Хочеш змінити своє життя? Почни із щирості перед Богом!



Скачати 361.07 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації11.03.2019
Розмір361.07 Kb.
  1   2   3
Парафіяльні Вісті
Українська Католицька Парафія Свяатих Володимира і Ольги

92a Woodville Rd, Woodville, South Australia 5011

Fr Zenon Racki - parish priest, phone: 08 8235 2900, mobile 0413652929

email: stvoliol@chariot.net.au Лютий 2015 р



Хочеш змінити своє життя?

Почни із щирості перед Богом!
Дорогі браття і сестри у Христі, ми продовжуємо своє приготування до св.Великого посту! Наступним кроком – це роздуми над двома особами: Митарем і Фарисеєм.

Обоє були побожними, обоє були в храмі і обоє молилися, але не обоє були вислухані Богом, лише одного Бог прийняв, бо лише один був щирим перед Богом.

Пройшли довгі роки наших молитов і що?

На дорозі нашого духовного життя слід час до часу запитати себе про свої переміни. Як я змінився? Ні, це не дорікання собі, а вияснення правди про себе. Адже людина на місці не стоїть – вона перемінюється. І куди? в яку сторону? У сторону добра чи зла?

Розповідь про молитву розкаяного грішника і зверхнього молільника нам показує, що після молитви є наслідки: наповненість Божою ласкою, або пустота.

Сокрушення серця – це молитва смиренної людини, яка пізнала свою грішність у глибині свого серця.

Поверхнева молитва, яка стосується лише зовнішнього життя, не дає доступу Божій благодаті у серце людини.

Ми молимось і це добре, і про що молимось?

Яка тема наших приватних молитов? Ми переживаємо за сім’ю, за друзів, за цілий світ? А цим часом ми може хочемо показати свою добрість і приховати свою не зацікавленість до спасіння своєї душі? Показуєм зацікавленість іншими, а до себе – байдужість, навіть, нелюбов?

Запитаймо себе: чи ми зацікавлені життям своєї душі? Якщо так, то чи молимось за її здоров’я, за її спасіння, за її розвиток, …

Це дуже важливо, щоб ми перш-за-все приділяли увагу нашій душі, нашому внутрішньому світу, нашому духовному життю. Адже ніхто окрім нас самих не може мати доступ до внутрішнього життя.

Коли ми будемо занедбувати своє внутрішнє духовне життя, то почнем мати уподобання у зовнішній релігійній поведінці і так поступово станемо подібними до фарисеїв, релігійних фанатиків, забубоних чи поверхневих прихожан.

Хто ще не почав молитися за себе, то нехай негайно випрошує покаяння для себе!

Хто вже молиться і є на дорозі спасіння, то нехай перевірить свою молитву. чи щира перед Богом, щоб не бути відкинутим через своє пустомовство. Адже уста моляться, а серце холодне в молитві.

Хто молиться, але не відчуєває перемін, то хай пам’ятає, що молитва без діл мертва. Тому окрім молитви, потрібно робити кроки до святості.

Наближається пора посту – пора освячення. Приготуймо і налаштуймо себе до цієї пори благодаті.



Стрітення Господнє

Автор: Інга Деяк, Колиба.

Різдв’яний круг свят завершується празником Господнього Стрітення, що його святкуємо сорокового дня по Христовому Різдві 15 лютого. Як і Різдво, Стрітення належить до 12-ти найбільших (окрім свята над святами – Великодня) свят церковного року. В цей день згадується євангельська подія, коли на 40-й день після народження Христа, його земні батьки – Діва Марія та Йосип Обручник принесли Немовля Ісуса до Єрусалимського храму. Ці події яскраво описані в Євангелії від Луки.


-Таку назву празник має тому, що у цей день відбулася стріча Божої Дитини - маленького Ісуса і його Пресвятої Матері з праведним Семеоном, - пише в своєму етнографічному дослідженні «Обрядові дійства та розваги молоді» Дмитро Копинець, закарпатський вчитель і етнограф. - Закон Мойсея приписував, що кожна жінка по народженні дитини протягом 40 днів не сміє входити до храму, бо в тому часі вона вважалася нечистою. На ці 40 днів припадав період очищення. Діва Марія, як Божа Мати, не була зобов’язана до обряду очищення, бо освятилася Христовим Різдвом. І все ж вона у покорі сповняє приписи закону і приносить у жертву дві горлиці, бо 40-го дня відбувався обряд пожертвування Богові і народження хлопчика. За Божим просвіченням Семеон у Дитятку Ісусі пізнав Месію, бере його на руки, прегарною молитвою благодарить Господа Бога за ласку, що його очі побачили обіцяного Спасителя. Дух богослужби Стрітення є той самий, що й дух Христового Різдва і Богоявління: прославити Богоявління на землі, звеличити Христове Божество та віддати честь Пречистій Діві Марії як Богоматері.
Стрітення в народному календарі
Стрітення в нашому краї, як і по всій Україні - не лише церковне свято. У цей день, за народним повір’ям, зима зустрічається з весною. З давніх-давен Стрітення в Закарпатті чекали з особливим нетерпінням і урочисто відзначали, а тому приурочувалося до цього свята чимало звичаєвостей як церковних, так і побутово-господарських.
Передусім, в церквах освячували свічки. Їх дбайливо берегли протягом року і часто використовували як лікувальний, протизлодушний чи заспокійливий засіб. Дівчата - відданиці на тих свічках часто гадали – щоб “за полум’ям взнати з якої сторони сватачів чекати”. Тією свічкою обкурювали хату та інші подвірні споруди, щоб оберегти себе й худобу від хвороб і нещасть, а також вози та інший сільськогосподарський реманент, коли вирушали на першу оранку, щоб всяка сівбиця рясними сходами проросла”, - пише Д.Копинець.
Дослідник історії Закарпаття, етнограф і священник Юрій Жаткович пише в своєму «Народному календарі» (Замітки етнографічні з Угорької Руси): «Народ вірує, що зима тричи стрічає ся із лїтом, т. є. 2 (15) лютого, на Стрітенє, 9 марта, на Сорок сьвятих і 25 марта на Благовіщенє, коли лїто зовсїм переможе зиму.

За Стрітенє кажуть, що коли на Стрітенє когут не пє воду із волового слїду, віл не буде пастись на Юра. Коли на Стрітенє снїг рано паде, ране сїяня буде добре; коли із полудня паде, пізнїйше сїяня удасть ся, а коли лиш із вечеру паде, пізне сїяня буде добре.»


Із Стрітенням пов’язано багато різних повір’їв та прикмет, відображених у народних прислів’ях. Наприклад: “Якщо на Стрітення сніг – чекай ранню весну на поріг”, “Якщо на Стрітення капле із стріх – зима ще довго протягне”, “Якщо на Стрітення погода морозна і ясна – буде весна файна” . Для хліборобського Буштина (як і для Закарпаття в цілому), - пише Дмитро Копинець, дуже важливо було, знати в які строки закінчиться зима і якою буде довгождана весна . Тому на Стрітення пильно слідкували за станом погоди.
Тепло і відлига в цей день віщували ранню і теплу весну, мороз – тривалу зиму. Коли на Стрітення ішов сніг – весна передбачалася дощова, коли лютувала хурделиця – пізня й холодна, а коли день

був похмурий, без сонця, ще не даватимуть спокою морози... Крім того, селяни стежили за розміром бурульок. Вважалося: якщо у увечері вони короткі до весни снігу випаде небагато, а якщо довгі – ще будуть рясні заметілі.


Стрітення чекали і пасічники. Вони вважали: як капатиме зі стріх водичка, так прибуватиме і мед.

Коли на Стрітення від морозу яйце трісне, чекай на хороший урожай – погода буде помічницею.

Уранці сніг - урожай раннього хліба. Відлига - буде добрий урожай пшениці, А вітер – вродять фруктові дерева. Якщо на Стрітення просохло від вітрів - весну чекай за сорок днів.
Часопис «Українські традиції» розповідає нам таке: «На Стрітення святили в церкві воду, селяни набирали тієї води в нову - ще не вживану - посудину, приносили додому і пильно берегли. Цій воді приписувалась магічна сила. За народним уявленням, це - цілюща вода. Нею натирали хворі місця і вірили, що "поможе". Найкраще ця вода помагала від "пристріту" - від хвороби, що її спричиняло "погане" око.
Колись, як чумак виходив у дорогу, господар давав йому хліб, сіль і кропив стрітенською водою волів, воза і самого чумака, примовляючи: "Боже тебе збережи!". Так само і батько відряджав сина на війну, скроплюючи стрітенською водою на щасливе повернення.

Господарі також ворожили на врожай, виставляючи на ніч тарілку з зерном на двір. Якщо ранком є роса - врожай, нема роси - немає врожаю.



Роздуми о.Ореста Фредини про війну

Четвер, 29 січня 2015р

«Скільки дорогоцінної крові платить наш народ за те, щоб бути людьми. Не знову хитренькими і підленькими, а вільними», — каже о. Орест Фредина. Священик зазначає, що Господь не перестає являти чудеса, починаючи від Революції гідності.

«По-людському ми не мали шансів воювати проти такої машини, по-людському ми завжди були у програшному становищі. Але по-людському і по-Божому ставалося те, що правда через мужність, через героїзм і через відвагу окремих людей перемагала».


Зараз дуже подібна ситуація, переконаний отець. Священик наголошує, що можливо, нам би хотілося допомоги збоку, але потрібно сподіватися на допомогу від Бога. Адже у Старому Завіті люди, коли бачили, що їм не вдається щось виграти, то переглядали свої відносини з Богом. Не один раз у них було таке, що Давид, молодий юнак, перемагає Голіафа. «Погляньмо на карту нашої прекрасної держави і подивімося на ту силу темряви, яка нині хоче на нас сунути. Але річ є дуже проста. Темрява має страшенну силу, вона гнітить, все хоче повернути на свої порядки. Але вона не здатна залізти у природу світла. Найменший промінчик наскрізь просвітлює природу темряви. Я, як священик, як християн, як людина, яка вчиться через ціле своє життя довіряти Господеві, прошу Господа Бога, щоб зглянувся над всіма нами, діткнув нашого серця Своїм Світлом, подарував нам правдиву мужність».
Отець Орест каже, що війна може нас зробити жорстокими, може вирвати з нашого серця світло. Але також важкі обставини можуть нас залишати великодушними. «Ми, українці, відстоюємо правду. Ми, українці, боремося зараз за свою свободу. Зовні один вояк та інший з автоматом виглядають дуже подібними. Але внутрішній стан серця і душі є кардинально протилежні. Бо один з любові посвячує своє життя за інших, віддає найцінніше - своє життя. А другий за гроші, з підлості, обдурений, принижений або зі страшної бісівської ненависті лізе, щоб псувати життя іншим».
Отець Орест закликає звернути увагу на нашу духовну боротьбу. Тому що тактика біса завжди однакова: «Це злоба, агресія, страшенна ненависть, це бажання зіпсувати іншим життя, яке у них вдається, бажання забрати щастя, відірвати життя. Ісус каже: “не бійтеся тих, що руйнують тіло”, адже нічого більшого вони зробити не можуть. Вони ж бо думають, що перемогли, а насправді — програли», — наголошує священик.
Ми покликані всі разом, як народ, повернутися разом до Джерела Життя.
«Той, хто має Бога в серці, світові не належить, навіть якщо якийсь посіпака на руки накладе йому кайданки», — каже о. Орест Фредина і закликає жити у Бозі та бути світлом, яке просвітлює темряву.

Черниця УГКЦ стала першою жінкою-капеланом

Понеділок, 26 січня 2015,


Монахиня Симеона (Довганюк) пішла на службу до військового шпиталю в селищі Черкаське Дніпропетровської області.

У Краматорську, при храмі Святого пророка Іллі УГКЦ, біженцям надають допомогу

У Гарнізонному храмі відбулася прес-конференція, присвячена духовній і матеріальній підтримці учасників АТО

Глава УГКЦ розповів Оксані Сироїд, як Церква допомагає українському війську

Як ідеться в сюжеті «5 каналу», монахиня Симеона поки перша і єдина в Україні жінка-капелан. Вона має дві освіти, за фахом психолог.

Уже майже 5 місяців монахиня працює психологом.

Військовослужбовець 93-ї механізованої бригади Семен Чайка зазначає, що він хоч і не надто релігійна людина, але добре слово монахині йому допомагає. «Вона (монахиня Семеона) підходить, розмовляє, піднімає духовно», – сказав військовий.

Монахиня Семеона служить у монастирі 22 роки. Помагати вирішила українським військовим бійцям після втрати брата, який загинув у Слов’янську у складі Національної гвардії.

Варто відзначити, що нещодавно Блаженніший Святослав нагородив монахиню Семеону патріаршою грамотою за її капеланське служіння.

Департамент інформації УГКЦ



Наші побажання і наші діяння

Субота, 24 січня 2015,

Є в нашому народі звичай, що з нагоди церковних чи світських свят вітаємо одне одного і переказуємо різні побажання. Найбільш інтенсивним щодо цього є кінець грудня і початок січня. І це не безпідставно.
У другій половині грудня поступово довшає день. Отже, є надія на світло і тепло. Інша причина – закінчення одного року і початок наступного. Кінець старого року – це час підбиття підсумків того, що було, а початок нового – припущення, що буде; пора сподівань на краще.
Для віруючих людей, зокрема християн, період на зламі років − це літургійне нагадування, що Бог, прийнявши також людську природу, прийшов до людей, щоб бути з ними та вести їх до дочасного та вічного щастя.
А в євреїв, наприклад, на грудень припадає свято світла, для якого властиве благодійництво. Ті обставини, прикрашені та доповнені різними радісними звичаями, пояснюють атмосферу зичливості, яка панує в ту пору року.
Подумаймо, чого ми одне одному зичимо. Звичайно, те, що іншим щиро бажаємо, є корисне і приємне.

Але особливість наших віншувань чи побажань − що все те добро, яке висловлюємо, − це щось, що має статися, або щось, що хтось має нам дати. Згадайте, що ви бажали цього року своїм рідним, приятелям, знайомим, і переконаєтеся, що це справді так.

Хочу додатково запропонувати інший зміст побажань, не тільки такий пасивний. На мою думку, було б корисно, якби ми могли бажати всім, до кого звернена наша зичливість, щоб вони могли своєю працею, своїм зусиллям, своїми стараннями досягнути те, що добре для них та для дорогих їм осіб чи навіть для всієї спільноти. Побажаймо, отже, бути діячами, а не тільки споживачами.

Говорячи про добре здоров’я, − бажаймо, щоб адресати нашої зичливості вміли і хотіли берегти своє здоров’я.

Згадуючи про добробут, − бажаймо, щоб ті, до кого звертаємося, вміли і хотіли заробити собі на добробут. Кажучи про мир та злагоду, − побажаймо щирої охоти чинити добро та усувати будь-яке насилля тощо.

Нема на світі нікого іншого, хто б бажав нам більше добра, як той, народження якого у ці дні святкували.

Гляньмо на Його життя. Він цілковито і безповоротно посвятив себе нам.

Якщо хочемо, щоб іншим людям було добре, подумаймо не тільки про те, що їм побажати словами, а й що для їхнього добра ми могли б осягнути ділами.

+ Любомир, Архиєпископ-емерит
Храм Святого Андрія у Львові та Деревнянська чудотворна ікона
Храм Святого Андрія від 1990 року є греко-католицькою парафією, в якій служать отці василіани. Давніше це був однойменний римо-католицький костел при монастирі ордену бернардинів, які з XV століття облаштувалися у Львові.
Сучасний монастирський комплекс почали споруджувати ще на початку XVII ст. за задумом ченця Бернарда Авелідеса і за проектом архітектора-італійця Паоло Домінічі. А роботами керували архітектори Павло Римлянин та Амвросій Прихильний, пізніше – Андрій Бемер. У 1630 р. було завершено всі будівельні та оздоблювальні роботи.
12 грудня 1990 р., напередодні храмового празника Святого Андрія, до церкви було урочисто внесено Деревнянську чудотворну ікону Богородиці. Ця ікона свого часу була святинею Жовківського василіанського монастиря. У 1948 р. чернець-василіанин Антоній Масюк перевіз її до Крехова, а пізніше врятував від рук атеїстів (витягнув з вогню, коли ті спалювали реліквії Крехівського монастиря) і переховував упродовж 40 років.
До речі, перше чудо перед іконою Страждальної Матері Божої сталося 1786 р. в с. Деревня на Жовківщині, коли прозрів п’ятирічний хлопчик, який був сліпим від народження. Це відбулося на свято Успіння Пресвятої Богородиці, коли після багаторічних молитов-благань батьків, хлопчик раптом вигукнув: «Яка гарна Мати Божа!» А в часи комуністичного лихоліття на Благовіщення була оздоровлена від невиліковної хвороби донька місцевого атеїста.
27 червня 2001 р. Святіший Отець Іван Павло II під час своєї Архиєрейської Святої Літургії у Львові 27 червня 2001 р. коронував Деревнянську чудотворну ікону Матері Божої. Сьогодні до цієї ікони горнуться тисячі побожних людей з молитвами-благаннями і молитвами-подяками за ласки Пресвятої Богородиці, які сходять на всіх, хто з вірою і надією приходить до Неї.
11 грудня 2010 року храм святого Андрія збагатився ще однією реліквією – мощами свого духовного покровителя апостола Андрія Первозванного, які привіз із Рима єпископ Іриней (Білик), канонік Папської базиліки Санта Марія Маджоре у Ватикані.

Патріарший паломницький центр УГКЦ



Як на Прикарпатті з конем ходять засівати

21 січня 2015, Юлія Головчин

Посівальники на коніМова йде про справжнього коня і він навіть має ім’я — Василь. Це не герой казки, чи мультфільму, а жива тварина, яка разом із засівальниками ходить по людських хатах. Перед тим, як іти щедрувати, тварину прикрашають квітами, дзвіночками і старовинними килимами. Засівальники кажуть: бували випадки, що тварину заводили навіть на другий поверх приміщення сільради.

Не впускати тварину в хату погана прикмета, — вірять селяни.

Традиція засівати у супроводі тварини збереглася лише в одному селі Прикарпаття — Колінцях. І така честь випадає не будь-якому коневі. “Обов’язково вибирають найсильнішого”, — пояснює власник коня, колинець Іван Бойчук. Обов’язково засівальники мають бути святково вбрані, хлопці у національному строї, при параді і кінь Василь – весь у квітах.

“Ми самі вдягаємося в урочистий одяг, такий, в якому ходили наші батьки, правнуки наші будуть ходити. Та одягаємо коня. Чіпляємо квіти, щоб він виглядав святково, дзвіночки, щоб здалека було чути, що кінь йде” – говорить засівальник Олег Водославський.

Посівальники з конем - і дітям радість

“Парубки йдуть, коня ведуть”, — засівальників чути здалеку. Зупиняються на подвір’ї, господарі спершу запрошують хлопців, а вже у хаті юнаки щедро засівають говорячи: “Сійся, родися, жито, пшениця, горох, чечевиця і всяка пашниця внизу корониста, зверху колосиста, щоб майбутній рік був кращий ніж торік”. Після цього запрошують до оселі коня. Спочатку кінь Василь впирається. Засівальники кажуть, що це не рідкість, приміром торік завели коня на другий поверх сільради, а от вивести тварину звідти зась, було дуже важко. Коня задобрюють вівсом та калачем, бо перед їжею Василь встояти не може.

“Ця традиція в нашому селі з давніх давен. З року в рік ми чекаємо цього свята”, – говорить господиня дому Оксана Чигур.

Починають засівати щойно настане північ з 13-го на 14-те січня і невтомно ходять селом до восьмої-дев’ятої ранку. А Богослужіння у храмах на Василія розпочинаються лише після того, як хлопці із конем побували і там. Згодом, частину коштів засівальники передають на церкву, при чому не обділюють жодну із конфесій.



Наміри Апостольства молитви на лютий

Загальний: За ув’язнених. За новий початок життя у своїй гідності


Минулого року Папа Франциск на зустрічі з неповнолітніми в’язнями у римському виправному закладі звернувся до них словами:
«Не дозвольте, щоб вам вкрали надію! Завжди ідіть з надією вперед!» Це значить, що ніколи не можна опускати руки, ображатися на ввесь світ чи переставати вірити в себе. Адже надія вмирає останньою…Інколи в’язниця може стати ліками й допомогти по-іншому глянути на світ, а особливо – на втрачений час.
Правдою є і те, що не всі ув’язнені є злочинцями, багатьох людей засуджують помилково. Як добро і зло існує споконвіків, так само є люди, які свідомо ступають на хибну дорогу, а є ті, яким допомагають стати злочинцями, чи яких підставляють, позбавляють волі фізично.
Погані нахили можуть також передаватися спадково, по генах, тому потрібно поважати навіть злочинців, вони також мають свою гідність і право почати нове життя. Два розбійники, розп’яті з невинно засудженим Христом на Голготі, отримали різний вирок, відповідно до своїх слів.
Один розбійник пішов з Христом до раю, інший вибрав зло й місце без Бога. Господь не може заставити бути добрим, чесним, справедливим, Він може допомогти, підтримати й вести.
Щоб не «зостатись поза дверми», громадянам потрібно бути на боці добра, а суддям потрібно просити Святого Духа щоб допомагав виносити справедливий вирок обвинуваченим, не відбираючи у нікого надію і гідність.
Місійний: За розлучених – за прийняття і допомогу в християнських спільнотах.
Розлучення – мабуть, один з тих болісних життєвих моментів, коли легко не буває нікому з двох сторін. Але перед тим, як піти на це, слід добре подумати.
Розлучення не розв’яже всіх проблем, а, навпаки, на зміну одним прийдуть інші. Пари, які планують розірвати шлюб, думають, що розлучення стане швидким і безболісним переходом від гнітючих та бурхливих конфліктів до тривалого спокою. Проте ці сподівання, як і мрії про ідеальну сім’ю, абсолютно нереалістичні.

Ми ж на землі…Апостол Павло пише до галатів: «Учинки тіла явні, то є: перелюб, розпуста, ідолослужіння, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, п’янство, гулянки й подібне до цього».

Саме на ґрунті цих гріхів, коли одна або обидві сторони не визнають Бога кимось найважливішим у житті, за кілька чи кільканадцять років сім’ї розпадаються. Гору бере тілесне.
Церква приймає усіх людей у своє лоно й особливо допомагає розлученим особам відчути опіку й розуміння у колі християнських спільнот, молячись за втрачену половину й бажаючи їй добра.
Місцевий: За майбутнє дітей зі Сходу України, які стали жертвами війни.

«У подібних ситуаціях в будь-якій точці земної кулі найвищу ціну платять діти. Вони піддаються різним небезпекам.


Сам факт переміщення – з сім’єю, а тим більше окремо від неї – вже стрес для дітей. На це накладається ще й травма, яку діти отримали, ставши очевидцями військових дій», – каже голова представництва ЮНІСЕФ в Україні Джованна Барберіс.
Використання дітей у конфліктах не дасть бажаного результату жодній зі сторін. Це жахливо. Це те, що неможливо прийняти. Діти й так платять найвищу ціну в таких ситуаціях.
Але, крім об’єктивних причин, створюються ще й додаткові, суб’єктивні, коли дітей, як неживі предмети, використовують у якихось своїх пропагандистських інформаційних цілях», – наголосила вона. 5 листопада 2014 року від вибуху артилерійського снаряда поруч із школою у Донецьку загинули 14-річний восьмикласник та 18-річний випускник школи.
У середині листопада в Горлівці від потрапляння снаряду в житловий будинок загинуло двоє дітей. Більшість людей розуміють, на чиїх руках кров українських дітей, і всі хочуть життя без війни, але є правителі, одержимі ідеєю імперії, окупанти, яким треба дати відсіч. Деколи війна необхідна для відвернення ще більшого зла. Якби Гітлер не був переможений у Другій світовій війні, скільки ще мільйонів юдеїв було б знищено? Якби не відбулася Громадянська війна у США, скільки ще афроамериканці страждали б у рабстві? У книзі Еклезіаста (3:8) сказано:
«Час любити і час ненавидіти, час війні і час миру!». Деякі війни є більш «оправданими» за інші, але всі вони завжди є результатом гріха. Найважливіше, що ми можемо зробити під час війни, – це молитися про божественну мудрість для наших лідерів, про безпеку наших солдатів, про швидке вирішення конфлікту і мінімальні втрати з обох боків (Флп. 4:6-7) і про мирне майбутнє для наших дітей.
Покровитель: мученик Партеній

Cвятий Партеній жив у IV ст. в місті Мелітополі у Малій Азії, був сином диякона. Бог наділив юнака даром творення чудес та зцілення недужих. Невдовзі Партенія висвятили на священика, а згодом він став єпископом міста Лампсака.


Своїми духовними науками і чудами Партеній навернув багатьох поган до Христової віри. Найбільшим чудом Партенія було воскресіння молитвою мертвого юнака, якого під час будови церкви переїхав віз, завантажений кам’яними плитами. Партеній віддав свою душу Богові 360 року.

При його святих мощах у Лампсаку багато недужих отримали ласку зцілення. Коли мощі св. Партенія в присутності єпископа Іринея Білика, ЧСВВ, урочисто відкривали для заміни покривала, то присутні були радісно здивовані, бо не зважаючи на те, що пройшло вже більше як 1750 років з дня смерті святого, зуби були всі біленькі, як ріпа, щоки напрочуд цілі, ліва рука тримається рамена, лише права відірвалася, пальці на руках зігнуті, тільки на правій руці одна кісточка гачком причеплена, всі кості, ребра і ноги цілі, навіть на підошвах кісточки збереглися.


На голові є вм’ятина від удару ще з того часу, коли кат гарячою головнею з усієї сили вдарив у голову молодого Партенія, св. мученика за віру Христову. На св. мощах виразно видніються печатки Папи Римського, які засвідчують, що це дійсні мощі св. Партенія.
Зараз чимраз більше поширюється почитання св. мученика Партенія і дедалі більше прочан приїжджає до місця його святих мощів, щоб випросити допомоги у своїх потребах та подякувати за отримані ласки, віддавши гідну хвалу св. Партенієві.
Втішаються вірні, що мають у себе такий надзвичайний скарб, що засвідчує постійну присутність святого. Мощі святого мають виняткову вагу для українського народу, а своєю давниною перевершили 1750 років, більше як 17 століть! Цей величний Божий дар є історичною й рідкісною духовною перлиною Церкви для всієї України.
Над усе радіють гаряче набожні до святого жовківчани, що мають таку надзвичайну ласку повсякчас відвідувати місце його спочинку і знаходитись під особливим заступництвом. Святого мученика Партенія вважають духовним покровителем міста.

Бороди і священики

Розповідає отець Едвард Мак-Намара, професор літургіки, декан богословськогоБороди і священики факультету в університеті «Regina Apostolorum».


Я чув, що Церква забороняє священикам мати бороди. Я думаю, що це - канонічно писаний закон, але деякі єпархіальні священики носять бороди. Так, вони не йдуть проти церковної дисципліни? Крім того, я бачив деякі цитати у вчителів Церкви, що наголошують красу бороди. "Бороди показують щедрість, енергійність, активність ... так що, коли ми пояснюємо, про це англійською ми говоримо: «Він бородатий чоловік», - за словами св. Августина. Так що я, певною мірою, знітився. Там повинні бути чіткі визначення церковної дисципліни. Вибачте за питання, яке не таке й важливе в нашій вірі, але це впливає на покликання молодих людей, яким подобаються чи не подобаються бороди! - Ірінґа, Танзанія
Перш за все, в даний час немає жодного закону в канонічній дисципліні, яка забороняє бороди, так що наш читач може бути спокійним щодо законності такої практики.
Що стосується місцевих законів, існують деякі релігійні ордени, які рекомендують своїм членам або голити або, навпаки, мати бороду.
Є також деякі східні католицькі Церкви, де священики зобов’язані, за звичаєм, носити бороди. 1917р. Кодекс канонічного права дійсно вимагав священнослужителів мати просту зачіску (без спеціальної заборони щодо бороди), у якому говориться тільки щодо церковного одягу, і нічого не говориться про волосся або бороди.
У той час, як у східному християнстві священнослужителі регулярно носили бороди - як знак мужності, так і з інших духовних причин, спеціально розроблених в Латинській Церкві. Одним з перших законів з даного питання був указ від усього 503 року з Карфагена або з півдня Франції. Цей указ забороняв духовенству носити бороди і довге волосся. Це, можливо, не була повна заборона, але вона засудила надмірну довжину волосся у священиків.
Бороди і священикиБули й законодавчі акти, на це питання, що залишалиться в силі протягом усього Середньовіччя. А іноді навіть під страхом відлучення від Церкви священика насильно стригли його начальники.
Тим не менш, вираз "культивувати бороду", який був використаний в законі, залишив дещо й для інтерпретації, і в 16-му і 17-му століттях він вважався сумісний з короткою бородою.
Cпостерігаємо, що деякі отці і єпископи носили бороди. Першим був Юлій II, який певний час носив бороду на знак трауру по втраті міста Болонья в 1511-12 роках. Це пізніше сприяло Климентові VI наслідувати його приклад, коли він сховався в Кастель Сант-Анджело у Римі в 1527 році, і, на відміну від Юлія, він залишив свою бороду на все життя. Для наступних 180 років, до кінця правління Інокентія XII в 1700 році, всі отці Церкви уже були бородаті. З тих пір не було священиків без борід.
Багато хто з великих святих цього періоду також носив бороди. Це - Ігнатій Лойола і Святий Франциск Сальський, а також святий Філіпп Нері, який, як відомо, колись збрив одну сторону бороди так, щоб з цього знущалися.
Не всі були згодні з цієї новою тенденцією. У 1576 в Санкт-Карло Борромео написав пастирський лист до свого духовенства про важливість гоління. Він однак, не виявився дуже успішним. Але врешті-решт стара дисципліна повернулася, а з кінця 17-го століття до недавнього часу в Церкві латинського обряду католицькі священнослужителі бороди не носять.
Було багато аргументів для виправдання латинського звичаю – деякі й вельми винахідливі, а деякі практичні та аскетичні.
Наприклад, Дуранд говорить, що "довжина волосся символізує множество людських гріхів. Тому жерці голять бороди. Зрізання волосся на бороді, яка, як дехто вважає, живиться із зайвих соків шлунка, означає, що ми повинні відрізати свої чисельні пороки і гріхи. Таким чином, ми голимо наші бороди, як нам може здаватися, для очищення, невинності і скромності, і щоб уподібнитися ангелам, які постійно перебувають у розквіті юності "(Обґрунтування, II, Lib. XXXII).
Практична ж причина така, щоб волосся на верхній губі не перешкоджало пити чашу з повагою. У той же час, ніхто не припускав, що ті релігійні діячі й отці, хто під час служіння мали бороди, на знак покаяння, були дещо менше шанобливі.
Серед аскетичної причин були ті, які бачили бороду як показом марнославства і бажанням проявити себе. Це було б особливо вірно в часи і місцях, де борода і вуса були знаком відданості справі, а не модою. А священнослужителі уникали моди і цей момент був ознакою строгості і зречення від світу.

В інших випадках, наприклад, в окремих країнах західного суспільства, де наявність або відсутність волосся на обличчі є в основному питання особистого вибору, а не диктується модою, існує, здавалося б, мало заперечень священиків, що мають в бороди. В інших суспільствах речі можуть бути різними, і потрібно сприймати це відповідним чином.


Отже, хоча закон більше не існує в такій строгості, як раніше, священнослужителі можуть і не носити бороди. Принцип, що лежить в основі церковної етики такий, що священнослужителі мають бути чинними в своєму особистому вигляду, уникаючи марнославства і сучасної моди. На щастя, він повсякчас актуальний.

Ольга Бойко


Слова Любови

В одного старця оженився син. Відвідавши тата, він з жалем поглянув на батьків:

- Ми з жінкою цілий час тримаємося за руки, ніжно дивимося одне на одного! Розповідаємо, яка сильна наша любов… Як би я хотів, щоб ви з мамою так само любили одне одного і відчували таке щасття!

Старець відповів:

- Щороку твоя любов дорослішатиме, наче дитина. Наприклад, я кажу дружині, що люблю її, побачивши, як вона знову свариться з сусідкою. А вона каже, що любить мене, коли лагодить зі мною сіті. Ти ж знаєш, як мама не любить це робити.

Велич Бога неосяжна

Велич Бога неосяжнаУ четвертому столітті жив богослов - святий Августин. Одного разу вирішив він написати книгу, щоб розповісти читачам, який насправді Бог. І от зранку він сів за стіл і написав назву книги: «Про Бога». Однак, далі книга не посувалася – усе, що спадало йому на думку, видавалося недостатнім. Він розумів, що Бог набагато величніший і дуже хотів відобразити цю велич у книзі.

Відчуваючи, що від цих думок у нього заболіла голова, Августин вирішив погуляти на свіжому повітрі. Й от, чвалаючи берегом моря, Августин побачив хлопчину, що бавився у піску. Хлопчик викопав на березі ямку і шматками глиняного горщика переливав у неї воду з моря. Зустрівшись поглядом і з хлопчиком, Августин привітався і спитав:

- Що поробляєш, хлопче?

Той відповів:

- Я, дядьку, хочу перелити море і цю ямку!

«Які ж наївні ці діти, - подумав Августин. – Він глиняним черепком хоче вмістити величезне море в цю малу ямку»!

Але коли він відійшов на кілька кроків, його зненацька осяйнула думка:

- Але ж і я прагну зробити те саме: Великого і Вічного Бога своїм дрібним розумом умістити в книгу!

Якби не Бог

- Якби не я, - нахвалявся дощ, щедро зросивши сад і поле, то на землі нічого би не росло!

- Якби не я, - обережно заперечила земля, - то й не було би на чому рости!

- А якби не я… - зухвало почало говорити сонце…

Але тут долинули до них звуки церковного дзвону, що закликали людей до храму.

І всі вони засоромлено замовкли.

Бо згадали, що якби не Бог, то взагалі не було б нічого і ніде.

Охоронець і злодій

На фабриці з’явилася величезна проблема – крадіжки. щодня з території потайки виносили товар. Керівники доручили охоронцям обшукати кожного робітника, що виходив з фабрики наприкінці дня.

Робітники, здебільшого, охоче відкривали свої торби і дозволяли оглянути їх вміст. Охоронці працювали вельми ретельно, перевіряючи всіх, аж до останнього робітника.

Останнім завжди йшов чоловік, що вивозив з фабрики цілий візок відходів. І завжди один і той самий охоронець витрачав добрих півгодини, риючись в обгортках, недопалках і пластикових склянках, тоді як інші вже могли йти додому. Але він ніколи не знаходив нічого.


Якось увечері охоронець сказав роздратовано тому чоловікові:

- Послухай, я знаю, що ти щось витіваєш. Щоразу я перевіряю вміст твого візка, аж до найдрібніших речей, і не знаходжу хоч чогось цінного, що можна вкрасти. Скажи мені, що робиш і я даю слово, що нікому не викажу тебе.

Чоловік здвигнув плечима і сказав:

- Все дуже просто – я краду візки.



Ласка і справедливість

До імператора Наполеона прийшла мати одного солдата, засудженого на смерть і просила про помилування.

- Його засуджено справедливо, - суворо відказав імператор.

- Я прийшла просити не справедливості, а ласки.

- Ваш син не заслужив ласки.

- Володарю, - тихо мовила матір, - ласку не заслуговують. Її чинять. Тому я прошу про помилування.

Ці слова глибоко зворушили серце Наполеона, і злочинця було прощено.

Притча про заздрість

Притча про заздрістьУ лікарні в одній палаті лежали два важкохворих чоловіки. Один лежав під вікном, а ліжко іншого стояло біля дверей.

- Що там видно у вікні? – якось запитав той, що лежав біля дверей.

- О! – пожвавішав перший. – Я бачу небо, хмари, подібні до звірів, озеро і ліс у далині…

Щодня той, хто лежав біля вікна, розповідав сусідові про те, що відбувається назовні. Він бачив човна, рибалок зі щедрим уловом, дітей, що бавляться на березі, юних закоханих, що тримаються за руки і не відводять одне від одного блискучих очей.

Поки він спостерігав за усіма цими вельми цікавими подіями за вікном, його сусіда катувала глуха злість. Це - несправедливо, - міркував він. За які заслуги його поклали біля вікна, а не мене, і чому я мушу дивитися на двері з облупленою фарбою, поки він милується краєвидом з вікна?!

Одного разу той, хто лежав біля вікна, сильно закашлявся і почав задихатися, він намагався дотягнутися до кнопки виклику медсестри, але йому забракло сил.

Сусід тільки спостерігав за тим, що відбувається. Він легко міг натиснути на свою кнопку, але не зробив цього.

Невдовзі перший затих і замертво випростався у своїй постелі.

Коли його винесли, сусід попросив медсестру, щоб його самого переклали до вікна. Медсестра виконала прохання, перестелила постіль і, переконавшись, що хворому зручно, попрямувала до дверей. Раптом її спинив здивований вигук:

- Як так може бути! Це вікно виходить на глуху сіру стіну. А той, хто помер, розповідав мені, що бачив ліс, озеро, хмари, людей… Як же він міг усе це бачити з цього вікна?

Медсестра сумовито усміхнулася.

- Він не міг бачити взагалі: ваш покійний сусід був сліпий...

- Але навіщо?.. Навіщо він розповідав це все мені?

- Він, мабуть, хотів Вас трохи підбадьорити: у нього було добре серце…
Скульптура Христа

Один скульптор виготовив прекрасну статую Христа, але хтось із його знайомих, розглядаючи її, зауважив:

- Не розумію я вашої скульптури. Знаю, що ви - майстер своєї справи, але ця скульптура - якась недоладна і непропорційна. Хіба ви цього не помічаєте?

- Ви не бачите її так, як я, - відповів митець, - бачите: біля підніжжя є місце? Якщо ви станете там на коліна і звідтіля глянете на скульптуру, то тоді зможете побачити все у правильних пропорціях.

Коли знайомий, стоячи навколішки, глянув на скульптуру знизу вгору, вона відкрилася йому зовсім по-інакшому.

Скульптор зображав Христа саме таким, Яким бачив Його у молитві.


Притча: Бога не обдуриш

Одного разу дроворуб рубав над річною дерево і зронив у неї сокиру. Заплакав він з горя, але йому об’явився Господь і спитав:Притча: Бога не обдуриш

- Чому ти плачеш?

- Як же мені не плакати, коли я зронив сокиру в річку і не можу більше заробляти на хліб для своєї сім’ї!

Тоді дістав Господь з річки золоту сокиру і спитав:

- Це - твоя сокира?

- Ні, це не моя сокира, - відповів дроворуб.

Господь дістав із річки срібну сокиру і запитав:

- Може, це - твоя сокира?

- Ні і це не моя сокира, - відповів дроворуб.

Врешті, Господь дістав із річки залізну сокиру.

- Так, це - моя сокира, - зрадів дроворуб.

- Бачу, що ти - чесна людина і виконуєш Мої заповіді, - сказав Господь. Тому бери собі у віддяку всі три сокири.

Так жив собі дроворуб у гаразді, але тут на лихо впала в річку його жінка, він знову гірко заплакав.

- Чому ти плачеш? - запитав Господь.

- Як же мені не плакати, коли в річку впала моя жінка!

Тоді дістав Господь з річки королеву краси і запитав:

- Це - твоя жінка?

- Так, це моя жінка, - радісно відповів дроворуб.

Господь розсердився:

- Ти ж збрехав мені, чи не так?

- Бачиш, Господи, - відповів дроворуб, - сталося маленьке непорозуміння. Якби я відповів, що це не моя жінка, то Ти дістав би з річки другу красуню, а я знов би сказав, що то не моя жінка. Опісля Ти дістав би мою жінку і якби я сказав, що це вона і є моя дружина, Ти віддав би мені усіх трьох, і що би я мав з ними робити?


Хай що би ми не казали, але Господь дивиться просто в серце. Ми не встигнемо навіть помислити, а Він вже знає наміри нашого серця. Його годі обдурити.
Притча: "Проповідь біля каміну"

Притча: Один парафіянин, який раніше щонеділі брав участь у літургії, перестав ходити до церкви. Минав час, а чоловік так і не з’являвся в церкві, і священик вирішив навідатися до нього. Двері в його будинок були відчинені і душпастир зайшов до оселі. Колишній парафіянин сидів сам однісінький перед каміном і, побачивши священика, він кивнув йому головою, привітавшись, і жестом запросив сісти.

Зручно примостившись, священнослужитель розглядав полум’я, що гарно вигравало в каміні, одначе чоловіки мовчали. За кілька хвилин священик зненацька підвівся, взяв щипці, схопив ними палахкотливу головешку і відклав її убік далеко від вогню; опісля сів знову. Мовчанка тривала. Самотня головешка перестала палати і тільки ледве червоніла, а згодом зовсім охолола і почорніла.
Душпастир знову встав, взяв щипці і поклав охололу головешку назад у вогнище: за мить вона запалала, так само, як і решта. Відклавши щипці, священик мовчки попрямував до виходу і, коли дійшов до порогу, почув:

- Дякую за відвідини і проповідь. Цієї неділі я обов'язково прийду.



Притча про виконання заповідей

Якось один чоловік спитав у мудреця:

- Чому я мушу виконувати заповіді, якщо жодної видимої користі з цього немає?

- Занедужавши, ти кличеш лікаря, - відповів мудрець, - і лікар дає тобі ліки. А хіба ти завжди розумієш, чому він дає тобі саме ці, а не інші ліки? Але ти довіяєш лікареві, який лікує твоє тіло, і приймаєш призначені ним ліки. Чому ж ти менше довіряєш Богові, Який дбає - як, передусім, про твою душу, а також і тіло також?



Молитва за звичаєм

У домі одних багачів перестали молитися перед їжею. Якось до них у гості прийшов парох. Стіл був накрито дужеМолитва за звичаєм вишукано: найкращі фруктові соки і дуже смачні страви. Сім’я і гість сіли за стіл. Усі подивилися на священика, думаючи, що помолиться він. Але священик сказав:

- За столом мусить помолитися голова родини, бо ж він - перший молільник у сім’ї.

Запанувала неприємна мовчанка, тому що в цій сім’ї ніхто не молився. Батько відкашлявся і сказав:

- Бачите, любий отче, ми не молимося, бо у молитві перед їдою завжди повторюється одне й те саме. Молитва за звичаєм перетворюється у пусті слова.

Священик здивовано глянув на всіх, але тут семирічна дівчинка сказала:

- Татку, невже мені більше не треба після пробудження приходити до тебе і казати: «Доброго ранку»?!

Притча про дві золоті рибки

Дві золоті рибки жили в скляній посудині. Ліниво плаваючи по колу, вони мали час для філософських роздумів. Якось одна рибка запитала в іншої:

- Ти віриш у Бога?

- Звісно!

- Як ти дізналася про Нього?

- А хто, з твого погляду, міняє нам щодня воду?


Життя тече наче тиха ріка, і це – диво. Але ми звикли до див. Кожен день – це новий дар, чистий аркуш, який треба написати. «Бог щодня міняє нам воду».
Притча: як ми не помічаємо Бога у своєму житті

Чоловік шепотів: «Господи, поговори зі мною!»

І лугові трави співали…

Але чоловік не чув.

Чоловік вигукнув тоді: «Господи, поговори зі мною!»

І громовиця прокотилася по небу…

Але чоловік не слухав.
Чоловік озирнувся навколо і промовив: «Господи, дозволь мені побачити Тебе!»

І зорі яскраво сяяли…

Але чоловік не бачив!

Чоловік вигукнув знову: «Боже, покажи мені видіння!»

І життя нове народилося навесні…

Але чоловік не помітив!

Чоловік плакав у відчаї: «Торкнися мене, Господи. і дай мені знак, що Ти тут!»

І після того Господь спустився і торкнувся до чоловіка!

Але чоловік зігнав з плеча метелика і пішов геть…
Вітер і квітка

Вітер зустрів прекрасну квітку і закохався в неї. Поки він ніжно пестив квітку, та відповідала йому ще більшою любов’ю, розквітаючи та пахнучи. Але вітру видалося, що цього мало, і він вирішив: «Якщо я дам квітці всю свою міць та силу, то вона подарує мені щось більше». І він дмухнув на квітку могутнім подихом своєї любові. Але квітка не витримала бурхливої пристрасті і зламалася. Вітер спробував підвести її, оживити її, але не зміг. Тоді він затих і почав ніжно дихати на квітку, але та в’янула на очах. І закричав тоді вітер:

- Я віддав тобі всю потугу своєї любові, а ти зламалася! Значить, ти мене не любила!

- Але квітка нічого не відповіла: вона померла.


Той, хто любить, мусить пам'ятати, що не силою і пристрастю міряють любов, а ніжністю і дбайливим ставленням.

Притча: крейда

Ніхто не знав, коли той чоловік з’явився в місці. Видавалося, що він завжди був там, на тротуарі найжвавішої вулиці з численними крамничками, ресторанами, модними кінотеатрами, вечірніми променадами, зустрічами закоханих.

Стоячи на колінах на асфальті зі шматочками кольорової крейди в руках, він малював ангелів і дивовижні краєвиди, де було сонце, щасливі діти, розпуклі квіти і мрії про свободу.

Люди давно звикли до цього чоловіка. Дехто кидав монету на малюнок. Інколи люди зупинялися і розмовляли з ним. Вони розповідали йому свої турботи, свої надії; вони розповідали про своїх дітей…

Чоловік слухав. Він більше слухав, ніж говорив.

Одного разу чоловік почав збирати свої речі, щоб піти з міста. Навколо збиралися люди і дивилися на нього. Дивилися і чекали. «Залиш нам що-небудь. Напам’ять…»

Чоловік показав порожні руки. Що він міг подарувати?

Але люди обступили його зі всіх боків і чекали. Тоді чоловік витягнув з наплічника свої різнобарвні шматочки крейди, якими малював ангелів, квіти і мрії й роздав їх людям. Кожному по шматочку. Потім, не промовивши ні слова, пішов.

Що зробили люди зі шматочками кольорової крейди? Хтось повісив у рамку, хтось поніс у музей сучасного мистецтва, хтось поклав у шухляду, але, здебільшого, вони забували про них.
Прийшов Чоловік і дав тобі змогу розмалювати цей світ, зробити його красивішим, кращим. Що ти зробив зі своїми шматочками крейди?


Притча: Молися і йди вперед

Преподобний Амвросій Оптинський полюбляв розповідати таку притчу:

Їхав один чоловік ранком. Довкола юрма люду, гамір, галас, тлум. Та він на все це зовсім не зважав, а тільки помалу підганяв конячку: «Но-но! Но-но!» Так потрохи й переїхав через цілісінький ранок.
Отак і роби. Хай що би не підказували помисли, а ти пильнуй свого – молися і йди вперед.
Притча: справжній рай

Одного разу йшов дорогою чоловік з конем і псом. Коли минали вони велетенське дерево, потрапила в нього блискавка й спопелила їх усіх. Однак чоловік не відразу усвідомив, що пішов зі світу (часом небіжчикам треба трохи більше часу, щоб усвідомити переміну свого стану).


Дорога була довга і вела догори, сонце пекло безжально, і всі троє потомилися від спеки та спраги. Аж ось за поворотом виросла перед ними величезна мармурова брама, а за нею - площа, брукована чистим золотом. Посередині стояв водограй з холодною і чистою водою. Мандрівник попростував до вартового, що стояв на вході.

- Добридень! Як зветься це чудове місце?

- Це - рай.

- Як чудово, що дійшли ми до раю, дуже вже хочемо пити.

- Можеш зайти і пити досхочу.

- Але ж мій кінь і пес також мучаться від спраги.

- Дуже шкода, - відповів вартовий. Але тварин сюди не пускають.

Мандрівник засмутився, але сам пити не став, подякував вартовому і попрямував далі. Після довгої дороги вгору дійшли вони до селища, до якого вела небрукована дорога, обсаджена деревами. Під одним із них лежав чоловік і, мабуть, спав.

- Добридень, - привітався мандрівник.

Той мовчки кивнув головою, привітавшись.

- Я, мій кінь і пес дуже потерпаємо від спраги.

- Он за тими каменями є джерело. Пийте - скільки душа забажає.

Мандрівник, кінь і пес пішли до джерела і втамували спрагу. Згодом мандрівник повернувся, щоб подякувати.

- Приходьте, будемо раді бачити вас, - відповів той.

- А не скажете, як зветься це місце?

- Рай.


- Рай? А вартовий біля мармурової брами сказав нам, що рай там.

- Ні, там не рай. Там – пекло.

- Чому ж ви не заборонили їм називатися чужим іменем? – зненацька розгубився мандрівник. – Ці неправдиві відомості можуть спричинити страшенну плутанину!

- Аж ніяк. Насправді вони роблять нам чималу послугу. Там зостаються всі, хто здатний зрадити найкращих друзів.


Притча: "Дві стріли"

Якось одного разу прийшов новачок учитися стрільби з лука. Вчитель вирішив подивитися, на що він згоден. Новачок взяв дві стріли і пішов на стрільбище до мішеней. Учитель покивав головою і сказав:

Ніколи не бери двох стріл. Поклавши надію на другу стрілу, ти недбайливо поставишся до першої. Завжди вважай, що маєш тільки одну спробу, і намагайся влучити в ціль однією стрілою!.

Є речі, які у житті слід робити тільки раз. Є речі, в яких помилитися не можна. Реалізовуючи їх, не слід уповати на запасний варіант чи інший шанс. Слід усвідомлювати, що двічі в одні двері не ввійдеш. І саме це усвідомлення допомагає єдиній стрілі влучити чітко в ціль.

Наприклад, супутницю життя треба вибирати раз і назавжди.
На Старосамбірщині відзначили 200-ліття з дня народження автора гімну України

28.01.2015


25 січня на Старосамбірщині у Стрілках відзначили 200-ліття з дня народження о. Михайла Вербицького – автора композиції українського національного гімну "Ще не вмерла Україна". У цьому селищі о. Михайло душпастирював упродовж 1853-1856 років.
З нагоди ювілейної дати в місцевому храмі Святого Євстахія відбулася Архиєрейська Літургія, яку відслужив владика Ярослав Приріз, Єпарх Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні з о. Михайлом Николиним, деканом Старосамбірським, о. Володимира Паращинцем, адміністратором парафії, та священиками Старосамбірського деканату.
За словами владики Ярослава, 200-річчя з дня народження о. Михайла Вербицького – композитора, хорового диригента, громадського діяча та автора національного Гімну – є символом теперішнього національного відродження: "Сьогодні з руїн піднімається країна, кристалізується її нація, повстає держава".

Проповідник відзначив, що о. Михайло Вербицький є представником тієї плеяди українських композиторів, які заклали підвалини нової композиторської школи в Західній Україні. Говорячи про творчий внесок о. Вербицького, Іван Франко назвав його "особливим талантом" серед галицьких композиторів. Його літургійна творчість, театральна музика, світські хори та солоспіви, інструментальна музика стали важливою часткою церковних богослужінь, театральних вистав, концертного життя та домашнього музикування.

Після завершення Богослужіння відбулося освячення пам’ятної дошки, спорудженої на честь о. Михайла Вербицького. Опісля можна було відвідати тематичну фотовиставку історичних світлин, що відображають життя, служіння та творчість о. Михайла Вербицького.
Папа Франциск: людина, яка долає виклики із усмішкою

Рецензія на книгу Саверіо Гаета "Франциск Папа:

Життя і виклики"
"Не існує іншого способу подолати зло і гріх, як лише з допомогою любові, яка побуджує покласти в дар за інших власне життя", – сказав Папа Римський Франциск. Його по праву можна назвати людиною, яка не боїться викликів і тих, здавалось би, титанічних труднощів, які сьогодні ставить перед нами складна і не завжди справедлива система життя. Він вміє жертвувати і співчувати, тобто бути людиною у повноцінному значенні цього слова. Його служіння та духовне протистояння злу стало прикладом для багатьох людей, які або впали в депресію, або розчарувались чи зневірились. Папа запевняє, що у найважчих життєвих ситуаціях завжди потрібно покладатись на Господа та Його милість. І ми Йому віримо…
З яскравими моментами біографії Римського Понтифіка, етапами його духовного становлення і розвитку, його поглядами щодо Церкви, душпастирської праці священослужителів, та тих, хто сьогодні найбільше потребує духовної опіки знайомить нас книга Саверіо Гаета "Франциск Папа: Життя і виклики".

Також ця книга демонструє нам людську, непересічну сторону його багатогранної особистості. Насамперед, прочитавши кілька рядків, ми розуміємо, як важливо для Глави Ватикану протистояти жорстокості світу та байдужості кожної людини зокрема. Автор демонструє нам, що для Папи Франциска головним завданням свого місійного служіння є те, щоб всі ми спромоглись відшукати Бога у власному серці. Лише так і тільки так суспільство, події і навіть час зазнають позитивних трансформацій.


У книзі автор згадує момент, коли сам Франциск, усміхаючись, сказав кардиналам, які його обрали Папою: "Нехай Господь пробачить вас за те, що ви зробили". І ми з вами можемо зрозуміти, що він справді Папа майбутнього, душпастир, який розуміє виклики нашої доби і живе ними, а не ховається у в’язниці середньовічного світогляду.

Саверіо Гаета наголошує й на тому, що постать понтифіка близька молодому поколінню, адже його позитивна вдача, любов до життя, жага пізнання, вміння бути вимогливим і милосердним стають тим мостом порозуміння, який може об’єднати молодь світу в одну спільноту, справжню родину, яка захищатиме мир і добро.


"Будьте революціонерами! Я прошу вас плисти проти течії. Саме так, я прошу вас повставати. Щоб ви повстали проти присутньої всюди культури, яка розглядає все як тимчасове, і яка вважає, що ви не здатні брати на себе відповідальність", – сказав очільник Ватикану. Ці слова сьогодні стали пророчими для нашої країни – слова болю, але й неопалимої надії.

Читаючи "Франциск Папа: Життя і виклики", ми усвідомлюємо, що новий Папа відчуває великий тягар на своїх плечах і відповідальність за долю світу, за долю християнської віри. Проте, цей тягар він сприймає як істинне благословення.

Автор книги наголошує й на тому, що Папа поважає своїх попередників. Використовуючи їхній досвід, як моральне кредо пастиря, який любить свою паству і ніколи від неї не відречеться.
Папа Франциск, якого справедливо можна назвати "серцем Ватикану", часто наголошує, що саме єдність і зустріч – є тою зброєю духу, яка може подолати усі виклики світу. А ще – що для досягнення бажаної мети – повної єдності, "Католицька Церква не має наміру накладати жодних інших умов, як лише визнавання спільної віри", і що католики готові "шукати, у світлі навчання Священного Писання та досвіду першого тисячоліття, способів, якими можна запевнити необхідну єдність Церкви в теперішніх умовах". У книзі ми також можемо знайти цікаві моменти про ціннісну силу молитви, про екуменічний та міжрелігійний діалог, який проводить Папа Франциск від імені Католицької Церкви у цілому світі.
Головне, не забуваймо важливих слів Понтифіка: "Кожен християнин і кожна спільнота є місіонерськими в тій мірі, в якій вони несуть Євангеліє і живуть ним, і свідчать про любов Бога до всіх, особливо до тих, хто переживає труднощі. Будьте місіонерами любові і ніжності Бога!"

У додатку книги подано також коротку історію папства і перелік імен пап та антипап від найдавніших часів і до сьогодні.

Приємного прочитання! Лідія Батіг

Моліться за ворогів

Молитися за ворога? Під час війни? Саме так. Зрештою, саме під час війни слово "ворог" звучить чесно й переконливо, а не абстрактно. Але яким чином (а навіть як саме) можна й потрібно молитися, якщо всередині клекоче мало не ненависть? Про це ми розмірковуємо разом із сестрою-редемптористкою Михаїлою Лизак, яка зараз служить в Одесі. Сестра погодилася поділитися з читачами "Католицького Вісника" своїм свідченням на цю тему.


Одне запитання щодо молитви за ворога підняло багато тем у моєму серці. За звичкою хочеться сказати: "Так, звичайно, за ворогів потрібно молитися". Якщо ж так, то якою може бути молитва за ворога? Які почуття і сенс у неї можна вкласти? Відповідаючи на запитання, говоритиму про себе особисто: нехай це буде радше діленням, ніж навчанням.

Насам перед моя молитва покликана створити простір між мною і Богом. У неї включено всі сфери мого життя, надії, плани, а також мій страх і біль. Як монахиня, я кілька разів щоденно маю змогу молитися спільно з сестрами: так твориться спільнота. Звичайно, ми постійно просимо в Бога миру та опіки над нашими воїнами.


Як включити в цю молитву наших ворогів? Гадаю, можна почати просто з розповіді Господу, як я переживаю сучасні події. Який вплив вони мають на моє життя, які почуття (обурення, жаль тощо) викликають? Мені, наприклад, дуже болить за нашу Церкву, яка зустрілася з переслідуванням у Криму – тому це одна з тем для моєї молитви…
Ми, звичайно, ділимося між собою суб’єктивними думками, коментарями… Але молитва за ворога допомагає запросити у всю цю ситуацію Бога. Адже Господь присутній також там, де панує жах війни і втрати. Він може промовити до серця того, хто свідомо чи несвідомо зруйнував мир в Україні, щастя у багатьох родинах, здоров’я, життя наших солдатів. Особисто мені бракує слів у цій молитві, просто запрошую Бога бути там, де про Нього забули, - і діяти.

Однак Псалмоспівець (див. Пс 59; 109 й ін.), наприклад, яскраво посилає "громи і блискавки" на ворогів та не скупиться на вираження свого гніву. Не хочу робити біблійного аналізу, але я переконана, що Бог цінує принаймні дві речі в цьому тексті: щирість автора і те, що страждалець, попри все, запрошує Його бути присутнім у своїх гірких переживаннях. Біблійний автор ніколи не зупиняється на темі ворогів – він завершує, звичайно, свою молитву прославою або покаянням. Схоже, хоч би якою справжньою була агресивність, вона шкодить насамперед особисто мені: робить гіркою мову, а почуття – пригніченими. Тому "застрягати" в ній у будь-якому разі не варто.


"Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А Я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас; таким чином станете синами Отця вашого, що на небі…" Слова Ісуса з Євангелія від Матея 5, 43-45а.

Звісно, я молюся, щоби Господь зцілив наших солдат, обійняв їхні родини, відновив мир в Україні. І розумію, що жодне озброєння не допоможе, якщо в наших ворогів не зміниться намір воювати проти нас… Альберт Ейнштейн якось висловив думку, яка для мене вже багато років становить ключ до вирішення буденних конфліктів: "Конфлікт ніколи не може бути вирішений на тій площині, на якій виник. Потрібно або піднятися, або опуститися на інший рівень". Молитва допомагає саме піднятися, побачити новий горизонт, залишитися людиною навіть у бою й повірити, що жодна людська втрата не є такою в Божих очах.


…Ділячись цими думками, мені хочеться бути дуже делікатною до тих, хто має набагато більше підстав ненавидіти, ніж я. Христос любить правду, Він каже називати ворога ворогом, а не притлумлювати біль від утрати, мовляв, "на все Божа воля". Насправді Божа воля полягає у бажанні Отця бути з нами. Тому Ісус воплотився, Божий Син став людиною. Він також мав ворогів, як особистих, так і "національних". І лише Він насправді знає, як їх любити, ганити, карати або прощати. А моя справа полягає саме в тому, щоби прийти до Ісуса й принести Йому своє життя через молитву. "Католицький Вісник", № 2/ 2015

Шануй батька і матір своїх…

Ярослав НОГАЛЬ (Іван Яр)


Батько сидів за столом, опустивши голову на руки, і думав. Думки його були невеселі, бо майбутнє, і власне, і його єдиного сина, видавалось йому настільки непевним і тривожним, що заглянути в нього він просто боявся. Боявся панічно.

Сьогодні поховав свою дружину, серце якої не витримало всіх тих переживань, навіть не переживань, а тої біди, яка звалилася на їх сім’ю. І прийшла вона через сина, якого вони дуже любили і намагалися зробити його життя легким та щасливим, задовольняти будь-яке його бажання.


І хоча батьки обидвоє були пенсіонерами по інвалідності, намагалися зробити все, щоб їх кохана дитина ні в чому собі не відмовляла і не була гіршою за інших. І їх улюблений Василько, коли був ще маленьким, цілком виправдовував сподівання своїх батьків.
Він радо відвідував з ними Служби Божі в церкві, гуляв у парку, вечорами молився і слухав, як мама розповідала йому казки та читала уривки з Євангелія, адаптованого для дітей. Ні мама, ні тато нічим його не переобтяжували.

Вони не хотіли, щоб їх син, найбільша втіха в житті, перетерпів усе те, що довелось перетерпіти їм. Але саме ця надмірна опіка та потакання і стали причиною його падіння.


Коли Василько пішов до школи і став членом колективу таких самих хлопчиків і дівчаток (в садок він не ходив), то, провчившись декілька років, став помічати, що не всі вони є рівні між собою.

Насамперед це стосувалося одягу. Деякі з учнів одягалися набагато краще від інших, зокрема й від нього. Це почало непокоїти і ранити його. Не хотів бути гіршим за інших, а рівнятися бажав на тих, кому батьки купували все дороге.


Вдома почав дорікати батькам, що він одягається не так, як інші, хоча цих «інших» були одиниці, що грошей, які дають йому до школи, не вистачає навіть на просту булочку і склянку соку, а іншим дають щодня навіть по п’ятдесят гривень.

Батьки, хоча і хвилювалися через це, але казали синові, що він має не менше, ніж більшість таких самих хлопчиків і дівчаток і що не варто заздрити тим, батьки яких можуть дати своїм дітям більше, ніж можуть дати вони, до того ж, хто-зна, яке походження цих грошей.


Але це було слабкою втіхою для хлопця, і він ставився до своїх тата і мами з усе більшою образою. Відчуваючи це, його батьки, економлячи і відмовляючи собі у всьому, крім найнеобхіднішого, намагалися і одягнути сина краще, і збільшили суму грошей, які давали йому до школи і навіть купили йому мобільний телефон, який, хоча і був вживаний (на новий їм не вистачило грошей), але виглядав цілком пристойно.

Коли вони подарували йому цей телефон, він його взяв, але при цьому глузливо скривився: батьки і гадки не мали, що учні класної «еліти» вже давно користувались сучасними моделями мобільного зв’язку з усілякими «наворотами» і ціна яких сягала декількох тисяч гривень.


Василько не міг спокійно миритися з цим, як це робили інші учні, бо в думках постановив собі у всьому бути схожим на цих щасливчиків. В школі він намагався дружити тільки з ними, навіть відчуваючи, що вони деколи зверхньо ставилися до нього.
Буваючи в них удома після уроків, він з заздрістю дивився на їх шикарні квартири, в них він вперше побачив і скуштував червону і чорну ікру, а вся ця сучасна електроніка, якої було вдосталь, стала причиною того, що він поставив собі за мету будь-що добитися такої ж розкоші.
Особливо захопили його комп’ютери і можливість грати на них в різні віртуальні ігри – з чудовиськами і стріляниною. Ці діти, з нестійкою і несформованою психікою, могли годинами сидіти за моніторами комп’ютерів, стріляючи і вбиваючи, стріляючи і вбиваючи…
Але він не врахував однієї обставини, яка, між тим, його не дуже то й хвилювала: чим більш розкішне було життя цих дітей, тим злиденнішим був їх моральний стан, тобто рівень розкоші був обернено пропорційним до рівня моральності.
Батьки невдовзі стали помічати, що Василько з усе більшою прохолодою ставився до молитви і відвідин церкви, і це їх дедалі дужче непокоїло. Із золотої дитини, маленького янголятка, яке стільки радості і сподівань приносило своїм батькам, Василько невпинно став перетворюватись на цинічного і бездушного підлітка, основним бажанням якого було сісти за комп’ютер і грати, грати, грати… Але грати будь-коли і будь-скільки, як могли дозволити собі його друзі, він не міг.
В нього вдома комп’ютера не було, і батьки, навіть якщо б і хотіли, не могли його придбати. Та й комп’ютер, на якому можна було б грати в сучасні ігри, мав бути дуже потужним, а, отже, і коштував дуже дорого.

Залишалося відвідувати інтернет-кафе, які прийшли на зміну забороненим казино, хоча мало чим від них відрізнялись. Але в цих закладах за ігри треба було платити, а вдосталь грошей для цього Василь не мав. І хоча він перестав купувати їжу на шкільні гроші, їх вистачало тільки на годину ігор, а де взяти ще?

Іти клеїти листівки чи роздавати їх перехожим за гроші йому не хотілось. Найкращим часом для нього були Різдвяні свята, коли він міг заколядувати навіть декілька сотень гривень. Тоді він, безпосередньо після колядувань і віншувань, ішов просто в цілодобово відкриті інтернет-кафе і залишав там наколядовані гроші, яких вистачало на декілька днів.
Саме в цей час Василь став приходити додому надто пізно або й під ранок, пояснюючи це тим, що колядував всю ніч чи переночував у друзів. І така практика ставала дедалі частішою. На запитання заплаканої мами і стривоженого батька, де він був, син відповідав стандартно: «В друга», – не називаючи ні його імені, ні адреси.

Чим далі, тим Василь більше відчужувався від батьків, а на їх намагання поговорити з ним замикався в собі. В його відповідях почала пробиватися невластива раніше грубість. Декілька разів намагався, під різними вигаданими приводами, вициганити хоч трохи грошей в мами, але багато дати йому вона не могла.

Тоді він змінив тактику. Він знав, коли листоноша приносив батькам пенсію і намагався підглянути, де вони її зберігали. Декілька разів йому вдавалося це зробити, і тоді батьки не дораховувались то 50, то 100 гривень.
Але найгірше було те, що його в цьому житті вже більше нічого не цікавило, крім ігор. І це в неповні шістнадцять років! Василь закинув навчання, став часто пропускати уроки, а домашнє завдання не робив уже давно. Його одяг, коли він під ранок приходив додому, сильно смердів тютюновим димом, а з кишені його куртки виступали напівпорожня пачка сигарет і запальничка.
«Сину, схаменися, навертайся до Бога, до навчання!» – благали заплакані батьки. – «Якщо ти так любиш комп’ютери, то вчися на програміста, як це зробили діти наших сусідів, або, як пропонує та ж таки сусідка, налаштовуй людям ті комп’ютери, будеш мати живу копійку, бо пропадеш!»

Після цих слів батько і мати вперше почули з уст їх улюбленого сина грубе і різке: «Заткніться!» Швидко одягнувшись, він пройшов повз онімілих батьків до виходу і з грюкотом зачинив двері. Батьки ще не знали, що Василь вирішив заробляти гроші на комп’ютерних іграх. Він так зациклився на цьому, що ні про що інше не хотів більше думати і слухати.

Після цього мати злягла з серцем, і батькові часто доводилось викликати швидку допомогу. Значна частина і так злиденного сімейного бюджету тепер ішла на ліки. Лікарі настійно радили їй полікуватись у лікарні, але мати казала, що там вона ще більше буде переживати, та й платити за лікування не було з чого.
Але це був тільки початок біди. Незважаючи на стан мами, Василь почав безжально вимагати гроші на свої ігри, причому робив це у найбільш підлий спосіб: використовуючи те, що мамі не можна було хвилюватись, він вимагав гроші від батька, кажучи, що інакше піде з цим до матері.

Батько Василя не був людиною сильною і вольовою. Тож, почувши таке, бажаючи уберегти свою дружину, яка не випускала з рук вервицю і майже цілодобово молилась за свого сина, якого спіймав у свої сіті диявол, віддавав останні гроші своєму любому синові, який тепер перетворився на якогось монстра, а їх життя зробив каторгою.

Василь тепер справді нагадував якогось зомбі: з батьками майже не говорив, приходив додому, тільки щоб поїсти і поспати. Але найбільше батько боявся його приходів тому, що той знову буде вимагати гроші, що, зрештою, і відбувалось регулярно. Василь знав, що поки мама лежить хвора, батько віддасть останнє, щоб лишити її в спокої, хоча спокій цей був тільки відносним.

Батько Василя бачив, що тепер на їх пенсію вже просто фізично не можна прожити. Ліки і оплата комунальних послуг з’їдали майже весь бюджет. А тут ще й Василь з його шантажем. Добре, що ще хоч запаслись картоплею, яку варили і їли часто непомащеною.

…Серце матері Василя не витримало після однієї надто голосної розмови сина з батьком, яка долинала до кімнати, де вона лежала.

– Мені треба віддати гроші – десять тисяч гривень, якщо я їх не віддам, то мене заб’ють, вони жартувати не люблять! – голосно, з погрозою говорив Василь.

– Сину, а де ж я візьму такі гроші? – белькотів переляканий батько.

– Де хочеш. Хочеш – позич, хочеш – продай хату. Я їх маю віддати до суботи.

– Але сьогодні вже середа, – простогнав батько.

– От і поспішися, бо якщо не віддам, то вони все одно примусять тебе продати хату, щоб розплатитися з ними. А якщо ні, то я піду з цим до мами, вона вже напевне придумає, де взяти гроші.

– Не треба, не йди, – з мольбою вимовив батько. – Я зроблю все, що в моїх силах.

Бідний батько не знав, що це був блеф, блеф, який не вкладався в нормальну людську голову. Василь все це вигадав для того, щоб одержати одразу велику суму грошей, яка забезпечить йому відносно тривалу можливість грати або купити комп’ютер, – він ще не вирішив, що краще.

Подумавши, він вирішив, що квартиру батько продавати не буде точно, бо тоді їм не буде де жити, та й не зможе продати її до суботи, а скоріш за все щось продасть або позичить необхідну суму. Отже, поки що йому цих грошей вистачить грати на декілька місяців, а коли вони закінчаться, він зможе повторити цю операцію і купити свій власний комп’ютер.

Враховуючи теперішній стан мами, батько зробить все можливе, щоб знайти такі гроші. Василь був задоволений, що так дотепно все придумав. Що так заганяє батьків у могилу, йому навіть в голову не прийшло.

В той же день батько побіг по родичах і друзях і, на диво, зібрав потрібну суму. Віддаючи гроші синові, який навіть не приховував своїх радощів, сказав:

– Ось, маєш. Але я тебе прошу останній раз: візьмися за голову, бо пропадеш ні за цапову душу. Подумай про маму, май милосердя до неї.

– Все буде добре, – сказав син і вибіг з квартири.

Ніч після цієї розмови сина з батьком була останньою в житті матері Василя. Родичі взяли на себе видатки, пов’язані з похороном. Син не прийшов додому ні на другий день, ні в день похорону.

Лише коли тіло мами вже винесли на вулицю, де на нього чекав катафалк, підійшов Василь, який нічого не знав про смерть матері. З якимось німим здивуванням дивився він на маму, яка лежала в гробі. Потім, не витримавши, кинувся до неї, а з його очей ринули сльози.
Після похорону батько просив Василя їхати з ним додому, сподіваючись, що хоч смерть матері змінить і наверне його, але той, заплаканий, різко повернувся і пішов геть з цвинтаря.

Більше, хоч як чекав на нього батько, Василь вдома не з’явився.

Пройшло три тижні після похорону. Батько, насунувши капелюха ледве не на самі очі і опустивши голову, стояв під церквою, тримаючи в руці горнятко. Йому було дуже соромно, але з самої пенсії він віддати борг не зміг би. Люди подавали йому не те щоб щедро, але з розумінням, бо він не виглядав ні на п’яницю, ні на професійного збирача милостині.

Одного дня, коли батько стояв на своєму місці біля церкви, щось примусило його підвести голову. Він помітив чотирьох хлопців, які йшли вулицею в напрямку до нього. Серед них упізнав свого Василька, який ішов, весело розмовляючи з друзями.

В руці він тримав запалену сигарету та час від часу заходився сухим, протяжним кашлем. Батько зсунув капелюха на потилицю і жадібно дивився на сина. Коли компанія була на відстані кількох метрів від нього, Василь помітив свого батька і на мить зупинився. По щоках батька текли сльози, він дивився на сина з любов’ю і сумом.

Василь зробив рух, ніби хотів підійти до нього, але один з друзів шарпнув його і той, опустивши голову, почвалав далі, але за декілька метрів оглянувся і в його очах батько побачив щось людське, його погляд виказував співчуття і співстраждання.

Через два дні ввечері у квартирі батька задзвонив телефон. Дзвонили з лікарні швидкої допомоги. Запитавши прізвище, батькові сказали, що його син знаходиться в лікарні з гострим двостороннім запаленням легенів. Батько, запитавши тільки, в якій палаті він лежить, наспіх одягнувшись, вибіг на вулицю і вже через декілька хвилин їхав маршруткою в лікарню. Зайшовши з лікарем в палату, побачив свого Василька.

Схудлий, зі злиплим волоссям, він лежав на ліжку і важко дихав. Очі його були напіввідкриті.

Батько підбіг до ліжка, схопив руку сина і притиснувся до неї тремтячими устами. «Васильку, прости, прости мене…» – не переставав повторювати.
Потім сів на ліжко біля сина, обхопив його за груди і обережно притиснув до себе. З його очей, як і тоді, коли побачив сина біля церкви, текли сльози. «Тату», – почув кволий голос біля свого вуха, – «тату, це ти мене прости… Тільки зараз я усвідомив, яким негідником і мерзотником я був. Мама померла через мене…» Сльози батька і сльози сина крапали на біле простирадло. Батько все ще міцно стискав його в своїх обіймах.

Раптом він сказав: «Почекай, Васильку, я зараз.» Він вбіг в ординаторську і попросив дозволу подзвонити. Дзвінок був у монастир. Через півгодини священик-монах вже сповідав згасаючого Василя. В коридорі на лавці беззвучно плакав батько. Коли священик вийшов, він знову вбіг до палати і, як і перед тим, міцно обійняв свою вмираючу дитину.

Василь помер рано-вранці, коли перші промені сонця, що сходило, впали на ліжко хворого, на якому ридаючий батько все ще міцно стискав тіло свого улюбленого, але вже не живого сина…

Василя поховали поряд з мамою, а ще через три місяці до них приєднався і батько. Три надгробні стели увінчували їх могили, а над ними, ніби пливучий в повітрі, був сплетений терновий вінок, який вінчав їх важкий, тернистий земний шлях…


Склали Різдвяну Пожертву для священика: пані, пан, родина...

Ґорґула О., Попович А., Турчин М., Баій Н.І., Ганчар І.В., Липкевич М.А., Ramanavskas S., Нетребюк І., Родина Яницькі, Слободян В.Т., Ганчар І.В., Ільчишин В.Й., Смаґала В., Миронюк О., Купецька М., Судомляк О., Г.Н. Судомляк, Кавка О., Кірик Ф., Turner A., Затовканюк М., Ващишин Г.,Купецька М., Купецький Р., Латачевський А., Миронюк О., Дінис А., Кірик Ф., Меуш П., Кушнір С.Е., Колісник I.O., Мурило М., Ковалик М., Захарко Ґ., Захарко Г., Олексин-Захарко М., Броун Н., Цвєк М., Смаґала В., Москвяк В., Ferenc R., Попович С., Соболь Т., Бурак А., Кушнір С.Е., Ґушол І.К., Гевко Г., Серенецький С., Дністрянські Ю.М., Бобик Д.В., Ковальчук А., Сура А., Троцко М., Бурак П., Сконцей П., Заброварні Г. П., Петельська А., Вонош С.,Кірик М.,Побран М., Ільчешин Ю., Білецький Я., Ю. Грибик, Горкавсон М.Д., Гадай С., Кушко С.Н., Нестор Ю. і др.D.Donati, Завадівська А., Кушнір Н., Терешкун Л., Козарські М.М.,

Ходань М., Солонинка Л., Бабій З.І., Ковалів Н., Ковальчук А., Luzolo L., Попович М.О., Голік А.Н., Карі В.М., Гансман М., Попович В.Б., Порплиця Р., Федчишин Б., Влинда Н., Ґотюр С.Г., Приплоцькі С.Г., Кірик М., Латачевсшкі С.І., Родина Решітник, Денис П., Зорило М., Андрі Т., Гриневич Н., Сидор К., Савчак-Шут О.,

Ковалів Б.М., Волянський К., Латачевські П.Е., Родина Москалюк-Хавтур, Чекайло Е.Г., Гарасенчук П.С., Семенюк Л., Лизун Н., Куліваба Н.В., Кіналь Е., Стрільчук П.С., Лесюк Л., Чепіль Г., Дідик С., Родина Недошитко, Порплиця Л., Pollifrone J., Петришак Б., Пасічник Д., Кутні І.К., Фалзун С., Шах І., Шах А., Демчук Р., Фурда М. і С., Гура Г. і З.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2011
2011 -> Лекція Термінологічні, правові, теоретичні і організаційні основи пожежної безпеки
2011 -> Конспект лекцій з дисципліни «Охорона праці у невиробничий сфері»
2011 -> Програма вступного іспиту з фаху зі спеціальності
2011 -> Історія стрільби з лука XX століття
2011 -> Крок Б. Сестринська справа Організаційно-управлінська діяльність 1
2011 -> План роботи комунального закладу «Куп’янський спеціальний навчально-виховний комплекс»


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка