Казка Сельми Лагерлеф «Подорож Нільса з дикими гусьми по Швеції»



Сторінка20/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3.17 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

У ВЕДМЕЖОМУ БАРЛОЗІ

1

Диким гусям знову випала важка подорож. Вони прямували на північ, та бурхливий вітер щоразу відносив їх убік, хоч вони й летіли дуже високо.

Нільс сидів на гусакові й дивився вниз. Під ним лежала долина, геть пописана смугами, що простяглися з півночі на південь. Хлопчик ніяк не міг збагнути, що це таке. Річки? Надто їх багато. Стежки? Але ж тут взагалі не видно ані міст, ані сіл.

— Що то за смуги? — спитав він у гусей.

— Дороги й залізниці, дороги й залізниці, — відповіли гуси.

Нільс здивувався. Отже, за цією долиною має бути дуже людно, що туди веде стільки доріг? А він вважав, що там самі тільки ліси й озера!

Аж ось хлопчик почув унизу якийсь глухий гуркіт. Він нагнувся до шиї гусакові, щоб краще було видно, і побачив посеред лісистих пагорбів велику дірку, що прямовисно вела вглиб землі. Біля неї височіли купи сірого каміння, а поблизу стояла будівля, де чмихала парова машина. Від дірки до одної купи люди возили вагонетками каміння.

— Навіщо з землі витягають стільки каміння? — зачудовано гукнув униз Нільс.

— От дурний, не може відрізнити залізної руди від каміння! — зацвірінькали горобці: вони все знали, бо були тут як дома.

Тоді хлопчик зрозумів, що це рудня.

Далі він побачив високу восьмигранну споруду, з якої в небо бухкали дим і полум’я. Біля неї лежали купи руди і вугілля. Спочатку хлопчик подумав, що споруда горить, та коли побачив, що люди спокійно ходять біля неї і не звертають уваги на пожежу, не втримався і крикнув:

— Чому ніхто не зважає на те, що дім охопило полум’я?

— Послухайте дурного! — засміялась сорока. — Він не знає, як плавлять із руди залізо!

Гуси летіли далі, і Нільс ще не одну годину чув унизу гуркіт, бачив купи сірої руди, отвори в землі і залізний дріт, нап’ятий понад землею, по якому рухались вагонетки.

— Що ж це за край, де замість хліба росте залізо? — спитав він.

— Цей край зветься Рудняною округою, — відповіли гуси. — Давніше, коли люди ще не добували заліза, тут жили тільки ведмеді та сови.

Вітер гнав диких гусей цілий день, а надвечір зненацька так рвонув, що порозкидав їх на всі боки. Нільс із несподіванки не втримався на Мортенові, вітер підкинув його, крутнув, і він став повільно, мов листок, падати додолу.

«Я такий легенький, що не заб’юся, — заспокоював себе хлопчик, — а Мортен відразу ж знайде мене, тож нічого боятися».

Як тільки Нільс упав на землю, він миттю стягнув з голови шапочку і замахав нею, щоб Мортен швидше його угледів.

— Я тут! Я тут! — гукав він.

Проте Мортена ніде не було видно, та й не тільки його, а жодної гуски із табуна Аки. Вони всі зникли без сліду. Це було трохи дивно, але Нільс не хвилювався, адже такі друзі, як Ака й Мортен, не лишать його в біді. Просто вітер розкидав їх, а як тільки вони зберуться докупи, то відразу його знайдуть.

Та що це таке? Куди він упав?

Досі хлопчик дивився тільки вгору, виглядаючи гусей, а тепер озирнувся навколо й побачив, що опинився в глибокій ямі чи печері. Яма була велика, з прямовисними стінами, а вгорі замість стелі видніло небо. Навкруги лежало велике каміння, а поміж ним ріс мох, брусниці і низенькі берізки. В одному місці чорнів отвір, що, певно, вів усередину гори.

Нільс недарма летів цілий день над руднями — він зразу збагнув, що впав у шахту, з якої колись добували руду.

«Треба якось вибратися звідси, — подумав хлопчик, — бо тут гуси ніколи мене не знайдуть.

Він підійшов до стіни, та несподівано хтось схопив його ззаду, і чийсь грубий голос загримів йому над самим вухом:

— Хто ти такий?

Нільс обернувся і першу мить не повірив своїм очам: перед ним височіла кам’яна брила, заросла довгим рудим мохом. Але, придивившись пильніше, він побачив, що брила має грубі ноги, голову, очі й великого рота.

Це був ведмідь!

Хлопчик з переляку не міг і слова вимовити, та звір і не чекав на його відповідь. Він звалив хлопчика на землю, перевернув лапою і обнюхав. Здавалось, звір мав намір з’їсти його, та потім передумав.

— Муре, Бруме, дітки мої, а ходіть-но сюди, погляньте, що я вам знайшла.

З кутка перевальцем вибігло двоє кудлатих ведмежат.

— А що ти знайшла, мамо? Покажи нам, покажи!



Ведмедиця підсунула лапою Нільса до ведмежат. Одне схопило хлопчика в зуби і чкурнуло в куток. Воно не робило Нільсові боляче, бо спершу хотіло трохи погратися ним, а вже потім з’їсти. Друге кинулось однімати іграшку, але спіткнулося й упало першому просто на голову. Тоді обоє, забурчавши, почали борюкатися і кусати одне одного.

Поки ведмежата вовтузились, Нільс підбіг до стіни і став квапливо видряпуватися нагору. Та ведмежата, зауваживши це, спритно полізли за ним, спіймали і кинули на мох, наче м’ячика.

«Тепер я знаю, як почуває себе миша в зубах у кішки», — подумав Нільс.

Він кілька разів пробував вирватися від ведмежат, тікав углиб шахти, ховався за каміння, вилазив на берізки, та ведмежата миттю знаходили його. Вони бавились тим, що відпускали хлопчика, а як тільки той тікав, знову ловили.

Врешті Нільс так стомився, що впав долілиць на землю і більше не підвівся.

— Тікай, тікай! — кричали йому ведмежата. — А то ми з’їмо тебе!

— Ну, то їжте, — мовив хлопчик, — а тікати я більше не можу.

Тоді ведмежата побігли скаржитись матері:

— Мамо, мамо, він більше не хоче гратися!

— То поділіть його між собою і з’їжте, — порадила їм ведмедиха.

Як тільки Нільс почув це, він так злякався, що почав знову тікати й ховатися.

Настав вечір, і ведмедиця поклала дітей спати. Ведмежата так уподобали гратися Нільсом, що вирішили залишити його ще й на ранок. Вони примостили хлопчика біля себе й накрили лапами, щоб він навіть поворухнутись не зміг, не збудивши їх.

Ведмежата відразу поснули, і Нільс вирішив трохи почекати, а тоді все-таки спробувати втекти з барлога. Проте він так натомився за день, що й не зоглядівся, як теж заснув.

Прокинувся він од того, що із стін шахти посипалось каміння й пісок. Хтось важкий і неповороткий злазив у яму.

Хлопчик добре бачив у темряві, а тому відразу вгледів, що це ведмідь — величезний, з грубезними лапами, з довгими білими іклами і маленькими злими очицями. Побачивши його, Нільс похолов од страху.

— Тут людським духом тхне! — грізно заревів ведмідь, підходячи до ведмедиці.

— Ет, вигадаєш таке, — спокійно мовила та. — Ми хоч і поклали собі не чинити людям лиха, проте якби хтось із них поткнувся в барліг до моїх дітей, то від нього не залишилося б навіть духу.

Ведмідь ліг поряд з ведмедицею, але не заспокоївся. Він ще довго бурчав і нюхав повітря.

— Та годі тобі принюхуватись,— мовила ведмедиця,— ще дітей збудиш. Краще скажи, що ти робив у лісі цілий тиждень.

— Шукав новий барліг. Доведеться нам покинути цю шахту, хоч ми й прожили в ній стільки років.

— Та мабуть, що доведеться, — зітхнула ведмедиха. — Люди хочуть забрати собі весь ліс. Навіть якщо ми не чіпатимемо ані їх, ані їхньої худоби, а їстимемо самі тільки ягоди, все одно вони не дадуть нам спокою.

Ведмідь знову підвівся й понюхав повітря.

— Дивно, як тільки ти згадала про людей, мені знову вдарив у ніс їхній дух. Треба оглянути барліг.

На лихо, саме цієї миті одне ведмежа поклало Нільсові лапу на лице. Хлопчик не втримався й чхнув.

Тепер ведмедиці вже ніяк було дурити ведмедя. Він заревів, підбіг до дітей, розкидав їх лапами і побачив хлопчика, перше ніж той устиг навіть підвестися. Він би його відразу проковтнув, якби не ведмедиха.

— Не чіпай його, це дитяча іграшка. Хіба люди бувають такі малі? Діти гралися нею цілий день і так уподобали, що не з’їли, а залишили на ранок.

Та ведмідь її не слухав.

— Не втручайся не в своє діло! — заревів він. — Хіба ти не чуєш, що він тхне людиною? Я зараз же з’їм його, а то він ще накоїть нам лиха!

Ведмідь уже роззявив пащеку, але Нільс враз згадав, що в кишені в нього є сірники. Він миттю дістав одного сірника, тернув об штанину і тицьнув ведмедеві просто в зуби.

Запах сірки попав ведмедеві до носа. Він чхнув, і сірник погас. Нільс зразу ж приготував другого, проте ведмідь, на диво, начебто передумав його їсти.

— Ти можеш засвітити багато таких блакитних вогників? — зацікавлено спитав він.

— Скільки завгодно. Коли захочу, то спалю весь ліс, — відповів Нільс, сподіваючись налякати цим ведмедя.

— А чи зміг би ти підпалити будинок і садибу?

— За іграшки!

— Гаразд, — сказав ведмідь. — Коли так, то ти мусиш зробити мені послугу. Тепер я радий, що не з’їв тебе. Він обережно взяв хлопчика в зуби і поліз із шахти нагору. Хоч на вигляд ведмідь був важкий і неповороткий, але з барлога він вибрався дуже легко і чимдуж побіг лісом.



Біля водоспаду ведмідь спинився і поставив Нільса на землю.



— Глянь-но на ту грюкавку! — сказав він. Хлопчик подивився в тому напрямку, куди показував ведмідь, і неподалік від водоспаду побачив великий завод. З високих димарів валував чорний дим, з печей бухкало полум’я, всі вікна були яскраво освітлені. Скрізь у будинках працювали машини. Вони так гули, бряжчали, гуркотіли, що аж у вухах дзвеніло. Навколо заводу лежали купи вугілля, руди, шлаку, дощок, цегли тощо. Земля круг заводу почорніла, небо здіймалось над вогненними печами темно-синьою банею, поряд шумів і пінився водоспад, а самі будівлі здавалися велетнями, що видихають дим, іскри та полум’я. Хлопчик не годен був відірвати очей від цього видовища.

— Невже ти зміг би підпалити й такі велетенські будівлі? — спитав ведмідь.

— Мені все одно, велика будівля чи мала, — відповів хлопчик. Він був у ведмедя в лапах і гадав, що врятується тільки тоді, як змусить бурмила поважати себе.

— Тоді я ось що скажу тобі, — вів далі ведмідь. — Мої діди й прадіди жили в цих місцях ще тоді, коли тут і ноги людської не було. Від них я дістав у спадок лови й пасовиська, всі печери й сховки і ціле своє життя жив тут мирно та спокійно. Спочатку люди мало турбували мене. Вони приходили, вибирали з землі трохи руди, плавили її і йшли собі геть. Та відтоді, як тут збудовано цю трикляту грюкавку, що не вщухає ні вдень ні вночі, я не маю спокою. Я вже думав перебратися далі в ліс, але тепер зроблю інакше. Я покладу край цьому гармидерові.

— Невже ти зможеш це зробити? — здивувався Нільс. — Яким чином?

— Ну, я сподіваюся, що ти мені допоможеш — підпалиш усі ці будівлі, — сказав ведмідь. — Тоді тут настане спокій, і мені не доведеться залишати батьківщину.

Нільсові від страху аж мурашки полізли по спині. То ось для чого ведмідь приніс його сюди!

Він озирнувся довкола. Товсті цегляні стіни навряд чи згорять. Та біля одного будинку лежала купа трісок, далі йшли стоси дощок, а за ними — гори вугілля. Коли це все загориться, вогонь перекинеться на дахи, стіни поколються від жару, машини зіпсуються...

— То як, спалиш ти все це чи ні?

Нільс тяжко зітхнув і потер чоло. Він знав, що не зважиться знищити завод, хоч цим і врятував би собі життя. Однак він зволікав з відповіддю, гарячково міркуючи, який би знайти інший рятунок для себе. Та нічого придумати не міг.

— Ну, кажи ж бо! — нетерпляче мовив ведмідь.

— Ні, я не зроблю цього! — відповів нарешті хлопчик.

Ведмідь мовчки стиснув Нільса лапами.

— Хоч би що ти мені зробив, я не підпалю заводу. Адже він дає людям велику користь!

— І ти думаєш, що я залишу тебе живого? — спитав ведмідь.

— Ні, не думаю, — сміливо відповів Нільс.

Ведмідь ще дужче стиснув лапи. Хлопчикові сльози виступили на очах, але він і вуст не розтулив.

— Зараз тобі буде кінець, — сказав ведмідь і повільно підняв одну лапу: він таки сподівався, що Нільс передумає.

Нараз поблизу щось клацнуло, і хлопчик побачив, як за кілька кроків від них у кущах блиснула цівка рушниці. Через ту суперечку вони з ведмедем не помітили, як до них підкрався мисливець.

— Ведмедю, ведмедю! — закричав Нільс. — Хіба ти не чув, як клацнула рушниця? Тікай, бо застрелять!

Ведмідь притьмом метнувся в ліс, але встиг схопити хлопчика. Услід йому засвистіли кулі, та жодна не влучила. Нільс висів у ведмедя в зубах і думав, що ніколи ще не вчинив такої дурниці, як оце тепер. Адже якби він змовчав, ведмедя б застрелили, а він би був уже на волі. Однак хлопчик так звик допомагати звірам, що йому й на думку не спало рятуватися.

Тим часом ведмідь забіг у густі хащі, де мисливцеві годі було його знайти, спинився і поклав Нільса на землю.

— Дякую тобі, малий, — мовив він. — Якби не ти, куля напевне б мене влучила. Ти врятував моє життя, і я відпускаю тебе на волю.

Сказавши це, він побіг далі: ведмідь навіть тут не почував себе безпечно.


Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка