Життєвий І творчий шлях м. Булгакова



Дата конвертації02.12.2018
Розмір0.98 Mb.
#72469
План уроку

Тема: ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ М. БУЛГАКОВА.

Мета: - простежити витоки провідних мотивів творчості М.Булгакова в контексті життєвого шляху письменника; допомогти учням визначити основні віхи життєвого й творчого шляху письменника, джерела його творчості, витоки моральної стійкості, твердих принципів і переконань;

- розвивати художнє та мовне чуття. логічне мислення; удосконалювати вміння учнів виступати перед аудиторією;

- виховувати гуманістичні ідеали, прищеплювати інтерес до світових духовних надбань.

Тип уроку: урок формування нових знань

Вид уроку: урок – дослідження.

Наочне та дидактичне забезпечення уроку: портрет М.Булгакова, презентація, твори Булгакова.

Обладнання: комп’ютер, екран, проектор.

Методи і прийоми: дослідження, слово вчителя, бесіда, рефлексія, робота в малих групах.

Міжпредметні зв’язки: інформаційні технології

Очікувані результати: учні уміють працювати самостійно, володіють навичками роботи з літературою, додатковими джерелами; уміють аргументувати відповідь і працювати в малих групах, висловлювати власні думки.

Епіграфи:

Ржавеет золото и истлевает сталь.

Крошится мрамор – к смерти все готово.

Всего прочнее на земле печаль

И долговечней – царственное слово.

А.Ахматова

Головне – не втрачати почуття власної гідності.

М.Булгаков

Усно сказане відлітає, а написане залишається.

Латинський вираз




ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності..

  1. Оголошення теми й мети уроку.

Михайло Опанасович Булгаков - містичний письменник. Рядки з його книг актуальні, не відчувається, що вже минуло півстоліття з дня їх написання. Читаючи його книги, ми потрапляємо в інший світ: світ "Добра і Зла", потрапляємо на бал сатани, де царює Воланд. Потрапляємо і туди, де люди ледь зводять кінці з кінцями, намагаючись прожити без батька і без матері. Всі етапи долі Булгакова відображаються в його творчості. Перед нами завдання: розкрити особистість Булгакова і показати, чому вчать твори, вистраждані всім його життям.

  1. Робота з епіграфами.



Слово викладача.

Цей урок я хочу розпочати з вірша Б. Пастернака «Гамлет».


Гул затих. Я вышел на подмостки,

Прислонясь к дверному косяку,

Я ловлю в далёком отголоске,

Что случится на моём веку.


На меня направлен сумрак ночи

Тысячью биноклей на оси.

Если только можно, Авва Отче,

Чашу эту мимо пронеси.


Я люблю твой замысел упрямый

И играть согласен эту роль.

Но сейчас идёт другая драма,

И на этот раз меня уволь.


Но продуман распорядок действий,

И неотвратим конец пути.

Я один, всё тонет в фарисействе.

Жизнь прожить - не поле перейти.

Булгакова стали згадувати з запізненням: через 25 років після його смерті. І раптом, буквально за кілька років, виник "феномен Булгакова". У 1966 році вийшов в світ том "Вибраної прози" з "Білої гвардії". У 1967 - "Майстер і Маргарита". Його популярність наростала, пройшла вітчизняні кордони, пішла по інших країнах і континентах. Відновлення забутих імен - природний процес. Але те, що трапилося з Булгаковим, не мало, мабуть, у нас прямої аналогії. Їм зачитувалися, його цитували , інтерес до письменника зростав з кожним роком.

Письменники великої долі знають про себе щось, що ми про них до пори не знаємо або не наважуємося сказати. Тому виникає інтерес до самої постаті письменника, до його біографії, особистості: чому ми так мало знаємо про нього?
Лев Толстой писав: "По суті, коли ми читаємо художній твір автора, основне питання, що виникає в нашій душі, завжди таке: «То що ти за людина?» Кого б не зображував художник: святих, розбійників, царів, лакеїв - ми шукаємо і бачимо тільки душу самого художника "

« Рукописи не горять», геніальне слово безсмертне, час безсилий перед творами, написаними чистою душею і мудрим серцем. І чим далі відходить від нас період написання творів Булгакова, тим більше зростає інтерес читача і глядача до нього. Але ми досі мало знаємо про геніального автора цих шедеврів. Про реальні факти біографії письменника видано небагато книжок.

Про те, як жив і творив М.Булгаков, варто було б написати роман, звичайно з елементами фантастики, з нотками трагізму і гірким сарказмом, із тінню таїни і щемливою відвертістю. Роман про «бідного й закривавленого Майстра», котрий заслужив спокій, але не отримав його за життя. Такий роман зміг би написати лише сам Булгаков.


ІІІ. Робота над темою уроку.

  1. Слово викладача.

Отже сьогодні на уроці ми вшануємо велику людину, за життя якої не було видано жодної книги на батьківщині – ні в Росії, ні в Україні.

План

1. Дитинство та юність М.Булгакова.

2. Київ у долі письменника. Перше кохання.

3. Початок літературної діяльності. Рання проза Булгакова.

4. Булгаков – драматург, театральний критик. Перші московські роки.

5. Доля письменника в умовах тоталітарного режиму.

6. Дружини Булгакова.

7. Творча історія роману «Майстер і Маргарита».

8. Останні роки життя М.Булгакова.
2 . Доповіді учнів.

- Дитинство та юність Булгакова. Київ у долі письменника.

15 (3) травня 1891 року в Києві в сім'ї викладача духовної академії Опанаса Івановича Булгакова народився син Михайло, старший з сімох дітей Булгакових. Ні родовід, ні дитячі і юнацькі роки самостійного життя не пророчили такого майбутнього. Сім'я Булгакових – звичайна провінційна інтелігентна сім’я, назавжди залишиться для Михайла Опанасовича світом тепла, інтелігентного побуту з музикою, читанням вголос вечорами, святом ялинки і домашніми спектаклями. «Сім'я Булгакових – велика, дружна, культурна, музична, театральна», – згадує дружина молодшого брата Михайла Булгакова. Ця атмосфера знайде потім віддзеркалення в романі «Біла гвардія», в п’єсі «Дні Турбіних». Ця атмосфера і по сьогоднішній день залишається в їх сімейному будинку на Андріївському узвозі, 13.

Батько письменника, Опанас Іванович, був сином сільського священика і кар'єрою зобов'язаний лише власним здібностям і працьовитості. Одночасно з викладанням в академії він служив в Київській цензурі, отримав чин статського радника, завдяки чому Булгакови зробилися потомственими дворянами. Мати, Варвара Михайлівна, вроджена Покровська, походила з сім'ї протоієрея Казанської соборної церкви міста Карачаєво Орловської губернії. На цю енергійну і добру жінку випала основна турбота по вихованню дітей. Саме від матері Михайло успадкував любов до музики і книг. Батьківського заробітку вистачало для безбідного існування. Але в 1907 році сім'ю спіткало нещастя: від спадкового гіпертонічного нефросклерозу, не доживши навіть до 50 років, помер Опанас Іванович. Близьким після його смерті залишилася пенсія, не менша, ніж колишня платня на двох службах. Мати, працьовита і діяльна жінка, зуміла дати синові освіту. До осені 1900 років Михайло вчиться удома, потім поступає в перший клас Александровської гімназії. У ній вчилися діти інтелігенції і були зосереджені кращі викладачі Києва. Вже в гімназії Булгаков проявляє свої всілякі здібності: пише вірші, малює карикатури, грає на роялі, співає, вигадує усні розповіді і прекрасно їх розповідає. Після закінчення гімназії в 1909 році не без коливань (вабила дорога артиста або літератора) стає студентом медичного факультету Імператорського університету святого Володимира, де вчиться майже сім років (університетський статут дозволяв повторювати програму того або іншого курсу).

У 1913 році майбутній лікар, студент університету, Михайло Булгаков, одружується на Тетяні Миколаївні Лаппа, дочці керівника Саратовської казенної палати. Любов Булгакова до Тетяни Миколаївни рясніла драматичними моментами. Батьки по обидва боки були проти цього зв’язку. Проте молоді вирішили одружитися, і батьки змирилися з цим. 30 березня 1913 року Варвара Михайлівна Булгакова писала дочці Наді до Москви: «Молоді знімають собі окрему кімнату.»

У 1916 році М. Булгаков закінчує університет, отримує диплом з відзнакою і вирушає в Смоленську губернію земським лікарем. Враження цих років відгукнуться в забарвлених гумором, сумних і яскравих картинах «Записки юного лікаря», що нагадують чеховську прозу.


Булгаков і Київ

«Ех, перлина - Київ! Які зірки в Україні! Уже майже сім років живу в Москві, а все-таки тягне мене на батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді нестерпно на поїзд… І туди. Знову побачити урвища, занесені снігом, Дніпро… Немає у світі міста, кращого за Київ!...»

Хто міг написати такі рядки? Без сумніву, лише та людина, яка безмежно закохана в це давнє й водночас юне місто.

Булгаков дуже добре знав своє рідне місто. Коли він вчився в гімназії, його вчитель часто водив своїх учнів на екскурсії по Києву. Побували на Аскольдовій могилі, в Києво-Печерській лаврі, в церкві Спаса на Берестові і біля Золотих воріт, у Царському парку і біля Центрального мосту, зробили екскурсію пароплавом до Дніпровських порогів. Хлопчика вразила сила, яку несли в собі води Дніпра. В «Білій гвардії» Булгаков дуже точно відтворив ту картину, яка назавжди залишилася в його пам'яті: «Прямовисні стіни... переходили в берегові гаї... в'юнкі по берегу великої річки, яка вирушала туди, куди навіть з міських висот не вистачає очей, де сиві пороги, Запорізька Січ, і Херсонес, і далі море». Після цієї екскурсії, не дивлячись на заборони, часто один катався на байдарці по Дніпру. Це захоплення Булгаков передав героєві «Білої гвардії» Ніколці.

Київ був з М. А. Булгаковим завжди. Це місто збережене в багатьох його творах: в романі «Біла гвардія», в «Театральному романі». У «Майстрові і Маргариті» - опис «весняних розливів Дніпра» і «сонячних плям, що грають весною на цегельних доріжках Володимирської гірки». Булгаков любив Київ так ніжно і пристрасно, яким буває лише перше, світле кохання. Відчуття це не змогли затьмарити найпрекрасніші міста і екзотичні куточки на землі.
- Початок літературної діяльності.

Громадянська війна застала Булгакова в Києві. В цей час він намагається займатися приватною практикою. Найменше хоче бути залучений в політику.«Бути інтелігентом зовсім не означає бути ідіотом», - відзначить він згодом. Але йде 1918 рік. Пізніше Булгаков напише, що налічив в Києві тієї пори чотирнадцять переворотів. «Добровольцем він зовсім не збирався йти нікуди, але як лікаря його постійно мобілізовували: то петлюрівці, то Червона Армія. Ймовірно, не по добрій волі, він попав в денікінську армію і був відправлений з ешелоном через Ростов на Північний Кавказ». У його настроях тієї пори голосніше всього одне - втома від братовбивчої війни.

Через тиф Булгаков залишається у Владикавказі, коли денікінці відступають. Щоб не померти з голоду, пішов співробітничати з більшовиками – працював у відділі мистецтв, читав просвітницькі лекції про Пушкіна, Чехова, писав п'єси для місцевого театру.

Відповідно до автобіографії письменника від 1924 року, свою літературну кар'єру він розпочав восени 1919 року, написавши кілька оповідань . Далеко від рідного Києва, на чужому Кавказі він починає писати роман «Біла гвардія», за мотивами якого створив п’єсу «Дні Турбіних». Восени 1921р. М.Булгаков разом з дружиною виїхав до Москви,аби присвятити себе літературній творчості. Працює секретарем у Головлітпросвіті, конферансьє у театрику на околиці, фейлетоністом у кількох газетах. У московському літературно – журналістському середовищі киянин Булгаков тримався дещо осібно і гордовито. Він зачарував усю редакцію своєю вишуканістю манер, цілуванням ручок дамам, ретельно зав’язаною краваткою, знаменитим булгаковським моноклем. У 1924р. був надрукований його твір «Дияволіада»- сатира на радянську бюрократію та «Фатальні яйця» у 1925р.- про наукове відкриття «променя життя», який влада перетворила на «промінь смерті». А ось блискуча сатирична повість «Собаче серце» не була опублікована, оскільки в ній Булгаков кинув виклик головній ідеї революції – соціальній рівності.



-Булгаков – драматург.

Свою першу п'єсу — «Самооборона», прем'єра якої відбулася  на сцені Першого Радянського театру, Булгаков написав у Владикавказі.  У ті часи Булгаков брав активну участь у розвитку культури: для Першого Радянського театру він писав п'єси, які ставилися осетинською та інгуською театральними трупами,  виступав з докладом на диспуті про Олександра Пушкіна, викладав у Народній драматичній студії, а наприкінці літа написав п'єсу «Братья Турбины», прем'єра якої відбулася  у тому ж театрі. Однак через тиждень підвідділ мистецтв піддався великій критиці з боку Комісії, яка мала за мету визначити діяльність цієї установи. Через це Булгаков був звільнений з роботи.

На початку 1921 року за десять днів письменник написав п'єсу «Парижские коммунары», яку прийняли до постановки у місцевому театрі. У той же час він відправив три п'єси: «Самооборона», «Братья Турбины» і «Парижские коммунары» у Москву на конкурс, але не отримав результату. Булгаков написав п'єсу «Сыновья муллы», яка була поставлена на сцені Першого Радянського театру у виконанні акторів-любителів.

У травні того ж року Михайло Опанасович отримав достатню суму грошей від постановки п'єси, яких йому вистачило для переїзду у грузинське місто Тифліс (нині Тбілісі) .  Під час свого перебування у Тифлісі, а згодом в іншому грузинському місті — Батумі, Булгаков мав можливість емігрувати, як зробило багато представників російської інтелігенції у ті часи. Тоді з Батумі до Стамбула прямували рейси пароплавів. Однак, письменник вирішив, що має залишитися на батьківщині. .

Вже у Москві з’являється пропозиція від МХАТу переробити роман «Біла гвардія» в п’єсу. Згодом проходить гучна прем’єра. Булгаков виявився першим радянським драматургом, що з’явився на знаменитій сцені МХАТу.

Натхненний театральним тріумфом, письменник почав писати другу п’єсу про громадянську війну – «Біг».

1926 року відбулася прем’єра п’єси «Дні Турбіних» у МХАТі. Вистава мала шалений успіх у глядачів і насамперед через відсутність політичної за- ангажованості в зображенні подій громадянської війни. Щоправда, радянська

критика звинуватила автора в оспівуванні білого руху і назвала його «внутрішнім емігрантом», тобто людиною, яка не виїхала за кордон, але стала чужою у своїй країні.

Урятувало п’єсу, як це не парадоксально, ім’я Сталіна, який подивився виставу 17 разів. Можливо, він цінував М.Булгакова як художника, як мужню людину, яка на відміну від багатьох діячів культури, що пристосувалися до умов тоталітарної системи, залишилася сама собою.

Доля письменника в умовах тоталітарного режиму.

Життя Булгакова наприкінці 1920–х років було складним: постійні гострі випади критиків у пресі, зняття п’єс із репертуару театрів, відмови публікувати прозу. Письменник мав звичку збирати всі рецензії на свої твори та вклеювати їх до альбому. Якось він підрахував, що серед них було 298 негативних і лише три позитивні рецензії, тобто майже сто проти однієї! У подібній ситуації опинився згодом і його Майстер. Тож яку треба було мати силу духу, аби в таких умовах не занепасти духом, а продовжувати творити.

Письменник був приречений на мовчання та безгрошів’я і невідомо, що переживав важче. Він неодноразово звертався до радянських можновладців із клопотанням відпустити його з дружиною за кордон, проте відповіді так і не отримав.

28 березня 1930 р., у хвилину відчаю, письменник написав листа до уряду СРСР, що звучав як палка сповідь. Читаючи цього безпрецедентного за сміливістю листа, можна сказати, що і талант, і особиста поведінка М.Булгакова були не просто сміливими, а відчайдушними…

Невдовзі після цього пролунав телефонний дзвінок у квартирі письменника: «А може, справді, відпустити вас за кордон?» - запитав голос із сильним кавказьким акцентом. Митець несподівано відповів: «Останнім часом я дуже багато думав, чи може російський письменник жити за межами батьківщини, мені здається, що не може». Отже, «стовідсотковим» емігрантом М.Булгаков так і не став.

Після цієї телефонної розмови зі Сталіним опального письменника запросили на посаду режисера МХАТу. Він залюбки режисирував, грав у виставах.



Проте «царська милість» тривала недовго, і вже в жовтні 1937 р. М.Булгаков писав: «За сім останніх років я створив шістнадцять речей різного жанру, і всі вони загинули. Такий стан є неможливим. Удома в нас повна безперспективність і морок…»


  • Дружини Булгакова.



1.Тетяна Лаппа

Осінь - зима 1912-1913 рр. Вони були молодими, безтурботними, закоханими. Він – студент-медик Київського університету, який через шалене кохання пропустив майже рік навчання – довелося ще раз проходити той самий курс. Вона – щойно закінчила Саратовську жіночу гімназію, попрацювала в жіночому училищі класною дамою (на чому наполягав її батько) і мріяла про переїзд до Києва, щоб бути ближче до нього. Перешкоди до зустрічей загострювали роман. А зав’язалася ця романтична історія ще влітку 1908 року.

До Києва приїхала саратовська гімназистка Тетяна Лаппа, донька тамтешнього податкового інспектора. Зупинилася Тася у своїх родичів – бабусі та тітки С.М. Давидович. Софія Миколаївна товаришувала з Варварою Михайлівною Булгаковою, матір’ю Михайла. „Цей хлопчик покаже тобі Київ”, - сказали старші. Дружба Тасі та Михайла почалася з прогулянок Києвом. Через багато років Тетяна Миколаївна згадувала той далекий і щасливий час: „Гуляли майже самі; були в Києво-Печерській лаврі. Потім листувалися. Я повинна була приїхати на Різдво, але батьки чомусь не пустили... А в цей час Михайлів друг Саша Гдешинський надіслав телеграму: „Телеграфуйте обманом приїзд Миша стріляється”. Батько склав телеграму і відіслав у листі до сестри: „Передай телеграму своїй приятельці Варі”...Приїхала я до Києва лише у 1911 році...”

Михайло з Тасею майже не розлучалися: ходили в театр, „Фауста” слухали, певно, разів з десять... Мати Михайла викликала дівчину до себе: „Не одружуйтеся, йому ще рано”. Проте вони все-таки повінчалися у квітні 1913 року.

Фати у нареченої не було, вінчальної сукні теж – кудись поділися всі гроші, що прислав їй батько. (Тетяна Миколаївна розповідала, що гроші були витрачені на лікарське втручання – мати Михайла, напевно, здогадувалася, наскільки далеко зайшли стосунки Тасі та Михайла). Із Саратова на вінчання приїхала мама нареченої і жахнулася. У Тасі була полотняна спідниця в складки, довелося купити їй блузку...

Навесні 1916р. Михайло складав прискорені випускні іспити і, не очікуючи отримання диплома, добровольцем Червоного Хреста виїхав на Північно-Західний фронт – у Кам’янець-Подільський військовий госпіталь. Слідом за чоловіком вирушила Тетяна Миколаївна – сестра милосердя. У червні, під час Брусиловського прориву російських військ, фронт просунувся далеко на захід, і Михайло Булгаков разом з госпіталем опинився на початку червня у Чернівцях. „В Чернівцях у шпиталі я працювала сестрою, тримала ноги, які Миша ампутував. – згадувала Тетяна Миколаївна. - Перший раз стало недобре, потім нічого... Він був там хірургом, весь час робив ампутації... Дуже втомлювався після шпиталю, приходив – лягав, читав. У боях він не брав участі”.

Несподівано Михайла викликали до Москви і за новим призначенням направили до Смоленської губернії – у глухе село Нікольське. Саме там Михайло важко захворів. Відсмоктуючи через трубку дифтерійні плівки з горла хворої дитини, Булгаков випадково інфікувався й змушений був ввести собі протидифтерійну сироватку, від чого почалася сверблячка, з’явився сип, набрякло обличчя. Від болю він не міг спати й попросив увести йому морфій. На другий і третій день те саме. Повторення ін’єкцій протягом кількох днів призвело до ефекту, який він, медик, не передбачив через тяжкий фізичний стан: виникло звикання. Хвороба розвивалася. Тася цілими днями ревіла. Вона знову завагітніла; чоловік сказав: „Якщо хочеш – народжуй, тоді залишишся в земстві”. Він не забороняв – але й не хотів дітей. Крім того, боявся, що дитина народиться хворою.

Нарешті, віддавши два роки каторжній праці, 26-річний лікар та його дружина, опинилися в Києві, не здогадуючись, наскільки серйозніші труднощі за ті, які вони пережили, очікують їх попереду.

Йшов березень 1918 року. Стан Булгакова був важким – після невдалих спроб вилікуватися. Його муки спостерігала у всіх деталях лише дружина. „Коли ми приїхали – він пластом лежав... І все просив, вмовляв: ”Ти мене до лікарні не віддавай!” Став пити опій прямо з пляшечки. Тася хотіла піти від нього, але пожаліла. Він посилав її до аптеки за новими порціями – вона завзято стала відмовляти йому в морфії; повертаючись, казала, що не дали. Страх розголосу, жах перед безпросвітним майбутнім, зрозумілим йому, як лікарю, - все це допомагало на якийсь час, але потім він втрачав самовладання. Одного разу, розповідала Тетяна Миколаївна, кинув у неї гарячий примус, іншого разу – цілився з браунінга. Його молодші брати вбігли та вибили у нього з рук браунінг, не розуміючи, в чому річ. Звичайно, Булгаков не вистрелив би, просто погрожував...Він мучився. Тася жаліла його. Саме їй він мав завдячити одужанням. Тася стала обманювати чоловіка, упорскувати дистильовану воду замість морфію; терпіла його докори, приступи депресії. Поступово сталося майже неможливе - цілковите відвикання. Як лікар, він, безумовно, добре розумів, що те, що сталося, майже чудо.

Згодом був Кавказ, де Михайло захворів на тиф. Він втрачав свідомість, терпів неймовірний біль. Потім часто дорікав Тасі: „Ти – слабка жінка, не могла мене вивезти!” (в еміграцію – авт.). Одужав. Жили в основному на Тасин золотий ланцюжок – відрубували по шматочках й продавали. Продали й обручки, які замовляли в свій час у найкращій ювелірній майстерні Києва. На внутрішньому боці обручок були написи: на її - „Михайло Булгаков”, дата весілля, а на його: „Тетяна Булгакова”. Відтоді Булгаков назавжди залишає медицину.

Тася опинилася в Москві – без грошей, без речей (валізу вкрали), без надії на зустріч з чоловіком. Через якийсь час туди приїхав і Михайло, якому не вдалося емігрувати. Починався новий період їхнього життя. Найскладніший. Точилася жорстка боротьба за виживання, за шматок хліба та житло. 9 лютого 1922 року Булгаков записує в щоденнику: „Йде найчорніший період мого життя. Ми з дружиною голодуємо. Довелося взяти у дядька трохи борошна, олії та картоплі... Оббігав усю Москву – нема місця. Валянки розсипалися”. Бувало, що по 3 дні зовсім нічого не їли. Продавати вже було нічого. Тася просто лежала - у неї було гостре недокрів’я.

Михайло влаштувався до редакції газети „Гудок”. Тася залишалася вдома, готувала на маленькій залізній пічці (він вважав, що дружина нічим не повинна займатися – лише бути при чоловікові). Згодом з’явилася квартира, відродилася домашня бібліотека – Пушкін, Лермонтов, Толстой, Чехов, улюблений Гоголь тощо. Булгаков увійшов до московських літературних кіл. Одного разу він прийшов додому з пляшкою шампанського: „Розстанемося?” Ці слова ніби впали з небес і розбилися як кришталева ваза. Чим могла заперечити Тася? „Я ж лише прала, готувала, продавала речі на ринку. Він всюди ходив, а я вдома сиділа”. Вони розлучилися в квітні 1924 р. Михайло сказав: „Знаєш, мені зручно казати, що я неодружений. А ти не хвилюйся – все залишається як було. Розлучимось формально”. – „Значить, я знову Лаппа?” – запитала Тася. „Так, а я Булгаков”. Вони продовжували жити на Великій Садовій. У листопаді Михайло переїхав від Тасі. Вона весь час лежала, з нею діялося щось дивне - здавалося, що у неї розрослося чоло й уходить кудись далеко-далеко. Було тяжко на душі.

Тетяна Миколаївна залишилася не просто сама, а без професії й навіть без профспілкової книжки. Незабаром опинилася у скруті – навіть за епізодичної підтримки Булгакова.

Згодом Тетяна Лаппа вийшла заміж вдруге за давнього знайомого Давида Кісельгофа, взяла його прізвище й уїхала з ним з Москви – назавжди.


2. Любов Бєлозерська

На відміну від Тетяни, Любов Бєлозерська, нове кохання Булгакова, жваво цікавилася літературою. Вони й зустрілися на зборах „смєновєховцев”. Чудова співрозмовниця призналася, що давно звернула увагу на незвично свіжу мову, майстерність діалогу й легкий безпосередній гумор Булгакова. 30 квітня 1925 року Булгаков реєструє шлюб з Л.Є.Бєлозерською. Жили весело. Любочка була жвавою, неординарною; друзі її любили.

На початку 1930-х років настає важкий період у житті Булгакова. Недомагання, крайня перевтома. А головне – невизначеність становища як драматурга. Жодна з його п’єс не йшла. Жодного рядка не з’явилося друком. За кордон, про який він так мріяв („письменник повинен бачити світ”, інакше йому прищеплюється психологія ув’язненого), не випускали. І сімейне життя розповзалося.

Любов Євгенівна захоплювалася їздою верхи, потім автомобілями, в помешканні товклися непотрібні люди. Телефон висів над письмовим столом Булгакова, і дружина весь час весело спілкувалася з подругами. Одного разу він сказав їй: „Любо, так неможливо, адже я працюю!” І вона відповіла безтурботно: „Нічого, ти не Достоєвський!” Він зблід. Ніколи не міг вибачити цього Любі. Життя у будинку на Пироговській і справді йшло під знаком слів: „Ти не Достоєвський!” Не відомо, чи високо Люба цінила талант чоловіка, у всякому разі, його життя не було в центрі її уваги. Те, що не так давно було миле й добре, стало раптово немилим і обридливим. Задуматися було над чим. Любов Євгенівна спокійно і навіть дружньо зустріла звістку, що Булгаков вирішив одружитися з Оленою Сергіївною Шиловською (Люба й Олена дружили). Вона знала про їхні стосунки, а в той час була зайнята своєю романтичною історією. Люба лише сказала: „Але я буду жити з вами”. На що Олена Сергіївна відповіла: „Ну, звичайно, Любочко!” Однак потім, за спогадами Олени Сергіївни, Любов Євгенівна стала наговорювати на Булгакова. І тоді вирішили купити Любі однокімнатну холостяцьку квартирку – там же, через стіну. 3 жовтня 1932 року був розірваний шлюб Булгакова з Любов’ю Євгенівною, а 4-го зареєстрований шлюб з Оленою Сергіївною.


3. Олена Сергіївна Шиловська.

28 лютого 1929 року, на масляну, в одному з московських домів Булгакови познайомилися з Оленою Сергіївною Шиловською, дружиною видатного військового начальника Є.А.Шиловського. Вона стала відвідувати Булгакових, подружилася з Любою. Скоро у неї з Булгаковим зав’язався таємний роман. 28 листопада на машинописному примірнику „Мертвих душ” Булгаков писав: „Знавцеві Гоголя Олені Сергіївні! Моєму другові в пам’ять тих днів, коли „жахливі люди” мучилися над цим примірником!” З цього напису очевидно, наскільки близькою була Олена Сергіївна Шиловська до його літературної праці, помітна її роль ще в одному написі на паризькому виданні роману – 5 лютого 1931 р.: „Музо, музо моя, о лукава Талія!”(рядки з куплетів Мольєра в першому акті п’єси).

У лютому 1931 року чоловік Олени Сергіївни розкрив стосунки дружини з Булгаковим. Шиловський оголосив, що дітей не віддасть. Олена Сергіївна дала слово не шукати з Булгаковим зустрічей, не підходити до телефону. Близько року закохані не бачилися й не розмовляли по телефону. Булгаков важко переживав незворотну втрату. Вперше після 15 місяців розлуки вони зустрілися в ресторані „Метрополь”, на людях, за посередництва Ф.М. Михальського, давнього друга Олени Сергіївни. Обом стало зрозуміло, як і раніше, вони люблять одне одного.

Олена Сергіївна поїхала з дітьми в Лебедянь. Вона довго думала і нарешті написала чоловікові листа: „Відпусти мене!” Прийшла відповідь. Шиловський писав: „Я ставився до тебе як до дитини, був неправий...” Він відпускав її. В іншому листі Шиловського була приписка для Булгакова: „Михайло Опанасовичу, те, що я роблю, я роблю не для вас, а для Олени Сергіївни”. Булгаков, прочитавши, зблід. Все наступне життя це ляпасом горіло на його обличчі. На вимогу Шиловського, Булгаков прийшов для останньої розмови. Олені Сергіївні заборонили бути там. Під час розмови Шиловський, не стримавшись, вихопив пістолет. Булгаков тихо сказав: „Ви ж не будете стріляти в беззбройного? Дуель – будь ласка!”

Старший син Олени Сергіївни, десятирічний Євген, залишився з батьком, молодшого п’ятирічного Сергія Олена Сергіївна забрала з собою на Пироговську. Михайло Опанасович дуже полюбив Сергійка. Багато часу проводив з дитиною, виховував в ньому сміливість, винахідливість...

Закінчувався 1932 рік. Поруч була кохана; у МХАТі йшли репетиції п’єси „Мольєр”, у яких Булгаков брав участь. Можна було сподіватися на краще. Навесні наступного року Булгаков офіційно передовірив ведення всіх своїх видавничих справ Олені Сергіївні. Це було в його житті вперше й дуже йому подобалося. Крім того, Олена Сергіївна від 1 вересня, у річницю зустрічі з Булгаковим після розлуки, починає записи у щоденнику – про це попросив Михайло Опанасович. Олена Сергіївна стала фіксувати у своєму щоденнику поточні літературні заняття, творчі плани чоловіка, його ділові зустрічі, іноді – короткий зміст розмов, ставлення письменника до деяких суспільних, літературних і театральних подій – скупо й стримано.


Історія створення роману «Майстер і Маргарита»

Роман «Майстер і Маргарита» - чи не наймістичніший твір світової літератури. Те, що він знайшов – таки шлях до читача, є справжнім дивом. Передовсім рукопис першої редакції твору (під назвою «Копито інженера») згорів! І не було жодних гарантій, що, перебуваючи під політичним пресингом, будучи «внутрішнім емігрантом», письменник пересилить себе і повернеться до творчого задуму, почавши твір фактично з «чистого аркуша»…

По – друге, на думку дослідників творчості М.Булгакова, відома фраза Воланда про те, що «рукописи не горять», є відчайдушним викликом руйнівній роботі часу. Це могла бути й своєрідна «психологічна компенсація» письменника за душевні тортури, яких він зазнав, спалюючи своє дітище – найперший варіант твору, що через багато років уславив його ім’я…

Роман, який у остаточному варіанті отримав назву «Майстер і Маргарита», був розпочатий ще в 1928 р. і називався тоді зовсім по – іншому. У другій редакції Булгаков додав підзаголовок «Фантастичний роман». Загалом, такої кількості варіантів назв не мав жоден інший твір письменника: «Копито інженера», «Жонглер з копитом», «Гастроль», «Сатана», «Чорний маг» - і, нарешті, «Майстер і Маргарита» (1938р. – третій варіант редакції).

Така зміна заголовків твору свідчить про інтенсивність творчих пошуків письменника. Лінія кохання Майстра і Маргарити в романі поступово набувала вагомості. Тому не дивно, що назва «Майстер і Маргарита» виникла наприкінці роботи над твором.

Останні роки життя.

Сорокавосьмирічного Булгакова спіткала та сама хвороба, що в такому ж віці забрала з життя його батька, - нефросклероз.

Якось ще перед одруженням М.Булгаков сказав Олені Сергіївні: „Я буду помирати тяжко. Ти обіцяєш, що не віддаш мене до лікарні?” Вона пообіцяла. Любила його так сильно, що це не схоже було на звичайне поняття кохання між подружжям. „Я його ні віддам, - казала, - я його вирву для життя”.

Михайло Булгаков помер 10 березня 1940 р. за двадцять хвилин до п’ятої (того ж дня 1937 року в Парижі помер його близький друг Є.І. Замятін). Після сильних мук, які він терпів останнім часом. „Коли він вже помер, - розповідала Олена Сергіївна, - очі його раптом широко розплющилися – і світло, світло лилося з них. Він дивився прямо й вгору перед собою і бачив, щось бачив, я впевнена...»

На жаль, і в цьому він виявився пророком. Перед смертю письменник осліп, майже втратив мову і відчував нестерпний біль. Дружина дотримала слова і не віддала його до лікарні. Письменник помер удома, тримаючи її за руку. Сталося це 10 березня 1940 р. Прощальними словами Михайла Опанасовича, як свідчать щоденникові записи дружини, були такі: «Я хотів служити народові…» Олена Сергіївна дотримала й ще одну свою обіцянку – опублікувала твори письменника.

Останній прихисток і вічний спокій Булгаков знайшов на Новодівичому цвинтарі.

До початку 1950-х років на його могилі не було ані хреста, ані пам’ятника . Дружина неодноразово заходила до ритуальної майстерні при кладовищі, аби замовити надгробну плиту, але ніяк не могла знайти потрібний матеріал. Якось вона помітила серед уламків мармуру величезний чорний камінь. «Що це таке?» - поцікавилась жінка в робітників. «Так це ж «Голгофа?»…» - відповіли ті. «Купую!» - не роздумуючи Олена Сергіївна.

«Голгофа» з хрестом стояла на могилі М.Гоголя,аж доки до його ювілею не встановили новий пам’ятник. За переказами, цей чорний камінь нібито придбав у Криму письменник Аксаков і привіз до Москви кіньми. Так гоголівська «Голгофа» стала надгробним пам’ятником М.Булгакова.

Якось, згадуючи М. Гоголя, а можливо, і те, що всі російські письменники «вийшли з гоголівської «Шинелі» (Ф.Достоєвський). М.Булгаков написав: «О, Вчителю, укрий мене полою своєї чавунної шинелі». Так воно й сталося…

3.Учениця читає вірш А.Ахматової .

Вот это я тебе, взамен могильных роз.

Взамен кадильного куренья,

Ты так сурово жил и до конца донёс

Великолепное презренье.


Ты пил вино, ты, как никто, шутил

И в душных стенах задыхался,

И гостью страшную ты сам к себе впустил

И с ней наедине остался.


А нет тебя, и всё вокруг молчит

О скорбной и высокой жизни,

Лишь голос мой, как флейта, прозвучит

И на твоей безмолвной тризне.


О, кто поверить смел, что полоумной мне,

Мне , плакальщице дней погибших,

Мне, тлеющей на медленном огне,

Всё потерявшей, всё забывшей,-


Придётся поминать того, кто полный сил

И светлых замыслов, и воли,

Как будто бы вчера со мною говорил,

Скрывая дрожь смертельной боли.



ІV. Підсумкові запитання.

  1. Що можна сказати про Булгакова як особистість?

  2. Складання схеми психологічного портрета письменника.

V. Заключне слово викладача.

Спогади про Михайла Булгакова зберегли для нас вигляд людини справді інтелігентної, мужньої, повної свідомості своєї гідності. "Мені пам'ятається дуже гармонійно створена природою людина: струнка, широкоплеча, вище середнього зросту. Світле волосся зачесане назад, високе чоло, сіро-блакитні очі, добре, мужнє, виразне обличчя, що привертає увагу», - говорила одна сучасниця, яка знала Булгакова в тридцяті роки. І, в так званому "приватному" житті, письменник аж ніяк не був похмурим відлюдником, він любив веселе товариство, друзів і чарівних жінок, гучні застілля, домашні дотепні сценки та розіграші, але терпіти не міг кухонних пліток, письменницьких дуль у кишені, іменованих ним "подкусиванієм Радянської влади під ковдрою". При всій своїй душевній вразливості Михайло Булгаков незмінно зберігав стриманість, спокійну іронію, вигляд його був витончений і лицарський. Він завжди був вірним собі, своїй долі, залишався російським письменником класичної школи.

Збереглася цікава булгаковська думка: "Ми повинні оцінити людину у всій сукупності її істоти, людини як людини, навіть якщо вона грішна, несимпатична, озлоблена або зарозуміла. Потрібно шукати серцевину, самий глибокий осередок людського в цій людині ". Адже це, по суті, великий заповіт Достоєвського всій російській класичній літературі від Пушкіна до Чехова - "при повному реалізмі знайти в людині людину". Михайло Булгаков завжди залишався вірним цьому заповіту. Саме таким є історичне значення і сенс вимогливого булгаковського гуманізму.

Якось Ілья Ільф сказав Булгакову: «Ви щаслива людина, без смути в собі». Читаєш – і хочеться закричати: «Це Булгаков – щаслива людина?» Після всього, що йому довелося пережити, після «убитих п’єс», після вимушеної німоти і життя на межі самогубства? Але перечитуємо твори Майстра і розуміємо: так, щаслива. Тому що не зрадив собі. Тому що знайшов спокій – внутрішній. Тому що не переставав чути «віщий голос» і керувався ним до кінця. Тому що рукописи не горять. Тому що прийдешні покоління напишуть роман про Булгакова.
VІ. Оцінювання знань учнів.
VІІ. Рефлексія.


  • Що сподобалося на уроці найбільше?

  • Чи допомогла презентація у розв’язанні проблеми?

  • Чи подобається групова робота на уроці? Чи всім дали змогу висловитися?


VIІI. Домашнє завдання:

  1. Прочитати роман М.Булгакова «Майстер і Маргарита».

Використана література



  1. Косогорова О. О. Метод проектів на уроках світової літератури. К.: Ранок, 2011. – 136 с.

  2. Нетрадиційні уроки із зарубіжної літератури 5 – 11 класи. – Х.: – Торсінг, 2003. – 170 с.

  3. Боборыкин В. Г. Михаил Булгаков. – М.: Просвещение, 1991. – 206 с.

  4. Варламов Алексей. Михаил Булгаков. ЖЗЛ. М.: Молодая гвардия, 2008

  5. edufuture.biz/index.php?title=Конспект_до_теми...БУЛГАКОВ...і...шлях..

  6. klasnaocinka.com.ua/.../mikhailo-bulgakov-zhittevii-i-tvorc.





Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка