Герасимчук володимир леонідович розвиток санітарно-гігієнічної освіти дітей та молоді на закарпатті друга половина ХІХ – перша половина ХХ століття



Сторінка7/14
Дата конвертації09.11.2017
Розмір3.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

Висновки до розділу 2
В розділі з’ясовано, що на формування санітарно-гігієнічної освіти на Закарпатті вплинули соціально-економічні та культурно-освітні фактори. На кінець XVIII cт. етнічні закарпатські землі входили до складу різних державних утворень, тут постійно точилися міжусобні війни, спалахували повстання, що спричиняли розруху та голод. В цей період культурно-освітній рівень місцевого населення був украй незадовільним. Тут діяли монастирські школи та кілька духовних семінарій. Незначному підвищенню соціального та освітнього рівня закарпатського населення сприяли реформи Марії Терезії та Йосифа II. Проте їхня непослідовність та безсистемність не принесла бажаного результату. Доведено, що до середини ХІХ ст. незадовільний рівень життя, постійні злидні, безробіття спричинили коротку тривалість життя закарпатського населення, високий рівень дитячої смертності, антисанітарію та спалахи різних епідемій.

Встановлено, що промисловий переворот в другій половині ХІХ ст. поглибив проблему безробіття та соціальної незахищеності робітників, що негативно позначилося на рівні життя та здоров’я населення закарпатського регіону. Задля збереження здоров’я населення уряд Австро-Угорщини видав низку законів, що регламентували медико-соціальний захист та санітарно-гігієнічні умови праці робітників. Проте ці закони не розповсюджувалися на сільське населення, що становило більшість у краї.

Для цього періоду характерним було проведення шкільної реформи, в якій почали формуватися елементи санітарно-гігієнічної освіти. До таких відносимо введення дисциплін «Тілесне виховання» як обов’язкового в народних школах, «Ручна праця (жіноча)», «Природознавство з садівництвом та жіночою роботою», «Садова практика» в горожанських школах відповідно, під час уроків яких формувалися елементарні санітарно-гігієнічні навички. З’ясовано, що санітарно-гігієнічному вихованню дітей були присвячені й окремі тексти й завдання русинських граматик, читанок та навіть катехизмів.

У розділі констатовано, що громадські організації, просвітницькі товариства та будительський рух, що зародився на закарпатських землях в досліджуваний період, сприяли санітарно-гігієнічній просвіті місцевого населення. Завдяки їх активній просвітницькій діяльності та роз’яснювальній роботі викривалися головні медико-соціальні проблеми, вказувалися способи їх усунення, відбувалася пропаганда здорового способу життя та боротьба зі шкідливими звичками.

Основні положення, відображені в розділі 2, викладені у чотирьох публікаціях [64-67].
РОЗДІЛ 3

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ САНІТАРНО-ГІГІЄНІЧНОЇ ОСВІТИ НА ЗАКАРПАТТІ (1919 – 1950 рр.)
За короткий досліджуваний проміжок часу (майже 30 років) закарпатські землі опинялися у складі різних державних утворень. Спочатку вони увійшли до складу Чехословаччини, згодом – до Угорщини, а через шість років – до Радянського Союзу. У цей часовий відтинок Закарпаття отримало статус самосійної держави – Карпатської України (15 березня 1939 р.), пережило Другу світову війну та інтенсивну радянізацію. Всі ці суспільно-політичні процеси мали вплив на соціальне та економічне становище населення краю, стан охорони здоров’я, розвиток шкільництва краю, в тому числі й санітарно-гігієнічної освіти.

У цьому розділі ми спробуємо проаналізувати особливості розвитку санітарно-гігієнічної освіти в Закарпатті на різних етапах з урахуванням зовнішніх і внутрішніх факторів, що негативно або позитивно позначилися на її поступі.


3.1 Особливості розвитку санітарно-гігієнічної освіти на Закарпатті в контексті соціальних і шкільних реформ чехословацького уряду
Після закінчення Першої світової війни за Сен-Жерменським мирним договором (1919 р.) територія Закарпаття відійшла до Чехословаччини та склала її автономну одиницю – Підкарпатську Русь. Ліберальна політика чехословацької влади дала поштовх до зростання національної свідомості населення. У цьому ракурсі зазначимо, що в 1920 році у Чехословаччині було прийнято нову Конституцію, згідно якої різним народностям, що проживали на її території, гарантувалися широкі політичні права і можливості культурного й духовного розвитку.

У краї цього періоду панували бідність, безробіття, розруха, безграмотність. Соціально-економічне становище населення було жалюгідними. За Австро-Угорської імперії Закарпаття було фактично її сировинними придатком, а населення – дешевою робочою силою. Після приєднання до Чехословацької республіки в регіоні почали провадитися реформи, які поступово сприяли його суспільно-політичному, економічному й культурно-освітньому розвитку. Серед нагальних соціальних проблем краю міжвоєнної доби були проблеми, пов’язані зі здоров’ям населення: голод, погані побутові умови, шкідливі звички, епідемії, високий травматизм на робочих місцях, дитяча смертність тощо [250]. Відзначимо, що переважна більшість закарпатського населення були селянами, важка фізична праця, недоїдання, незадовільні побутові умови яких впливали на стан здоров’я.

До 1919 року в закарпатському регіоні існувала тільки одна лікарня, лікарська допомога була майже недоступною для більшості населення. Один лікар повинен був обслуговувати понад 30 000 населення, що знаходилося у доволі віддалених гірських районах [250, с.155]. Водночас відсутність усвідомлення населенням важливого значення особистої гігієни, дотримання елементарних санітарних норм призводили до постійних спалахів інфекцій, різних захворювань, що ставали причиною високої смертності.

Чехословацький уряд зробив чимало для боротьби з цими лихами. Зокрема у 1920 році було організовано Реферат Міністерства соціального забезпечення, головним завданням якого була організація кухонь, пунктів надання медичної допомоги, розподілу одягу [38, с. 210]. В галузі охорони здоров’я урядом Чехословаччини також було зроблено чимало. Насамперед лікарні були організовані в інших містах Закарпаття: Мукачеві, Сваляві, Хусті, Виноградові, Берегові, Солотвино. Збільшилася і кількість лікарів у сільській місцевості. За даними М. та Г. Ганичів, на початку 20-х рр. ХХ ст. їхня кількість становила 72 особи, що у три рази більше, аніж за часів Австро-Угорщини [62, с. 157].

Для подолання інфекційних захворювань у містах Закарпаття створювалися лікарні, санітарні дезінфекційні станції, амбулаторії. Чехословацька влада на чолі з новоствореним Міністерством охорони здоров’я намагалася організувати кваліфіковану медичну допомогу в закарпатських регіонах таким чином, щоб найбільша кількість людей змогла з неї скористатися. Так для лікування туберкульозу були організовані рентгенологічні відділення в Ужгороді, Мукачеві, Берегові. У сільських місцевостях Рахівщини та Іршавщини були відкриті спеціальні кабінети для лікування венеричних захворювань. У гірських районах Перечинщини, Міжгірщини, Рахівщини, Волівеччини були відкриті амбулаторії з надання фахової медичної допомоги [199, с. 72]. Підкреслимо, що такі кабінети займалися також і санітарно-просвітницькою роботою серед місцевого населення. Лікарі виступали з публічними лекціями, проводили індивідуальні бесіди з хворими щодо запобігання поширення інфекції поміж членів своєї родини, навідувалися в школи для поширення гігієнічних знань серед школярів.

Вагому роль у здійсненні санітарно-гігієнічної освіти закарпатського населення відіграв Будинок Народного здоров’я, створений у 1933 році в Ужгороді за підтримки крайового уряду Підкарпатської Русі, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства фінансів Чехословаччини та на пожертви городян. Будинок Народного здоров’я складався з бактеріологічної лабораторії, епідеміологічного відділення, трьох амбулаторій, що мали певний вид роботи: одна для боротьби з туберкульозом, друга – з дитячими захворюваннями, третя – з венеричними хворобами [107]. У його роботі були задіяні соціальні й медичні працівники, патронажні медсестри, котрі активно проводили санітарно-виховну роботу. З появою кіно, в регіонах почали використовувати новий метод санітарно-гігієнічного навчання і виховання – демонстрацію документальних фільмів про важливість гігієнічних знань для збереження і зміцнення здоров’я.

Для подолання високої дитячої смертності, особливо серед новонароджених, Чехословацьким урядом було ініційовано створення спеціальних пологових приміщень при лікарнях, забезпечення цих відділень професійними акушерами-гінекологами. Так, у 1929 році в Ужгороді було відкрито перший сучасний пологовий будинок на 75 ліжок з трьома відділеннями, двома операційними, сучасною лабораторією, рентген- кабінетом та двома навчальними корпусами для Інституту акушерок [218, с. 77]. За кілька років схожі нові павільйони акушерсько-гінекологічних відділень почали функціонувати в лікарнях міст Берегова, Мукачева, Виноградова.

У цей час активного розвитку набула оперативна хірургічна допомога. З розвитком медичних знань, новими хірургічними методами та відкриттям операційних в медичних провінційних закладах Закарпаття, хірургічні операції врятували десятки тисяч життів. Зокрема хірургічна робота відомого закарпатського лікаря О. Фединця, який навчався в Братиславському університеті та почав працювати у віддалених верховинських районах краю рядовим хірургом, а в повоєнний час очолив кафедру медичного факультету Ужгородського університету, впровадив у практику черевно-порожнинні операції в лікарнях Мукачева, Ужгорода, Виноградова [62, c. 159].

Однак усі ці дії були покликані на усунення наслідків, а не на профілактику їх запобіганню. Вагому роль у запобіганні поширення захворюваності серед закарпатського населення відіграли громадські, просвітницькі, спортивні товариства, школи, семінарії, які долучилися до санітарно-гігієнічного просвітництва дітей та молоді закарпатського регіону.

Тогочасні трансформаційні зміни у суспільстві торкнулися й реформування освіти. Землі Підкарпатської Русі були поділені на шкільні округи, які підпорядковувалися Крайовому шкільному рефератові в місті Ужгород. Він керував реформуванням шкільництва краю, узгоджуючи свої дії з Міністерством народної освіти Чехословаччини. Важливим для розвитку шкільництва краю було прийняття у 1922 році «Малого шкільного закону», відповідно до якого восьмирічне навчання стало обов’язковим. У свою чергу, це спричинило низку змін щодо розширення мережі шкіл, нових підходів до укладання підручників й навчальних програм.

Так, народні школи розділилися на елементарні та горожанські, які дозволяли учням вступати до фахових шкіл без закінчення повного середнього навчального закладу [125, с. 92]. Мова навчання в народних школах визначалася рідною мовою для більшості учнів. Проте всі шкільні програми, не зважаючи на форми власності та релігійну приналежність, узгоджувалися з Міністерством шкільництва і народної освіти Чехословаччини.

Починаючи з 1920 року на території сучасного Закарпаття спостерігається позитивна динаміка до зростання мережі навчальних закладів. Зокрема в регіоні функціонувало 475 початкових шкіл для дітей різних національностей, з них 321 школа з «руською» українською мовою навчання, 83 – з угорською, 22 – з чеською, 7 – з німецькою, 4 – з румунською [327, с. 324]. Слід зауважити, що народні школи будувалися за державні кошти, що прискорило процес їх відкриття в громадах з невеликою кількістю людей. Народні школи ділилися за гендерною ознакою. Проте їх навчання майже не відрізнялося. Для нашого дослідження доречно відзначити, що диференціація проходила у предметах, які стосувалися ручної праці. «Хлопчачі ручні роботи» були покликані привити любов до праці, привчити елементарним практичним навичкам майстрування, землеробства. Своєю чергою «Дівочі ручні роботи» мали на меті виховати з дівчат майбутніх господинь, сформувати навички правильного господарювання, заохотити до жіночої праці [104, с. 86]. Як видно, дані навчальні дисципліни мали елементи санітарно-гігієнічного виховання і навчання, оскільки були покликані розвивати навички, які сприяли покращенню санітарно-побутових умов, формували вміння, що убезпечували дітей від травматизму і пошкоджень.

Горожанські школи, що давали неповну середню освіту, були менш розповсюджені на закарпатських землях. До кінця 30-х рр. ХХ ст. їх було 44, з яких 23 – з чеською мовою викладання [353]. У ракурсі нашого дослідження слід відзначити, що в зазначені вище роки Чехословацьким урядом, у зв’язку з напруженою політичною ситуацією в Європі, було прийнято закон «Про обов’язкове виховання оборонности» [129]. Згідно нього, в горожанських школах вводилися спеціальні предмети з оборонності, а окремі аспекти виховання оборонності включалися в решту навчальних дисциплін для того, щоб: «виховати кожного громадянина тілом та духом так, аби знав, міг та хотів боронити державу; для того мусить бути здоровий та розвинутий тілом, мусить мати добру та сильну волю, аби міг підпорядкувати свої фізичні, духові та моральні здібности вимогам загалу, інтересам оборони держави» [129, с. 234]. Таким чином, Закон регламентував виховання оборонності в трьох аспектах: фізичному, моральному й освітньому. У навчальному плані на перше місце виступили предмети з цивільної оборони для хлопців та надання першої медичної допомоги для дівчат. Під час навчання цих предметів відбувалося передусім санітарно-гігієнічне навчання й виховання, засвоювання учнями санітарних норм і правил, важливості гігієни для збереження здоров’я.

Відповідно до Закону фізичне виховання молоді передбачало вивчення низки спеціально розроблених вправ, підготовку окремих місць для занять різними видами спорту, а це, в свою чергу, вимагало від адміністрації школи та вчителів знань санітарних норм для організації майданчиків та спортивних учнівських приміщень, підготовки необхідних знарядь і приладів. Слід також підкреслити, що інструкторів з виховання оборонності відбирали з-поміж вчителів, особливо у сільській місцевості [120, с. 12]. Вони були покликані виховувати не тільки учнівську молодь, але й все населення Чехословаччини, в тому числі й закарпатців. Важливим компонентом у цій підготовці було питання санітарної просвіти населення.

Повну середню освіту в Закарпатті надавали гімназії. Ще за Австро-Угорщини вони функціонували в Ужгороді, Мукачеві та Берегові. За перші роки панування Чехословаччини на закарпатських землях вперше почали функціонувати дві україномовні гімназії: в Берегові (1919 р.) та Хусті (1921 р.) [216, с. 334]. Навчальні програми у цих закладах узгоджувалися з відповідними програмами чехословацьких гімназій. Також було реорганізовано діяльність вже існуючих гімназій. У наступні роки спостерігається позитивна динаміка до зростання кількості гімназій у краї. Фактично до початку 1939 року в Закарпатті діяло 8 гімназій, з яких 5 – українські, 1 – чеська та 2 – єврейські [336, с. 186].

Слід підкреслити, що названа вище освітня реформа вплинула й на зміст навчання в гімназіях – перехід від класичної гуманітарної освіти до профільного навчання із засвоєнням практично-корисних знань. Тут переважали предмети природничо-математичного профілю: математика, нарисна геометрія, фізика, хімія, природопис, географія [315; 316]. З гуманітарних предметів переважало вивчення «живих» мов, зокрема української, чеської, російської, німецької, французької. Для гармонійного розвитку особистості школярів, проявів їх талантів вивчали співи, малювання, гімнастку.

Педагоги гімназій та їх вихованці активно долучалися до організації і проведення різноманітних благодійних акцій, що, зокрема, мали на меті підняття санітарного рівня населення. Так, у звітах Ужгородської гімназії, можемо знайти повідомлення про долучення гімназистів до збору коштів для Товариства Червоного Хреста, їх активній участі у «Товаристві опіки над матерями та немовлятами», де вони проводили роз’яснювальну санітарну роботу серед матерів по догляду за новонародженими, про необхідність дотримання гігієнічних правил для збереження власного здоров’я та здоров’я дитини [132, с. 71-72].

Важливою тогочасною проблемою було мовне питання, яке позначилося на змісті підручників для шкіл різного типу. Зауважимо, що при Чеській Академії Наук була створена комісія, яка повинна була визначити літературну мову Підкарпатської Русі. У її рішенні виокремлено головні моменти: 1) вирішувати, яка мова буде літературною повинні передусім члени національної громади, до якої вони належать; 2) штучно створювати мову для русинів помилково і безпідставно; 3) оскільки русинський діалект є безсумнівно діалектом «малоруським», яким розмовляють його галицькі сусіди, то слід його визнати як літературну мову цього населення; 4) щоб українці не забули, що вони є членами великого російського народу, то слід ввести обов’язкове вивчення російської мови у середніх школах; 5) бажаним є наступні фахові дослідження карпаторусинської мови, щоб створити власну літературну мову, як наприклад у «Граматиці» А. Волошина з етимологічним правописом [346, с. 223]. Такі дослідження провадилися закарпатськими педагогами І. Панькевичем та В. Бірчаком. І. Панькевич написав перший підручник з української мови для учнів гімназій та горожанських шкіл, у якому автор наблизив русинську граматику до норм літературної української мови. І. Бірчак видав чотири руські читанки для 1-4 класів гімназій, за зразком читанок галицького педагога О. Барвінського.

В руслі нашого дослідження підкреслимо, що попри значну увагу тогочасних педагогів до мовних питань та національно-патріотичного виховання закарпатських дітей та молоді, проблема санітарно-гігієнічного виховання також активно висвітлювалася на сторінках тогочасних підручників. Слід зауважити, що на початковому етапі навчання санітарно-гігієнічне виховання учнів проходило на досить простому рівні. Це були короткі повідомлення чи тексти про окремі гігієнічні правила, важливість дотримання чистоти, порядку. На середньому етапі тексти мали більш цілеспрямований вплив на учнів. У них здебільшого містилися матеріали з антиалкогольною пропагандою та пропагандою здорового способу життя. Зупинимося більш детально на аналізі окремих із них, в яких повніше репрезентовано досліджувану проблему.

У 1919 році А. Волошин опублікував «Методичну граматику для народних шкіл», в якій прослідковується тенденція до гігієнічної освіти дітей – формування й закріплення гігієнічних і санітарних знань. В одному із завдань на відмінювання дієслів у наказовому способі, А. Волошин наводить такі приклади: «Утромъ мы умываемеся, одѣваемеся и причесуемеся. Встаньте, умывайтеся, одѣвайтеся, причесуйтеся» [52, с. 37]. В іншій вправі для уважного списування автор подає наступні речення: «Зеленое яблоко не свободно ѣсти» [52, с. 20]; «Не свободно читати книгу лежачи, будутъ очи болити» [52, с. 53]; «Наша хижа, не велика, но суха и тепла» [52, с. 91]. З наведених прикладів видно, що А. Волошин давав дітям певного роду поради щодо дотримання санітарно-гігієнічних правил, їх ролі у збереженні здоров’я.

У підручнику «Русская грамматика для народныхъ школъ» Г. Геровського старанні й добрі учні завжди асоціюються з дітьми, які люблять чистоту, дотримуються порядку, допомагають батьками по господарству [74, с. 47; 55; 68]. Кілька невеликих текстів у «Граматиці» присвячені ролі чистоти для здоров’я людини [74, с. 58]. Тут також зустрічаємо інформацію про шкідливий вплив алкоголю. Утім Г. Геровський, розуміючи вікові особливості учнів, на яких орієнтована ця книга, подав її у сатиричній віршованій формі:

…Пять разъ падалъ пяница в калъ,

Пять разъ пяница на ноги вставалъ.

Пятый разъ пяница впалъ въ ровъ

Наскочило на пяницу стадо быковъ.

Не всталъ больше пяница,

Добрые люди побитаго пяницу

Подняли на руки, посадили на лавицу…[74, с. 61].

Г. Геровський також звертав увагу дітей на необхідність дотримання правил техніки безпеки, зокрема щодо запобігання пожежі. У тексті «Пожаръ» він вказував на те, що лихо в домі сталося через необережне поводження дітей з вогнем [74, с. 63]. Отже, педагог намагався привити учням практичні навички зі збереження здоров’я, вказати на наслідки, до яких призводить незнання правил техніки безпеки, пропагував здоровий спосіб життя.

У 1922 році побачила світ «Руська читанка для І. клясы ґимназійноѣ и горожаньских шкôл» Володимира Бірчака. Зауважимо, що В. Бірчак (1881 – 1952 рр.) – відомий український педагог, письменник, громадський діяч першої половини ХХ ст. Він народився в селі Любинці Стрийського повіту, навчався у Львівському університеті, а згодом викладав грецьку й українську мови у Дрогобицькій та Самбірській гімназіях. Під час Першої світової війни В. Бірчак вступив до лав Українських Січових Стрільців. У 1920 році український письменник і педагог переїхав до Ужгорода, щоб працювати вчителем української мови в Ужгородській гімназії. З цього ж року він також працював у крайовому шкільному управлінні в Ужгороді, організовуючи народні й горожанські школи, гімназії, вчительські семінарії на Закарпатті, укладаючи україномовні підручники для шкільних потреб, яких відчутно бракувало у школах краю [338, с. 45].

«Руська читанка» В. Бірчака визначається унікальною цінністю системного викладу літератури рідною мовою, включенням до неї творів українських (Т. Шевченка, І. Франка, Л. Глібова, В. Щурата, С. Руданського та ін.) та закарпатських (О. Духновича, А. Павловича, В. Пачовського, Л. Демяна та ін.) письменників, інформаційних текстів на різні тогочасні актуальні соціальні, культурологічні, економічні теми.

Серед таких актуальних тем була й проблема збереження здоров’я підростаючого покоління, формування санітарно-гігієнічних навичок дітей та молоді, боротьба зі шкідливими звичками. Так, у читанці В. Бірчака знаходимо кілька повідомлень санітарно-просвітницького характеру. Серед них слід звернути увагу на твір «Паленка – фальшива приятелька», в якій автор доступною для дітей мовою і у формі оповідання вказує на згубний вплив алкоголю на організм людини [23, с. 151-152]. В оповіданні горілка постає живою особою, яка намагається показати свої «добрі» сторони: надання сили, можливість вилікувати людину, зігріти її в люті морози. Утім автор весь час вказує на небезпеку від вживання алкоголю: випивши, щоб зігрітися, людина втрачає контроль, може заснути і замерзнути у снігу; перший приплив сил від чарки згубної горілки швидко минає і призводить до ще більшого упадку сил. Лікарська ж дія горілки порівнюється В. Бірчаком з отруйною рослиною, яка нищить і вбиває людину [23, с. 152].

В іншому тексті «Робота и спочинокъ» педагог акцентує увагу на необхідності чергування активної діяльності дітей з відпочинком. В. Бірчак зазначає, що для дітей, які ходять до школи роботою є розумова діяльність, тому необхідно її чергувати з фізичним відпочинком, наприклад, допомагаючи батькам у полі, займаючись фізичними вправами, граючи на свіжому повітрі [23, c. 143]. Окрім того, він вказує на важливість сну для організму людини, оскільки сон допомагає відновити її фізичні сили та збалансувати психо-емоційний стан. Отже, проведений аналіз читанки В. Бірчака дав змогу виявити не тільки її дидактичний, а й просвітницький характер. Відомий педагог не залишився осторонь актуальних соціальних проблеми краю, сприяючи формуванню санітарно-гігієнічних навичок учнів закарпатських шкіл, дбаючи про зміцнення їхнього здоров’я.

Цікавою з точки зору оздоровчо-виховного впливу працею є й посібник для читання К. Коханого «Искры. Сынамъ Подкарпатской Руси» [160]. Серед літературних текстів, уміщених в цьому посібнику, можемо знайти кілька про причини, що руйнують здоров’я закарпатського населення, поради відносно його збереження. Наприклад, у творі «Історія одного доброго села» одразу ж відмічаємо його санітарно-виховну спрямованість. Священик, повертаючись після сповіді хворого, зустрічається з паном. З перших рядків духівник звертається до пана з риторичними питаннями про те, від чого так часто гине простий закарпатський народ. І тут же дає відповідь: «Ихъ хыжи горши отъ хлѣва. Передъ окнами купа гною изъ которого гниль и смардъ до хижи тиснеться. Въ сѣняхъ и въ хатѣ болото, безроги, кури, качки та инакша животна дроботина непрестанно забѣгаютъ, землю знечищуютъ, та наповняютъ воздухъ такимъ пухомъ, вонью, что не можъ дыхати… Окна маленьки, въ стѣны замурованы что анѣ летомъ не отворяются… Со стѣнъ тече якъ би ихъ водою поливали, а воздухъ хыжи наповненъ вогкистью и смрадомъ» [160, с. 7]. Далі духівник відмічає постійний бруд в хаті: немитий посуд, дуже брудні полотенця, незчисленну кількість мух, які плодяться від побутового сміття, що вже гниє, відсутність мила, щоб просто помити руки тощо. Причину такої бідності та нечистоти він вбачає в неосвіченості людей, небажанні відправляти до школи своїх дітей, які б змогли подолати ці наслідки, будучи освіченими.

Для санітарної просвіти дорослого населення священик радить панові скликати збори громади, проводити роз’яснювальні бесіди, щоб викорінювати шкідливі звички та навести порядок в оселях та у дворах. Адже бруд та незадовільні побутові умови спричиняють поширення інфекційних захворювань та коротку тривалість життя [160, с. 8]. Поміж інших причин порох називає й постійне вживання алкоголю, яке призводить до збідніння та росту боргів населення. Віддаючи борги корчмарям, люди втрачають навіть свої домівки. Відтак слід боротися з пияцтвом, пропагувати клуби тверезості, просвітницькі будинки. Доречно відзначити, що літературна форма викладу, опис сцен із життя простого закарпатського народу найбільше впливали на усвідомлення гімназистами необхідності засвоєння санітарно-гігієнічних знань та пропаганди здорового способу життя.

У цьому збірнику вміщена й стаття інформативного характеру про гігієну праці. Тут можемо помітити поради щодо запобігання травматизмові на робочому місці, передусім через вивчення елементарних санітарних правил та правил техніки безпеки [160, c. 35]. Вказано на впровадження чехословацьким урядом восьмигодинного робочого дня, введення санітарних норм промислових будівель і робочих місць, що позитивно впливає на стан здоров’я людини. Загалом, даний посібник яскраво ілюструє той факт, що проблема санітарно-гігієнічного виховання дітей та молоді у міжвоєнний період була актуальною та потребувала залучення педагогів до її вирішення. Позаяк тогочасна школа формувала освічену, високоморальну людину, займалася вихованням не тільки дітей, а й їхніх батьків, впливала на суспільні процеси в державі і краї зокрема. Таким чином, школа виступала соціальним інститутом, що працював на благо суспільства.

З цієї тези видно, що для забезпечення ефективного навчально-виховного процесу необхідні були професійні кадри. У цей час підготовкою педагогічних кадрів на Закарпатті займалися вчительські семінарії. У міжвоєнний період їх було три – Ужгородська півце-учительська (чоловіча) греко-католицька семінарія, Ужгородська жіноча учительська семінарія, Мукачівська державна вчительська семінарія. Щоб подолати брак педагогічних кадрів, у вказаних семінаріях збільшили набори вступників. На кінець 20-х рр. ХХ ст. в Ужгородську чоловічу семінарію щорічно набирали 40 осіб, в жіночу – 50, в Мукачівську – 50 [27, с. 27]. Для міжвоєнного періоду притаманними були і набір вчителів після закінчення гімназій, котрі додатково склали іспити з педагогіки й психології в учительських семінаріях.

На основі аналізу навчальних планів семінарій, можемо констатувати, що вивчення предметів, спрямованих на розвиток санітарно-гігієнічної культури учнів, посідало чільне місце у навчально-виховному процесі семінаристів. Наприклад, навчальний план Ужгородської чоловічої греко-католицької семінарії (Додаток Г) включав такі предмети, як «Природа і гігієна», «Господарство», «Ручна праця», «Гімнастика», а також «Педагогіка, методика, практика». Завдяки отриманим практичним і теоретичним знанням з цих дисциплін, майбутні вчителі могли займатися санітарно-гігієнічним вихованням та просвітництвом закарпатських дітей, молоді та дорослих.

Своєю чергою навчальні плани Ужгородської жіночої учительської семінарії включали такі предмети оздоровчого спрямування: «Гігієна», «Ручна праця», «Гімнастика». Навчальний план Ужгородської жіночої учительської семінарії наведено у Додатку Д.

Порівнявши два навчальні плани семінарій (жіночої та чоловічої), стає цілком зрозумілим, що в тогочасних середніх професійних навчальних закладах приділялася належна увага санітарно-гігієнічному навчанню семінаристів. Адже їх діяльність була спрямована на навчання і виховання дітей і молоді, а також санітарну просвіту дорослих. У зв’язку з цим, можемо констатувати, що підготовка вчителів у міжвоєнний період включала в себе не тільки навчальну, а ще й громадську діяльність санітарно-просвітницького характеру.

Для підвищення професійного рівня вчителів Міністерством шкільництва і народної освіти Чехословаччини було розроблено низку законодавчих актів, які регламентували проведення відповідних курсів і на території Підкарпатської Русі. Серед останніх виокремимо Наказ № 56.827/34-1 від 23 січня 1935 р., в якому наводилися уніфіковані вимоги іспитів до професійної придатності вчителів та екзаменаційної комісії [220]. Відповідно до цього наказу кандидати, що не мали належної фахової підготовки повинні були скласти додаткові іспити з дисциплін «Мова викладання у школі», «Шкільна гігієна», «Теорія музики і співів», «Граматика другої мови», якщо вони не були профільними у навчальних закладах, де вони працювали як асистенти чи помічники вчителя [220, с. 10].

Вищу педагогічну освіту можна було здобути у тогочасних педагогічних академіях, які функціонували на території етнічної Чехословаччини. Вони готували педагогів для фахових середніх шкіл. Ініціативні закарпатські педагоги та громадські діячі намагалися створити власну академію у краї в окреслений період. Проте ці плани не були реалізовані [267, с. 86]. Утім слід відмітити, що згідно навчальних планів педагогічних академій, предмети «Шкільна гігієна», «Загальна педагогіка і дидактика», «Педологія», «Ручні роботи (дівчачі і хлопчачі)», «Тілесне виховання і його методика», «Польове господарство» займали понад 40 % навчального навантаження [84, с. 14]. Отож, вивчення предметів, в яких важлива роль відводилася санітарно-гігієнічному навчанню і вихованню, було притаманним і для вищих педагогічних закладів. Це свідчить про комплексний підхід до формування фахової санітарно-гігієнічної освіти в Чехословаччині міжвоєнного періоду, зокрема й на закарпатських землях. Практично на кожній освітній ланці відбувалося санітарно-гігієнічне навчання і виховання закарпатських дітей і молоді.

Слід також зазначити, що для підняття суспільного й культурного рівня закарпатського населення Шкільним Відділом Цивільної Управи Підкарпатської Русі було прийнято «Инструкцію о организаціи народных образовательныхъ курсовъ», яка базувалася на відповідній інструкції Міністерства шкільництва і народної освіти Чехословаччини [248]. Згідно цього документа передбачалося проведення різноманітних лекцій та освітніх курсів для поглиблення освіченості закарпатського народу, розширення їх знань про суспільство, демократію, державу, права громадян Чехословацької республіки тощо. Під час проведення курсів перевага надавалася практичним заняттям, оволодінням якимись ремеслами. Для нашого дослідження є цікавими положення, що стосуються здоров’язбереження населення. Так, важливим елементом лекційних занять повинні стати читання курсів із гігієни населення, що спрятимуть підвищенню його культурного рівня [248, с. 18].

Іншим пунктом зазначеного вище документа було впровадження в життя таких гасел, як «Здоров’я особистості – здоров’я сім’ї, здоров’я сім’ї – здоров’я держави», «Через здорове виховання до духовного життя всіх громадян», «Освічена мати – запорука хорошого нового покоління» через організацію різних позашкільних просвітницько-освітніх заходів [196, с. 39-40]. Завдяки таким курсам закарпатське населення знайомилося з правилами санітарії й гігієни, привчалося до санітарно-гігієнічних норм і правил. Відтак народні освітні курси слугували органічною складовою в розвитку санітарно-гігієнічної освіти на Закарпатті міжвоєнного періоду.

Як видно, шкільні й соціальні реформи чехословацького уряду значно вплинули на розвиток шкільництва закарпатського регіону, в тому числі й санітарно-гігієнічної освіти. Завдяки реформуванню освітньої галузі в навчальні плани вищих середніх закладів були введені спеціальні предмети, під час вивчення яких відбувалося санітарно-гігієнічне навчання. Випускники учительських семінарій та вчителі, що хотіли підвищити свій професійний рівень повинні були пройти курс «Гігієни». Згодом вони могли використовувати набуті знання в шкільній практиці, сприяючи санітарно-гігієнічному вихованню учнів, формуванню їх санітарно-гігієнічних навичок, а згодом і підвищенню їх гігієнічної культури. Важливим елементом санітарно-гігієнічної освіти було і впровадження в практику просвітницьких курсів для малоосвіченого закарпатського населення, під час яких проводилися заняття з гігієни і санітарії.

Крім позитивних факторів, що вплинули на розвиток шкільництва на Закарпатті, зокрема й санітарно-гігієнічної освіти, слід виділити кілька негативних. До таких відносимо неохопленість навчанням біля 40 % дітей шкільного віку. Поміж суб’єктивних причин такого стану речей слід назвати часті хвороби дітей, особливо взимку через відсутність теплого одягу і взуття; високої дитячої смертності, спричиненої цими захворюваннями та нестачею кваліфікованої допомоги, передусім у гірських районах [91, с. 91-92]. До об’єктивних причин можна віднести недостатню кількість початкових шкіл, насамперед у віддалених приселках закарпатського регіону; постійну дитячу зайнятість у сезонних польових роботах; небажанні батьків віддавати дітей до школи, які в цей час, на їх думку, могли б заробляти гроші.

До негативних факторів розвитку освіти на Закарпатті у досліджуваний період необхідно віднести і відсутність вищих навчальних закладів. Відтак реформування чехословацьким урядом освітньої галузі на Закарпатті мало незавершену форму. З цією метою у 1931 році прогресивними просвітницькими діячами «Просвіти» та Педагогічного й Учительського товариств Підкарпатської Русі була організована нарада та запропоновано перенести Український Вільний Університет та Українську Господарську Академію в Підкарпатську Русь. Проте цим планам не судилося збутися. Наступна окупація Угорщиною закарпатських земель пригальмувала розвиток освітніх процесів краю.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Правила прийому до аспірантури державної наукової установи «Науково-практичний центр профілактичної та клінічної медицини»
2015 -> Положення про аспірантуру Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Загальна частина
2015 -> Анотаці я Історія України
2015 -> Кримінальний процес україни
2015 -> Дипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» зі спеціальності
2015 -> Львівський національний університет імені івана франка кафедра історії філософії «затверджую»
2015 -> Організація та порядок проведення “Дня цз” в навчальному закладі. Методика підготовки до Дня цз у загальноосвітніх навчальних закладах таке завдання виконується під час вивчення курсу «Основи життя І здоров’я учнів»
2015 -> Методичні вказівки до виконання та захисту дипломних робіт освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» Київ 2013


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка