Історія української етнографії (електронний збірник статей І матеріалів)


Володимир Кубійович і НТШ у 1952-1962рр



Сторінка11/13
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.69 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Володимир Кубійович і НТШ у 1952-1962рр.

Третій період діяльності В.Кубійовича в НТШ охоплює дванадцятиріччя 1952-1962 років. Це був час, коли повноцінно запрацювали усі крайові відділи, включаючи Європейський, коли розгорнулося на повну силу видання ЕУ (саме у 1952р. вийшов останній том загальної ЕУ, а у 1963р. — перший том англомовної ЕУ). В.Кубійович тоді переходить з Математично-Природописно-Лікарської до Історично-Філософічної секції (припинила у зв’язку з цим роботу Географічна комісія). Розпочато видавництво “Вістей” Європейського відділу НТШ.

У світовому і європейсько-азіатському контексті цей період характеризувався послабленням напруги “холодної” війни. В УРСР почали видавати (з 1957р.) Українську Радянську Енциклопедію, що у немалій мірі було реакцією на появу на Заході Енциклопедії В.Кубійовича. Це додало нового стимулу і у підготовці та виданні Енциклопедії Українознавства, бо за своєю ідеологією УРЕ була більшовицькою і промосковською, а загалом — антиукраїнською.

1952-й рік є переломним в житті Європейського НТШ і В.Кубійовича. 23.VI.1952р. відбулися Засновні Загальні Збори Європейського НТШ ще під головуванням З.Кузелі (незабаром він помер). Над підготуванням цих Зборів працювала п’ятичленна комісія під керівництвом В.Кубійовича. Було прийнято статут Європейського НТШ, обрано керівний склад Відділу. Головою вперше став В.Кубійович, заступниками проф. О.Кульчицький та проф. О.Шульгин, секретарем - доц. В.Янів. Тоді відділ нараховував 40 дійсних члени, 42 звичайних члени і 48 членів-прихильників.

На самому початку цього періоду В.Кубійович розробляє проблеми української наукової політики на еміґрації. Головні ідеї були виголошені на Першій Науковій Конференції відділу в Сарселі 15 вересня 1952р. Ці ідеї лягли в основу “Листа Генерального секретаря до Загальних Зборів Американського Відділу НТШ”.

В чому суть ідей Генерального Секретаря НТШ В.Кубійовича, висловлених у згаданому листі? Йшлося про нові завдання НТШ в цілому і його Американського відділу зокрема, про взаємини останнього з Європейським відділом. В.Кубійович нагадує, що НТШ має бути представником вільної української науки перед неукраїнським науковим світом; творити насамперед ті наукові і загальнокультурні цінності, які неможливо продукувати на окупованій більшовиками Батьківщині; обслуговувати українську людність за межами України, вивчати її, працювати для неї; український вчений на еміграції повинен, залишаючись по змозі у своєму фаху, опрацьовувати передусім актуальні проблеми нації.

Вчений розглядає шляхи перебудови організаційної структури і змісту діяльності НТШ. Він пропонує перебудувати Товариство на федерацію відділів (так воно і сталося), пов’язати окремі секції з конкретними відділами, запровадити новий вид членства в НТШ - членів-кореспондентів з припиненням іменування нових звичайних членів, дещо змінити компетенції Головного Виділу і Генерального Секретаріату та форму проведення Загальних Зборів. Ці позиції В.Кубійович конкретизував у статті “До нового ладу”.

На думку В.Кубійовича, необхідний розподіл праці і кооперація між Європейським і Американським відділами. Зокрема, пропонується зосередити керівництво Історично-Філософічної Секції у Європі, а Філологічної (і Математично-Природописно-Лікарської) — в США; залишити Інститути Національних Дослідів та Енциклопедії у Європі, а Публіцистичний та Бібліографічний інститути — в Америці. Відповідно розподілити і видання НТШ, максимально використовуючи кооперацію відділів. Вчений радить колегам із Американського НТШ створити спеціальну комісію, яка б займалася дослідженнями українців США. За найважливіше В.Кубійович вважає створення в Американському відділі наукового осередку праці на базі Українського Дому Культури і дослідження тут проблем, що відповідають актуальним потребам нашої нації”, передусім політичним. “НТШ, — пише вчений, — [...] має великі завдання, спільні з завданнями всієї української політичної еміґрації. Тут потрібний тісний взаємний зв’язок. Він [...] допоміг би встановити таку бажану всім нам співпрацю з Українською Вільною Академією Наук, яка базувалася б на доцільному розподілі завдань між обома нашими науковими установами”.

Виявилось, що розлом, який виник між Американським і Європейським НТШ, глибший. Після виходу усіх томів ЕУ-1 (1952р.) Голова Американського відділу надіслав В.Кубійовичу листа від свого імені та імені кількох членів Головної Управи, що перебували в США — проф. Р.Смаль-Стоцького, д-ра Я.Падоха, д-ра К.Кисілевського. У цьому листі Головний редактор ЕУ-1 звинувачувався у відході від схеми історії України за Михайлом Грушевським. Тут відзначалося ніби-то в багатьох місцях ЕУ-1 “брак українського наукового традиційного стовпа хребетного”. Конкретних т.зв. “національних баламуцтв” М.Чубатий не вказував. Але з цього робилися далекосяжні висновки і пропозиції, висловлені у категоричній формі: а) створити спеціальну групу українських вчених, які б додатково (за межами редакції ЕУ) переглядали готові до друку статті ЕУ, б) до Редакції англомовної ЕУ, яка тоді почала готуватися, додати американський “Board of Advisors” (“Раду дорадників”). У противному разі англійське видання ЕУ недоцільне.

В.Кубійович різко виступив проти закидів і пропозицій, висловлених М.Чубатим. По-перше, тому що у листі не наведено конкретних прикладів відступу редакції ЕУ від “основ української науки, прийнятими всіми вченими українознавцями дотепер” (слова М.Чубатого); по-друге, некоректний поділ вчених-українців на “правомірних” західняків та “непевних” східняків (останнє стосувалося особливо Юрія Шереха-Шевельова та Олександра Оглоблина); по-третє, вимога створення якихось додаткових до Редколегії ЕУ рад і дорадників подібна до інституту цензорів по ту сторону залізної завіси тощо.

Цією полемікою почалася велика атака справа на Енциклопедію В.Кубійовича, передусім, з середини самого НТШ. Пізніше пішла атака справа ззовні, з політичними інсинуаціями. Найближчим результатом цього було, на наш погляд, затримка видання англомовної ЕУ, як мінімум, на десять років (напочатку цю англомовну енциклопедію навіть називали американською), хоч були і об’єктивні причини.

В цей період вчений активно працює і на гео-графічному полі. На вже названій Першій Науковій Конференції він виступає з доповіддю “Зміни віроісповідних відносин Галичини за рр. 1900-1939”. На наступній Другій Конференції (11-12 жовтня 1953р.) - з доповіддю “Сучасна демографічна структура українців в Німеччині” (повторив її на продовженні конференції у Сарселі 23.ХІ.-1953р.). А на римській сесії цієї конференції виголошує нову доповідь “Сучасна демографічна структура українців в Европі”. Вже як член Історично-Філософічної Секції В.Кубійович на її т.зв. кореспонденційні засідання представив доповідь “Етнографічна карта Галичини”.

Саме на початку цього періоду (1953р.) виходить визначна праця В.Кубійовича “Етнографічна карта Південно-Західної України (Галичини)” у масштабі 1: 250000 у вигляді “Записок НТШ”, т.160. Це фундаментальний картографічний твір, у якому розкрито етнічну структуру населення на 1.І.1939р. у розрізі ґмін і міських поселень. Карта побудована на статистичних матеріалах, зібраних автором перед, під час і після Другої світової війни. Оригінальним в ній є підхід вченого до групування населення Галичини за етнічною, мовною, віроісповідною ознаками. Тут виділено власне українців, українців з польською розмовною мовою, а серед поляків — власне поляків і польських колоністів. Виділяється група т.зв. латинників (за походженням українців, що перейшли у римо-католицький обряд), євреїв (“жидів”) та інших (це переважно німці). Карта вийшла у латинській транскрипції, щоб бути більш доступною для європейського користувача. Вона отримала високу оцінку фахівців і загалом українознавців. На ній чітко вирисовується українсько-польська етнічна межа, яка вже тоді не збігалася із західним державним кордоном УРСР (з волі Сталіна він був відсунений на схід).

Як бачимо, і доповідь В.Кубійовича і його картографічна діяльність свідчать, що він і надалі залишається у лоні географічної науки, хоч Географічна комісія у зв’язку з переходом його у Історично-Філософічну Секцію зникає.

Головним видом ентеешівської діяльності В.Кубійовича у названий період (1952-1962рр.) є енциклопедичний. Вже у 1955р. виходить за його редакцією перший том словникової ЕУ, у 1957р. — другий, у 1959р. — третій, у 1962р. — четвертий томи. Тоді передбачилось, що вся ЕУ-2 матиме вісім томів. Ведеться велика робота з підготовки англомовної ЕУ. Але її перший том виходить вже у наступний період (1963р.).

У чотирьох томах ЕУ-2 В.Кубійович публікує близько 70 статей (частина у співавторстві), присвячених різним галузям господарства України, її реґіонам і містам, окремим країнам світу тощо. Надзвичайно цікавою у теоретичному відношенні є стаття “Місто” у четвертому томі ЕУ-2 (співавтори В.Голубничий, Б.Кравців, О.Оглоблин).

Умови праці над ЕУ-2 були відмінними у порівнянні з працею над ЕУ-1. Головний редактор В.Кубійович, секретар Софія Янів та й сама редакція перебували у Сарселі, літературний редактор Іван Кошелівець — у Мюнхені. Тут у Мюнхені знаходилося пластове видавництво “Молоде життя” на чолі з Атанасом Фіґолем. Останній управляв фінансовими справами ЕУ. Друк ЕУ-2 теж здійснювався у Мюнхені. Проте були і позитивні сторони: редакція НТШ мала у Сарселі просторний будинок, бібліотеку (над її поповненням багато працювала дружина В.Кубійовича Дарія Сіяк), багатий пресовий архів, фото-архів, картографічну збірку тощо.

Як відзначав В.Кубійович, ЕУ-2 є частковим доповненням, поглибленням і деталізацією інформацій, поданих в ЕУ-1. В порівнянні з ЕУ-1 словникова частина ЕУ характеризується такими особливостями:

1) вона подає деякі інформації, що їх через брак місця не подано в ЕУ-1. Багато місця присвячено українській діаспорі в різних країнах.

2) в ЕУ-1 інформації з різних ділянок українознавства подаю стосовно до всієї території України; в ЕУ-2 застосовано регіональний підхід, тобто тут подані відомості з географії, природи, історії, етнографії, культури та народного господарства окремих земель України. Звичайно, в ЕУ-1 матеріал розбитий на різні тематичні ділянки, а в ЕУ-2 матеріал з різних ділянок об’єднаний при характеристиці окремих географічно-історичних районів України.

3) ЕУ-2 об’єднує й поширює відомості з першої частини, характеризуючи той самий предмет з різних поглядів. Наприклад, у статті “Місто” (20 стор.) знайдемо інформації про міста України з погляду географічного, історичного, правничого, економічного, культурного. У статті “Жінки” знаходимо характеристику українського жіноцтва з погляду історичного, соціального й демографічного, причому частину інформації про жіноцтво дано в окремій статті “Жіночий рух”;

4) в ЕУ-2 подано такий детальний матеріал, як тисячі біографічних і географічних гасел, сотні нотаток, присвячених поодиноким історичним, політичним, правничим, культурним об’єктам тощо;

5) маючи на увазі численних читачів, які першої частини ЕУ не придбали, словникова частина є в деякій мірі самостійним твором. Тому, не повторюючи, зрозуміла річ, оглядів з першої частини, тут замінено їх або короткими статтями, або у ряді випадків — великими хронологічними таблицями з відповідними коментарями, які мають чіткий перегляд явищ. З 5-го тому, щоб заощадити місце, у низці гасел пишеться лише про найновіші часи - з 1940 року, а на давніші читач посилається до ЕУ-1;

6) з уваги на те, що ЕУ-2 виходить на еміґрації, в ній є детальніша інформація про українську діаспору та про зв’язки різних народів і країн з Україною.

Заслугою В.Кубійовича у той час було те, що він зумів організувати великий творчий колектив авторів ЕУ, які були розкидані по усьому світі (понад 100 авторів). Сюди входили такі визначні вчені як Олександр Оглоблин, Юрій Шерех-Шевельов, Василь Маркусь, Всеволод Голубничий, Іван Лисяк-Рудницький, Богдан Кравців, Аркадій Жуковський, Іван Борщак, Олександр Шульгин та ін. Значну частину гасел, особливо невеликих прийшлось писати у самому Сарселі (тоді вони підписувались “Р.М.” — редакційний матеріал).

У зв’язку з початком видання в Києві “Української Радянської Енциклопедії” (УРЕ) і виходом її перших томів В.Кубійович разом з В.Маркусем у 1961р. видає книгу “Дві енциклопедії”. Тут розкрито мотиви і причини видання УРЕ (серед останніх важливе місце займала поява за кордоном “Енци-клопедії Українознавства”, яку радянсько-большевицькі масмедії називали “націоналістичною”, “наклепницькою”, “брехливою” та ін. в тому ж дусі). Визначено характерні риси УРЕ: а) все в УРЕ під кутом т.зв. “російсько-українського єднання”, б) фальшивість, тенденційність і москвоцентристський підхід у висвітленні історичних проблем і подій, в т.ч. і щодо Західної України, в) більшовицька лайливість і пропагандивність на церковно-релігійну тематику, г) перекручення і однобокість у статтях щодо української культури, д) промовчування, перекручення і русифікація — це головні прийоми УРЕ (останнє стосується особливо визначення національної приналежності фактів культури, діячів культури, географічних назв тощо). Автори порівняли розподіл українознавчого матеріялу в ЕУ і УРЕ (в останній ширше репрезентовані статті щодо природи, географії, з охорони здоров’я, фізкультури, відомості з ділянки точних наук - третина, в той час як в ЕУ лише п’ята частина змісту і приблизно однакове місце в обох енциклопедіях відведено господарству у культурі. Проте в УРЕ зовсім або майже зовсім нема інформації про українське релігійне життя, про добу визвольних змагань, про історію західноукраїнських земель, про українську політичну еміґрацію та діаспору, про проблеми із сфери політики: цим гаслам в УРЕ відведено лише 3% змісту, в той час як в ЕУ - 28%). Багато гасел УРЕ майже дослівно повторюють статті з “Большой Советской Энциклопедии”, тобто є звичайним плагіатом.

У період 1952-1962рр. В.Кубійович виступив також двома німецькомовними статтями про “Енци-клопедію Українознавства” (1957р.) та УРЕ (1962р.). Обидві вийшли у Мюнхені.
Четвертий період праці в НТШ (1963-1985рр.)

Четвертий період діяльності В.Кубійовича в Науковому Товаристві ім. Шевченка займає більш як двадцятилітній відрізок часу (1963-1985рр.). В цей період було звужено діяльність В.Кубійовича майже виключно до підготовки і видання україно- і особливо англомовних енциклопедій українознавства (вийшли 5-10 томи словникової ЕУ, два томи загальної АЕУ-1 і два томи словникової АЕУ-2). У 1963-1982рр. вчений керує Історично-Філософічною секцією НТШ, розробляє нову програму розвитку української науки у діаспорі, видає свої мемуари (книги “Мені 70” і “Мені 85”) тощо.

Проблеми української науки в нових умовах В.Кубійович висвітлює у статті “Про нові можливості української наукової праці в Європі”. Автор наголошує, що головне завдання української науки у вільному світі - бути доповненням того, що сама Україна зробити не в змозі. Це вже визначає і тематику, яка повинна стояти в осередку наукової праці. Головна увага повинна бути звернена на дисципліни української духовної культури, на історію, у протиставленні до природничих наук. Тут В.Кубійович зауважує, що виконання цих завдань неможливе без створення матеріальної бази науки - т.зв. “верстату праці”. “Верстат праці, - пише вчений, - це матеріальні її знаряддя, і це люди, які орудують тим знаряддям. Отже, це бібліотека — архів — музей”. Найприкрішим є брак центральної бібліотеки українознавства. Але, як зазначає вчений, задля справжнього розвитку українознавства треба “живих і цілком відданих науковій праці людей”. Тимчасом багато молодих українців масово ідуть у т.зв. “совєто-знавство” або вибирають “нейтральну” тематику, щоб полегшити собі доступ до університетів, де східноєвропейської справи рішають особи, які часто неприхильно наставлені до українських політичних прямувань. А українознавство і надалі залишається в руках старших вчених, які творять науку у вільні від заробіткової праці години.

Вихід з ситуації В.Кубійович бачить у створенні фундації, як мінімум, у два-три мільйони американських доларів, що відсотками могла б давати стипендії молодим адептам українознавства, з яких виросли б майбутні вчені. Тоді, як пише В.Кубійович, не існувала б тяжка проблема суто українознавчої кафедри при якомусь американському університеті. Для Європи вчений радить використати ідею Міністерства вигнанців у Бонні про створення установи “Спільнота праці для сприяння українській науці” (початкова дотація у 1963р. становила 100 тис. німецьких марок). В.Кубійович висловлює надію на збільшення урядових дотацій, як це мало місце у міжвоєнній Чехо-Словаччині.

Від березня 1963р. В.Кубійович перестає виконувати функцію Генерального секретаря НТШ. На засіданні Головної Ради НТШ 10.ІІІ.-1963р. у Нью-Йорку її Президентом було обрано проф. д-ра Романа Смаль-Стоцького, а Генеральним Секретарем - проф., д-ра Євгена Вертипороха. Отже Генеральний Секретаріат вперше перебазувався з Європи до Америки. Це дало можливість В.Кубійовичу звільнитися від значного обсягу адміністративної діяльності і зосередити свою працю лише як Голови Європейського НТШ, Директора Історично-Філософічної секції та Головного редактора енциклопедії, особливо англомовної. У 1963р. виходить перший том АЕУ-1, у 1971р. — другий (томи мали назву: “Ukraine. Concise of Encyclopeadia ”— “Україна. Стисла Енциклопедія”); у 1983р. появляється перший том АЕУ-2, т.зв. слов-никової “Encyclopeadia of Ukraine” (“Енциклопедія України”), у 1988р. — її другий том (вже по смерті В.Кубійовича). Було видано 5-10 томи ЕУ-2.

Тут не будемо описувати перепетій, пов'язаних з виданнями цих енциклопедій (див. книгу В.Кубійовича “Мені 85”, 1985р. та вищеназвані статті і брошуру “Дві енциклопедії”, а також нашу книгу “Володимир Кубійович”, 1996р.). Звернемо увагу лише на те, що АЕУ не була копією, звичайним чи навіть актуалізованим перекладом україномовної енциклопедії, як це дехто вважає. АЕУ були видані на новому якісному рівні, що говорило про зрослий рівень української науки у діаспорі. І саме її варто було б перевидати в Україні, переклавши українською мовою!

Зазначимо, що В.Кубійович здійснив титанічну дослідницько-організаційну працю у створенні наукових основ АЕУ. Зокрема вже після видання АЕУ-1, коли здавалось би, був набутий великий досвід у підготовці і виданні англомовного варіанту, він пише статті “Проблеми англомовної гаслової Енциклопедії Українознавства” (1977р.) та “Актуальні проблеми І тому англомовної Енциклопедії Українознавства (АЕУ-ІІ)” (1980р.). Ця остання була підготовлена як доповідь на конференцію Редколегії АЕУ-ІІ і Дирекції Канадського Інституту Українських Студій, що відбулася 12 квітня 1980р. у Торонто. Це вже була Третя конференція (перша відбулася у 1977 р., друга — у 1978р.. четверта — у 1982р.). Про обсяг роботи В.Кубійовича лише за три роки перед ХІ Загальними Зборами НТШ у Європі свідчить хоча б те, що тоді відбулося 26 засідань управи і президії НТШ і 110 (!) засідань редколегії Енциклопедії (це поза акціями, що здійснювалися Головним редактором у Америці).47 Англомовна ЕУ-2 появилася і завдяки КІУСу при Альбертському університеті в Едмонтоні (Канада) і Бюра з перекладу на англійську мову у Торонто, керованого проф. Дани-лом Струком. Але, навіть ураховуючи все це, у кінцевому підсумку успіх В.Кубійовича був успіхом Інституту Енциклопедії при Європейському відділі НТШ.

Цей відділ, керований В.Кубійовичем, за період 1963-1985рр. зріс у багатьох відношеннях, хоч за кількістю росту членства не спостерігалося. Якщо на 31.ХІІ.-1963р. він нараховував 86 членів, в т.ч. 1 почесного, 30 дійсних, 40 звичайних, 15 членів - прихильників,48 то під кінець праці В.Кубійовича (1984р.) тут було вже 4 почесних, 22 дійсних (деяке зменшення), 4 члени-кореспонеденти і 42 звичайних членів.49 По суті, в цей період було видано шість томів (5-10-й) ЕУ-2 і чотири томи АЕУ, вийшло 27 випусків неперіодичного бюлетеня під назвою “Вісті з Сарселю”, редагованого Атанасом Фіголем. Цей бюлетень акції С — так називали акцію матеріальної і фінансової підтримки ЕУ, організовану Українським Пластовим Сеньйоратом у 1962р. у Нью-Йорку (душею акції були Атанас Фіґоль, Цецілія Паліїв, Євген Борис). Цей бюлетень подавав широку інформацію про діяльність НТШ у Європі, про працю над ЕУ, друкував про внесок фундаторів-меценатів на видання ЕУ, давав мотивовану відповідь критикам Енциклопедії. З метою збору коштів для ЕУ в руслі Акції-С було організовано ряд поїздок В.Кубійовича і А.Фіґоля у США, Канаду та Австралію (1967, 1969, 1974, 1975, 1979, 1980, 1983рр.). Бібліотека НТШ у Сарселі під кінець життя В.Кубійовича нараховувала понад 18 тис. позицій. Вона отримувала 52 періодичні видання з діаспори, 5 мовних славістичних видань, передплачувала 52 видань з УРСР і т.зв. соціалістичних країн.

В період 1963-1982рр. активно працювала керована В.Кубійовичем Історично-Філологічна секція НТШ, в яку входили і члени неєвропейських НТШ. Вже на початку 60-х років НТШ видає “Збірник на пошану Зенона Кузелі” за ред. В.Янева, працю Т.Мацьківа “Мазепа у світлі дружніх німецьких джерел” (німецькою мовою). У 1964р. - працю Б.Винара “Українська промисловість” (175 т.). За десятирічний період (1974-1984рр.) було видано ряд томів “Записок НТШ”, зокрема, праці Я.Пастернака “Ранні слов’яни в історичних, археологічних та лінґвістичних дослідженнях”, М.Мушинки “Володимир Гнатюк — дослідник фольклору Закарпаття”, М.Шлемкевича “Сут-ність філософії”, Л.Соневицького “Студії з історії України”. З передмовою В.Кубійовича виходить збірник на пошану О.Штуля-Ждановича та ін. У 1973р. В.Кубійович видає працю “Наукове Товариство ім.Шевченка у 1939-1952р.”.

Не занехаяв В.Кубійович і своєї географічної та картографічної діяльності, яка відбувалась у руслі ЕУ та Історично-Філософічної секції. Зокрема, у 1977-1984рр. ним у співавторстві з А.Жуковським було видано загальну карту України у масштабі 1:2000000 (відповідно українською та англійською мовами); у 1983р. - статистичний довідник “Етнічні групи південно-західньої України (Галичини) на 1.І.-1939р. Національна статистика Галичини)”. Та й більшість статей до ЕУ і АЕУ цього періоду мали географічний характер. Тоді ж виходять мемуари В.Кубійовича “Мені 70” (1970р.), “Українці в Генеральній губернії. 1939-1941. Історія Українського Центрального Комітету” (1975р.), “Мені 85” (1985р.).

В.Кубійович — активний організатор і учасник наукових конференцій НТШ і заходів на відзначення визначних дат. На конференції 18-20.Х.-1963р. у Рокка ді Папа (біля Риму) “Релігія в житті українського народу”, організованій ІФС НТШ він виступає з доповіддю “Українці і росіяни в Українській РСР в світлі перепису населення 15.І.1959”. Вчений відкриває урочистим словом наукову сесію, присвячену 150-річчю від народження Патрона Товариства — Тараса Шевченка (Париж, 14.ІІІ.-1964 р.). У цьому році він виступає з промовою на відкритті виставки “Шевченкіана у Баварській бібліотеці” (Мюнхен, 10.ХІ.-1964р.). В.Кубійович був одним з організаторів і учасників наукової сесії, присвяченої почесному члену НТШ, Директору його Філологічної секції, письменникові Іванові Франкові (1966р.). У 1974р. на святковій академії з нагоди 100-річчя НТШ вчений виступає з доповіддю “Етапи розвитку та характеристика діяльності НТШ” та ін.

Діяльність і висока продуктивність праці НТШ, його Європейського відділу і самого В.Кубійовича отримувала постійну моральну і матеріальну підтримку від церковних кругів та організацій (в цьому плані дуже важливою була купівля на кошти Конґреґації Східної Церкви будинку і садиби НТШ у Сарселі). Особливо цінною була підтримка Товариства архієпископом Іваном Бучком та кардиналом Йо-сипом Сліпим (обидва були почесними членами НТШ). З нагоди відвідин Блаженнішим митрополитом кардиналом Йосипом Сліпим Сарселю (1970 р.) тут було влаштовано урочисте засідання Європейського НТШ. Кардинал високо оцінив працю Сарсельського осередку, обіцяючи йому подальшу допомогу.

Враховуючи подвижницьку працю В.Кубійовича на ниві національної науки, НТШ і широка українська громадськість постійно віддавали належну йому пошану. У 1982р. його обирають почесним членом НТШ. Ще у 1961р. читачі газети “Новий шлях” (Торонто) на конкурсі “10 найпопулярніших українців”, що живуть у діаспорі, надали В.Кубійовичу пальму першості. У 1981р. він став першим лауреатом Канадської Фундації Українських Студій. 28 вересня 1985р. у Нью-Йорку було відзначено 85-річчя від народження вченого ювілейною конференцією в руслі Загальних Зборів Історично-Філософічної секції НТШ.

Після смерті В.Кубійовича 2 листопада 1985р. його іменем було названо Інститут Енциклопедії Українознавства. 95-літній ювілей вченого був відзначений Всеукраїнською науковою конференцією з історії української географії і картографії (грудень 1995р., Тернопіль). До 10-річчя смерті видано один том наукових праць вченого за нашою редакцією (Париж — Львів, Європейське НТШ, 1996р.), книгу О.Шаблія “Володимир Кубійович: енциклопедія життя і творення” (Париж — Львів, 1996), науковий збірник “Будівничі НТШ й ЕУД:52 Володимир Кубійович (1900-1985), Атанас Фіґоль (1908-1993)” (Київ - Нью-Йорк - Чикаґо, 1998р., упорядник проф. В.Маркусь). У 2000 р. вийшов другий том праць вченого, куди увійшли його мемуари та епістолярна спадщина.

Столітній ювілей В.Кубійовича - українського географа, етнографа, картографа і енциклопедиста виповнився у 2000 році. Наукове Товариство ім. Шевченка гідно підготувалося до цієї визначної дати у житті національної науки. Організовано у Львові міжнародну наукову конференцію на честь вченого (7-8. ХІ-2000), виготовлено науково-публіцистичний документальний відеофільм (автор О.Шаблій), передбачено установлення меморіальної таблиці на будинку, де у 1941-1944 р. знаходився УЦК, керований В.Кубійовичем (ріг вул. Листопадового Чину і Б.Лепкого), посвячено камінь під пам'ятник вченому, оголошено конкурс на цей пам'ятник. На черзі видання ювілейного збірника “Записок НТШ” на пошану В.Кубійовича, книги із серії “Визначні діячі НТШ”.

Франко О. ФЕДІР ВОВК – ВЧЕНИЙ І ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ
Федір Кіндратович Вовк (Волков) (17.03.1847 – 29.06.1918) – вчений із світовим іменем: доктор Паризького (docteur des sciences) (1905), Каннського (1897) та Петербурзького (1917) (honoris cause) університетів, лауреат французького ордена Почесного Легіону (1916), медалі П.Брока (1906), Міжнародної премії ім.Канна (1912), великої золотої медалі ім.П.С.Семенова-Тян-Шанського (1916) [1], один з основоположників народознавства, антропології та археології в Україні, автор понад 500 опублікованих праць. Окрім цього він відомий громадський діяч, видавець, публіцист та літературознавець.

Ф.Вовк народився в с.Крячківці на Полтавщині, закінчив Ніжинську гімназію та Київський університет (1871), був активним діячем “Громади”, організував разом з М.Драгомановим першу вільну українську пресу в Женеві. У 1879 р. Ф.Вовк емігрував до Румунії, у 1883-1887 рр. перебував у Женеві, а з 1887 по 1905 р. – у Парижі, де проводив дослідження в Антропологічному товаристві та викладав у Вищій російській школі суспільних наук при Сорбонні. У кінці 1905 р. Ф.Вовк переїхав до Петербурга, там працював у Російському музеї та викладав в університеті.

Ф.К.Вовк був послідовником еволюційної школи, до якої належали Е.Тейлор в Англії, А.Сміт в Америці, Л.Манувріє, А. і Г.Мортільє у Франції, Д.Анучін і М.Ковалевський у Росії. Їх головна ідея – еволюція культури від нижчих до вищих форм, від дикунства до цивілізації.

Неоціненною заслугою Ф.К.Вовка було те, що, виступаючи в зарубіжній пресі, він знайомив французьку і світову наукову громадськість з досягненнями вітчизняної наукової думки в етнографії, археології і антропології. Численні рецензії, резюме, огляди та ін. нової літератури, що з’являлись в Україні та за її межами, зробили ім’я Ф.К.Вовка (Волкова) відомим у найширших наукових колах.

Як етнограф Ф.К.Вовк одним із перших у вітчизняній науці застосував науковий метод в етнографії і звернув основну увагу на вивчення побутових особливостей, але не тільки фольклорних, як це практикувалось до цього. Вчений – один із членів-засновників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке, проіснувавши всього 3 роки (1873-1876), зібрало і видало 7 томів етнографічних та фольклорних матеріалів. Ф.Вовк – автор програми для збирання етнографічних матеріалів, що була перевидана двічі, цікавих досліджень українських орнаментів, ярмарків, застосування рослин в народній медицині тощо.

Вчений увійшов в етнографію як перший серйозний дослідник весільних звичаїв та обрядовості в Україні. Його цінне дослідження “Шлюбний ритуал і обряди на Україні” [2] за глибиною, багатою джерельною основою та особливим світосприйманням не має собі рівних до цього часу. У Болгарії і Франції ця праця була видана ще за життя автора, в 1927 році вона побачила світ українською мовою у Празі, але на батьківщині вченого ця фундаментальна робота перевидана тільки в 1995 р. [3].

Підсумковою працею Ф.Вовка в галузі народознавства є його дослідження “Етнографічні особливості українського народу”. На документальній науковій основі вчений склав карту розселення українців на території Європи. Він очолив роботу по складанню етнографічної карти Росії (і особливо дослідження на території України) та відділи дослідження одягу, прикрас і антропології всієї Росії. Заслугою вченого можна вважати і створення у Петербурзі центру з вивчення слов’янської етнографії. Не буде перебільшенням зазначити, що Ф.Вовк був основоположником української і одним з найвидатніших представників загальнослов’янської етнографії.

Праці вченого як антрополога мають всесвітнє значення. Ф.Вовк вперше дослідив розвиток скелета стопи впродовж всієї еволюції людини. Цим відкриттям він став в один ряд поруч з найбільш уславленими вченими еволюційної школи: Е.Тейлором, Г. і А.Мортільє та Л.Манувріє. Однак, його фундаментальна докторська дисертація “Скелетні видозміни стопи в приматів і у людських расах” [4], що побачила світ французькою мовою в Парижі в 1905 році, до цього часу не перевидана рідною мовою.

Значним внеском Ф.Вовка в розвиток антропології як науки було винайдення й введення нового покажчика антропологічних вимірювань ноги.

Перебуваючи в еміграції, Ф.Вовк зумів зробити багато в науковому відношенні і для України. Впродовж декількох років учений досліджував українське населення Галичини, Буковини, Угорщини, Польщі та Сербії в антропологічному і етнографічному аспектах і в 1905 році звітував перед Антропологічним товариством в Парижі, опублікувавши при тому статті в бюлетені “Антропологія” [5] і в “Матеріалах до українсько-руської етнології” у Львові. Переїхавши в кінці 1905 р. до Петербурга, він виступає в університеті з доповідями про дослідження бойків і гуцулів.

У 1916 році в Петербурзі Ф.Вовк опублікував праці “Етнографічні особливості українського народу” та “Антропологічні особливості українського народу”, що підсумовували величезну багаторічну роботу вченого в галузі етнографії та антропології. Вперше на основі більше як п’яти тисяч вимірів і всебічних досліджень українців від Карпат до Кубані, що були проведені ним і цілою школою його учнів і послідовників: С.І.Руденком, Л.С.Чикаленком, О.Я.Шульгіним, М.П.Лебедєвим, О.Г.Алешо, С.Артюховим, В.В.Сахаровим, Б.Г.Крижановським, доктором І.Раковським та іншими, Ф.Вовк подав характеристику фізичних, побутових та духовних особливостей українського народу. Обміри проводились найточнішими інструментами кращих паризьких фірм, що були виготовлені на основі єдиної міжнародної системи еталонів антропологічних вимірів, прийнятих на конгресах в Монако (1907 р.) і Женеві (1912 р.). Варто зауважити, що Ф.Вовк був одним із ініціаторів і основоположників вироблення і прийняття цієї системи вимірювань і брав активну участь у вищезгаданих конгресах.

Ф.К.Вовк, базуючись на великому досвіді, дає аналіз соматологічних рис (соматологія – наука про будову тіла) українського народу у зв’язку з лінгвістичними ознаками населення північної і середньої смуг України. Відповідно до поліського діалекту розглядаються фізичні риси українців північної смуги і, нарешті, українців південної смуги – слобідсько-українського, подільського і південно-карпатського діалекту. Ф.Вовк одним із перших учених застосував таке комплексне дослідження, не вважаючи основною відмінною ознакою етнічних груп мову. “Несталість мови, як расової ознаки, – пише він, – давно вже примусила антропологів звернутись до постійніших, а тому й певніших ознак, як барва верхнього тілесного вкриття, волосся, очі, зріст, пропорції та форми різних частин тіла, а особливо кістяка. Уважне вивчення цих ознак посвідчило, що вони не тільки індивідуальні, але й передаються в спадщину, не змінюються протягом багатьох тисячоліть, а тому як найстаріші можуть бути справжніми расовими ознаками” [6].

Ф.Вовк бачив в українців етнічну спорідненість з південними і з західними слов’янами (за винятком поляків), причому вчений вважає, що українці відносяться до адріатичної або динарської раси. Така гіпотеза ще раніше була висловлена відомим вченим І.Денікером, який теж належав до тієї ж французької антропологічної школи, але Ф.Вовк розходився з ним докорінно, бо не вважав, що росіяни, білоруси і поляки належать до особливих рис (східної і привіслянської). Ф.Вовк висловив думку, що до первинної слов’янської основи цих народів додалось багато пізніших етнічних нашарувань, що призвело до зміни їх типу [7].

Деякі сучасні антропологи вважають, що росіяни та білоруси належать до кола північних, а українці – до південних європеоїдів, хоч у всіх східних слов’ян є споріднені риси.

До праці додано таблиці головних вимірів і три наочні карти поширення деяких фізичних рис (поширення кольору волосся, зросту і головного покажчика). Праця Ф.Вовка була високо оцінена Російським географічним товариством і разом з іншими дослідженнями вченого удостоєна в 1917 р. Великої золотої медалі імені П.Семенова-Тян-Шанського.

Ф.Вовк був одним із провідних вчених-антропологів не тільки Росії, а й усіх слов’янських країн.

Як археолог Ф.Вовк зайняв визначне місце серед дослідників археології первісного суспільства і особливо найдавнішого його періоду – палеоліту. Відкриття ним Мізинської палеолітичної стоянки (1908 р.) первісних людей біля Чернігова мало всесвітнє значення [8]. Про свої дослідження він не тільки доповідав у Петербурзі, Діжоні, Львові, Женеві і Парижі, але й опублікував декілька цінних праць в Росії і за кордоном. За ці дослідження Ф.Вовк та його учень, майбутній академік П.П.Єфименко були нагороджені міжнародною премією Канна (1912 р.).

Оцінка і популяризація нових видань і досліджень з вітчизняної археології, особливо відкриттів В.В.Хвойки, В.Б.Антоновича, М.Ф.Біляшівського, переклад книги чеського вченого Л.Нідерле “Человечество в доисторические времена” (1898р.) – мали теж всесвітній резонанс. Під редакцією Ф.Вовка і з його доповненням, в якому давався весь розвиток людського суспільства на території Росії від зародження первісних формацій до історичних часів, 1914 року в Ризі вийшла книга австрійського вченого Моріца Гьорнеса “Первобытная культура”.

Ф.Вовк відомий також як перший дослідник мистецтва епохи палеоліту і неоліту на території України (ХV – ІІІ тис. до н.е.). Його праці здобули широкі відгуки в наукових колах. Вчений досліджував скульптурні пам’ятки трипільської культури – знамениті жіночі зображення. Він один із перших дослідників складного рисунку, що відомий під назвою “меандр”, яким прикрашали браслети та інші вироби з кісток бивня мамонтів та рогів північного оленя. Увагу Ф.Вовка привертали рисунки на кам’яних та керамічних виробах та наскельні печерні зображення первісних людей.

Як музеєзнавець Ф.Вовк теж має великі заслуги перед наукою, він був одним із засновників музею Наукового товариства ім.Т.Шевченка у Львові та етнографічного відділу Російського музею ім. Олександра ІІІ в Петербурзі [9], який пізніше став самостійним Музеєм етнографії. Колекції, зібрані Ф.Вовком, зберігаються до цього часу.

Як видавець Ф.Вовк відомий як засновник журналу “Матеріали до українсько-руської етнології”, що видавався ним разом з І.Франком на кошти Наукового товариства ім.Т.Г.Шевченка у Львові з 1899 р. Впродовж кількох років учений – один з редакторів “Етнографічних збірників”, що видавались теж НТШ у Львові, та активний співробітник “Записок НТШ”.

Проживаючи в Парижі, Ф.Вовк був одним із редакторів французького журналу “Антропологія”, членом-кореспондентом бюлетнів Історичного і Доісторичного товариств, автором багатьох статей про Україну в чеському словнику Отта, дописувачем Великої французької енциклопедії (серед них відомі статті про “Київ”, “Харків”, про “Н.О.Куліша”, “М.І.Костомарова” та інші). У Петербурзі Ф.Вовк заснував журнал “Материалы по этнографии России” і був редактором і упорядником перших його томів, одночасно він редактор щорічника “Русский антропологический журнал”. Останні роки життя Ф.Вовк з групою редакторів організував видання української енциклопедії в Петербурзі, але в зв’язку з війною це видання обмежилось двома томами збірника “Украинский народ в его прошлом и настоящем” (1916 р.), де подано географічні, історичні, статистичні, юридичні та інші матеріали про український народ. Тут Ф.Вовк помістив свої підсумкові праці “Етнографічні особливості українського народу” та “Антропологічні особливості українського народу”.

Як публіцист Ф.Вовк сучаснику маловідомий і чекає свого окремого дослідження [10]. Проте свого часу він користувався популярністю. Ще в студентські роки Ф.Вовк входив до редакторської групи, так званих, “каторжників”, що “тягнули працю” в “Киевском телеграфе”, який в 1873-1876 рр. був органом “Громади”, де під псевдонімами “Новостроєнко”, “Новостроєнський”, “Яструбець” умістив ряд публіцистичних праць, деякі праці друкував Ф.Вовк у львівській “Правді”, яку “Громада” намагалась зробити своїм органом.

У перший період еміграції Ф.К.Вовка, коли він перебував у Тульчі, Плоєшті та Бухаресті, як свідчить щоденник та листування, він подає кореспонденції до “Новороссийского телеграфа”, газет “Romanula”, “Бухарестського телеграфа”, львівських газет “Діло”, журналу “Світ”, “Киевской старины” и др. У Парижі він виступає як кореспондент із Києва в “Бюлетні” історичного товариства і водночас – кореспондентом із Парижа в одеському журналі “По морю и суше” і київському “Жизнь и искусство”.

У 1905 р. разом з С.Русовою Ф.Вовк видає в Петербурзі і Львові книжечку українською мовою “Серед виноградарів Півдня Франції”, що знайомила читачів з життям французьких селян. Відомий він і як перекладач. У 70-і роки ХІХ ст. Ф.Вовк видав надзвичайно цікаву книжечку – переклад Брема про життя звірів. У 1898 р. вийшла книга чеського вченого Л.Нідерле “Человечество в доисторические времена” в перекладі російською мовою Ф.К.Вовка. Окрім цього, Ф.Вовк написав спогади про П.П.Чубинського, О.О.Русова, “Дещо із моїх австро-руських споминок”. Пробував себе в поезії і прозі. Далеко за межами країни Ф.Вовк стежив за подіями на Батьківщині, опублікувавши некрологи на смерть П.О.Куліша, М.І.Костомарова, О.О.Потебні, В.Б.Антоновича та ін.

Виступав Ф.Вовк і як мистецтвознавець, залишивши цікаві думки й спостереження над багатьма творами мистецтва, що були окрасою музеїв та виставок у Парижі, Римі, Неаполі, Відні та інших містах.

Та що б не робив Ф.Вовк, він завжди був насамперед громадянином, патріотом, громадським та суспільно-політичним діячем. Своїй “забутій Богом і людьми”, пригнобленій Україні Ф.Вовк віддав своє серце, свій розум, своє життя. І де б не був – чи в Києві, чи в Бухаресті, Женеві, Парижі чи Петербурзі, вчений ніколи не забував про свій народ, про свою землю і робив усе можливе для її добра.

Ще в студентські роки Ф.Вовк за рекомендацією В.Б.Антоновича взявся за підготовку “Кобзаря” Т.Г.Шевченка. Ним були зібрані і включені до цього видання заборонені цензурою твори поета. З великими труднощами йому вдалось видати цей “Кобзар” разом з О.Русовим тільки в 1876 р. в Празі.

У 70-і роки Ф.Вовк належав до “молодої” київської “громади”, але підтримував найтісніші стосунки з “старогромадівцями” і передовсім з В.Б.Антоновичем та М.П.Драгомановим. Услід за останнім восени 1876 р. Ф.Вовк був направлений і асигнований до Женеви для видання друкованого органу “Громада”. Він був не тільки редактором журналу, а й опублікував тут ряд статей, серед яких чи не найкраща “Т.Г.Шевченко і його думки про громадське життя” [11]. Тут же Ф.Вовк разом з М.Драгомановим випускають наступне видання “Кобзаря”. Ф.Вовк – один із організаторів ІІІ Археологічного з’їзду 1874 р. у Києві, який продемонстрував не тільки високий рівень наукової, але й суспільно-політичної думки в Україні. Як член-засновник Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства, Ф.Вовк спрямовував його працю в українському руслі. Ф.Вовк брав безпосередню участь у проведенні одноденного перепису населення Києва, який вперше показав справжній склад населення міста.

Через М.Драгоманова Ф.Вовк зближується з І.Я.Франком, з яким підтримував зв’язки все життя.

Віддавшись науковій праці в паризький період життя, вчений присвячує її, в основному, національній ідеї, національній науці. В Європі він популяризував здобутки української науки, і його ім’я було відоме в цілому світі [12], він знайомив читача з Україною і її громадськими і науковими діячами. Його скромне помешкання часто служило прихистком вихідцям з України, його зв’язками та рекомендаціями вони користувались як опорою у скрутних перипетіях життя.

Перебуваючи більше двадцяти п’яти років у вимушеній еміграції, Ф.Вовк підтримував тісні зв’язки з Україною і найбільше через Львів, куди він, починаючи з 1903 до 1906 рр., приїжджав щорічно. Тут він як член НТШ проводить етнографічні і антропологічні дослідження українців Галичини, виступає разом з І.Я.Франком та М.С.Грушевським на Українських наукових курсах у Львові (1904) з циклом лекцій... Саме організація таких курсів була національною справою в довголітній боротьбі за відкриття українського університету у Львові.

У Петербурзі (1906-1918) Ф.Вовк був у центрі українського національного руху, керівником чи співучасником різних справ, як-от: видання “Кобзаря” та “Малюнків Т.Шевченка” у 2-х випусках; перекладу Святого письма на українську мову, був членом Правління благодійного товариства бідних студентів українців, членом благодійного товариства допомоги полоненим галичанам в період Першої світової війни. Він пише етнографічний нарис життя Галичини, стаючи на захист зруйнованого краю і поневоленого народу. Уже перед своїм від’їздом на Україну, де вчений хотів організувати Академію наук і для якої заповів всю свою наукову спадщину та наукову бібліотеку, він організовує гурт учених та мистецтвознавців для складання каталога українських старожитностей і творів мистецтва, що знаходились у музеях та приватних колекціях в Петербурзі з метою повернення їх на батьківщину. Все своє свідоме життя Ф.Вовк самовіддано служив своєму народу і його ім’я має посісти почесне місце в історії науки і культури.

1. Науковий архів Інституту археології НАН України. Ф. 1. / Вовк Ф.К. Оп. 1. – Спр. 429.

2. Volkov Th. Rites et usages nuptiaux en Ukraine // L’Anthropologie. 1891. – T. ІІ. S. 160-184; 408-435; 537-587; 1892. – Т. ІІІ. – S. 541-583.

3. Вовк Хведір. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995.

4. Volkov Th. Variations squelettques du pied chez les Primates er dans les races humaines. – Paris. 1905.

5. Rapport sur les vayages en Galicie Orientale et en Boukovine en 1903 et 1904 // Bull. De la Sociologie d’Anthropologie de Paris. 1905. m. 6. – C. 244-289; Volkov Th. Rapport sur le vayage en Galicie Oriental en 1905. Bullet et Memoires de la S-te d’Anthropologie de Paris. 1905.

Вовк Федір. Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини. 1. Гуцули // Матеріали до українсько-руської етнології Наукового Товариства у Львові. – 1908. – Т. Х. – С. 1-5.

6. Вовк Хведір. Антропологічні особливості українського народу // Студії з української… – С. 21.

7. Науковий архів Російського географічного товариства в Петербурзі. Ф. 110, оп. 1, спр. 231.

8. Volkov Th. Nouvelles decouvertes dans la paleolithique de Mėzine. (Ukraine). – Congres International d’Anthropologie et d’Archeologie Prehistoriques. Compte Rendu de la ХІV Session. – Geneve, 1912. – Geneve, 1913. – Т. 1. – Рр. 414-420.

9. Центральний державний історичний архів України у Львові. Ф. 309. (Наукове товариство ім. Т.Шевченка). Оп. 1. – Спр. 42, арк. 25 зв.; Хроніка НТШ. 1903. Вип. 1, ч. 17, с. 48; Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України. Інв. книга № 2 № 9348-9643, 9913, 10063-10069, 10071, 10100-101021; Науковий архів Російського етнографічного музею. Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 73, 74; Центральний історичний архів Росії. Ф. 482. – Оп. 27 (410), спр. 42. – Арк. 90.

10. Франко Андрій, Франко Оксана. Літературно-публіцистична та громадська діяльність Федора Вовка // Українська культура в іменах і дослідженнях, присвячується 180-річчю Миколи Костомарова та 150-річчю Федора Вовка. – Рівне, 1997. – С. 28-42.

11. Вовк Ф. Т.Г.Шевченко і його думки про громадське життя // Громада. – 1879. – № 4. – С. 39-99.

12. D-r B.Adachi. Die Fuosknoghen der Lapaner Tokijo. 1905. VІ B. der Mitteil d Med. Fakult d. Koiserl Inpon. Universität zu Tokijo; W. Duchwarth morphologu and Anthropology. – Cambudje. – 1904. – C. 326.




Каталог: data -> users -> 5427
users -> Лекція №2 Тема морально-етичний закон християнства декалог (десять заповідей божих) Мета лекції
users -> Лекція. Лекція №1 Тема. Тема лекції. Фактори, що враховуються при відборі дітей для занять хореографією. Мета
users -> Лекція Тема Використання новітніх технологій навчання природознавства в початковій школі Мета
users -> Положення народознавчої роботи у сучасному українському днз мета заняття: поглибити знання студентів про особливості народознавчої роботи в умовах сучасного дошкільного навчального закладу. Питання для обговорення
users -> Лекція №3 Тема № святі тайни в християнстві мета лекції
users -> Тема Політична влада Мета заняття: з’ясувати поняття «влада», «політична влада»
users -> Лекція №14 Тема. Поняття про транспорт, лісові дороги та їх технічні елементи. Класифікація лісових доріг
users -> Тема історичні знання україни-руси в IX – XIII ст. Початки літописання в Руси-Україні IX – X ст. «Повість врєменних літ»
users -> Тема. Постулат и квантово
5427 -> Історія української етнографії (електронний збірник статей І матеріалів)


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка