Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка



Сторінка10/24
Дата конвертації20.09.2018
Розмір1.91 Mb.
#50073
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24

Безпосереднім вирішенням торгових спорів в рамках СОТ займається Орган з вирішення спорів, в якому представлені всі члени організації. Процедура складається з двох стадій: 1) консультації, коли сторони самі намагаються розв’язати суперечку; 2) якщо перша стадія завершується безрезультатно, Орган створює спеціальну Групу експертів, рішення якої може оскаржуватись до Апеляційного органу. Протягом 30 днів Орган з вирішення спорів має прийняти або відхилити рішення апеляції. Якщо після цього країна-відповідач відмовляється привести свої дії у відповідність з положеннями торгівельних угод і виплатити компенсацію позивачу, СОТ вправі накласти на неї торгові санкції. Орган з вирішення спорів здійснює контроль за реалізацією рішень СОТ. 20 травня 2003 р. Аргентина, Канада й США ініціювали процедуру розгляду спору з ЄС в рамках СОТ. В результаті проведених 19 червня 2003 р. консультацій сторони не досягли компромісу. Оскільки ЄС вдалося блокувати процес формування Групи експертів, США звернулись до Генерального директора з проханням призначити її склад, що і було зроблено 4 березня 2004 р. Підготовка доповіді у справі планується на грудень 2005 р. Той, хто програє справу, повинен буде компенсувати іншій стороні завдані збитки або постати перед можливістю накладення торгових санкцій.

На сьогоднішній день в рамках СОТ діє 4 інститути, де обговорюються питання торгівлі продуктами біотехнологій: Комітет із санітарних та фітосанітарних заходів, Комітет з технічних бар’єрів в торгівлі, Комітет з торгівлі та навколишнього середовища, Комітет із сільського господарства та Спеціальна робоча група ad hoc. Ймовірно, що тлумачення, надані цими органами, в тому числі відносно застосування принципу перестороги, матимуть вплив на регулювання міжнародної торгівлі іншими сільськогосподарськими товарами197. Разом з тим, оскільки всі розглянуті угоди були ухвалені на Уругвайському раунді, коли біотехнології не отримали ще такого масштабного розвитку, члени СОТ не можуть досягти консенсусу з приводу способу і меж застосування їх норм до регулювання міжнародної торгівлі ГМО.

Таким чином, держави-позивачі (США, Канада, Аргентина) звинувачують ЄС у невиправданому, науково не обґрунтованому та самовільному обмеженні торгівлі, а також створенні надмірних перешкод в міжнародній торгівлі. Зі свого боку, посадові особи ЄС виправдовують впроваджені заборонні заходи і жорсткі правила законодавчих актів тими положеннями угод СОТ, які передбачають їх застосування у зв’язку із захистом здоров’я і життя людей, тварин, рослин, охороною навколишнього середовища, а також захистом прав споживачів. Головні суперечливі питання, які необхідно буде з’ясувати Групі експертів/Апеляційному органу СОТ, є такі: 1) до сфери регулювання якої з торговельних угод підпадають дії ЄС (СФЗ, ТБТ чи ГАТТ); 2) до якої міри СОТ застосовує норми інших міжнародно-правових актів, зокрема, Картахенського протоколу і стандартів ККА; 3) чи є дії ЄС мораторієм, заходами в сенсі СФЗ, технічними регламентами в сенсі ТБТ, чи простою відстрочкою розгляду заявок, і чи вважаються такі дії невиправданим і прихованим обмеженням торгівлі; 4) чи визнаються імпортовані ГМ товари подібними до національних традиційних аналогічних продуктів харчування в сенсі торгівельних угод СОТ; 5) як узгодити право держави впроваджувати обмежувальні заходи у зв’язку із захистом здоров’я і життя людини, охороною навколишнього середовища, ґрунтуючись на принципі перестороги, з обов’язком забезпечити наукове обґрунтування впроваджених заборон; 6) який статус принцип перестороги має в праві СОТ. Рішення у справі ECBiotech стане першим прецедентом в праві СОТ, що визначить, до сфери дії якої з торговельних угод належать заходи з обмеження торгівлі ГМО. СОТ не зможе проігнорувати існування спеціального договору в сфері транскордонного переміщення ГМО – Картахенського протоколу і закріпленого в ньому принципу перестороги, й вимушена буде висловити своє ставлення до них. Однак найбільш ймовірно, що захист торговельних інтересів своїх членів отримає перевагу над захистом довкілля і прав споживачів. Загалом, спір ECBiotech – один з проявів довготривалого протистояння й конфлікту між приписами багатосторонніх угод з охорони навколишнього середовища і нормами торговельних угод. І хоча всі міжнародно-правові акти юридично зобов’язувального характеру мають однаковий статус в МП, на думку представників багатьох НУО, останнім часом прослідковується тенденція до підпорядкування перших останнім, до вирішення спору в інтересах торгівлі, а не безпечного довкілля198. На наше переконання, зобов’язання держав за всіма міжнародними угодами повинні виконуватись одночасно, тобто багатосторонні угоди з охорони навколишнього середовища, так само, як і норми права СОТ, мають застосовуватись до торгівлі трансгенними продуктами в такий спосіб, щоб уникати прихованого протекціонізму і одночасно забезпечувати біологічну, харчову безпеку та захищати довкілля від несприятливих наслідків такої торгівлі.





    1. Міжнародно-правова регламентація захисту результатів новітніх біотехнологічних розробок у галузі сільського господарства

2.3.1. Патенти і права селекціонерів рослин


Основою сучасної біотехнології в сфері сільського господарства виступають генетичні ресурси рослинного, тваринного та мікробіологічного походження. Донедавна такі генетичні ресурси вважались спільною спадщиною людства, і кожен мав право вільного доступу до них199. Сьогодні вкорінюється тенденція набуття транснаціональними компаніями прав інтелектуальної власності на продукти і методи біотехнологій, що використовують генетичний матеріал. Результати будь-яких досліджень вимагають правового захисту, і біотехнологічні фірми справедливо претендують на охорону своїх інноваційних розробок. Відомо, що генно-інженерна індустрія затрачає близько 45% щорічного прибутку для інвестування в сферу наукових досліджень (наприклад, Монсанто – 1,3 млрд. дол. США200), тому права інтелектуальної власності (ПІВ) вбачаються нею як засіб захисту нових ідей, компенсування витрачених коштів, а також заохочення для продовження дослідницької діяльності.

Однак міжнародний режим інтелектуальної власності (ІВ), встановлений для захисту біотехнологічних розробок, перш за все, в розвинених країнах, вступає в конфлікт з розвитком сільського господарства й досліджень у цій галузі в найменш розвинених країнах201. Для останніх доступ до продуктів генної інженерії й новітніх технологій виявляється занадто дорогим. Крім того, представники цих країн захищають суверенні права держави на генетичні ресурси, що знаходяться в межах національної юрисдикції, і права місцевих фермерів на „традиційне знання”, яке застосовувалось з давніх-давен для вирощування рослин і тварин, а також виробництва ліків. В той час, коли ТНК розвинених країн намагаються досягти необмеженого доступу до генетичного різноманіття, найменш розвинені країни вимагають рівноправного розподілу вигод, отриманих на основі використання їхнього біологічного потенціалу.

Стосовно захисту ПІВ на біотехнологічні винаходи в сфері сільського господарства серед держав нема єдності. В даному питанні конкурують принципи трьох правових систем, в яких відображаються інтереси трьох груп суб’єктів МП. З одного боку, законодавство європейських країн виключає можливість патентувати живі форми (в тому числі ГМО), посилаючись на морально-етичні аспекти проблеми. З другого боку, право США без всіляких винятків морально-етичного характеру дозволяє патентувати живі форми, як мікроорганізми, так і рослини й тварини, згідно з визначеними в законодавстві критеріями. З третього боку, найменш розвинені країни заперечують проти охорони засобами ПІВ будь-якого біологічного матеріалу і вимагають визнання традиційних прав корінних народів та рівноправного розподілу вигод від результатів біотехнологічної інноваційної діяльності.

Основними методами захисту інноваційних розробок в галузі сільськогосподарської біотехнології є надання патенту або „прав селекціонера рослин”. Міжнародні стандарти щодо патентування закріплені в Угоді про деякі торгові аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС) 1994 р., яка є юридично обов’язковою для всіх членів СОТ. Ст. 27(1) дозволяє видачу патентів на будь-які винаходи, незалежно від того, чи є вони продуктом чи способом, в усіх сферах технології202. Таким чином, біотехнологічні методи так само, як і живі організми, можуть вимагати надання патенту. Разом з тим, в науковій літературі точаться дискусії з приводу того, чи підлягатиме цілий ГМ організм патентуванню і якщо так, то в якій формі. Так само викликає питання можливість запатентувати окремі гени, що несуть необхідні характерні ознаки (наприклад, стійкість до хвороб, шкідників чи гербіцидів), регуляторні послідовності ДНК, що контролюють експресію цих генів, а також білки, ізольовані від генетичного ресурсу. Але ні в кого не викликає сумніву можливість надання патенту на методи переносу ДНК з одного організму в інший та методи ідентифікування рослинних клітин, які вдало інкорпорували чужерідний ген.

ТРІПС встановлює три вимоги для отримання патенту на продукт чи спосіб: вони мають бути новими, містити рівень винахідливості та мати промислове застосування203. В зв’язку з цим потрібно чітко усвідомлювати різницю між винаходом і простим відкриттям, яке не може бути запатентованим. Так, Верховний Суд США в рішенні 1948 р. по справі Funk Brothers Seed Company v. Kalo Innoculant постановив, що відкриття ряду бактерій, які існують в природі, не є винаходом, тому не підлягає патентуванню. А при вирішенні справи Diamond v. Chakrabarty 1980 р. Верховний Суд зробив висновок, що живу генетично змінену бактерію можна запатентувати, оскільки вона являється „результатом людської винахідливості та наукових досліджень”204. Справа Chakrabarty стала правовим підґрунтям для надання ПІВ на продукти і процеси біотехнологій, включаючи гени, віруси, бактерії і навіть вищі живі організми. У 1988 р. вчені Гарвардського університету отримали перший патент на ГМ тварину - мишу, якій був введений ген, чутливий до раку205. Щодо інших двох вимог ТРІПС, то тут виникає менше проблем. Новизна вимагає, щоб біотехнологічний винахід не був раніше опублікований чи використаний на ринку. Для з’ясування можливості промислового застосування вимагається, щоб винахід та методи його виробництва детально були описані в заявці з тим, аби можна було застосувати його на практиці та робити нові відкриття.

Основна мета ТРІПС – встановлення мінімальних стандартів захисту ІВ, поза якими держави мають право діяти на власний розсуд. Не зважаючи на те, що п.1 ст.27 закріплює право патентувати будь-які продукти і способи, п.3 цієї ж статті дозволяє державам виключати зі сфери патентування рослини і тварини, крім мікроорганізмів, а також біологічні способи вирощування рослин і тварин, крім небіологічних і мікробіологічних способів. Проте держави-учасниці в будь-якому разі зобов’язані передбачити охорону сортів рослин патентами або шляхом застосування системи sui generis, чи їх поєднанням. П.2 ст.27 дозволяє державам-учасницям не надавати патенти на винаходи, комерційне використання яких необхідно попередити з метою охорони громадського порядку і моралі, включаючи охорону життя чи здоров’я людей, тварин і рослин, а також з метою охорони навколишнього середовища.

На відміну від законодавства США, яке дозволяло патентувати певні види рослин, вирощених традиційними методами, в більшості країн застосування патентів до рослинних сортів206 вважалось неприпустимим та пояснювалось такими причинами: по-перше, відсутністю повної впевненості в тому, що один і той же вид рослини можна відтворити кожного разу без будь-яких змін шляхом застосування певної технології, адже патентування вимагає точного опису винаходу і процесу його виробництва; по-друге, невідповідністю критерію винахідливості, оскільки нові сорти рослин створюються шляхом селекції вже існуючих сортів і, по-третє, захист за допомогою патентів перешкоджає розвитку сільськогосподарського сектору, оскільки обмежує права фермерів на збереження та використання насіння із захищеного патентом сорту207. В результаті в 1960-х рр. держави почали запроваджувати спеціальне законодавство про охорону прав селекціонерів рослин (ПСР), а 1961 р. був заснований Міжнародний союз з охорони нових сортів рослин (УПОВ) та укладена відповідна Міжнародна конвенція (набула чинності 10.08.1968, підписали 55 держав). Загалом, захист, передбачений патентами (зокрема, ТРІПС), значно сильніший, ніж захист, передбачений ПСР, отже, обсяг прав інтелектуальної власності в сфері сільського господарства є вужчим, ніж в сфері промисловості208, а значить, обмеженою є і охорона біотехнологічних розробок, надана за Міжнародною конвенцією з охорони нових сортів рослин 1961 р. Цей міжнародно-правовий акт було переглянуто 1972, 1978 та 1991 р., і різні країни приєдналися до різних редакцій документу (Україна – до варіанту 1978 р.). Виходячи з визначення рослинного сорту, наданого в ст.1 Акту 1991 р. та положень ст.14(5)(b), можна зробити висновок, що всі норми цього документу стосуються і ГМО. Наразі точиться боротьба між прихильниками версії 1978 та 1991 р. Конвенція УПОВ 1978 р. передбачає захист нових сортів рослин за допомогою лише однієї форми: або шляхом надання патенту, або шляхом видачі спеціального охоронного документу про захист ПСР, на відміну від Акту 1991 р., на основі якого біотехнологічні компанії зможуть отримувати обидві форми охорони своїх винаходів. Різниться і строк охорони: Акт 1978 р. встановлює 15 років, Акт 1991 р. – 20 (як передбачено ТРІПС).

Обмеження обсягу охорони прав інтелектуальної власності в сфері сільськогосподарських біотехнологій за даною схемою досягається за рахунок встановлення обмежень ПСР (англ. – exemptions to breeder’s rights), які, в свою чергу, є привілеями іншим селекціонерам (дослідникам) та привілеями фермерам (англ. – breeder’s privilege і farmer’s privilege). Згідно з Актом 1978 р., для того, щоб виробляти сорт з метою комерційного продажу, пропонувати для продажу або продавати сорт, необхідним є одержання дозволу від селекціонера (ст.5). Привілеї іншим селекціонерам (дослідникам) полягають в тому, що вони можуть без дозволу використовувати виведений сорт як вихідний матеріал для виведення інших сортів або для збуту на ринку, а привілеї фермерам – в тому, що вони можуть зберігати частину врожаю, отриманого на основі такого сорту, для використання в майбутньому у вигляді насіння209. Ці привілеї були значно звужені в Акті 1991 р., який мав на меті посилення міжнародного захисту прав інтелектуальної власності на рослинні сорти і, в тому числі, на продукти біотехнології. Так, ст.14(1) розширює права селекціонера на дії, пов’язані з виробництвом чи відтворенням насіння або іншого рослинного матеріалу210. Тобто мається на увазі, що фермери вже не можуть зберігати і використовувати в комерційних цілях насіння із захищеного сорту без отримання відповідного дозволу від селекціонера. Тим не менше, ст.15(2) дає право державам забезпечувати фермерські привілеї на свій вибір. Якщо в Акті 1978 р. дані привілеї визнавались автоматично в разі приєднання держави до Конвенції, то в Акті 1991 р. це положення отримало факультативний характер. Крім того, таке обмеження прав селекціонера повинно відбуватись з урахуванням його „законних інтересів”, тобто виплатою винагороди. Обсяг привілеїв дослідників в Акті 1991 р. також звужено: ст.15(1) дозволяє іншим селекціонерам вільний доступ до захищеного матеріалу з метою проведення наукових експериментів, проте існують обмеження щодо свободи досліджень з використанням сортів, які „істотним чином” походять із сорту, що знаходиться під охороною Конвенції. До такої групи ст.14(5)(b) відносить сорти, отримані за допомогою застосування методів генної інженерії.

Конвенція УПОВ (1991), на відміну від ТРІПС, встановлює 4 вимоги для надання охорони рослинному сорту: він має бути новим; відрізнятись однією або більше явно вираженими істотними ознаками від будь-якого іншого сорту, існування якого на момент подачі заявки та надання правової охорони є загальновідомим; виведений сорт повинен бути достатньо гомогенним (однорідним) відносно своїх характерних ознак; виведеному сорту повинна бути властива стабільність його істотних ознак211. Для отримання правової охорони ГМ рослина має відповідати всім переліченим критеріям, проте виникають проблеми в зв’язку із виконанням вимог про гомогенність та однорідність ознак, адже існує загроза, що використані для модифікації чужерідні гени можуть повестися непередбаченим чином.

Cеред членів СОТ не існує єдиного підходу до розуміння поняття sui generis, більше того, жоден офіційний документ не прояснює його суть. В літературі висловлюється припущення, що посилання ст. 27 (3)(а) ТРІПС на систему sui generis має на увазі саме Конвенцію УПОВ, хоча прямої вказівки на неї нема. Взагалі, термін „sui generis” позначає феноменальність та неординарність будь-якого явища. В даному випадку він використовується для того, щоб підкреслити особливість, складність, специфічність та різнорідність питань, пов’язаних з міжнародно-правовою регламентацією захисту ПІВ на біотехнологічні винаходи. Однак ст. 27 (3)(а) ТРІПС прямо не вказує на те, чи мається на увазі національне законодавство, чи певна міжнародна угода. Деякі автори стверджують, що система sui generis – альтернативна до патентування, особлива форма захисту прав інтелектуальної власності, покликана сприяти задоволенню особливих інтересів держави. Це означає, що держави можуть ухвалювати власні закони про охорону нових сортів рослин, якщо така охорона виявиться ефективною212. Отже, права селекціонерів рослин, передбачені Конвенцією УПОВ, є лише однією із форм захисту sui generis. Тому відповідна стаття ТРІПС залишає широке поле для тлумачення.


2.3.2. Доступ до генетичних ресурсів і права фермерів найменш розвинених країн на традиційне знання
Другою складовою проблеми, що стосується міжнародного захисту права інтелектуальної власності на біотехнологічні винаходи, є доступ до генетичних ресурсів, на базі яких провідними ТНК розробляються ГМО, та захист прав корінних народів й місцевих фермерів на „традиційне знання”. Найменш розвинені країни звинувачують розвинені країни в тому, що вони „крадуть” їхній генетичний матеріал без надання справедливої компенсації та розподілу вигод від використання „традиційного знання” для потреб біотехнологічного виробництва. Останнім часом концепція прав корінних народів знаходить все більшого розповсюдження в міжнародному праві. До таких прав, зокрема, відноситься право на розвиток та право користуватися надбаннями наукового та технологічного прогресу213. Відстоюючи своє право на розвиток, фермери найменш розвинених країн посилаються на положення Конвенції про біологічне різноманіття: ст.15 (суверенне право кожної держави визначати доступ до генетичних ресурсів), ст.16 (полегшений доступ та передача біотехнологій найменш розвиненим країнам), ст.19 (пріоритетний доступ на справедливій і рівній основі до результатів та вигод, що виникають внаслідок застосування біотехнологій). Виходячи з цього, представники даної групи держав висувають вимогу гармонізації ст.27(3)(b) ТРІПС з відповідними положеннями Конвенції про біологічне різноманіття. Перегляд статті був запланований на 1999 р., проте через відсутність консенсусу серед членів СОТ цей процес не завершений і досі. Розвинені країни розглядають даний процес в якості простого перегляду способу імплементації, тоді як найменш розвинені країни наполягають на перегляді істотних положень тексту Угоди. В 2000 р. Рада ТРІПС окреслила коло питань, які передбачалось розглянути в контексті даної проблеми, серед яких: зв’язок між ст.27.3(b) і розвитком, технічні питання патентування згідно зі ст. 27.3(b), технічні питання захисту sui generis нових сортів рослин, етичні питання патентування живих форм, зв’язок зі збереженням і сталим використанням генетичного матеріалу, зв’язок з концепцією традиційного знання та прав фермерів214.

США, ЄС та інші розвинені країни вважають, що головна перевага ТРІПС – у її гнучкості і що немає потреби вносити зміни до ст.27, оскільки вона дозволяє державам діяти на власний розсуд, обираючи таку модель регулювання, яка найбільш відповідає їхнім потребам, інтересам та традиціям. На їхню думку, між Конвенцією про біологічне різноманіття і ТРІПС не існує жодного правового конфлікту; вони не виключають, а доповнюють одна одну і застосовуються одночасно.

Найменш розвинені країни вимагають зміни положень ст. 27.3(b) ТРІПС. По-перше, вони вимагають визнання того, що живі організми та існуючі в природі біологічні процеси ні в якому разі не можуть патентуватися, бо є відкриттями, а не винаходами. Замість цього пропонується включити в ТРІПС положення про захист рослинних сортів виключно системою sui generis або, в крайньому випадку, Міжнародною конвенцією з охорони нових сортів рослин в редакції 1978 р. (Акт 1991 р. наближений до стандартів ТРІПС і передбачає більшу охорону прав інтелектуальної власності розробників біотехнологічних винаходів за рахунок обмеження прав дослідників і фермерів з найменш розвинених країн). Друга поправка стосується визнання і захисту „традиційного знання” корінних народів стосовно методів вирощування рослин і тварин. Група африканських країн запропонувала внести доповнення до ст.27 такого змісту: „будь-яка система sui generis повинна забезпечувати захист винаходів корінних народів і місцевих фермерських общин в найменш розвинених країнах ...”215.

Прихильники перегляду положень ст.27 Угоди говорять про необхідність нового режиму „ТРІПС Плюс”, що означає гармонізацію положень ТРІПС з вимогами Конвенції про біологічне різноманіття стосовно рівноправного розподілу вигод (ст.19) та попередньої обґрунтованої згоди сторони, яка надає генетичні ресурси (ст.15). Слово „Плюс” відноситься до рівності й етики в питаннях ПІВ на генетичні ресурси216. З метою забезпечення такої рівності захисники інтересів найменш розвинених країн пропонують встановити додаткову до критеріїв патентоспроможності винаходу вимогу про обов’язкову вказівку на країну походження генетичних ресурсів або традиційного знання. Наразі ТРІПС не передбачає такого обов’язку. Розвинені країни, зі свого боку, вважають, що дана вимога повинна мати факультативний характер і не визнаватись в якості одного з критеріїв патентоспроможності. Відповідно, у випадку її недотримання дійсність патенту не може бути оскаржена217.

Таким чином, юридичний зміст вимог найменш розвинених країн про захист „традиційного знання” в контексті перегляду положень ТРІПС полягає в наступному: 1) закріпленні обов’язку біотехнологічної компанії отримати попередню обґрунтовану згоду носіїв такого знання: фермерів, місцевих общин або офіційної влади найменш розвиненої країни відповідно до ст. 15 Конвенції про біологічне різноманіття; 2) встановленні додаткової до критеріїв патентоспроможності винаходу вимоги про обов’язкову вказівку на країну походження генетичних ресурсів або традиційного знання; 3) визначенні обов’язку сплачувати справедливу компенсацію в результаті промислового використання біотехнологічного винаходу, розробленого на основі „традиційного знання”, відповідно до ст.19 Конвенції про біологічне різноманіття.

Деякі захисники прав фермерів намагались навіть розповсюдити на „традиційне знання” режим права інтелектуальної власності у формі надання патентів, проте з точки зору міжнародного права це виявляється неможливим. По-перше, такі вміння і знання є „традиційними”, тобто такими, що передаються з покоління в покоління, і ніяк не новими, тому вони не відповідають критерію винахідливості; по-друге, такими знаннями володіє спільнота, а не окремий індивід, якому можна видати патент; по-третє, стосовно „традиційного знання” не існує достатньої описової документації218. Крім цього, лунали пропозиції запровадити спеціальну систему захисту ПІВ на генетичні ресурси спільноти/общини (англ. – Community intellectual rights)219.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   24




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка