Казка Сельми Лагерлеф «Подорож Нільса з дикими гусьми по Швеції»



Сторінка25/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3.17 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   34
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

ОРЕЛ ГОРГО

1

Уже сходило сонце, як Нільс з вороном вирушили назад на південь шукати диких гусей. Упсала залишилась позаду. Хлопчик дивився вниз і бачив на морі багато важких барж, гарних червоних кораблів, рибальських човнів. Усі вони спішили в одному напрямку. На землі в тому самому напрямку бігли поїзди, вилися дороги. Десь спереду, певне, було місце, що до нього того ранку всі намагались прибути якнайшвидше.

Невдовзі Нільс побачив, куди поспішають кораблі й поїзди. Спочатку на одному острові стало видно великий замок, потім із зелених садків показалися гарні будиночки, оточені парканами, далі пішли високі будівлі, чорні від диму фабрики, шпилясті церкви. Над будівлями висів туман. Та ось туман спустився до землі, і тепер із нього виступали тільки дахи та вежі. Вони здавалися ще вищими, бо всі стояли немов на вершинах гір. Туман мерехтів проти сонця, а будівлі бовваніли в ньому сірими плямами.

Хлопчик здогадався, що вони пролітають над великим містом.

— Як зветься це місто? — спитав він ворона.

— Це Стокгольм, столиця Швеції.

Нільс ще раз обернувся, щоб востаннє поглянути на нього, і охнув з подиву. Тепер місто скидалося на підводне царство. Сонце вже підбилося над обрієм і обернуло туман на рожеве море. А в тому морі, наче голубі острови, здіймалися купи будівель. Море мінилося на сонці, шпилі та вежі спалахували білими блискавками, а вікна горіли червоним полум’ям...

Тим часом Батакі доніс хлопчика до Скансена — великого приміського музею, де зібрано з цілої Швеції все, що розповідає про природу країни і життя її мешканців.

— Тут ми зупинимось, — мовив він. — Нам треба трохи відпочити й поснідати.

Ворон сів на траву і хлопчик зіскочив на землю. Вони домовились, що кожен сам добуде собі їжу, а за кілька годин зустрінуться й знову вирушать у дорогу.

Нільс подався стежкою, роздивляючись на всі боки, чи не знайдеться щось на сніданок, і несподівано натрапив на клітку, де сиділи орли. Він уже хотів поминути їх, коли враз побачив серед полонених того орла, що якось виніс його з лісу до диких гусей.

«Це мені якраз нагода йому віддячити, — зрадів Нільс. — Треба будь-що врятувати його з неволі».

2

Далеко серед Лапландських гір, на крутій високій скелі, стриміло орлине гніздо, зроблене з цілої купи соснового гілля. Рік за роком орли добудовували гніздо, і з часом воно стало таке завбільшки, як добряча хижка.

Скеля, на якій стояло гніздо, нависала над невеликим видолинком, що вже багато років був улюбленим пасовиськом табуна Аки з Кебнекайсе. І справді, цей видолинок мав неабиякі вигоди. Він загубився між гір, так що навіть лапландці не знали про нього, посередині там був ставок, оточений плакучими вербами та кривими берізками, де маленькі гусенята могли плавати й добувати собі їжу, а на березі росло стільки трави, що про краще пасовисько гусям годі було й мріяти.

З давніх-давен орли жили на скелі, а гуси — в долині. Щоправда, жити в сусідстві з орлами не дуже приємно, але гуси мали з цього користь. Орли відганяли від того місця інших хижаків, тож табунові треба було стерегтися тільки своїх сусідів.

Якось уранці за кілька років до того, як Нільс вирушив з табуном у подорож, Ака з Кебнекайсе стояла в долині і не зводила погляду з орлиного гнізда. Орли мали звичку вилітати на лови до схід сонця, тому щоранку, відколи табун оселився поблизу скелі, проводарка ставала на чати: стежила, чи орли вилітали десь далеко, чи намірялися полювати у видолинку.

Того ранку їй не довелося довго чекати. Орли відразу знялися з кам’яної кручі і гордовито та велично закружляли в повітрі. Вони не затримались над видолинком, а подалися кудись в інше місце, і Ака вільно зітхнула: тепер до самого обіду гуси мали спокій.

Опівдні Ака знову стала пильнувати орлів. У цей час вони повертались до гнізда. Проводарка навчилася з лету орлів визначати, чи їм пощастило на ловах, — тоді гусям нічого було боятися. Та орли чомусь не поверталися.

«Я, певно, стала вже стара й немічна, — сказала Ака сама до себе. — Очі ослабли. Орли вже, либонь, у гнізді, а я й не помітила, як вони прилетіли».

Надвечір вона знову була насторожі: в той час хижаки любили відпочивати на краю скелі, а трохи згодом злітали до ставка купатися. Та все дарма, орли не показувалися.

Ака так звикла бачити орлів на скелі, що тепер ніяк не могла заспокоїтися.

Наступного ранку ще не розвиднілося як слід, а проводарка вже стояла на чатах. Але орли знову не з’явилися. Замість того в ранковій тиші їй учувся злісний і водночас жалісний крик, що линув з орлячого гнізда.

«Може, там нагорі сталося якесь лихо?» — подумала Ака.

І вона знялася високо вгору, аж над скелею, так що гніздо лежало під нею як на долоні.

Старих орлів там не було. В гнізді сиділо зовсім ще жовтороте орля і скиглило з голоду.

Ака обережно спустилась до гнізда. Це було страшне й відразне місце. В гнізді і навколо нього валялися кістки, пір’я та клапті шкури, пташині дзьоби, крила. Саме орля теж було бридке — великий роззявлений дзьоб, немічне тіло, вкрите тільки пухом, куценькі крильця.

Проте Ака поборола відразу і сіла на край гнізда, лякливо й сторожко озираючись.

— Добре, що хоч ти з’явилась! — закричало орля. — Зараз же дай мені попоїсти!

— Постривай, — відповіла Ака. — Спочатку скажи, де твої тато й мама?

— Якби я знав! Учора вранці вони десь полетіли, залишивши мені тільки одну мишу. Я вже давно з’їв її. Як матері не соромно кидати мене тут голодного!

Тепер Ака остаточно впевнилась, що орлів хтось застрелив, і подумала, що коли залишити орля напризволяще, то гуси назавжди спекаються небезпечних сусідів. Проте вона не могла покинути немічне пташеня на голодну смерть.

— Чого на мене витріщилась? — закричало пташеня. — Не чула, що я хочу їсти?

Ака знялася й полетіла вниз до ставка. Невдовзі вона знову з’явилася в гнізді з маленькою рибиною в дзьобі.

Та коли вона поклала перед орлям рибину, те страшенно розлютилося.

— Ти гадаєш, що я їм таку погань? — закричало воно, відкинувши рибину, і дзьобнуло Аку гострим дзьобом. — Принеси мені куріпку або мишу, чуєш!

На відповідь Ака витягнула шию і добряче вщипнула орля.

— Затям собі назавжди: коли хочеш, щоб я приносила тобі їжу, то вдовольняйся тим, що дістанеш. Твоїх тата й маму застрелено, від них не чекай допомоги. Та якщо ти волієш вмерти з голоду, сподіваючись куріпок і мишей, то про мене, я не бороню.

Сказавши це, гуска полетіла собі геть і довго не навідувалась до гнізда. Орля встигло з’їсти рибину і добре зголодніти, тож коли Ака поклала перед ним ще одну, воно миттю проковтнуло її, хоч досі відчувало до риби якусь відразу.

Ака взяла на себе важкий тягар: замінила орляті батьків. Гуска носила йому рибу та жаб, і ця їжа не шкодила орляті, навпаки, воно росло і вбиралося в силу. Скоро воно забуло про своїх батьків-орлів і вважало, що Ака його мати. Ака теж полюбила орля, як власну дитину. Вона заходилась виховувати його, намагалась відучити від брутальності і зарозумілості. Назвала вона його Горго.

Так тривало кілька тижнів, аж поки Ака помітила, що почала губити пір’я. Вона знала, що як буде линяти, то не вилетить так високо, і тоді орля залишиться без їжі.

— Слухай, Горго, — сказала вона. — Я більше не можу приносити тобі сюди їжу. Коли ти хочеш, щоб я й далі тебе годувала, то мусиш спуститися в долину. Іншої ради немає: або ти залишишся в гнізді на голодну смерть, або спробуєш злетіти вниз, хоч так ти теж важиш життям.

Орля, недовго думаючи, вибралося на край гнізда і, навіть не завдавши собі клопоту зміряти поглядом відстань, розправило куценькі крила й кинулось униз. У повітрі воно кілька разів перевернулося, але таки щасливо досягло долини.

Так Горго провів з гусятами цілісіньке літо і став їм добрим товаришем. Він вважав себе теж за гусеня і намагався поводитись так, як вони. Коли гусята виходили на ставок, Горго біг за ними, хоч мало не тонув. Йому було соромно, що він не вміє плавати, і він скаржився Аці:

— Чому я не можу плавати, як інші?

— Поки ти сидів на кручі, в тебе виросли надто великі пазури. Але не журися, колись і з тебе вийде путящий птах.

Незабаром в орляти були вже такі гарні крила, що могли його втримати, проте воно вперше знялося в повітря аж восени, коли всі гусята вчилися літати. Тоді для Горго настала щаслива пора. Гусята трималися в повітрі, доки їх змушували старі гуси, а орел цілими днями ширяв у високості, тішачись своїм летом. Орлові ще не спадало на думку, що він іншого роду, ніж гуси, але він раз у раз надокучав Аці запитаннями:

— Чому куріпки й польові миші ховаються, як тільки помітять на скелі мою тінь, а інших гусей не бояться?

— Поки ти сидів на кручі, в тебе виросли надто широкі крила. От вони й лякають маленьку звірину. Але не журися, колись і з тебе вийде путящий птах.

Відтоді, як Горго навчився літати, він уже сам ловив собі рибу та жаб. І над цим він теж задумувався.

— Чому так виходить, що я тільки сам їм рибу та жаб? — питав він Аку. — Інші ж гусята пасуться на траві?

— А тому, що поки ти сидів на кручі, я не могла приносити тобі іншої їжі. Але не журися, колись і з тебе вийде путящий птах.

Пізньої осені дикі гуси вирушили на південь, і Горго теж полетів з ними — він-бо вважав себе за гусака. Та дикі гуси летіли не самі. На південь поспішало багато різних птахів, і як тільки серед них з’являвся табун Аки з орлом, вони починали хвилюватися. Гусям весь час доводилось проганяти юрми цікавих, що вголос висловлювали свій подив. Ака зацитькувала їх, як могла, та хіба змусиш замовкнути стільки лихих язиків?

— Дивіться, орел серед гусей! От чудасія! — кричали птахи.

— Чому вони звуть мене орлом, адже я такий самий гусак, як усі ви? — роздратовано питав Горго. — Хіба вони не бачать, що я не хижак, не вбиваю інших! Як можуть вони називати мене таким страшним ім’ям?

Ака заспокоювала Горго, але з кожним днем він хвилювався і лютував дедалі більше.

Якось гуси пролітали над селянським подвір’ям, де на купі гною порпався табунець курей.

— Орел! Орел! — закричали кури й кинулися врозтіч.

Цього разу Горго не міг стримати свого гніву. Він дуже ображався, коли його звали орлом, бо Ака не раз розповідала йому про цих страшних хижаків.

— Я тобі покажу, який я орел! — люто закричав він, склав крила і метнувся стрілою між курей.

Він схопив у пазури одну курку і почав злісно дзьобати її.

— Ходи сюди, Горго! Чуєш! — гукнула Ака.

Він одразу пустив курку й знявся вгору. Проводарка полетіла йому назустріч.

— Невже ти хотів роздерти оту нещасну курку? — кричала вона, б’ючи орла крильми. — Як тобі не соромно!

Горго покірно стерпів гнів Аки, і птахи, що з цікавості летіли неподалік від диких гусей, почали з нього насміхатися.

— Ганьба! Ганьба! Орел злякався гуски! Він дозволяє, щоб гуска била його! Ха-ха-ха!

Горго гнівно зиркнув на Аку і обернувся до неї, ніби хотів напасти.

Але проводарка спокійно витримала його погляд, і Горго відразу охолов. Він не напав на свою названу матір, а блискавкою шибнув у небо, і за мить гуси загубили його слід.

Через три дні Горго знову прилетів до табуна. Він наблизився до Аки й сказав:

— Тепер я знаю, що я орел, а тому й повинен жити так, як орли. Та це не завадить нам бути добрими друзями: тебе й твоїх родичів я ніколи не зачеплю.

Однак Ака любила Горго і вклала всю свою душу в те, щоб виховати орла, зробити з нього шляхетного й доброго птаха, такого, як гуси, а не хижака. Вона нізащо не стерпіла б, аби він убивав птахів і звірят.

— Як ти можеш бути моїм другом, коли ти полюєш на інших тварин, — сказала вона. — Хіба я стану дружити з хижаком? Живи так, як я вчила, тоді я дозволю тобі бути серед нас.

І Ака, й Горго були гордої та твердої вдачі. Ніхто з них не хотів поступитися, і вони розійшлися назавжди.

Ака звеліла Горго ніколи не з’являтись їй на очі, а своєму табунові заборонила навіть згадувати його ім’я.

Відтоді Горго став жити сам один. Усі від нього тікали: така доля кожного великого хижака. Він часто сумував і, напевне, не раз згадував той час, коли безжурно грався з гусятами.

Інші птахи казали, що Горго дужий і хоробрий орел і що він не боїться нікого в світі, крім своєї названої матері Аки — проводарки диких гусей. І хоч Горго був великий розбійник, він ніколи не нападав на диких гусей.

3

І ось тепер Горго попав у неволю: його спіймав один мисливець і продав до музею в Скансені.

Коли Горго привезли, тут уже було двоє інших орлів. Вони сиділи у величезній клітці, обведеній з усіх боків сталевим дротом, щоб птахи не втекли. В клітці росло навіть кілька дерев і була викладена з кам’яних брил висока гірка, та все це не скрашало орлам неволі. Їхнє блискуче пір’я потьмяніло, і вони цілими днями нерухомо сиділи на одному місці, тужно вдивляючись у небо.

Кілька днів Горго не втрачав ще своєї жвавості. Він ненастанно крутився в клітці і часом гнівно кричав, але поступово і його почала огортати байдужість. Тепер він теж нерухомо сидів на одному місці, дивлячись перед себе, і не помічав, як минав час.

Коли Нільс підійшов до сталевого дроту, Горго, як завжди останнім-часом, дрімав.

— Орле! Орле! — гукнув хлопчик. Той стрепенувся:

— Це кличуть мене, Горго?

— Авжеж, Горго, хіба ти не пізнаєш мене? Я Нільс, що подорожує з дикими гусьми. Пам’ятаєш, як ти одного разу приніс мене з лісу до їхнього табуна?

— Хіба Аку теж спіймали? — спитав орел, ніби щойно прокинувся зі сну і йому важко було отямитись.

— Ні, Ака полетіла до Лапландії. А я трохи затримався.

Коли Нільс згадав про Аку й Лапландію, Горго витягнув шию і глянув у небо. О, як йому хотілося хоч раз іще шугнути в голубу височінь! Хоч раз іще побачити Лапландію і свою названу матір...

— Слухай, Горго, — вів далі хлопчик. — Я не забув, як ти став мені тоді в пригоді. Скажи, чим я тепер можу тобі допомогти?

Та Горго тільки на мить зиркнув на Нільса і знову втупився в небо. Як таке маля могло йому допомогти?

— Не тривож мене, хлопчику, — врешті сказав він. — У мріях я ширяю над рідним краєм. Не буди мене з моїх мрій, я не хочу прокидатися.

— Не спи, Горго, приглядайся, що діється навкруги, — мовив хлопчик, — інакше ти станеш такий нікчемний, як оті орли, що сидять з тобою.

— Я хотів би стати таким, як вони. Ці орли так поринули в свої мрії, що їх ніщо вже не турбує, — відповів Горго.

Проте Нільс не послухався орла.



За кілька годин він зустрівся в домовленому місці з вороном і сказав, що не покине Скансен, аж доки визволить Горго з неволі. Він попросив Батакі дістати йому тільки пилочку перепиляти дріт — ворони ж бо дуже цікаві до всіляких

блискіток і знають, де лежить який інструмент.


Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка