Історик, любов І



Сторінка1/23
Дата конвертації02.09.2018
Розмір2.28 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
ТАРАС ЧУХЛІБ

ІСТОРИК,

ЛЮБОВ

і

ВІЙНА

Київ – 2016

Тарас Чухліб. ІСТОРИК, ЛЮБОВ І ВІЙНА. – Київ, 2016. – 485 стор.

До книги увійшоа науково-популярний доробок сучасного вченого-історика за чверть віку його наукової та громадської діяльності.

@ Тарас Чухліб. 2016.


Зміст

До читача.

Частина І. СЕКРЕТНА ЗБРОЯ НАШИХ ПРАЩУРІВ: історична публіцистика.

Хто згадає Саву?

Славна родина Тупталів.

Як козаки віденців до кави призвичаїли?

Секретна зброя наших пращурів.

Прототип гоголівського Тараса Бульби.

Про те як шведський йог хотів Хмельницького здивувати.

Хутір під назвою «Україна» - дубль №2?

Ад’ютант короля Франції Людовіка XV.

Агенти 007 з оселедцями: розвідка у Хмельницького була на рівні.

Нагородний меч гетьмана Петра Сагайдачного.

«Веде своє військо хорошенько!».

Українсько-татарський союз 1648 року.

Чи працював Іван Мазепа натурщиком у європейських художників?

Сучасне українське козацтво: історія боротьби за відродження.

Три Гетьманати.

Придністровські гетьмани.

Білоруська батьківщина Пилипа Орлика.

Кючук-Кайнарджийський мир 1774 року: український рахунок.

Чорноморська політика гетьмана Богдана Хмельницького.

Хто вкрав наших історичних кіногероїв?

Чому Мазепа відмовився від зверхності Москви.

Спільна спадщина України та Польщі: де зберігати полотна Альтомонте?

Українці у битві за «золоте яблуко» Європи: до 330-річчя Віденської відсічі.

Як і коли українці освоювали Донеччину і Луганщину.

Частина ІІ. «КОЖЕН УКРАЇНЕЦЬ МАЄ СТАТИ ВОЇНОМ…»: радіо- і телевиступи.

Конотопська битва.

345 років угоді у Гадячі між Польщею, Литвою та Україною.

295 років від початку повстання гетьмана Мазепи.

Переяслав 1654 года. Мифы, споры, последствия.


Останній отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський.

Галицько-Волинське князівство.

Петро Дорошенко.

«Доблесний муж» Іван Богун.

У Білорусі вшанували гетьмана Пилипа Орлика.

«Історія українського козацтва – це суцільний міф…».

Козацьке коріння Гоголя.

Українці «скинуться» на будівництво нової Січі?

Десять пунктів, які не виконала Москва стосовно України.

Військова перемога гетьмана Івана Виговського.

Усвідомлення нашої історії може стати зброєю у протистоянні «русскому миру».

«Цар Петро був боягузом…».

«Різниця між українськими і російськими козаками у світоглядній, ментальній

площині».

«Кожен українець має стати воїном…».


Частина ІІІ. КОЗАЦЬКА СІЧ НА МАЙДАНІ: інтерв’ю та коментарі.

Україна крізь віки.

«Поки кожний козак нестиме у собі чесноти Свободи і Честі – Україна

буде жити!».

Гетьман Виговський хотів завоювати Москву…

Пам’ятаймо тую славу!

«Існування українського козацтва – пересторога тим силам, які ласо

дивляться на Україну».

Україна одна. А «гетьманів» - скільки?

Переяслав: правда і міфи.

Межигірська таємниця.

«Катерино, вражо бабо, що ти наробила?...».

Роздуми фахівців про утвердження Третього Гетьманату.

Іван Мазепа без міфів і антиміфів.

Гордіїв вузол під Полтавою.

«…Народ, у якого будуть міцніші традиції, хто буде краще знати свою

історію, мову – буде перемагати у війнах нового покоління».

Війна Хреста та Напівмісяця.


Українське коріння європейської демократії.

«Ми – нація козаків, а не свинопасів!».

«Критикуючи Кисельова, російський дипломат виявив оммент знання

власної історії».

Віденська битва, або як козаки османців долали.

Козацька Січ на Майдані.

«Донбас – давня українська земля!».

«…Росіяни досі не можуть усвідомити, що Київ – це столиця України».

Потрібен єдиний простір для формування нашої ідентичності.

Про роль телевізора у спотворенні історичної свідомості суспільства.

«Кожен народ світу має право на вшанування своїх героїв та мучеників…».

Частина IV. ВІЧНА ЕНЕРГІЯ ЛЮБОВІ. Космічна лірика.

Хлопчик та Вогонь.

Зорельот Кохання.

Коло Ніжності й Кохання.

Сонячні окуляри.

Блискавка зоряної музики.

Земля та Любов.

Дівчинка і Мрія.

Задумливий вітер.

Сонячне провидіння.

Сонце.

Вічна енергія Любові.



Крижинки світла.

Питання мудрості.

Мегальоти зірок.

Стовпи.


Науковий доробок за 1991 – 2015 роки.

Участь у вітчизняних та міжнародних форумах.

Біографіна довідка про автора.

До читача

Чому я став саме істориком? Достеменно не знаю і до цього часу відповіді на це начебто просте запитання… Чи то родинні гени спрацювали, адже дідусь по батьківській лінії, Василь Харитонович, був вчителем історії… Чи то вчителька старших класів сприяла цьому, коли виганяла з уроків історії за погану поведінку… Чи науковий керівник моєї курсової та дипломної роботи Валентина Володимирівна? Та все ж, думаю що це моя мама, Віра Федорівна, допомогла мені у виборі професії, адже у 1991 році «привела за руку» 25-річного випускника-дурбецала київського істфаку на вулицю Кірова (тепер - Грушевського), 4, до відділу хвеодалізму Інституту історії Академії наук України...

Інколи відверто жалкую, що став саме істориком. Адже професійний вишкіл спонукає не тільки знати багато про те що відбулося вчора, у минулому, але й відчувати, що трапиться завтра – в найближчому чи навіть далекому майбутньому. Погодьтеся, якось не дуже легко жити і творити з відчуттям постійної «сірої безнадьоги», адже людство, в т. ч. й ми – українці, постійно заганяємо себе у глухий кут військових протистоянь, «засрання» матінки-природи, щоденного тупого заробляння та накопичення грошей, яких «чомусь увесь час немає», шукання різного роду розваг тощо. Античне гасло «Хліба і Видовищ!» ось уже кілька тисячоліть продовжує бути дороговказом для землян.

Якою була, є і повинна бути головна місія Історика? Як на мене, вона має бути такою ж самою як і місія Лікаря – лікувати, або ж місія Священика – направляти. Але якщо хірург чи травматолог лікує Тіло, а служитель Храму – Душу, то Історик формує людську Свідомість…

Презентую на розсуд читача вибрані публіцистичні, науково-популярні та популярні статті, інтерв’ю у друкованих й електронних засобах масової інформації, записані виступи на телебаченні і радіо, починаючи від пам’ятного 1991 року й завершуючи не менш буремним сьогоденням.

Книга завершується майже «космічними» віршами, адже, переконаний, що Поезія поряд з Музикою і є тим неоціненним надбанням людства, що поєднує його з Всесвітом…

Травень, 2016 р.,

м. Київ.

Частина І.

СЕКРЕТНА ЗБРОЯ НАШИХ ПРАЩУРІВ:
історична публіцистика.

1991 рік

ХТО ЗГАДАЄ САВУ?
Газета «ВЕЧІРНІЙ КИЇВ».

11 червня 1991 р.
З усіх куточків земної кулі приїжджають до Києва люди. Знайомляться вони і з Кирилівською церквою, визначною пам’яткою давньоукраїнської архітектури XII століття. Часто буваємо в ній і ми – кияни. Милуємось стародавніми фресками, слухаємо розповіді екскурсоводів про творчість українського архітектора Івана Григоровича-Барського, живопис російського художника Михайла Врубеля. Але, на жаль, музейна адміністрація не хоче відкрити нам однієї «таїни» – в церкві знаходиться поховання сотника Київського полку XVII століття Сави Туптала, батька святого Димитрія Ростовського.

Хоча ще у 1868 році журнал «Киевские Епархиальные ведомости» писав, що такими почестями, як цього київського сотника «монахи Кирилловского монастыря не удостоили даже замечательнейших из своих игуменов...». В той же час тут є поховання осіб князівського роду Ольговичів, зокрема Святослава Всеволодовича, оспіваного в «Слові о полку Ігоревім».

Так чим же прославився Сава Туптало, один з багатьох сотників Запорозького Війська? Проживши цілий вік (народився в 1599 році – помер в 1702 році), ця людина багато чого бачила на своєму шляху. Юність Сави припала на роки, коли слава про Військо Запорозьке гриміла по всій Європі, а його гетьман Петро Сагайдачний визнавався одним з найбільших полководців світу. Доживав же вік наш герой за часів, коли чорна хмара нависала над Україною все більше й більше, а кращі сини її думали-гадали, як позбутися цієї напасті, – вже за Івана Мазепи.

У Реєстрі українського війська, складеному в 1649 році, серед списку Київського полку знаходимо першу документальну звістку про Савку Тупталенка. Він брав участь майже у всіх битвах Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, його обирають сотником Макарівської сотні. Та згодом Сава з сім’єю переїжджає з Макарова до Києва, де зберігає за собою попередню посаду.

Наприкінці грудня 1651 року в сім’ї Сави Григоровича та Марії Михайлівни народився син, з часом – видатний український церковний діяч та письменник Данило Туптало. Він, ставши на запрошення Петра І ростовським митрополитом, в 1702 році відкрив першу в Росії духовну семінарію з вивченням грецької та латинської мов.

Історик Ярослав Дзира вважає, що сестрою Дмитра Ростовського (Д. Туптала) була мати Івана Мазепи, ігуменша Флорівського монастиря Марія-Магдалина. Отже, сотник Туптало є дідом українського гетьмана Мазепи! Можливо, саме це відіграло вирішальну роль в забутті імені Сави. Накладена на внука анафема перейшла й на діда. То чи не прийшов час її зняти?

Адже Сава Туптало, який у 85-річному віці обороняв Київ від татарських набігів, був відомим київським меценатом. Він давав кошти на утримання Києво-Могилянської академії, Кирилівського монастиря, церкви Всіх Святих на Щекавиці, свій будинок на Подолі заповідав церкві Миколи Притиска.

Найбільше опікувався київський сотник над Кирилівським монастирем, тому наприкінці XVII століття він був обраний його ктитором (старостою). Святий Димитрій Ростовський у своєму діарії (життєписі) записав: «1703 года генваря 6, в 3 часа дня Богоявления господня представился отец мой Савва Григорьевич...» 103-річного сотника поховали «в церкве Святой Троицы (Кирилівська церква – Т.Ч.) на левой стороне, в самой стене, при дверях, коими на хоры выходят».

До 1787 року, коли Кирилівський монастир перестав існувати, над місцем поховання знаходився портрет Сави з надписом –

Благочестивий муж Туптало Савва,

Запорожского Войска честь и слава...

Двісті років минуло з часу зникнення цих слів. Саме стільки років тому російське самодержавство закінчило знищення автономних прав України. Соціалістична Україна також не забезпечила право українського народу на історичну пам’ять. То, можливо, самостійна і демократична Вітчизна згадає про Саву?


1993 рік
СЛАВНА РОДИНА ТУПТАЛІВ.
Газета «СТАРОЖИТНОСТІ».

Число 15 – 16, 1993 р.
«Історія є наука про Людину» - відзначав відомий французький вчений Люсьєн Февр. Сьогодні на теренах Російської Федерації ревно вшановують пам'ять про одного з найвизначніших святителів Православної Церкви Димитрія Ростовського.

Цей видатний діяч усього східного християнства народився в грудні 1651 року в українському містечку Макарові, що неподалік від Києва. Через десять років батьки віддали навчатися його до богоявленської школи при Києво-Могилянській академії. 9 червня 1668 року він прийняв постриг у чернці Кирилівського монастиря. Пізніше майбутній святитель почергово ставав ігуменом у монастирях Києва, Батурина, Глухова та Чернігова, підтримував тісні стосунки з гетьманськими урядами Івана Самойловича та Івана Мазепи. Серед його доробку особливе місце займає багатотомна книга «Четьї-Мінеї», що стала визначним явищем культурного життя не лише в Україні, а й усьому православному світі.

Поставлений з ініціативи московського царя Петра на митрополита Ростовського, українець відкрив у Ростові першу на теренах Росії духовну семінарію з вивченням грецької та латинської мов й таким чином став справжнім просвітителем для росіян. Козацький син належав до тієї групи українських церковно-культурних діячів, духовно-просвітницька діяльність яких сприяла підготовці російського суспільства до прийняття радикальних реформ Петра. У 1757 році, першим серед священників українського походження, Димитрій Ростовський був канонізований Російською Православною Церквою.

Далеким родичем Димитрія Ростовського («у миру» - Данила Тупталенка), був Подільський єпископ Інокентій Туптало. Він виступав противником злуки Української Православної Церкви з Римом на Берестейському сеймі 1596 року. Дід майбутнього церковного діяча, Григорій Туптало, був дрібним православним шляхтичем та проживав у невеличкому містечку Макарові неподалік від Києва. А батьком Димитрія Ростовського був довголітній козацький сотник Війська Запорозького Сава Григорович Туптало (Тупталенко).

Це чи не єдиний випадок в українській історії, коли людина почала служити у козацькому війську за доби славетного Петра Конашевича-Сагайдачного, продовжила воювати за доби Богдана Хмельницького, а закінчувала свою військову й адміністративну діяльність вже за гетьманування Івана Мазепи. Довгих 103 роки прожив Сава Туптало (він народився у 1600 року), з яких багато десятиліть віддав захисту України та її Православної Церкви. На момент запису до Реєстру Війська Запорозького 1649 року Савці Тупталенко (а саме так його ім’я та прізвисько було записано писарем) було вже близько 50-ти років. Це є суттєвим уточненням, адже на 112 місць у реєстрі Макарівської сотні Київського полку претендувало близько півтисячі козаків.

Сава Тупталенко виграв цей своєрідний конкурс як досвідчений, загартований у боях і все ще придатний до військового ремесла воїн. Рядовим козаком побував Сава майже у всіх битвах і походах, що їх вів Київський полк як військова одиниця Війська Запорозького – з 1649 по 1670 рік. Наприкінці 50-х років XVII століття Саву обирають сотником рідної Макарівської сотні. Невдовзі бачимо його у тому ж ранзі сотника Війська Запорозького, але вже в Києві. Це був вимушений переїзд та евакуація з усією родиною – до Макарова повертається польська шляхта, з 1660 року тут розміщується гарнізон коронного війська Речі Посполитої.

У важкому бою за містечко Бишів з підрозділами польського полковника Яна Пива козацький сотник Сава Туптало потрапляє до полону. Жорстоко розправляються з бранцями польські жовніри, але Саву з групою старшин відправляють до Димеру. «А з Димеру полковник Пиво відіслав його в Польщу гетьманові Янові Собеському», – свідчив тогочасний документ. Восени 1673 року коронний гетьман зіткнувся з турецьким військом під Хотином. Знаючи напевне, що султан прагнутиме реваншу за поразку, Собеський заграє з козаками і відправляє до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка полоненого сотника. Він мав умовляти Дорошенка “відступити від бусурман і разом з християнами йти на невірних”.

Після багаторічних поневірянь на шляхах війни Сава Туптало повертається до Києва. Тут він потрапляє на прийом до воєводи російського гарнізону в Києві князя Трубецького, який особисто розпитує його про перебування у польському таборі. Щось символічне є в тому, що за відносно недовгий проміжок часу сотникові Війська Запорозького вдалося зустрітися з чільними урядовцями трьох держав – українським гетьманом, командувачем польськими військами та російським воєводою.

1684 роком датується ще одне цікаве повідомлення про Саву Туптала. Шотландець Патрик Гордон у своєму щоденнику залишив наступний запис: «20 листопада прибув сотник Туптало, посланий зі своїм загоном із звісткою про бачених у чотирьох милях від Києва 400 татар». Отже, як бачимо, незважаючи на свій похилий вік – а йому вже виповнилося 85 років! – Туптало все ще виконуєсвій службовий обов¢язок.

Дружина Сави і мати Димитрія Ростовського, Марія Михайлівна, була дуже набожною людиною. Разом з чоловіком вона давала кошти на утримання багатьох київських храмів. Особливо вона опікувалася Кирилівським монастирем, де і була похована у березні 1689 року, у вісімдесятирічному віці. У Сави Григоровича та Марії Михайлівни, окрім єдиного сина Данила, який прославив родину Тупталів на весь православний світ, було ще чотири дочки. Найстарша, Олександра, народилася близько 1630-го року. Відомо, що вона була черницею Києво-Йорданського жіночого монастиря. Її було поховано 1704 року також у Кирилівському монастирі, “коло ніг матері”. Друга дочка, Параскева, протягом багатьох років була ігуменею Києво-Йорданського монастиря. Свій власний будинок вона заповідала передати у власність Кирилівському монастиреві, що і було здійснено за її волею в 1710 року. Окрім Параскеви та Олександри, Туптали мали ще двох доньок – Марію та Феодосію. Вони також досягли до визначних щаблів духовної ієрархії, та про них, на жаль, маємо щонайменше свідчень.

Два портрети висіло в ростовській келії Дмитра: духовного батька – митрополита Лазаря Барановича, та рідного – сотника Сави Туптала. 1705 року він відсилає на могилу своїх батьків у Кирилівський монастир ікону Божої Матері у срібних шатах. Окрім того, у келії Дмитра зберігалася картина, що передала той момент, коли молодий Данило просив благословіння у батька й матері на чернечий постриг. Сава Григорович і Марія Михайлівна були зображені на полотні в тогочасному національному одязі.

На лівій стіні всередині Церкви Святої Троїці (сьогодні – Кирилівська церква) до 1760 року висів прижиттєвий портрет сотника Сави Туптала, з якого того ж року було зроблено копію, що замінила оригінал і висіла на колишньому місці до 1786 року. Зважаючи на те, що на сьогодні збереглися лише знімки з копії оригіналу подаємо короткий опис одягу козацького сотника в кольорах: верхній кафтан його підбитий хутром і покритий зеленою матерією, під ним яскравий і різнокольоровий жупан, підперезаний червоним поясом, до кінців якого пришиті рожеві кінцівки із золотим газом. У лівому верхньому куті знаходиться фамільний герб Тупталів, що має посередині трикутник (грецька літера “дельта”), а зверху хрест. На портреті, окрім самого зображення Сави та його герба, був написаний вірш:



Благочестивий муж Туптало Сава

Запорожского войска честь і слава

В Богоявленский день отверсту неба

Восшествія тамо совершил потребу

В третій час на день третього року

Семь сот тисящна – з троічна кроку,

В Троічном Кирильском почи чину

Душею Троіци лице уазрить вину

В веку сем добре жил сто и три лета

Оби сторичну взял мзду троічна света.

Над портретом Сави Туптала довгий час висіла дерев¢яна дошка темно-зеленого кольору, а на ній напис жовтими буквами двох текстів. Спочатку відтворюємо перший: «1689 года, марта 20 дня во святый великий пяток, в спасительныя страсти, мать моя Мария Михайловна, законная супруга отца моего Саввы Григорьевича, преставися в 9 час дня, апреля в третий день, в среду св. Воскресныя седмицы совершили мы погребение в монастыре Кириловском и положили в Церкви св. Троицы, на левой стороне, в самой стене, при дверях, коими на хоры восходят. Да почтет о Господь живыми и мертвыми обладающем».

Отже, визначено місце поховання матері Димитрія Ростовського – «на левой стороне, в самой стене». Через чотирнадцять років до останків Марії Туптало було підховано і її чоловіка, про що засвідчує наступний віднайдений напис: «1703 года, генваря 6, в з час дня Богоявленія господня преставился отец мой Савва Григорьевич и погребен в монастыре Кириловском кіевском в Церкви Св. Троицы. Вечная ему буди память». Ці два написи робив їхній вдячний син – вже відомий на той час архієрей Дмитрій Ростовський.

Трохи далі від цієї дошки, на тій же стіні, знаходилася ікона Божої Матері, подарована ним монастирю, а над нею напис: «По преставлении игуменьи Парфении и Февронии сестры ея, сей образ Пресвятыя Богородицы дан от игуменьи Марфы, на поминовение архыерея Димитрия Ростовского, бывшего в обители Свято-Троицкой монахом и потом там же святителем. Из Ростова прислан в сыю же Свято-Троицкую обитель лета 1705, декабря в 5 день». За нею - друга дерев¢яна дошка в позолоченій рамі, на якій білими буквами на блакитному тлі зроблено напис, що засвідчує внесок сотника С. Туптала у розвиток монастиря:



«От корене святого, Саввы наречена

Сто три лета поживша и зде погребенна 1703 года,

Сей был в граде Киеве, сотник благочестен,

Храма сего ктитор и любитель лестен,

Возрасте ветвь святая Димитрий Святитель...»

Таким чином, з віднайденням поданих вище текстів наше розслідування завершилося. Місце заховання батьків та рідних Дмитрія Ростовського знайдено. То чому б сучасній адміністрації музею «Кирилівська церква» не відродити ці написи над похованнями Сави, Марії та Параскеви Тупталів і тим самим позбутися довголітньої таємниці Кирилівського монастиря? Адже славна родина Туптал своїми прижиттєвими благочестивими справами довела, що цілком заслуговує на таку шану. Очевидно, що доцільним було б встановлення у місті Києві пам’ятника козацькому сотнику Київської сотні Української козацької держави Саві Григоровичу Тупталу.

Адже у другій половині XVII століття українське козацтво дало новий поштовх так званому ктиторству – фундаторству та опікунству над Божими храмами України. Старшина Війська Запорозького і заможні козаки персонально чи через довірених осіб опікувалися багатьма церквами і монастирями, офірували великі гроші на їх будівництво та розвиток. Посада церковного старости (ктитора, по-народному – титаря) користувалася великою повагою серед українців. Вже з середини 70-х років XVII століття Сава Туптало опікувався Кирилівським монастирем, згодом був обраний його ктитором. Кирилівський монастир з давніх-давен служив усипальницею для князівської династії Ольговичів.

Уся родина Тупталів мала серед міщан та духовенства Києва гучну славу захисників православної віри, відомих своїм щедрим меценатством. Окрім Кирилівського монастиря, вони давали кошти ще й на утримання Києво-Могилянської Академії, Царсько-Костянтинівської церкви, а свій будинок на Подолі Сава переписав на Церкву Миколи-Притиска. Цей будинок, що стояв на майдані між Церквою Миколи-Притиска та жіночим Флорівським монастирем, мав досить цікаву історію. Туптали оселилися в ньому десь у 1661 – 1662 роках. Між іншим, заповіт старого сотника не був виконаний – найменша дочка Параскева перезаповіла будинок Кирилівському монастиреві. До 1786 року він був у володінні монастирської громади, а коли монастир перетворили на «богадільню», будинок викупив багатий київський купець Курлюков, який у 40-х роках XIX століття наказав розібрати його на цеглу.

Родини Тупталів – Сава, Марія Михайлівна, Данило, Олександра, Параскева, Марія та Феодосія складали сімейство, яке було типовим і, разом з тим, винятковим зразком української козацької родини другої половини XVII – XVIII століття. На їхню долю випало чимало подій різного характеру. Однак відданість і служіння цих благородних людей Божій справі вражає. Не дарма син козацького сотника Війська Запорозького Сави Григоровича Туптала став одним з найвідоміших святих Православної Церкви – Димитрієм Ростовським.

2000 рік

ЯК КОЗАКИ ВІДЕНЦІВ ДО КАВИ ПРИЗВИЧАЇЛИ.

Газета «КИЇВСЬКА ПРАВДА».

1 лютого 2000 р.

У липні 1683 року більш ніж двохсоттисячне військо великого турецького візиря Кари-Мустафи за наказом турецького султана Мегмеда ІV обложило столицю Австрійської імперії місто Відень, оборона якого складалася з 16 тисяч вояків графа Штаргемберга та 6 тисяч місцевих жителів. Після багатотижневої облоги в місті розпочалися голод та епідемії. Турецька артилерія спричинила до багаточисельних пожеж. Серед віденців поширювалися розпач і паніка. Курєри, що час від часу відряджалися за допомогою, з різних причин не діставалися місця призначення. А тому Штаргемберг вирішив направити з листами про допомогу до австрійського імператора Леопольда І та князя Льотрінгського Карла когось із місцевих жителів, який знав би турецьку мову і звичаї й зумів пробратися через турецькі кордони. Вибір впав на одного з пересічних жителів австрійської столиці, такого собі Юрія-Франца Кульчицького, який відповідав вищеназваним критеріям.

Щоб зрозуміти важливість місії Кульчицького, процитуємо текст одного з листів, які той мав передати австрійському імператорові: “Високодостойний, наймогутніший, непереможний Римський Цісарю й королю Мадярщини і Чехії... Ми рискуємо, однак надіємося, що цього разу нам пощастить більше, ніж з попередніми листами, які перехопив ворог і один з них стрілою знову “полетів” до міста. Не можемо описати, якою силою наші обороняли передмістя і будинки, до яких вже в перший день облоги ворог став аж на 60 кроків перед мурами. Наші люди билися дуже хоробро. Але тепер ворог зі своїми мінами вже стоїть перед мурами, а ми не маємо ні гранат, ні відповідної зброї, ні вишколених вояків, яких тепер нам так не вистачає... Команда оборонців з дня на день зменшується. В списках, які ми отримали вчора, знаходимо 1 902 мертвих і поранених... червінка (хвороба – Авт.) панує між вояками і громадянами. Де князь Льотрінгський тепер не знаємо, бо ми не дістали жодної відповіді на численні листи, які до нього написали, адже звязок перерваний...”.

Переодягнувшись у турецьку одіж, Кульчицький разом зі своїм товаришем Михайловичем вночі 13 серпня пробрався до османського табору, а вдень, наспівуючи турецьку пісню (щоб не викликати підозри), сміливо рушив поміж ворожими шатрами. Лише одного разу їх зупинив турецький офіцер-ага, запитавши, хто вони і звідки. На це винахідливий Кульчицький рішуче відказав, що він є турецьким купцем і займається постачанням провіанту для армії султана, а зараз простує за виноградом. Ага повірив переодягненому віденцю і навіть запросив його разом з супутником погрітися до свого шатра. Але найбільша небезпека чатувала на Ю. Кульчицького та його супутника там, де вони на неї зовсім не чекали: в одному з придунайських сіл їх прийняли за справжніх турків і ледве не вбили.

Переправившись через Дунай, 15 серпня посланці були вже на прийомі у князя Карла, який відразу відписав оборонцям Відня, що він готується до битви з турками і незабаром прийде з 70-тисячним військом на допомогу. Не без пригод доставив Кульчицький лист князя в оточене місто, чим викликав велику радість серед гарнізону і міщан, які з подвійною енергією почали обороняти фортечні мури.

Невдовзі і справді війська Льотрінгського князя обєдналися з польською армією Яна ІІІ Собеського та прийшли на допомогу гарнізону і місцевим жителям Відня. У результаті битви, що відбулася 12 вересня, вони святкували блискучу перемогу над турками. Кульчицький за свої заслуги перед містом був щедро винагороджений: комендант вручив йому певну суму грошей та надав у власність будинок в одному з віденських районів. Окрім того, 10 січня 1684 року він був призначений особистим перекладачем з турецької мови австрійського імператора та отримав посаду “цісарського придворного курєра у Туреччині”.

Ким же був і звідки походив один з найвідоміших героїв віденських подій, яким, до речі, можемо гордитися і ми – українці? Народився віе близько 1640 року в невеличкому західноукраїнському селі Кульчиці-Шляхотські, що коло Самбора на Львівщині. За походженням був із шляхетського православного “руського” роду Кульчицьких-Шелестовичів, що мали власний герб “Сас”. Очевидно, що вже його батько під тиском різних обставин перейшов з православя в католицизм. Про це свідчить друге імя Кульчицького – Франц. Про дитячі і юнацькі роки віденського героя майже нічого невідомо. Окремі дослідники стверджують, що ще в молоді роки (близько 1660 р.) він подався до Запорозької Січі, де навчився турецької мови і був за перекладача під час козацьких походів на Крим. Під час одного з них він потрапив до турецького полону, а через деякий час звідти його викупили купці з Белграду. Так, десь на початку 70-х років XVII століття, він опинився на перекладацькій роботі в сербському представництві австрійської "Орієнтальної торгівельної компанії", що представляла інтереси імператора Леопольда І на Сході. Документи свідчать, що коли у 1678 році турецька влада звинуватила купців компанії у шпигунстві проти султана і виселила їх з Белграду, Кульчицький, заявивши про своє польське підданство, уник репресій. Тим не менш, у переддень облоги турками австрійської столиці Кульчицький вже проживав в одному з районів Відня, що звався Леопольдштат. З початком облоги Відня турками він вступив до ополченського загону добровольців під проводом капітана Амброзія Франка.

“А при чому тут кава? – спитає допитливий читач. Річ у тому, що вдячні віденці (згідно іншої версії, це зробив сам король Ян ІІІ Собеський) дозволили Кульчицькому забрати з обозу візиря Кари-Мустафи всі запаси зернят кави (близько 300 мішків). Турецький воєначальник возив їх з собою у великій кількості, щоб зігрівати тіла й душі своїх воїнів перед битвами. Австрійці ж не вміли готувати з цих невідомих їм зерен напій, та й взагалі вважали недостойним вживати їх у будь-якому вигляді.

Ще перебуваючи в турецькому полоні, Кульчицький призвичаївся до кави, а тому в його недурній голові виникла геніальна, як потім виявилося, думка не лише відкрити першу кавярню у Відні, але й зробити кавовий напій більш уживаним і доступним не лише в Австрії, але й в усій Європі. Адже до цього часу кава вживалася лише як лікувальний засіб і коштувала дуже дорого. Очевидно, ще в Туреччині наш герой ознайомився і з технологією приготування напою, яку вміло пристосував до смаків європейців – він просто почав додавати до кави цукор Так зявилася знаменита кава по-віденськи.

Спочатку Кульчицький розносив каву по вулицям міста у горнятках на дошці, а згодом відкрив у подарованому йому будинку кавярню, де продавав порцію кави по крайцеру за одну філіжанку. Невдовзі смачний напій набув великої популярності серед віденців. А через певий час за сприянням підприємливого українця в багатьох куточках міста почали діяти подібні заклади, а Ю. Кульчицький очолив окремий цех продавців кави. Його олійний портрет довгий час висів на чільному місці, у приміщенні, де вони час від часу збиралися для вирішення своїх професійних проблем. Окрім того, на спеціальному штандарті віденських кавярів була зображена сцена надання цісарем Леопольдом І організатору “кавярського руху” Кульчицькому привілея -“ліцензії” на відкриття кавярні.

Задля привернення відвідувачів Кульчицький застосовував різні методи, зокрема, обслуговував своїх гостей, одягнувшись, як свідчать очевидці, у “фантастично багатий одяг”. Недарма у його кавярні можна було зустріти багатьох представників вищих станів міста, які довгий час не могли звикнути до міцного напою, але. тим не менш, приходили вдовольнити свою зацікавленість особою господаря.

Цікаво, що польські історики називають Кульчицького поляком, австрійці та угорці вважали його сербом. Насправді ж він був покатоличеним шляхтичем з Самбірщини, а отже – українцем, про що свідчив і сам герой Відня у власній книжці про свої пригоди, яка вийшла друком 1684 року у Відні та Зальцбурзі. Вона, без перебільшення, стала справжніми “бестселером” і зачитувалася багатьма поколіннями вдячних австрійців. Також про визначну роль Ю. Кульчицького у подіях 1683 року було описано у брошурі “Жорстока облога цісарської резиденції міста Відня”, що вийшла 1684 року в Гамбурзі.

Кульчицький був одружений на Леопольдині Мейер (за іншими даними –Марії Уршулі), яка, очевидно, була австрійкою за походженням. У 1683 році вона лікувала свого чоловіка від ран, які він отримав під час битви з турками 12 вересня. Очевидно, вони мали нащадків, адже дім-кавярня Кульчицького перейшла до когось з них. Помер герой Відня і засновник першої в Європі мережі кавярень 20 лютого 1694 року від сухот у 54-річному віці. Його було поховано з великими почестями на центральному кладовищі Відня поблизу Собору Святого Стефана.

Австрійці памятають і шанують українця, бо саме йому завдячують славою відомої на весь світ віденської кави. Ще у 1862 році одна з віденських вулиць стала носити імя Кульчицького. До цього часу у Відні на вулиці Фаворітенштрасе існує кавярня під промовистою назвою “Grand Cafe Zwirina zum Kolschitzky”, а в 1885 році на кошти місцевого кавярника Карла Цвіріни на одному з рогових будинків по вулиці імені Ю.-Ф. Кульчицького (“Kolschitzkygasse”) зявилася бронзова скульптура роботи відомого скульптора Емануїла Пендля. Статуя в повний зріст зображує одягнутого в турецький стрій козака-галичанина, що тримає в лівій руці піднос з невеличкими філіжанками кави. У ногах бронзового Кульчицького турецькі трофеї – хоругви з півмісяцями, криві шаблі та бунчуки. Серед них вються лаврові гілочки з листками на честь подвигу одного з героїв перемоги над турками під Віднем 1683 року, який до того ж відкрив для європейців такий духмяний і смачний напій.

.
2002 рік

СЕКРЕТНА ЗБРОЯ НАШИХ ПРАЩУРІВ.

Журнал «ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ»..

5, 2002 р.

«Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будем битися з тобою. Вавилонський ти кухар, македонський колесник, ієрусалимський броварник, александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипта свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, кам’янецький кат, подолянський злодіяка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда, кобиляча с...а, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за теє ось куди нас...!» – цей неординарний текст, відомий як “Лист запорожців турецькому султану”, ще у XVII столітті здобув велику популярність не лише серед українців, але й серед інших народів, які боролися проти експансії Османської імперії – поляків, росіян, австрійців, болгар, молдаван, сербів, македонців.

Невеличкий лист, наповнений гумором та сатирою, став справжньою секретною зброєю наших пращурів-козаків проти турецької загрози. Довгі роки він живив їхній дух та підтримував волю у нелегкій боротьбі із завойовниками різних мастей за право жити вільним життям. “Сильний тілом може перемогти десяток ворогів, а сильний духом – тисячі”, – стверджує відоме болгарське прислівя. А тому збагачені духовно, підживлені невмирущим народним гумором українські козаки не раз виходили переможцями у багатьох битвах із більш чисельними силами ворога.

Довгий час залишалася загадковою історія написання самого “Листа...” – “секретної козацької зброї”. Вчені-гуманітарії не могли прийти до згоди в питанні походження цього документу. Одні говорили, що він є історичним, а отже, один з кошових отаманів Запорозької Січі справді відсилав такий лист султану Османської імперії. Інші стверджували, що текст має літературне походження і його створив якийсь талановитий писарчук задля сміху і звеселення своїх товаришів.

Насправді ж уже в рукописній козацькій хроніці 1636 року, що була завершена у Переяславі, говорилося про “неполітичне” листування, але не між козаками та султаном, а між турецьким і польським монархами. Там подається начебто правдивий лист короля Сигізмунда ІІІ до султана Османа ІІ: “...Тобі Алхерові великому, засліпленому противників божию, Кобильників негодному поганинові потопенному, сину чортовському, дідичові пекельному, потомків люципера, велзавула, антихреста, від віку проклятому сину...”. Він стосувався подій навколо Хотинської війни 1620-1621 років між Річчю Посполитою та Османською імперією, коли польсько-турецьке протистояння досягло апогею. Очевидно, що саме під впливом цього жартівливого витвору якогось польського канцеляриста і виникла ідея в когось із писарів Війська Запорозького (нагадаємо, що під Хотином на боці короля Сизізмунда ІІІ воювало 40 000 козаків гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного) зробити пародійний лист, який би своїм змістом разив турків сильніше за козацькі шаблі.

Лише на початку минулого століття історики прийшли до остаточного висновку: відоме послання запорожців є витвором українського літературного середовища початку XVII століття. По-перше, єдиного оригіналу “Листа...” не віднайдено, а відомі його численні версії, які датовані різними роками (1600, 1619, 1620, 1667, 1683, 1696, 1713, 1733 та ін.) і поряд з різними підписами – “низові козаки”, “отаман Захарченко”, “Іван Сірко”, вони мають різних адресатів у якості султанів “Османа”, “Мехмеда ІV”, “Ахмета ІІІ”, “Ахмета ІV”. По-друге, насправді існуюче дипломатичне листування козацьких зверхників з володарями інших країн, в т. ч. і з турецьким султанатом, має зовсім інший характер і ніколи не порушувало тогочасного етикету звернення до особи такого рівня.

Ще одним підтвердженням “літературної версії” є наявність багаточисельних варіантів звернення султана до запорожців. В одному з них говорилося: “Я, султан, син Мухамеда, брат сонця і луни, внук і намісник божий, володар царств – македонського, вавілонського, ієрусалимського, Великого і Малого Єгипта, царь над царями, властелин над властелинами, незвичайний рицар, ніким непереможний воїн, невідступний охоронець гроба Іісуса Христа, попечитель самого бога, надія і утіха мусульман, смутитель і великий захисник християн, - велю вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно, і без всілякого спротиву і мене вашими нападами не заставляти хвилюватися. Султан турецький Мехмед IV”. Вочевидь, що грамоти такого змісту не могли зявитися з-під пера володарів могутньої та освіченої Порти.

. Незважаючи на літературне походження, ця специфічна “таємна зброя” використовувалася українськими козаками неодноразово. Під час облоги турецькою армією Камянця-Подільського у 1672 році зявився один з варіантів сатиричного послання султану, який був швидко розповсюджений серед оборонців подільської столиці. Свою роль “Лист запорожців...” відіграв і під час походів багатотисячного війська Османської імперії на Чигирин у 1677 та 1678 роках. Однак чи не найважливішою заслугою невідомих авторів першої української пародії став факт її впливу на перемогу європейської коаліції держав над турками під Віднем у 1683 році. Адже ця “битва народів” назавжди припинила спроби Османів завоювати Європу. “Як це могло статися? – спитаєте ви. - Де Запорожжя, а де Відень?”

Так, так, шановний читачу, козацький лист у німецькомовному варіанті був надзвичайно популярним серед захисників австрійської столиці. Він піднімав їм настрій і робив безстрашними протягом довгих місяців турецької навали. Невідомо хто, як і коли привіз текст листа-пародії до далекого Відня, хто запропонував перекласти його німецькою мовою та розповсюдити окремою листівкою, але, як кажуть, факт залишається фактом: вперше в друкованому вигляді “Лист запорожців турецькому султану” побачив світ у 1683 році в Австрії.

Окрім того, “віденський варіант” послання був доопрацьований анонімним автором. зважаючи на тогочасну ситуацію: “.Султане розпусного турецького цісаря сину,... ти сидиш у норі, немов чортеня, або курокрад, що своє гніздо у війні міняє наінше, з чого видно є, що ти дурень, натомість той, що його прозиваєш пахолком (король Ян ІІІ Собеський – Авт.), є хоробрим, могутнім монархом і непереможним королем”. Оригінал листівки й донині зберігається у фондах Віденської національної бібліотеки, а в Україні вона була опублікована у 1990 році Григорієм Нудьгою в одній з його книг.

Українська “секретна зброя”, окрім Австрії, була експортована також до Росії, де широко використовувалася під час багатьох російсько-турецьких війн останньої чверті XVII – XVIII століття. У російській традиції “Лист запорожців...” перетворився на послання царя “усіх православних християн” Івана IV Грозного до свого візаві – володаря “мусульманського” світу. Досить цікавим є факт використання його Омеляном Пугачовим, коли у 1774 році він відповів на вимогу від оренбурзького губернатора Рейнсдорпа здатися наступними словами: “Оренбурзькому губернатору, сатанинському внукові, диявольському синові...” і т. д.

Відомий дослідник козацької старовини Дмитро Яворницький повязував виникнення переписки з діяльністю довголітнього кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. Зокрема, з тим епізодом, коли взимку 1674 року 40 тисячна татарська орда і 15 тисяч турецьких яничар намагалися підступно оволодіти військовим гарнізоном на Січі. Успішно витримавши нічну атаку, запорожці розгромили турецько-татарські підрозділи. Наступного року на чолі з отаманом Іваном Сірком вони помстилися завойовникам: 20–ти тисячна козацька армія здійснила переможний похід до Криму. Під час цього походу Сірко написав кримському ханові листа, наповненого великою іронією і сарказмом. Він починався так: “...Не мислили бо ми, Військо Низове Запорозьке, входити у війну і неприязнь з Вашою Ханською Милістю і з усім кримським панством, якщо б не побачили її початок з вашого боку; Ваша Ханська Милість, послухавши дурної поради сумосбродного і позбавленого розуму цареградського візиря, а по нім і наказу Найяснішого і Найвельможнішого султана свого, почали з нами війну минулої зими... І так як ваші дії засмутили нас і завдали нам, Війську Запорозькому, досаду, то ми, за прикладом давніх пращурів і братів наших, вирішили постаратися за обіду і огорченіє воздати, і відомстити Вашій Ханській Милості і всьому Ханству рівним за рівне, але не тайно, як ви зробили, а відкрито, по-рицарськи...". Як бачимо, текст цього справжнього листа значно відрізнявся від описаного вище пародійного послання, хоча, мабуть, і зазнав впливу свого знаменитого попередника.

Оригінальний зміст знаменитого “Листа...” так захопив талановитого російського художника Іллю Рєпіна, що він працював над картиною, яка відображає процес написання послання козаків султану, довгих чотирнадцять років – з 1878 до 1891 року. Картина “Запорожці” Рєпіна (до речі, художник мав українське коріння) стала відомою на весь світ і здобула велику популярність як серед художнього бомонду, так і серед широких верств населення. “До цього часу не міг відповісти Вам, а у всьому винні “Запорожці”, ну й народець же ! Коли ж писати, голова йде обертом від їх гамору й крику... Тижнів два з половиною – тільки з ними, не можу розлучитися – веселий народ. Чортячий народ!... Ніхто на всьому світі не відчував так свободи, рівності й братерства”, – писав художник під час роботи над картиною до одного із своїх товаришів.

Окрім німецької та російської, пародійне послання запорожців було перекладено французькою та англійською мовами. Одну з перших спроб переробити “Лист...” у віршований текст зробив у середині ХІХ століття український поет Степан Руданський. На початку ХХ століття відомий французький поет Гійом Аполлінер написав поему, яка мала назву “Відповідь запорозьких козаків турецькому султану”. Незважаючи на те, що листуванню козаків ось уже майже 400 років, воно й донині користується великою популярністю серед нашого народу, засвідчуючи невмирущість традиційної української зброї – природного гумору та здорової сатири.

ПРОТОТИП ГОГОЛІВСЬКОГО ТАРАСА БУЛЬБИ.
Газета «ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ».

27 липня – 2 серпня 2002 р.

«...І загинув козак! Пропав для всього козацького рицарства! Не бачити йому більше Запорожжя, ні батьківських хуторів своїх, ні церкви Божої! Украйні також не бачити теж найхоробрішого з своїх дітей, що взявся захищати її. Вирве старий Тарас сиву пасму волосся зі своєї чуприни і прокляне і день і час, в який породив на свою ганьбу такого сина». Так описував Микола Гоголь синівську зраду у своїй класичній повісті «Тарас Бульба». Цей твір великого сина українського народу вже давно став хрестоматійним і відомим далеко за межами нашої Батьківщини. Цікаво, що його літературного героя, козацького полковника Тараса Бульбу, в багатьох випадках ототожнюють з реально діючою історичною особою і згадують поруч з Петром Сагайдачним, Богданом Хмельницьким, Іваном Сірком та Іваном Мазепою.

А можливо, й справді хтось із героїв козацької історії слугував нашому видатному письменникові прототипом при написанні цієї повісті Відомо ж, що Микола Гоголь гаряче прагнув стати професійним істориком. Він навіть деякий час виконував обов’язки ад’юнкт-професора (докторанта) Санкт-Петербурзького університету та задумував написати багатотомну «Історію України». Чи міг він у той період свого життя дізнатися про свого відомого пращура, полковника доби Хмельниччини Остапа Гоголя? Мабуть, що так. Та чи могло це спонукати його якимось чином до виведення саме такого образу Тараса Бульби?

Отже, спробуємо дослідити життєпис козацького полковника другої половини ХVІІ століття Остапа Гоголя. Народився Остап (в історичних джерелах також зустрічається інше прочитання його імені — Остафій, Євстафій, Євстахій) десь на початку століття переломного для історичних доль багатьох європейських народів. Можливо, місцем його народження було невеличке подільське село, що носило назву Гоголі, засноване православним шляхтичем з Волині Микитою Гоголем. На жаль, молоді роки Остапа залишилися поза увагою середньовічних літописців. Відомо лише те, що напередодні 1648 року він був ротмістром «панцерних» козаків у польському війську, яке дислокувалося в Умані під керівництвом Калиновського. Однак, як тільки розпочалися бойові дії між козацькою та польською арміями, ротмістр Гоголь разом з підлеглим відділом важкої кавалерії переходить на бік повстанців.

Незважаючи на відсутність повноцінної джерельної бази про перші роки формування молодої козацької держави, цілком очевидно, що полковник Остап Гоголь робив усе можливе для створення національних адміністративно-військових інституцій на українських землях, що етнічно межували з Польщею. Йому довелося проявити неабиякі організаторські здібності для формування загонів з подільських селян і міщан в районі Подністров’я.

Блискуча перемога гетьмана Богдана Хмельницького над поляками під Батогом (22 – 23 травня 1652 р.) викликала масове повстання українців на Поділлі. У зв’язку з цим гетьман наказав Остапу Гоголю звільнити даний регіон від присутності польської шляхти, що той успішно й виконав — наприкінці серпня тут знову встановилися українські владні структури. На початку 1654 року Гоголю було доручено керівництво Подільським (Подністрянським, Могилівським) полком. У подальший період подільський полковник Війська Запорозького виконує найважливіші доручення Б. Хмельницького в західному регіоні України.

Після смерті Великого Гетьмана козацька старшина почала розколюватися на різні, протилежні за політичними поглядами, угруповання. В жовтні 1657 року гетьман Іван Виговський з генеральною старшиною, до складу якої входив і полковник Остап Гоголь, укладає так званий Корсунський договір України зі Швецією, де проголошувалося «Військо Запорозьке за народ вільний і нікому непідлеглий». Але на стабілізацію політичного становища в Україні цей договір вплинути вже не міг. У липні 1659 року полк Гоголя відзначився під час перемоги українського війська над московитами під Конотопом.

Польська шляхта ніяк не могла погодитись з тим, що в геополітичному просторі Південно-Східної Європи виникла незалежна держава. Об’єднане польсько-татарське вісімнадцятитисячне військо на чолі з коронним гетьманом Стефаном Потоцьким у лютому 1660 року оточило Могилів. На допомогу подільському полковнику Остапу Гоголю прийшли частини під керівництвом уманського та миргородського полковників. Гоголь успішно керував діями могилівської залоги, а також, згідно слів літописця, «на вилазках польських людей і татар побили багато». З польського боку в штурмі загинуло близько двох тисяч осіб.

Поступово пращур великого письменника схиляється до підтримки тієї частини старшини, яка наполягала на веденні переговорного процесу з урядовими колами Польщі за утвердження автономної української республіки в межах Речі Посполитої. Влітку того ж року його полк взяв участь у Чуднівському поході, результатом якого стало підписання між поляками і українцями Слободищенського трактату. Тоді ж полковник О. Гоголь був нобілітований як шляхтич.

З початком 1664 року на Правобережній Україні спалахнуло повстання проти польської влади і гетьмана Павла Тетері, яким керували Сулима, Семен Височан та Іван Сірко. Велику підтримку надавав їм лівобережний гетьман Іван Брюховецький, який бажав поширити свою владу на правобережні землі. Остап Гоголь спочатку підтримує повсталих. Після того, як польські війська розпочали наступ на Брацлавщину, він разом зі своїм полком переходить з Могилева до Брацлава й там укріплюється. Але невдовзі під натиском королівської армії полковник не витримує і переходить на бік противника.

Однією з головних причин цього переходу була та обставина, що коронний гетьман С. Потоцький не відпускав зі Львова двох синів Гоголя, які навчалися там в одному з освітніх закладів. «... І синів моїх, якщо буде дозвіл Вашої Гетьманської Милості, то дозволь їм на короткий час приїхати додому при паспорті Ясновельможного, Його Милості, Пана Гетьмана Його Королівської Милості Запорозького (Тетері. — Т. Ч.)», — писав Гоголь до канцелярії коронного гетьмана. Останній свідомо зволікав з виконанням цього прохання, зважаючи на політичну невизначеність подільського полковника, а тому у вересні 1664 року Гоголь все-таки був змушений визнати протекцію польського монарха.

До речі, у своєму листі до Потоцького пращур письменника демонструє неабиякий інтелект, а саме проголошує слова, що якнайкраще пояснюють причини тогочасної Руїни і стають крилатими: «...Дійшло до того, що кожний козак хотів бути полковником, а кожний сотник — гетьманом». Ось як генетично формувався геній великого Миколи Гоголя!

Від початку гетьманування Петра Дорошенка Остап Гоголь переходить під його булаву, адже вони знали один одного ще з часів Хмельниччини. Досвідчений Гоголь всіляко допомагав новообраному гетьману. Коли виникла загроза захоплення польськими військами Кальника, він вирушив на Лівобережжя, щоб особисто попередити Дорошенка. Разом вони повертаються на Правобережну Україну й допомагають оточеному в Кальнику полковнику Григорію Дорошенку, рідному брату гетьмана. Невдовзі О.Гоголь разом з Тарговицьким полком С. Щербини та січовиками І. Сірка воювали в околицях Очакова, де взяли в полон значну кількість татар. Саме тому Гоголь був відсутній на Раді під р.Росавою (неподалік від Корсуня), на якій більшість козаків схвалила намір П. Дорошенка визнати зверхність турецького султана. У цей час Гоголь неодноразово призначається наказним гетьманом Війська Запорозького і керує багатьма козацькими підрозділами під час численних військових операцій.

Наприкінці 1671 року коронний гетьман Ян Собеський із значними силами вирушив на Правобережну Україну. Після багатоденної облоги Могилева, резиденції Гоголя, поляки ввійшли в місто. Джерела повідомляють, що при обороні фортеці загинув один з синів Гоголя. «...Син Гоголів під Могилевом застрелений», — засвідчував очевидець тих подій. Сам полковник з невеликим відділом козаків з неймовірними труднощами зумів переправитися на інший берег Дністра, в Молдавію, де й отаборився з дозволу господаря. Через кілька днів полковники О. Гоголь, К. Мігалевський та Кияшко відправляють листа до Я. Собеського, в якому дають згоду підкоритися гетьману М. Ханенку, який визнавав протекторат польського короля. Однак незабаром знову бачимо його в лавах П. Дорошенка.

Після чергового походу польських військ на Правобережжя Гоголь підпорядковується королю Яну ІІІ Собеському. В нагороду за це у грудні 1674 року польський монарх надає йому привілей на володіння селом Вільховець. Воно існує й донині в Новоушицькому районі Хмельницької області. Ця королівська грамота цікава тим, що її копія була використана у 1784 році дідом письменника Миколи Гоголя, полковим писарем Опанасом Дем’яновичем Гоголем-Яновським, для підтвердження свого шляхетського (дворянського) походження. Очевидно, саме дід Опанас розповів своєму синові Василю, батькові майбутнього письменника, про їхнього знаменитого пращура. А той вже переповів це маленькому Миколі, який таким чином з раннього дитинства знав про своє славетне козацьке коріння, а, навчаючись у Ніжинському ліцеї, почав збирати додаткові матеріали про довголітнього полковника війська Запорозького Остапа Гоголя.

Ще в листопаді 1674 року польський король видав універсал на володіння подільським селом Озаринці синові Гоголя — Прокопу. А наступного року своїм універсалом до правобережних козацьких полків від 4 квітня засвідчує, що «для кращого між усіма вами управління Гетьманом Наказним уродзоного Гоголя призначаємо...». Таким чином, на противагу своєму колишньому зверхнику П. Дорошенку (той визнавав протекторат турецького султана Мехмеда ІV), полковник Гоголь став гетьманом Правобережної України від імені короля Яна ІІІ Собеського.

Згідно з Журавненського договору 1676 року між Туреччиною і Річчю Посполитою, до Польщі відходили лише землі по Білу Церкву і Паволоч. Остання територія Правобережної України залишалася під протекторатом султана. А тому Остап Гоголь, за рішенням ради польського сенату разом з полками Кобелзького, Корсунця і Шульги (близько двох тисяч козаків) передислоковується в Димерське староство на Поліссі. Під управління козацького гетьмана надавались Чорногородська, Коростишівська та Димерська фортеці. Також з коронного скарбу козакам гетьмана Гоголя було видано 60 000 злотих.

Димерське староство знаходилося неподалік від Києва. Саме цим пояснюється активна політика Остапа Гоголя в справі запрошення до себе лівобережних козаків. На Правобережжя переходить переяславський полковник Думитрашко Райча, і цей факт схвилював російського царя Федора Олексійовича, який вимагав від Самойловича утримувати «малоросійський народ від переходу до Гоголя». До речі, гетьман Самойлович навіть відклав свою поїздку до Москви через погрози Остапа Гоголя захопити Київ. У квітні 1678 року Гоголь написав листа до Івана Самойловича, де погоджувався визнати владу лівобережного гетьмана — «зараз самого себе твоїй милості віддаю». Тут проявилося його розуміння політичних прагнень лівобережного гетьмана до об’єднання України під єдиним державним управлінням.

Остап Гоголь помер 5 січня 1679 року в Димері. Соратника Богдана Хмельницького, який двадцять сім років був полковником Війська Запорозького і останні п’ять років свого життя очолював козаків Правобережжя, було поховано в старовинному Києво-Межигірському монастирі, що неподалік від Києва. Багато десятиліть потому тут зберігалося Євангеліє львівського видання 1644 року в срібно-золотому обрамленні, подароване Гоголем монастирю незадовго до смерті. Символічним є те, що в Святодухівській церкві Межигірського монастиря портрет Остапа Гоголя «в чорних з червоними травами рамах» знаходився поруч із зображенням Богдана Хмельницького.

Довгий час тут також зберігався поминальний синодик родини Гоголів, складений, очевидно, на основі слів чи запису козацького полковника перед 1679 роком. Як дослідив Володимир Кривошея, до нього було внесено такі імена (подаємо, як в оригіналі): Тимофій, Ганна, Матвій, Іван, Гафія, Мотрона, Осип, Лук’ян, Саватій, Авраамій, Марія, Ірина, Даміан, Марія, Іван, Павло, Остап, Ірина, Віра, Настасія, Ілля, Мартин, Прокіп, Марія, Остап, Григорій, Васа, Василиса, Василь, Гафія, Феодосія, Василь. Тут подаються всі родичі гетьмана і його дружини до часу його смерті. Згідно з основних принципів складання таких синодиків, він починав запис з основоположників роду — тут Тимофій і Ганна. А далі поминалися їхні діти, діти їхніх дітей і т.д. Зважаючи на те, що ім’я Прокіп згадується лише один раз, це, мабуть, і є відомий нам син гетьмана. Таким чином, він сам записаний після свого батька. Отже, можемо припустити, що ім’я дружини Остапа Гоголя було Ірина, а його другого сина звали (до цього його ім’я жодного разу не зустрічалося в документах) або Мартином, або... Остапом!

Ознайомившись з короткою біографією соратника Богдана Хмельницького, бачимо, що можна провести багато аналогій між життєдіяльністю історичного Остапа Гоголя й літературного Тараса Бульби. І той, і другий були полковниками Війська Запорозького. У них було по двоє синів приблизно одного віку. Сини полковника Гоголя (одного з них звали Мартином чи Остапом, другого — Прокопом) навчалися у вищому навчальному закладі Львова. Так само й літературну освіту Остап з Андрієм отримували, але вже в Києві. У повісті Миколи Гоголя старший син Тараса гине від рук поляків, а молодший перейшов на бік братовбивць. Тут простежується пряма аналогія з долею синів пращура письменника: один з них (теж старший) гине у 1671 році від рук жовнірів під час оборони Могилева, а інший невдовзі, у 1674 році, переходить на бік поляків, які перед тим вбили його брата. Саме втікаючи від польської погоні з Могилева, під час переправи через Дністер, старий подільський полковник Остап ледве не загинув. Чи не нагадує це відомий сюжет з втечею від «ляхів» гоголівського Тараса Бульби доповнений описом невдалої переправи через річку козацького ватажка?!

Таким чином, можна цілковито визнати правдивим той факт, що прототипом відомого літературного героя всесвітньовідомої повісті «Тарас Бульба» був ніхто інший як далекий родич Миколи Гоголя, заслужений козацький старшина доби Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петоа Дорошенка, гетьман Правобережної України останньої чверті ХVІІ століття Остап Гоголь.


ПРО ТЕ, ЯК ШВЕДСЬКИЙ ЙОГ ХОТІВ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ЗДИВУВАТИ.
Газета «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ».

Грудень, 2002 р.
«Цей Хмель – літня людина, але щедро наділений дарами щастя: нелукавий, спокійний, мовчазний, не цурається людей; всіма справами займається сам особисто, в міру їсть і п’є і одягається, наслідуючи в способі життя найбільшому з царів, Василію Македонянину», - так описував Богдана Хмельницького під час відвідин України у 1654 році син Антіохійського православного патріарха Макарія ІІІ сирієць Павло Алеппський. То яким же насправді був український гетьман?

Сьогодні можна переконливо стверджувати, що чи не найбільш точно зовнішність Богдана Хмельницького відобразив голландський художник Вільгельм Гондіус у своїй гравюрі 1651 року. У середині XVII століття цей відомий у Європі майстер пензля працював при дворі польського короля Владислава IV й, очевидно, бачив не лише самого гетьмана, але і його прижиттєві зображення. Тонкі брови на втомленому обличчі підкреслюють відкритий і водночас владний погляд темних очей бунтівливого гетьмана, якому на той час вже було близько 56 років. Високе чоло, трохи задовгий ніс, закручені донизу вуса, міцно стулені тонкі губи, неважке, але круто зрізане підборіддя. Згідно з свідченнями очевидців, Хмельницький був вище середнього зросту, мав міцну будову тіла й відзначався «широкістю у кістках».

Як дослідили Валерій Смолій та Валерій Степанков, поведінка гетьмана засвідчувала його холеричний темперамент, який досить часто проявлявся в рисах його характеру, так чи інакше впливав на його вчинки та дії. Ті, кому пощастило спілкуватися з ним, звертали увагу на тонкий розум, ерудицію, вміння передбачати розвиток подій, сильну політичну волю гетьмана. Богданова різкість у судженнях і запальність у розмові поєднувалися з м’якістю і привітністю, дотепність – із мовчазністю, простота і щирість – з лукавством і мстивістю, доброта – з суворою вимогливістю і навіть жорстокістю. В його характері дивовижно сплелися воєдино відчайдушна сміливість і холоднокровна обачність, принциповість, що межувала з впертістю і готовність до компромісу. Можна сказати, що це була цільна, але водночас і суперечлива натура.

Джерела засвідчують, що Богдан Хмельницький за невиконання своїх наказів суворо карав своїх полковників. Так по декілька діб прив’язаними до гармати були і відчайдушний «зарізяка» Максим Кривоніс, й писар-«інтелігент» Іван Виговський. Однак їхній непослух компенсувався лише затерплими м’язами, але аж ніяк не втраченим життям. Хоча, як відомо, у жовтні 1653 року під час ради козацьких старшин в Чигирині Хмельницький власноручно «вийняв шаблю і порубав черкаського полковника Єська (Якова Воронченка. – Авт.)» за неповагу виявлену під час розмови з гетьманом. Однак відразу ж після цього прикрого випадку «гетьман до козаків поклонився тричі до землі і велів їм дати бочку меду». Отже, як бачимо, жорстокість (хоча і необхідна) володаря України межувала з одного боку із розумінням козацьких звичаїв, а з іншого засвідчувала таку рису характеру як хитрість.

Незважаючи на те, що Богдан дуже любив свого старшого сина Тимоша і бачив у ньому свого наступника на гетьманській посаді, він виховував його в спартанському дусі. Очевидці відзначали, що, прагнучи наставити свого молодшого нащадка на путь істини, старший Хмельницький «наказав прив’язати його до гармати і міцно бити, поки той не поклявся йому, що буде добрим, статечним, і тільки потім наказав відкувати його. Часто Хмельницький за шаблю хапався, так що [Тиміш] не хоче потрапляти йому на очі». Тим не менш, не було меж батьківському розпачу після загибелі Тимоша під час облоги молдавського міста Сучави у 1653 році.

Сильний і вольовий характер гетьмана проявлявся у багатьох життєвих ситуаціях. Наприклад, коли в червні 1657 року до Чигирина приїхали посли з Швеції, то вже тяжко хворий Богдан, як свідчив керівник посольства Гетгард фон Веллінг, “незважаючи на свою слабість, велів перенести себе туди (до кімнати переговорів. – Авт.), щоб мати зі мною розмову”. Далі шведський посол дивувався тому, що Хмельницький навіть у такому хворобливому стані спромігся «привітати мене дуже люб’язно і, випити бокал за здоров’я Королівської Милості [Карла Х Густава]».

Холеричність Богдана також засвідчували російські посли Бутурлін і Михайлов. Вони повідомляли своєму царю у 1657 році, що гетьман дуже невдоволений міжнародною політикою Московії-Росії: “А гетьман Богдан Хмельницький як шалений, який з розуму зійшов, заволав і мовив: “...уже діти, про те не печальтеся! Я то відаю по тому учинити – треба відступитися від руки царської величності”. І запалився так, як не годиться православним християнам поступати”.

Однак як людина свого часу Богдан Хмельницький все ж таки не мислив своє життя поза Богом та християнськими цінностями. «Все на світі, і добре і лихе діється з волі Божої», «Господь Бог позволив мені звільнити Україну», «Буде як буде, а буде так як Бог дасть» – неодноразово говорив та писав український гетьман.

Окрім старшого сина Тимоша, Богдан Хмельницький мав ще молодшого – Юрія, а також ще одного-двох синів. Імена останніх не збереглися, адже вони померли, або ж загинули не досягнувши зрілого віку. За різними даними гетьман мав також чотири-шість доньок, серед яких відомі Катерина та Степанида. Невдовзі вони одружаться на впливових козацьких старшинах. Усі Богданові діти були народжені від Ганни (Агапії) Сомківни, яка походила з роду переяславських міщан. У 1647 році Ганна померла, а почав жити зі своєю колишньою покоївкою – молодою й красивою шляхтянкою Оленою. Власне викрадення останньої черкаським старостою Чаплинським поряд із побиттям одного з менших синів та зруйнуванням хутора в Суботові разом з іншими, більш глобальними причинами, і призвело до початку чергового козацького повстання проти польської влади. Невдовзі воно вилилося у справжню революцію та створення на базі Війська Запорозького ранньомодерної Української держави – Гетьманату або ж Гетьманщини. «Вся перша війна почалася через Чаплинського, який незважаючи на те, що я мав привілей короля, відібрав у мене хутір, та ще й мені погрожував смертю, і увесь цей вогонь спалахнув через нього», - свідчив сам Хмельницький у спеціальному меморіалі до нового польського короля Яна ІІ Казимира у лютому 1649 року.

Шлюб з Оленою, яка на вимогу Богдана перейшла з католицизму в православ’я й перейменувалася на Мотрону, було освячено в 1649 році самим Єрусалимським патріархом Паїсієм. Це дійство відбулося у київському Софіївському соборі навіть незважаючи на її відсутність. Але, очевидно порушення церковних канонів не пішло на користь гетьману. У 1651 році гетьманич Тиміш звинуватив свою мачуху в зраді на користь польської розвідки (за іншими даними – застав її в ліжку з якимось челядником) та стратив зрадливу дружину свого батька після короткого козацького суду.

Третьою й останньою дружиною Богдана була Ганна з відомого козацько-старшинського роду Золотаренків. Вона стала справжньою гетьманівною, адже не тільки догоджала Хмельницькому у всьому, але навіть за його відсутності підписувала документи державної ваги – гетьманські універсали. Саме Ганна Золотаренко у серпні 1657 року оплакувала свого неспокійного чоловіка на смертному одрі.

Можна стверджувати що у повсякденному житті Богдан Хмельницький був невибагливою і скромною людиною, носив простий козацький одяг і лише під час урочистостей чи дипломатичних прийомів одягав коштовне вбрання. Гетьманський палац у Чигирині не відрізнявся якоюсь пишністю. Хмельницький вживав ту ж саму їжу, що й інші козаки, не відмовлявся від спиртних напоїв та спілкування з «відьмами». «Довго спав Хмельницький, бо пропиячив з ворожками, які часто розважають його і пророкують йому ще в цьому році щастя на війні», - свідчив у лютому 1649 року польський шляхтич М’ясковський.

Невибагливість у побуті та скромність в етикеті Богдана Хмельницького підкреслювали багато сучасників, зокрема, венеціанський посол Альберто Віміна, що зустрічався з гетьманом у 1650 та 1656 роках. Підсумовуючи свої враження від зустрічей, він писав: “Всім, хто входить до його (Хмельницького) кімнати, він тисне руку і всіх запрошує сідати, коли вони козаки. У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас, за винятком місць для сидіння. У кімнаті знаходяться тільки грубі деревяні лави, вкриті шкіряними подушками... Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висить лук і шабля, єдина зброя, яку він звичайно носить..”. Спостережливий венеціанець також порівнював українського правителя з античним героєм Агафоклом, адже «гетьман передбачливо прикрасив так своє житло, щоб пам’ятати про своє становище і не впасти в надмірну гордість. Може, в цьому він наслідує Агафокла, який, бувши сином гончара і досягши царської влади, звелів зробити собі стіл і поставець з глиняним посудом”. От би деяким нашим політикам мати таку скромність у побуті, або хоча б розуміння того, що при масовому зубожінні свого народу не можна розкошувати в недешевих ресторанах та роз’їжджати на супердорогих автомобілях іноземного виробництва. Але куди їм до Батька Хмеля!

Особливим захопленням Хмельницького були голуби, у різновидах яких він розбирався досконало. Після смачного обіду чи вечері гетьман курив турецьку люльку, міг заграти на бандурі або ж цитрі.

Вже згадуваний шведський посол Велінг, який був на прийомі у гетьманському палаці у січні 1657 року звітував своєму королеві Карлу Х Густаву: “Але оскільки гетьман живе просто і скромно, так, що у тім же покою, де він давав аудієнцію, їсть, спить і всю свою родину при собі тримає....”. Венеціанський посол Віміна після перебування в Чигирині писав, що вино до гетьманського столу подавалося лише по прибуттю іноземних гостей.

Навіть і в присутності поважних представників інших держав на гетьманському дворі, як писали сучасники, “за столом і при випивці не бракувало веселості і дотепних жартів”. Одного разу весела історія трапилася під час прийняття у 1657 році в Чигирині чергового посла від шведського короля. Згідно з дипломатичним церемоніалом після напружених переговорів представника Швеції запросили на вечерю разом з гетьманом та старшиною. Урочистість вечері підкреслював дорогий посуд, який був виставлений на стіл з нагоди присутності посла. Серед нього вирізнялися великі кришталеві келихи ручної роботи. Очевидно, того разу вино в гетьманських льохах закінчилося, а тому у келихи розлили звичайнісіньку горілку місцевого виробництва – оковиту. Після виголошення першого тосту всі присутні випили за здоров’я шведського монарха. Але о диво! Посол Швеції навіть не пригубив міцного напою. Гетьман Хмельницький відразу ж різко відреагував на це і наказав генеральному писарю Івану Виговському, який сидів поруч, попередити шведа про необхідність пити разом з усіма. Другий тост пили вже за здоров’я українського гетьмана. І знову впертий дипломат не підняв келиха! Це ще більше розізлило Богдана, який сказав писарю передати шведському послу своє невдоволення та погрозу – мовляв, якщо він не вип’є то всі політичні домовленості, досягнуті між ним та гетьманом, не матимуть ніякої сили. Саме тому швед, якому дуже не хотілося пробувати незвичного для нього напою, запропонував Хмельницькому і старшині під час третього тосту, що замість того, щоб випити келих, він його... з’їсть. У відповідь всі дружньо посміялися з дивакуватого шведа. Але той справді виявився йогом. Він вилив з кришталевої чари оковиту і, як засвідчив очевидець, «відгриз із чаші великий шматок скла, жував його не ранячи уст і з’їдав його». Однак яким же було його здивування – Хмельницький залишився незворушним! Більше того, гетьман страшенно розлютився, адже, по-перше, кришталь на той час дуже цінувався, а приборів, вироблених з нього було обмаль; по-друге (і це найголовніше!) – королівський посол знову не випив, а, отже, не пошанував його. Інцидент якось вдалося погасити, але козаки ще довго жалкували за з’їденим шведським послом келихом. Хоча, треба відзначити, стосунки з Швецією від цього не постраждали, адже невдовзі між Чигирином і Стокгольмом була укладена угода, яка визнавала українців за «народ вільний і нікому непідлеглий».


2003 рік




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка