Історія української етнографії (електронний збірник статей І матеріалів)


Сокіл Г. ДИНАМІКА ЗБИРАЦЬКО-ДОСЛІДНИЦЬКОЇ РОБОТИ В ГАЛИЧИНІ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ // Вісник Львівського університету: Серія філологічна. – ВИП. 37. – С. 99 – 111



Сторінка12/13
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.69 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Сокіл Г. ДИНАМІКА ЗБИРАЦЬКО-ДОСЛІДНИЦЬКОЇ РОБОТИ В ГАЛИЧИНІ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ // Вісник Львівського університету: Серія філологічна. – ВИП. 37. – С. 99 – 111.

Фольклористика як наука розвивається у трьох основних напрямах: 1) збір інформативно-джерельного матеріалу, 2) опрацювання цього матеріалу та його публікація, 3) науково-теоретичне осмислення усної словесності. Усі ці компоненти фольклористичного процесу взаємозв'язані, кожен по-своєму важливий і вартісний, хоча на певному етапі розвитку науки не завжди кожному з них приділялася належна увага. Ще в 1936 р. з цього приводу Філарет Колесса зазначав: "У самій збирацькій праці, у виданнях сирого матеріалу вражають деякі недостачі. В давніших збірниках, наприклад, Максимовича, Жеготи Паулі, навіть Головацького переважно не подано місця запису. Переважає безсистемність у виданнях, недостача критеріїв порядкування. Це утруднює орієнтацію, перегляд матеріалу і дослідчу працю" [13, с. 74]. І дійсно, фольклористиці довелося пройти довгий шлях збирання джерельних матеріалів, поки, зрештою, воно було поставлено на належний науковий рівень.

Мета цієї статті - з'ясувати основні наукові методи, прийоми записування фольклору в Галичині кінця ХІХ - початку ХХ ст., розкрити роль і значення наукових програм, інструкцій, питальників у формуванні та утвердженні методологічних засад фольклористики. До вказаної проблеми частково зверталися дослідники, вивчаючи окремі явища культури [17], персоналії [15; 32], жанри [18], однак на сьогодні питання залишається ще недостатньо висвітленим.

Методологія фольклористичних студій багато в чому залежить від якості зібраного матеріалу, з яким доводиться працювати дослідникам, а, отже, й від підходів до його фіксування, урахування певних критеріїв (текст, контекст, умови запису та автентичність, характер і манера виконання, ставлення самих інформаторів до того чи іншого твору, репертуар, вік респондентів і т. ін.).

На кінець ХІХ ст. вже визріла методика польових досліджень, пройшовши майже столітній шлях. Щоправда, підхід до польових обстежень упродовж тривалого часу був різним. Проте від самого початку зацікавлення фольклором простежуємо увагу до визначення і дотримання певних засад збирання, опрацювання і публікації фольклорних матеріалів.

Усвідомлення необхідності збору джерельного матеріалу з'явилося ще на початку ХІХ ст. Націлювали на потребу запису Денис Зубрицький, Микола Цертелєв, Зоріан Доленга-Ходаковський, Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш та ін. Цілу народознавчу програму "йти в народ" висунули члени "Руської трійці". Крім закликів, з'являлись і рекомендації з методики фіксування. Уже в збірнику Амвросія Метлинського "Народные южнорусские песни" (1854) поміщені "Правила для записування народних дум, пісень, казок, переказів і т. ін.", які склав Микола Білозерський. У них подано такі вимоги до фіксації фольклору, які й сьогодні не втратили своєї актуальності - точність запису, акцентуація, паспортизація. Цей науковий принцип був застосований і в едиційній практиці журналу "Основа" (1861-1862). Однак "Правила…" М.Білозерського не позбавлені і деяких недоліків: це, зокрема, порада записувати пісні під диктування, а не під час співу. За спеціально розробленими питальниками проводив народознавчі експедиції у 1870 роках Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (РГТ), членами якого були Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Іван Рудченко, Микола Лисенко.

Українська фольклористика на кінець ХІХ - початок ХХ ст. мала вже перед собою відповідно підготований науковий ґрунт дослідницької роботи і, врахувавши всі кращі надбання своїх попередників, виробила і утвердила систему дослідження уснопоетичних матеріалів, послідовно дотримуючись її. На цей час було посилено увагу до поєднання різних методів і підходів, зокрема утвердилася практика комплексного студіювання народної культури та її носіїв за окремими місцевостями й регіонами. Комплексне дослідження фольклору відбувалося у процесі польової роботи (на основі спеціальних програм і питальників, поєднання спостережень безпосереднього процесу виконання фольклорних творів з їх синхронною фіксацією). Це передбачало тісну співпрацю науковців різних спеціальностей - філологів, зокрема діалектологів, музикознавців, етнологів, істориків, антропологів і т.д.

Такі дослідники, як Іван Франко, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса вбачали у фольклорі не просто "пам'ятки" чи лише тексти, а специфічний вид народної діяльності, складний психокультурний феномен. Тому на цих (психологічних) аспектах усної словесності наголошували у зверненнях, питальниках, програмах для дослідження фольклору. Так, у першому номері часопису "Народ" (січень, 1890) І.Франко і Михайло Павлик оголосили відозву "Про записування галицько-руських простонародних пісень", у якій звернулися до збирачів з вказівками як та від кого записувати, куди надсилати записи [5, с. 16]. Друга частина відозви за браком місця не була тоді опублікована, лише згодом її підготував до друку Олексій Дей [21, с. 119-121]. У ній висловлено цікаві міркування про суспільну роль народної пісенності, її вплив та значення для вивчення світогляду і потреб народу. Саме у зверненні до фольклору І.Франко вбачав своєрідну школу виховання [підкреслення тут і далі моє. - Г.С.] інтелігенції. Він закликав записувати уснопоетичний матеріал, бо твердо вірив, що народні твори дають те, "чого не дає нам ніщо инше на світі - дають нам заглянути в душу иншої людини, чи цілого народу, показують нам, що його болить, що радує, що смутить, і заставляють нас самих з ним радуватись, тужити та сумувати" [21, с. 120]. Суттєвого значення учений надавав фольклорним творам ще й тому, що вони привертають до народу його власну інтелігенцію, вчать її говорити й думати так, як народ, і любити свій народ. Нарешті, важлива для інтелігенції усна словесність тим, що розширює знання про народ і вказує їй, "де й чого вона має вчитися та набирати з великого скарбу людської освіти, щоб нести підмогу тому народові, а не губитися в пустих і ні для кого не пожиточних мудруваннях" [21, с. 120]. Такі міркування І.Франка про фольклор, його вплив та значення для інтелігенції, є яскравим свідченням виняткової уваги вченого до усної словесності свого народу та обов'язкової потреби її фіксування. Вони актуальні тепер, коли замість звернення до автентичних творів, деякі дослідники часто поринають у "пусті мудрування" псевдонауки.

І.Франко, М.Павлик висували вимоги до записування не лише тексту, а й контексту, в якому побутує народний твір, відтворювати "зовнішню" і "внутрішню" обстановку, при якій вдалося почути пісню чи казку.

На сторінках часопису "Народ" уже за 1900 р. фольклорно-етнографічні матеріали було опубліковано в таких номерах: 4, 6, 9, 12, 17. Переважають фіксації народних пісень (колядки, голосіння, балади, пісні-хроніки, емігрантські), зрідка трапляються казки, звичаї та обряди ("Святий вечір у Грибовичах піді Львовом"). Серед збирачів значаться Філарет Колесса (запис казки "Старий вовчище" з Ходович на Стрийщині), Марія Гаморак (голосіння зі Стецева на Снятинщині), Іван Бушак (пісня-хроніка "В Дебеславцях серед села неслава сі стала" з с. Замулинці Коломийського повіту) та ін. Фольклорні записи паспортизовані, хоча натрапляємо і на неконкретні відомості, як-от: "Від людей записала Ганка В." Більш послідовно дотримано вимог у публікаціях уснословесних матеріалів в часописі "Житє і слово" (1894-1897), який заснував і видавав І.Франко.

Утвердження й дотримання наукових принципів у збирацько-дослідницькій справі значно посилилося в часи Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) у Львові. У діяльності Етнографічної комісії НТШ, навколо якої згуртувалася народознавча наука, фольклористичне питання було поставлено серйозно і фахово. Члени цієї комісії виробили чітку систему дослідження народної творчості на всіх рівнях - збирацькому, едиційному, теоретично-осмислювальному.

Фольклорно-етнографічні матеріали почали друкувати в "Етнографічному збірнику", який упродовж 1895-1898 рр. щорічно виходив по одному тому, а з часу створення Етнографічної комісії (травень 1898 р.) - по два томи щорічно. У 1899 р. засновано ще один друкований орган Етнографічної комісії - "Матеріали до українсько-руської етнології" (з 1909 р. виходить під назвою "Матеріали до української етнології"). Комісія проводила велику роботу над системним збиранням, науковим опрацюванням та публікацією творів усної словесності. До того ж, наукові розвідки поміщалися на сторінках "Записок Наукового товариства імені Шевченка", в "Літературно-науковому віснику", в "Пам'ятках українсько-руської мови і літератури".

У 1890 роки в історії української фольклористики розпочалася доба постійного, систематичного збору матеріалу. Дослідники виробили й утвердили наукові підходи до збирання, упорядкування та осмислення уснопоетичних творів. Розгортається величезна робота з розробки жанрово-тематичних питальників, розширення сітки кореспондентів-записувачів, втілюється ціла система фахових наукових вимог не лише до записування, а й класифікації матеріалу та підготовки його до друку.

Організацією збирацько-дослідницької роботи чи не вперше (за винятком Південно-Західного відділу РГТ) займається не приватна особа, а наукова інституція - НТШ, зокрема Етнографічна комісія, першими членами якої були фольклористи І.Франко, В.Гнатюк, Ф.Колесса, Володимир Шухевич, Осип Роздольський, Борис Грінченко. Результати їхньої діяльності своїм діапазоном вийшли далеко за межі не лише Галичини, а й усієї України. Методика записування уснопоетичного матеріалу, її найголовніші аспекти мають важливе значення для вироблення й утвердження наукових засад фольклористичної праці.

Уся збирацька робота проходила за чіткими принципами й охоплювала три основні етапи: 1) організаційний (підготовчий); 2) власне збирацький; 3) післяекспедиційний.

Початком підготовчого етапу було організаційне засідання Етнографічної комісії, на якому обговорювалися та вирішувалися питання вибору місцевості для запису, кількості учасників експедиції та спрямування їх на записування відповідних жанрів. Зверталася увага на регіональне вивчення фольклору, зокрема фіксувалися матеріали з одного села (казки з Берлина Бродівського повіту, народні пісні з Ходович на Стрийщині), регіону (записи В.Гнатюка з Угорської Русі, фольклорно-етнографічні матеріали В.Шухевича з Гуцульщини, Ф.Колесси з Лемківщини, весільні обряди та пісні з Бойківщини). Скажімо, в літній експедиції 1900 р. за ініціативою Етнографічної комісії була організована експедиція для збирання фольклорних, археографічних і лінгвістичних матеріалів. У ній узяли участь О.Колесса, М.Павлик, О.Роздольський, І.Франко. Учені працювали за маршрутами, які охоплювали Лемківщину, окремі терени Стрийського (тепер Львівської обл.), Коломийського (тепер Івано-Франківської обл.) повітів, міста Збараж (Тернопільська обл.), Львів та ін. [24, ч. 4, с. 18].

Важливий момент у підготовчій роботі - складання та обговорення жанрово-тематичних та загальних (універсальних) питальників. Для тих, хто послуговувався стаціонарним методом записування фольклору, розсилали спеціальні порадники, відповідні квестіонари-запитальники, оскільки Етнографічна комісія налагодила роботу з кореспондентами, котрі збирали для неї відповідні фольклорно-етнографічні матеріали. Співробітники комісії розробляли спеціальні програми, інструкції, відозви, які публікували в наукових виданнях, пресі чи окремо, і надсилали збирачам народної творчості. Так проводилася цілісна, системна робота у галузі не лише фольклористики, а й усього українознавства.

Уже в першому томі "Етнографічного збірника" було поміщено обширну "Програму до збирання відомостей про українсько-руський край і нарід" [16, с. 1-16]. У ній учені чітко окреслили курс на науковість підготовки і публікацій фольклорних джерел. У програмі виділено чотири основні розділи, які стосувалися таких галузей науки, як історія, етнографія, економіка і право. Другий розділ - "Відомості етнографічні" охоплював фольклорні матеріали під заголовком "Народна література", де перелічувалися жанри усної словесності, які треба записувати (до речі, тут не згадуються казки, оскільки цей жанр власне розпочали публікувати добіркою О.Роздольського в тому ж першому томі з наміром продовжити в наступних збірниках).

Програма націлювала на широкий спектр дослідження. До записів ставилися високі наукові вимоги: збереження місцевої вимови, позначення акцентуації, відповідна паспортизація текстів та належні коментарі, а також пропонувалось подавати широкі відомості про обдарованих носіїв фольклору. Також було зосереджено увагу й на таких нюансах, як історія поширення народного твору, часові та територіальні варіанти, контекст побутування тощо.

Окремо Етнографічна комісія розробляла квестіонари, пов'язані з підготовкою до видання жанрово-тематичних груп фольклору. Так, у "Літературно-науковому віснику" за 1899 р. було надруковано програму "В справі збирання народних легенд", яку підписали І.Франко та В.Гнатюк [4, с. 176-178]. У ній відзначено вісім основних тематичних циклів, які, до речі, згодом увійшли до розділів двотомної збірки "Галицько-руські народні легенди". Крім класифікації, подано поради щодо фіксації легенд. Рекомендувалось "записувати всяку, хоч би й малу дрібницю, бо з деяких оповідань, певно, лишилися в народній традиції тільки шматки, і тільки зібравши ті відривки і впорядкувавши їх відповідно, можна буде відтворити первісну цілість" [4, с. 178]. Зауважимо, що в практиці видань НТШ не допускалася контамінація варіантів. Оскільки цілісність прозових жанрів не завжди зберігалася в пам'яті інформаторів, то у випадку реконструкції певного сюжету окремі його елементи можна було почерпнути з близьких варіантів.

Етнографічна комісія проводила скрупульозну роботу щодо відбору матеріалу, враховуючи насамперед уже опублікований в "Етнографічному збірнику" і "Матеріалах до українсько-руської етнології". У зв'язку з цим у методичній програмі "В справі збирання етнографічних матеріалів" за 1901 р. (на той час видано 10 томів "Етнографічного збірника") наголошувалося, що жанри, опубліковані вже в попередніх випусках, найближчим часом видавати не будуть. А хто бажав би записати, наприклад, казки, анекдоти, то треба звірити з уже надрукованими і записувати тільки ті, яких там немає [20, с. 450]. Така ж тенденція властива і наступним квестіонарам.

Особливу увагу звертали на фольклорні жанри, які зрідка або й зовсім не були зафіксовані і не опубліковані до того часу, а саме: приповідки, замовляння, загадки; оповідання про страхи, чортів, упирів, чарівниць, відьом вовкулаків і т. ін., про закляті скарби; історичні особи і місцевості; колядки, щедрівки, повіншування; голосіння; пісні про опришків, вояцькі пісні; коломийки; забави дітей і старших у різні пори року [20, с. 450-451].

Досить обширний за обсягом методичний порадник з'явився в пресі за 1904 р. У ньому, як і в попередньому, також наголошувалось на різних жанрах, які найближчим часом планували видати. З пісень запропоновано записувати передусім колядки і щедрівки, а також козачки (шумки, чабарашки), гаївки (з приміткою: найліпше списати всі, що існують в якомусь селі); зверталася увага на тексти вертепу з поданням опису й малюнків. З народної прози - демонологічні оповідання [9].

Важливо, що було розроблено методичні поради, в яких вказувалося не лише що, але й як записувати. Головна вимога - точність фіксації, непорушність принципу автентизму. Оповідання треба записувати "дослівно" від оповідача під диктовку, не можна від себе нічого додавати, ані викидати з нього, обов'язково дотримуватися діалекту. "Коли говорять де, - читаємо в квестіонарі, - шепка, жєба, сїль, ходит, робит, юж, цимра і т. ін, то не можна тих форм справляти на: шапка, жаба, сіль, ходить, робить, вже, кімната, але лишати все без змін" [9, с. 14-17].

До наукових порад у питальниках додавались суто практичні рекомендації, наприклад, кожен запис робити на одному боці аркуша, менші - "на вісімках"; приповідки, загадки, вірування записувати на окремих маленьких картках; на одній картці не можна писати дві приповідки або загадки; картки після запису зв'язати шнурочком, аби не розсипалися тощо. Такі детальні поради були необхідні, бо не всі кореспонденти мали досвід у записуванні фольклору та й, зрештою, відповідної освіти. Цікавим є й те, що для заохочення збирачеві обіцяли надіслати ті томи "Етнографічного збірника", в яких будуть надруковані його матеріали, а при більшій кількості записів він міг одержати безкоштовно й інші томи цього видання.

Прагнучи видати збірку українських загадок, Етнографічна комісія неодноразово зверталася з проханням збирати їх. Необхідність записування цього жанру обумовлювалась насамперед тим, що вони "чимраз більше зникають або заступаються штучними продуктами шкільних читанок" [3, с. 12]. До записування загадок ставились ті ж вимоги, що й до інших жанрів. Особливо наголошувалось на точності запису, паспортизації (місцевість, ім'я та вік оповідача). Ніяких перестановок порядку слів чи пропуску чогось не дозволялось, а, навпаки, пропонувалось точно передавати спосіб і тон вимови, навіть підкреслювати слова, виділяючи логічний наголос ("на які оповідач кладе більший натиск, наголос"). Оскільки загадки - своєрідний жанр, то пропонувалось передусім брати до уваги примітки про обставини, серед яких їх загадують, техніку відгадування, хто займається загадуванням (діти, молодь, дорослі, чоловіки, жінки), а також записувати сороміцькі загадки. На жаль, загадки так і не були підготовані окремим виданням.

Значну роль у справі збирання фольклорних творів відіграла "Відозва у справі записування народних традицій про опришків" [2, с. 28-31], в якій пропонувалося фіксувати пісні, оповідання, розшукувати документи про різних опришків. Місцеві кореспонденти відгукнулися на неї і надіслали цікаві матеріали, що склали основу "Народних оповідань про опришків" (1910). Тут зібрано перекази не тільки про відомих опришків - Олексу Довбуша, Івана Бойчука, Івана Рахівського, Дмитра Марусяка, а й про менш знаних - Шумея, Куділя, Ціву та ін. Унікальність збірки полягала передусім у повному і всебічному представленні прозових творів (258 номерів) одного тематичного циклу.

Заслуговує на увагу також "Квестіонар для записування місцевих переказів" [10, с. 16-18]. У ньому наголошувалось на великому значенні цього фольклорного пласта для національної культури. "Збирайте ці традиції і перекази, - говориться тут, - не дайте згинути їм у завірюсі нашого часу! Інші народи назбирали їх велику силу і тепер заходяться коло їх видання. Невже ж ми одні лишимося позаду і опинимося колись бездомними сиротами, яких ніщо не в'яже з їх родом і рідним гніздом. Саме збирання місцевих переказів може пролити багато світла і на розвиток народної душі та психології і на минуле поодиноких сіл і місцевостей" [10, с. 16-17]. Однак, чомусь мало хто відгукнувся на ці заклики. З цього приводу В.Гнатюк інформував відомого історика Мирона Кордубу, що в комісію надійшли матеріали лише від декількох кореспондентів [14, с. 5]. Розроблені методичні поради щодо поділу переказів на дві основні групи - перекази про місця (назви сіл, міст, рік, озер, ставів, доріг, лісів, ярів) та перекази про людей (засновників села чи міста, перших поселенців; відомих майстрів, будівничих, ковалів, мельників, шевців, кравців; визначних співаків, музик, учителів, дяків, священиків) і дотепер не втратили своєї актуальності, вони можуть послужити для наших сучасників під час збирання зокрема топонімічних переказів у кожному краю.

Значення методичних програм, інструкцій, питальників у виробленні методологічних засад було б не повним без "Квестіонару у справі записування похоронних звичаїв і голосінь" [11, с. 37-39], який складався з двох частин: Звичаї; Голосіння. Перша охоплювала 20 конкретних питань, що стосувалися вірувань і звичаїв, пов'язаних з віщуванням смерті, наряджанням покійника (як одягають нежонатих і незаміжніх, дітей), особливостей похоронів, комашні, жалоби. Окремим пунктом зазначалося: "Чи пересиджується при мерци і що тоді робиться? Чи співаються пісні і які? Чи є тоді в звичаю бавитися і яких уживається забав? Докладний опис. Котрі з тих забав уживаються лише при мерци?" [11, с. 38].

У другій частині питальника зверталася увага на учасників голосінь (жінки чи чоловіки, свої чи чужі, чи наймають плакальниць, чи прийнято вчитися у професійних плакальниць); адресатів голосінь (мати за дитиною, вдова за чоловіком, дочка за батьком); тексти голосінь (прозові чи віршовані, довгі чи короткі); манеру виконання (дуже голосно чи тихо); час виконання (при укладанні на лаву, в труну, при виносі, по дорозі, на могилі, чи голосять на поминках - на третій день, дев'ятий, сороковий, річницю, на Святий вечір, Великдень, задушну суботу). Бралися до уваги й жартівливі голосіння [11, с. 39]. Наголошувалось на докладному записі репертуару кожної плакальниці, із зазначенням її віку, місцевості, вказівками, відколи займається голосінням, від кого перейняла голосіння. Такий детальний питальник посприяв появі в "Етнографічному збірнику" (Львів, 1912. т. 31-32) двотомника "Похоронні голосіння" і "Похоронні звичаї та обряди".

Основні поради щодо збирання фольклору узагальнив і виклав В.Гнатюк у праці "Українська народна словесність" [8], яка стала розширеною програмою для фіксації народнопоетичної творчості. Водночас вона була спробою науково класифікувати усну словесність за жанрами. На невідкладну потребу збирання українського фольклору, зокрема пісень і народних мелодій, у багатьох своїх працях вказував Ф.Колесса [12]. Відзначимо, що з 1900 р. для фіксації мелодій було використано фонограф, одним з перших його застосував О.Роздольський, згодом Ф.Колесса. У той же час В.Гнатюк залишився вірним традиційному принципу записування "під олівець".

Власне збирацький етап розпочинався попереднім ознайомленням з місцевістю, виявленням цікавих та обдарованих носіїв фольклору. Збирачі приступали до справи, як зауважив І.Франко, не насліпо, де-небудь, але "познайомлені добре з попередньою літературою, вишукують території найцікавіші для досліду, вповні розуміючи його наукову донеслість" [25, c. 241]. І дійсно, приступаючи до записування, вони ставили перед собою певну наукову мету як "збирачі-систематики, що виходять із наукових поглядів на ціль фольклористики і дивляться критично на матеріал" [25, с. 241].


Щодо точності записів, то збирачі намагалися передавати текст абсолютно без змін, із збереженням діалекту, усіх фонетичних особливостей, інакше кажучи, "слово в слово". Великою хибою, як підкреслював В.Гнатюк у рецензії на видання Б.Грінченка "Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях", є те, що багато фольклористів, фіксуючи казки, чи перекази, не записують їх просто з уст оповідача слово в слово, лиш списують їх зміст, а відтак виправляють його так, як їм подобається [7, c. 211]. Довільне поводження з текстом гостро засуджували, адже це не лише знецінювало результати праці, а й фактично позбавляло ці тексти наукової вартості.

З метою відтворення правильної акцентуації у прозових творах, як уже зазначалося, було висунуто вимогу ставити на кожнім слові наголос. У згаданій рецензії В.Гнатюк писав: "Ні один з українських етнографів не звернув досі уваги на те, що дуже важна річ у прозових оповіданнях - подавати на кождім слові наголос. У нас про наголос нема жодної ширшої студії, та й як же її зладити, коли ми не знаємо докладно народного наголосу, а се ж річ першорядного значення!" [7, c. 212]. Тому в Галичині на той час було звернено велику увагу на вказане питання. У цьому аспекті вирізняються записи самого В.Гнатюка та О.Роздольського (уже в першому томі "Етнографічного збірника" (Галицькі народні казки, 1895) в усіх народних творах, які зафіксував О.Роздольський, проставлено наголоси). У передмові до "Галицько-руських народних легенд" В.Гнатюк зазначив, що стосовно "вірности записів" може ручатися тільки за свої власні і тексти О.Роздольського, які "дуже докладно позаписувані" [6, c. X]. Характеризуючи В.Гнатюка як збирача, Володимир Білий акцентував на точності записів фольклориста: "Перше, що різнить виразно записи В.Гнатюка від старих записів, - це суворе додержання фонетики. Уживаючи такого способу записувати фольклорний матеріал, Гнатюк точно передавав і діалектологічні особливості, що надало його праці велику вагу для діалектологів" [1, с. 236]. Крім фіксацій В.Гнатюка, О.Роздольського принципу автентизму послідовно дотримувалися Лука Гарматій, Петро Шекерик-Доників (хоча останній не завжди акцентував прозові твори).


Каталог: data -> users -> 5427
users -> Лекція №2 Тема морально-етичний закон християнства декалог (десять заповідей божих) Мета лекції
users -> Лекція. Лекція №1 Тема. Тема лекції. Фактори, що враховуються при відборі дітей для занять хореографією. Мета
users -> Лекція Тема Використання новітніх технологій навчання природознавства в початковій школі Мета
users -> Положення народознавчої роботи у сучасному українському днз мета заняття: поглибити знання студентів про особливості народознавчої роботи в умовах сучасного дошкільного навчального закладу. Питання для обговорення
users -> Лекція №3 Тема № святі тайни в християнстві мета лекції
users -> Тема Політична влада Мета заняття: з’ясувати поняття «влада», «політична влада»
users -> Лекція №14 Тема. Поняття про транспорт, лісові дороги та їх технічні елементи. Класифікація лісових доріг
users -> Тема історичні знання україни-руси в IX – XIII ст. Початки літописання в Руси-Україні IX – X ст. «Повість врєменних літ»
users -> Тема. Постулат и квантово
5427 -> Історія української етнографії (електронний збірник статей І матеріалів)


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка