Історія української етнографії (електронний збірник статей І матеріалів)


ЕТНОГРАФІЧНИЙ ДОРОБОК ЗЕНОНА КУЗЕЛІ



Сторінка8/13
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.69 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

ЕТНОГРАФІЧНИЙ ДОРОБОК ЗЕНОНА КУЗЕЛІ

Діяльність Кузелі в основній його й улюбленій науковій галузі етнології, етнографії і фольклористики тривала понад півстоліття, була багатоманітною і плідною. Збирач і дослідник етнографічних матеріалів, призбираних як ним особисто, так і попередниками та його вченими сучасниками (й не лише українськими). Один із тих, хто виробляв новітню теорію і методику науки, так популярної в широкій громадськості. Автор солідних історично-порівняльних студій і глибокий синтетик, систематик мотивів словесності народів світу. Історик і бібліограф своєї науки. Співпрацівник відповідних наукових інституцій, в тому числі і міжнародних, і їхніх видань. Музейний працівник. Такими були основні грані етнографічної діяльності вченого. Вельми широким був і діапазон його інтересів: різножанровий фольклор, у т.ч. дитячий, антропологія і археологія, народні міфологічні вірування та медицина, матеріальна культура і побутове життя, обрядова і господарська культура, етнографічні групи українців, діяльність етнографів ХІХ – ХХ ст., техніка збирання матеріалів, наукове реєстрування відповідних праць тощо.

Зрісши в кліматі фольклоризму на галицькому Поділлі, ввібрав усіма фібрами душі красу народної пісні та слова, чар поручинської старосвітчини. Народолюбне оточення в родині, вплив о.Сильвестра Лепкого, що фактично розпочав формування Кузелі-етнографа, гімназія і таємний гурток спричинилися до виникнення серйозних інтересів, спершу народознавчих, майбутнього визначного українознавця. Етнографію він студіював у Львівському університеті (в професорів О.Колесси і К.Студинського), потім у Віденському (в професора М.Габерляндта). Під керівництвом останнього працював в Австрійському етнографічному музеї. Цінними в плані набуття практичного досвіду ведення етнографічної збирацької роботи методами новочасними стали участь Кузелі в трьох вищезгаданих карпатських експедиціях НТШ та спілкування в робочій атмосфері з І.Франком і Хв. Вовком. Ще студентом Зенон став членом Етнографічної комісії НТШ. З 1901 р. виступив у його “Записках” із оглядами етнографічної й іншої літератури, а потім і з оригінальними працями. В Чернівцях Кузеля близько зійшовся в науковій праці з відомим дослідником буковинської та гуцульської етнографії Р.Кайндлем.

Молодий адепт науки і в той час просперуючий вчений, Кузеля почав українознавчу діяльність у сприятливий для цього час. Адже, по-перше, вельми високим у тодішньому поспільстві Сходу і Заходу України було реноме науки про народ і його творчість, матеріальну і духову. На той час панівна раніше романтична концепція народної словесності як скрижалі духу народу збагатилася у працях представників історично-порівняльної школи з’ясуванням національних моментів уселюдського людового скарбу. По-друге, це був час оновлення самої етнології плідними ідеями Е.Тейлора, Дж.Фрезера, А.Аарне, низки вітчизняних учених, узагалі вироблення нових дослідницьких концепцій, що дали свої наслідки в набутку й З.Кузелі-етнографа.

Коли його праці ставити в контекст розвитку шкіл і теорій, що мали словесність об’єктом дослідження, то можна сказати: Кузеля ввійшов у народознавчу науку як послідовник історично-порівняльного напрямку М.Драгоманова, І.Франка, В.Гнатюка, М.Сумцова. Сприйняв ідеї й саму міфологічно-порівняльну методу та розвинув традиції О.Бодянського й О.Котляревського. Прилучився до історично-географічної школи, заініційованої фіном Аарне, став її чільним репрезентантом на Україні. Нарешті, специфічних рис дослідницьким підходам ученого надала ґрунтовна славістична філологічна освіта, творча асиміляція головних ідей В.Ягича і Хв.Вовка.

Наприклад, із одним із найглибших науковців України Наддніпрянської О.Котляревським Кузелю єднають аналогічні підходи до історичної методи студіювання творів словесності. Її мета, на їхню спільну думку, – розкрити в цих творах основи історичного і духового життя того чи того народу, його побут, освіченість, вдачу, спосіб життя, думки і моральні стремління, – коротше кажучи, весь складний комплекс його морального буття і діяльності, як він оформився в словесності. Науково-історичну правду студій обидвох науковців допомагав забезпечувати археологічний підхід (праці Котляревського і Кузелі про старовинний похоронний обряд), залучення вельми широкого порівняльного матеріалу, відшукування як спільного, так і національно- й індивідуально-неповторного в ньому. Обидва дослідники надавали великого значення допоміжним галузям науки, насамперед бібліографії. Культивували ті ж самі жанри – зокрема, поціновуючі огляди наукової діяльності визначних своїх попередників і сучасників.

Осмислюючи вартість етнологічного доробку З.Кузелі в доповіді на спільному засіданні секцій НТШ із нагоди 30-ліття наукової праці вченого, Ф.Колесса виокремив як основні такі два її напрямки: “1) дослідження мандрівних тем усної словесності; 2) дослідження старовинних обрядів і звичаїв та зв’язаних із ними вірувань українського народу” (ЗНП. – С.70). Розпочавши з принагідних рецензій і оглядів нової археологічної, антропологічної й етнографічної літератури Західної Європи початку 900-х рр. (до честі вченого, цю менш “престижну” роботу він продовжував і в наступні роки і десятиліття), молодий Кузеля спромігся вже 1905-го р. на велику синтетичну розвідку “Угорський король Матвій Корвін в слов’янській усній словесності” (видрукувана в ЗНТШ і вийшла також окремою відбиткою), що здобула високу оцінку фахівців.

У цій одній із ранніх і так широко закроєній студії, створеній відповідно до засад історично-порівняльної школи, наш автор докладно проаналізував мотиви, пов’язані з іменем непересічного в пізньому середньовіччю короля, що обмежував сваволю магнатів, успішно захищав незалежність у битвах із турками, заохочував розвиток мистецтва і науки. Дослідження генези цієї слов’янської сюжетики мало етапами вилонення архетипових мотивів, спільних у фольклорних епосі й ліриці (пов’язаних, скажімо, з “вісницькою” функцією птахів; із символікою – числовою, батальною; з чарівними метаморфозами – суха деревина вкривається зеленим листом). Також важливими бачаться спостереження над локальним функціонуванням мандрівних тем, які, прийшовши з романського і германського фольклору, контамінувалися в слов’янському з іножанровими компонентами – казкарства, пісенності (приміром, тема визволення з неволі) чи накладалися на місцеві перекази про інших історичних діячів (сплячі богатирі чекають пробудження в слушний час). Співдія навіянь західних і східних джерел, фольклору і літератури, саморух і варіативність уснопоетичних жанрів і текстів, народні виконавці останніх укладають коло питань, що цікавили Кузелю першочергово та ґрунтовно ним висвітлювалися. В тому числі – на підставі залучення до оперативного порівняльного поля практично до того не використовуваних із цією метою словенських народних пісень із збірника К.Штрекеля, далеко не другорядне значення яких у порівняльних плетивах додало новизни реферованій праці про Матвія Корвіна. Її висновок – “мотиви майже всіх знаних ним баляд у слов’ян були тільки відблиском західних германських і романських першивзорів”, – будучи результатом уважного і докладного аналізу, заслуговує повернення в сучасну українську фольклористику, в якій тривалий час саме ці західні впливи перебували в затінку.12

Одна з висвітлених у попередньому дослідженні тем (ізведення неприступної дівчини юнаком, одягнутим у жіночу ношу) дала імпульс для написанна спеціальної розвідки, вміщеної в науковому збірнику на пошану М.Грушевського 1906 р. Розглянувши в статті “Хлопець, перебраний у жіночу одіж, зводить дівчину” різні слов’янські варіації теми включно до мотиву панського перебування в мішку в хаті мельника і зведення його дочки, Кузеля підтвердив власні попередні висновки про неслов’янське походження теми і сконстатував німецьку генезу південнослов’янських її версій та італійську – чеських і словацьких. Від цих близьких сусідів пісенно-баладний сюжет, власне, і перемандрував на Україну.

Цілком інакшою іпостассю розкрився дослідник в ювілейному альманахові “Січ”, зібраному і виданому ним разом із М.Чайківським. Тут уміщено етнологічну студію Кузелі “Наші сільські оповідачі”, засновану на його власних ретроспекціях у жуківські часи та на збережених відтоді записах. Важливими є узагальнюючі міркування про динаміку змінного репродукування і причини варіативності фольклорної оповідної прози (пояснюється вона тут самою особою і цільовим настановленням розповіді казкарів, котрими, мовляв, також треба займатись, а не лиш текстами). Не менш цінними в статті бачаться тут автобіографічні коментарі на зразок такого: “Обертаючися замолоду між народом і збираючи від нього етнографічні матеріали, я все сходився ближче з своїми оповідачами і співаками і старався пізнати їх життя і їх душу, бо видів у них народних творців, народних поетів. Багато милих хвилин пережив я між ними на пасовиську коло худоби або в полі при роботі, в ліску під дзвіницею або-таки в читальні чи в “єгомостевій” кухні, багато золотих мрій виснував в їх оточенні, і не одна гадка, що нині ввійшла в склад мого світогляду, запала тоді в моє серце”.13 Цікаво, що приблизно тоді ж на Наддніпрянщині творилися типологічно зіставні розвідки – наприклад, нарис про визначніших людей на селі полтавця Мусія Кононенка.

На записах, здійснених 1899 р., ґрунтується наступна частина цієї етнологічної студії. Об’єктом її дослідження є самі народні оповідачі, які вкладали в свої виплоди “душу, виспівували з свого серця чудові твори духа”. Присвячені двом жуківцям, Дм.Шагаєві та Мих.Біликові, ці сторінки проливають світло на їхнє родинно-побутове, господарське життя, становище в селі, врешті – манеру виконання та розповідний репертуар. У першого в ньому – здебільшого небилиці, казки про тварин, оповіді про власні пригоди; в другого – народна демонологія, коломийки-експромти. Цитовані вище уступи показують: українознавча наука в “виконанні” Зенона Кузелі не була академічно-засушеною. Адже цитати виявляють ліричний потенціал його душі та сливе белетристичного тут пера, виявляють літературне обдарування вченого.

За дорученням Етнографічної комісії НТШ Кузеля зредагував багаті матеріали з Київщини, призбирані о.М.Грушевським. Опрацьовані, споряджені вступом, примітками, паралелями та бібліографічним покажчиком, вони були видані З.Кузелею у Львові під назвою “Дитина в звичаях і віруваннях українського народу” (1906-1907). Його перу належать тут розділи про вагітність, пологи і звичаї по народженні дитини. Затим світ побачила його теоретична праця етнографа “Про студії над дітьми” (1909; все – в “Матеріалах до української етнології”). Ці публікації – вельми важливе дотепер джерело відомостей про родинне і статеве життя українців. А коли вужче – про традиційні риси жіночого життя. Варто згадати також огляд усіх поглядів і вірувань українського народу, пов’язаних із дитиною та “проведених” через аналогічні матеріали інонаціонального походження. Навіть без заключної частини, що, за так і не здійсненим задумом Кузелі, мала відтворювати молодше дитинство й охоплювати світ дитячого фольклору, відповідного до віку, видані дослідження були піонерними в досі небагатій на праці такого типу нашій українознавчій науці (гідними продовженнями були хіба що праці Н.Заглади в 20-ті рр. і Г.Довженок – у 80-ті).

Подальший розвиток українознавця відбувався в напрямках розширення дослідницького поля новою тематикою та поглиблення студіювання окремих менш досліджених питань. У другій половині 900-х – першому п’ятилітті 10-х рр. ХХ ст. з’являються друком такі вагомі розвідки Кузелі: “Причинки до народних вірувань з початком ХІХ ст. Упирі і розношення зарази” (ЗНТШ, 1907), “Українські похоронні звичаї й обряди в етнографічній літературі” (“Етнографічний збірник”, 1912) та “Посижінє і забави про мерці” (ЗНТШ, 1914-1915). В першій із них дослідник проаналізував архаїчні повір’я про упирів, що, зберігшися в східних і південних слов’ян у формі давніх повір’їв, були звідси запозичені на Захід. Як завжди, вчений виявив добру обізнаність із етнографічними збірниками з відповідним матеріалом, спробами наукового його осмислення (на них здійснено доречні посилання) та фактичних історичних свідчень.14 Констатовану тривкість такого роду повір’їв природно змінила характеристика народних засобів відсічі упирям (мерцям, вночі встаючим із могил), як у наступній частині праці – розгляд народних уявлень про способів припинення ширення пошесті.

Дотичний до тематики цієї опис української поховальної обрядовості за дотихчасовими етнографічними джерелами в оглядовій студії про українські похоронні звичаї й обряди. Це вдала перша спроба систематизації та реферування матеріалів і розвідок вказаної тематики. Поціновуючи етнографічний набуток З.Кузелі, Ф.Колесса слушно виокремив збирацьку діяльність ученого, спрямовуючу його досліди. Колесса підтримав як вельми слушну Кузелину заувагу про нерівномірне територіально вивчення поховальних звичаїв. Дійсно, й українським етнографам ХХІ ст. варто би звернути пильнішу увагу на вказані вченим терени – прикордонні, Таврію, Вороніжчину, Курщину, під цим кутом зору не досліджені. Підсумовуючи, Ф.Колесса занотував: “Багата, дуже старанно зібрана бібліографія підносить високо вартість цієї праці Кузелі, що стала необхідною для орієнтації в дослідах над українськими похоронними обрядами та віруваннями про душу й загробове життя”.15

До числа основних, самобутніх і вельми глибоких етнографічних праць З.Кузелі повноправно належить студія “Посижінє і забави при мерці”. Вона присвячена тим специфічним реаліям народного гуцульського побуту, що їх з такою високою майстерністю і пластикою художнього слова відтворили М.Коцюбинський у повісті “Тіні забутих предків” чи Марко Черемшина в оповіданні “Грушка”. Кузеля зафіксував і науково схарактеризував майже сто народно-ритуальних забав при померлому. Зіставив їх з аналогами вже не з Гуцульщини, а від ближчих і дальших народів-“сусідів” (румунів, хорватів). Із погляду структурно-композиційного праця належить до поширеного в українській класичній етнографії типу “студія-публікація”: автор насамкінець долучив до неї немалу збірку новозібраних матеріалів. Як представник історичного напрямку в українознавчій науці, він не просто відзначив архаїку обряду, а й пов’язав його історію зі старослов’янською тризною, порівняв із подібними обрядами інших народів.

Дефініюючи саме поняття “посижінє”, Кузеля назвав його прощальним пиром, цілим дійством, у якому “не бракує сміху, забав і музики”. Декотрі зі свіжих міркувань і нових спостережень над цим своєрідним звичаєм були присвячені його функціональній специфіці. Згідно слушного переконання вченого, метою обряду з давніх часів було його сторожіння перед демонічними силами. Разом із тим обряд мав оберігати живих від недобрих упливів самого мерця. Точними й доволі образними є Кузелині характеристики цікавої сценерії гуцульського обряду, в котрому покійнику дістається центральна роль господаря, часом навіть одного з важливих учасників забави (“із ним роблять фіглі, як з живим”, примовляють до нього, щоб насмішити тощо). Вчений, зокрема, правильно з’ясував сенс деяких складників обряду (голосіння, в яких один із учасників дійства грає роль мерця, й особливо витягнення покійного за руки з домовини). На противагу “цивілізаційним” поглядам на такі обрядодії як на варварські він наголосив саме на магічній функції дії відборонити мертвого від смерті та пробудити до життя. В зв’язку з цим Кузеля розглянув цілий ряд очищувальних та відганяючих мерців заходів, у яких уживаються природні стихії та продукти діяльності людини. Тож значення вищеназваної праці полягає передовсім у ґрунтовності аналітико-синтетичних підходів автора, точності з’ясування особливостей і призначення обряду в українців, широкій етнологічній джерельній базі.

Підґрунтям до вистудіювання як похоронної, так і весільної обрядовості послужили зібрані на Гуцульщині, Бойківщині й Буковині етнографічні матеріали, видруковані здебільшого в “Етнографічному збірнику” (також і невеликі обсягом фольклорні жанри – паремії, веснянки, загадки, анекдоти). Хоча Ф.Колесса стверджує примат досліджень над однототемними записами етнографічного матеріалу, в випадку “весільної дилогії” хронологія якраз зворотня. Спершу 1908-го. р. у “Матеріалах до української етнології” вийшла пісенна, зладжена Кузелею збірка “Бойківське весілля в Лавочнім Стрийського повіту” (крім весільних співанок, до неї ввійшов опис обряду й огляд відповідної наукової лектури) – й уже потім розвідка “Ярмарки на дівчата”. Присвячена попередньому до весілля обрядовому акту й уміщена в збірнику з нагоди 40-ліття письменницької праці І.Франка (1914), ця порівняльна студія реконструювала й інтерпретувала давній звичай сватання і компонування подруж у час церковних свят. Генетичний аспект дослідження дозволив авторові відзначити закоріненість так званих ярмарок16 у весняних старослов’янських святах (ігрищ межи селами Початкового літопису) та давньому звичаї купувати дружину.

Хоча бойківський весільний обряд Кузеля записував за допомогою питальника, складеного Хв.Вовком, для етнографічної діяльності нашого вченого властиві поглиблювана спадкоємність, певна універсальність і комплексність. Уже не студентом, а зрілим і визнаним ученим він не нехтував, здавалося б, менш “престижними” роботами. Скажімо, бібліографічним реферуванням українських видань із поля етнології (з цього він починав свою наукову “кар’єру”). Чи взяти б ті самі питальники. Кузеля склав їх цілу низку, до того ж різнорідних. Від плану загального (“Про потребу й техніку збирання етнографічних матеріалів” – Чернівці, 1909; до речі, з цієї статті, що друкувалася в часописі київських модерністів “Українська хата”, почав знайомство з доробком З.Кузелі автор цих рядків) – до питальників спеціалізованих, зорієнтованих на запис балад, загадок, весільних і поховальних обрядів. Узяті навіть окремо, вони виявляють багатство методики і водночас стійкість основних принципів праці українознавця. Ці питальники з деяким часовим корективом можуть використовуватись і сьогодні. Видрукуваний у працях філологічної секції цитованого “Збірника” останній із питальників цілком потверджує таку загальну їх оцінку: “вказують на широку етнографічну освіту, глибоке знання народного побуту та хист до систематики й синтези”.17

Тримаючи в руках науковий часопис “Zeitschrift für österreichische Volkskunde” (Відень, 1911 – річник, за ред. проф. М.Габерляндта, котрий і залучив обдарованого свого вихованця до праці), дивуєшся, по-перше, універсальній ерудиції Кузелі, великому колові його інтересів, і, по-друге, тому важливому значенню, що надавав він навіть лапідарному обсягом інформуванню німецькомовного читача про дослідження галицьких учених у різних гуманітарних науках. Тут-бо вміщено сім оглядів-рецензій Кузелі на вміщені в ЗНТШ праці І.Франка, В.Гнатюка, М.Возняка, Ф.Корша та ін. із поля фольклористики, мовознавства, давнього письменства і літературно-фольклорних зв’язків, навіть історії української версифікації. Привертає увагу й те, що молодий дійсний член філологічної секції НТШ керувався передовсім науковою істиною, а лише після того – пошаною до авторитетів. Так, у повідомленні про Франкові “Студії над українськими народними піснями” Кузеля відзначив цікаву композицію праці й інші позитивні її прикмети. Та водночас він і полемізував із визнаним метром із приводу народного чи ненародного походження окремих текстів, запропонував хронологічне уточнення подієвого часу пісні з другою половини вісімнадцятого століття тощо.

В інших адресованих іноземним реципієнтам мікрорефератах Кузеля знайомив їх із процесом та діячами галицького культурного відродження, його розмаїтими, в тому числі лінгвістичними формами (опосередковано, через монографію “Студії над галицько-українськими граматиками ХІХ ст.”) Ізреферував працю І.Свєнціцького про взаємодію похоронних голосінь і церковно-релігійної поезії відповідного змісту, що розвинула народну поетичну сторону і надала фольклорним утворам християнського світогляду (Кузеля зауважив тут про не запозичувальний характер цієї співдії, а про типологічні сходження). Сказав учений своє вагоме слово й тоді, коли рецензував студії “Слово про збурення пекла по Старунському рукопису ХVІІІ ст.” Я.Гординського (мовляв, цей покутський список прояснює деякі темні зводу легенди), “Легенди про три жіночі вдачі” В.Гнатюка (з приводу тези про індійське походження тексту відзначив відсутність подібного відомого варіанту легенди з південних країв). А відгукуючися на розвідку М.Возняка “Різдвяні і великодні вірші-орації із збірника кінця ХVІІ – початку ХVІІІ в.”, Кузеля репрезентував цей збірник із Оссолінеуму, порівняв внесок Возняка в історію прочитання текстів на тлі попередніх видань В.Перетца й І.Франка, звертаючи увагу на точність відтворення. Врешті поцінував двадцять вісім орацій із розвідки як важливий і цінний культурно-історичний матеріал.

Таку ж аналітичність і солідність знань у багатьох філологічних і етнологічних галузях виявив дослідник й у багатьох інших своїх поточних матеріалах, що служили благородній меті конверґенції наукових ідей, окреслювали національну специфіку пам’яток і їхні міжнародні паралелі тощо. Співпрацював же Кузеля довгі роки і як постійний автор іще в цілій низці закордонних часописів – “Archiv für Slavische Philologie”, “Zeitschrift des Vereins für Volkskunde” (німецькі), “Narodopisny Vestnik” (чеський), “F.F.Communications” (фінський і міжнародний) тощо. З приводу останнього з названих видань треба згадати співпрацю Кузелі в Міжнародній спілці етнографів, бо це була його інституція. Український вчений був сталим делегатом від НТШ у цій науковій інституції в Гельсінкі, одним з її секретарів, урешті дослідником, який плідно втілював засади історично-географічної школи Аарне в практику вивчення ряду казкових мотивів.

Набуток Кузелі й української етнографії 10-х – 20-х рр. – це й студії “портретного” типу з історії згаданої науки. Мова про донесення до ширшого загалу об’єктивної інформації про постаті й доробок відомих учених – Хв.Вовка, О.Марковича, В.Гнатюка, пізніше – й І.Франка. Наприклад, видана власним накладом у Зальцведелі науково-популярна брошюра “Пам’яті Хведора Вовка” не тільки зримо відтворила постать паризького професора-антрополога й українського політичного емігранта , учасника, як і Кузеля, трьох експедицій на Бойківщину, Лемківщину і Закарпаття на початку 900-х рр., а й включила стислу науково-популярну характеристику його різнопланових праць.

Цінний першоджерельний матеріал додав наукової ваги “Причинкам до етнографічної діяльності Опанаса Марковича” (1927). Характеризуючи внесок фольклориста-збирача, що привернув увагу до української народної творчості й своєї дружини Марка Вовчка, Кузеля скористався листуванням подружжя Марковичів, епістолою Опанаса до поета й етнографа О.Шишацького-Ілліча. Це допомогло авторові розвідки повніше з’ясувати діяльність Марковича щодо наповнення власноруч призбираним матеріалом (здебільшого народних паремій і пісень) фольклорних непересічних збірників “Українські приказки, прислів’я і таке інше” М.Номиса та “Народные южнорусские песни” А.Метлинського.

Вартує тут при добрій нагоді згадати ще деякі праці невтомного трудівника на українознавчому полі. Зокрема, зладнаний Кузелею і задля надання більшої науковості й систематичності збирацькій етнографічній праці та залучення до неї нових осіб переклад англійського видання Дж.Гамма “Фольклор / Підручник для збирачів народних вірувань та звичаїв”. Працю було споряджено і вступним словом Кузелі. Хоч би назвемо згадані Є.Пеленським зібрану і підготовану до друку велику збірку українських балад Кузелі (загинула в час першої світової війни); студії та матеріали про українську й інослов’янську народну медицину, що спричинилися до того, що Кузеля був фактично одним із чільних співавторів капітальної праці А.Кронфельда й О.Говорки про народну медицину; найближчу його співучасть у вичерпній праці про статеве життя українського простолюду П.Тарасевича тощо.

Спеціальною увагою вченого-етнографа користувалась у різні роки бібліографічна галузь. Почавши з оглядів такого роду, він не полишав цієї діяльності з огляду на її важливість і в наступні роки. Крім більших чи менших покажчиків і оглядів такого типу в науковій закордонній періодиці, Кузеля доповнив власним цінним “Оглядом студій і бібліографією” видання “Похоронні звичаї і обряди” за редакцією В.Гнатюка та багатим покажчиком “Бібліографія праць про думи й кобзарів” (168 позицій) книжку В.Ємця “Кобза і кобзарі” (Берлін, 1923).

Доречно сказати й про те, що, працюючи ще в університетській віденській бібліотеці, Кузеля збирав і поповнював чужомовну бібліографію всього того, що стосувалося України й її етносу (біля десяти тисяч назв на 1909 р.), а також спеціалізовану бібліографію української етнографії.

Воєнне лихоліття 1914-1918 рр., еміграція внеможливлювали першоджерельну збирацьку працю етнографа, відірвали від автохтонного носія народної духової культури. Та Кузеля знаходить можливості продовжити спілкування такого типу (в Зальцведелі), розгортає вже згадану бібліографічну та наукову діяльність – популяризуючу й інформуючу про питання етнології. Активну участь узяв він в еміграції, зокрема, в берлінському тижневику “Літопис” (редактор – С.Томашівський). Умістив тут понад шістдесят статей, виконував обов’язки технічного редактора видання. Серед цих публікацій із проблем культури і науки – ціла низка етнографічних і етнологічних, одні назви котрих уже відбивають найширше коло інтересів, ґрунтовну обізнаність (некролог В.Ягича і допис про бібліотеку Хв.Вовка, інформація про українознавчі курси в Берліні, Шлезьке етнографічне товариство і Слов’янський інститут у Лейпцігу, стаття-огляд “Слов’янська етнографія” і матеріали “З південнослов’янської статистики” в “Українці в Болгарії” тощо).

1930-го р. у Берліні в колективному науковому збірнику “Ukraine und die Kirchliche Union” було вміщено цінну розвідку Кузелі “Вплив церкви на український народний побут”, що на батьківщині вченого цілковито не має аналогій досі, оскільки це питання належало до числа закритих і зовсім нерозроблюваних радянською наукою.

Свого роду підсумком дотихчасових студій непересічного дослідника стали його глибоко фахові енциклопедичні (це ж бо найскладніший вид наукової діяльності) етнографічні огляди українського матеріалу з обсягу духової і матеріальної культури. Мова йде про участь Кузелі в “Українській Загальній Енциклопедії”, що вийшла у Львові трьома томами в 30-х рр. Тут він був не тільки редактором відділу етнографії, а й репрезентував власними довідками етнографічні й етнологічні гасла “Сучасний одяг”, “Матеріальна культура”, “Духова культура”. На цей же період припадає участь Кузелі ми народознавчими дописами в циклостильному місячнику “Вісті з Українського Наукового Інституту” (в числах за 1933-1938 рр. ученому належить чимало вартісних підписаних і непідписаних статей). Зокрема, такими, як “Український народний одяг”, “Українське ремесло в його історичнім розвитку”, “Початки українознавства” тощо. Аналітичне вміння розкрити явище в характерних його ознаках поєднується в автора з науковим синтетизмом, ерудованим охопленням розмаїтого фактажу. Німецькомовний аналог “Вістей…”, редагований Кузелею впродовж 1933-1939 рр., містить численні рецензії вченого – серед інших, на епопею Ст.Вінценза “На високій полонині” – справжню “гуцульську “Калевалу”.

Докладаючи творчих зусиль у напрямах і формах роботи вже визначених (зокрема, складання питальників для збирання етнографічних матеріалів), науковець довів цю важливу для практичної діяльності розробку практично до досконалості. Так, його програму для збирання відомостей про родинні звичаї й обряди під назвою “Побут українського села й зміни в побуті за останніх 25 літ (1917 – 1924)” вирізняють зумовлена великим практичним досвідом систематична впорядкованість, продуманість і струнка архетектоніка блоків питань усіх розділів, єдність ідейно-теоретичних засновків та організаційно-настановчого їхнього переломлення. 208 запитань усіх семи розділів (окрім преамбульних загальних відомостей про опитуваного, це “Родини”, “Діти”, “Від статевої зрілості до весілля”, “Весілля”, “Хвороби” і “Похорони”) в сукупності відтворюють повну панораму звичаєво-обрядового життя та побуту українських селян. Декотрі питання показують: Кузеля продовжував опрацьовувати свою наукову тематику попередніх років (“ярмарки на дівчата”, “посижінє”, вагітність і пологи, дитячий фольклор і народна медицина тощо). Точні відповіді згідно програми на кожне питання надавали в розпорядження збирача, крім багатого етнографічного матеріалу, фольклорні зразки (колискових, дитячих, парубоцьких і дівочих пісень та примовок і такого іншого), лексикологічні одиниці, фіксували матеріал, цікавий сам по собі та й особливо в зіставленні з попередніми питальниками. “Побут українського села…”, опублікований уперше в “Збірнику на пошану Зенона Кузелі”, відбиває методику і схеми дослідів ученого і цим характеристичний. Широко закроєний і солідно розроблений, цей питальник значною мірою зберіг актуальність для етнографічної діяльності збирачів нашого часу.

Синтетичним вивершенням наукових студій етнолога й етнографа стали нові його статті енциклопедичного характеру, що природно продовжили огляди Кузелі в “Українській Загальній Енциклопедії”. В наступному українознавчому виданні, що почало друкуватися з 1949 р., – “Енциклопедії Українознавства” за головною редакцією В.Кубійовича і З.Кузелі, – останній представлений у відділі “Етнографія” першого тому цілим рядом загальних статей, як-от: “Назва території й народу”, “Історія української етнографії” (в співавторстві з П.Одарченком), “Племінний розподіл і етнографічні групи”, “Господарство”, “Ремесло”, “Народне будівництво”, “Одяг і взуття” (разом із Л.Бурачинською), “Народні звичаї й обряди”. Ці й інші цього роду розвідки дослідника, як справедливо зауважив Є.Пеленський, “зайвий раз доводять глибоке знання автора і його вміння відповідно представити матеріал, підкреслюючи найбільш суттєві і найбільш питомі національні риси так, що можна жаліти, що автор не залишив вичерпної монографії про український фольклор” (ЗНП. – С.82) та синтетичної праці про українську етнографію, хоч і заклав для них тривкі підвалини.

Останніми енциклопедичного типу етнографічними студіями Кузелі стали його статті (англомовний варіант його матеріалів із “Handbuch der Ukraine” за ред. І.Мірчука – Лейпціг, 1941) про український народ, його соціальну структуру, регіональні особливості, національні меншини в Україні в виданій 1949-го р. у Мюнхені книжці “Ukraine and its Peoples”.

Наприкінці 40-х рр., неначе повертаючися на круги своя в часи спілкування з І.Франком, учений написав останню свою працю з історії української етнографії, що вивершила низку оглядів набутку визначних учених – попередників у цій популярній науці. За жанром “Іван Франко як етнограф” – реферат, виголошений на урочистих зборах НТШ у Мюнхені в червні 1947 р. В експозиційній частині, висвітлюючи масштабність спадщини Франка, Кузеля ствердив “широкий діапазон його наукових заінтересувань, що свідчать про його велику освіту, глибоке знання, легкість схоплювати суть обговорюваних тем і не меншу майстерність передавати їх в ясному представленні українському читачеві” (ЗНП, – С.117). Ці слова великою мірою можна переадресувати щодо самого Кузелі, котрий також, як і Франко, “наче муляр заповнював цеглинами свого знання й своєї продуктивної праці всі прогалини” – нехай не всього культурного, але наукового українознавчого життя. Єднають обидвох діячів із кола українських визначних етнографів ХХ ст., вживаючи далі виразів Кузелі про Франка, “сердешне ставлення до розслідів народного життя і народної культури”, широта інтересів до всіх “проявів духової і матеріальної культури”.
Розвідку про “етнографа з замилування” вирізняють численні цінні й показові матеріали, почерпнуті з родинної традиції та особистих зустрічей і спілкування Кузелі з Франком. Зокрема, згадуються вагомі подробиці, відсутні в найповнішій монографії радянського часу “Іван Франко і народна творчість” О.Дея (Київ, 1955), – студіювання народного життя під час перебувань на селі в місцевостях із етнічно неоднотипним населенням, у гостинних домах українських етнографів і священників із Дрогобиччини, Бойківщини, Поділля І.Кузева, М.Зубрицького, О.Глібовицького та С.Лепкого. В зв’язку з цим підкреслюється, що, при “бистрому окові і великому обсерваційному смислові”, Франко спостерігав і не примічені іншими риси селянського побуту, зберігав їх у пам’яті (“багато записів не любив робити”). При феноменальній здібності запам’ятовувати він міг при потребі цитувати з пам’яті значні обсягом тексти навіть народної прози.

Кузеля з усіма на те підставами назвав Франка предтечею студій на специфічному полі науки – народної термінології, місцевої ономастики тощо, в тому числі занедбаної зі зрозумілих причин у останні півстоліття історії селянських родів. Свідчення Кузелі-очевидця збагачує свіжим аргументом його твердження про добрі слух і музичну пам’ять Франка, вміння передати нюанси пісні: “Франко залюбки співав до фортепіана пані Дарії Глібовицькій, що з його голосу творила фортепіанові композиції на народні теми (ЗНП. – С.120). Реферат збагачує уявлення про Франка-етнографа нотуванням факту його інтересу спеціально до народних церковних пісень, оцінками основних праць ученого в контексті розвитку української та світової фольклористики. Наприклад, “Студій над українськими народними піснями” як єдиної такого роду праці в нашій науці, що поєднала всі дослідницькі методи; шеститомника “Галицько-руських народних приповідок” – неперевершеної досі світовою наукою пареміолдолгічної праці. Аналогічної не мають і великі культурні народи, тому “вона довгі ще роки буе виконувати своє велике наукове завдання” (ЗНП. – С.121). Користуючися в першій із названих публікацій історико-порівняльним (у числі інших) методом, І.Франко, проте, не застосував його односторонньо. Тут Кузеля посилається на один із листів Франка до нього, де той доволі різко висловлювався про “надуживання паралель і радив користуватися ними тільки там, де вони мають безпосередній зв’язок із обговорюваною темою”.

Маємо в рефераті й уваги варте свідчення Кузелі – співучасника з Франком і секретаря наукової експедиції в Підкарпаття під орудою Хв.Вовка. Кузеля згадував, як багато часу Франко проводив “стоячи при столику, але радо відривався від праці для так званих “ходів” і “розшуків”, а крім того не раз переривав писання і втручався в наші розмови, присвячені різним питанням, що виринали при локальних розслідах, помірах та фотографуванні. Його завваги й інтерполяції були завжди дуже цікаві і звичайно схоплювали найхарактерніші моменти” (ЗНП. – С.119).

Завершується франкознавча студія Кузелі констатацією моментів, які слід ізгадати й при резюмуванні етнографічної діяльності її автора (ролі в організації модерних етнологічних дослідів, тривкого місця в цій науковій галузі).

Символічним бачиться такий факт: останні дві науково-популярні розвідки, видруковані 1952-го р. у паризькій українській періодиці, присвячені різдвяним звичаям та обрядам, колядкам і щедрівкам. Немов прочуттям відродження України, бажанням їй щастя і багатства прощався з нею вчений із чужини…

Поза всяким сумнівом, Зенон Кузеля – визначний представник обраної ним науки, що поглибив її та пов’язав із набутком світової етнографії. Долаючи несприятливі історичні обставини, він розбудував обсяг, збагатив методику вивчення України та її народу. Урешті, дослідник успішно вивчав надбання національної культурної творчості та її матеріальні вияви, збагатив скарбницю українознавства різнобічними працями й оригінальними судженнями.


1 Див. коментарі до т. 36 Зібр. тв. І.Франка в 50-ти т. (С. 448), де бракує і дати смерті З.Кузелі.

2 Чернецький Антін. Зенон Кузеля і “Молода Україна” // Збірник на пошану Зенона Кузелі. – Париж–Нью-Йорк–Мюнхен–Торонто–Сідней, 1962.– С.17.

3 Кузеля Зенон. Богдан Лепкий // Золота Липа. – Берлін, 1924. – С. 17-18.

4 У вибраних творах Б.Лепкий згадав тривкі враження від мистецтва народних музик і співаків з Поручина й Жукова, власних тіток, які “переймали пісні з уст народу, мов який фонограф”

5 Маркусь Василь. Студентські роки великого друга й опікуна студентства. – Збірник на пошану Зенона Кузелі… С.36.

6 Франко Іван. Зібр. тв.: У 50 т. – К., 1982. – Т.36. – С. 70-71.

7 З 1913 р. був номінований на лектора української мови в Чернівецькому університеті з правом приймання іспитів, заступаючи проф. С.Смаль-Стоцького.

8 Смаль-Стоцький Роман. Спогади про Зенона Кузелю. – Збірник на пошану Зенона Кузелі… С. 45.

9 Цит. за: Збірник на пошану Зенона Кузелі… С. 6.

10 Див.: Лепкий Ростислав. Матеріали до історії роду Лепких // Лев Василь. Богдан Лепкий. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1976. – С. 267-268.

11 Історія Наукового Товариства ім. Шевченка. – Нью-Йорк – Мюнхен, 1949. – С. 49.

12 Так, в академічній “Українській народній поетичній творчості” (Т.І. – К., 1958) західний вплив на українські балади затушовується та підкреслюється, навпаки, “зворотній зв’язок” схід – захід (С.572).

13 Січ /Альманах у пам’ять 40-х роковин заснування товариства “Січ” у Відні. – Львів, 1908. – С.238.

14 Їхню вагу нещодавно потвердило ще одне, моторошне, такого змісту: “У Польщі останнім часом знайдено дівчину, яка має на горлі криваві рани від зубів Дракули”. – Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна поезія // Хрестоматія української релігійної літератури. – Кн. 1. – Поезія. – Мюнхен-Лондон, 1988. – С. 18.

15 Колесса Ф. Огляд праць проф. д-ра Зенона Кузелі з обсягу етнографії й етнології. – Збірник на пошану… С. 73.

16 Збереглася до ХІХ ст. на тих українських етнграфічних територіях, які обстежував Кузеля в час експедицій 1904-1906 рр.

17 Пеленський Є.Ю. Зенон Кузеля – етнограф. – Збірник на пошану… С.81


Каталог: data -> users -> 5427
users -> Лекція №2 Тема морально-етичний закон християнства декалог (десять заповідей божих) Мета лекції
users -> Лекція. Лекція №1 Тема. Тема лекції. Фактори, що враховуються при відборі дітей для занять хореографією. Мета
users -> Лекція Тема Використання новітніх технологій навчання природознавства в початковій школі Мета
users -> Положення народознавчої роботи у сучасному українському днз мета заняття: поглибити знання студентів про особливості народознавчої роботи в умовах сучасного дошкільного навчального закладу. Питання для обговорення
users -> Лекція №3 Тема № святі тайни в християнстві мета лекції
users -> Тема Політична влада Мета заняття: з’ясувати поняття «влада», «політична влада»
users -> Лекція №14 Тема. Поняття про транспорт, лісові дороги та їх технічні елементи. Класифікація лісових доріг
users -> Тема історичні знання україни-руси в IX – XIII ст. Початки літописання в Руси-Україні IX – X ст. «Повість врєменних літ»
users -> Тема. Постулат и квантово
5427 -> Історія української етнографії (електронний збірник статей І матеріалів)


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка