Казка Сельми Лагерлеф «Подорож Нільса з дикими гусьми по Швеції»



Сторінка18/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3.17 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   34
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

КАР І СІРИЙ

1

Надвечір табун Аки з Кебнекайсе отаборився на березі лісового озера. Гуси відразу кинулись у воду купатися та шукати поживи, а Нільс вирушив у ліс добути щось на вечерю.

Хлопчик ішов між березами та соснами й неспокійно оглядався, бо в лісі він не почувався безпечно. «Краще вже вода або луг, — думав він, — там хоч усе довкола видно».

Нарешті він знайшов шишку й заходився видлубувати з неї зернятка, коли це враз почув позад себе шурхіт. Обернувся Нільс, дивиться — аж із кущів просто на нього повзе довга, товстенна змія. Хлопчик відразу помітив коло голови дві білі смуги і догадався, що це вуж, тому не зрушив з місця. Та наступної миті змія так його вдарила, що Нільс упав. Схопився він і — чимдуж тікати, а вуж за ним. Місце було кам’янисте, заросле кущами, і хлопчик насилу продирався крізь колюче гілля. А вуж наздоганяє! Раптом Нільс побачив перед собою величезну кам’яну брилу із стрімкими стінами.

«Сюди вже вуж не виповзе», — подумав він.

Видерся хлопчик на самий верх, оглянувся — а вуж і собі пнеться на брилу.

На верхівці лежав чималий круглий камінь. Навіть дивно було, звідкіля він там узявся. Коли вуж зіп’явся до верхівки, хлопчик підскочив до каменя і зіпхнув його вниз. Камінь збив вужа й придавив йому голову до землі.

«Щасливо я відбувся», — подумав хлопчик і полегшено зітхнув, бо ж за всю подорож йому не доводилось ще набратися такого страху, як сьогодні.

Та не встиг Нільс гаразд заспокоїтись, як побачив, що на землю поряд з убитим вужем сів ворон. Хлопчик обережно відступив назад і сховався в заглибину. Він згадав недавню свою пригоду з воронами й поклав собі не показуватись, коли не буде на те крайньої потреби.

А ворон тим часом дибав навколо вбитої змії. Нарешті він зупинився, перевернув її дзьобом, а тоді замахав крильми й закричав хрипким голосом:

— Цей мертвий вуж напевне старий Незачепа! Бо ж хіба є в цьому лісі ще одна така довга змія! Це напевне Незачепа!

Ворон уже хотів дзьобнути вужа, та враз передумав.

— Не будь дурний, Батакі, — сказав він сам до себе. — Перш ніж їсти змію, треба привести сюди Кара. Бо ж він не повірить, що Незачепа мертвий, поки не побачить його на власні очі.

Нільс досі сидів тихо, та як почув, що ворон зве себе Батакі, відразу виліз із своєї схованки. Адже саме Батакі врятував хлопчика від зграї своїх родичів і виніс його в безпечне місце.

— Вітаю тебе, Батакі! — мовив Нільс. — Як ти тут опинився?

Ворон подивився на хлопчика, вклонився йому тричі й відповів:

— Я залетів сюди випадково. Добре, що ми зустрілися. Ти часом не знаєш, хто вбив цього вужа?

— Це я скотив на нього каменюку, — мовив Нільс і розповів воронові, як усе сталося.

— Ну, для такого маляти, як ти, це справжній подвиг, — сказав Батакі. — Тут неподалік живе один мій друг — він страшенно зрадіє, що вужа вбито.

— А чого йому радіти? Хіба вуж заподіяв йому шкоду?

— Та це довга історія, проте, коли хочеш слухати, я тобі розповім.

— Залюбки послухаю! — мовив Нільс.

І Батакі розповів ось що:

Давно, десь років із десять тому, лісник, що стереже тутешній ліс, надумав був застрелити свого мисливського собаку Кара, бо через нього ніяка звірина в лісі не мала спокою. Він ганявся за вівцями й курми, виловлював зайченят, готурів та куріпок, і зрештою господар став боятися, що собака розжене геть усю дичину.

Тож він прив’язав Кара мотузкою за шию і повів у ліс, щоб там його застрелити. Кар, невеликий чорний пес із рудою латкою на грудях та рудими лапами, був такий тямущий, що розумів людську мову. Тому він одразу довідався, куди веде його лісник, але не дав про те й знаку. Він високо тримав голову і навіть хвоста не підібгав. Адже їх могли побачити звірі та птахи, з якими Кар весь час ворогував!

«О, як би вони тішилися, коли б знали, куди мене ведуть!» — подумав пес і замахав хвостом та радісно загавкав, щоб нікому й на думку не спало, яка на нього чекає доля.

Та враз Кар згадав свою вчорашню пригоду й сумно похилив голову. Ні, він таки заробив, щоб його застрелили.

А сталося ось що. Вчора надвечір Кар зустрів у лісі лосиху з маленьким лосеням. Задля забавки він відбив лосеня від матері, загнав на болото й почав там його цькувати. Лосиха знала, що болото, яке недавно тільки розмерзлося, не витримає її, тому стояла коло берега й тривожно стежила за своїм дитинчам. Коли ж вона побачила, що собака жене його все далі й далі, то не витримала і полізла й собі на грузьке, щоб відігнати напасника і вивести лосеня на тверду землю.

Лосі звичні ходити по болотах і вміють добре вибирати, де їм ступити. Здавалося, що лосиха щасливо дістанеться берега. Та зненацька купина під нею провалилася, і лосиха вгрузла у трясовину. Хоч скільки вона борсалась, та все марно — ноги її не знаходили опори, і вона дедалі глибше занурювалась у багнюку.

Кар стояв на березі і злякано дивився на лосиху. А коли зрозумів, що самій їй годі вибратися з болота, чимдуж кинувся тікати. Він уявив собі, що було б, якби лісник довідався про його вчинок, і в нього аж усередині похололо.

Цілу ніч після того Кар не знаходив собі місця — його мучили докори сумління. І ось тепер він захотів перед смертю дізнатися, що ж усе-таки сталося з лосихою та лосеням. Може, вони ще й досі живі? Кар з усієї сили шарпонув мотузку, вирвався і, не встиг лісник прицілитись, зник з очей. Лісник, не довго думаючи, кинувся навздогін за ним.

Коли він добіг до болота, то неподалік берега побачив Кара. Собака сидів на купині і жалібно вив.

Лісник здивувався. Він поклав рушницю на землю, а сам плазом поліз на болото — подивитися, що там сталося. Лосиху він застав уже мертвою, зате лосеня було живе, але таке виснажене, що не могло й поворухнутися. Лісник обережно виніс його з болота. Кар, побачивши, що лосеня врятовано, наче збожеволів. Він стрибав навколо лісника, лизав йому руки і радісно вищав.

Лісник відніс лосеня додому, а тоді скликав людей і разом з ними витяг мертву лосиху. І аж після того згадав, що так і не застрелив Кара. Але лісник був добросердий чоловік, і його розчулила Карова поведінка. Адже він не знав, що то собака загнав лосів у болото, а навпаки, гадав, що тільки завдяки Карові пощастило врятувати якщо вже не лосиху, то бодай лосеня. І він подарував собаці життя.

Відтоді Кар ніби переродився. Він більше не розбишакував у лісі, а невідступно ходив за своїм господарем. І не тому, що боявся смерті, — йому соромно було гнівити лісника.

Коли лісник вирушав у ліс, Кар біг уперед і оглядав стежку, а вдома лежав на порозі і пильно стежив за всіма, хто входив і виходив з хати.

А вже лосеняті Кар став просто за няньку.

Спочатку він не звертав на нього уваги, бо лосеня було дуже негарне й незграбне. Довгі ноги, схожі на хідлі, велика голова, сіра тьмяна шерсть, зморщена шкіра. Лісник назвав малого лося Сірим, і Кар теж вважав, що на якесь краще ім’я він і не заслуговує.

Лосеня завжди було сумне, мляве, і тільки як заходив Кар, трохи оживало. Тому собака став навідуватись до нього дедалі частіше, прилизував йому шерсть, забавляв його і невдовзі так полюбив, що цілими днями не розлучався з ним.

Карова дружба ніби відродила лосеня: воно повеселіло і почало гарно рости. За кілька тижнів воно вже не вміщалося в хлівці, куди лісник примістив його, як приніс з болота. Тоді він зробив для Сірого загороду. Та за кілька місяців ноги в лосеняти так виросли, що воно, якби захотіло, легко могло б переступити її. Тоді лісник обгородив стійло Сірого міцним високим плотом.

Там Сірий прожив кілька років. Він зміцнів, виріс і став великим дужим лосем. Кар і далі навідувався до нього: вони з Сірим залишилися найкращими друзями. Лось був млявий, неповороткий, але Кар завжди вмів розважити його й розвеселити.

Одного разу Кар — адже він розумів людську мову — довідався, що Сірого мають продати в зоологічний парк. Ця звістка дуже засмутила собаку, проте сам Сірий сприйняв її цілком байдуже.

— І ти так просто даси себе продати? — спитав Кар.

— А що допоможе, коли я опиратимусь? Звісно, мені краще було б залишитися тут. Але як не можна, то нічого не вдієш, — відповів Сірий.

Кар пильно глянув на свого друга.

«Видно, що він виріс у неволі», — подумав собака, але нічого не сказав.

Тієї-таки ночі, десь перед світом, він знову навідався до Сірого. Кар знав, що на цей час лось уже виспався і лаштується снідати.

— Звичайно, це дуже добре, що ти, Сірий, такий слухняний і коришся своїй долі, — хитро почав Кар, удаючи, ніби це його радує. — Тебе замкнуть у велику загороду, і житимеш собі там у добрі. Але все ж таки шкода, що ти так ні разу й не побачиш лісу. Знаєш, що завжди кажуть твої родичі? «Ліс і лось нерозлучні». А ти так і не побував у лісі.

Сірий кинув їсти конюшину й підвів голову.

— Я б хотів побачити ліс, але ж пліт...

— Це правда, з такими короткими ногами його годі перескочити, — мовив Кар.

Лось зиркнув на собаку, що хоч який був малий на зріст, а кілька разів на день перескакував огорожу, потім підійшов до плоту, стрибнув і, сам не усвідомлюючи свого вчинку, опинився на волі.

І вони з Каром рушили до лісу.



Ясний місяць заливав усе навколо сріблястим сяйвом, але під деревами було темно. Лось ішов, обережно ступаючи на сухі гілки в траві.

— Може, нам вернутися? — спитав собака. — Ти ще ніколи не ходив у такому густому лісі і можеш зламати собі ногу.

Сірий промовчав, але пішов швидше і впевненіше. Кар повів лося туди, де могутні сосни росли так густо, що навіть вітер не повівав між ними.

— Тут твої родичі ховаються від бурі та холоду, — сказав пес. — І живуть тут цілу зиму. Та тобі в зоопарку буде краще. Ти стоятимеш у стайні, як корова.

Лось мовчав і тільки вдихав у себе терпкий запах живиці.

— Ти ще щось покажеш мені? — по хвилі спитав він. — Чи я вже бачив весь ліс?

Тоді Кар повів його до болота і показав на купини, зарослі мохом.

— Через це болото твої родичі тікають, коли їм загрожує небезпека, — мовив він. — Я не уявляю собі, як вони, такі великі й важкі, ходять по ньому і не грузнуть. Ти, звісно, не зміг би вибратися з такої багнюки, але тобі й не треба, адже за тобою ніколи не гнатимуться мисливці.

Сірий нічого не відповів, проте одним стрибком опинився в болоті. Грузька трясовина хиталась під ним, і це його тішило. Він бігав по болоті скільки хотів, ні разу не провалившись.

— Тепер ми вже все побачили? — знову спитав Сірий у собаки.

— Ще ні, — відповів Кар і повів його на край лісу, де росли листяні дерева — дуб, вільха і липа.

— Тут твої родичі споживають листя і кору, — сказав він. — Але тобі в чужих краях дадуть кращу їжу.

Сірий здивовано розглядав густі крони дерев, а тоді витягнув шию, скубнув дубовий листок і погриз вільхової кори.

— Ця їжа гірка, але смачна, — мовив він, — краща за конюшину.

— Ну, то радій, що хоч раз у житті скуштував її, — сказав Кар і повів його до маленького озерця в лісі.

У воді тихо віддзеркалювались оповиті легеньким туманом береги, і все озеро блищало в місячному сяйві. — Що то таке, Каре? — вражено спитав лось.

— То вода, озеро, — пояснив собака. — Твої родичі перепливають його. Ти, звісно, не зумів би переплисти, та добре було б, якби хоч скупався. — І, сказавши це, Кар сам кинувся у воду й поплив від берега.

Сірий довго стояв нерішуче на березі, та врешті й собі ступив у озеро. Йому аж подих перехопило, так приємно залоскотала свіжа вода. Він захотів зануритися увесь і зайшов глибше, а тоді помітив, що вода підтримує його, і поплив.

Невдовзі Сірий уже весело плавав навколо Кара — так, наче вмів плавати все життя.

Коли вони вийшли на берег, собака спитав:

— А чи не вернутися нам уже додому?

— Е, почекай, до ранку далеко. Погуляймо ще трохи в лісі, — відповів Сірий.

Вони подалися назад у сосняк і за деякий час вийшли на галявину, залляту місячним світлом. Трава та квіти блищали росою. А серед галявини паслися старий лось і кілька лосих з лосенятами.

Побачивши їх, Сірий зупинився. На лосих і лосенят він майже не звернув уваги, зате не зводив очей із старого лося. Той мав розложисті, широкі, як лопата, роги із визубнями на краях, високий горб і густу гриву, що спадала на груди.

— Хто це? — зачудовано спитав Сірий.

— Його звуть Король, — відповів Кар. — Це найстарший лось у твоєму плем’ї — ватажок. Такі широкі роги і таку гриву згодом матимеш і ти, а якби залишився в лісі, то теж став би ватажком.

Якщо він старший серед лосів, то я підійду і зблизька погляну на нього, — мовив Сірий. — Я ніколи не думав, що лось може бути такий величний.

Сірий рушив до лосів, але майже відразу повернувся до Кара, що чекав на нього край галявини.

— Тебе, мабуть, зустріли не дуже приязно?

— Я сказав їм, що вперше бачу родичів, і попросив дозволу попастися з ними, але старий лось прогнав мене.

— Ти добре зробив, що вернувся, — сказав собака. — Молодий лось, у якого ще не зміцніли роги, повинен уникати сутички із старим лосем. Щоправда, тепер у лісі тебе матимуть за боягуза, але не зважай на це, адже тобі все одно тут не жити.

Як тільки Кар сказав це, Сірий повернувся і знову подався на галявину. Старий лось вийшов йому назустріч, і вони стали на герць.

Лосі напирали один на одного, билися рогами, і поступово старий вожак відштовхнув свого супротивника аж на край галявини — Сірий боровся вперше в житті, і йому бракувало спритності. Та коли він побачив, що далі відступати нікуди, то міцніше вперся в землю ногами, дужче вдарив рогами і почав насідати на старого ватажка. Сірий боровся мовчки, а ватажок сопів з натуги. Минула якась хвилина, і вже ватажка приперто до краю галявини. Раптом щось луснуло — то в старого лося зламався один зубець на рогах. Тоді він вирвався від Сірого і кинувся до лісу.

Кар сидів на тому самому місці, коли Сірий повернувся до нього.

— Тепер ти бачив у лісі все, — сказав він. — Може, вернемося додому?

— Так, уже пора, — відповів лось.

Повертались вони мовчки.

Кар сумно зітхав — не такого він чекав від цієї мандрівки, а Сірий гордо ступав, високо тримаючи голову, і радісно згадував про свої пригоди. Він ішов упевнено, бадьоро, проте коло загороди зупинився. Він глянув на невеличке стійло, де прожив усе своє життя, на землю, втоптану його ногами, на зів’ялу конюшину, на маленьке корито, з якого його поїли, на темний закуток, де він спав.

— Ліс і лось нерозлучні, — сказав нарешті він, закинув голову так високо, що торкнувся рогами спини, повернувся і зник між деревами.


Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка