Казка Сельми Лагерлеф «Подорож Нільса з дикими гусьми по Швеції»



Сторінка29/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3.17 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34
3

Радісно було Нільсові знову почувати себе в безпеці, знати, що пожежа минула, та й подорож була просто чудова. Вітер випав ходовий, і через те здавалося, що вони стоять на місці. Горго неквапно махав крильми, але начебто не рухався, натомість усе, що було під ними, повільно пливло на південь. Ліси, будинки, поля, садиби, річки, міста, шхери, тартаки — всі подалися в мандри. Нільсові було цікаво, куди ж то вони зібралися? Чи, може, їм надокучила північ, і вони вирушили туди, де тепліше?

Серед усього того тільки одна річ стояла на місці — поїзд. Він був якраз під ними. Паровоз пускав дим та іскри, Нільс чув навіть, як колеса цокотіли по колії, а все-таки поїзд не рухався. Ліси пропливали повз нього, залізничні будинки линули вдалину, телеграфні стовпи відступали назад, а поїзд стояв. Ось попереду з’явився широкий потік, а через нього міст, але й вони легко поминули поїзд. За потоком показалася станція. Черговий стояв на пероні з червоним прапорцем і спокійно підняв його назустріч поїздові. Коли черговий махнув прапорцем, паровоз випустив ще чорнішу хмару диму і протяжно свиснув, ніби скаржився, що тільки він один має лишатися на місці. Але цієї миті і він почав рухатись. Так само, як і станція і все навколо, поїзд поплив назад, на південь. Нільс бачив, як відчинялися двері у вагонах, як виходили пасажири, але й вони почали відступати разом з поїздом.

Хлопчик одірвав погляд від землі і спробував дивитися на білу хмарку перед собою, йому вже голова паморочилася від того чудернацького плину. І Нільс подумав: а що якби й справді вся оця земля посунула на південь? Він аж засміявся, коли уявив собі, що те поле, над яким вони летять, недавно ще тільки засіяне, полинуло на південь аж у Сконе, де вже на цей час жито почало колоситися.

Тут усе було інше, не таке, як на півдні. Он хоч би той смерековий ліс — який він рідкий, які низькі там дерева, з темними, майже чорними стовбурами! Багато їх лежать повалені на землю і гниють, нікому, певно, не потрібні.

Або ж парк унизу. Дерева там гарні, але хоч би тобі одна яблуня чи бодай липа або каштан! Всюди сама тільки горобина та берези!

І ще одна дивина: уже давно мала б настати ніч, а й досі видно. На мочарах стоять журавлі й сплять. Сонце відкотилося аж далеко на північ і, здається, зовсім не думає заходити.

О, якби на півдні так довго світило сонце — скільки за цей нескінченний день можна було б переробити всілякого діла.

Горго завернув на північний захід і сказав:

— Тепер ми летимо над Лапландією.

Нільс дивився вниз і бачив самі тільки величезні ліси і широкі болота. А он маячать намети — там отаборилися лапландці. І хлопчик згадав розповідь, що чув від своєї бабусі.

Колись давно у Швеції лютувала страшна моровиця, яку називали чорною смертю. Тоді загинуло багато людей, і вийшло так, що в одному гірському лапландському плем’ї залишився живий тільки п’ятнадцятирічний хлопець, а в сусідній долині — лиш дівчина його віку.

Хлопець і дівчина цілу зиму мандрували разом північною пустелею, шукаючи людей, а під весну дівчина попросила свого товариша:

«Одведи мене на південь, може, там у великих містах залишились люди. Не хочу я більше жити в Лапландії».

«Я поведу тебе, куди ти забажаєш, але почекай до наступної зими, — відповів хлопець. — Бо ж настає тепло, і мої олені вирушають на захід, у гори. А ти знаєш, що ми, лапландці, повинні йти туди, куди ведуть нас олені».

Дівчина була з заможної сім’ї і звикла жити під дахом, спати у ліжку і їсти біля столу. Вона дивилась зневажливо на бідних горян, котрим доводилося жити під голим небом. Однак вона боялася вирушати сама на південь, тому сказала хлопцеві:

«Тоді я піду з тобою на літо в гори, бо мені страшно залишатися самій у долині, де не чути навіть людського голосу».

Хлопець залюбки погодився.

І ось вони вирушили за оленями на верховину. Олені знудилися за добрими гірськими пасовиськами і щодня робили великі переходи, тож хлопцеві ніколи було напинати намета. Їм доводилось спати на снігу, поки олені паслися. Тварини відчували, що з півдня повіяло теплом, і поспішали на полонину. Хлопець і дівчина йшли за ними по снігу, що починав уже танути, перебиралися через потоки, на яких ламалася крига.

Вийшовши аж туди, де вже не росла смерека і починалось царство карликової берези, вони зупинились на кілька тижнів перечекати, поки на полонинах розтане сніг.

Дівчина часто жалілася на втому і нарікала на себе, що не вернулася назад у долину, але повертатись самій тепер їй було ще страшніше; доводилось іти далі з хлопцем та його оленями.

Нарешті вони досягли полонини, і на гарному зеленому моріжку хлопець нап’яв намета. Увечері він спіймав арканом оленицю, здоїв її і дав дівчині молока. Потім приніс сухої оленини та сиру, що їх минулого літа сховали на полонині пастухи. Але перебірливій дівчині нічим не можна було догодити. Вона не захотіла ані сухої оленини, ані оленячого сиру, ні молока.

Однак через кілька днів, коли хлопець доїв олениць, дівчина підійшла й напросилася йому помагати. Згодом вона почала сама розпалювати вогнище, носити воду й робити сир.

Настав чудовий час. На полонині потепліло, і їжу добувати було легко. Вони наставляли сильця на птахів, ловили в річках лососів, збирали ягоди.

Наприкінці літа вони помандрували нижче й отаборилися там, де починалися шпилькові ліси. Була пора різати оленів, і вони не мали вільної хвилини, зате їжі стало ще більше, ніж улітку. Коли ж випав сніг і річки та озера взялися кригою, хлопець з дівчиною подалися далі на схід до густих шпилькових лісів. Стали вони табором і взялися до зимової роботи. Хлопець навчив дівчину сукати нитки з оленячих жил, розтягати шкури й шити з них одяг і взуття, робити гребінці й різне причандалля з оленячих рогів, ходити на лижвах і доглядати оленів.

Та ось скінчилась довга полярна ніч, і сонце почало світити майже цілий день. Аж тоді хлопець сказав, що може одвести дівчину на південь.

«Чому ти мене відсилаєш? — здивовано спитала дівчина. — Невже ти хочеш залишитися сам? Я нізащо не повернуся назад. Відколи я зазнала життя в горах, мені навіть не хочеться згадувати про тісну хату. Дозволь мені зостатися тут. Що може бути краще за вільне життя?»

Дівчина залишилася в Лапландії і вже не тужила за рідними долинами.

Коли Нільс згадав цю розповідь, йому закортіло й собі пожити між лапландцями.

А тим часом сонце не сідало. Ліси чергувалися з болотами, і, споглядаючи одноманітний краєвид, хлопчик почав куняти. Він сказав орлові:

— Слухай-но, Горго, я боюся, що не втримаюсь і сонний упаду додолу. Дай мені хоч годинку поспати.

Горго відразу спустився на землю, і Нільс зіскочив з його спини на траву. Та орел миттю схопив його в пазури і знову шибнув у повітря.

— Ти спи собі, а я тебе нестиму! — гукнув Горго. — Сонце не дає мені задрімати, тому я летітиму далі.

І хоч Нільсові було дуже незручно висіти в орлових кігтях, усе ж таки він заснув.

І приснився йому дивний сон. Ніби він ішов широкою дорогою десь на самому півдні Швеції і поспішав, як тільки міг, щоб не відстати од великого товариства.

Поряд із ним дибали стебла жита з налитими колосками, розквітлі сині волошки і яскравий жовтець; помалу ступала яблуня, зігнувшись під вагою своїх яблук, а за нею йшла квасоля, вся в стручках, висока королиця і цілі зарості порічок. Великі листяні дерева — бук, дуб і липа — повагом простували серединою дороги, гордовито шелестіли верховіттями й ні на кого не зважали. Під ногами в них плутались трави, проліски, кульбаба і конюшина.

Спочатку Нільс думав, що це тільки рослини вирушили в дорогу, та скоро побачив і тварин, і людей. Навколо дерев та квітів гули комахи, вздовж дороги канавами пливла риба, на деревах сиділи й співали птахи. Домашні та дикі тварини й собі наввипередки поспішали за рослинами, і поміж ними простували люди. Хто ніс заступ, хто сокиру. Ті мали мисливські рушниці, а інші рибальські сіті.

Валка йшла весело, бадьоро, і Нільса це й не здивувало, коли він побачив, хто її веде. Це було саме сонце. Воно котилося дорогою, ніби величезна, блискуча голова; його волосся-проміння висвічувало всіма барвами, а обличчя сяяло життєрадісністю й ласкою.

«Уперед, — ненастанно гукало воно. — Вам нічого боятися, поки я з вами! Вперед! Уперед!»

«Цікаво, куди це нас сонце веде?» — спитав сам себе Нільс. А житній колосок, що йшов поряд, почувши його, відразу пояснив:

«Сонце хоче повести нас на північ, до Лапландії, щоб там позмагатися з страховиськом».

За якийсь час Нільс помітив, що дехто з мандрівників завагався, почав відставати, а врешті й зовсім зупинився. Позаду лишилися бук, ожина, жовтець, каштан, сіра куріпка.

«Чому бук не йде з нами далі?» — спитав хлопчик.

«Він боїться страховиська», — відповіла молода свіжа берізка, яка ступала так весело, що на неї радісно було дивитися.

І хоч багато хто з мандрівників зостався на місці, ще було доволі таких, що відважно йшли далі.

А сонце котилося собі, усміхаючись, і вигукувало:

«Уперед! Уперед! Не бійтесь нічого, поки я з вами!»

Валка поспішала. Та що далі на північ, то вона меншала. Не допомагало вже й те, що сонце невпинно підбадьорювало мандрівників і кликало за собою. Зупинилась яблуня, вишня, відстала морська чайка. Хлопчик обернувся до них і спитав:

«Чому ви не йдете далі? Навіщо покидаєте сонце?»

«Ми не зважуємось іти на північ. Боїмося страховиська, що живе в Лапландії», — відповіли ті.



Нарешті мандрівники досягли Лапландії. В сонця зосталася нечисленна дружина — жито, ячмінь, горох, з ягід — чорниці й смородина, а з тварин — корова та лось. Аж ось і вони стали. І сонце лишилося б зовсім самітне, якби до нього не прилучилися нові мандрівники. За ним рушили далі кущі і мох, гірські сови й гірські ворони, білі куріпки й олені.


Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка