Герасимчук володимир леонідович розвиток санітарно-гігієнічної освіти дітей та молоді на закарпатті друга половина ХІХ – перша половина ХХ століття


Розвиток санітарно-гігієнічного навчання й виховання на закарпатських землях в системі освіти Австро-Угорщини



Сторінка5/14
Дата конвертації09.11.2017
Розмір3.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

2.3 Розвиток санітарно-гігієнічного навчання й виховання на закарпатських землях в системі освіти Австро-Угорщини
Становлення санітарно-гігієнічної освіти в Закарпатті у другій половині ХІХ ст. тісно пов’язане з суспільно-політичними, національно-культурними й загальноосвітніми процесами, що охопили усю територію тогочасної поліетнічної Австрійської імперії. Саме боротьба за національну школу як символ рівності народів виступила рушійним чинником у формуванні національної (руської) свідомості закарпатського населення. Відтак проблему формування санітарно-гігієнічної освіти дітей і молоді закарпатського регіону в другій половині ХІХ ст. будемо висвітлювати крізь призму розвитку шкільництва на Закарпатті з урахуванням освітніх реформ, проведених Австро-Угорською монархією.

Становлення українського національного руху на Закарпатті у досліджуваний період було зумовлене низкою внутрішніх і зовнішніх факторів. До внутрішніх факторів відносимо активну просвітницьку діяльність закарпатських культурно-громадських діячів та педагогів (А. Добрянський, В. Добрянський, О. Духнович, О.  Негребецький, О. Павлович), видання праць, в яких обґрунтовувалися позиції щодо автохтонності руського населення краю, приналежності місцевого діалекту до української мови [278, с. 60-61].

Серед зовнішніх чинників слід виокремити, насамперед, революційні події 1848-1849 рр., які захопили всю Європу та увійшли в історію під назвою «Весни народів». У тогочасній Австро-Угорській монархії також відбулися значні суспільно-політичні та культурно-освітні зміни. Національно-визвольний рух призвів до відокремлення Угорщини від Габсбурзької монархії, демократизації політичного життя, забезпечення рівних прав для всіх народностей, які проживали на території Австро-Угорщини. Проте угорські революціонери, проголошуючи рівність народів, ігнорували їхні права [245, с. 305]. Це стало причиною того, що більшість слов’янських народностей, зокрема й русини (закарпатські українці), звернулися до Австрії зі своїми вимогами щодо розв’язання національного питання. Серед них слід виділити: визнання руської народності в Угорському коронному краї; виокремлення окремої руської адміністративної області; запровадження руської мови в школах і адміністрації у краї, створення руських гімназій та відкриття в Ужгороді Руської академії за державні кошти; державні посади в руських округах повинні займати переважно корінні русини; скасування обмежень на друкування книг кирилицею; пропорційне представництво русинів в адміністрації тих округів, у яких вони є тільки меншиною [57, с. 70-71]. Відзначимо, що частково вимоги закарпатців були виконані.

Скориставшись цією перевагою, Габсбурзька монархія уклала союз зі слов’янським населенням імперії, надавши їм більш широкі можливості для національно-культурного розвитку. Зокрема у квітні 1849 р. було створено Міністерство культури і релігії, головним завданням якого була розробка нового освітнього закону, що передбачав позбавлення школи релігійного впливу та перехід на навчання дітей «материнською» мовою.

Важливого значення для національного відродження Закарпаття відіграло створення, відповідно до адміністративно-територіальної реформи 1849-1850 рр., Ужгородського округу. Завдяки свідомій суспільно-громадській діяльності І. Вілеца, голови округу, та А. Добрянського, його секретаря і референта, в Ужгородському окрузі запроваджується руська мова як офіційна, управлінський штат формується головно з руського населення, у школи краю вводиться викладання дисциплін руською мовою, створюються двокласні народні школи та недільні школи для дорослих, де заняття також велися на руській мові [383, с. 49]. Отже, у перші післяреволюційні роки різко збільшилася кількість початкових народних шкіл, але їх утримання лягло на плечі місцевих громад. Це, у свою чергу, стало вагомою причиною того, що за кілька років рідномовне навчання в краї практично перестало існувати та сприяло розвитку державної угорської освітньої політики.

Окрім того, після п’яти місяців існування Ужгородський округ разом із Кошіцьким і Левочським ліквідовуються розпорядженням міністра внутрішніх справ О. Баха. Відтак усі здобутки закарпатських активістів щодо організації суспільно-політичного й культурно-освітнього життя населення регіону втрачаються. Культурно-просвітницькими центрами стають міста Кошіце і Пряшів, в яких свою діяльність розгорнули закарпатські будителі на чолі з О. Духновичем.

З ім’ям О. Духновича пов’язаний стрімкий розвиток педагогічної думки та підручникотворення на Закарпатті. Він був автором першого букваря для народних шкіл «Книжиця читальная для начинающих» (1847, 1850, 1852, 1854), що був написаний живою «руською мовою» [Додаток А]. Цей буквар набув широкої популярності у початкових школах закарпатського регіону з руською мовою навчання в досліджуваний період. Крім важливого значення для становлення національної свідомості закарпатських дітей, їх морального й духовного виховання, в цьому букварі знаходимо окремі аспекти гігієнічного виховання молоді, опис побуту русинів. Так, у вірші «Жизнь русина», О. Духнович зображує бідняцьке життя селянина-русина, який живе в низькій малій халупі, не має ні пшениці, ні жита, щоб прогодувати свою сім’ю, змушений харчуватися ячменем та вівсом, не має доброго одягу, ходить у старій брудній одежі і важко працює аби заробити на шматок хліба [115, с. 89]. В кінці вірша закарпатський педагог звертається до Бога з молитвою про те, щоб Він дав здоров’я і сили простому русинові в мирі жити і Йому служити.

Водночас в іншому вірші, «Щ радостехѣ школскихѣ», вказуючи на важливість навчання в школі для розвитку дитини, О. Духнович зазначає, що тут навчають не тільки писати й читати, а й ще як доглядати за собою, приносити користь Батьківщині, поводитися з іншими [115, с. 19-20]. Зазначимо, що в такій простій і доступній формі О. Духнович намагався донести до дітей необхідність дбати про своє здоров’я, важливість відвідування школи, де вони зможуть навчитися грамоті, правилам поведінки, пристойності, чесності, гігієні.

В іншому підручнику О. Духновича «Сокращенная граматика письменнаго рускаго языка» (1853) [Додаток Б], що також використовувався у народних школах Закарпаття, можна знайти окремі місця, які стосуються санітарно-гігієнічного виховання молоді. Зокрема після пояснень різних граматичних правил, автор подав уривок для тренування читання і письма. У ньому знаходимо і такі рядки: «Добрий сім’янин – направду щаслива й порядна людина! Зайдіть до його будинку, веселого, скромного, але чистого, де завжди царствує охайність і порядок. Вас одразу оточить відчуття спокою і внутрішньої насолоди, що пробуджує почуття щастя… Хвилини й години, проведені за хатньою роботою принесуть вам втіху від отриманої чистоти й порядку…» [117, с. 49-50]. Як видно, у змісті навчання читання й письма дітей молодшого шкільного віку були закладені основи гігієни та здорового способу життя. В такий спосіб відбувалося розповсюдження знань про необхідність дотримання елементарних санітарно-гігієнічних навичок, які сприяють не тільки фізичному, а духовному розвиткові людини.

Середню освіту, як було зазначено вище, надавали гімназії. У другій половині ХІХ ст. в закарпатському краї гімназії існували в Ужгороді та Пряшеві. У 1864 році було відкрито один гімназійний клас в Берегові, а вже в 1868 році тут функціонувало чотири класи. Завдяки зусиллям О. Духновича у 1849 році в Пряшівській гімназії було започатковано викладання руської мови [81, с. 23-24]. Доволі часто вихованці гімназій ставали вчителями у початкових школах Закарпаття. Тому в навчальних планах гімназій були включені такі дисципліни як: читання, письмо, катехизм, арифметика, історія, співи та ін. Серед необов’язкових предметів в гімназії можна виділити уроки гімнастики. Утім окремих предметів, що стосувалися санітарно-гігієнічного виховання учнів не було. Однак в Ужгородській гімназії 1856 року зусиллями викладача гімнастики Антала Абта, в навчальні плани було введено обов’язкову дисципліну фізичного виховання гімназистів, що випередило на ціле десятиріччя запровадження уроків фізкультури в середніх навчальних установах Австро-Угорщини [311, c. 124]. Це, у свою чергу, сприяло будівництву спортивного майданчика для вихованців гімназії, що складався з бігових доріжок, ями для стрибків у довжину, сектора для кидання каменя, встановлення спеціального спортивного інвентаря для різних гімнастичних вправ [319, с. 26]. Зазначимо, що власне для будівництва спортивного майданчика потрібно було дотримуватися простих гігієнічних правил і санітарних норм, наприклад для попередження спортивних травм слід добре розпушувати пісок у ямі для стрибків, перевіряти справність гімнастичних знарядь, та відсутність вибоїн і пошкоджень бігових доріжок. Отож, вже з середини ХІХ ст. закладаються основи санітарних норм та гігієнічних правил для шкіл та шкільних спортивних майданчиків.

У 1867 році цісарем Францом Йозефом І була підписана угода з угорцями, відповідно до якої Австрійська імперія трансформувалася на дуалістичну державу – Австро-Угорщину. Відмітимо, що кожна країна у ній володіла широкими можливостями ведення внутрішніх справ, мала власні конституцію й парламент, могла створювати свої закони. Це призвело до відкритої мадяризації закарпатського населення.

Новостворений угорський уряд розпочав реорганізацію освітньої галузі. У 1868 році згідно з новим освітнім законом, що увійшов в історію як закон Йожефа Етваша, передбачалася реорганізація народних шкіл та учительських семінарій. Народні школи розділилися на елементарні школи, вищі народні школи та горожанські школи  [30, c. 74]. Навчання у них тривало від 6 до 15 років.

У початковій школі (1 – 6 класи) навчання проходило рідною мовою, якщо ця мова була однією з поширених у певному населеному пункті. Навчання в елементарних школах було обов’язковим для всіх дітей до дванадцяти років. Після її завершення, діти могли продовжувати навчання у вищих народних школах, які поділялися на трирічні – для хлопців та дворічні – для дівчат. Згідно закону XXXVIII від 1868 р. в народних школах обов’язковими предметами стали: а) віра і етика; б) читання і письмо; в) граматика; г)  національна історія і географія; д) природничі науки та їх використання у сільському господарстві; е) співи; є) тілесне виховання [377, § 11].

Як видно, головним завданням цих типів шкіл було надання всебічної освіти та підготовка до трудової діяльності. Тому для них характерним було заснування навчальних майстерень та сільськогосподарських ділянок. Відтак предмети, які мали практичне застосування безпосередньо були пов’язані із формуванням санітарно-гігієнічних навичок учнів. Водночас цим законом декларувалася необхідність створення належних умов під час занять фізичною культурою, експлуатація приміщень відповідно до санітарно-гігієнічних норм, забезпечення дітей необхідним шкільним приладдям тощо.

Слід відзначити, що заснування вищих народних шкіл в Угорщині проходило дуже повільно, а їхня кількість з роками знижувалася. Тому їхні функції почали виконувати горожанські школи.

Горожанські школи будувалися переважно на четвертому класі елементарних шкіл та були шестикласними – для хлопчиків та чотирикласними – для дівчаток. Навчальна програма цих шкіл відповідала програмі нижчої гімназії (1 – 4 класи). Проте навчання у ній проводилося угорською мовою, оскільки право на їх відкриття належало тільки державі. У місцевості, заселеній українськими закарпатцями, цих типів шкіл не було аж до вісімдесятих років ХІХ ст.. В елементарних державних школах теж переважала угорська мова викладання. У церковних та приватних початкових школах навчання проводилося рідною мовою. Утім їх відкриття потребувало багато зусиль і коштів. Відповідно до закону Йожефа Етваша, у селі, де було більше ніж 30 дітей шкільного віку, батьки яких не бажали їх відправляти до церковної школи, громада села повинна була сама подбати про заснування елементарної рідномовної школи. Держава, у свою чергу могла, але не мусіла, її будувати [30, с. 75]. У цьому контексті слід підкреслити, що випускники горожанських шкіл могли продовжувати навчання в учительських семінаріях або торгівельних академіях.

Перші горожанські школи на Закарпатті були засновані в Берегові. За ініціативи Товариства жінок у 1873 році було відкрито жіночу горожанську школу, а в 1874 році – чоловічу на базі неповної реформаторської Берегівської гімназії [8, с. 70]. Услід за берегівськими горожанськими школами, такого типу школи почали функціонувати в Мукачеві – жіноча (1882 р.), Ужгороді – греко-католицька парафіяльна жіноча (1877 р.), Севлюші (нині Виноградів – прим. Г. В.) – жіноча і чоловіча (1881 р.), Хусті – чоловіча (1897 р.) та жіноча (1907). Перед початком Першої світової війни, у період 1904 – 1914 рр., в Ужгороді відкрилися ще дві горожанські школи. На підставі аналізу змісту навчання в чоловічих і жіночих горожанських шкіл, виявлено спільні й відмінні риси у їхній підготовці, що стосуються також й санітарно-гігієнічної освіти. В додатку В показано обов’язкові навчальні предмети у цих типах шкіл та вказано дисципліни, які вивчалися тільки хлопцями або дівчатами.

Як видно, до навчання хлопців і дівчат в Австро-Угорщині застосовувався диференційований підхід, що відображав тогочасні суспільні уявлення про роль і обов’язки чоловіка і жінки в соціумі. Щодо питання санітарно-гігієнічного виховання молоді, то тут видно, що воно безпосередньо реалізовувалося через такі предмети як: природознавство з садівництвом та жіночою роботою, ручна жіноча праця, тілесні вправи. З цього можемо зробити висновок, що в жіночих горожанських школах більше уваги приділялося санітарно-гігієнічному вихованню дівчат. Зокрема під час навчання ручної праці дівчат вчили приготуванню їжі, прибиранню, різній ручній праці (шиттю, вишиванню), городництву і садівництву. Відтак їм прищеплювали елементарні гігієнічні навички щодо харчування (мити овочі і фрукти, використовувати чистий посуд, піддавати термічній обробці різні продукти харчування), санітарних норм і правил (дотримання чистоти в домі, провітрювання, прибирання), особистої гігієни. На нашу думку це було спричинено, по-перше, ставленням до жінки як головної у веденні домашнього господарства та догляді за дітьми, а по-друге, меншою значущістю її ролі у суспільно-політичному житті країни.

Водночас елементи санітарно-гігієнічного просвітництва зустрічалися і під час навчання рідної мови, релігії, історії й географії. Проаналізувавши зміст тогочасних підручників, поширених у руських горожанських школах, можемо констатувати, що проблема санітарно-гігієнічного навчання і виховання була актуальною і потребувала демонстрації негативних суспільних явищ та шляхів їх подолання. Так, наприклад, в «Малому катехизмі», спеціально виданому для навчання релігії й етики, серед головних семи людських гріхів визнано нечистоту, переїдання та лінь [192, с. 20]. Як вказано в цьому підручнику, названі гріхи належать до тілесних і саме в них ховається корінь зла душевних гріхів. Тому людина повинна піклуватися про своє здоров’я, що могти піклуватися про свою душу. Крім цього, до гріхів зараховується і погане товариство і пияцтво як основні чинники, які шкідливо впливають на людину та відволікають її від служіння Богові [192, с. 18]. Отже, навіть у змісті навчання релігії можна побачити вияв санітарно-гігієнічного просвітництва. Вказуючи на шкідливі звички людини, педагоги-священики намагалися попередити їх виникнення серед дітей та продемонструвати їх негативний вплив на духовний розвиток.

Формування гігієнічних навичок дітей відбувалося і в процесі навчання рідної (русинської) мови. Зокрема вивчаючи різні частини мови та зв’язки слів у реченні, автори підручників складали наступні завдання [52]:



  1. Дайте відповідь на такі запитання: Що потрібно робити, щоб бути здоровим? Чому людина хворіє? Хто доглядає хврого? [52, c. 52, 53, 62].

  2. Перепишіть речення, поставте до обставин і додатків питання: Батьки піклуються про своїх дітей, миють їх, причісують, Хвора людина говорить тихо. Батько подарував одяг бідняку, щоб він не простудився. Хлопчик, який купався в студеній воді, вчора захворів. Наша хижа невелика, але суха, тепла і чиста [52, c. 50, 60, 65, 85, 91].

Як показав аналіз змісту підручника з «Граматики русского языка», питання збереження здоров’я дітей та формування у них санітарно-гігієнічних знань висвітлювалося і під час таких уроків, які, на перший погляд, не дотичні до санітарно-гігієнічної освіти. Утім це відображає нагальність проблеми та потребу у її вивченні в освітній галузі. Саме у комплексному підході полягає ефективна просвітницька робота щодо профілактики різних захворювань та збереження особистого здоров’я дітей.

Слід також звернути увагу й на санітарно-гігієнічне виховання дітей у дошкільних навчальних установах Закарпаття. Найперший дитячий садок в краї з’явилися ще в середині ХІХ ст. Він відкрився у місті Мараморош-Сігет у 1845 році, що відносилося до Марамороського комітату (нині Румунія – прим. Г. В.) [261, с. 332]. В інших частинах Закарпаття садки відкрилися значно пізніше. Наприклад, в Мукачеві – у 1878 році, в Ужгороді та Берегові – у 1879 році, у Сваляві й Виноградові – у 1882 році, в Хусті – у 1884 році. Звичайно вони не були обов’язковою ланкою навчання, а за перебування дітей в дошкільному закладі батьки повинні були платити. Тому їх було небагато в регіоні, а їх робота не була законодавчо врегульована.

Проте у 1891 році в Австро-Угорщині виходить закон «Про дошкільне виховання», згідно якого питання навчання й виховання в дитячих дошкільних установах регулювалося на законодавчому рівні. В параграфі 1 даного закону було визначено мету й завдання дитячих садків. Серед них звернемо увагу на такі: забезпечення опіки над дітьми віком 3 – 6 років, їх фізичний, психічний і моральний розвиток, прищеплення санітарно-гігієнічних навичок [357, с. 1]. Цей закон передбачав також створення постійних та тимчасових (переважно літніх) дитячих притулків, нагляд за дітьми в яких покладався на досвідчену кваліфіковану опікунку. Відзначимо, що вони, у переважній більшості, відкривалися на базі існуючих шкіл, що не були пристосовані для цих цілей.

У Законі були також прописані санітарно-гігієнічні норми для будівель дитсадка: одне приміщення дитсадка будо розраховано до 80 вихованців; приміщення повинно було бути світлим, просторим, щоб легко було його провітрювати; подвір’я дошкільної установи повинно було бути обсаджене деревами з майданчиком, пристосованим для дитячих розваг [357, с. 5]. Проте ці санітарно-гігієнічні норми практично не виконувалися. У бідніших комітатах Австро-Угорщини садки розміщувалися переважно у старих, вологих, темних приміщеннях без майданчику та саду довкола нього [96, c. 198]. Вони також були постійно переповнені з огляду на можливість безкоштовного перебування дітей, батьки яких приносили довідку про бідність. У такому випадку держава брала на себе фінансування за навчання дитини у садку.

Щодо змісту навчання і виховання в дитсадках, то тут виділимо наступні: засвоєння основ релігії, передусім вивчення молитов та законів Божих; формування мовленнєвих навичок; розвиток творчих здібностей, серед яких домінували господарсько-побутові елементи; навчання співу та малювання; ігрова діяльність; формування санітарно-гігієнічних навичок [357, с. 12].

Навчання дітей у дошкільних установах забезпечували кваліфіковані кадри: мали диплом про завершення середньої або горожанської школи, склали успішно іспити; були фізично і психічно здоровими [357, c. 10]. Майбутні вихователі здавали екзамен перед королівським інспектором або особою, що була скерована Міністерством освіти і релігії. Після цього вони отримували дозвіл на роботу у дитсадку.

Підготовкою педагогічних кадрів до реформування освітньої галузі займалися духовні семінарії та, так звані, «нормальні» школи, що існували в кожному шкільному округу Угорського королівства. Принагідно зауважимо, що Угорське королівство було поділено на вісім шкільних округів з центрами у Буді, Братиславі, Банській Бистриці, Дьєрі, Пейчі, Кошицях, Ужгороді, Орадії (Надьвароді) та Загребі як окремому шкільному окрузі для частини Далмації, Хорватії та Словенії [135, с. 14].

Отож, для закарпатського населення педагогів для початкової школи готували в Ужгородській духовній семінарії та півцеучительській семінарії, що виникла на базі Ужгородської «нормальної» школи. Навчання тут велося руською мовою. Серед обов’язкових предметів були: релігія, граматика, правопис, шкільне право, арифметика, рідна й угорська мови, основи латинської мови, а додаткових – геометрія, природознавство, історія Угорщини. Для нашого дослідження важливими є підручники, що стосувалися методико-педагогічних аспектів навчання вчителів. Передусім мова йде про книгу О. Духновича «Народна педагогія в пользу училищ й учителей сельских», видану в 1857 р.

У цій праці О. Духновича знаходимо багато тез щодо формування здорового способу життя, ролі батьків і вчителів у прищепленні санітарно-гігієнічних навичок дітям. Він дає такі настанови вчителям: «чтоб все дети чисто умити, зачесани, порядочно й чисто убрани. Чистота бо тела в союзе біваєт чистотою души… Таким образом дети навикнут на чистоту, которая составляєт первую человечества обязанность к красоте души» [114, с. 39].

О. Духнович звернув увагу на провідну роль батьків у формуванні психічно й фізично здорової особистості, відмічаючи негативний вплив алкоголю та паління на здоров’я майбутніх батьків: «Родители должні во-первых діти уже здоровими родити… Должи роддителі младенця или новорожденноє своє отрога осторожно хранити… Так, во-первих, натуральноє да будет дітей препитаніє, умерренность в яденії і питії, чистота да наблюдаєтся» [114, c. 3-4].

Важливу роль у вихованні здорової дитини О. Духнович відводить матері: «Да наблюдают таже родительніці, чтоб отроча повойниками кріпко не стискали і многими одеждами, заголовками не обременивали, на чрезвичайную теплоту не привикали. Но да будет постелька отрочат натуральная і не потливая... Да не волочат їх всегда на руках, но лучше покладут їх на землю, на покрівець, да там лізут і змагаються, бо через тоє упражняются уди дитини і кріплятся» [114, с. 7].

Окрім того, у своїх книгах педагог давав практичні поради щодо формування санітарно-гігієнічних навичок дітей та дорослих. .Адже для другої половини ХІХ ст. характерним явищем було незнання пересічним населенням елементарних правил індивідуальної гігієни та впливу шкідливих звичок на організм дитини. Він підкреслював важливе значення батьківського гігієнічного виховання, особливо щодо активного фізичного розвитку дитини у підлітковому віці. Закарпатський просвітитель наголошував на необхідності правильного батьківського впливу на дитину, зокрема не вживати алкоголю, не палити, тримати в чистоті оселю, бути добропорядним сім’янином тощо [114, с. 11]. Як видно, О. Духнович чітко виділив основні елементи санітарно-гігієнічного виховання в родині й школі, вказав на важливе значення здорового способу життя батьків і вчителів у вихованні підростаючого покоління.

Можемо констатувати, що основним завданням освіти О. Духнович вважав духовний і фізичний розвиток народу, його виховання на засадах моральності, духовності та здоров’язбереження. Він також науково обґрунтував свої дидактичні й методичні погляди. Закарпатський будитель неодноразово наголошував на важливому значенні гармонійного розвитку розумових, моральних і фізичних здібностей дитини. Водночас він обстоював думку європейських попередників, насамперед Я.-А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо та Й. Песталоцці, про необхідність застосування наочності на заняттях, зв’язку теоретичних знань з практичною діяльністю, використання праці як важливого елементу всебічного розвитку особистості та збереження й зміцнення її здоров’я.

Як видно, в середині ХІХ ст. при підготовці педагогічних кадрів для початкової школи О. Духновичем була написана одна з перших праць методичного характеру, в якій питання санітарно-гігієнічного просвітництва молоді й батьків набули першорядного значення.

Освітні шкільні реформи, впроваджені Австро-Угорським урядом, торкнулися й учительських духовних семінарій та училищ. Так, з 1872 року Ужгородська семінарія стала трикласною, а навчання в ній велося тільки угорською мовою. Руська мова як шкільний предмет стала необов’язковою. На руській мові викладалися тільки предмети релігійного спрямування. З 16 професорів, які викладали в семінарії, 6 – були русинами. Після реформ почалося їхнє переслідування [30, с. 82]. Кількох з них було звільнено, решту – переведено до угорських міст.

Така ситуація досить негативно вплинула на шкільництво в краї, пригальмувавши його розвиток. Відтак й санітарно-гігієнічна освіта зазнала цього негативного впливу, адже угорськомовні підручники були зорієнтовані на угорське й німецьке населення усієї Австро-Угорщини, а регіональні проблеми не знаходили належного висвітлення у їх змісті. Проте нам вдалося знайти елементи санітарно-гігієнічного просвітництва у підручниках з богослов’я, що використовувалися в останній чверті ХІХ ст. в духовних семінаріях закарпатського регіону.

В «Краткому богословію пастырскому», складеному Е. Желтваєм, священиком Мукачівської єпархії та вчителем Ужгородської семінарії, поряд з різними теологічними питаннями подаються основи гігієнічного виховання. На початку цього посібника заначено, що «Бог опредѣлил непрерывно последующихъ себе учителей и духвныхъ патсырей, которыхъ подъ тяшкою товѣтованія должностію обязалъ, чтобъ не смотря на труды и иныя непріятныя околичности съ самымъ живота своего положеніемъ вѣрныхъ наставляли, на доброе побуждали, средставми спасенія утешали» [161, с. 3]. З даного уривка видно, що ще наприкінці ХІХ ст. майже всі священики, якщо не ставали вчителями, то виконували функції просвітників у місцевості, в якій знаходилася їх парафія.

В книзі зазначено, щоб пастир міг добре служити народові і Церкві він повинен: дбати про своє здоров’я, оскільки його праця буває дуже складною і забирає багато сил; мати здорові очі, ясний розум, гострий слух, а також бути сильним фізично [161, с. 9]. Водночас священик не повинен ходити в брудному одязі та вживати алкоголь [161, c. 105], а також дотримуватися чистоти й охайності в побуті [161, c. 176]. Адже приклад священика чи вчителя повинен надихати його послідовників. Його вигляд, зовнішність, звички служать для них предметом наслідування. Тому він сам повинен бути взірцем для інших і дбати про власне здоров’я.

Слід зазначити, що відповідно до Закону XXXVIII в Австро-Угорській імперії почали функціонувати державні «вчительські училища», яких до початку ХХ ст. налічувалося біля 20 у різних куточках держави. Для їхньої організації необхідні були певні умови, прописані у Законі. Йдеться про необхідність володіння училищем земельною ділянкою до 2 га, де б учні могли проходити підготовку з землеробства, овочівництва і садівництва, бути пов’язаним зі школою, у якій всі учні проходили педагогічну практику, а також мати бібліотеку, яку необхідно поповнювати щороку [377, §81-84]. Крім того, в Законі було прописано створення жіночих вчительських училищ для підготовки дівчат у початкових і вищих горожанських школах. Жінки допускалися і до викладання в учительських семінаріях, але тільки жіночих предметів. Слід також додати, що навчання в училищах було платним, хоча здібних учнів з бідних родин могли приймати на навчання за рахунок державних коштів [325, c. 160]. Навчання в учительських училищах проходило угорською мовою, а відтак звужувало шанси закарпатських українців одержати тут освіту.

Провівши аналіз навчальних планів підготовки вчителів чоловічих та жіночих вчительських училищ, доходимо до висновку, що більш інтенсивною програма є у чоловічих вчительських семінаріях. Тут хлопці вивчали наступні дисципліни: релігія та етика, теорія виховання, методика навчання, загальна й національна географія, загальна й національна історія, рідна мова, угорська мова, німецька мова, природничі науки та їх використання у сільському господарстві та виробництві, алгебра та вимірювання, економіка, економічна та садова практика, вітчизняна конституція, співи та музика, каліграфія та малювання, фізичне виховання, практика у початкових школах [377, §88]. В жіночих учительських семінаріях не було методики навчання, економіки, конституції. Видозміненими були фізика та природознавство з ухилом на садівництво і жіночі роботи, зокрема приготування їжі, а також велися такі предмети, як правила ведення домашнього господарства та жіночі роботи [377, §112]. У контексті нашого дослідження зауважимо, що в навчальних планах учительських училищ переважали предмети, орієнтовані на отримання знань практичного спрямування. В жіночих училищах домінували предмети, пов’язані з веденням домашнього господарства, а це дає можливість говорити, про прищеплення санітарно-гігієнічних навичок ученицям, які доносили знання учням початкових шкіл. Адже, наприклад, приготування їжі, неможливе без врахування відповідних гігієнічних і санітарних норм, а при вивченні садівництва й овочівництва необхідно дотримуватися найелементарніших норм охорони праці (перевірка справності садового й городнього інструментарію, драбин, якість корзин, ящиків, відер тощо) та мати основи первинної медичної допомоги.

Наступна освітня реформа Угорського уряду 1879 року визначила державну мовну політику, а саме: вивчення угорської мови в неугорських початкових школах стало обов’язковим; посаду вчителя навіть в елементарних школах, повинна посідати особа, що володіє угорською мовою; відбір і використання підручників у процесі навчання визначається Міністерством.

Інший шкільний закон від 1893 року регламентував навчання угорською мовою у школах, де не менше 20% учнів вважали її рідною. Відтак, сотні українських народних шкіл перетворилися на двомовні. Можемо констатувати, що у цей період різко зросла кількість початкових шкіл з угорською мовою навчання і, відповідно, скоротилася кількість рідномовних шкіл, що спричинило подальшу асиміляцію закарпатського населення. Статистичні дані наведено у таблиці 2.4.

Таблиця 2.6

Мова/мови навчання

1880 рік

1900 рік

Угорська

7 342

10 325

Німецька

867

383

Словацька

1 716

528

Руська

393

93

Румунська

2 756

2 157

Сербська та хорватська

313

135

Всього з не угорською мовою навчання

6 093

3 319

Джелело: Magyarország története 7/1-2. A kötet alcíme: 1890-1918. / Főszerkesztő Hanák Péter. Szerkesztő Mucsi Ferenc. Szerzők Diószegi István, Dolmányos István, Erényi Tibor, Galántai József, Hanák Péter, Katus László, Mucsi Ferenc, Pölöskei Ferenc, Szabó Miklós. –Budapest : Académiai, 1978. – 1422 ol. – Р. 1007 [367].

Щодо закарпатського регіону, то тут слід наголосити, що навіть церковні початкові школи поступово перейшли під опіку держави, що стало причиною їх подальшої мадяризації. Загалом навчальна програма в початковій школі була складена таким чином, щоб після її завершення кожен не угорський учень міг сформулювати та записати власні думки угорською мовою. Навіть азбуки для руських (закарпатських) дітей на початку ХХ ст. були написані латиницею та адаптовані до угорської мови. Серед останніх можемо назвати й буквар Августина Волошина «Rutén ÁВС. és olvasókönyv» («Русинська азбука і читанка» – переклад Г. В.).

Для нашого дослідження цікавими є тексти й завдання в цій азбуці, що стосуються санітарно-гігієнічного виховання дітей. Так, розглядаючи літеру «о», А. Волошин подає невеликий текст про важливість зору і поради щодо профілактики порушень зору: «За очима необхідно доглядати. Очам шкодить пилюка і дим. В темноті або при дуже яскравому світлі не можна читати. Також слід були уважним, коли читаєте – не можна підносити книгу дуже близько до очей, бо зіпсуєте зір» – (переклад – Г. В.) [379, с. 45]. Також тут вміщено інформацію про користь чистого повітря для здоров’я дитини, поради, як слід провітрювати кімнату, що необхідно робити, щоб підтримувати чистоту в домі [379, с. 46]; важливість родинного виховання у процесі формування гігієнічних навичок дітей (мати повинна доглядати за дітьми, чисто їх одягати, привчити до умивання, причісування, вона займається хатньою роботою, щоб діти завжди були нагодовані, охайні, чисто вбрані) [379, с. 54].

У розділі для читання відомий педагог подав цілий текст з порадами щодо збереження здоров’я: щоб не застудитися, взимку слід одягати шапку та теплі чоботи, коли виходимо надвір, оскільки застуда провокує складні захворювання; слід завжди в чистому одязі ходити, помірно їсти та пити, бо інакше можна згубити здоров’я [379, с. 93]. Серед основних правил збереження здоров’я А. Волошин називає чистоту, порядок і помірність у споживанні їжі.

Поміж тогочасних соціальних лих закарпатського населення найпоширенішим було пияцтво. Щоб попередити шкідливу звичку серед дітей, які часто бачили своїх батьків і близьких напідпитку і могли сприймати вживання алкоголю як звичне явище, педагоги займалися просвітницькою роботою серед школярів. Так, у цьому підручнику А. Волошин вмістив коротке оповідання і вірш з красномовними назвами : «Від паленки помер» та «П’янство» відповідно [379, с. 102-103]. Він зауважив, що інколи самі батьки провокують появу шкідливої звички у дітей, даючи трохи горілки малій дитині, щоб та скоріше заснула і не плакала. Згодом це переростає у звичку і в молодому віці юнаки вже не можуть не пити. Згубна звичка впливає і на різні асоціальні вчинки дитини: вона починає красти, щоб знайти гроші на горілку; випивши, людина стає агресивною, вступає в постійні бійки та потрапляє за ґрати; зводить власну сім’ю до зубожіння і врешті-решт руйнує своє здоров’я та помирає.

Зазначимо, що, ілюструючи всі негативні наслідки від вживання алкоголю прикладами із життя простого закарпатського населення, педагог намагався вплинути на дитячу свідомість і попередити шкідливу звичку ще в їх юному віці. Отож, як бачимо, незважаючи на різні національно-освітні перепони у розвитку шкільництва на Закарпатті, прогресивні педагоги краю намагалися проводити санітарно-просвітницьку роботу серед учнів у контексті навчального процесу в початковій школі.

Згадані освітні закони вплинули і на розвиток середньої освіти. У 1883 році, згідно ухваленого указу, угорська мова стала обов’язковою для вивчення у всіх гімназіях та реальних училищах. Зокрема на зламі ХІХ –ХХ ст. в Угорській державі існувало 182 угорськомовні середні школи (92 %) та 16 шкіл з мовами нацменшин (8 %) [127, с. 641]. У цей час на території історичного Закарпаття функціонувало тільки три середні навчальні заклади, де руська мова залишилася як необов’язковий навчальний предмет: Мукачівська державна головна гімназія, Пряшівська й Ужгородська королівські головні гімназії [127, с. 642].

Утім в цих гімназіях досить важливого значення надавалося здоров’ю їхніх учнів. З архівних документів довідуємося, що при вступі до Мукачівської державної головної гімназії учень повинен був заповнити особовий листок, відповівши на питання управляючого вчителя. Серед питань, на які повинен був відповісти учень були такі: оточення учня, тілесний стан, попередні шкільні успіхи, розумові й фізичні здібності [99, арк. 4]. Для нашого дослідження цікавими є питання щодо стану здоров’я вступників до гімназії. Зокрема цікавилися, як часто хворіла дитина, чи були в неї які-небудь напади та інші складні захворювання, чи страждає вона малокрів’ям, чи має порушення зору або слуху, чи має рухові порушення, гіперактивність тощо. На підставі таких записів в особовому листку кожного вступника до гімназії, можемо зробити висновок про впровадження в шкільну практику медичної картки чи листка кожного учня для спостереження за станом здоров’я та можливістю його зміцнення в залежності від шкільних умов. Йдеться, передусім, про зменшення фізичних навантажень на заняттях фізкультурою, господарством, обирання місць за першими партами для дітей з короткозорістю та проблемами зі слухом тощо.

У розвитку санітарно-гігієнічної освіти на Закарпатті наприкінці ХІХ ст. важливу роль відіграло створення перших професійних медичних навчальних закладів, а саме – Ужгородської акушерської школи. Зауважимо, що до цього часу в закарпатському регіоні не існувало жодного професійного медичного закладу. Лікарі, аптекарі, фельдшери й акушери були великою рідкістю в закарпатських селах. Це призводило до практичної відсутності професійної медичної допомоги закарпатському населенню, що було важливим чинником високої смертності в регіоні.

Ужгородська акушерська школа була започаткована в 1890 році зусиллями професора і головного лікаря Ужгородської міської лікарні Андрія Новака. Спочатку вона функціонувала як експериментальна і навчання тут тривало три місяці. Через три роки навчання почало проводитися за двома п’ятимісячними циклами на базі лікарні [8, с. 265]. Тільки в 1895 році школа перейшла в окреме приміщення поруч з лікарнею. У корпусі школи були лекційна кімната, процедурна кімната, інтернат для учениць, кабінет головної акушерки, пологове відділення та кімната для підкинутих дітей.

Акушерська школа в Ужгороді була однією з найкращих професійних медичних навчальних закладів Австро-Угорщини. У ній готували акушерок не тільки для закарпатських комітатів імперії (Угоча, Марамороша, Берега, Унга), й для Саболча, Сотмара (нині Угорщина – прим. Г.В.) і Земплина (нині Словаччина – прим. Г. В.). Про престижність цього закладу свідчить і статистика. Так, впродовж 1890 – 1910 рр. в Ужгородській акушерській школі пройшли навчання понад 1 600 учнів, з яких 1405 отримали дипломи акушерок [330]. Слід зазначити, що навчання в акушерській школі проводилося угорською мовою, що утруднювало доступ до нього русинського населення. Одначе заснування першого медичного навчального закладу в Закарпатті мало позитивні наслідки для покращення медичного обслуговування населення краю. Додамо також, що у функції акушерок входило не тільки надання медичної допомоги вагітним жінкам і породіллям, а ще й просвітницька санітарно-гігієнічна робота серед жіноцтва. Акушерки проводили бесіди щодо правил догляду за немовлятами, їх харчуванням, побутовими умовами та ін. Відповідно, вони також займалися санітарно-гігієнічним просвітництвом закарпатців, впливали на формування їх санітарно-гігієнічних навичок, дбали про збереження і зміцнення здоров’я, особливо дітей та молоді.

Підсумовуючи все вищевикладене, доходимо таких висновків: незважаючи на те, що місцеве населення домінувало у закарпатському регіоні, відносно до цілої імперії воно складало меншість. Це й стало рушійним чинником у проведенні угорським урядом політики денаціоналізації, в якій освіта перетворилася на інструмент мадяризації закарпатського населення. Утім проведення у 1867 та 1869 рр. Австро-Угорською монархією загальнодержавних шкільних реформ дало поштовх до охоплення санітарно-гігієнічною освітою учнів початкових класів. Згідно шкільних законів, право на державну освіту надавалося усім громадянам імперії, кожна громада могла створювати народну школу в своїй місцевості, розширилася мережа середніх навчальних закладів. У народних школах вводився обов’язковий предмет – тілесні вправи, на уроках яких дітям прищеплювалися елементарні санітарно-гігієнічні навички. Трохи пізніше, у 1874 році, у навчальні плани, як горожанських, так і народних шкіл на навчальний предмет «Гімнастика» відводилося дві години на тиждень. Великою популярністю користувалися рухливі ігри та вправи на гімнастичних снарядах, що сприяли зміцненню здоров’я дітей та молоді. Безпосередньо формування санітарно-гігієнічних навичок учнів відбувалося під час навчання предметів прикладного спрямування. Водночас елементи санітарно-гігієнічного просвітництва підростаючого покоління були включені до таких навчальних предметів, як рідна мова, граматика, читання та релігія й етика. Пропаганда здорового способу життя знайшла своє відображення у текстах і віршах для читання, виконання різних вправ, дотриманні основних релігійних законів. У 1891 році був виданий закон «Про дошкільне виховання», який регламентував процес навчання й виховання в дитсадках Австро-Угорської імперії. Відповідно до нього, діти віком 3 – 6 років повинні були засвоювати санітарно-гігієнічні навички, при виборі приміщення повинні були враховуватися санітарні вимоги.

Певні позитивні зрушення щодо розвитку санітарно-гігієнічного просвітництва в краї відбулися у період започаткування першого професійного медичного закладу – Ужгородської акушерської школи. Випускниці цього закладу були і медичними працівниками і популяризаторами санітарно-гігієнічної освіти серед закарпатців

Однак ці заходи не змогли забезпечити швидкого розвитку санітарно-гігієнічної освіти закарпатського населення. Передусім гальмівними процесами виступали неграмотність батьків, їх незнання елементарних санітарних правил харчування, побуту, праці, несприятливі соціально-економічні умови, а також наступна політика угорського уряду щодо мадяризації місцевого населення. Видання у 1879 та 1897 роках законів щодо обов’язкового введення мадярської мови в неугорських школах, використання підручників тільки за ухвалою міністерства, можливість бути учителем чи шкільним інспектором тільки з добрим знанням угорської мови призвели до поступового занепаду народного шкільництва, створення несприятливих умов для пропаганди здорового способу життя.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
2015 -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
2015 -> Анотаці я Історія України
2015 -> Кримінальний процес україни
2015 -> Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» зі спеціальності
2015 -> Львівський національний університет імені івана франка кафедра історії філософії «затверджую»
2015 -> Організація та порядок проведення “Дня цз” в навчальному закладі. Методика підготовки до Дня цз у загальноосвітніх навчальних закладах таке завдання виконується під час вивчення курсу «Основи життя І здоров’я учнів»
2015 -> Методичні вказівки до виконання та захисту дипломних робіт освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» Київ 2013


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка