Харківський національний університет внутрішніх справ



Сторінка1/18
Дата конвертації07.11.2016
Розмір5.25 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

УДК 342.9 (477)


Мельник Роман Сергійович


СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.07 – адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право
Дисертація

на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Науковий консультант

доктор юридичних наук,

професор

Комзюк Анатолій Трохимович


Харків-2010

ПЛАН

ВСТУП…………………………………………………………………….. 4
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТТЯ «СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА»………………………….15

1.1. Система як філософська та правова категорія……………………...15

1.2. Система права: особливості становлення та сучасний стан.……...30

1.3. Система адміністративного права та її основні характеристики….58

1.4. Чинники, що впливають на утворення системи адміністративного права та формування її змісту…………………………………………………..99

Висновки до розділу……………………………………………………120


РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ………………………...128

2.1. Дореволюційне адміністративне право та його система…………128

2.2. Система радянського адміністративного права…………………..142

2.3. Сучасні системи зарубіжного адміністративного права (на прикладі адміністративного права Німеччини)…………………………………………179

Висновки до розділу…………………………………………………....192
РОЗДІЛ 3. ЗАГАЛЬНЕ АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО ТА ЙОГО ВНУТРІШНЯ ПОБУДОВА………………………………………………….196

3.1. Сучасний стан та завдання Загального адміністративного права……………………………………………………………………………..196

3.2. Основні структурні елементи Загального адміністративного права……………………………………………………………………………..222

3.3. Інститути адміністративного права та їх трансформація у підгалузі (галузі) національного права…………………………………………………..272



Висновки до розділу…………………………………………………...293

РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВЕ АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО ТА ЙОГО СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ ……………………………………………………303

4.1. Сучасний стан та тенденції розвитку Особливого адміністративного права……………………………………………………….303



4.2. Підгалузі Особливого адміністративного права як складові елементи його системи…………………………………………………………325

Висновки до розділу……………………………………………………354
ВИСНОВКИ…………………………………………………………….357
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….371
ВСТУП
Актуальність теми. Реформування адміністративного права є одним з найважливіших завдань у сфері вітчизняного права, над вирішенням якого працюють учені-адміністративісти, представники органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, громадськість. Такий інтерес до вдосконалення адміністративно-правових норм та адміністративно-правових інститутів в Україні пов’язаний з тим, що адміністративне право є однією з найважливіших галузей публічного права, від досконалості положень якої залежить ефективність не тільки діяльності публічної адміністрації, але й добробут, соціальна та правова захищеність приватних осіб. Рухаючись у напрямку реформування названої галузі права, дослідники володіють сьогодні вже чималим обсягом цікавого й надзвичайно корисного матеріалу, присвяченого вивченню найрізноманітніших адміністративно-правових проблем. Так, ознайомлення з відповідними науковими працями показує, що останнім часом предметом наукових дискусій стають питання щодо необхідності перегляду предмета адміністративного права (В. Б. Авер’янов, Є. Б. Кубко, Є. В. Курінний, І. М. Пахомов), покращення гарантій прав, свобод та законних інтересів приватних осіб, які з тих або інших причин вступають у адміністративно-правові відносини (О. М. Бандурка, І. Л. Бородін, М. А. Бояринцева, А. М. Колодій, В. В. Конопльов, О. В. Негодченко, В. П. Пєтков, П. М. Рабінович), удосконалення інституту державної служби (Ю. П. Битяк, С. Д. Дубенко, Н. П. Матюхіна, Н. Р. Нижник, О. В. Петришин), оновлення інституту адміністративної відповідальності (Т. О. Коломоєць, В. К. Колпаков, А. Т. Комзюк, Д. М. Лук’янець), інституту адміністративної юстиції (В. М. Бевзенко, Р. О. Куйбіда, Ю. С. Педько, В. С. Стефанюк), покращення адміністративно-правового забезпечення діяльності публічної адміністрації в окремих сферах державної діяльності (О. П. Гетманець, Т. М. Кравцова, К. Б. Левченко) тощо. Безперечно, зазначені напрямки наукових розвідок актуальні з наукової точки зору і важливі та своєчасні з практичних позицій державотворення. Разом з тим відзначимо, що дослідження названих інститутів (підгалузей) вітчизняного адміністративного права здійснюються переважно окремо одне від одного, тобто без врахування наявних між ними зв’язків, особливостей взаємодії та взаємопроникнення. Як результат, система сучасного адміністративного права набуває хаотичного вигляду. Ситуація ускладнюється також тим, що існуюча нині система адміністративного права повторює, фактично, систему радянського адміністративного права, до змісту якої постійно вводяться нові елементи у вигляді сучасних адміністративно-правових інститутів. Інакше кажучи, відбувається процес наповнення старої форми новим змістом, що є неможливим з точки зору законів розвитку Всесвіту. Новий зміст завжди вимагає адекватної йому форми, відтак сучасне українське адміністративне право неодмінно має знайти місце у межах нової системи.

Разом з тим, аналіз наукової літератури показує, що проблематика системи адміністративного права, на жаль, є не надто популярним напрямком наукових пошуків вітчизняних авторів. Нині можна назвати лише окремі наукові статті, присвячені дослідженню питань системи вітчизняного адміністративного права, у межах яких, звичайно, не можуть бути вирішені усі наявні проблеми.

Отже, з огляду на викладене, стає очевидною актуальність дослідження системи адміністративного права України, що має бути суттєво удосконалена та приведена у відповідність до практики правозастосування, яка перебуває далеко попереду існуючих нині наукових розробок з названого питання.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження сформульована відповідно до вимог Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», п. 4 Пріоритетних напрямів розвитку правової науки на 2005–2010 рр. (по відділенню державно-правових наук і міжнародного права), затверджених 18 червня 2004 р. загальними зборами Національної академії правових наук України, а також п. 3.1 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006–2010 рр., схвалених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ 12 грудня 2005 р.

Мета та завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України, а також міжнародних актів, відповідних підзаконних нормативно-правових актів, узагальнення історичних, зарубіжних та вітчизняних сучасних наукових теорій встановити сутність, основні риси, механізми формування системи адміністративного права, сформулювати її сучасну концепцію та визначити напрями подальшого розвитку.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовного вирішення таких дослідницьких завдань:

– охарактеризувати категорію «система» через призму філософської та правової наукової думки;

– з’ясувати сутність та внутрішню побудову системи права;

– уточнити поняття системи адміністративного права та її основні елементи;

– встановити співвідношення понять «система адміністративного права», «система адміністративного законодавства», «система науки адміністративного права», «система навчальної дисципліни»;

– охарактеризувати чинники, які впливають на утворення системи адміністративного права та формування її змісту;

– окреслити систему адміністративного права в історичній ретроспективі;

– охарактеризувати сучасні системи зарубіжного адміністративного права (на прикладі адміністративного права Німеччини);

– з’ясувати сучасний стан та завдання Загального адміністративного права;

– охарактеризувати основні структурні елементи Загального адміністративного права;

– встановити причини трансформації інститутів Загального адміністративного права у самостійні галузі (підгалузі) національного права;

– дослідити Особливе адміністративне право та з’ясувати основні погляди на його внутрішню побудову;

– охарактеризувати систему та зміст основних підгалузей Особливого адміністративного права;

– виробити конкретні пропозиції теоретичного та практичного характеру, спрямовані на удосконалення системи адміністративного права України.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані із становленням, формуванням та розвитком системи адміністративного права України.

Предмет дослідження становить система адміністративного права України.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали сучасні загальні та спеціальні методи наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат (розділи 1–4), зокрема з’ясовано сутність термінів «система» (п. 1.1), «система права» (п. 1.2), «адміністративне право» (п. 3.2), «система адміністративного права» (п. 1.3), «Загальне адміністративне право» (п. 3.1), «Особливе адміністративне право» (п. 4.1). Порівняльно-правовий метод використано для дослідження особливостей формування та розвитку системи вітчизняного адміністративного права, а також основ системи адміністративного права Німеччини (розділ 2). Аналіз і синтез застосовувався у ході визначення чинників, котрі впливають на утворення системи адміністративного права та формування її змісту (п. 1.4). Метод групування та структурно-логічний метод допомогли з’ясувати внутрішню побудову Загального та Особливого адміністративного права (розділи 3–4). Системно-структурний метод уможливив характеристику окремих інститутів Загального адміністративного права та підгалузей Особливого адміністративного права (підрозділи 3.2, 4.2). Застосування функціонального методу дозволило обґрунтувати причини трансформації окремих інститутів адміністративного права у підгалузі та галузі національного права (п. 3.3).

Нормативною базою дисертації є Конституція України, законодавчі акти України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, постанови Верховної Ради України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, нормативні акти центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, конституційне та адміністративне законодавство зарубіжних держав.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим монографічним дослідженням, у якому комплексно, з використанням сучасних методів пізнання, врахуванням здобутків вітчизняної та зарубіжної правничої науки окреслено проблеми становлення, формування та розвитку системи адміністративного права та запропоновано сучасну концепцію системи адміністративного права України. На підставі проведеного дослідження обґрунтовано нові концептуальні теоретичні та прикладні положення й висновки, запропоновані здобувачем особисто. До найбільш значущих можна віднести таке:

– удосконалено визначення категорії «система», під якою запропоновано розуміти цілісний комплекс відмежованих, взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним елементів, який утворює особливу єдність із середовищем та є одночасно елементом системи більш високого порядку;

– отримали подальший розвиток теоретичні положення про внутрішню побудову системи вітчизняного права, у змісті якої запропоновано виділення приватного та публічного права, основними елементами останнього названо конституційне, адміністративне та судове право;

– удосконалено визначення категорії «система права», під якою пропонується розуміти сукупність нормативно невизначених, а також нормативно визначених регуляторів (правовий звичай, прецедент, нормативний договір, правовий акт тощо), за допомогою яких здійснюється вплив на поведінку та свідомість учасників суспільних відносин;

– вперше зроблено висновок, що система права складається з двох рівнів – базового та поточного. Норми базового рівня існують об’єктивно незалежно від волі та бажання законодавця, окремих осіб. Тому у межах цього рівня система права є об’єктивним утворенням. Зазначений рівень стає основою для формування поточного рівня системи права, внутрішній обсяг якого залежить від багатьох чинників – розвитку правосвідомості, культурного рівня, форми правління, активності законодавчого процесу тощо, що дозволяє, як наслідок, вести мову про його суб’єктивні характеристики;

– вперше зроблено висновок, що система адміністративного права складається з елементів, під якими пропонується розуміти писані та неписані норми адміністративного права. Саме норма адміністративного права, а не інститут чи підгалузь, є базовим елементом системи адміністративного права, оскільки вона становить найбільш стійке правове утворення;

– знайшли подальший розвиток теоретичні уявлення про сутність та зміст інституту адміністративного права, під яким пропонується розуміти відносно відокремлену групу норм адміністративного права, що регулює окремий вид адміністративно-правових відносин (спеціальний інститут адміністративного права), або деякі загальні питання, які стосуються усього комплексу цих відносин (загальний інститут адміністративного права);

– вперше визначено види системоутворюючих чинників, які впливають на утворення системи адміністративного права та формування її змісту. Названі чинники запропоновано поділяти на зовнішні (чинники середовища, які сприяють виникненню та розвитку систем) та внутрішні (чинники, які породжуються окремими елементами, групами елементів (частинами) або усією множиною, що об’єднується у систему);

– вперше у вітчизняній адміністративно-правовій науці обґрунтовано необхідність трансформації Загальної частини адміністративного права у Загальне адміністративне право, яке визнається автономним правовим утворенням, розміщеним у системі національного права між конституційним правом та Особливим адміністративним правом і спрямованим на налагодження взаємозв’язку та взаємодії між названими галузями права;

– одержала подальший розвиток система принципів адміністративного права, у межах якої запропоновано виділення підсистеми загальних (сформульовані у Конституції України та переважно конституційних законах, відображають побудову правової системи та системи права у цілому. Вони діють в однаковій мірі щодо усіх галузей права, у зв’язку з чим існують, так би мовити, на двох рівнях: загальноправовому та галузевому, не змінюючи при цьому своєї сутності та характеристик) та підсистеми спеціальних (відображають специфіку та особливості адміністративно-правового регулювання суспільних відносин) принципів адміністративного права;

– удосконалено визначення поняття адміністративного права, під яким запропоновано розуміти галузь права (сукупність писаних та неписаних норм права), яка регулює відносини між публічною адміністрацією та приватними особами, а також відносини, що складаються всередині публічної адміністрації, та між публічною адміністрацією й іншими юридичними особами публічного права; 

– вперше обґрунтована необхідність розширення предмета регулювання Адміністративно-процедурного кодексу України. Так, його нормами має регулюватися не лише зовнішня, але й внутрішня діяльність суб’єктів публічної адміністрації. Необхідність такого кроку випливає з призначення норм адміністративного права, якими регулюються і зовнішні, і внутрішні відносини публічної адміністрації; до того ж, регулювання здійснюється і за рахунок норм інституту адміністративної процедури;

– удосконалено визначення поняття, а також систему адміністративних актів. Зроблено висновок, що під адміністративним актом необхідно розуміти усі можливі форми прояву та юридичного закріплення відносин, які регулюються нормами адміністративного права. Обґрунтовано, що система адміністративних актів утворена: нормативними адміністративними актами, індивідуальними адміністративними актами (сприяючі адміністративні акти, обтяжуючі адміністративні акти, адміністративні акти, дія яких поширюється на третіх осіб), адміністративними договорами, адміністративними актами-діями, адміністративними актами, вчиненими у приватноправовій формі;

– знайшли подальший розвиток пропозиції щодо удосконалення структури проекту Закону України «Про примусове виконання адміністративних актів», який складе серцевину інституту примусового виконання адміністративних актів. У межах цього нормативного акта мають бути визначені: суб’єкти, уповноважені на примусове виконання адміністративних актів; загальні засади процедури такого виконання; види примусових заходів; порядок заміни одного примусового засобу іншим; механізми забезпечення виконання примусових заходів;

– знайшли подальший розвиток пропозиції щодо введення до системи Загального адміністративного права інституту принципів адміністративного права, інституту суб’єктивних публічних прав приватних осіб, інституту адміністративної процедури, інституту публічного майна, інституту примусового виконання адміністративних актів, інституту матеріальної відповідальності публічної адміністрації;

– вперше запропоновано виділення у системі адміністративного права Особливого адміністративного права та визначено його внутрішню побудову. Базовими елементами системи Особливого адміністративного права названо адміністративно-господарське право, поліцейське право, соціальне право, адміністративно-культурне право, екологічне право, муніципальне право.



Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у тому, що вони, становлячи в сукупності теорію системи вітчизняного адміністративного права, можуть бути використані:

– у науково-дослідній сфері для подальшої розробки теорії системи адміністративного права, обґрунтування необхідності виділення у системі національного права нових підгалузей та галузей права;

– у правотворчості для визначення основних напрямків розвитку адміністративного законодавства, перспектив його систематизації (Акт впровадження у законопроектну діяльність Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією від 07 вересня 2010 р.);

– у правозастосовній діяльності для покращення діяльності суб’єктів публічного управління, пов’язаної із застосуванням норм адміністративного права;

– у навчальному процесі для підготовки лекцій, навчальних посібників, а також підручників з дисциплін «Адміністративне право України», «Адміністративний процес України», «Сучасні проблеми адміністративного права та процесу» (Акт впровадження у навчальний процес Харківського національного університету внутрішніх справ від 24 вересня 2010 р.; Акт впровадження у навчальний процес Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ від 28 вересня 2010 р.).

Особистий внесок здобувача. Дослідження виконане дисертантом самостійно, з використанням новітніх здобутків вітчизняної та зарубіжної науки адміністративного права, усі викладені в ньому положення і висновки обґрунтовано на основі власних досліджень автора. У співавторстві опубліковано навчальний посібник «Адміністративний процес України» (2007) (здобувач розробив розділ І «Адміністративна юстиція, адміністративні суди та адміністративний процес»), навчальний посібник «Кодекс адміністративного судочинства України в схемах» (здобувачем підготовлено розділ І «Загальні положення» та розділ ІІ «Організація адміністративного судочинства»), навчальний посібник «Адміністративний процес України» (2008) (здобувач підготував главу 3 «Учасники адміністративного процесу»), науково-практичний коментар Кодексу адміністративного судочинства України (здобувачу належать коментарі до статей 4–7 Розділу І), навчальний посібник «Адміністративна юстиція в Україні» (здобувач розробив розділ І «Історичні й теоретичні засади адміністративної юстиції»), наукові статті − «Вступительная статья / А. И. Елистратов. Основные начала административного права» (проаналізовано основні наукові положення наукової спадщини А. І. Єлістратова); «Уточнення завдання адміністративного судочинства як вимога сьогодення» (здобувачем з’ясовано сутність та надано характеристику публічно-правових відносин); «Адміністративне судочинство Німеччини та України через призму соціологічного дослідження» (здобувачем охарактеризовано практику адміністративного судочинства у Німеччині); «Die Verwaltungsgerichtsbarkeit in der Ukraine: Entstehung, Entwicklung und Struktur» (здобувачем досліджено історію становлення та розвитку українського інституту адміністративної юстиції); «История становления и развития украинской административной юстиции» (здобувач з’ясував особливості становлення вітчизняного інституту адміністративної юстиції у дореволюційний період).

У дисертації ідеї та розробки, які належать співавторам, не використовувались.



Апробація результатів дисертації. Результати проведеного дослідження, його висновки й узагальнення здобувачем були оприлюднені на десяти міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях, семінарах, «круглих столах», таких, зокрема, як: «Забезпечення правопорядку та безпеки громадян у контексті реформування міліції громадської безпеки» (Харків, 17 березня 2006 р.), «Проблеми систематизації законодавства України про адміністративні правопорушення» (Сімферополь, 7–8 грудня 2006 р.), «Адміністративне право і процес: шляхи вдосконалення законодавства і практики» (м. Київ, 22 грудня 2006 р.), «Актуальні проблеми роботи з персоналом у правоохоронних органах» (м. Харків, 27 листопада 2008 р.), «Державне управління та місцеве самоврядування» (м. Харків, 26 березня 2010 р.), «Держава і право в умовах глобалізації: реалії та перспективи» (м. Сімферополь,
16–17 квітня 2010 р.), «Держава і право: проблеми становлення і стратегія розвитку» (м. Суми, 15–16 травня 2010 р.), «Актуальні проблеми адміністративного законодавства України: шляхи його вдосконалення» (м. Івано-Франківськ, 4–5 червня 2010 р.), «Demokratische Kontrolle durch die Verwaltungsgerichtsbarkeit» (Deutschland, Göttingen, 14–18 September 2010); «Теорія і практика сучасного права» (м. Херсон, 29 жовтня 2010 р.).

Публікації. Основні положення та результати дисертації відображені в монографії «Система адміністративного права України» (Харків: Вид-во Харківського національного університету внутрішніх справ, 2010. – 398 с.), у одному науково-практичному коментарі, підготовленому у складі авторського колективу, чотирьох навчальних посібниках у співавторстві, 27 наукових статтях, 21 з яких опубліковано у вітчизняних наукових фахових виданнях, 3 – у зарубіжних наукових фахових виданнях, 3 – у нефахових наукових виданнях та 9 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТТЯ

«СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА»

1.1. Система як філософська та правова категорія

Теорія систем, незважаючи на її досить юний вік, стрімкими темпами знаходить своє розповсюдження у різних сферах науки, причому не лише теоретичного, але й практичного спрямування. Можна навіть погодитися з думкою, що утвердження поняття системи стало поворотним пунктом у сучасній науковій думці. Наведемо у зв’язку з цим надзвичайно слушні слова Р. Акофа: «Останнім часом ми є свідками швидкого розвитку поняття «система», яке стало ключовим у науковому дослідженні. Звісно, системи вивчалися протягом багатьох сторіч, але тепер до такого дослідження додане дещо нове… Тенденція досліджувати системи як щось ціле, а не як конгломерат частин, відповідає тенденції сучасної науки не ізолювати явища, що досліджуються, у вузько обмеженому контексті, а вивчати перш за все взаємодію та вивчати усе більше й більше різних аспектів природи. Під прапором системного дослідження (та його багатьох синонімів) ми вже спостерігали конвенгерцію багатьох досить спеціальних сучасних наукових рухів… Ця та багато інших подібних форм досліджень являють собою колективну дослідницьку діяльність, яка включає постійно розширюваний спектр наукових та технічних дисциплін. Ми беремо участь у тому, що, можливо, є найбільш широкою з усіх до цього зроблених спроб досягти синтезу наукового знання» [474, c. 1-20].

Викладене, на наш погляд, є достатньою підставою для того, щоб стверджувати, що існуючі нині у науці взагалі та у правовій науці зокрема проблеми можуть бути вирішені не інакше як за допомогою нового інструментарію. Концептуальний каркас, на який успішно опиралася наука впродовж багатьох років, усе частіше і частіше починає не спрацьовувати, зокрема через свою неадекватність сучасним завданням і навіть самій їх постановці. Так, наприклад, у вітчизняній правовій науці протягом доволі тривалого часу йдуть дискусії навколо розуміння змісту категорії «право», відшукання критеріїв галузевої диференціації права та критеріїв виділення правових інститутів, поділу правових норм на види тощо, проте говорити про їх завершення не приходиться доводиться, що може бути пояснено саме неадекватністю наявних наукових методів поставленим задачам. Звідси природно виникає потреба в поглибленні самосвідомості науки, яке має доходити до самих основ способу мислення [79, с. 5]. І одним із способів такого поглиблення, пов’язаним із виробленням нових методологічних напрямів у науці, виступає системний підхід.

Перш ніж перейти до безпосереднього вирішення завдання даного підрозділу дисертаційного дослідження вважаємо за необхідне стисло окреслити історичні особливості виникнення системного підходу (теорії систем).

Інтенсивні розробки в галузі системного підходу розпочалися лише у середині минулого століття, хоча сам термін «система» (грец. «systema» – складене з частин, сполучене) вживається вже у працях Канта, який під нею, зокрема, розумів єдність багатоманітних знань, об’єднаних однією ідеєю [3, с. 34]. Цей же термін використовував також Шелінг та Гегель [95, с. 6].

Проте найбільш поширеною є думка [422, c. 6], що теорія системи у її цілісному вигляді була започаткована Л. фон Берталанфі у 20-30-х рр. ХХ ст. і викладена ним у більш-менш завершеному вигляді у другій половині 40-х рр. Необхідність її розробки, за словами автора, викликана потребою розв’язання проблем організованої складності, тобто взаємодії великого, але не безкінечного числа перемінних, що могло бути досягнуто лише через запровадження нових понятійних засобів для свого вирішення [474, c. 1-20]. Основною ідеєю Загальної теорії систем, сформульованої Л. фон Берталанфі, є визнання ізоморфізму законів, які керують функціонуванням системних об’єктів.

У 50-70-ті рр. ХХ ст. було вироблено низку нових підходів до побудови Загальної теорії систем такими вченими як М. Месарович, Л. Заде, Р. Акофф, Дж. Клір, О.І. Уємов, Ю.А. Урманцев, Р. Калман, С. Бир та ін. Усі ці підходи ґрунтувалися на розробленні логіко-концептуального та математичного апарату системних досліджень [416].

Відтак активне дослідження теорії систем розпочалося лише у середині минулого століття, а використання отриманих таким чином результатів, як наслідок, ще пізніше. Проте у науковій правовій літературі термін «система» у різних його варіаціях («правова система», «система права», «система поліцейського права», «система адміністративного права» тощо) почав використовуватися набагато раніше, ніж з’явилися відповідні філософські розробки. Так, наприклад, про систему адміністративного права у 1898 р. писав Е. Берендтс [74], у 1911 р. – А.І. Єлістратов [146], у 1927 р. – О. Одарченко [288], у 1937 р. – С.С. Студенікін [399]. З цього можна зробити щонайменше висновок про те, що результати досліджень правових явищ через призму їх системності були та подекуди й залишаються недостатньо обґрунтованими (використання терміна «система» здійснювалося без чіткого його формулювання, встановлення ознак та системоутворюючих чинників), а отже такими, що вимагають свого доопрацювання з урахуванням здобутків сучасної теорії систем. Тому наступним завданням ми бачимо визначення основних або вихідних положень теорії систем, які у подальшому мають бути враховані під час дослідження системи адміністративного права. Це стає можливим у силу того, що загальна теорія систем, як було сказано вище, будується на визнанні ізоморфізму основних законів, які, у свою чергу, визначають функціонування та побудову цілісних об’єктів різної природи, а тому сформульовані нею принципи вивчення складних об’єктів як систем можуть застосовуватися у різних окремих науках, сприяючи адекватній постановці проблем і виробленню стратегії їх дослідження [167].

Однак не дивлячись на наявність чималої кількості системних досліджень як зарубіжних, так і вітчизняних учених, й до сьогодні єдиного розуміння системи не вироблено. З цього приводу надзвичайно доречно зауважував А. М. Авер’янов, що існуючі нині розбіжності щодо сутності поняття системи та його значення в пізнанні досить суттєво впливають на розвиток науки. «І насправді, – пише вчений, – що ми маємо сьогодні – конкретно-наукове поняття вузької спеціальності, або загальнонаукове поняття, яке виділяє цілий клас однорідних явищ з різних галузей знань, або ж філософську категорію, яка відображає особливість реальності, або ж те, і друге, і третє одночасно?» [3, с. 27]. Інакше кажучи, для сучасної науки взагалі та її окремих сфер зокрема все ще продовжує залишатися актуальним питання про сутність та зміст категорії система, тобто найважливішого засобу «переборення» нескінченної складності світу, його раціонального освоєння [139].

Однією із ключових проблем у напрямку осягнення категорії «система» є виділення її ознак та формулювання на їх підставі визначення терміна цього поняття. Не вдаючись до глибокого аналізу відповідних філософських концепцій відмітимо, що наразі називають чималу кількість ознак, властивих системі, основними з яких є такі:

– цілісність, принципова неможливість ототожнення якостей системи з сумою якостей елементів, що її складають, неможливість виводити із останніх якості цілого;

– залежність кожного елемента, якості і відносин системи від його місця, функцій усередині цілого;

– наявність специфічних взаємозв’язків між вихідними компонентами системи;

– структурність. Можливість описання системи через встановлення її структури, тобто комплексу зв’язків і відносин системи, зумовленість поведінки системи не стільки поведінкою її окремих елементів, скільки її структури;

– взаємозалежність системи і середовища. Система формує і проявляє свої якості у процесі взаємодії із середовищем;

– ієрархічність. Кожний компонент системи у свою чергу може розглядатися як система, а досліджувана у даному випадку система являє собою один із компонентів більш широкої системи;

– множина описів кожної системи;

– суперечливий характер системи. З одного боку, у силу абстрактності її визначення, скажімо, як не пустої чисельності елементів, використання його у конкретно-науковому дослідженні ускладнено. З іншого боку, саме абстрактний та універсальний характер цього поняття дозволяє застосувати його до виключно широкого класу явищ та об’єктів незалежно від їх природи та специфіки;

– самовизначеність, самодетермінація набору властивостей системи, яка входить у закономірність [6; 79, с. 185-186; 95, с. 6-7; 139, с. 44; 163].

З огляду на перелічені вище ознаки системи, які окремі автори намагаються покласти у основу її дефінізації (що, власне, і пояснює наявність великої кількості варіантів визначення системи [46]), підтримуємо твердження, що немає особливого сенсу у намаганні визначити те або інше поняття через максимальну кількість ознак, оскільки, з одного боку, поняття буде завжди ширшим за свої ознаки, а з іншого, – повнота визначення означає ясність та достатність ознак, яких має наводитися не більше ніж потрібно для повного поняття [94, с. 6].

Таким чином, варто підтримати тих науковців, які концентрують свою увагу навколо лише найбільш визначальних ознак поняття системи, називаючи такими цілісний комплекс відмежованих, взаємопов’язаних елементів системи, пов’язаність системи із середовищем, ієрархічність системи [126, с. 159]. Поєднуючи названі ознаки системи, можна зробити висновок, що система – це цілісний комплекс відмежованих, взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним елементів, який утворює особливу єдність із середовищем та є одночасно елементом системи більш високого порядку [264].

Таке визначення системи, скоріше за все, викличе певні критичні зауваження, проте це нас особливо не бентежить, оскільки ми підтримуємо цілком справедливе твердження, що визначення системи будуть природно відрізнятися одне від одного, бо, з одного боку, їх різноманітність викликана різницею в етапах формування предмета наукового пізнання, а з іншого, – тим, що системний рух зачепив усі аспекти наукової діяльності, а тому у межах кожного з них формулюються «власні» визначення системи [6], що, на наш погляд, є досить позитивним, оскільки це дозволить з часом наблизитися до філософського (загальнонаукового) визначення даної категорії. Говорячи про різноманітність визначень даного терміну, відмітимо, що вона може бути пояснена також і наявністю суб’єктивного чинника, який супроводжує кожне дослідження. Будь-який об’єкт діяльності, пише М. С. Дмітрієва [127], узятий суб’єктом та виділений ним для активного впливу на нього, несе на собі певний відбиток суб’єктивності.

У межах системних досліджень вагоме значення відіграє не лише розуміння терміну системи, але і з’ясування змісту інших системних понять, перелік яких є доволі розгорнутим. У зв’язку з цим, ми обмежимося аналізом лише тих з них, які несуть у собі загальнометодологічне навантаження, що дозволяє, як наслідок, використовувати знання про них у межах конкретних системних досліджень.

З огляду на розпорошеність системних понять можна підтримати висловлену у літературі думку, про доцільність зведення останніх спочатку до певних груп, кожна з яких має бути специфічною для певного кола проблем, які виникають у системному дослідженні. З огляду на це названі поняття пропонується звести до трьох основних груп.

Першу групу утворюють поняття, які відносяться до опису внутрішньої будови системних об’єктів. Сюди входять поняття «зв’язок», «відношення», «елемент», «середовище», «цілісність», «структура», «організація» та деякі інші.

Друга група системних понять пов’язана з описом функціонування системних об’єктів та включає у себе поняття «функція», «стійкість», «рівновага», «регулювання», «зворотній зв’язок», «управління», «самоорганізація».

Третю групу понять складають поняття, які описують процеси розвитку системних об’єктів: «генезис», «еволюція», «становлення» тощо [79, с. 183].

У межах перелічених груп, як бачимо, вжито чималу кількість термінів, проте далеко не усі з них відіграють однакову роль у пізнанні сутності системи. На думку вчених, яку поділяємо й ми, до базових характеристик будь-якої системи слід віднести лише: елементи (компоненти) системи; зв’язки та відношення між ними; види впорядкованості, тобто структури та закони композиції [126, с. 9].

Розглянемо названі системні поняття більш докладно.

Поняття елементу системи зазвичай здається інтуїтивно зрозумілим – під ним розуміється мінімальний компонент системи або ж максимальна межа розчленування. Однак, як справедливо наголошується у літературі, за системного підходу таке розуміння елементу системи є дещо спрощеним, а відтак і неповним. Це пов’язано з тим, що та або інша система може розчленовуватися принципово різними способам, а тому для кожної такої системи поняття елементу не є однозначно визначеним: «казати про елемент системи можна лише щодо цілком чітко фіксованого з цих способів; інше ж розчленування даної системи може бути пов’язано (і частіше за все саме так і буває) з виділенням іншого утворення як вихідного елементу» [79, с. 184]. Отже, за умови дотримання правил про розчленування системи, можна зробити висновок, що елемент є «окремою», «найпростішою» частиною складного цілого, виступаючи його вихідною клітинкою.

Разом з цим, необхідно пам’ятати, що елемент як такий, в абсолютному сенсі, поза системою не існує. Елементи у процесі розвитку системи можуть утворювати певні групи, причому зв’язок між елементами всередині цих груп відрізняється від характеру зв’язку між самими групами, що призводить до утворення всередині системи підсистеми. Підсистеми тієї або іншої системи є її частинами.

Проте, на думку А. М. Авер’янова, поняття «частина» та «елемент» аж ніяк не можна ототожнювати, бо вони відображають різні сутності. Частина – це більш загальне, більш абстрактне поняття, ніж елемент. У зв’язку з цим його можна визнати проміжним компонентом між поняттями «система» та «елемент» [3, с. 46-47]. Так, наприклад, якщо за критерій поділу системи галузі права брати норму, то, відповідно, остання буде елементом системи, а утворені нормами сукупності – інститути можна назвати її частинами, які, як наслідок, стануть проміжним ланцюгом між елементом (нормою) та системою (галуззю права). Однак при цьому треба знову ж таки пам’ятати, що такий поділ є вельми умовним, оскільки те, що ми в одній системі називаємо частиною (у даному випадку інститутом), у системі більш високого рівня, наприклад системі права, може стати вже її елементом.

Важливим моментом у розумінні сутності елементу та його взаємозв’язку із системою є той факт, що елементом системи буде не будь-який компонент, а лише той, який наділений специфічними особливостями даної системи, який здатний відображати її специфіку, а також виконувати функції, характерні для системи [444, с. 93]. Так, наприклад, норми права, які не здатні виконувати функції певної галузі права, не можуть визнаватися її елементами.

Однак викладене не варто тлумачити таким чином, що елементи як складові компоненти внутрішньої побудови системи є завжди менш організованими у порівнянні із частиною чи цілим (системою). Насправді певні елементи системи, проте обов’язково системи, яка розвивається, можуть бути більш високоорганізованими системами, чим саме ця система [3, с. 68]. Так, українська правова система, будучи безперервно змінюваною системою [95, с. 24], характеризується, як наслідок, високим рівнем внутрішньої нестійкості та подекуди і неорганізованості. Проте у її межах існують складові елементи – окремі галузі національного права, які, з огляду на свій еволюційний шлях, особливості розвитку та становлення, досконалість нормативного регулювання тощо, характеризуються більш високим рівнем організованості.

Утворення системи шляхом об’єднання певних елементів відбувається завдяки виникненню та розвитку зв’язків та відносин між ними. З огляду на це, з’ясування змісту категорій «зв’язок» та «відношення» є наступним кроком у пізнанні сутності системи. Названі поняття є необхідним елементом будь-якого системного дослідження, оскільки системність того або іншого об’єкта може бути реально розкрита лише через його зв’язки, їх типологію та відношення [79, с. 186; 94, с. 5].

Досліджуючи названі категорії, вчені у першу чергу наголошують на тому, що всі вони відображають взаємозалежності, які існують у природі, суспільстві та у мисленні. Проте це не дозволяє говорити про її тотожність. Зв’язок – це усе те, що з’єднує предмети, явища, процеси в об’єктивній дійсності та у мисленні. Поняття ж «відношення» виражає залежності між предметами, явищами, процесами в об’єктивній дійсності і в мисленні за якоюсь основною ознакою чи принципом. Таким чином, поняття «зв’язок» та «відношення» відображають взаємообумовленість, взаємозалежність процесів та явищ у природі, суспільстві та у мисленні, у них фіксується взаємодія компонентів систем [46, c. 145-146].

Значення названих категорій для системних досліджень полягає також і в тому, що вони складають основу для понять «структура» та «організація». «Функціонування системи у середовищі, – зазначається у літературі, – спирається на певну впорядкованість її елементів, відносин та зв’язків… Розвитком поняття впорядкованості є поняття структури та організації системи» [375, с. 18-19]. Отже, як бачимо, структура та організація визнаються наступними двома аспектами системи, тісно пов’язаними із зв’язками та відношеннями, які виникають у її межах.

Нині у літературі можна зустріти чималу кількість тлумачень названих категорій. Так, структуру визначають як спосіб зв’язку елементів [377, с. 11]; синтез елементів, які її складають [49, с. 88-92]; стійку картину взаємних відносин елементів цілісного об’єкта [286] тощо. Аналізуючи зміст цих визначень, вважаємо за необхідне наголосити на тому, що вони здаються нам, з одного боку, неповними, а з іншого, – такими, в яких не прослідковується зв’язок структури із поняттями «зв’язок» та «відношення». З огляду на це, на підтримку заслуговує підхід Б. М. Аркадьєва до тлумачення названого терміна, котрий абсолютно справедливо та обґрунтовано наголошує на тому, що структура – це заданий ходом становлення системи об’єктивний та суттєвий зв’язок її елементів, який визначає стійкість та якісну визначеність системи [46, c.145-146]. Цінність цього визначення полягає, по-перше, у більш високому рівні його деталізації порівняно з іншими визначеннями; по-друге, у тому, що у ньому вчений розвинув та чітко показав взаємозалежність категорій «зв’язок» та «структура» та, по-третє, висловився щодо заперечення наявності зв’язку між «відношенням» та «структурою». Щодо останньої тези наголосимо, що Б. М. Аркадьєв, на відміну від інших науковців [139], вважає, що «відношення» пов’язане з «організацією», яка тлумачиться ним як цілеспрямований взаємозв’язок (відношення) елементів системи, який обумовлює характер її руху, розвиток у часі, перехід внутрішнього у зовнішнє, і, навпаки, ієрархію систем [46, c. 145-146].

На підставі викладеного, стає зрозумілим, що будь-яка система, у тому числі і система права чи система галузі права, містить у собі певний набір зв’язків, які, з одного боку, об’єднують множинність у ціле, надаючи системі стійкий характер (ці зв’язки можна назвати системоутворюючими або зв’язками структури), а з іншого, – мають місце зв’язки організації, які дозволяють системі розвиватися, вдосконалюватися, тобто активно реагувати на зміни як всередині системи,так і зовні.

Водночас слід зазначити, що у літературі має місце і дещо інша точка зору, представники якої вважають, що розвиток системи забезпечується завдяки її функціям. Так, наприклад, Ю. Л. Єгоров та М. Х. Хасанов стверджують, що головне значення функції системи полягає у збереженні останньої та забезпеченні умов не тільки для відтворення системи як цілого, але і для її розвитку, для переходу до нового типу цілісності. У зв’язку з цим, функцію системи вчені розглядають як інтегруючий чинник, завдяки якому система формується, зберігається та розвивається як ціле [139].

Така точка зору є досить цікавою, оскільки, на наш погляд, дозволяє дещо під іншим кутом подивитися на чинники, які викликають розвиток системи. У даному разі йдеться про те, що функція системи може бути розглянута як чинник більш високого порядку щодо організації системи, як явище, що пов’язує систему із зовнішнім середовищем, дозволяючи вести мову, як наслідок, не тільки про внутрішньосистемний розвиток цілісності, але й про залежність системи від зовнішніх впливів. Інакше кажучи, функція системи та її організація є засобами вирішення протиріччя як всередині системи, так і між системою та середовищем.

Поряд з викладеним принциповим є також питання про види систем. З цього приводу, зокрема, у працях учених-філософів, наголошується на тому, що системи можуть бути класифіковані за різними підставами, що пояснюється поміж іншим виключною багатоманітністю системних об’єктів. Розрізняють, наприклад, системи матеріальні (речові) та концептуальні, природні та штучні, керовані та ті, що не піддаються керуванню тощо [79, с. 176]. За нашим підходом до розуміння категорії «система», теоретично та практично найбільш важливими різновидами систем з точки зору їх аналізу є: 1) статичні, динамічні системи та системи, що розвиваються; 2) стійкі (стабільні) та нестійкі (нестабільні), які являють собою перехідні процеси та стани. Поєднуючи обидві підстави групування, системи можна поділити на: 1) статично стійкі системи; 2) динамічно стійкі системи; 3) стійкі системи, що розвиваються; 4) динамічно нестійкі системи [126, с. 9].

Викладені вище філософські (загальнометодологічні) положення про систему мають пряме відношення і до системи права взагалі та системи адміністративного права зокрема, а раз так, то їх розгляд був та є необхідною умовою вивчення системно-правових категорій. Про це досить чітко сказано у літературі, де, зокрема, наголошено, що системний підхід не обмежується матеріальними об’єднаннями у фізиці, біології та інших природних науках та може бути застосований також до об’єднань, які є частково нематеріальними та дуже гетерогенними [94, с. 4].

Свідченням можливості застосування системного підходу у правознавстві може бути також і досить значна кількість наукових досліджень, автори яких оперують розглянутими вище системними категоріями. Тому пропонуємо зупинитися на з’ясуванні значення системного підходу для правової науки, а також ставленні вчених-правознавців до поняття «система», яке є основним у даній методології, оскільки інтегрує у собі усі її сутності сторони, принципи та головні ознаки [418, с. 12].

Звернення вчених-правознавців до теорії системи, а також використання системного підходу у правовій науці відкривають великі перспективи для фундаментальних розробок у сфері права. Надзвичайно слушними у зв’язку з цим виглядають слова А. А. Кононова, який наголошує, що нині настав час оцінити існуючі рубежі та потенції у науці права, уважно придивитися до права з тих же загальнонаукових позицій, що є характерними для природних та технічних наук, у тому числі з позиції системного підходу [198].

Спроби використання системного підходу до вирішення проблем правової науки, виходячи з аналізу правової літератури, почали здійснюватися науковцями у 70-х рр. ХХ ст., з часом набуваючи все більшого поширення. Це було пов’язано поміж іншого з тим, що вчені-правознавці дійшли цілком правильного висновку про те, що системний підхід є надзвичайно ефективним під час аналізу складних динамічних об’єктів, які володіють багатоякісністю, багатомірністю, багатоструктурністю, тобто тих, що мають декілька якісних визначеностей, специфічних ліній та закономірностей розвитку. Усіма цими ознаками, безперечно, володіє й право, а тому підхід до нього як до якісно однорідного об’єкта призводить до змішення його різнопорядкових елементів, до того, що ускладнюється виявлення зв’язків та взаємодії між ними, через що дані елементи, властивості тощо вивчаються незалежно і поза зв’язком один з одним [167]. Типовим прикладом неврахування системного підходу у правознавстві є розгорнута на сторінках наукової літератури дискусія навколо правової системи, до змісту якої пропонується введення елементів, які є компонентами інших систем [95, с. 21]. Уникнути подібних помилок у правових дослідженнях можна саме завдяки більш широкому використанню системного підходу.

Варто зауважити, що ідея можливості та доцільності використання системного підходу у правознавстві вирощувалася досить важко, оскільки окремі її апологети або активно заперечували проти цього [212], або закликали до дуже виваженого, особливого використання системного аналізу у правознавстві [29, с. 35-37.]. Проте з роками подібні думки ставали скоріше винятком, ніж правилом. Наша ж позиція у цьому питанні така: можливо, системний підхід та його результати і не створять «істинне» знання про право, проте будуть сприяти формуванню всебічного знання про цей об’єкт, що, за словами М. Ф. Овчиннікова, і є ідеалом науки [286].

Аналіз відповідної літератури дозволяє сформулювати основні переваги системного підходу порівняно з іншими методами для правової науки. Наукові дослідження, у яких поєднується юридичний (правовий) інструментарій з філософськими уявленнями про систему та тими, що використовуються у системному аналізі як загальнонауковому методі, дозволяють:

– розглядати право як складне, цілісне утворення, виявити його компоненти та стійкі зв’язки між ними;

– відкрити багатоплановий, різнорівневий підхід до права;

– виявити закономірності розвитку права;

– зрозуміти процес утворення права як системи шляхом виявлення відповідних системоутворюючих чинників;

– синтезувати накопичені правовою наукою знання про право, правові норми, правовідносини, правосвідомість, праворозуміння, інші правові явища;

– пізнати усю сукупність зв’язків, притаманних правовій матерії, зрозуміти глибину та складність юридичної форми суспільних відносин щодо правової цілісності;

– досягти впорядкованої та послідовної побудови знань про об’єкт дослідження – право;

– забезпечити відповідність структури знань про право його структурі.

Висловлюючись за необхідність використання системного підходу у сфері правознавства, зокрема під час дослідження складних правових явищ, вчені разом з цим, далеко не завжди дотримувалися власних закликів, обмежуючись, як наслідок, лише констатацією важливості цього методу. Таку ситуацію можна пояснити декількома причинами, а саме: складністю змісту як системного підходу у цілому, так і системних категорій зокрема; відносною молодістю або недостатньою розробленістю системного підходу у сфері правової науки; хибним розумінням базової категорії системного підходу – поняття «система». З приводу останньої тези зазначимо, що в юридичній літературі можна зустріти визначення системи як певного виду класифікації об’єму певного загального поняття за окремими диференціюючими ознаками [172].

З викладеного можна зробити висновок, що термін «система» досить часто використовується у спрощеному вигляді, тобто без врахування його сутнісних характеристик. Результатом цього стає поява великої кількості некваліфікованих та поверхових концепцій і понять, які, як наслідок, лише гальмують розвиток правової науки. Інакше кажучи, право, будучи системою, вивчається хоча і з використанням системної термінології (система права, структура права, структура галузі права тощо), але, фактично, безсистемно. Мова йде про те, що термін «система» часто використовується лише для того, щоб показати складну побудову того або іншого явища (права, галузі права, законодавства тощо) та вивчити особливості його складових елементів. Проте за такого підходу за межами уваги дослідників залишаються найбільш принципові моменти, пов’язані з необхідністю з’ясування характеру зв’язків та відносин між елементами системи, а також вивчення нових властивостей системи, які не притаманні її елементам як таким окремо.

Принциповим питанням є також і те, що пов’язано з визначенням готовності або неготовності тієї або іншої науки до використання як свого інструментарію системного підходу. Цікавими у цьому зв’язку видаються роздуми Л. Б. Тіунової, яка вважає, що системне дослідження об’єкта має сенс лише на тому етапі, коли цей об’єкт вже вивчений конкретно-емпіричним шляхом, коли про нього накопичено знань достатньо, щоб абстрагуючись від окремого, представити його як організаційну цілісність [418, с. 11]. Чи достатньо у нас сьогодні отриманих емпіричним та аналітичним шляхом знань про право? Можна впевнено відповісти ствердно, що, як наслідок, відкриває нам шлях до використання нової методології у правознавстві.

Підсумовуючи, необхідно ще раз наголосити на тому, що системний підхід, базовою категорією якого є поняття «система», надзвичайно перспективний метод вивчення правової дійсності, спосіб переходу від досистемних досліджень до досліджень системного характеру, спрямованих на синтезування усіх тих знань про правові явища (правові норми, правовідносини, правосвідомість тощо), які накопичені протягом минулих етапів становлення та розвитку вітчизняної правової науки, для більш глибокого проникнення у закономірності розвитку й функціонування права взагалі і адміністративного права зокрема.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка