданієві та ін. Проаналізувавши статистичні відомості, ми з’ясували, що у цій галузі було зайнято до 30 тисяч населення закарпатського регіону [371, c. 252-255]. Слід зазначити, що робочі умови лісорубів були також незадовільними. Їх трудовий день тривав 16-18 год. Важка фізична праця, погане харчування, жахливі побутові умови (цілий рік вони жили в колибах, які зимою отоплювалися ватрами, і спали на збитих зі звичайних дошок лавах), відсутність теплого одягу швидко виснажували організм людини та призводили до різних захворювань і доволі часто до летальних наслідків. Щодо зарплати, то вона була нижчою, ніж у працівників солевих копалень і складала біля 40 крайцерів. Цих коштів інколи бракувало, щоб прогодувати сім’ю.

Отож, можемо констатувати, що наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ ст. соціально-економічні чинники, до яких відносимо незадовільний рівень життя, безробіття, низький рівень доходів та освіти, погані побутові умови, відсутність соціального захисту, мали визначальний вплив на стан здоров’я закарпатського населення. Постійні злигодні та незнання елементарних санітарно-гігієнічних навичок призводили до антисанітарії, постійних спалахів епідемій небезпечних інфекційних захворювань, летальності не тільки серед дорослого населення, але й дітей та молоді.

Окремі позитивні кроки Австрійського уряду щодо покращення санітарних умов серед населення імперії, зокрема й закарпатського (видання Санітарного статуту, створення торгівельної й санітарної поліції), підняття їх освітнього рівня (започаткування системи початкової освіти), охорони здоров’я (створення у великих містах лікарень, відкриття медичних шкіл, збільшення кількості лікарів й акушерок) були ледь помітними на фоні тотальної неграмотності та високої смертності, що є виразними показниками загального добробуту країни. Утім ці дії дали поштовх до наступного розвитку медико-соціальної та санітарно-освітньої сфери в Австрійській, а згодом і в Австро-Угорській імперії, розробки низки законодавчих документів про охорону здоров’я, праці, освіту населення та механізмів їх впровадження.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
2015 -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
2015 -> Анотаці я Історія України
2015 -> Кримінальний процес україни
2015 -> Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» зі спеціальності
2015 -> Львівський національний університет імені івана франка кафедра історії філософії «затверджую»
2015 -> Організація та порядок проведення “Дня цз” в навчальному закладі. Методика підготовки до Дня цз у загальноосвітніх навчальних закладах таке завдання виконується під час вивчення курсу «Основи життя І здоров’я учнів»
2015 -> Методичні вказівки до виконання та захисту дипломних робіт освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» Київ 2013


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка