Історія української етнографії (електронний збірник статей І матеріалів)


Погребенник В. ВИЗНАЧНИЙ УКРАЇНОЗНАВЕЦЬ ЗЕНОН КУЗЕЛЯ



Сторінка7/13
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

Погребенник В. ВИЗНАЧНИЙ УКРАЇНОЗНАВЕЦЬ ЗЕНОН КУЗЕЛЯ

(Наукова розвідка до 120-річчя від дня народження вченого і 50-річчя смерті З додатком – недрукованими листами З.Кузелі до І.Франка) // Українознавство. – 2003. - № 1. – С. 274 – 281.
Професор доктор Зенон Кузеля (1882 – 1952) – видатний науковий і громадський діяч – належить до тієї могутньої плеяди українознавців-енциклопедистів ХХ століття, що плекала вільну українську науку та репрезентувала її перед світом. Глибокий етнограф і етнолог, який співпрацював у цій царині ще з Хведором Вовком та Іваном Франком; помітний лексикограф, що стояв на сторожі нашого слова; сумлінний бібліограф, – З.Кузеля, на жаль, досі маловідомий на своїй батьківщині. Його ім’я вченого і громадянина справжньої сили духа не лише відсутнє в українських “радянських” енциклопедіях – узагалі було заборонене. Коли ж і згадувалося в солідних виданнях, то не інакше, як у неправомірно-політизованому кон’юнктурному словосполученні “український буржуазно-націоналістичний етнограф”.1 Тим часом сучасній нашій етнографічній науці, безперечно, бракує ґрунтовних праць Зенона Кузелі, опертих на дійсно дослідницьку методу і солідну джерельну базу (в тому числі наукову західноєвропейську). Так само українське словництво могло б почерпнути чимало цінного для майбутніх своїх видань у принципах, ідеях і матеріалах лексикографічного набутку З.Кузелі. Нарешті, його бібліографічні праці значною мірою стануть у пригоді при втіленні в життя відповідних проектів цієї галузі науки, що в Україні отряслася з політичних сповивачів донедавньої доби. З огляду на вищесказане мета пропонованої розвідки про особу і доробок Зенона Кузелі, написаної на основі рідкісних видань і архівних джерел, – докладно висвітлити життєвий і науково творчий його шлях, увести в робітню дослідника, окреслити місце і значення його праць в українській науці. Вона ж, сподіваємося, невдовзі поверне свій історичний борг ученому перевиданням основних праць З.Кузелі, що стало б найкращою формою вшанування його доброї пам’яті.

Зенон Кузеля побачив світ 23 червня 1882 р. на Поділлі (“красі України”, за образним висловом Лесі Українки) – в селі Поручині недалеко від Бережан. Цікаво, що його батько, Франціск, із походження був не українцем, а поляком із-під Кракова. У минулому учасник польського повстання 1863 р., він лісникував у графа Потоцького та запізнався з сестрою сусіди о.Сильвестра Лепкого. Іванна Лепка стала його першою дружиною і матір’ю чотирьох дітей. Зенон – старший із них, син-одинак. Хлопчик ізростав і виховувався як українець, у духовому кліматі висококультурних священицьких родин Лепких (о.Сильвестр, відомий як письменник під псевдонімом Марко Мурава, був батьком класика новітньої літератури Богдана Лепкого та піснетворця січових стрільців Льва Лепкого) і Глібовицьких (із цього дому походила дружина о.Сильвестра Домна, що разом із своїми братом і сестрою “зробили багато для освідомлення самого Кузелі”).2 Ці доми дали багато добрих імен, із якими пов’язуємо культурне відродження Галичини; свояком Глібовицьких, окрім того, був відомий письменник і правник Андрій Чайковський. А в домі о.Сильвестра в Жукові бував І.Франко, – тут по розмові з господарем виник задум його геніальної поеми “Мойсей”. Прецікаві майстерні оповіді панотця про війни і повстання, звичаї і демонологію горян вражали юного Зенона, будили в ньому інтерес до багатющого світу народного “ройового” життя, врешті формували як патріота України. Сам він назвав їх також “першими лекціями історії культури”. Поручинські враження Кузеля зафіксував у збірнику, присвяченому пам’яті Богдана Лепкого: “Це село, ніби музеальний пам’ятник з давніх часів, навівало… дивний чар. Тут була справжня давня Україна з старосвітськими звичаями, казками, піснями, віруваннями, - з усім тим, що деінде перейшло або переходило до історії. Цей дивний чар чарівної старосвітчини давався, зрештою, відчувати й пізніше, коли село трохи “зевропеїзувалося”, і для мене в дитячих літах не було нічого приємнішого, ніж побут на Різдво чи на Великдень у Поручині (з 1888 р. родина Кузель замешкала в Бережанах, де Зенон навчався в народній школі – В.П.). І моя мати… залюбки перебувала в Поручині. Батько Богдана, тоді молодий тридцятилітній священик, з одного боку, старався затримати ту старовину, а з другого – ширив просвіту й культурний побут, освідомлював село. Щодня восени і зимою він був у котрогось з селян на поминках, не спішив додому, просиджував довгі години в розмовах із селянами, і ті розмови були для них сущою школою. Здібніші хлопці приходили до нього вечорами, він їх учив та давав читати книжки. Між селом і приходством не було ні воріт, ні плота…”.3

Національні культурні й народознавчі інспірації названих родин, які собою вже творили вогнища української культури (й не тільки в повітовому масштабі), поруч з упливами іншими, розкритими в біографічному свідченні Б.Лепкого,4 саме й спричинилися до вироблення глибоких зацікавлень майбутнього визначного українознавця. Торкалися вони передовсім історичного минулого рідного народу та різних галузей його життя сучасного, витворів творчого духу. Визначалися ж прагненням глибше пізнати народ, щоби в майбутньому стати йому корисним. Із цією метою семикласник Зенон згуртував гімназійних товаришів (мало не всіх) у таємний гурток “Молода Україна”. На цей же час припадають і початок його діяльності як етнографа-збирача, журналістські проби пера. Будучи головою гуртка, редагував його таємні журнали; почав надсилати власні дописи до органу партії народовців часопису “Діло”. Згадана діяльність мала вагу тим більшу, що велася вона в мурах польської гімназії з її нівеляційними щодо українства настановленнями. “Молода Україна”, з якої прийшло в українську науку та письменство кілька відомих діячів (приміром, поет Франц Коковський), посприяла ранньому дебютові З.Кузелі на полі літературознавчому: на гімназійні вшанування пам’яті великого Тараса він уклав реферат “Голоси європейської критики про Шевченка”. На жаль, цей рукопис не зберігся.

З 1900 р. розпочалися річні студії філософії молодим неофітом глибокої науки в Львівському університеті. Уважно слухав виклади таких знаних професорів, як М.Грушевський, К.Студинський, О.Колесса й ін. У першому українському щомісячному студентському журналі “Молода Україна” Кузеля видрукував свою сильветку Марка Мурави, що йому стільки завдячував і сам, і бережанське згуртування патріотичної молоді. 1901-го р. Зенон Кузеля переїхав до Відня. В університеті спеціалізувався зі слов’янської філології (зосібна, в проф. В.Ягича), філософії, мовознавства, етнології, навіть статистики й археології. Працював у комісії, що статистично опрацьовувала результати перепису населення 1900 року. Коли до Відня прибуло кількасот українських студентів, які вийшли з Львівського університету в знак протесту проти опанування ним поляками, розміщував їх у столиці. Прийнявши запрошення голови Наукового товариства ім. Т.Шевченка Михайла Грушевського до співпраці в “Записках НТШ”, учений заповнював постійний відділ реферативними повідомленнями з обсягу поточного масиву західноєвропейських етнологічних, археологічних і антропологічних праць. Налагодив також наукові стосунки з відомим етнографічним часописом “Mitteilungen für österreichische Volkskunde”. Так що саме Кузеля був одним із тих українських учених, що заходилися здійснювати гасло провідників НТШ про єднання України зі світом на ниві культури та її вивчення.

Поряд із університетськими студіями, практичною роботою і науковими заняттями, він, як натура громадсько небайдужа, маючи вже певний досвід, активно включився в громадську студентську діяльність. З.Кузеля три роки підряд (із 1902 по 1904) обирався головою українського студентського товариства у Відні “Січ”, що існувало з 1863 р. Застав його в стані не найкращому (занедбані каса і бібліотека, кепське діловодство), проте час Кузелиного головування став одним з найбільш плідних в історії товариства. Активізувавшися, “Січ” жваво реагувала на складні процеси національного життя під чужинецькою владою, спромоглася підготувати і видати з нагоди свого сорокаліття ювілейний “Альманах”. Співредактором цього цінного видання – справжнього літопису студентських українських організацій – був З.Кузеля, доктор філософії (з 1906). Його перу належить уміщена тут фактологічно багата розвідка “Історії віденської “Січі”. Залишається згадати, що її автор за заслуги перед цим товариством був поіменований почесним його членом. Підсумовуючи студентську сторінку творчої біографії З.Кузелі, є всі підстави ствердити: “він вміло і корисно для національної справи поєднав у ньому свої наукові зацікавлення – студії і практичне включення в науково-дослідну працю – із суспільними зацікавленнями та актуальними потребами студентського середовища”.5

Для світоглядного (у плані формування державницько-соборницької настанови) і наукового становлення Кузелі немало важили його перебування на Наддніпрянщині й зокрема в Києві влітку 1902 р. та участь у трьох антропологічно-етнологічних експедицій в Карпати літа 1904-1906 рр, здійснених під егідою НТШ, Товариства австрійської етнографії й Антропологічного товариства в Парижі. Про першу з них, 1904-го року, написав статтю “Етнографічна експедиція на Бойківщину” Іван Франко. В ній, опублікованій у тридцять шостому томі 50-томного зібрання, серед учасників подорожі згадується “слухач університету в Відні” Зенон Кузеля, котрий, як і Хведір Вовк, працював безперервно, збираючи антропометричні матеріали, знімки типів, одягу та предмети матеріальної культури. “…Експедиція – як за кількістю, так і за якістю проведених вимірювань на живих людях (загалом близько 300), а також за кількістю зроблених фотографій (близько 500) і числом зібраних предметів (з дерева, рогу, соломи, з різних металів, частин одягу, прикрас, моделей) – не лише перевершила все, що досі було зроблено в цій галузі (етнографи і музейні колекціонери досі майже не цікавилися бойками), але загалом започаткувала систематичне дослідження матеріальної культури і типів цієї етнічної групи”.6

З 1906 по 1909 р., склавши у Відні бібліотекарський іспит, З.Кузеля працював в університетській бібліотеці як референт слов’янського відділу та редактор слов’янської частини її друкованого каталогу, друкувався в австрійській і польській бібліографічній пресі. Здобувши визначений матеріальний стан, 1907-го р. одружився у Львові з Ольгою з дому Авдиковських. Знайшов у її особі вірну і віддану дружину та помічницю, яка понад чотири десятиліття поділяла всі радощі й турботи, зокрема в еміграції; залишила спогади про віденський і чернівецький період життя. Дітей подружжя не мало.

Навесні 1909 Кузелі переїжджають на батьківщину. Розпочався вельми плідний період (на жаль, не надто тривалий – до воєнних подій 1914 р.) у діяльності молодого вченого і діяча. Перенесення З.Кузелі до Чернівців на поважну бібліотекарську посаду – директора слов’янського відділу і начальника читальні в університетській бібліотеці – було й здобутком усієї української громади міста, що змагалася тоді за кожну державну посаду з румунами та німцями. Їхав до міста, за споминами дружини, з прагненням спокійної наукової праці. Проте, побачивши, скільки там роботи на “народній ниві”, поринув у цю свою стихію. Обраний головою чернівецької філії освітнього товариства “Руська бесіда”, він, як шанувальник книги і “щирий приятель народу” (В.Дорошенко) редагував видання для нього, організовував бібліотеки і лекції. Через нестачу україністів навчав рідної мови7 в учительській семінарії. Редагував український літературно-науковий додаток у часописі “Czernovitzer Allgemeine Zeitung”. Згідно із мемуарними свідченнями, у той час “Кузеля писав у наукових журналах і пресі (в виданнях НТШ публікуються вагомі його синтетичні розвідки – В.П.), Кузеля створив в університеті взірцеву бібліотеку українознавства, а знамените знання німецької мови зробило його й нашим гідним репрезентантом поміж німцями в Чернівцях”.8 Увійшов до гурту молодої інтелігенції “соборницьке коло”, серед якого вирізнялися В.Сімович, О.Луцький, М.Кордуба. Тут бував Б.Лепкий, діяльності гурту сприяла О.Кобилянська. Ставши в осередді громадського і товариського життя українців у Чернівцях, здобув не тільки загальну повагу, але й симпатію, завдячувану вдачі й тактові, з якими вмів полагоджувати складні ситуації між православними і католиками, буковинцями і галичанами.

За резюмуючою оцінкою В.Кубійовича, “десять літ перед першою світовою війною – це фаза найбільш інтенсивної наукової діяльності проф. Кузелі. Його твори з того періоду – це майже виключно праці з обсягу української етнології й етнографії… У тому часі належить проф. Кузеля до тих молодих учених, які виросли на грунті НТШ у Львові… У той період, побіч Франка і Гнатюка, молодий Кузеля був найповажнішим українським етнографом. Нічого дивного, що за свої наукові заслуги він дістав найбільшу наукову почесть, яку міг тоді дістати український науковець, – дійсне членство НТШ, і то вже на 28 році життя”.9
Перед загрозою російської окупації міста подружжя мусило виїхати взимку 1914 р. до Відня. Більше рідну землю Зенонові Кузелі бачити не судилося – тридцять вісім років перебував він ув еміграції… Імперську столицю застали понурою, неприхильно настановленою до українців. Завдяки віденським зв’язкам, які З.Кузеля мав із часів секретарювання у В.Ягича та співпраці з місцевими інституціями і науковими органами, влаштувався на працю в Інституті Східноєвропейської історії завідувачем української частини евакуйованої чернівецької бібліотеки. 1915-го р. йому вдалося разом із С.Томашівським, І.Раковським і С.Рудницьким заснувати дослідний Інститут сходознавства, також зорганізувати український відділ його бібліотеки на базі переданих до неї понад тисячі томів власних книжок.

Але вже наступного року розпочався новий відтинок біографії З.Кузелі: за дорученням віденського Союзу Визволення України він виїжджає до табору в німецькому Зальцведелі для ведення національно-освідомлюючої праці серед українців-полонених із російського війська. Ідейним натхненням згаданої організації був М.Грушевський; участь же в цій безприкладній благородній роботі в ряді німецьких і австрійських таборів узяли чільні діячі української науки і культури – Б.Лепкий (у Вецлярі), В.Дорошенко, В.Сімович, М.Паращук, Р.Смаль-Стоцький (три останні – в Зальцведелі), бував В.Стефаник; О.Скоропис-Йолтуховський набирав тут дивізію Синьожупанників. У таборі З.Кузеля став головою Просвітнього відділу, що саме й вів національно-освідомлюючу культурну і освітню діяльність. Неписьменних навчали грамоті, середню освіту вечорами доповнював народний університет. 60 тисяч полонених (постійне населення табору, без робітничих команд, налічувало до п’яти тисяч) мали в Зальцведелі свій театр і бібліотеку, знаменитий хор і оркестр, церкву, редагований Кузелею журнал “Вільне слово”, різного роду організації і гуртки. Регулярно збиралися віча. Ці багатоманітні форми діяльності забирали у виділового голови багато часу і сил. До того ж він мусив забезпечувати добрі стосунки з німецькою військовою владою, що було непросто. З цього періоду маємо багаті цікавими подробицями спогади Р.Смаль-Стоцького, що ввиразнюють такий чисто людський і діловий портрет З.Кузелі: “Тільки професійний бібліотекар, що звик до систематизації й ладу, та людина його характеру й вдачі могла подолати всі ці завдання. Так і стоїть він перед моїми очима в цім сірім місті бараків: в пенсне, завжди урівноважений, із дозою сухого гумору; людина, що ніколи голосу не підносила, що нікого не образила, завжди привітлива, безмежно терпляча, завжди до всіх прихильна, завжди ділова, завжди з тенеденцією до синтези, до чесного компромісу поміж розсвареними таборовими групами ради інтересів України. Він був ходячою енциклопедією україністики й ходячим архівом, що містився по всіх кишенях убрання і всіх шухлядах помешкання. Його широкі наукові зацікавлення та знання наявних проблем змушували його використовувати кожну вільну хвилину до читання і до безнастанних нотаток; навіть під час засідань і дискусій в таборі він все щось знаходив у мові таборян гідне нотатки, а з тих нотаток поставали пізніше доповіді й статті. Знаменито начитаний у всій німецькій політичній літературі війни, він мав великий особистий вплив на генерала, коменданта табору, та виховував на українофілів його старшин” ( Збірник на пошану...– далі ЗНП. – С.47).

Продовжував працю й по війні в ситуації для цього менш сприятливій (у зв’язку з більшовицькою російською агітацією). Редагував єдиний тоді в Німеччині журнал “Шлях” (1919-1920), що сприяв ідейній відсічі червоній пропаганді.

Наступні по ліквідації “таборової України” чверть століття складають берлінський період у житті Кузель (1920-1945). Тут із 1921 р. учений очолив видавництво “Українське слово”. Крім директора (З.Кузеля), в редакції співпрацювали чільні сили української еміграції в особах Б.Лепкого, В.Леонтовича, С.Томашівського, Д.Дорошенка й ін. Був також головним редактором однойменного денника; безпосередньо причетний до публікації значної кількості цінних видань (як-от “Струни” – двотомне зібрання української поезії; “Золота Липа” – ювілейний збірник про життя і творчість Б.Лепкого; монографія про митця О.Архипенка, випущена кількома європейськими мовами; фототипічні відтворення словників Уманця та Грінченка тощо). Й це ще не вся вагома видавнича діяльність Кузелі: в міру сил і змоги він уможливлював також діяльність видавництва “Ратай”, редагував продукцію “Українські накладні” та часопис під назвою “Літопис”, брав участь у журналі “Політика”. Подиву гідна і громадська активність проф. Зенона як голови “Української громади” і цілої низки комітетів та товариств (до тих, що опікувалися втікачами й охороною могил включно). Така самовіддана і багатогранна праця має українські аналогії в біографіях І.Франка чи Б.Грінченка, які також заповнювали собою всі люки і лакуни в громадсько-культурно-науковому житті, що тільки їх бачили. У цьому ж випадку діяч не міг черпати сили в рідній землі, народові за кордонами та не мав глибших підстав сподіватися тоді волі для батьківщини…

Поруч із справами більшої і меншої ваги, заробітком на прожиток не занедбувалася наукова діяльність. Уже професором Українського Вільного Університету в Празі (з 1921 р.) З.Кузеля тривалий час брав участь у німецькій науковій енциклопедії “Мінерва”. Для її оновлюваних що кілька років видань він збирав, систематизував і осмислював відомості про різнорідні наукові інституції й організації на всіх українських землях, а також у діаспорі. Був, таким чином, не тільки істориком нашої науки, а й інформатором про неї всього світу.

1926-го р. прилучився до дослідної діяльності того ж року заснованого Українського наукового інституту, що об’єднав навколо визначених кафедр цвіт нашої професури в еміграції (крім декого з досі згаданих ще й Крип’якевича, Л.Білецького, Д.Антоновича й ін.). Виступив друком із науковими студіями вже в перших інститутських збірниках – з історії етнографії зокрема. Як чинний член інституту (з 1931) доклав рук до його реорганізації і виникнення нових серій українознавчих видань, у яких друкував матеріали про Т.Шевченка, М.Грушевського.

У той же час Кузеля був лектором української мови й узагалі українознавства факультету закордонних наук Берлінського університету. Не назовеш іще одним його побічним заняттям – із огляду хоча б на жвавість веденої діяльності – участь і керівництво Спілкою Закордонних журналістів у Берліні, що захищала навіть іноземців, які потрапляли в ґестапо. По шестилітнім головуванні Кузеля був номінований почесним президентом Спілки.

30 грудня 1930 р. відбулася урочиста академія, що нею НТШ у Львові (а в Берліні – громадсько-наукові кола) відзначила тридцятиліття наукової праці вченого. Було виголошено ряд доповідей про різні грані діяльності З.Кузелі як етнографа (Ф.Колесса), науковця (Д.Дорошенко), відтворено сторінки його культурної (С.Смаль-Стоцький) і таборової (Р.Ярий) праці тощо, оприлюднено письмові вітання й усні вияви шани до авторитетного і невтомного робітника-напередовця.

Тривала співпраця З.Кузелі в різнорідних німецьких виданнях, лекційні виклади – в німецьких вищих школах, редагування численних наукових часописів і збірників, участь у багатьох і багатьох міжнародних колоквіумах спричинилися до того, що він був “незаступним у наукових інформаціях про Україну для чужинних учених” (І.Витанович). Наприклад, конкретну допомогу порадами і матеріалами він надав А.Шмідту при створенні його відомої книжки “Ukraine, Land der Zukunft”, що побачила світ у Берліні в кінці 30-х рр. Зосібна слід тут виокремити німецькі й українські культурні бюлетені (вийшло приблизно по 50 номерів обидвох). У перших ознайомлював німців із розвитком української культури, в других – українців із набутками західноєвропейської науки. Вміщені в цих та інших виданнях публікації пера Кузелі берлінського періоду вражають широтою зацікавлень, різносторонньою ерудицією (матеріали про національні стосунки на Західній Україні, становище українства в Румунії, впливи церкви на українське простолюддя тощо). А енциклопедичний довідник “Handbuch der Ukraine”, де вміщено статті вченого етнологічного і пресознавчого характеру, про нацменшини й українську еміграцію, була рекомендована німецькими професорами як посібник для місцевих університетів.

Плідні контакти Кузелі з німецьким середовищем мали й такий позитивний результат: репрезентуючи НТШ при стипендійній фундації ім.Гумбольдта в Берліні, він спромігся поширити її діяльність і на українських студентів та молодих науковців, що набули внаслідок цього два десятки постійних стипендій. Мріяв, що, розлітаючися світами, молодь спадкоємно розиватиме гасло єднання вільних українських науки і культури з загальнолюдськими духовними набутками, а це, в свою чергу, живитиме її патріотизм.

До числа тих починань З.Кузелі, котрі набули фундаментальних наукових наслідків, належить організація спеціального відділу словникарства при Українському науковому інституті. Під його фірмою разом із Я.Рудницьким підготував капітальний “Українсько-німецький словник” (із півтори тисячі його сторінок 962 уклав Кузеля – від літери “П” до “Я”) – вінець діяльності вченого берлінського періоду.

Багато криється за скупим повідомленням “В р. 1940 оснував КОДУС” в “Енциклопедії українознавства” та ґенеалогічному довіднику “Родовід Лепких”10 у його частині про Кузель. Констатація цього факту заініціювання Зеноном Кузелею Комісії допомоги українському студентству (КоДУС-у), що його довголітнім головою він був, говорить про його діяльне піклування про виховання молодої наукової плеяди на зміну старшій. Бездоганно організовувавши діяльність комісії, її керівник зумів – де вагою авторитету, а де й цілеспрямованими зусиллями – набути на цю благородну справу чималі фінансові резерви. Грошові внески католицької церкви, заокеанських українських установ і збір коштів серед громадськості вможливлювали відчутну допомогу: протягом п’ятнадцяти років були заохочені стипендіально до трьох тисяч пошукувачів на суму мало не півмільйона доларів.

КоДУС забирав у З.Кузелі надто багато сил і енергії, саме навіть листування, – воно було доведено до такої досконалості, жартували працівники, що голова відповідав на листи, які щойно мав отримати. Не раз йому доводилося приймати візитерів у стипендіальних справах навіть удома серед ночі. Джерела такої надзвичайної доброзичливості – не тільки вельми розвинене почуття обов’язку, а й те, що в цю “порятункову” інституцію “вклав він душу і серце” (О.Кульчицький). По його смерті КоДУС утворив наукову стипендію ім. З.Кузелі для українознавчих студій, зокрема з етнографічного поля.

Перспектива опинитися в радянській зоні окупації Німеччини по її поразці в війні зумовила ще один переїзд родини на Захід. Осівши в Баварії (в місті Фюрт), Кузеля продовжив працю в КоДУСі, співпрацював у тижневику “Час”, що став чільним органом української діаспори в ФРН. Цей новий період діяльності (1945 –1951) став для нього, вже дійсного члена “Історично-Філологічного товариства” (Прага) й Української Вільної Академії наук, добою плідної науково-організаційної і наукової роботи. Запрошений на кафедру передислокованого з Праги до Мюнхену Українського Вільного Університету, він бере участь і в відновленні праці НТШ та її розбудови. Будучи заступником, практично виконував функції голови Товариства; очолив його Етнологічну комісію, пізніше – філологічну секцію; відновив і редагував орган НТШ “Сьогочасне і минуле”. Крім того, “Особливо успішну працю розгорнув Інститут Енциклопедії Українознавства під проводом проф. д-ра З.Кузелі”.11 Співредагування енциклопедії в першій (систематичній) частині разом із її ініціатором В.Кубійовичем – остання значна праця вченого.

З 1949 р., коли помер І.Раковський, З.Кузелю обрали дванадцятим в історії НТШ його головою. Посідав на цю високу посаду до смерті. Фюртський період прикметний ще й почесним докторатом З.Кузелі в визнанні його “великих заслуг на полі журналізму, статистики, еміграційних справ та ідеї позаочного навчання, за жертвенну працю для українського народу, зокрема в ділянці культурної пропаганди на чужині та для українського студентства” (ЗНП. – С.12).

Останній рік життя Кузелі минув у Сарселі під Парижем, куди він з дружиною перебрався в зв’язку з переїздом НТШ. Матеріальні умови життя в домі українських науковців були тяжкими – мала площа помешкань, скромне вмеблювання, спільна кухня, на яку постачався власно вирощений харч із городу. До того ж голову НТШ мучила недуга, що швидко прогресувала. Подолання цих несприятливих зовнішніх обставин і налагодження праці значною мірою завдячується саме Кузелиним “тактові, прикладу і погідній вдачі” (Іван Яцків) . Тоді ж Зенон Кузеля був обраний дійсним членом Міжнародної вільної академії, керівником її української секції. Змагаючися з хворобою (пістряк), витримуючи болі, виконував до останку свої обов’язки. Помер у шпиталі 24 травня 1952 р., зберігаючи свідомість і силу духу. Похований жалобним гуртом сарсельців на паризькому кладовищі Сент Уан (на кошт НТШ). Дружина пережила його тільки на п’ять років і була похована в спільній із ним могилі. На вшанування пам’яті З.Кузелі було проведено спеціальні жалібні академії в Парижу, Нью-Йорку і Торонто. До десятиліття з дня смерті видано “Збірник на пошану Зенона Кузелі” за редакцією В.Янева.



Каталог: data -> users -> 5427
users -> Лекція №2 Тема морально-етичний закон християнства декалог (десять заповідей божих) Мета лекції
users -> Лекція. Лекція №1 Тема. Тема лекції. Фактори, що враховуються при відборі дітей для занять хореографією. Мета
users -> Лекція Тема Використання новітніх технологій навчання природознавства в початковій школі Мета
users -> Положення народознавчої роботи у сучасному українському днз мета заняття: поглибити знання студентів про особливості народознавчої роботи в умовах сучасного дошкільного навчального закладу. Питання для обговорення
users -> Лекція №3 Тема № святі тайни в християнстві мета лекції
users -> Тема Політична влада Мета заняття: з’ясувати поняття «влада», «політична влада»
users -> Лекція №14 Тема. Поняття про транспорт, лісові дороги та їх технічні елементи. Класифікація лісових доріг
users -> Тема історичні знання україни-руси в IX – XIII ст. Початки літописання в Руси-Україні IX – X ст. «Повість врєменних літ»
users -> Тема. Постулат и квантово
5427 -> Історія української етнографії (електронний збірник статей І матеріалів)


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка