Казка Сельми Лагерлеф «Подорож Нільса з дикими гусьми по Швеції»



Сторінка12/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3.17 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   34
3

Дикі гуси летіли з острова через Кальмарську протоку. Хоч вітер односив їх убік, проте вони зрештою наблизилися до берега. Та коли вони досягли шхерів, вітер засвистів з такою силою, що вода під ними почорніла. Ака на мить нерухомо повисла в повітрі, потім швидко майнула вниз. Та не встигли гуси сісти, як на них налетів шторм, що шалено гнав із берега хмари куряви й солону піну. Тепер він підхопив гусей і погнав знов у море.

Це була страхітлива буря. Дикі гуси раз по раз пробували повернути назад, та дарма, їх несло у відкрите море. Вони вже пролетіли повз Еланд, з якого вранці вирушили в дорогу, і тепер перед ними розляглася бурхлива водяна пустеля. Всі їхні змагання були марні.

Коли Ака переконалася, що повернути до берега їм несила, вона звеліла табунові сісти на воду, щоб вітер не поніс їх ще далі. Море бурхало і з кожною хвилиною ревіло дужче. Зелені піняві хвилі котились одна вище одної. Здавалося, що вони змагаються, котра більше запіниться і підніметься вище. Але гуси не боялись бурхливих хвиль, навпаки, навіть були задоволені. Щоб дарма не томитись, вони не плавали, а просто гойдалися на хвилях, немов діти на гойдалці. А бідолашні пташки з суші, яких буря несла над гусьми, заздрісно казали:

— Добре тим, хто вміє плавати!

Деякий час гуси почувалися справді добре, треба було тільки пильнувати, щоб хвилі їх не розкидали. Однак на воді на них чигала інша загроза. Одноманітне гойдання наганяло на гусей дрімоту: їм мимоволі кортіло засунути голову під крило й заснути. А це було страшенно небезпечно, тому Ака весь час кричала:

— Гуси, не спіть! Хто засне, той відіб’ється від табуна! Хто відіб’ється від табуна, той пропаде!

Проте, хоч як гуси боролися з дрімотою, то та, то інша поступово засинала. Навіть сама Ака насилу змагалася зі сном. Та раптом вона помітила, як із хвилі виринула кругла чорна голова.

— Тюлені! Тюлені! — закричала Ака і, лопочучи крильми, знялася вгору.

І саме вчасно, бо коли злетіла остання гуска, тюлені підпливли так близько, що пробували схопити її за ноги.

Отож гуси знову віддалися на волю вітрові, і він погнав їх далі над пустельним морем, не даючи ні на мить перепочинку.

За якийсь час гуси знову сіли на воду. Та, погойдавшись трохи, почали дрімати, і тоді до них підкралися тюлені.

Якби досвідчена Ака не була така пильна, то, певне, хижаки половили б усіх гусей.

Цілий день лютувала буря. Вона застукала безліч пташок, що летіли над морем. Одні збилися з дороги й загинули з голоду, інші так виснажилися, що попадали у воду й потонули, ще інші розбилися об скелі, багатьох поїли тюлені.

Ака вже почала потерпати за свій табун. Гуси були вкрай стомлені, а їм не траплялося бодай каменюки, де б можна сісти відпочити. Настав вечір. Ака вже не дозволяла сідати на воду, бо море раптом покрилося крижинами, що напливали одна на одну: вона боялась, щоб гусей не порозчавлювало. Двічі гуси сідали на крижини, та одного разу їх змело шаленим вітром, а другого — тюлені вилізли до них на лід.

Почало смеркати, а гуси все ще металися в повітрі.

«Що ж станеться з табуном, коли доведеться летіти цілу ніч?» — журилась Ака.

Небо було оповите хмарами, наступала темрява. Моторошно лунав крик бідолашних птахів, а внизу, на морі, з гуркотом розбивались одна об одну крижини та завивали свою мисливську пісню тюлені.

Нільс понуро дивився на воду. Враз йому здалося, що ревіння вітру стало ще голосніше. Він підвів голову і побачив обриси скель, що стриміли з моря. Гусей несло просто на кручі. Ще мить, і вони розіб’ються. Тільки він устиг це подумати, як раптом помітив у скелях великий отвір. Печера! Гуси залетіли всередину, і за мить усі вже були в захистку.

Печера виявилася висока й простора, і гуси раділи, що так несподівано знайшли собі чудовий нічліг. Та враз у кутку печери заблисли зелені цятки.

— То чиїсь очі, — сказала Ака. — Тут є звірі.

І гуси кинулись до виходу.

Але Нільс, що, відколи став малий, дуже добре бачив у темряві, їх заспокоїв:

— Не бійтеся, це вівці.

Тепер і гуси роздивилися, що то справді вівці: десь із десяток старих і кілька ягнят. Проводарем отари був, очевидно, великий баран із закрученими рогами, тож гуси підійшли до нього.

— Доброго здоров’я, — привітались вони.

Однак баран лежав тихо й не озивався.

Гуси подумали, що вівці гніваються на непроханих гостей, тому Ака сказала:

— Ви, певне, не раді нам, але ми залетіли сюди не своєю волею. Нас заніс вітер. Він гнав нас цілісінький день. Зробіть нам ласку і дозвольте тут переночувати.

Минула ціла хвилина, а вівці мовчали, тільки декотрі тяжко зітхнули. Ака знала, що вівці боягузливі й дивакуваті, але ці були неввічливі вже над усяку міру. Врешті стара вівця із зморщеним сумним обличчям скорботно озвалася:

— Ніхто не відмовить вам у притулку, однак це печера горя, і ми не сміємо пропонувати вам гостину.

— Та ви не турбуйтесь, — мовила Ака. — Якби ви знали, що ми сьогодні витерпіли! Ми раді, що знайшли безпечне місце відпочити.

Тоді стара вівця підвелася й сказала:

— Я гадаю, що вам краще віддатися на волю бурі, аніж залишитись. Але спершу пригостіться хоч тим, що в нас є.

І вона показала гусям заглибину, повну води, біля якої лежала купа полови й висівок.

— Цього року випала тяжка зима, — пояснила вівця, — і люди, яким ми належимо, приносили нам сіна та вівсяної соломи, щоб ми не загинули з голоду. Оце все, що ми маємо.

Гуси відразу взялися до їжі. Висівки їм смакували, і вони повеселішали. Щоправда, гуси бачили, що їхні господарі чогось бояться, але, знаючи, як легко налякати вівцю, не брали їхніх слів близько до серця. Попоївши, вони, як звичайно, відразу почали лаштуватись спати.

Тоді підвівся баран. В нього були довгі, грубі роги, високий лоб, розумні очі і шляхетна постава, що свідчила про гордість і відвагу.

— Коли ви вже твердо надумали ночувати в нас, то я ще раз мушу попередити, що тут дуже небезпечно. Ми не сміємо приймати гостей.

Аж тепер Ака повірила, що вівці мають поважну причину боятися.

— Якщо ви бажаєте, ми зараз же полетимо собі, — мовила вона. — Але, може, ви все-таки скажете нам, чого так боїтесь? Ми навіть не знаємо, куди попали.

— Це маленький острівець поблизу Готланда, — відповів баран. — На ньому живуть тільки морські птахи та вівці.

— То ви, певне, дикі вівці? — спитала Ака.

— Так, нас можна назвати дикими, — відповів баран. — Ми живемо самі. Правда, між нами й людьми існує давня угода. Коли взимку випадає багато снігу, вони приносять нам їжу. За це люди забирають собі зайвих овець, бо острівець маленький і на велику отару не вистачає паші. А взагалі ми цілий рік самі про себе дбаємо і живемо не в хлівах, а от у таких печерах.

— Як, ви і взимку залишаєтесь тут? — здивувалась Ака.

— Авжеж. Ми цілий рік пасемося серед скель.

— О, то вам тоді, певне, краще живеться, ніж свійським вівцям, — сказала Ака. — А що ж за лихо сталося тепер?

— Цієї зими були такі морози, що море замерзло і кригою сюди добралися три лисиці, — сказав баран. — Крім них, на острові немає ніяких хижаків.

— І лисиці зважуються нападати на більших за себе?

— Та вдень не зважуються, бо тоді я можу захистити і себе, і свою отару, — сказав баран, хитнувши рогами. — Але вночі, коли ми спимо, вони залазять до печери. Ми намагаємось не спати, проте колись же треба відпочити. От вони й підкрадаються в темряві. Вони вже забрали всіх овець з інших печер, а там теж були отари не менші за нашу.

— Не дуже приємно зізнаватися, що ми такі немічні, — сказала стара вівця, — та що вдієш, коли так воно є.

— І ви думаєте, що цієї ночі лисиці теж прийдуть? — спитала Ака.

— Неодмінно. Вчора вони украли в нас ягня. І тепер не відступляться, поки не переносять нас геть усіх. Таке було й з іншими отарами.

Ака завагалася. Їй було страшно знову вилітати в бурю, але й не хотілось залишатися в печері, куди мали прийти лисиці. Вона трохи помовчала, а тоді обернулася до Нільса.

— Чи не допоможеш ти нам ще раз?— спитала вона.

— Авжеж допоможу, аби тільки зумів, — сказав хлопчик.

— Ти добре бачиш у темряві, отож я попрошу тебе: посидь, поки прийдуть лисиці, і збуди нас, щоб ми встигли втекти.

Нільса хилило на сон, але він знав, що гуси стомлені більше за нього, тому обіцяв дочекатися хижаків.

Він подався до війстя печери, сховався за каменем і став чатувати.

Невдовзі з’явилися лисиці. Хижаки видиралися по стрімкій скелі, дряпаючи кігтями, і Нільс відразу вчув, що вони йдуть. Він хотів збудити гусей, але раптом згадав, що вівці залишаться на поталу лисицям, і надумав зробити інакше.

Хлопчик прудко побіг до отари, збудив барана, скочив йому на спину і поторсав за роги:

— Уставай, старий, уставай! Зараз ми поквитаємося з лисицями.

Баран із Нільсом на спині став біля війстя. Він намагався ступати якнайтихіше, однак лисиці почули шарудіння. Вони зупинились перед печерою і стали радитись.

— Там наче щось заворушилося, — сказала одна. — Може, вони не сплять?

— Та заходь, — сказала друга. — Навіть якщо не сплять, то нічого тобі не вдіють.

Лисиці підійшли до самого війстя й знову зупинилися.

— Кого ми візьмемо сьогодні? — пошепки спитала та, що стояла посередині.

— Барана, — озвалася крайня. — Тоді з іншими матимемо менше мороки.

Нільс добре бачив лисиць. Саме тієї миті, як вони намірилися вже вскочити в печеру, він нахилився баранові до вуха й тихенько сказав:

— Бий просто перед себе!

Баран буцнув щосили, і одна лисиця скотилася з кручі в море.

— Тепер бий праворуч! — мовив хлопчик і повернув баранові голову.

І друга лисиця сторчака полетіла у воду.

Втретє баранові не довелось бити. Лисиця не чекала, поки її скинуть із кручі, а чимдуж дременула з печери. Однак, поспішаючи, вона посковзнулась на слизькому камінні і сама впала в море.

— А тепер спокійно лягаймо спати, — сказав баран. — Залізай мені у вовну й відпочивай. Ти заробив спочинок.

4

Серед ночі Нільс прокинувся і вийшов з печери. Погода зовсім змінилася. Буря вщухла, на небі світив місяць, а море лежало гладеньке, наче ставок. Хлопчик захотів вилізти на самий вершок кручі, щоб краще роздивитися на острівець. Він ступив кілька кроків і несподівано наткнувся на маленький почорнілий гріш. Нільс нахилився, щоб підняти його, та коли побачив, який він старий, тільки підгилив ногою.

Як тільки хлопчик випростався, то аж рота роззявив з подиву. За два кроки від нього, де ще хвилину тому мерехтіло й переливалося в нічному сяйві море, височів довгий зубчастий мур із вежами. А просто перед Нільсом були широкі ворота.

«Треба подивитися, що там є за тим муром», — подумав хлопчик, трохи отямившись.

У глибині воріт сиділа пишно вбрана варта і грала в бабки. Вартові так захопилися грою, що й не помітили, як хлопчик прошмигнув повз них.

Одразу за ворітьми лежав просторий брукований майдан, оточений з усіх боків високими будинками, а від майдану розходилися довгі вузькі вулиці. На майдані було повно людей: чоловіки всі в розкішних шовкових плащах, облямованих хутром, жінки в гостроверхих очіпках та довгих сукнях з вузькими рукавами. Нільс просто не вірив своїм очам: люди були якісь незвичайні, наче з казки.

Та ще більше вразило хлопчика саме місто. Він бігав з вулиці на вулицю і не міг надивитися на нього. Будинки були помальовані і прикрашені різнобарвним склом та мармуровими плитками. На вулицях було людно: біля дверей сиділи старі жінки й пряли, ремісники правили своє діло — одні дубили шкіри, інші крутили токарні верстати, ще інші ткали парчу з шовку та золотих ниток.

Місто було укріплене. Кожна вулиця впиралася у високий зубчастий мур, по якому походжали озброєні воїни в блискучих шоломах.

Спочатку хлопчик бігав по місту, щоб більше побачити. Але незабаром він притомився і пішов ступою. Невдовзі Нільс опинився в торговельній частині міста. Перед крамницями, в яких купці розіклали прегарний шовк, золоту парчу, лискучий оксамит, хустки і тонкі, немов павутина, мережива, юрмилися люди.

Поки Нільс біг, на нього ніхто не звертав уваги — певне, думали, що то біжить якась звірина. Однак коли він пішов помаліше, його відразу помітив якийсь крамар і покликав до себе.

Хлопчик спочатку злякався й хотів тікати, але крамар розіклав перед ним сувій оксамиту і, запопадливо усміхаючись, став запрошувати його купити крам. Нільс зупинився й похитав головою — мовляв, нічого йому не треба.

Тепер його побачили й інші крамарі. Вони кидали багатих покупців і наввипередки закликали хлопчика до себе. Нільс бачив, як у них тремтіли руки від поспіху, коли вони розкладали перед ним свій крам.

Хлопчик рушив був далі, але один крамар перескочив через прилавок, схопив його за плече і розіслав перед ним золоту парчу.

Нільсові стало смішно. Невже крамар не бачить, що йому ні за що купити такого багатства? Хлопчик показав крамареві порожні долоні, щоб той дав йому спокій.

Тоді крамар підняв один палець, а другим тицьнув на парчу.

«Чи він, бува, не збожеволів? —- здивувався Нільс. — Продає таке добро за один гріш?»

Крамар витяг з кишені маленьку стерту монетку, показав її хлопчикові і докинув до парчі ще дві срібні чаші.

Тоді Нільс почав нишпорити в своїх кишенях. Він знав, що, крім ножика та сірників, у нього там нічого немає, але все-таки шукав.



А інші крамарі, як побачили, що хлопчик шукає грошей, то знову метнулися до своїх крамниць і повиносили звідти стільки дорогого краму, скільки могли захопити. Вони поскладали той крам перед Нільсом і показували, що все це коштує лиш один гріш.

Однак хлопчик вивернув усі кишені і, звісно, нічого не знайшов. Крамарі так засмутилися, що їм аж сльози виступили на очах. Нільсові стало шкода цих людей, проте він не знав, чим можна зарадити їхньому горю. І раптом згадав, що на березі бачив гріш. Він чимдуж помчав через майдан до воріт, вийшов за мур і став шукати. Він хутко знайшов гріш і вже хотів бігти назад до міста, коли гульк — перед ним знову лежало море. Зник мур, вежі, сторожа, зникли будинки, зникло все, лише море мерехтіло й мінилося у місячному сяйві.

Хлопчик гірко заплакав — так йому жаль було зниклого міста — і повернув назад до печери.

Вранці Нільс розповів гусям, що він бачив цієї ночі, але ті не повірили йому.

— Ну чого ж ви не вірите, — сердився хлопчик. — Я можу описати вам, які там люди, які будинки, вулиці...



Однак гуси тільки весело ґелґотали і не слухали Нільса.

— Крихітка правду каже, — втрутилася Ака. — Ви ще молоді і нічого не знаєте, а колись, у давнину, шлях до Лапландії лежав через цей острів. На острові тоді стояло місто. Моя бабуся чула від своєї бабусі про те чудове місто. А я тепер розповім вам. Ось послухайте.


Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка