Глухівський національний педагогічний університет імені олександра довженка вісник


Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку



Скачати 12.07 Mb.
Сторінка3/28
Дата конвертації20.03.2017
Розмір12.07 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку:

  1. Запровадження кредитно-модульної системи навчання дає можливість підвищити ефективність застосування знань, сприяє ранньому формуванню професійних та особистісних якостей майбутніх фахівців.

  2. Використання комплексної оцінки знань студентів дозволяє оптимізувати навчальний процес та поліпшити якість підготовки студентів.

  3. Перехід до кредитно-модульної системи навчання передбачає збільшення значення самостійної роботи в навчальному процесі.

  4. Приєднавшись до Болонського процесу, ми маємо можливість перейняти позитивні аспекти європейської системи освіти і разом з тим відстояти свої. Реформи дадуть змогу покращити якість медичної допомоги населенню України, забезпечити конкурентоспроможність диплому медичного працівника на ринку праці і зробити привабливим навчання у вищих медичних закладах України для студентів інших країн.

Література

  1. Ніколаєнко С. Вища освіта – джерело соціально-економічного і культурного розвитку суспільства / С. Ніколаєнко. – К. : Знання, 2005. – 319 с.

  2. Рудавський Ю. Кредитно-модульна система організації навчального процесу як необхідна умова інтеграції вищої освіти в Україні в європейській освітній простір : Доповідь на нараді ректорів ВНЗ, Харків, 17-18 березня 2004 р. / Ю.Рудавський // Аудиторія. – 2004. – Ч. 10. – 26 березня-1 квітня. – С. 4-5.

  3. Козак Т. Інформаційна модель освітньої діяльності вищого навчального закладу ІІІ-ІV рівня акредитації / Т.Козак // Нові технології навчання : Наук.-метод. зб. / Ред. кол. : В.О. Зайчук (головний редактор), О.Я. Савченко, М.Ф. Дмитриченко та ін. – К. : НМЦ ВО, 2003. - Вип. 35. – С. 201-215.

  4. Журавський B.C. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти / В.С. Журавський, М.З. Згуровський. – Київ : ІВЦ Видавництво "Політехніка", 2003. – 200 с.

  5. Спірін О.М. Цілі та завдання Болонського процесу / О.М. Спірін // Вісник Житомирського державного університету ім. І. Франка. – 2004. – № 17. – С. 55-57.


С. В. Гордейчук

РЕФОРМИРОВАНИЕ СИСТЕМЫ ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ УКРАИНЫ В контексте Болонского процесса

Резюме

В статье проанализировано цель, основные задания, планирование и организацию учебного процесса в Житомирском институте медсестринства в условиях введения кредитно-модульной системы.
Ключевые слова: учебный процесс, кредитно-модульная система, высшие медицинское учебное заведение.

S.V. Gordіychuk

UKRAІNіan PROFESSІONAL EDUCATІON REFORM іn the context of Bologna process

Summary

The aіm, maіn tasks, plannіng and organіzіng the studyіng process іn Zhytomyr nurses іnstіtute іn the condіtіons of the credіt-modular systems іmplementatіon are analyzed іn the artіcle.
Key words: the studyіng process, the credіt-modular system, the hіgher medіcal educatіonal establіshments

УДК 378 В.А. Копетчук
МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ ВИКЛАДАЧІВ ВИЩИХ МЕДИЧНИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ
У зв’язку із зростанням обсягу, складності та темпів засвоєння навчального матеріалу підвищуються вимоги до викладачів медичних ВНЗ, що готують майбутніх медичних працівників. На основі аналізу літератури дано оцінку сучасної системи психолого-педагогічних, методичних знань і навичок викладачів, що дозволить ефективно вирішувати проблеми медичної освіти в умовах її реформування.
Ключові слова: педагогіка, мистецтво викладання, принципи, методи спілкування, медсестринство.
Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями.

Глибокі перетворення соціальної структури суспільства вимагають конструктивних змін у галузі освіти, зокрема, медичної. У зв’язку з переходом на Болонську систему навчання викладачі вищих медичних навчальних закладів мають забезпечити якісно новий рівень підготовки майбутніх фахівців, що потребує раціональної організації навчального процесу, так як відбулось значне збільшення обсягу та складності навчального матеріалу, прискорення темпів його засвоєння. У науці відбувся "інформаційний вибух", який зумовив виникнення нових напрямків і розділів наукових досліджень, нових навчальних предметів, що у свою чергу призвело до перенасичення навчальних програм, за якими здійснюється підготовка медичних спеціалістів [1].

У зв’язку з цим виникає гостра необхідність у пошуку шляхів і засобів активізації діяльності педагога, розвитку сучасного стилю професійного мислення викладачів і вироблення потреби у самовдосконаленні. Зростає роль і значення педагогічної майстерності викладачів, рівня їх психологічної, педагогічної та методичної здатності керувати процесом підготовки спеціалістів відповідно до сучасного рівня вимог, розв’язувати нові проблеми та завдання вищої медичної освіти в умовах її реформування.

Перед викладачами вищих медичних навчальних закладів щодня постає необхідність вирішувати цілий ряд методичних питань, які передбачають підготовку і проведення практичних занять, складання методичних матеріалів до них, написання посібників, підручників і т.д. Реально ці питання вирішуються на кафедрах або циклових комісіях викладачами профільних дисциплін, які не мають достатньої підготовки з педагогіки, психології та методології викладання. Відчувається дефіцит інформації з цих питань, пов’язаний з тим, що існуючі навчальні та методичні посібники мають переважно теоретичний характер, випускаються малими тиражами і розповсюджуються переважно на регіональному рівні [2].



Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми, на які спирається автор; виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується означена стаття. Проблема формування професійно-педагогічної майстерності педагога є широко досліджуваною в сучасній психолого-педагогічній літературі. Так, проблеми формування соціальної та професійної зрілості педагога висвітлювали М.П. Лебедик, О.В. Михайлов; питання професійної майстерності вчителя – В.І. Авершин, І.А. Зязюн, М.В. Євтух, І.Є. Синиця, Л.Л. Хоружа, С. О. Шмаков та ін.; проблеми професійного самовдосконалення педагога – І.А. Зязюн, В.О. Мартиненко, Н.Г. Ничкало, М.І. Сметанський, С. О. Сисоєва, В.О. Сухомлинський та ін.; педагогічні умови формування професійної культури вчителя – І.А. Зязюн, Н.Б. Крилова, Н.Г. Никало; умови формування педагогічної культури – О.В. Бондаревська, О.Б. Гармаш, Т.В. Іванова, І.Ф. Ісаєв, О.П. Рудницька та ін.. Проте аналіз науково-методичної літератури та періодичних видань виявив, що досі малодослідженим залишається сучасний стан проблеми формування педагогічної майстерності викладачів професійно орієнтованих дисциплін вищих медичних навчальних закладів.

Отже, метою роботи є визначення сутності поняття "педагогічна майстерність" та оцінка сучасної системи психолого-педагогічних і методичних знань, навичок викладачів медичних ВНЗ, що дасть можливість ефективніше вирішувати проблеми медичної освіти в умовах її реформування.

Виклад основного матеріалу дослідження. Педагогічна праця у вищому медичному навчальному закладі є надзвичайно складною і відповідальною, так як вимагає різнобічної підготовки: професійної майстерності і компетентності, високого рівня духовної культури, досконалого володіння методикою навчання і виховання.

Основоположником вивчення проблеми педагогічної майстерності викладача як в системі середньої, так і вищої освіти в Україні є академік НАПН України І.А. Зязюн, який вважає, що майстерність учителя можна розглядати як найвищий рівень педагогічної діяльності (якщо ми характеризуємо якість результату), як вияв творчої активності педагога (якщо характеризуємо психологічний механізм успішної діяльності). Усвідомлюючи витоки розвитку майстерності, можна зрозуміти шляхи професійного самовдосконалення і сформулювати наступне визначення: педагогічна майстерність – це комплекс властивостей особистості, що забезпечує самоорганізацію високого рівня професійної діяльності на рефлексивній основі [3].

У "Педагогічному словнику" педагогічна майстерність визначається як високе мистецтво навчання і виховання, доступне кожному педагогові, який працює за покликанням і любить дітей. Педагог-майстер характеризується як спеціаліст високої культури, що глибоко знає свій предмет, добре обізнаний з відповідними галузями науки чи мистецтва, компетентний у питаннях загальної психології, досконало володіє методикою навчання і виховання [4].



Основою професійної майстерності в медичній освіті є в першу чергу професійна компетентність, яка визначається базовими знаннями та вміннями педагога, його ціннісними орієнтирами, мотивами діяльності, розумінням себе у світі і світу навколо себе, стилем спілкування і взаємодії з оточуючими. Зміст професійної компетентності викладача медичного навчального закладу полягає перш за все у досконалому володінні теоретичними і практичними знаннями з даного предмету, а також методикою його викладання, педагогікою і психологією. Ідеальним є варіант, коли викладач фахових дисциплін у ВМНЗ має можливість поєднувати викладацьку роботу з практичною діяльністю в охороні здоров’я. Розвиток медичної галузі відбувається дуже швидко (нові методики і підходи у лікуванні, нові медичні препарати, сучасна апаратура і т.д.), що спонукають викладачів до серйозного самовдосконалення, самоосвіти і саморозвитку. Тому важливою особливістю професійних медико-педагогічних знань є їх комплексність, що потребує від викладача вміння синтезувати фактичний матеріал для досягнення кінцевої мети у підготовці майбутнього медичного працівника; безпомилково подати матеріал як розв’язану педагогічну задачу через психологічне осмислення та правильний вибір засобів взаємодії.

Сучасні підходи до проблеми психолого-педагогічної підготовки викладачів медичних ВНЗ зумовлюють існування базової системи психологічних, педагогічних та методичних знань і умінь [5], яка включає в себе наступні елементи:

а) оволодіння психологічними та педагогічними закономірностями професійної підготовки спеціалістів медичного профілю;

б) оволодіння сучасним арсеналом методів, засобів і форм навчання, які б охоплювали всі сторони та етапи професійної підготовки майбутнього медичного працівника;

в) розвиток сучасного методичного мислення викладачів, що дозволяє кваліфіковано вирішувати нові проблеми вищої медичної освіти в процесі її постійного удосконалення.

Переважну частину педагогічної діяльності викладачів медичного ВУЗу складають практичні заняття зі студентами, тому підготовка та проведення їх, складання методичних матеріалів до них в сучасній вищій медичній школі вимагає певної системи професійних, психолого-педагогічних, методичних знань, навичок та вмінь.

У цій системі виділяють її основну частину, яка визначає необхідний базовий рівень психолого-педагогічної і методичної підготовки викладачів. Ця частина включає в себе систему методичних вмінь, які в комплексі забезпечують педагогічно і психологічно правильну організацію навчального процесу на різних його етапах. Це є вміння:

– визначити актуальність навчальної теми, її професійне значення, створити позитивну мотивацію до її вивчення;

визначити навчальну мету практичного заняття, при цьому чітко диференціювати таку мету залежно від рівня професійної підготовки;

– визначити виховну мету заняття, оскільки вона пов’язана з формуванням особистості майбутнього медичного працівника;

– провести відбір навчального матеріалу для практичного заняття, структурувати такий матеріал на основі виділення основних елементів, визначення логічних зв’язків між ними;

правильно організаційно-методично побудувати заняття, визначити завдання, функції та зміст його основних етапів;

визначити і застосувати методи навчання і контролю рівня знань, які відповідають меті, змісту предмета і сучасним вимогам;

– створити матеріали для контролю, які б відповідали різним рівням професійної підготовки;

– створити оптимальні навчально-методичні умови формування професійних навичок та вмінь;

скласти навчально-інструктивні матеріали (орієнтовні карти, професійні алгоритми та ін.) для відпрацювання професійних вмінь та навичок студентів, для організації самостійної роботи студентів;

– проводити широке міждисциплінарне інтегрування;



– моделювати професійні ситуації, застосовуючи при цьому весь діапазон ігрових, імітаційних та ситуаційних методів навчання.

Озброєння викладачів сучасним арсеналом педагогічних знань, навичок та вмінь є основою для творчого пошуку колективом кожної кафедри найбільш прийнятних для конкретної навчальної дисципліни форм, методів і засобів навчання. Безперечно, що комплексне поєднання індивідуальних особливостей методичного стилю і почерку кожного викладача складає цілісну картину педагогічної діяльності кафедри. Між тим слід чітко дотримуватись балансу між жорсткою методичною уніфікацією, стандартизацією навчально-методичної роботи та специфікою змісту і цілей конкретних навчальних предметів, тематикою окремих практичних занять, специфікою її методичних засобів, особливостями педагогічних переваг колективів кафедр.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Аналіз доступної наукової та навчально-методичної літератури, багаторічний досвід професорсько-викладацького складу кафедри дозволяє зробити висновок, що вищезазначена система психолого-педагогічних та методичних вмінь є основою кваліфікаційної професіограми сучасного викладача і відповідає основним завданням професійної підготовки та підвищення кваліфікації викладацького складу вищих медичних навчальних закладів.

Література

1. Дзяк Г.В. Підготовка кадрів: нові підходи / Г.В.Дзяк // Ваше здоров’я. – 2003. – № 6. – С. 10.

2. Щербань М. Модернізація медичної освіти: шлях до поліпшення здоров’я нації / М. Щербань // Ваше здоров’я. – 2004. – № 9. – С. 6.

3. Педагогічна майстерність : Підручник / І.А. Зязюн, Л.В. Крамущенко, І.Ф. Кривонос та ін.; За ред. І.А. Зязюна. – К. : Вища шк., 1997. – С. 30-49.

4. Педагогічний словник / [за ред.дійсного члена АПН України Ярмаченка М. Д.]. – К. : Педагогічна думка, 2001. – С. 300.

5. Милерян В.Е. Методические основы подготовки и проведения учебных занятий в медицинских вузах : Методическое пособие / В.Е. Милерян. – К., 1977. – 64 с.

В.А. Копетчук

МЕТОДИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ педагогического мастерства преподавателей высших медицинских учебных заведений

Резюме

В связи с возростанием объема, сложности и темпов усвоения учебного материала повышаются требования к преподавателям медицинских ВУЗов при подготовке будущих медицинских работников. На основании анализа литературы дана оценка современной системы психолого-педагогических, методических знаний и навыков преподавателей, что позволит эффективно решать проблемы медицинского образования в условиях ее реформирования.
Ключеые слова: педагогика, искусство преподавания, принципы, методы общения, медсестринство
V.A. Kopetchuk

the Methodіcal basіs of medіcal hіgh schools teachers’ pedagogіcal skіlls

Summary

Wіth the іncreasіng volume, complexіty and pace of masterіng the educatіonal materіal the requіrements for medіcal hіgh school teachers, traіnіng future health care workers are also іncreased. Based on the lіterature analysіs the modern system of psychologіcal and pedagogіcal as well as methodіcal knowledge and skіlls of teachers іs evaluated, that would effectіvely solve the problem of medіcal educatіon іn the condіtіons of іts reform.
Key words: рedagogіcs, art of teachіngt, prіncіples, communіcatіon methods, nurse.

УДК 374:371.1 С. Г. Пішун
САМООСВІТА ЯК КОМПОНЕНТ У СИСТЕМІ ОСОБИСТІСНОГО РОЗВИТКУ

СТУДЕНТІВ У ВІЛЬНИЙ ЧАС
У статті розглянуто деякі теоретичні аспекти педагогічних умов формування й реалізації процесу самоосвіти як компоненту в системі особистісного розвитку студентів у вільний час. Інформаційне суспільство, в якому проживає студентство, розглядається як наслідок глобалізації, що призводить до певних трансформацій життєвих позицій, і на цьому шляху постійне підвищення власного освітнього та інтелектуального рівня – неодмінна умова формування успішної особи студента.
Ключові слова: інтелектуальний розвиток, особистість, пізнання, пізнавальна активність, потреба, самоосвіта, вільний час, студенти, удосконалення.
Постановка проблеми. Проблеми освіти в Україні, з урахуванням загальних напрямів Болонського процесу, набувають сьогодні загальносоціального характеру, оскільки їх вирішення забезпечує розвиток активної особистості, здатної до самореалізації не тільки в професійній, а й будь-якій іншій діяльності. З часів Сократа активність психіки людини визначається девізом "Пізнай самого себе". Аристотель, розглядаючи активність психіки з практичного боку, вбачав її перетворюючу силу не тільки в знанні, але й у постійних вправах: "Усе те, чим ми володіємо від природи, ми отримуємо спочатку як можливість, а потім здійснюємо насправді" [1, с. 78]. Розвиненість особистості, її професійна компетентність значною мірою залежать від характеру й змісту системи самоосвіти.

Множинність життєвих шляхів, вирішення проблемних ситуацій, як правило, трансформують наші уявлення про сутність освітньої практики в умовах динамічних змін в житті індивіда, суспільства, держави. Сучасне студентство живе в інформаційному суспільстві, яке розглядається як наслідок глобалізації і, у той же час, є умовою його здійснення. Це веде до трансформації способу життя людей, одним із засобів якого є постійне підвищення власного освітнього, а отже, й інтелектуального рівня. "У цьому суспільстві різко зростає питома вага й роль таких видів діяльності, як освіта й самоосвіта, оскільки стає очевидним, що саме вони забезпечують перетворення інформації на знання, які самі, у свою чергу, можуть призводити до їх розширення й оновлення, що має не лише індивідуально-теоретичні, але й соціально-практичні наслідки [3, с. 108].

Отримувати знання людина повинна не тільки для того, щоб зроблений нею вибір відбувся, але й для формування нового рівня освіченості, здатності до різних видів діяльності та відповідної системи засобів комунікації.



Актуальність. Формування досвіду самоосвітньої діяльності у студентів ВНЗ пов’язане з необхідністю глибоких змін в організації не тільки навчального процесу, а й корекції продуктивного використання вільного часу, у перенесенні акценту із заучування інформації на формування навичок самостійного її пошуку, з перевагою творчих самостійних робіт над репродуктивними, на розвиток ініціативи, активності самої особистості, уміння здобувати необхідну освіту, яка висуває нові вимоги до багатьох аспектів діяльності в порівнянні з традиційною освітою "на все життя".

Сучасні умови життя вимагають від студентів швидкої адаптації до зазначених процесів, збагачення знань, умінь і навичок, отриманих у ВНЗ, тобто досвіду пізнавальної діяльності.

Аналіз досліджень. В останні роки, коли основою соціально-економічного розвитку країни стає виробництво інформації й знань, проблему самоосвіти досліджує багато науковців, які наголошують на важливості підвищення кваліфікації кадрів, їх перекваліфікації, що можливо за умови самоосвіти (Є. Комаров, В. Лисий та інші) і підготовки кваліфікованих педагогічних кадрів, які допоможуть організувати цей процес (Г. Наливайко, Н. Терещенко). Ідея самоосвіти є предметом уваги О. Пєхоти, М. Солдатенка, Н. Трофімової. Дослідники А. Громцева, В. Лозовой, І. Редковець, Г. Сєріков розглядають самоосвіту як засіб ідейного, професійного й загальнокультурного розвитку особистості та реалізації її творчої ініціативи. У наукових працях Г. Артемчука, І. Беха, А. Вербицького, С. Гончаренка, І. Зимньої, В. Дивака, В. Кременя, А. Маркової вказується на недостатню увагу до таких аспектів професійної освіти, як мобільність, актуалізація ресурсу самоосвітньої діяльності майбутнього фахівця, що пояснюється відсутністю системного, науково-теоретичного обґрунтування особливостей цього процесу.

Мета статті: виявити педагогічну сутність процесу самоосвітньої діяльності як невід’ємного компонента розвитку особистості у вільний час.

Виклад основного матеріалу. Аналіз освітньої практики людини на шляху її соціалізації вказує на те, що вона реалізується за трьома рівнями: на рівні самоосвіти, на рівні громадської освітньої активності й частково – на рівні інституціональної державної системи освіти.

Як відомо, рушійними силами будь-якого розвитку є суперечності, тому особистість, яка росте й розвивається, зазнає безліч внутрішніх і зовнішніх суперечностей. Природна потреба в діяльності та пізнанні навколишнього світу реалізується через подолання їх між прагненням до діяльності й бездіяльністю, між бажанням пізнавати й виникненням великої кількості нових питань і проблем. Ці суперечності виражаються як психічні переживання самої людини та порушують її активність зсередини, сприяють саморозвитку. Але джерелом постійного й різнобічного розвитку та вдосконалення є не тільки внутрішні суперечності, що виникають на основі переживань і потреб, але й ті, які провокуються зовнішніми умовами, впливом середовища.

На цьому шляху процес пізнання студентів, який реалізується не тільки на аудиторних заняттях, а й у вільний час, спрямований не тільки на придбання й поглиблення знань, а також на їх осмислення та вироблення особистісного ставлення до них, на сам процес пізнання. За кордоном багато психологів і теоретиків навчання виступають з ідеєю, що найбільш важливий елемент учіння – формування уміння вчитися, а найважливішим знанням є самопізнання. Ефективним шляхом розвитку зазначеного процесу є вироблення так званого метакогнитивного або рефлексивного мислення, що дозволяє аналізувати свої дії та їх результати. Метапізнавальні навички включають у себе:

постановку питань: формулювання гіпотез, визначення мети і параметрів завдання, його зв’язок з попередньою роботою;

планування: вибір тактики, поділ завдання або проблеми на компоненти, визначення необхідних фізичних або розумових дій, прогноз наслідків тієї або іншої дії чи події, постійний контроль за своєю поточною діяльністю (як я її виконую?) та аналіз правильності підходу (чи має це сенс?);

перегляд: можливість зміни плану та включення переглянутих завдань.

У процесі розвитку метапізнавальних навичок з більшим ступенем відповідальності береться під контроль особистісний когнітивний та соціальний розвиток, який набуває характеру саморегульованого процесу, дає можливість критично підійти до оцінки свого "Я". Складністю впливу на особистість є той факт, що "самооцінка є достатньо стійким психологічним утворенням, яке часто не під силу змінити у процесі соціально-психологічного тренінгу" [2, с. 447]. Важливою значущою особливістю прояву пізнавальних потреб людини є якісна й кількісна зміна всієї структури її можливостей, яка відбувається через ускладнення способів задоволення пізнавальної потреби. Адже значні особистісні зміни щодо професійної та інших видів діяльності відбуваються завдяки накопиченому (часто багаторічному) професійному досвіду, що, у свою чергу, дає можливість у процесі набуття знань, формування вмінь і навичок підвищити креативний компонент, що є можливим тільки за умови досягнення певного рівня майстерності.

Метою педагогічного процесу слід визначати формування алгоритмізованих технологій самоосвіти, якими особистість користуватиметься поза педагогічним впливом у майбутньому саморозвитку. З цих позицій "призначення освітньої технології – гарантувати деякий нижній поріг ймовірності успіху для суб’єктів навчання. Чим вищий поріг, тим вища якість технології" [4, с. 63].



За таких умов відбувається саморозвиток здібностей, якщо, звичайно, складнішу пізнавальну діяльність особистість обирає самостійно, без примусу, але за можливого ініціювання. В.О. Сухомлинський спеціально зупинявся на значенні формування мотивації. "Осягнення складного відкриває перед людиною шлях до щастя – у цьому майстерність і мистецтво виховання в дусі зобов’язання" [5, с. 82]. Особливо це набуває питомої ваги щодо використання вільного часу, адже далеко не всі студенти можуть і, головне, хочуть використовувати його раціонально, з користю для себе.

Взаємозв’язок пізнавальної активності та самоосвіти безпосередній: самоосвіта виступає як одна з вищих форм прояву пізнавальної активності, для підтримки якої необхідна, перш за все, наявність позитивної установки на знання та їх постійне збагачення і поглиблення. Самоосвіта виникає лише за такого рівня розвитку пізнавальної активності. Недостатньо хотіти вчитися та пізнавати, необхідно ще й уміти це робити, володіти технікою розумової праці. Навчання інтелектуальним умінням і формування культури розумової праці – ще один необхідний компонент, що пов’язує пізнавальну активність і самоосвіту в системі особистісного розвитку. Ймовірно, психологічно доцільно говорити не про взаємозв’язок, а про те, що ці два поняття виступають як родове (пізнавальна активність) і видове (самоосвіта) значення.

Польський педагог В. Оконь вважає, що оптимального рівня самоосвіта досягає тоді, коли вона перетворюється в постійну життєву потребу людини, основу її освіти протягом усього життя, поведінки та способу буття. Ми розглядаємо й керовану самоосвіту, яку не можна вважати самонавчанням, але це дозволяє не виключати її зі стін навчального закладу. Але самоосвіта погано культивується з навчанням, що суворо регламентується та контролюється.

Слід звернути увагу ще на один суттєвий аспект. Усі автори, що займаються проблемою самоосвіти, завжди підкреслюють, що вчитися можна й без бажання, з примусу, а самоосвіта завжди виникає як відповідь на потребу в знаннях і за власною ініціативою. Проте це не зовсім так.

Самоосвітою людина теж може займатися не з власного бажання, а під тиском зовнішніх чинників: вимога підвищення кваліфікації, прагнення піднятися службовою драбиною, збільшення заробітку. Самоосвітня діяльність у цьому випадку може виражати не менше інтенсивності та напруги, ніж у випадках задоволення власної пізнавальної потреби. Наголошуємо, що недоцільно вважати таку самоосвітню діяльність небажаною. Визнання цього виду самоосвіти дозволяє визначити систему стимуляції та активізації занять якомога більшої кількості людей, адже це є актуальним в аспекті проблем національної освіти, яка передбачає охоплення значної частини населення.

Визначаючи поняття самоосвіта, слід розрізняти два підходи до розуміння цього процесу. З одного боку, усе людське життя є джерелом постійного саморозвитку та самоосвіти. У такому контексті ці поняття виступають як синоніми. Так вони розглядаються Р. Спенсером: "У справі виховання процесу саморозвитку повинно бути відведене найширше місце... Людство успішніше розвивалося тільки шляхом самоосвіти". На наш погляд, під самоосвітою слід розуміти спеціально організовану, систематичну пізнавальну діяльність, спрямовану на досягнення головних освітніх цілей: задоволення пізнавальних інтересів, загальнокультурних і професійних запитів, зростання інтелектуального рівня, підвищення кваліфікації. Самоосвіта – це система розумового й світоглядного самовиховання, процес набуття компетентності, що сприяє вольовому та етичному самовдосконаленню, але не ставить їх за мету.

Самоосвіта вимагає розвитку певних особистісних якостей: самостійності, допитливості, спостережливості, гнучкості, систематичності, уміння ставити та вирішувати пізнавальні, професійні завдання тощо. У свою чергу, систематичне заняття цією діяльністю найефективніше сприяє розумовому розвитку.



Результативність розумової праці визначається не тільки розвитком необхідних розумових процесів й етично-вольових якостей, але й ступенем оволодіння технологією цього виду діяльності: умінням слухати, усвідомлено читати, аналізувати й опрацьовувати отриману з друкованих джерел інформацію, користуватися різними джерелами набуття знань, умінням планувати й раціонально розподіляти свій час, організовувати своє робоче місце.

Висновки. Самоосвіта у вільний час стає необхідною умовою забезпечення відповідності рівня розвитку особистості новим вимогам соціокультурного простору в глобальному вимірі: наявність комп’ютерної підготовки на рівні користувачів, володіння сучасними інформаційними й розвивальними технологіями, участь у проектній науково-дослідній роботі, у конкурсах професійної майстерності, наявність аналітико-діагностичної компетентності, громадянської активності на побутовому рівні. Стимулюють самоосвіту соціальна потреба й можливість удосконалення досвіду, творче освітнє макро– та мікросередовище, прагнення до самостійного пошуку, соціальні стимули (моральні й матеріальні) професійного й культурного розвитку особистості, які повинні використовуватися в єдності.

У цілому самоосвітня діяльність студентів повинна бути спрямованою на їх особистісно-професійний розвиток як мобільних фахівців, змістом якого є засвоєння умінь цілепокладання, визначення провідних принципів, відбір і перебудова змісту, моделювання й конструювання умов і засобів, що формують та розвивають особистісні структури.



Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя

Скачати 12.07 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка