Імені В. Г. Короленка



Сторінка12/18
Дата конвертації14.03.2017
Розмір1.61 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18

Література





  1. Алгазина Н.Н. Предупреждение орфографических ошибок учащихся 5-8 классов. – М., 1985. – С.50-58.

  2. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М., 1966. – 346 с.

  3. Бондаренко А.А., Каленчук М.Л. Формирование навыков литературного произношения у младших школьников. – М., – С.79-88.

  4. Бондаренко С.М. Учите детей сравнивать. – М., 1981. – 46 с.

  5. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. – К., 1985. – 234 с.

  6. Жуйков С.Ф. Формирование орфографических действий (у младших школьников). – М., 1975. – 354 с.

  7. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н.Ярцева. – М., 1990. – 468 с.

  8. Лобчук Е И., Рамзаева Т.Г. Уроки русского языка во 2 классе четырехлетней начальной школы с русским языком обучения. – К., 1987. – 112 с.

  9. Пашковская Н.А. Лингвистические основы обучения русскому языку. Пособие для учителя. – К., 1990. – С. 33-34.

  10. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. Пособие для учителя. – М., 1985. – 400 с.

  11. Русский язык. Энциклопедия / Под. ред. Ф.П. Филина. – М., 1979. – 454 с.

  12. Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / За заг. ред. І.К. Білодіда. – К., 1969. – С. 413-418.

  13. Сучасна українська літературна мова / Медушевський А.П., Лобода В.В., Марченко Л.М., Плющ М.Я. – К., 1975. –399 с.

  14. Українська мова: Підручник для педагогічних училищ / За ред. П.С. Дудика. – К., 1988. –Ч.І. – 382 с.

SUMMARY


The method of traininq the orthoqraphical attention as the basics of forminq of 6-th form pupils communicative competence is proposed in the article.

Key words: orthoqraphical, punctuational attention, orthoqram, preventive and fundamental exercises, computer proqrammes.
Марія Волочай

ЗАГАДКА ДОВГОГО МОВЧАННЯ

(поети української діаспори)


У статті розглядається творчість одного з поетів української еміграції Євгена Маланюка, який став прапором української патріотичної літератури як за рубежем, так і в Україні.

Ключові слова: політична еміграція, діаспора, нація, вождь, поезія, послання, палімпсест.

Феномен української літератури, за словами М. Слабошпицького, стає особливо яскравим, коли розглядати його в історико-літературному контексті. Після революції, у 20-30-і роки минулого століття, почався масовий рух у літературу (був навіть робітничий призов, утворили групу “Плуг”). А отже, переважна маса так званих “плужан” не мала навіть уявлення про системи віршування чи закони композиції. “Малописьменні рекрути від верстата” не могли відрізнити дактиль від хорея, комсомольські графомани не знали про Данте, Шекспіра, Гете, Шіллера, Рільке [3, с.1].

Та були люди з освітою і вихованням, які не могли похвалитися пролетарським походженням, але було в них те, чого не було в індивідів од плуга й верстата –належність до європейської культури. Серед них відомі тепер, на щастя, письменники Євген Маланюк, Юрій Клен, Олег Зуєвський, Юрій Липа, Олена Теліга, Іван Багряний та ін.

Поети, які залишилися в радянській державі після жовтневого перевороту і стали відомі як українські радянські поети (а це – П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан та інші), були “співцями” колективізації, індустріалізації та ін.. Тих вершин, яких досягли ці талановиті люди до цього, вони вже ніколи не досягали. Так, наприклад, феномен “Сонячних кларнетів” П.Тичини не повторився, на жаль. Те, що неповторно звучало на весь світ, “ридально навік розірвалось...”. І все обернулось брутальним жахом: “Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась, в окривавлений Жовтень – ясна обернулась Весна”.

Тичина часто повторював ці слова в різні періоди свого життя, хоч такої нищівної оцінки йому не доводилося більше чути ні від кого. Але це була правда, і більшість радянських поетів це знало: вони зрадили своїй Музі, свій талант поставили на службу ідеології. У 1927 році з до Маланюка звернувся В.Сосюра:

...Шановний пане Маланюче,

Ми ще зустрінемось в бою!...

Ми вам “Посланіє” згадаєм,

Коли ви станете під мур... [3, с.86].

Ці слова були наслідком тиску на В. Сосюру, який опинився на межі психічної катастрофи. Адже автор “Червоної зими” під час національно-визвольних змагань початку двадцятого століття був у війську Петлюри. Ще в 1924 році він сповідався: “І пішов я тоді до Петлюри, як громами в степах загуло...”.

Олесь Жолдак, покликаючись на самого В. Сосюру, розповідав, що балада “Комсомолець”, яку нас змушували зазубрювати в школі, мала інший текст: “Бій одлунав. І червоні знамена затріпотіли на станції знов... І до юрби полонених сам комісар підійшов...”. Рядок “ – Є комсомольці між вами!.. Я знаю!” насправді звучав: “ – Є гайдамаки між вами!...”, а завершувався вірш словами не “ – Я – комсомолець...Стріляй!..”, а “ – Я гайдамака...Стріляй!..[3, с.87].

Ось чому історію нашої літератури треба переписувати заново, пояснюючи палімпсести в багатьох текстах, які видавали нам як непорушно канонічні.

В. Сосюра, який за словами М. Слабошпицького, майже під дулом пістолета виконав соціальне замовлення партії, небагато виграв у режиму – тільки ненадовго відсунув прес, який безжалісно душив його.

А тим часом твори Євгена Маланюка в підрадянській Україні цілковито зникли. Часописи з його публікаціями або поховали в спецфондах, або знищили. Але ім’я його лишилося лідером з-поміж імен політичної еміграції. “Засадою радянської пропаганди в діянні з ворогами було не популяризувати їх. Для нападів обиралося одне чи двоє імен, решту замовчувано. З-поміж закордонних діячів культури й політики такими “обраними” були саме Донцов і Маланюк” [3, с.87].

Слід сказати, що протягом довгого і складного життя Євген Маланюк жодного разу не зрадив собі, не зрікся свого добровільного вибору того хресного шляху, який пророкувала його розіп’ята душа. У поета, дослідника, публіциста Маланюка один адресат і один герой – Україна. І то однаково стосується як творів, у яких поет величає її “степовою Елладою”, так і тих, де митець з болем і гнівом назве Україну “повією ханів і царів”, “антимарією”, “відьмою”:

...А може, й не Еллада степова,

Лиш відьма-сотниківна мертва й гарна.

Поетові страшенно болить, що його рідна батьківщина вкотре знов розтерзана “на розпутті”, знов “згвалтована, безсила, безвладна, п’яна і німа”[1, с.87].



Мізерія чужих історій

Та сльози пяних кобзарів –

Всією тучністю просторів

Повія ханів і царів.

...Невже ж калюжею Росії

Замре твоя широчина?

Такі гіркі слова могли бути сказані тільки тим, хто насправді безмежно любить свою землю і страждає її стражданнями, хто воліє бачити її вільною, як колись, “мадонною Диких Піль”.

Живучи за межами України, Євген Маланюк ні на мить не поривав з нею. В одному з листів до Н. Лівицької-Холодної поет писав: “На Україні голод...На Херсонщині доїдають яшний хліб...На східних окраїнах степу вже їдять лободу...”. “Земля і залізо”(це його збірка – М.В.) потрібна, як черговий удар ломакою по голові замакітреній Сов-владі” [1. с.313]. Віршем “Вислід” поет відгукнувся на страшні репресії в Україні. Адже в той час, коли в Польщі та Чехо-Словаччині відбувався злет літературного життя української громади, в Україні вже майже не залишилося письменників, їхні голоси загубилися “у безумі сліпої битви..., в льохах оглухлих чрезвичайок, у сніговіях Соловок”.

Маланюк розумів, що він і його колеги можуть служити батьківщині тільки словом. Тож і закликав своїх побратимів по перу до праці. Так, у ще одному листі він писав: “...Чому зволікаєте? Тепер, саме в час дикунського задушування нашої літератури, так потрібно це. Правдами й неправдами дістаються наші думки до Києва і там просочуються між громадянство...”. Ця патріотична позиція Маланюка вираження в його знаменитому “Посланії” (1925-1926):



Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її поети!

У 30-х роках поет зрідка бував у Західній Україні, знаходячи там відраду для душі. Відвідання місць колишніх фронтових доріг УНР народжують у його душі щемні спогади. Проте приєднання Західної України до СРСР у вересні 1939 року позбавило поета і цього.

Ім’я Маланюка було заздалегідь внесено контррозвідкою “Смерш” до списків антирадянських діячів із числа українських емігрантів, котрі підлягають депортації або фізичному знищенню. Із листа Петра Одарченка Євген Филимонович уже знав про долю поета і лікаря Юрія Липи. Він залишився в галицькому селі Бунів і 19 серпня 1944 року був закатований енкаведистами. Відповідаючи Одарченкові, Маланюк писав: “Ваші новини нас дуже прибили... Хоч я не можу повірити, щоб доля Липи була така: таж він мав усі можливості від’їхати, а коли цього не зробив, то знав, що робить...” [1, с.21].

1945 року Євген Маланюк був змушений податися в другу еміграцію – до Німеччини. У місті Регенсбург у таборовій школі він влаштовується вчителем математики та української літератури. Навколо нього знову збирається обдарована молодь з нової хвилі української еміграції – Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава. Маланюк бере участь у створенні письменницької організації МУР (Мистецький український рух), яка працювала в Німеччині протягом 1945-1949 рр., і стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні.

Під кінець сорокових років люди все частіше від’їздили з таборів – хто до Латинської Америки, хто в Австралію, але більшість прагнула потрапити до США. Після довгих чотирьох таборових років блукань в одному з транспортів 1949 року відпливав у свою третю еміграцію і Євген Маланюк.

Нелегко складалося його життя в Америці. Працював фізично, потім влаштувався за фахом – на інженерну посаду в Нью-Йорку; у креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 році. Його перо, як і досі, не знало відпочинку. У США були видані його поетичні збірки “Влада”(1951), “П’ята симфонія”(1953), “Остання весна”(1959), “Серпень”(1964). Поет підготував і свою останню збірку віршів “Перстень і посох”, що вийшла в Мюнхені (1972) вже по його смерті. У 1962 та 1966 роках Євген Маланюк упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, есе, нарисів, що побачили світ у видавництві “Гомін України” в Торонто (Канада). Для своєї прози автор вибирає поетичну і промовисту назву – “Книга спостережень”. Десятки статей присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу. Це такі відомі тепер уже праці, як “Нариси з історії нашої культури”(1954), “До проблем большевизму”(1956), “Малоросійство” (1964). Ці роботи можна охарактеризувати рядками з ранніх його поезій:



Мій ярий крик, мій біль тужавий,

Випалюючи ржу і гріх,

Ввійде у складники держави,

Як криця й камінь слів моїх.

Зрештою, ці слова стосуються всього творчого спадку письменника.

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Бавнд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

До останнього часу ім’я Євгена Филимоновича Маланюка було невідомим лише в Україні, бо в Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині, Франціі, США, Канаді його поезію і прозу часто друкували. Але прийшов час, у який так свято вірив поет, для якого він жив і творив. Епіграфом до “Книги спостережень” Є.Маланюк узяв слова українського мислителя В’ячеслава Липинського: “...Україна не твориться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом...Тільки великим хрестовим походом Духу на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну”. Сьогодні ці пророчі слова звернені до кожного з нас. Бо, як сказав Євген Маланюк в одній своїй доповіді, щоб повстала держава, мусить перш за все існувати ідея цього повстання... Ідеї виростають й мужніють на грунті національної культури...Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є митці і в першу чергу – поети [2, с.245].

Богдан Бойчук згадує, як лютневого дня 1968 року в похоронному заведенні прощалися з Маланюком. Читали його вірші. “Похорони були скромні, як похорон кожного поета. Політичного естеблішменту, який десятками років величав Маланюка як ідеолога-прапороносця, на похоронах не було...”. Наші політики часто й багато чого не розуміли. Та й нині не розуміють. Можливо, тому, що політики наші ніколи не дорівнювали своїм масштабом нашим поетам. Усе вони якісь корпоративно задрібні. Не виростають на провідників нації. Добре, що Маланюк не дав себе приватизувати жодній партії. Він стояв над ними. Не випадкові його слова про те, що коли в нації вождів нема, то вождями в неї стають поети.

Він був і лишається одним із таких – справжніх! – вождів.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка