Історія української етнографії (електронний збірник статей І матеріалів)


Костриця М. ІВАН ФРАНКО ЯК ІСТОРІОГРАФ ГАЛИЦЬКОГО КРАЄЗНАВСТВА (ДО 150-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ) // Історія української географії



Сторінка5/13
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Костриця М. ІВАН ФРАНКО ЯК ІСТОРІОГРАФ ГАЛИЦЬКОГО КРАЄЗНАВСТВА (ДО 150-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ) // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. - Випуск 2 (14). - С.26-30.
Розвиток і становлення українського географічного краєзнавства в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. невіддільно пов’язані з особливостями суспільно-політичного становища в регіоні.

Пожвавленню вивчення території Галичини та розвитку краєзнавства сприяло відкриття у Львівському університеті у 1882 році кафедри географії на чолі з вихованцем Ягеллонського університету польським ботаніком і географом Антоні Реманом (1840–1917). З ім’ям А.Ремана, який керував кафедрою до 1911 р., пов’язане становлення географії як дисципліни і підготовка відповідних кадрів. Зокрема, серед його учнів вийшли у велику науку такі відомі географи, як Г.Величко, В.Геринович, Є.Ромер, С.Рудницький.

Українець Григорій Величко (1863–1932) був першим докторантом А.Ремана. 6 липня 1889 року він захистив дисертацію на тему “Пластика польсько-руських земель з особливою увагою до Карпат” і став першим українським доктором у галузі географії. Це перша регіональна праця, присвячена географії земель між Одрою та Дніпром. Найцікавіша, і без сумніву новаторська частина роботи, – регіональний поділ русько-українських Карпат, які автор знав найкраще.

Г.Величко поділив цей регіон на дві головні частини: Татри і Бескиди. Заслуговує на увагу також впровадження автором краєзнавчого поняття “бескиди”, запозиченого з народних назв, для позначення певного типу гір. Згодом воно стало загальноприйнятим у науковому світі. За Г.Величком, Бескиди – це довгий витягнутий ланцюг гір від Яблунівського перевалу на заході, до витоків Золотої Бистриці на сході. Дослідник поділив Бескиди на Західні і Східні, проводячи границю між ними долинами Камениці і Дунайцю. У межах Західних Бескидів він виділив 11 гірських груп, обґрунтувавши такий поділ характером гір, їх відносними висотами, а також напрямом річкових долин [1]. Поділ Східних Бескидів він звів до виділення трьох регіонів. В особливу групу Г.Величко виділив Чорногору. Значну частину роботи дослідник присвятив Татрам.

Проведений Г.Величком поділ Карпат, хоча й мав описовий характер, був на той час суттєвим науковим досягненням у регіональній географії і утверджував позиції українського географічного краєзнавства, що з великими труднощами зароджувалося на Галичині. Серед інших відомих праць Г.Величка, написаних українською мовою, заслуговують на увагу “Народописна карта українсько-руського народу” (1896), “Географія України-Русі” (1902). Г.Величко – автор першого природно-географічного районування, а також першої етнографічної карти українських етнічних земель.

Проте приклад з Г.Величком був далеко не типовим для тогочасної Галичини, а швидше виключенням. “Місце під сонцем” українські вчені виборювали у жорстокому протиборстві і суперництві за сфери впливу між австро-угорськими і польськими буржуазно-поміщицькими колами, політиками й ідеологами.

М.П.Драгоманов, познайомившись у 1874–75 роках з галицькими українцями, зробив сумний висновок про рівень знань про свій край тодішньої української інтелігенції, зазначаючи, що “галичани рід людей, які про свою батьківщину знають якнайменше”[2]. Головною причиною подібного стану, на думку М.П.Драгоманова, було те, що австрійський уряд, приєднавши Галичину до своєї імперії, фактично не дбав про розвиток в ній національної культури і краєзнавства зокрема. І це, з погляду правлячої верхівки, цілком можна було зрозуміти. Адже краєзнавство, як справедливо зазначав І.Я.Франко, “легко могло б пробудити у його мешканців надто велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє і недавнє минуле, не кажучи вже про теперішній стан”[3]. Подібний стан речей був небажаним для уряду, тому на розвиток краєзнавства увага не зверталася, відомості про рідний край від народу утаємничували і намагалися не допустити до відома широкого загалу. Надмірна цікавість до громадських і політичних справ чи географії свого краю легко могла стати небезпечною, викликати до підозри і переслідування з боку пильної бюрократії. Що ж стосується окремих публікацій німецьких краєзнавців про край, то вони “дивилися на Галичину і стосунки в ній з висоти своєї німецької освіченості, ставилися з погородою до мешканців, їх звичаїв, мови та історичних традицій”[4]. Безумовно, що подібні книжки і не могли мати патріотичного впливу на галичан.

Офіційні і напівофіційні видання з географії і статистики Галичини, як правило, були представлені сухими шкільними підручниками або збірниками сирих матеріалів на кшталт “Таблиці до статистики Австрійської монархії”, які ні за своїм характером, ні за призначенням не могли мати широкої популярності, а часто навіть взагалі були недоступні для широкого загалу. Таким чином, покоління за поколінням виростало у Галичині без знань про рідний край.

У 1873 році за ініціативою письменника Олександра Кониського та члена Кирило-Мефодіївського товариства Дмитра Пильчикова і в основному за рахунок вступного фонду придніпрянських українців у Львові було організаційно створено Товариство ім.Т.Шевченка. Символічно, що саме цього ж року у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Згідно першого варіанту статуту, який підготували Д.Пильчиков і М.Драгоманов, своїм головним завданням новостворене товариство ставило “вспомагати розвою руської (малоруської) словесності”. Та невдовзі, гостро відчуваючи духовні запити українства, Товариство ім.Шевченка вирішило значно розширити свої функції та коло наукових інтересів.

За пропозицією Олександра Кониського, Володимира Антоновича та Олександра Барвінського ця інституція, згідно нового статуту 1892 р., була реорганізована у Наукове Товариство імені Т. Шевченка (НТШ) на зразок західнослов’янських товариств. Основну наукову роботу планувалося проводити у трьох секціях: історико-філософській, філологічній та математично-природописно-лікарській. Використовуючи сприятливу політичну ситуацію, керівництво НТШ домоглося фінансової допомоги з боку мініс-терства освіти Австро-Угорщини та галицького сейму [5]. Таким чином, сформувавшись у багатопрофільну інституцію, НТШ взяло на себе роль загально-українського лідера у становленні основних напрямів національної науки, духовного просвітництва народу. Товариство стало предтечею майбутньої Української академії наук.

Математично-природописно-лікарську секцію тривалий час очолював відомий вчений, почесний і дійсний член НТШ Іван Верхратський (1846–1919), і який був одночасно редактором її “Збірника”. В українську науку вчений увійшов як природознавець, етнограф, мовознавець, педагог, громадський діяч. Він був одним із фундаторів українського природознавства, автором перших шкільних підручників з ботаніки, зоології і мінералогії, якими користувалися декілька поколінь українських школярів. І.Верхратський вважався найкращим фахівцем з термінологічних питань у всіх природничих науках. Він був відомим дослідником рослин і тварин Східної Галичини, знавцем комах, особливо метеликів. Вче-ний написав один з перших українських підручників з мінералогії та склав перший тлумачний словник з мінералогії (“Виразня мінералогічна”, 1909), який охоплював понад 580 термінів з кристалографії та мінералогії. Описи, як і назви, подано в ньому українською та німецькою мовами.

Товариство швидко завоювало авторитет у науковому світі, зростала кількість його членів і симпатиків. Цьому у значній мірі сприяв друкований орган товариства - “Записки НТШ”, започаткований у 1892 році. Зазначимо, що переважна більшість вчених НТШ (за винятком окремих членів правління) свою діяльність здійснювали на громадських засадах, у вільний від основної служби час. Головним стимулом для них служили наукові інтереси, бажання прислужитися українському народові.

Важлива організаторська і наукова роль у розбудові НТШ належала велетові української культури Івану Яковичу Франку (1856–1916). Активний член НТШ з перших днів його заснування, І.Франко з 1898 року очолював Етнографічну комісію Товариства, був редактором “Етнографічного збірника”. Йому належить авторство повного статуту НТШ (1904 р.), що з невеликими змінами діяв до кінця існування Товариства [6].

Крім титанічної організаторської і редакторської роботи, І.Я.Франко виявив себе як визначний краєзнавець-дослідник та історіограф Галичини, Волині й Поділля. Його численним краєзнавчим працям притаманний глибокий науковий аналіз проблем краю, показ на конкретних прикладах життя регіонів соціально-економічного становища населення під ярмом гнобителів, гостра критика польської історіографії щодо культуртрегерської місії Речі Посполитої в Україні. І.Франко був не лише кабінетним вченим. Він багато мандрував, був організатором подорожей, походів, мандрівок та екскурсій. Активна участь в “Мандрівному комітеті”, що діяв при “Академічній беседі”, спонукала його до думки про те, що краєзнавчий матеріал набуде більшої ваги у випадку його систематизації та аналізу. З цією метою у 1893 р. він організував “Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу”, а згодом – “Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю”. Результати своїх мандрівок І.Франко узагальнив у численних публікаціях та етнографічних матеріалах, у теоретичних працях з етнології та етнографії. Вчений пильно стежив за появою публікацій з краєзнавчої тематики про Україну та її країв, подавав критичні оцінки, чітко з’ясовував ідеологічні позиції і концепції їх авторів.

І.Я.Франко першим в Україні наприкінці ХІХ ст. в історіографічній статті “Галицьке краєзнавство” (1892 р.) обґрунтував поняття “краєзнавство” як науку і виклав її суть, значення та місце у житті суспільства [7]. Вчений із знанням справи проаналізував розвиток краєзнавства в Німеччині, Данії, Швеції, зазначаючи, що в цих країнах “наука краєзнавства (німці її називають Heimatskunde) становить один з найважливіших предметів шкільного навчання, починаючи з початкової школи”. Зокрема, “у Німеччині кожна провінція, кожна з так званих Duodez staat (карликових держав) має велику краєзнавчу літературу, куди входять не тільки спеціальні праці про міста, регіони, замки, пам’ятки, а й численні популярні видання, які передають широким колам читачів, особливо молоді, систематично і доступно викладені результати цих спеціальних праць”. На думку І.Франка, добре поставлена краєзнавча робота дає “змогу докладно ознайомитися зі своїм краєм і усією Батьківщиною, з її географічним положенням, ґрунтами, кліматом, шляхами сполучення, містами, людьми, суспільним устроєм, історією, пам’ятниками і т. д. Адже ж це перший ступінь, перша прикмета раціональної освіти – знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об’єднаного організму”[8].

На матеріалах Галичини, Західного Поділля і Волині І.Франко започаткував історіографічне узагальнення краєзнавства [9]. Вчений проаналізував понад 200 краєзнавчих джерел, що стосуються цього регіону, охарактеризував творчий доробок 320-ти українських, російських та німецьких дослідників краю, проаналізував творчий доробок українських (Д.І.Зубрицького, С.І.Шараневича, А.С.Петрушевича), польських (А.Бельовського, Б.Лімановського) та інших знавців регіону [10].

Праця І.Я.Франка має велике значення і для сучасних істориків науки. Адже в силу історичних обставин здобутки галицького краєзнавства, в т. ч. й географічного, стали доступними для дослідників лише з 90-х років ХХ ст., коли відкрилися спецфонди у бібліотеках і архівах.

Аналіз розвитку і стану галицького краєзнавства І.Я.Франко розпочинає з характеристики статистично-економічних праць “як над тою частиною краєзнавства, яку вважаю найважливішою і гідною найпильнішого вивчення не тільки вченими фахівцями, а й всіма, хто хоче бути справжнім громадянином краю...” [11]. Зацікавленість у краєзнавчому вивченні економіки, статистики, природи, етнографії та історії Галичини, як справедливо зазначає І.Франко, припадає на початок 1870-х років.

У 1874 році у Львові побачила світ праця польського дослідника В.Рапацького “Ludnose Galicji”, де автор вперше зробив спробу дати демографічну характеристику краю. Ця праця сприяла пожвавленню на ниві статистики у краї. У цей час побачили світ також статистично-економічні праці українського статистика, економіста та публіциста В.М.Навроцького, який викривав грабіжницьку економічну політику австрійської адміністрації та польської шляхти, що намагалися перетворити Галичину в земельно-сировинний придаток Австро-Угорської монархії.

І.Я.Франко характеризує діяльність відомих статистиків, економістів, аналізує їх праці, присвячені різним аспектам господарства Галичини, зокрема, М.Марасе, Т.Пілата, В.Охенковського, Ю.Клечинсь-кого, М.Зиблікевича, Т.Рутовського, С.Щепановського, В.Левицького та ін. Характеризуючи тогочасну періодику, І.Я.Франко докладно зупиняється на аналізі органу крайового статистичного бюро “Wiadomosci statystyczne o stosunkach krajowych”. Позитивно відзначає діяльність комісії у справах крайової промисловості, зокрема видання нею цінних монографій про окремі галузі крайової промисловості (деревообробна промисловість, ткацтво, виробництво крохмалю, цукроварні, пропінація і ґуральництво), в яких на основі архівних і офіційних матеріалів зображено історію розвитку або занепад цих галузей, статистику їх сучасного стану.

Багато цінних краєзнавчих матеріалів, присвячених розвиткові промисловості та торгівлі в Галичині, містилось у щомісячнику “Ekonomista Polski”, заснованому Т.Рутовським, С.Щепановським і В.Левицьким у 1890 році у Львові.

Найважливішим напрямом краєзнавства, за І.Я.Франком, є природознавство. За його визначенням, – “це опис краю і його природних умов, географія з орографією і гідрографією, геологія, опис фауни і флори, клімату і т. п.” [12].

Роблячи екскурс в історію становлення географічного краєзнавства, І.Я.Франко зазначає, що цей напрям краєзнавства здавна набув поширення у багатьох країнах; має він певні досягнення й в Галичині. Поштовхом для цих досліджень стали дуже важливі фактори – практичні потреби купців, промисловців, гірників, рільників і т. п. Для кожного з них було важливо пізнати природу і природні ресурси краю, властивості його клімату, ґрунтів тощо. Систематичне наукове дослідження Галичини розпочалося від заснування Краківської Академії наук і утворення при ній Фізіографічної комісії. Корисні матеріали для вивчення природи Галичини містяться у науковому збірнику комісії “Pamietnika fizjograficznego”. Важливу роль у розгортанні географічного краєзнавства відігравало Львівське природознавче товариство ім. Коперніка та його журнал “Kosmos”, заснований у 1876 році. На сторінках часопису містилося багато публікацій про корисні копалини, внутрішні води, флору і фауну Галичини. Серед авторів журналу були такі відомі тогочасні вчені-природознавці, як геологи Р.Зубер, Е.Дуніковський, В.Шайноха, гео-хіміки Б.Радзішевський, Б.Ляхович та ін. І.Я.Франко проаналізував творчий доробок багатьох відомих українських польських та німецьких краєзнавців-природодослідників, зокрема географа і педагога, автора підручників з географії К.А.Беноні, геоботаніка, географа та мандрівника, професора Львівського університету А.Ремана, геолога, професора мінералогії Львівської технічної Академії Ю.Медвецького, ботаніка, професора Львівського університету Е.Гюккеля, геолога та зоолога, дослідника фауни Львівщини та Поділля М.Ломницького, ботаніка, історика природознавства Ю.Ростафінського, лісознавця і ботаніка Е.Головкевича, зоолога, професора Краківського університету М.Новицького-Сілу, геолога, професора Львівського університету Р.Зубера та багатьох інших.

Докладно зупиняється Іван Якович на характеристиці тогочасних періодичних видань, в яких представлена природознавча і краєзнавча тематика, особливу увагу звертає на енциклопедичні видання і в першу чергу на 15-томний “Slownik geograficzny”, який містить величезну краєзнавчу джерельну базу з різних аспектів природознавчого краєзнавства Галичини [13].

Не залишилися поза увагою дослідника й картографічні краєзнавчі джерела краю. Серед кращих краєзнавчих видань І.Я.Франко відзначив наочну карту Максиміліана Бодинського, видану під час крайової виставки у 1877 р., “де звернуто особливу увагу на стан залюднення, якість ґрунтів, мінеральні багатства, копальні, фабрики і т. п.”. Проте І.Я.Франко констатує, що “на жаль картографія у нашому краї не процвітає внаслідок централізації у Відні картографічних досліджень і підприємств, здатних виготовляти карти, які відповідали б вимогам сучасної науки” [14].

В окремий розділ І.Я.Франко виділяє крає-знавчі дослідження, що стосуються “людини як витвору природи” (антропологія), початку її цивілізації (праісторична археологія) і її характеристики як належної до певного племені (етнографія). Вчений, на нашу думку, помилково зазначає, що “ці дослід-ження не мають практичної мети, і значний їх розвиток засвідчує наявність ідеалізму в житті сучасного людства” [15]. Разом з тим, він констатує, що антропологічно-етнографічні дослідження, а особливо в галузі фольклористики – науки про витвори народної уяви, є одним з найбільш характерних проявів сучасного наукового піднесення.

Найбільш широко у працях І.Я.Франка репрезентоване історичне краєзнавство. “Історичні дослідження у нашому краї, - зазначає І.Франко, - протягом останніх кільканадцяти років набрали великого розмаху. На їх пожвавлення мали значний вплив такі високообдаровані і працьовиті вчені, як Бельов-ський, Стадніцький, Шайноха, Шуйський, Ліске, а також ряд молодших дослідників, що гуртуються у Кра-ківській Академії наук, а також у недавно створеному історичному товаристві у Львові, заснованому головним чином слухачами покійного Ліске” [16]. І.Я.Франко наголошує на важливості врахування в процесі краєзнавчого дослідження краю тих обставин, що “Галичина провінція неоднорідна, як щодо етнічного складу, так і щодо історії. Це зліпок неоднакових частин, кожна з яких має різну, принаймні по-части, історію” [17]. Ці методологічні засади є важ-ливим й сьогодні.

Докладно І.Я.Франко аналізує одну з небагатьох на той час комплексних краєзнавчих праць Болеслава Лімановського “Галичина пером і олівцем” (1892), присвячену краєзнавчій характеристиці регіону. Польський публіцист, соціолог та історик Болеслав Лімановський (1835–1935) свою працю поділив на 10 розділів: 1) земля та її природа; 2) населення; 3) історичний нарис; 4) людські оселі; 5) політична структура і політичне життя краю; 6) земельна власність і сільське господарство; 7) промисловість; 8) торгівля, кредит, шляхи; 9) освіта; 10) філантропічні установи і товариства [18]. І.Я.Франко, аналізуючи доцільність подібного плану, робить висновок, що “певна хаотичність у розподілі предмета свідчить, що автор, незважаючи на безперечну пильність у зборі матеріалу і мудру інколи економність при його викладі, не осягнув свій предмет з достатньою глибиною, не зумів через увесь свій нарис провести як одне ціле ідею, що була б живлющим для всіх розділів і творила з них живий витвір духу, який заговорив би з нами своїм індивідуальним життям” [19].

Відзначивши численні недоліки праці і присоромивши українців за те, “що досі Галичина не здобулася на подібну працю, а чекала, поки її напише людина, що живе за кордоном”, І.Я.Франко водночас наголошує, що “книга п. Лімановського повинна стати підручною для кожного, хто хоче мати якесь уявлення про оправи краю. З її змістом мусить познайомитися вся наша інтелігенція, особливо молоде покоління, що тепер, як і двадцять років тому, відзначається неуцтвом у питаннях і справах свого найближчого оточення” [20]. У кінці своєї статті І.Я.Франко закликає до повсюдного розгортання краєзнавчих досліджень як важливого суспільно-політичного і науково-культурного чинника, рекомендує до відкриття Галицької крайової виставки 1894 року підготувати видання “докладної, науково опрацьованої книги “Краєзнавство Галичини” [21], яка була б “найбільш тривалим пам’ятником” у відзначенні відкриття виставки.

На жаль, до пропозицій і побажань великого вченого і мислителя тоді не прислухалися. Побічно зазначимо, що й до наших днів роль І.Я.Франка у розробці теоретичних питань українського краєзнавства належним чином ще не оцінена. Лише у роки незалежності України краєзнавчі праці І.Я.Франка вводяться у науковий обіг. Дослідникам його краєзнавчої спадщини є над чим працювати. Адже перу І.Я.Франка належить понад сто п’ятдесят краєзнавчих праць [22, с. 22].

Література

1.Герасим’юк Христина. Маловідома спроба регіоналізації Карпат Г. Величка в кінці ХІХ ст. // Проблеми географії України: Матеріали наукової конференції (Львів, 25–27 жовтня 1994 р.). – Львів, 1994. – С. 51.

2.Франко І. Я. Галицьке краєзнавство // Франко І. Я. Твори у 50-ти томах. – К., 1986. – Т. 46. – Кн. 2. – С. 117.

3.Там само.

4.Там само. – С. 118.

5.Романів О. М., Грицак Я. Й. З іменем Шевченка // Аксіоми для нащадків: Українські імена у світовій науці. – Львів: Меморіал, 1992. – С. 22.

6.Там само. – С. 23.

7.Франко І. Я. Галицьке краєзнавство // Франко І. Я. Твори у 50-ти томах. – К., 1986. – Т. 46. – Кн. 2. – С. 116–150.

8.Там само. – С. 116.

9.Коваленко Л. А. І. Я. Франко про історію Поділля // Матеріали третьої Подільської історико-краєзнавчої конференції. – Львів, 1970. – С. 58–62.

10.Грабовецький В. В. Історико-краєзнавчі погляди Івана Франка в його праці “Галицьке краєзнавство” // ІV республ. наукова конференція з історичного краєзнавства: Тези доп. і повід. – К., 1989. – С. 64–65.

11.Франко І. Я. Вказана праця. – С. 122–123.

12.Там само. – С. 123.

13.Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego і innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1890–1900. – t. 1–15.

14.Франко І. Я. Вказана праця. – С. 125.

15.Там само. – С. 126.

16.Там само. – С. 130.

17.Там само. – С. 130–131.

18.Галичина пером і олівцем, опрацював Болеслав Лімановський, малюнки Влодзимежа Тетмаєра. – Львів, 1892. – 154 с.

19.Франко І. Я. Вказана праця. – С. 142.

20.Там само. – С. 150.

21.Там само. – С. 150.

22.Лехман Т. Іван Франко – пропагандист краєзнавчих екскурсій // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2003. – № 41. – С. 22.

Кожолянко Г. ЕТНОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ БУКОВИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ. // МАТЕРІАЛИ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ЕТНОЛОГІЇ. ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ. – 2004. –ВИПУСК 4 (7). – C.73.
У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. етнографічним дослідженням населення Буковини займались як українські, так і австрійські, румунські, російські, польські вчені (Г. Купчанко, Р. Ф. Кайндль, В. Козарищук, А. Манастирський, С. Воробкевич, В. Шухевич, А. Сімігінович-Штауфе, Ф. Ціглауер, Ф. Вікенгаузер, Й. Полєк, Д. Веренка, Е. Кольбенгаєр, С. Ф. Маріан, Л. Боднереску, В. Мордвинов, К. Шмедес, Й. Шнайдер, В. Будзинський, Ф. Вовк, П. Нестеровський, О. Жуковський, К. Мораріу, Д. Дан та ін.), які окреслили основні проблеми і контури цієї науки. Поряд із поверховими описами культурних надбань окремі з них (Р. Ф. Кайндль, Ф. Вовк) спробували заглибитись у пізнання складних етнопсихологічних проблем – духовності народу, національного характеру українців.

Щодо питання вивчення історіографічних проблем буковинської етнології, то цими питаннями займались М. Кордуба [17], В. Гнатюк [3], І. Франко [30], Г. Кожолянко [9, 10], А. Салогуб [30], М. Чучко [34, 35], У. Пирог, Ю. Шестаков [36] та ін.

Уже в кінці ХІХ ст. першу спробу оцінити етнографічний доробок Р. Ф. Кайндля зробив М. Кордуба. У праці “Розвідки д-ра Р. Ф. Кайндля з етнографії руської”, опублікованій у “Записках Наукового Товариства Шевченка” (Т. 11. – Кн. 3. – 1896), йдеться про етнографічні експедиції Р. Ф. Кайндля у рівнинну місцевість Буковини та на Гуцульщину і публікацію ним етнографічних матеріалів із матеріальної і духовної культури буковинців. Оцінюючи опубліковану у 1894 р. Р. Ф. Кайндлем працю “Гуцули”, М. Кордуба вказує і на ряд неточностей та помилок, допущених австрійським буковинським етнографом, зокрема, про час появи на терені краю українців, у визначенні часу маланкувань на Гуцульщині та ін.

Інформацію про смерть відомого етнографа, з коротким висвітленням його наукового доробку, подав у журналі “Архів культурного розвитку німців Буковини” А. Нібіо у 1931 р. [61].

Значне зацікавлення етнографічними дослідженнями Р. Ф. Кайндля спостерігається з початку 90-х рр. ХХ ст. як в українській (А. Вовчак [2], М. Мороз [24], Г. Кожолянко [10, 11], О. Масан [20, 21], М. Чучко [34], С. Троян [31], С. Фрунчак, А. Фантух [33], так і автрійській (Р. Вагнер [66], А. Майс [51], О. Блазе [39], Г. Ебергард [5]) етнологічній науці.

Розвиток науки етнології (етнографії) на Буковині можна розділити на кілька періодів.

Перший період – кінець ХVІІІ – початок ХХ ст., коли Буковина входила до складу Австрії та Австро-Угорщини. Збір етнографічних матеріалів і їх аналіз проводився з описово-пізнавальною метою. Лише поодинокими є випадки, коли дослідники прагнули розібратись у питаннях коренів певних етнографічних явищ, пов’язували їх із соціально-економічними факторами певного історичного етапу.

Цінним джерелом з етнографії Буковини кінця ХVШ ст. є “Політичний та економічний опис Буковини, зроблений генералом Енценбергом 25 лютого 1786 р.”, вміщений у зібранні документів Евдоксія Гормузакі (Бухарест, 1876, т. 7) [45]. Подаючи стан заселення краю на час опису, Енценберг акцентує увагу на тому, що окупація Буковини Австрією не привела до скорочення населення, а навпаки, за десять років (з 1774 р.) відзначений приріст населення на 17 тис. осіб. Подана характеристика різних ремесел, поширених у трьох містах краю: ковальська справа, кушнірство, гончарство, будівельна справа, випічка хліба, переробка м’яса, ремонт годинників та ін. Відзначається й те, що “місцеві селяни виготовляють все самі для себе, а кількість міського населення невелика, і відповідно заробітки ремісників незначні” [45, с. 456].

Цікавими є спостереження австрійського генерала про національний склад населення. Основними націями, які проживають на Буковині, є молдовани і руснаки. Різниця між молдованами і руснаками полягає в тому, що “молдовани більш моральні, а руснаки – спортивні і рухливі” [45, с. 457]. Констатується, що єврейське населення Буковини дещо скоротилося (на 175 сімей) за десятиліття австрійської окупації через обмеження займатися орендою і лихварством.

Окремо виділено розділ про житлові адміністративні та культові будівлі. Енценберг пише: “Будинки всі дерев’яні, за незначним винятком. У містах і гірській місцевості вони майже всі покриті дранкою, а у селах покриті соломою і очеретом” [45, с. 458]. Звернуто увагу на недостатню кількість млинів у різних районах Буковини, що спонукало місцевих підприємців в останнє десятиріччя спорудити два потужних водяних млини в рівнинній місцевості, біля Кіцманя та на р. Серет – у передгір’ї Буковини.

Представником українських буковинських етнографів останньої чверті ХІХ ст. є Г. Купчанко, виходець із села Берегомет, що у Верхньому Буковинському Попрутті. У 70-х роках ХІХ ст. він переходить у табір москвофілів і стає одним з його керівників на Буковині. Етнографічні публікації Г. Купчанка виходили російською мовою (“Песни буковинского народа” (1875) “Некоторые историко-статистические сведения о Буковине” (1876) “Наша родина” (1897) та ін.).

Зокрема, у праці “Некоторые историко-статистические сведения о Буковине” Г. Купчанко подає відомості про народну агрокультуру (наявність і якість грунтів, вирощувані сільськогосподарські культури та ін.). Буковинський етнограф намагався також розібратись у питанні етногенезу слов’янського населення Буковини, вказуючи, що на початку нашої ери територія Буковини, Бессарабії, Молдавії та Трансільванії була заселена виключно слов’янським населенням, лише у 101–106 рр. н. е. ця територія ввійшла до складу Риму і поступово заселялася романським населенням, яке формувалося від змішання римлян, слов’ян та вихідців з Азії.

Ще в студентські роки Г. Купчанко зайнявся описом весільних буковинських обрядів.

Досить ґрунтовно проаналізовано матеріальну культуру буковинців (народну ношу, традиційне харчування). Зокрема, подаючи матеріал про великодні страви, Г. Купчанко пише: “У суботу перед світлим святом (Великоднем. – Г. К.) усі сільські господині печуть колачі, паски, і по дві великі “дори”, і дуже багато малих хлібців, які називаються “перепічки”. Одну велику паску розрізають на шматки і кладуть з яйцями, хріном, полином, часником, солониною, “бузом”, сиром, сіллю та ін. у дійницю. Наступного дня несуть це все разом з іншою цілою паскою до церкви на освячення. Після освячення колачів, солі, сиру, яєць та ін. розходяться по домівках. Господар йде перш за все з дійницею між худобу, щоб була здорова кожна худобина. Потім входить до хати, розкладає на столі шматки паски з сиром та іншим кожному члену сім’ї на окрему тарілку, потім усі, хто живе у хаті, моляться, б’ють поклони, сідають за стіл і їдять “дору”, яйця, щоб не було шлункових корчів, хрін – щоб бути сильними як хрін, полин – щоб бути їдким як полин, вербу – щоб рости так швидко як верба, часник – щоб бути славним, і без часника не обходиться ні одне велике свято, буз і сир, щоб не було пропасниці. Після цього молодь йде до церкви, на церковний двір, і тут відбуваються різні забави та ігри. Одні “цокаються” фарбованими яйцями, інші співають гаївки, треті бігають і т. ін. Діти грають у такі ігри: “лавка”, “лотерія”, “гойдавка”, “млинець”, “жмутки” та ін.” [19, с. 61–62].

У праці “Наша родина”, опублікованій у 1897 р. у Відні, Г. Купчанко подав етнографічний матеріал про слов’ян, констатуючи, що до прийняття християнства слов’яни Європи поклонялись сонцю, місяцю, зіркам, а релігією у них було язичницьке багатобожжя.

У розділі “Руські на Буковині” він виклав цікаву версію заселення Буковини румунами в середині ХІV ст. Згідно з цією версією, угорський король Людовик І з допомогою румунів розбив завойовників татар і прогнав їх зі своїх володінь. У подяку за допомогу Людовик дарував румунам незаселені місця в Буковині і з цього часу вони стали масово переселятися з Мараморощини [18, с. 55].

Подаючи відомості про різні народи Буковини, Г. Купчанко звертає увагу на досить великий відсоток “єврейсько-жидівського” населення по відношенню до інших мешканців: “Євреї або жиди розселені по всій Буковині і немає ні одного села, в якому б не було хоча б однієї жидівської сім’ї. Головні заняття євреїв – продажа міцних алкогольних напитків, торгівля, лихварство та ін.

У порівнянні з християнським населенням Буковини і всієї Австрії, у Буковині є найбільше євреїв-жидів, і то 12 відсотків, тобто 12 євреїв-жидів припадає на 100 християн, у Галичнині – 11, в Нижній Австрії – 4, Моравії – 2, Чехії і Сілезії – по одному єврею-жиду, а у двох краях Австрії – Карінтії та Крайні на 1000 християн не припадає ні одного єврея-жида” [18, с. 67–68].

Окремо розглядається народний одяг і народне житлове будівництво українського населення краю з використанням фотоілюстрацій та малюнків. Виділено також етнографічний матеріал про гуцулів Буковини.

Незважаючи на москвофільські переконання Г. Купчанка, незаперечно цінним є фактологічний матеріал досліджень цього буковинського етнографа, зокрема опис буковинського весілля в с. Берегомет на Пруті, відомості про населення Буковини на середину ХІХ ст. та процес заселення краю представниками різних етносів, матеріали про народний одяг подолян (українців рівнинної і передгірної зон Буковини), гуцулів, росіян-старообрядців, народне житлове будівництво середини ХІХ ст. та ін.

Збирачем і дослідником духовної культури українців Буковини був представник буковинського православного кліру в краї – священик В. Козарищук, який опублікував велику етнографічну працю “З Буковинських Карпатських гір” [14]. Ця праця складається з кількох нарисів про традиційну культуру гуцулів. Вона написана з використанням гуцульської говірки. Дещо незвичним є послідовність поданого матеріалу. Спочатку, у першій частині, розповідається про похоронні обряди та звичаї, а вже наступна частина присвячена опису гуцульського весілля, починаючи з “обзорин” і закінчуючи “смінами”.

Цікавою є версія В. Козарищука щодо етимології назви етнічної групи українців “гуцули”. Він вважав, що ця назва походить від зневажливої назви турками половецьких племен “уц”, “уци” з наступним додаванням префікса г- та закінчення -ул [14, 1889, с. 410].

Родинно-хрестинну обрядовість, ігри та забави, демонологічні та світоглядні уявлення він розглядає в розділах “Колачини, родини, хрестини”, “Ігрушки (грушки)”, Життя гуцулів в його віруваннях і забобонах”. Окремо виділено матеріал про календарну обрядовість горян у розділах “Про Різдвяні свята і взагалі дні святошні у гуцулів”, “Свято Богоявлення Господнього (Водорщі, Хрещення) і взагалі дні до Пасхи з їх забобонами”, “Про свята Пасхи”, “Визначні дні після Пасхи до Різдва Христового”.

Значну увагу приділив В. Козарищук збору фольклорних матеріалів та їх публікації в газетах і часописах. Серед цих матеріалів із серії усної народної творчості є статті: “Гуцульські любовні пісні”, “Буковинсько-руські примовки”, “Моя гостина у хмарника”, “Пісні про Мирона Штолу”, подаються записи народних казок: “Ярема”, “Капшук” та ін.

Як зазначає один із дослідників етнографічної спадщини В. Козарищука М. Чучко, “цінність наукового доробку В. Козарищука засвідчує факт широкого використання зібраних ним матеріалів про гуцулів такими відомими науковцями, як І. Франко та Р. Ф. Кайндль” [34, с. 230]. Свою цінність ці матеріали не втратили й сьогодні, оскільки вони є етнографічним джерелом із культури гуцулів другої половини ХХ ст.

Серед українських етнографів Буковини останньої чверті ХІХ ст. виділяється О. Манастирський, який, як і В. Козарищук, був православним священиком.


О. Манастирський уже в кінці 80-х рр. ХІХ ст. зайнявся вивченням етнографії українців Буковини і в 1889 р. опублікував працю “Русини на Буковині” [52]. У ділянці буковинської етнографії деякий час він співпрацював з Р. Ф. Кайндлем, написавши спільну працю “Русини на Буковині”, яка складалася з двох частин і була опублікована протягом 1889–1890 рр. [48].

О. Манастирський займався також дослідженням церковної архітектури Буковини, результатом чого стала публікація статті “Православні церкви на Буковині” у буковинському румунському журналі “Кандела” [25]. У кінці ХІХ ст. ним було підготовлено розділ “Русини” до колективної праці “Буковина” [53].

У 1884 р. у Чернівцях вийшла книга професора Людвіга Сімігіновича-Штауфе “Народи Буковини”, в якій відзначається дуже різноманітне за національністю населення краю. Перераховуючи найбільші етноси Буковини, Л. Сімігінович-Штауфе називає українців (рутенів), румунів, євреїв, німців, поляків, липован-великоросів та ін. Автор наводить відому легенду про слов’яно-українського монаха, якого у середині ХІV ст. зустріли на Буковині валаські переселенці з Марамурешу. За цією легендою, українці були в краї значно раніше романського населення [65, с. 10–11].

Дещо відрізнявся своїми ідеологічними переконаннями австрійський буковинський етнограф кінця ХІХ ст. Раймунд Фрідріх Кайндль (народився в Чернівцях у 1866 р.), який у 1893 р. після захисту докторської дисертації став доцентом, потім професором, а в 1912–1913 рр. ректором Чернівецького університету. Р. Ф. Кайндль майже щорічно проводив кількамісячні дослідницькі експедиції у різні етнографічні зони Буковини (Прутсько-Дністровське межиріччя, передгір’я, Гуцульщину). Але найбільше експедиційних днів він провів у Карпатах. Тут, на Гуцульщині, він знайшов і подругу життя – Людмилу Кісслінгер, дочку управителя лісорозробок із с. Устеріки Отто Кісслінгера, яка добре знала народну культуру, навіть сама вишивала гуцульськими узорами, допомагала Р. Ф. Кайндлю опрацьовувати матеріали етнографічних експедицій [46, с. 147].

Радянська історіографія необ’єктивно оцінювала наукову спадщину вченого, характеризувала його як ідеолога австрійських панівних верств, який замовчував соціальне й національне гноблення українців Буковини. Але насправді саме Р. Ф. Кайндль був тим ученим, який, не зважаючи на те, що був вихідецем із панівної верстви суспільства, стояв на боці пригноблених і знедолених гуцулів, бойків, русинів. У його працях не раз дається відповідь на питання, чому українці живуть у таких злиднях і бідності. Р. Ф. Кайндль вважав, що причиною цього є необмежена експлуатація і пригноблення пануючими верствами бідної частини суспільства. Так, у збірнику “Дослідження з етнографії регіону Східних Карпат. Буковина – Галичина – Верхня Угорщина”, опублікованій у Відні в 1902 р., він пише, що під час подорожі Карпатами в українських селах “…на кожному кроці мені зустрічалися досить ясні свідчення бідності і злиднів, то я, природно, почав виясняти їх причину… Як луки, так і пасовища, а потім і поля знаходяться в руках невеликої кількості багатіїв, які з залізною настирливістю використовують бідність народу… У володінні лісом селяни також не мають ніякої частки. Як і земля, ліс перебуває у власності кількох багатіїв. Останні найжорстокішим способом використовують безробіття бідняків…

У всьому світі ходять чутки, що бідність руснаків – через їх п’янство, що вони є зовсім деградованим народом, якому вже неможливо допомогти… Курців я бачив небагатьох, п’яні мені також не зустрічалися, на що я би міг сподіватись, враховуючи згадані чутки” [49, с. 225–227].

Р. Ф. Кайндль займався й теоретичними питаннями етнографії. У 1903 р. він опублікував книгу “Народознавство, його значення, його завдання та метод”. Тут подано пояснення термінів “етнографія”, “етнологія”, “народні штудії”, “народознавство”. На думку вченого, найбільш усеохопним терміном, що відбиває основні складники науки про народ, є термін “народознавство”.

У кінці ХІХ ст. Р. Ф. Кайндль написав та опублікував тритомну історичну працю “Історія Буковини”, третій том якої (Чернівці, 1898) присвячений переважно етнографічно-народознавчим питанням. Тут розповідається про заселення Буковини колоністами (росіянами-липованами, німцями, словаками, вірменами, євреями та ін.). Окремим розділом подано матеріал про матеріальну культуру буковинців (народну агрокультуру, будівництво, ремесла, промисли тощо). Загальний науковий доробок Р. Ф. Кайндля сягає понад 300 праць.

Один із біографів Раймунда Фрідріха Кайндля – історик Олександр Блазе у 1962 р. зазначав, що Р. Ф. Кайндль “усією своєю суттю був політично налаштований, тому йому постійно загрожувала небезпека через інтерпретацію історії, з огляду на політичну мету. Його написання історії стало політичною зброєю” [39, с. 83].

Дослідженням буковинської народної вишивки займався Е. Кольбенгаєр, який у 1912 р. випустив альбом зразків народної вішивки з різних регіонів Буковини (від Дністра й до Карпат) у кольорі з невеликим текстовим супроводом до малюнків, де подано відомості про походження вишивки та прикрас одягу [16].

Серед румунських етнографів кінця ХІХ – початку ХХ ст., які займалися вивченням етнографії Буковини, виділяється С. Ф. Маріан. Ще учнем він почав публікувати фольклорні та етнографічні матеріали в журналі “Сім’я” (“Familia”) (1866 р.) Перша його збірка “Народні поезії з Буковини” (Ботошани, 1869 р.) містить фольклорні тексти, які доти не публікувалися: “Епічна пісня про буковинського опришка Дарія” (1790–1816 рр.) та ін. Добре уявляючи наукову цінність етнофольклорного матеріалу, С. Ф. Маріан здійснює комплексні дослідження, що охоплюють весь спектр духовної культури румунів Буковини: свята, звичаї, обряди, вірування, міфологію та ін. Він публікує етнографічні матеріали в різноманітних періодичних виданнях свого часу: “Şezătoarea” (“Посиденьки”), “Albina din Carpaţi” (“Карпатська бджола”), “Calendarul Societăţii pentru cultura şi literatura română în Bucovina” (“Календар Товариства румунської культури і літератури на Буковині”), “Glasul Bucovinei” (“Голос Буковини”), “Junimea literară” (“Літературна молодь”), “Traian” (“Траян”), “Columna lui Traian” (“Траянова колона”), “Convorbiri literare” (“Літературні бесіди”), “Analele Academiei Române” (“Анали Румунської Академії”) та ін.

Уже в студентські роки С. Ф. Маріан видає дві фундаментальні праці, присвячені баладам (1873 р.), дойнам і хорам (1875 р.) із Верхньої Молдови, у тому числі і з півночі Буковини. Протягом своєї наукової діяльності він був збирачем фольклору, досліджував історічні документи та події, писав художні твори. Але найбільшу популярність принесли йому фундаментальні праці, присвячені етнографічним дослідженням. Серед них відзначимо такі: “Румунські народні звичаї” (1878 р.), “Румунська народна орнітологія” (Чернівці, 1833 р.), “Румунські народні примовляння” (Сучава, 1886 р.), “Весілля у румунів” (Бухарест, 1890 р.), “Народини у румунів” (Бухарест, 1892 р.), “Похорон у румунів” (Бухарест, 1892 р.), “Румунські народні звичаї з Буковини” (Бухарест, 1895 р.), “Свята у румунів” у 3-х томах (Бухарест, 1898, 1899, 1901 рр.), “Комахи в мові, віруваннях і звичаях румунів” (Бухарест, 1903 р.), “Хори і вигуки з Буковини” (Бухарест, 1910 р.) та ін.

У праці “Весілля у румунів” [56] С. Ф. Маріан детально аналізує три періоди цього ритуалу: довесільний (înainte de nuntă), “весілля, або пригощання” (“nunta sau ospăţul”) і післявесільний (după nuntă). Спочатку С. Ф. Маріан подає в хронологічній послідовності всі етапи довесільних обрядів: починаючи з мети весілля і віку наречених і закінчуючи випадками розірвання весільної домовленості. Розглядаються всі етапи весілля аж до його завершення і входження молодої в сім’ю чоловіка. Праця містить численні додатки, де на прикладі конкретних сіл подано матеріал із таких обрядів, як весільне прощання, дарування калачів тощо.

В основному на північнобуковинському матеріалі написана тритомна праця С. Ф. Маріана “Свята у румунів”. У ній є відомості про більшість свят календарного циклу молдован, румунів та українців. Його дослідженням охоплено молдавські села Магала, Бояни; румунські – Красна, Ропча; українські – Старі Бросківці, Мигове. Зокрема, описується ворожіння дівчат на медовому печиві, яке дають з’їсти коту під час Великого посту, у день Святого Федора (с. Мигове Вижницького р-ну) [58, т. II, c. 89].

Подано опис звичаю дівчат вмиватися вранці на Великдень так званою непочатою водою, до якої вкидали писанку, срібну або золоту монету та васильок (с. Магала Новоселицького р-ну, с. Петрівці Сторожинецького р-ну). Це робилося для того, щоб протягом року дівчина була рум’яною, як писанка, чистою, як срібло або золото, духмяною, як васильок [58, т. III, c. 107]. Також описано звичай буковинських дівчат уночі напередодні свята Юрія видивлятися у відрі з водою образ майбутнього нареченого [58, т. II, c. 270] та ін.

У дослідженнях С. Ф. Маріана часто зустрічаються матеріали про витоки та запозичення певних обрядів і ритуалів. До запозичень від українців Буковини він відносить весільних старостів [56, с. 81], весільний прапор [56, с. 193], звичай прикрашати молоду вінком на весіллі [56, с. 213], “звичай русинів Буковини” збирати на весіллі гроші в подарунок молодятам, для підтримки молодої сім’ї [56, с. 481]. С. Ф. Маріан звертав увагу на те, що явище звичаєвого запозичення в румунів від українців особливо характерне в тих випадках, коли румуни жили в безпосередній близькості від українців, у контактній зоні [56, с. 234].

Розглядаючи українців Буковини як частину єдиного українського етносу, С. Ф. Маріан наводить приклади звичаїв українців Поділля, зокрема: про “відкуп” нареченим молодої від її батька [56, с. 351], про звичай “ліса” у галичан, згідно з яким жених платить винагороду [52, с. 430], про ритуал “купання” молодої після весілля у Підляшші [56, с. 488], що збігалося зі спорідненим ритуалом у буковинських українців [56, с. 378], про звичай “викрадання” молодої в Галичині [56, с. 374]. Деякі буковинські обряди, на думку вченого, мають індоєвропейське коріння. До таких він відносить, наприклад, “прощу-благословіння” [56, с. 228], обряд запрошення на весілля та ін. [56, с. 283]. На думку С. Ф. Маріана, назва “калач” (“colаc”) румунами була призабута, а згодом знову запозичена в русинів-українців [56, с. 352].

У праці С. Ф. Маріана “Румунські народні традиції на Буковині” [60, с. 224–226] викладено легенду, яка має під собою історичне підґрунтя. Розповідь пов’язана з конкретною топонімікою, поширеною на межі сіл Шепіт і Селятин, що розташовані в північній частині Буковини і є відгомоном давньої боротьби православних християн з татарами. Певний інтерес для нас становить той факт, що поява і збереження легенди наявні в загальному середовищі гуцулів-українців і румунів. Назва гори “Пегиніште” – “Пехиніште” (від рум. păgân “язичеський, поганський”) та потоку “Пегинішоара” – “Пехинішоара” і відношення поліетнічного населення щодо цього явища ідентичні.

У похоронних обрядодіях С. Ф. Маріан також бачив багато спільного в румунів та українців. Зокрема, це стосувалося “голосіння як ознаки смерті”, вірувань румунів та українців Буковини в те, що смерть немовляти не слід сильно оплакувати і жаліти [54, с. 6, 400–401].

Українська тематика наявна в працях румунського етнографа Т. Памфіле. Так, у тритомному виданні “Румунська міфологія” ця тематика постійно перебуває в полі зору дослідника. Аналізуючи термін ursitoarele, він наводить 20 варіантів цієї назви, серед яких і давньоруські “рожаниця”, “рожанка” або “сужениця” [64, с. 18–19], що насправді мають давньоукраїнську основу.

Т. Памфіле згадує повір’я українців Буковини, згідно з яким при зустрічі з бабою або священиком, щоб оминути лихо, потрібно підняти з землі соломинку, камінець або іншу річ і кинути їм услід [64, с. 101]. Проаналізувавши українсько-румунські взаємовпливи в міфології, учений наводить приклад назви “відьма”, що перейшла, на його думку, до українців із румунської мови [64, с. 129]. Хоча насправді слово “відьма” має давнє індоєвропейське коріння і поширене в інших слов’янських народів.

Подається матеріал про повір’я у “мороїв”, на які перетворюються душі нехрещених мертвонароджених дітей, що ходять уночі по селу і п’ють кров дітей та молодих дівчат [64, с. 131]; такі повір’я існують як у румунів, так і в українців Буковини. Вказуючи на український варіант стрігоїв – упирів (upior), Т. Памфіле подає їх класифікацію в українській міфології [64, с. 208].

Ряд етнографічних відомостей про українців наводить Т. Памфіле в книзі “Повісті давніх літ”. У ній є повір’я українців про товаришування Бога і диявола, або варіант оповіді, згідно з якою Ісус Христос та Святий Петро підвладні Богові [65, с. 9]. У розгляді 15 легенд на цю тему представлено і український варіант легенди про Христа і Св. Петра [65, с. 19–20], а також біблійної легенди про Адама і Єву [65, с. 46]. Учений відокремив ті звичаї, вірування і ритуали, які притаманні не лише румунам, а й сусідам-українцям. У даному випадку він використав вислів: “Українці вірять, як і румуни”. Т. Памфіле у своїй праці “Кохання у звичаях румунської молоді” [62] при описі вечірніх молодіжних сільських зібрань згадав про звичай українців Буковини проводити вечорниці. На прикладах із Буковини, аналізуючи елементи ритуалу: колода, гола дівчина, боронування горботкою або іншими елементами одягу, насіння конопель, Т. Памфіле вказує на тотожність цього звичаю в українців і румунів [58, с. 64, 92–93].

Етнографічні дослідження українців Буковини проводив румунський буковинський етнограф Д. Дан. У 1912 р. було опубліковано його працю “Рутени на Буковині”, яка складається з трьох частин.

Перша частина, що практично є основою етнографічного нарису, була написана автором ще у 1885 р., у той час, коли, за його словами, він служив священиком у парафії українського буковинського села Южинець. Спонукальним мотивом для її написання стала анкета, розроблена віденськими вченими-етнографами з метою вивчення підпорядкованих імперії етносів. Другою частиною стало невелике зібрання (всього 35) українських прислів’їв, надрукованих Д. Даном у чернівецький газеті “Буковинські відомості” за 1895 р. [4, с. 5]. Завершується етнографічний нарис підбіркою ілюстративного матеріалу, на якому зображені різні етнографічні групи українців Буковини.

Історія написання праці Д. Дана “Рутени на Буковині” свідчить про тривалий і постійний науковий інтерес дослідника до сусідів-українців, як, між іншим, і до інших етносів Буковини: вірмен [41], євреїв [42], липован [43].

Ареал дослідження праці охоплює українські села Буковини з переважанням конкретних прикладів із сіл Прутсько-Дністровського межиріччя. Протягом 15 років Д. Дан служив священиком в українських селах Буковини (Южинець, Лужани) і, за його словами, досконало оволодів усною українською мовою та письмом [44, с. 1–2]. Це допомогло етнографу зібрати різноманітний інформаційно насичений матеріал із багатьох сусідніх сіл.

Праця Д. Дана була для свого часу своєрідним довідником термінології культури та побуту українців Буковини. Особливо самобутніми виглядають прислів’я, наведені в останньому розділі книги. Вони віддзеркалюють різні сторони життя українського села: чи це стосується повсякденних турбот хлібороба: “В жнива дав би жінку за один вітер”, “На пшеницю треба пшеничного поля, широкого току і вузького міха”, “Гірко роби, будеш солодко істи”; чи торкаються його сімейного життя: “Яке їхало, таке здибало”, “На чужі ручки знайдуться онучки”, “Майстер до чужих тайстер” [4, с. 5] та ін.

Серед румунських дослідників етнографії Буковини кінця ХІХ – 40-х років ХХ ст. виділяється Л. Боднереску, уродженка з буковинського молдавського села Бояни, що розміщене в Нижньому Буковинському Попрутті. Педагог за освітою, вона значну частину свого життя віддала педагогічній праці у гімназіях Чернівців, Сторожинця, Кимполунга.

Л. Боднареску займалася також збиранням і публікацією матеріалів про календарні звичаї та обряди, весільну обрядовість, матеріалів з усної народної творчості та робила огляд історико-краєзнавчих досліджень І. Пашкана, І. Сбієри, І. Порумбеску.

Особливе зацікавлення й сьогодні викликає її праця, опублікована німецькою мовою, – “Деякі румунські Великодні звичаї. Фарбування Великодніх писанок”, яка вийшла у світ у 1908 р. [40].

Однією з останніх етнографічних праць Л. Боднереску була монографія “Деякі румунські звичаї до Різдва та Нового Року” (Чернівці, 1943).

Часто свої публікації у буковинських періодичних виданнях “Пробудження”, “Фет-Фрумос”, “Буковинська гезета”, “Батьківщина”, “Час” вона підписувала псевдонімами (Agaton, Aristides, Gratiela, Orion, Tiberius, Un plugar, Un satean та ін.).

Другий період в історії буковинської етнографії відноситься до 20-х – 40-х років ХХ ст. Після Першої світової війни етнографічні дослідження українців на Буковині дещо призупинилися. Терен краю опинився під владою боярської Румунії, яка всіма засобами намагалась денаціоналізувати українців, перетворити їх у румунів.

Певні етнографічні розвідки про українців Буковини від цього часу ми маємо в працях румунських істориків (І. Ністор “Національна боротьба на Буковині”, 1918, “Українська проблема в світлі історії”, 1934; С. Чобану “Румунсько-українські культурні відносини”, 1938), українських дослідників, які проживали поза Буковиною (В. Білецька “Українські сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація”, Львів, 1929; В. Кубійович “Пастушество Буковини”, Львів, 1935) та польських науковців (Й. Фальковський “Західне пограниччя Гуцульщини. Долинами Прута, Бистриці Надвірнянської, Бистриці Солотвинської та Ломниці”, Львів, 1937).

Третій період – 50-ті – перша половина 70-х років. Встановлення радянської влади на Буковині привело до зміни ідеологічних засад наукових досліджень. Прорумунський вплив на культуру буковинців замінюється загальнорадянським, марксистсько-ленінським, коли повсюдно пропагується загальнонаціональна культура й ідеологія, яка мала на меті формувати “єдину радянську людину”. Відповідно й етнографічні дослідження були спрямовані переважно на показ інтернаціоналістських рис у культурі минулого й сучасності. Предметний профіль етнографічної науки звужується, спостерігається відірваність етнографії від життя.

У цей період публікується багато праць, які пропагують інтернаціоналізм як спосіб життя: “Розквіт Буковини під зорею Радянської влади” (1957), “Розквіт буковинського села” (1970) та ін., де використовувався вибірковий етнографічний матеріал із Буковини. Лише поодинокі праці стосувалися традиційної культури, та й то в таких ділянках, які були рудиментами давнини без перспективи продовження у майбутньому, констатували наявність у минулому певних традиційних рис побуту: “Народний одяг Західних областей УРСР” (1956), “З народного одягу Чернівецької області” (1960), “Народна землеробська техніка українців” (1971) та ін.

Певний внесок в етнографічне дослідження українців Буковини зробили в цей період науковці української діаспори. У 1956 р. за редакцією Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського опублікована книга “Буковина – її минуле і сучасне” (Париж – Філадельфія – Детройт), в якій містяться й етнографічні матеріали. Так, розділ “Національно-соціальний склад та економічне становище Буковини” підготував Д. Квітковський, розділ “Народний побут” – Л. Бурачинська [6]. У Канаді в 1955–1963 рр. С. Килимник опублікував велику працю (5 томів) з календарної обрядовості українців “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні” (Вінніпег – Торонто) [7], де залучено і буковинський етнографічний матеріал. З проблем дослідження народного одягу буковинців у 1960 р. було опубліковано статтю Я. Прилипка “З народного одягу Чернівецької області” [29].

Четвертий період – остання чверть ХХ – початок ХХІ ст. Певне пожвавлення етнографічних досліджень спостерігається з середини 70-х років. Проводяться етнографічні розвідки з окремих проблем етнографії та комплексні дослідження: “Розвиток міжетнічних зв’язків на Україні” (1975), “Локальні особливості одягу гуцулів кінця ХІХ – початку ХХ ст.” (1975), “Особливості традиційного жіночого одягу Буковинського Поділля” (1976), “Новорічні свята українців. Традиції і сучасність” (1978), “Народна агротехніка українців Карпат другої половини ХІХ – початку ХХ ст.” (1983), “Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження” (1987), “Матеріальна культура населення Північної Буковини кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.” (1989) та ін.

Український етнолог, якого по праву можна назвати батьком сучасної української етнології, В. І. Наулко у процесі дослідженя міжетнічних зв’язків на сторінках згаданої вище монографії “Розвиток міжетнічних зв’язків на Україні” не раз використовує експедиційний етнографічний матеріал та статистичні дані з північнобуковинського краю. Зокрема, він констатує найбільшу спорідненість матеріальних культур східнороманського та українського населення, незважаючи на те, що в Чернівецькій області перебувають досить компактні масиви молдован та румунів і, здавалося б, риси етнічної самобутності повинні зберігатися стійкіше. Зокрема, спільні риси простежуються в народній архітектурі, традиційному одязі українців та молдован Буковини [27, с. 193, 197, 253].

У 80-ті роки ХХ ст. публікується багато праць радянського ідеологічного спрямування: “Інтернаціональне в радянських традиціях, святах і обрядах” (1983), “Свята, обряди, ритуали у трудовому колективі” (1984), “Радянські традиції свята та обряди” (1986) та ін.

З проголошенням незалежності України і зміною методологічних засад української етнографії відзначаються нові якісні зміни в етнографічних дослідженнях населення Буковини. Поряд з вузькопроблемною тематикою проводяться комплексні дослідження матеріальної і духовної культури буковинців.

Розробляються теоретико-методологічні питання етнографії: “Проблеми дослідження й експонування об’єктів матеріальної культури в музеях-скансенах України” (1991), “Методика і техніка етнографічних досліджень етносоціальних процесів на Буковині 70–90-х рр. ХХ ст.” (1996), “Освітньо-виховна та наукова робота етнографічного музею Чернівецького державного університету (80–90-х рр. ХХ ст.)” (1997). Досліджуються питання етногенезу населення Буковинського краю: “Польські поселенці на Буковині” (1992), “Етнічна група українців-гуцулів Буковинської Гуцульщини” (1993), “Людність Буковини давньої доби за писемними джерелами” (1996), “Населення Буковини: короткий етнографічний нарис” (1996), “Виникнення вірменських колоній на Буковині та демографічні процеси в них протягом ХІV–XVII ст.” (1997).

Значна увага приділяється дослідженню матеріальної культури: “Полонинське господарство Гуцульщини” (1990), “Поселення та житло українців Івано-Франківщини та Буковини” (1992), “Буковинський традиційний одяг” (1994), “Народний одяг румунів Буковини. Сторожинеччина” (1995), “Культові споруди Буковинської Гуцульщини” (1996), “Агрокультура Буковини 70-х рр. ХVІІІ–30-х рр. ХХ ст.” (1996), “Український народний костюм Північної Буковини. Традиції і сучасність” (1996), “Святкова та обрядова їжа українців Буковини” (1998), “Дівочі та жіночі головні убори українців Буковини ХІХ – першої половини ХХ ст.” (1999), “Етнографія Буковини”, т. 1 (1999), т. 2 (2001).

Духовне життя буковинців представлене етнографічними дослідженнями: “Буковинська новорічна “переберія” (1992), “Весілля на Гуцульщині” (1993), “Календарна новорічна обрядовість буковинців” (1996), “Новорічні обряди молдован Буковини” (1996), “Буковинський весільний обряд” (1996), “Буковинське народознавство. Громадський і сімейний побут” (1998), “Дохристиянські витоки і слов’янські паралелі шлюбної обрядовості молдован Верхнього Попруття” (1998).

Розроблялися також наукові проблеми вірувань, повір’їв, міфології: “Православні свята на Буковині” (1993), “Топонімічна легенда про Аннину гору на Буковині: міфологічні мотиви і сліди язичницьких культів”, “Бог-громовержець слов’янської міфології і його індоєвропейські паралелі” (1997), “Повір’я та легенди, зв’язані з поховальною обрядовістю” (1997), “Матрімоніальна ворожба у молодіжній зимовій обрядовості українців Карпат” (1998), “Традиційні уявлення українського населення Буковини та Хотинщини про відьом та упирів” (1998), “Релігійне життя вірменських громад Буковини за доби середньовіччя і нового часу” (1999).

У полі зору буковинських етнографів знаходились і наукові проблеми етнології народів інших країн: “Українці-канадці: проблеми і перспективи” (1990), “Національно-культурний розвиток українців Західної Канади у 70–80-х рр. ХХ ст. Досягнення, проблеми, перспективи” (1991), “Українці Канади на порозі ХХІ ст.” (1997), “Українці Сибіру: стан, проблеми та перспективи” (1999), “Початок грецької та української еміграції до Канади: історичні паралелі” (1999), “Еміграція українців в Росію в ХVІІІ–80-х рр. ХХ ст.” (1999).

Етнографічними дослідженнями Буковини в останній чверті ХХ – на початку ХХІ ст. займалися: М. Вишневський, І. Воротняк, А. Гостюк, В. Демченко, Л. Звенигородська, С. Золотухін, Г. Кожолянко, О. Кожолянко, Я. Кожолянко, О. Корнілович, М. Костишина, О. Курочкін, А. Мойсей, В. Мотрюк, Т. Ніколаєва, О. Осіпян, А. Павлюк, В. Павлюк, М. Рубанець, І. Рудницька, Й. Сележан, Г. Спатару, І. Чеховський, М. Чучко, Ю. Шестаков, Н. Юсова, А. Яківчук та ін.

Ряд наукових праць з буковинознавства 90-х років ХХ ст. стосується теоретичних проблем. Це праці наукового етнологічного рівня, в яких спостерігається перехід від простої описовості до аналітичності в поясненні різних етнічних процесів.

Що ж до етнографізму, який спрощено тлумачить проблеми етнічності та традиційної культури, закликає підтримувати лише архаїчні форми культури на противагу інноваційним, то він у сучасній буковинській етнографії зустрічається все рідше.

Етнографічне буковинознавство, турбуючись про відродження прогресивних національних символів, бачить своїм завданням прилучення всіх націй, які живуть у краї, до прогресивних культурних інновацій при збереженні своєї національної ідентичності. Національний набуток має все-таки бути основою розвитку народу, в іншому випадку такий народ не має майбутнього. Український етнолог А. Пономарьов у праці “Українська етнографія” (1994) з цього приводу писав: “Народ зобов’язаний зберегти свій національний набуток, бо лише у такому разі він зуміє внести в загальну скарбницю народів щось своє, неповторне, без чого неможлива світова єдність. У цьому, а не в тому, щоб “бути як всі”, і полягає його інтернаціональний обов’язок. Той, хто забуває про це, не тільки уражає національне почуття іншого народу, але й шкодить самому собі, бо відмовляється від того, що належить усім…” [28, с. 20].

Серед недостатньо обізнаних людей можна почути висловлювання, що вивчення і пропагування традиційної, переважно селянської, культури є меншовартісним, бо цивілізація й урбанізація давно перекрили селянську традиційну культуру. Такі висловлювання не мають абсолютно ніякого підґрунтя і є скоріше невіглаством, оскільки давня традиційна сільська культура містить у собі вічні моральні цінності, врегульовану систему вірувань, обрядів, звичаїв, відносин людей у громадському та сімейному житті. Засвоєння й використання цих цінностей, що стали національними, є запорукою прогресу народу. Вони повинні бути складником національної, державницької ідеї в Україні, яка через понад десятирічний період існування незалежної України все ще кінцево не сформульована і на державному рівні не затверджена.

Український філософ, етнолог і санскритолог В. Шаян у праці “Віра предків наших” (опублікована у 1987 р., через 13 років після смерті автора) писав: “…українська пісня, українські обряди, звичаї, українська ноша, українська писанка, вишивка, колядка, щедрівка, гаїлка, чи навіть коломийка, аркан і гопак, українське весілля чи похорон, – вони зберегли своєрідність і свідомість нації. Бо всі ті вияви це не тільки зовнішні форми, не тільки самі краски і сама поведінка, а й зовнішній вияв суспільного світогляду і віри, головно – вияв тієї утаєної краснотворчої, життєтворчої та історіотворчої сили, що зберігається на дні душі нації і є джерелом її життя, якимсь таємничим правзором і ідеалом” [37, с. 431].

Основним завданням науки етнології на Буковині й далі залишається дослідження матеріальної та духовної культури українців, румунів, молдован, росіян, поляків, німців і представників інших етносів у краї, проблем етногенезу та етнологічні дослідження буковинців у діаспорі.


1. Бостан Г. К. Українсько-молдавські паралелі в старовинній та сучасній весільній обрядовості // Нар. творчість та етнографія. – 1971. – № 6.

2. Вовчак А. Українське народознавство на сторінках журналу “Am Ur-Quell@ (1890-1896) // Народознавчі Зошити. – Л., 1998. – Зош. 2 (20).

3. Гнатюк В. Огляд праць Р. Ф. Кайндля // Зап. Наук. Т-ва ім. Шевченка. – Л., 1901. – Т. 41. Кн. 3.

4. Дан Д. Буковинско-руски народни пословицђ // Буковински Вђдомости. – 1895. – Ч. 10.

5. Ебергард Г. Між народознавством та історією. Про сприйняття праць Р. Ф. Кайндля // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. – Чернівці, 2000. – Т. 3 (За доповіддю, виголошеною на конференції “Буковина-мій рідний край”, Чернівці, 17 травня 1998 р.).

6. Квітковський Д., Бриндзан Т., Жуковський А. Буковина – її минуле і сучасне. – Париж; Філадельфія; Детройт, 1956.

7. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. – 2-е вид. – Вінніпег; Торонто, 1964. – Т. 1.

8. Кожолянко Г. Етнографія Буковини. Проблеми, методи, методологія // Питання стародавньої, середньовічної історії, археології та етнології. – Чернівці, 2000. – Т. 2.

9. Кожолянко Г. Етнографія Буковини другої половини ХІХ–ХХ ст. // Буковинський історико-етнографічний вісник. – Чернівці, 2000. – Вип. 2.

10. Кожолянко Г. Етнографічні дослідження Буковини в період перебування краю у складі Австро-Угорщини // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. – Чернівці, 2000. – Т. 3.

11. Кожолянко Г. Раймунд Фрілріх Кайндль–етнограф Буковини // Матеріали краєзнавчої конференції. – Чернівці, 2001.

12. Кожолянко Я. Буковинський традиційний одяг. Traditional Dres of Bukovina. – Чернівці; Саскатун, 1994.

13. Козарищукь В. Буковинско-руски примовки // Буковински Ведомости. – 1896. – 9 іюня.

14. Козарищукь В. М. Изь буковинскихь карпатскихь горь // Наука: Ежемесяч. иллюстрир. ж-л для рус. народа за 1890-й годъ. Годъ издания 18. – Вена, 1889; Годъ издания 19. – Вена, 1891.

15. Козарищукь В. Средства кь поднесенію нравственного и материального благосостоянія народа горского // Candela. Foaie bisericeasca-literara. Anul 1894. – Cernauti, 1894.

16. Кольбенгаєр Е. Взори домашнього промислу на Буковині. – Чернівці, 1912.

17. Кордуба М. Розвідки Д-ра Раймунда Фрідріха Кайндля з етнографії руської // Зап. Наук. Т-ва ім. Шевченка. – Л., 1896. – Т. 11. Кн. 3.

18. Купчанко Г. Наша родина. – Відень, 1897.

19. Купчанко Г. Некоторые историко-географические сведения о Буковине. – К., 1875.

20. Масан О. Приятель українського народу (Р. Ф. Кайндль та його “Гуцули”) // Кайндль Р. Ф. Гуцули. Їхнє життя, звичаї та народні перекази. – Чернівці, 2000.

21. Масан О. Літописець Чернівців // Масан О. Чеховський І. Чернівці: 1408–1998: Нариси з історії міста. – Чернівці. 1998.

22. Мойсей А. А. Сіміон Флоря Маріан – етнограф Буковини. – Чернівці, 2003.

23. Мойсей А. Культура і побут буковинців у дослідженнях Л. Боднареску (1872–1945) // Буковин. історико-етнолог. вісн. – Чернівці, 2002. – Вип. 4.

24. Мороз М. Етнографічна діяльність Раймунда Кайндля // Зап. Наук. Т-ва ім. Шевченка. – Л., 1991. – Т. 223.

25. Манастырскій А. Православни церкви вь Буковине // Candela. Foaie bisericeasca-literara. Anul 1897. – Cernauti, 1897.

26. Мороз М. О. Кайндль Раймунд Фрідріх // Українська літературна енциклопедія. – К., 1990. – Т. 2.

27. Наулко В. И. Развитие межэтнических связей на Украине (историко-этнографический очерк). – К., 1975.

28. Пономарьов А. П. Українська етнографія. – К., 1994.

29. Прилипко Я. П. З народного одягу Чернівецької області // Нар. творчість та етнографія. – 1960. – № 1.

30. Салогуб А. Етнографічні дослідження Р. Ф. Кайндлем українців Порикарпаття та Гуцульщини // Питання стародавньої, середньовічної історії, археології та етнології. – Чернівці, 2003. – Т. 2.

31. Троян С. Р. Ф. Кайндль і консолідація німецтва у Карпатському регіоні // Буковина – мій рідний край: Матеріали ІІ історико-краєзнавчої конференції молодих дослідників, студентів та науковців. – Чернівці, 1997.

32. Франко І. Рец. На : Prof. Dr. Raimund Fr. Rfindl. Die Bukowina inden Jahren 1848 und 1849 // Osterreichisch-Ungarische Revue. – Wien, 1899. – Bd. 25.

33. Фрунчак С., Фантух А. З археологічної спадщини Раймунда Фрідріха Кайндля // Постаті української археології: Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. – Л., 1998. – Вип. 7.

34. Чучко М. Етнографічне вивчення Буковини представниками місцевого православного кліру в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. – Чернівці, 2003. – Т. 1 (15).

35. Чучко М. Етнографічне вивчення українського населення Буковинських Карпат Василем Козарищуком // Буковинський історико-етнолог. вісн. – Чернівці, 2003. – Вип. 5.

36. Шестаков Ю., Пирог У. Г. К. Кожолянко – дослідник етнографії Буковини // Буковинський історико-етнолог. вісн. – Чернівці, 2003. – Вип. 5.

37. Шаян В. Віра предків наших. – Гамільтон, 1987.

38. Шаян В. Проблема української віри // Орден (Лондон, Англія). – 1946. – № 6.

39. Blasй A. Raimund Fridrich Kaindl (1866-1930). Leben und Werk. – Wisbaden, 1962.

40. Bodnărescu L. Câteva datini de paşti la români. Încondeiatul ouălelor de paşti în culori. – Cernăuţi, 1908.

41. Dan D. Armenii orientali din Bucovina. – Cernăuţi, 1891.

42. Dan D. Evreii din Bucovina. Studiu istoric, cultural, etnografic şi folcloric. – Cernăuţi, 1899.

43. Dan D. Lipovenii din Bucovina – Cernăuţi, 1894.

44. Dan D. Rutenii din Bucovina (schiţă etnografică). – Cernăuţi, 1913.

45. Documente priviore la istora Romanilor culese de Eudoxiu de Hurmuzaki. – Bucuresci, 1876. – Vol. 7, 1750–1818.

46. Kaindl R. F. Ethnographische Streifzuge in den Ostkarpaten. Beitrage zur Hausbauforschung in Oesterreich. – Wien, 1898.

47. Kaindl R. F. Haus und Hof bei den Huzulen. Ein Beitrag zur Hausforschung in Oesterreich // Mitteilungen der Anthropologische Geselschaft in Wien. – Wien, 1896. – Bd 26.

48. Kaindl R. F. Мanastyrski A. Die Ruthenen sn der Bukowina. – Czernowitz. 1889. – Th. 1; 1890. – Th. 2,



Каталог: data -> users -> 5427
users -> Лекція №2 Тема морально-етичний закон християнства декалог (десять заповідей божих) Мета лекції
users -> Лекція. Лекція №1 Тема. Тема лекції. Фактори, що враховуються при відборі дітей для занять хореографією. Мета
users -> Лекція Тема Використання новітніх технологій навчання природознавства в початковій школі Мета
users -> Положення народознавчої роботи у сучасному українському днз мета заняття: поглибити знання студентів про особливості народознавчої роботи в умовах сучасного дошкільного навчального закладу. Питання для обговорення
users -> Лекція №3 Тема № святі тайни в християнстві мета лекції
users -> Тема Політична влада Мета заняття: з’ясувати поняття «влада», «політична влада»
users -> Лекція №14 Тема. Поняття про транспорт, лісові дороги та їх технічні елементи. Класифікація лісових доріг
users -> Тема історичні знання україни-руси в IX – XIII ст. Початки літописання в Руси-Україні IX – X ст. «Повість врєменних літ»
users -> Тема. Постулат и квантово
5427 -> Історія української етнографії (електронний збірник статей І матеріалів)


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка