Імені В. Г. Короленка



Сторінка1/18
Дата конвертації14.03.2017
Розмір1.61 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
Міністерство освіти і науки України
Полтавський державний педагогічний університет

імені В.Г. Короленка


Кафедра філологічних дисциплін

ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ФІЛОЛОГІЇ:

ЛІНГВІСТИКА, ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВо, ЛІНГВОДИДАКТИКА
Збірник наукових праць

Полтава

2008


УДК 378.011.31:371.14.013.77(063)(04)



Проблеми сучасної філології: лінгвістика, літературознавство, лінгводидактика: Збірник наукових праць. – Полтава: Освіта, 2008.


Редакційна колегія: доктор філологічних наук, професор Валюх З.О., кандидат філологічних наук, доцент О.О. Григор’єва (відповідальний редактор), кандидат педагогічних наук, доцент С.П. Олійник,

Відповідальний за випуск – доктор філол. наук, професор Валюх З.О.

Відповідальний редактор – кандидат філол. наук, доцент Григор’єва О.О.

Друкується за рішенням ученої ради Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (протокол № 12 від 27червня 2008 року)

© ПДПУ

Зоя Валюх



НЕВІДМІНЮВАНІ ІМЕННИКИ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ

ТА ЇХНІ ДЕРИВАЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ


У статті з’ясовано специфіку словотвірної поведінки запозичених іменників. Визначено основні мовні й позамовні чинники, що впливають на їхній дериваційний потенціал.

Ключові слова: словотвірна парадигма, словотвірний потенціал, лексико-семантична група.
Іменників з нульовою словотвірною парадигмою, тобто тих, від яких не можна утворити похідні одиниці, порівняно небагато. У сучасній українській мові вони становлять семантично й структурно окреслену групу. З огляду на те, що вони не утворюють похідних узагалі або мають їх лише зрідка, їх кваліфікують як іменники “межових” моделей творення [4, с.64].

До групи найменувань “межових” моделей творення в українській мові належать так звані невідмінювані загальні іменники (апелятиви) іншомовного походження, специфічні особливості яких виявляються на граматичному рівні. Однією з них є те, що “підклас невідмінюваних іменників, який охоплює різні угруповання слів, не є абсолютно невідмінюваним, бо насправді у невідмінюваних іменників яскраво виражена в системі мови омонімія форм як реалізаторів відповідних грамем” [5, с.177]. І.Р. Вихованець запропонував ці найменування розглядати як іменники нульової відміни на підставі того, що “в синтаксичному плані “невідмінюваний” іменник, як і “відмінюваний”, стоїть у певній відмінковій позиції, виконуючи всі притаманні “справжнім” іменникам функції”, а тому “невідмінювані” іменники не перебувають поза типовими іменниковими характеристиками”. Крім того, потребу виокремити в морфологічній структурі сучасної української літературної мови іменникову нульову відміну він умотивовує тим, що “морфологічно такі іменники розподіляються на сім відмінкових омонімічних форм – форм називного, родового, давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного відмінків – з нульовою флексією” [3, с.111].

Слабкий дериваційний потенціал невідмінюваних запозичених іменників зумовлений тим, що вони становлять периферійне явище в граматичній системі української мови. Більшість із них є вузькоспеціальними словами-термінами, які охоплюють загальні назви неістот та назви істот.

З-поміж назв істот виокремлюють дві великі групи: іменники – назви осіб та іменники – назви тварин. Їхньою характерною особливістю є те, що, “не маючи зовнішніх, флексійних ознак родової належності, вони зазнають семантико-граматичного поділу на групи, кожна з яких характеризується однією, зрідка двома ознаками роду” [1, с.65]. Розподіл апелятивних іменників невідмінюваного типу, які українська мова запозичує з інших мов, за родами “опосередкований їхньою семантикою, належністю до істот чи неістот та загальним принципом розмежування назв осіб та назв неосіб серед іменників, що є найменуваннями істот” [5, с.179].

До першої групи належать іменники, що називають осіб чоловічого або жіночого роду відповідно до статі особи. Серед них іменники аташе, кюре, гідальго, гуру, квазімодо, денді, протеже, камікадзе, рантьє, комі, саамі, маорі, кулі, круп’є, кутюр’є, конферансьє, рефері, візаві, мачо, маестро, папараці, янкі, ранчеро та ін.

Другу групу представляють іменники іншомовного походження, що виступають назвами осіб жіночої статі: леді, міс, місіс, містрис, мадам, ханум, міледі, фрау, фрейлен, фрекен, фру, пері, емансипе, камер-фрау та ін.

Третя група охоплює назви тварин, які традиційно кваліфікують як назви чоловічого роду, пор.: шимпанзе, колібрі, агуті, лорі, какаду, динго, фламінго, поні, зебу, кенгуру, марабу, нанду, колі, грізлі, коала, цеце та ін.

Четверту групу утворюють назви предметів та абстрактні назви, що узвичаїлися як іменники середнього роду, напр.: кашне, мачете, медресе, безе, кашпо, алое, бра, амплуа, боа, сабо, сарі, соте, пюре, манго, резюме, алібі, пенальті, ласо, льє, піке, ревю, шоу, урду, банту, навахо, альді, алібі й под.

Проте в сучасній українській літературній мові наявна ціла низка невідмінюваних іменників – назв неістот, що не належать до середнього роду. Зміну граматичного значення середнього роду на граматичне значення чоловічого роду в названих субстантивах зумовив чинник, на який звернув увагу А.П. Загнітко. Він, зокрема, зазначив, що запозичене слово через відсутність морфологічної мотивованості родової належності асоціюється з родовим словом, унаслідок чого граматичний рід загальної назви переноситься на іншомовне слово [5, с.179]. Так, іменники торнадо, сироко, памперо тощо в сучасній українській мові функціонують як іменники чоловічого роду, бо їхнє родове поняття позначає іменник чоловічого роду вітер (пор. також брі, солгуні – за родовою назвою сир; кабукі – за родовою назвою театр, кавасакі – за родовою назвою човен та ін.).

Іменники фіджі, фарсі, урду, банту, суахілі, навахо, пехлеві, пушту вживаються як іменники жіночого роду, тому що їхнє родове поняття передає іменник жіночого роду мова (пор. також боржомі – за родовою назвою мінеральна вода; вілепілі – за родовою назвою скрипка; кольрабі – за родовою назвою капуста тощо).

Із значенням чоловічого і жіночого роду функціонує більшість невідмінюваних запозичених іменників, що називають осіб за національністю і народністю. Показником категорії роду в таких і подібних до них субстантивах є передусім синтаксичні відношення, напр.: – Якось я пробував розтлумачити одному маорі, моєму доброму приятелеві, що таке степ, і не зміг (О. Гончар); – Хіба по ньому не видно: натурою він камікадзе, людина-торпеда (О. Гончар); Закликаємо: “Рятуймо бенгальського тигра!” Страуса нанду і якогось черв’яка заносимо в Червону книгу. А жінку губимо (Є. Дудар); Вони дійсно затримані, не мають права вийти за поріг. І якщо той вмре під ножем хірурга, то вмруть разом з ним всі ваші надії виправдатись, довести своє алібі (О. Гончар).

В.М. Фурса, яка досліджувала словотвірний потенціал невідмінюваних іменників в українській мові, указала на їхню низьку дериваційну спроможність, зазначивши, зокрема, що із 928 обстежених нею слів, біля яких у словнику стоїть позначка невід., лише 83 можуть утворювати похідні, причому деякі з невідмінюваних найменувань мають обмежені можливості афіксального творення десубстантивів, натомість активніше використовують слово- й основоскладання [9, с.258-259].

Відомо, що словотвірну спроможність, або потенцію, тобто здатність твірної основи породжувати нові семантично й граматично залежні від неї слова (пор. лат. potentia – прихована сила), зумовлюють різні мовні й позамовні чинники. Релевантним формально-семантичним чинником, що визначає дериваційну поведінку того чи того слова, є передусім належність його до певної частини мови, а в її межах – до якоїсь лексико-семантичної чи тематичної групи.

Другий чинник впливу на дериваційну спроможність безпосередньо пов’язаний із ступенем (тактом) словотворення. Ступінь, або такт, процесу словотворення починається з основи твірного слова, яка, обираючи афікси, сумісні з нею структурно, граматично і семантично, реалізує свої словотвірні потенції в похідному слові [2, с.17]. Спостережено, що в сучасній українській мові основний склад похідних одиниць, які наповнюють конкретні словотвірні парадигми іменників, формується здебільшого на першому – другому ступені словотворення. Збільшення словотвірної складності дериватів унаслідок зростання ступенів перетворення твірної основи призводить до втрати дериваційних можливостей іменників.

Словотвірна спроможність слів залежить і від їхньої семантичної структури, адже, як переконує Т.М. Бєляєва, що простіше слово за структурою, то воно багатозначніше, а тому й активніше втягується в процес словотворення [2, c.29].

Нульова дериваційна спроможність більшості невідмінюваних запозичених іменників зумовлена передусім тим, що всі вони належать до запозиченої лексики, формальна і граматична структура якої незвична для словотвірного й граматичного ладу української мови. Так, група іншомовних незмінюваних іменників – назв істот та неістот охоплює здебільшого найменування, основи яких закінчуються на голосні /e/, /i/, /o/, /y/ (мачете, кутюр’є, караоке, муліне, сек’юріті, профі, візаві, маестро, мачо, кенгуру, какаду, пушту), зрідка − на дві голосні (пор.: портофоліо, алое, каное, боа, амплуа, буржуа, чіхуахуа), що не характерно для фономорфемного складу твірних основ лексичних одиниць української мови, тому що вони звичайно мають основу на приголосну фонему. Цей чинник створює структурні перешкоди для поєднання основ запозичених іменників із питомими словотворчими засобами та утворення дериватів за тими моделями, які властиві українській мові. Хоч варто зауважити, що ця перешкода за потреби може бути усуненою з допомогою дії різних морфонологічних прийомів − усічення твірної основи, накладання словотворчого форманта на фіналь твірної основи, інтерфіксації тощо. Пор.:

а) усічення твірної основи: лібрето → лібретист, есперанто → есперантист, кенгуру → кенгуреня, дефіле → дефілювати, мафіозі → мафіозний;

б) інтерфіксація – нарощення твірної основи внаслідок приєднання до неї асемантичного звукового відрізка, що пов’язує її із словотворчим суфіксом: шосе → шосейний, купе → купейний, пушту → пуштунський, арго → арготичний, дао → даосизм;

в) накладання словотворчого форманта на фіналь твірної основи: регбі → регбіст, ралі → раліст, дербі → дербіст та ін.

Названі морфонологічні зміни можуть поєднуватися одна з одною, пор.: бароко → бароковий, депо → деповець, деповський; манго → манговий, какао → какаовий, алое → алоєвий, Марокко → марокканець, Пуерто-Рико → пуерториканець та ін.

Важливим чинником, що впливає на словотвірну спроможність невідмінюваних іменників іншомовного походження, є ступінь освоєння їх українською літературною мовою. Залучення іншомовних невідмінюваних слів до активного вживання відбувається поступово і виявляється насамперед у тому, що запозичені без морфологічних показників роду мови-джерела невідмінювані іменники згодом втрачають первісну родову належність і набувають інших критеріїв мотивації цього граматичного значення, тобто традиційний поділ запозичень за родовою віднесеністю дещо порушується. Це можна простежити як серед назв істот тваринного світу, так і серед назв предметів чи абстрактних понять [1, с.65].

До чинників, що зумовлюють зміну граматичного роду, І.Р. Вихованець відносить передусім ступінь входження іншомовного слова до лексичної системи української мови, формування його лексико-семантичних та синонімічних зв’язків і підпорядкування цього слова відповідним морфологічним категоріям [3, с.91-92].

Високий ступінь освоєння іншомовних невідмінюваних іменників сучасною українською літературною мовою сприяє також і їхньому залученню в активні дериваційні процеси, тобто утворенню дериватів і словотвірних гнізд за законами мови-реципієнта, через словотвірний потенціал невідмінюваних іменників [10, с.133] Н.Ф. Клименко вказала на словотвірні можливості іншомовних незмінюваних слів, зумовлені специфікою їхньої семантики та давністю запозичення. Вона, зокрема, зазначила, що дослідниками з’ясовано: що давніше запозичено слово в мові, то більше воно засвоюється, то більше воно встановлює зв’язків з іншими словами; що більша семантична розгалуженість запозиченого слова, то більше афіксальних похідних утворюється від нього [6, с.20].

На сучасному етапі розвитку української мови, на переконання О.А. Стишова, простежується нова словотвірна тенденція, яка раніше в українському словотворі виявлялася обмежено. Ідеться про активне використання в ролі твірних основ невідмінюваних нових іншомовних слів [8, с.17]. Ілюстрацією цього є словотвірні гнізда невідмінюваних запозичених іменників, серед яких зомбі – зомбувати, зомбування, зомбізація, зомбований, зазомбований, зомбі-автомат; мафіозі – мафіозний, мафіозник, мафіозність, мафіозно-клановий; лобі – лобізм, лобіст, лобістський, лобіювати, лобіювання, лобійований, пролобіювати; леді – бізнес-леді; мас-медіа – мас-медіальний, мас-медійник, медіа-барон, медіа-переворот, медіа-імперія; авізо – авізований, проавізувати та ін.

Серед визначальних чинників такої словотвірної активності згаданих невідмінюваних апелятивів іншомовного походження В.М. Фурса називає, зокрема, те, що із вузькоспеціальних слів-термінів вони перетворюються на широковживані лексичні одиниці внаслідок розвитку економіки, загальної комп’ютеризації тощо [9, с.255]. Проте більшості з них властивий корпоративний характер. Саме це й стає на перешкоді до активного використання невідмінюваних запозичених іменників у мові та залучення їх до процесів словотворення.

Отже, дериваційну поведінку невідмінюваних іменників зумовлює передусім їхнє походження (запозичені з інших мов слова звичайно мають слабку словотвірну спроможність) та вузька сфера вживання. Формальна структура і граматична специфіка (невідмінюваність) цих іменників також впливають на участь цих одиниць у словотвірних процесах.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка