Казка Сельми Лагерлеф «Подорож Нільса з дикими гусьми по Швеції»



Сторінка31/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3.17 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

НА ПІВДЕНЬ

1

Восени, в жовтні, дикі гуси вирушили назад на південь.

Тепер у табуні було тридцятеро гусей. В повітрі так лопотіли крила, що Нільс насилу розрізняв гусячі голоси. Ака з Кебнекайсе, як завжди, вела ключ, за нею летіли старі гуси, а вже в кінці молоді, ті, що вивелися того літа.

Молоді гуси ще ніколи не долали такої великої відстані, і їм було важко летіти.

— Ако з Кебнекайсе! Ако з Кебнекайсе! — гукали вони жалібно.

— Що там таке? — питала проводарка.

— Ми вже потомились махати крильми! Ми вже потомились махати крильми!

— Що довше ви махатимете, то ставатиме легше! — відповідала проводарка, ні на мить не сповільнюючи лету.

І, певно, вона мала слушність, бо гуси, пробувши в повітрі години зо дві, вже більше не скаржились на втому.

Однак у долині, де виросли молоді гуси, вони звикли пастися цілими днями, тому за деякий час зголодніли.

— Ако з Кебнекайсе! Ако з Кебнекайсе! — жалібно закричали вони.

— Що там знову сталося? — озвалася стара гуска.

— Ми такі голодні, що не можемо далі летіти! Ми такі голодні, що не можемо далі летіти! — кричали молоді гуси.

— Дикі гуси мусять навчитися їсти повітря і запивати його вітром! — відповідала проводарка, не зупиняючись.

І молоді гуси ніби й справді навчились живитися повітрям, бо через годину перестали скаржитися на голод.

Табун летів над горами, і старі гуси називали молодим усі вершини, які вони минали, щоб ті запам’ятали їхні назви. Так Нільс дізнався, що гора, під якою гуси перебули літо, зветься Кебнекайсе — найвища вершина Швеції. Від неї Ака й дістала своє прізвисько.

Та за деякий час молоді гуси знову почали скаржитися:

— Ако з Кебнекайсе! Ако з Кебнекайсе! — гукали вони.

— Що таке? — питала проводарка.

— Наші голови не можуть умістити так багато назв! Наші голови не можуть умістити так багато назв!

— Що більше в них утовкмачувати назв, то більше вони їх запам’ятають! — відповіла стара гуска і далі називала місця, над якими пролітав табун.

Нільс сидів і думав, що гусям уже крайня пора летіти на південь, бо скрізь, куди око сягало, земля була гола.

Останнім часом їм не дуже добре жилося в горах. Ненастанно лив дощ, бушували вітри, надокучав туман, а як вряди-годи небо прояснювалося, то відразу вдаряв мороз. Ягоди та гриби, що ними хлопчик харчувався ціле літо, померзли або погнили, тож доводилось їсти сиру рибу, якої він страшенно не любив. Дні коротшали, а довгі вечори та пізні ранки були нудні й сумні для того, хто не звик спати від темна до видна, як гуси.

Врешті крила у гусенят зміцніли, і табун попрощався з рідною долиною. Нільс безперестанку сміявся та співав, сидячи в Мортена на спині. І не тільки через те, що залишав Лапландію, де стало холодно, почалися довгі ночі і скрута з їжею. Була в нього ще й інша причина радіти.

Коли Нільс прибув улітку до Гусячої долини, вона страшенно йому сподобалася. Хлопчикові здавалось, що він ніколи ще не бачив такого чудового, благодатного куточка. Єдине, що йому допікало, це рої комарів, від яких годі було сховатися.

Хлопчик рідко бував з Мортеном, бо той не відходив ні на крок од свого гнізда. Зате він ще дужче заприязнився з Акою, яка не мостила собі гнізда, та з Горго, і вони провели втрьох не одну приємну годину. Стара гуска й орел носили хлопчика на вершину Кебнекайсе, і він дивився на велетенську снігову шапку та затверділі крижані потоки під нею. Побував він і на інших вершинах, куди не часто видиралися люди. Ака показувала йому неприступні долини між горами, носила до. печер між кручами, де вовчиці вигодовували своїх вовченят. Зазнайомився Нільс і з оленями, які паслися на широких полонинах, відвідав білих ведмедів.

Хоч хлопчик тішився тим, що побачив стільки цікавого, отже зрештою його опанувала туга за домівкою. Він став дедалі частіше згадувати батьків та рідне село і рахував дні, коли вже гуси знову вирушать на південь.

І от тепер Нільс справді почувався щасливим. Він радісно привітав перший ліс, що стрівся їм на дорозі, перші садиби, першу кішку, перших курей.

Гусям весь час траплялися інші птахи, що теж летіли більшими табунами, ніж весною.

— Куди прямуєте, гуси? Куди прямуєте, гуси? — питали вони.

— За кордон, так само, як і ви! За кордон, так само, як і ви! — відповідали їм гуси.

Лапландці з своїми оленями теж поспішали з гір у долини. Вони йшли своїм ладом: спереду один пастух, потім табун на чолі з старим ватажком, тоді вантажні олені, що несли на собі намети та інше майно своїх господарів, а вже ззаду решта лапландців.

Коли дикі гуси зустрічали оленів, то спускалися нижче і гукали їм:

— Дякуємо за гарне літо! Дякуємо за гарне літо!

— Щасливої дороги! Прилітайте знову! — відповідали їм олені.

Одного разу гусей побачили ведмеді. Вони показали на табун своїм дітям і буркнули:

— Дивіться на тих, що бояться морозу й тікають з дому!

Та дикі гуси були не з тих, хто змовчує глузи. Вони гукнули своїм гусятам:

— Гляньте на тих, хто воліє півроку спати, аніж вирушити в мандри на південь!

Унизу в сосновому лісі сиділи, наїжачившись, молоді тетеруки. Вони дивилися вслід табунам птахів, що, весело перегукуючись, поспішали на південь, і питали своєї матері:

— А коли ми полетимо? А коли ми полетимо?

— Ви залишитесь удома з татом і мамою! Ви залишитесь удома з татом і мамою! — відповідала їм стара тетеря.

2

Той, хто мандрував горами, добре знає, як доводиться скрутно, коли на землю лягає туман і застеляє все навкруги. Особливо важко буває восени.

Того дня, як гуси вирушили в дорогу, надвечір упав густий туман. Табун зупинився на зеленому моріжку, що з усіх боків круто спадав донизу. Хлопчик зрозумів, що вони сіли на пагорб. Але чи був той пагорб малий, чи великий, він не міг розгледіти в тумані.

Було страшенно холодно. Нільсові дуже хотілося зайти на ніч до якоїсь садиби, але він боявся заблукати і тримався гусей. Він ходив поміж табуном, що вже лаштувався на спочинок, і тремтів з холоду. На кожній травинці висіли краплі роси і, як тільки хлопчик ступав хоч крок, сипались на нього.

Раптом Нільс побачив перед собою якусь будівлю. Верх її зникав у тумані, двері були зачинені. Здавалось, вона стояла порожня. Хлопчик довго дивився на неї і нарешті збагнув, що то дозорча вежа. Він підійшов до гусака й попросив:

— Любий Мортене, винеси мене на ту вежу. Тут так мокро, що я не засну, а там, нагорі, напевне десь знайдеться сухий куточок.

Гусак посадив Нільса на спину і знявся нагору. Там хлопчикові справді пощастило знайти шпарку, і він одразу ж заліз у неї й заснув.

Уранці його збудили людські голоси. Він виглянув із свого сховку й побачив двох мисливців, що зупинилися біля вежі відпочити.

«Як же Мортен забере мене звідси на очах у мисливців? — злякано подумав Нільс. — Адже гуси не можуть чекати!»

Хлопчик хвилювався дедалі більше, а мисливці, як на те, зовсім не поспішали. Аж десь за годину нарешті вони пішли. Хлопчик миттю підбіг до поруччя, що оперізувало вежу, і глянув униз.

— Агов, де ви? Агов, де ви? — гукав Нільс щосили, але йому відповідала тільки луна.

Хлопчик знав, що гуси його не залишать, однак, може, з ними сталося якесь лихо? Може, вони заблукали або їх постріляли оті мисливці?

І враз над ним залопотіли крила, і на поруччя сів його давній знайомий — ворон Батакі.

— О любий Батакі, — радісно крикнув хлопчик, — як добре, що ти нагодився! Ти не знаєш, де Ака й Мортен?

— Авжеж, знаю. Це вони й послали мене сюди, — відповів Батакі. — Ака помітила мисливців і побоялася чекати тебе на пагорбі, а відразу полетіла з табуном далі. Сідай на мене, за годину я дожену твоїх друзів.

Нільс не став гаяти часу; за мить вони з вороном уже знялися в повітря. Ворон швидко догнав би гусей, коли б не туман. Він хвилями котився з моря і густим покривалом застеляв усе навколо.

Батакі піднявся вище, де ніщо не заступало сонця, проте гуси, певне, летіли в тумані, бо їх ніде не було видно. Ворон і хлопчик довго кликали їх, та все марно.

— Шкода, але доведеться перечекати, поки розвіється туман, — мовив Батакі. — Однак ти не журися. Ми знаємо, в якому напрямку полетіла Ака. Хай тільки вигодиниться — враз її доженемо.

Іншої ради не було, тож вони посідали на дереві й стали чекати.

— Ти бачиш отой ліс на горі? — сказав Батакі. — Колись там водилася сила-силенна вовків, і люди, що жили поблизу, не мали від них спокою. Ось я тобі розповім, яка пригода спіткала під тим лісом одного бондаря.

— Якось узимку бондар віз на ярмарок свої діжки, — почав ворон. — Коли він уже далеченько від’їхав од свого села, а до сусіднього було ще милі зо дві, він раптом почув, що за ним женуться вовки. Конячку бондар мав поганеньку, і на ній годі було й сподіватися утекти від вовків. Проте він щосили лупцював її батогом, бо як побачив, що вовків ціла зграя, то зовсім з переляку стерявся.

Вовки вже ось-ось доганяли сани. Бондар аж похолов з ляку. Раптом він угледів, що назустріч йому хтось дибає. Під’їхав ближче — аж то крива, горбата бабуся, що ходила по селах жебрати.

Стара йшла просто на вовків.

Спершу бондар хотів залишити жебрачку напризволяще: вовки роздеруть її, а тим часом сам він утече. Та потім бондар схаменувся: як він заспокоїть тоді своє сумління? І як дивитиметься людям у вічі, коли ті дізнаються, що він кинув у біді стару немічну бабу?

Та коли він навіть і забере її з собою, то навряд чи врятує. Адже вовки ось-ось доженуть сани; тоді і він, і кінь, і стара загинуть. Чи не краще вже пожертвувати старою, а самому з конем утекти?

«От халепа! І треба було цій старій навернутися мені саме такої хвилини!» — сердито мовив бондар.

Бабуся ступала повільно, спираючись на костур. Зненацька вовки завили. Кінь рвонувся уперед і промчав повз стару. Вона, певне, теж учула виття і здогадалася, що її чекає, тому що враз спинилася, роззявила рота, ніби хотіла щось крикнути, зняла вгору руки, проте ані крикнула, ані спробувала вчепитися в сани. Щось немов її скувало.

Бондар мав би бути вдоволений, він-бо знав уже, що врятується. Та серце його враз пойняв неспокій. Адже він усе своє життя прожив чесно, нікому не чинив кривди, а тепер хоче врятуватися, кинувши на смерть іншу людину.

«Ні, хай буде, що буде, а я не лишу стару вовкам на поталу», — мовив бондар сам до себе і натягнув віжки. Йому насилу вдалося стримати коня, та врешті бабуся таки додибала до саней.



«Швидше, швидше! — гнівно закричав бондар: він сердився і на себе, і на неї. — Не сидиться тобі в хаті, стара відьмо. Через тебе пропав і я, і мій кінь».

Стара мовчала, бо звикла, що її всі лають, але бондар від того не подобрішав.

«Кінь сьогодні пробіг п’ять миль, він уже й так стомився, а тут ще й ти втелющилася».

Сани скрипіли на снігу, та все одно було чути, як позаду біжать, хекаючи, вовки.

«Тепер нам кінець, — вів далі бондар. — І тебе я не врятував, і сам загину разом з конем».

Стара досі мовчала, але тепер озвалася:

«Не збагну я тільки, чому ти не скинеш свої діжки, щоб коневі було легше. Завтра ти сюди зможеш приїхати і позбирати їх».

Бондар аж підстрибнув: як йому досі таке не спало на думку! Він передав віжки старій, а сам похапцем став відв’язувати діжки і скидати їх на дорогу.

Вовки були вже біля саней, але як бондар скинув першу діжку, вони спинилися й почали її обнюхувати. А сани тим часом помчали далі.

«Коли й це не поможе, то я злізу, — мовила бабуся. — Не гинути-бо нам усім. Я вже стара, то мене й не шкода. А поки вовки мене роздеруть, ти доїдеш до села».

Бондар саме вовтузився біля великої діжі, наміряючись її скинути. Коли він почув бабусині слова, то подумав: «Ні, не випадає посилати на смерть стару бабу, щоб урятуватися самому. Треба знайти якусь іншу раду».

Раптом він подивився на діжу й засміявся.

Бабуся злякано глянула на бондаря. Чи, бува, він не з’їхав з глузду, що сміється в таку страшну хвилину?

А бондар сміявся, бо знайшов дуже легкий порятунок.

«Слухай, стара, що я тобі скажу, — мовив він. — Жени мерщій коня до села, а я залишуся тут з вовками, накрившись діжею. В селі ти збудиш людей, розповіси їм, що я сиджу серед поля із зграєю вовків, і попросиш, щоб вони прийшли мені на допомогу».

Бондар почекав, поки вовки знову наздогнали сани, тоді скинув на сніг діжу та й заліз під неї.

Діжа була важка. Вовки і стрибали навколо неї, і штовхали, і гризли зубами, та все марно. Бондар знав, що він у безпеці, тому спокійно чекав, поки надійде допомога з села. Радіючи, що зумів і сам урятуватися, і порятувати бабу, він сказав сам до себе: «Віднині, коли мені буде скрутно, я згадуватиму цю діжу. Не треба кривдити ні інших, ані себе, а завжди слід шукати якусь раду. І її можна знайти, якщо добре подумати».

На цьому Батакі скінчив свою розповідь. Проте Нільс уже мав нагоду пересвідчитися, що ворон дарма ніколи нічого не розказує.

— Цікаво, навіщо ти розповів мені про цього бондаря? — спитав він Батакі.

— Просто, як поглянув на той ліс, то й згадав про нього, — відповів ворон.

Та хлопчик йому не повірив. Батакі мовчав, тільки крутив головою на всі боки й кліпав очима. Врешті він озвався:

— Поки ми самі, я хочу тебе щось спитати. Коли той гном обіцяє зняти з тебе чари?

— Він поставив умову, щоб я повернувся додому разом з Мортеном.

— Та воно так. Але хіба ж ти захочеш скористатися цією умовою?

— А що в ній страшного?

— Невже Ака тобі нічого не казала? Вона ж сама була в гнома й розмовляла з ним.

— Ні, я про це не знав.

— Певне, Ака подумала, що краще тобі й не знати. Адже вона швидше захоче допомогти тобі, аніж Мортенові.

— Чого ти, Батакі, мене лякаєш? — з докором мовив Нільс.

— Я просто вважаю, що тобі слід знати правду. Адже гном сказав Аці, що зніме з тебе чари тільки тоді, як ти приведеш Мортена додому і твоя мати його заріже.

Нільс аж підскочив, такий був уражений.

— Це неправда! Ти навмисне хочеш подратувати мене, Батакі! — крізь сльози закричав він.

— Спитай сам у проводарки. До речі, он вона летить з табуном. Виходить, ми їх випередили. Ну, прощавай. Тільки не забувай того, що я тобі сьогодні розповів. Завжди, хоч як було б важко, можна знайти на свою біду раду, нікого не скривдивши. Щиро бажаю, аби тобі пощастило.


Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка